Література

1. К. Гелле, С. Дюрвік, Р. Даніельсон, Е. Говланд, Т. Грьонлі. Історія Норвегії. – “Літопис”, Львів: 2001.

2. История Норвегии./под ред. Туревич А. Я., Кан А.С. – “Наука”, Москва: 1980.

3. Межязыковые отношения и языковая политика. – К.: Наукова думка,1963.- 214 с.

P.Th.Andersen. Norsk litteraturhistorie. – Universitetsforlaget, Oslo: 2001.

4. T. Kuldova. Oversikt over den norske språkhistorie. – Huldra – časopis o norské literatuře. – www.huldra.cz

5. J. Nordmo. 'Sproget i fare' – Knut Hamsuns syn på språkbruk og språkpolitikk. – Hovedoppgave i nordisk språk., Institutt for nordisk språk og litteratur, Det humanistiske fakultet, Universitet i Tromsoe, 2003.

6. Ø.Rotem. Fundamentalistisk Jon Fosse.// Dagbladet, 9 april, 1999.

7.Конституции зарубежных государств: Учебное пособие. – 2-е узд., испр. и доп. – М.:- БЕК,1997. – 586 с.

5.6. Фінляндія

Протягом багатьох століть фіни перебували під владою Швеції і Росії. Шведська мова й нині переважає на західних і південних околицях Фінляндії та на Аландських островах. Нею розмовляє 6% населення Фінляндії. Частина носіїв шведської мови – нащадки шведських поселенців, що прибули сюди в ІХ – ХІІІ ст.ст., але є серед них і етнічні фіни, що зазнали асиміляції в той час, коли шведська мова була ознакою належності до панівної, освіченої верстви.

У середні віки, в період унії королівств Данії, Норвегії та Швеції (кінець XIV – початок XVI ст.ст.), фіни мали внутрішню автономію. Однак, із середини XVII ст. шведизація посилилася і країну було перетворено в сукупність звичайних губерній шведського королівства. До 1863 р. шведська мова неподільно панувала в офіційно-діловій сфері, освіті, культурі тощо. У 1742 р. під час російсько-шведської війни (1741-1743 pp.) було оприлюднено маніфест російської імператриці Єлизавети Петрівни із закликом до утворення за допомогою Росії незалежної Фінляндії. У дворянсько-офіцерських колах зростали анти шведські настрої. Після війни 1808–1809 pp. Фінляндія ввійшла до складу Росії як Велике князівство Фінляндське, головою якого вважався російський імператор, а керівництво на місцях здійснював призначений ним генерал-губернатор.

Протягом кількох століть шведського панування політичні й соціальні інституції Фінляндії розвивалися за шведським зразком. Представники шведськомовних еліт залишалися на верхівці соціальної драбини й після того, як країна опинилася під російським пануванням. Вони були керівниками великих підприємств, а мовою адміністрування та вищої освіти залишалася переважно чи виключно шведська [1].

Утвердження в правах фінської мови. Щоб зменшити шведський вплив на спірній прикордонній території, царський уряд лібералізував мовну політику, послабивши для фінів цензурні обмеження. Однак у 1850 р. росіяни спохопились: видавати книжки фінською мовою (крім сільськогосподарської та релігійної літератури) було заборонено. У 1863 p., під час вибуху польського повстання, царизм знову був змушений змінити тактику: було скликано фінський сейм (орган місцевої влади) і видано мовний едикт, що мав на меті протягом 20 років зрівняти в правах фінську й шведську мови в адміністративній сфері [1].

Національно-патріотичний рух, що виник у 1830-х роках, також спочатку був шведськомовним, однак його представники від перших кроків своєї діяльності визнавали провідну роль фінської культурної спадщини і при кожній нагоді намагалися утверджувати в правах фінську мову. Він став прикладом раптової кристалізації етнічної та мовної ідентичності. На початковому етапі руху до незалежності майже всі друковані матеріали на її підтримку і всі суперечки щодо способів її досягнення велися шведською. Насамперед, це відбувалося тому, що більшість авторів і диспутантів не володіла рідною мовою в належному обсязі. Юхан Снельман, філософ, публіцист, державний діяч, якому належить особлива роль у визнанні фінської мови офіційною, був у 1840-1860 pp. видавцем низки газет, що виходили фінською й шведською мовами. Як філософ він вважав основною передумовою розвитку свого народу становлення національної самосвідомості і надавав особливого значення мовній єдності країни.

Найзапекліша боротьба за мовну емансипацію точилася в освіті. Успіхи на цьому фронті забезпечили дивовижне перетворення фінської мови з соціально підпорядкованої в панівну. Як навчальний предмет фінську мову було запроваджено в школах із 1843 p., а першу школу з викладанням переважно фінською мовою було засновано у 1858 р. У 1880-х роках кількість учнів у фінськомовних школах зрівнялася, а згодом і перевищила кількість учнів у шведськомовних школах. На 1902 р. фінською мовою навчалася вже вдвічі більша кількість дітей, ніж шведською. На цей час серед людей з вищою освітою, що представляли соціальну верхівку, кількість фінськомовних перевищила кількість шведськомовних. Однак боротьба за освіту тривала, і запровадження фінської мови зустрічало спротив аж до кінця XIX ст. Це стимулювало заснування нових навчальних закладів і загальне піднесення рівня освіти. Зрештою, за питомою кількістю студентів і особливо студенток у вищих навчальних закладах фіни в середині XX ст. посіли провідне місце не тільки в скандинавському регіоні, а й загалом у Західній Європі.

«Університетське питання». Конкуренція між «старими» шведськомовними та «новими» фінськомовними вищими навчальними закладами сприяла піднесенню загального рівня освіти в країні. Зрештою, переважну кількість людей з вищою освітою становили тепер фіни [8].

Найпомітнішою частиною міжнаціонального протистояння в період між двома світовими війнами було так зване "університетське питання" – боротьба за фінську мову в Гельсинському університеті. У першій половині XIX ст. цей заклад був виключно шведськомовним. Однак, у другій половині століття кількість фінськомовних студентів стрімко зросла, тоді як основний контингент викладачів залишався шведськомовним. Студенти разом з молодшим викладацьким складом організували Академічне карельське товариство (Akateeminen Karjala-Seura), що вимагало цілковитої фінізації університету. Остаточного розв'язання університетського питання вдалося досягти аж після Другої світової війни: було гарантовано певну кількість вакансій для шведськомовних викладачів, а студентам надано право слухати лекції і складати екзамени своєю мовою. Згасанню мовного конфлікту сприяла так звана зимова війна 1939–1940 років з Радянським Союзом, що стала потужним консолідуючим фактором перед лицем зовнішнього агресора [4].

Отже, оскільки на початку XX ст. фінськомовне населення стало цілком виразною більшістю в різних соціальних прошарках і елітних групах, структурної бази для конфлікту на мовному ґрунті практично не існувало. Важливою рисою шведськомовної спільноти є те, що її представники, незалежно від етнічного походження, вважають Фінляндію своєю батьківщиною, тобто пов'язують свою ідентичність саме з цією країною, а не з сусідньою Швецією. У нинішньому фінському суспільстві переважаюча фінськомовна еліта здатна адекватно відгукуватися на потреби шведськомовної меншини.

Найпомітнішою зміною в системі освіти Фінляндії останніх десятиліть є те, що шведська мова вже не стає автоматично другою мовою, яку вивчають у школі. Точніше кажучи, в більшості шкіл основною іноземною мовою є англійська, тоді як у шведських школах, крім шведської мови, обов'язково викладається фінська. Хоча загальний рівень користування шведською мовою в Фінляндії пережив спад, але вона й надалі відіграє важливу роль у діловому житті, зокрема як регіональна мова міжскандинавського співробітництва.

Проголошення фінської та шведської мов державними. Після проголошення державної незалежності в грудні 1917 р. загострилися не тільки національні, але й соціальні антагонізми. Громадянська війна між червоними й білими, в якій останні зазнали поразки, стала пересторогою щодо можливості збройного втручання Радянської Росії у внутрішні справи Фінляндії. Загроза русифікації, що ставала дедалі реальнішою, сприяла солідаризації обох мовних груп (фінської й шведської), згуртованих загальнонаціональними інтересами. Конституцією 1919 р. (пункт 14) державними було проголошено обидві мови [4]. Особливістю цієї події було те, що фінська мова вже не потребувала державного захисту, нею користувалося понад 80% населення і понад половина населення столиці, яка свого часу зазнала найбільшої асиміляції з боку панівної шведської верхівки. Почуття захищеності й відносної безпеки щодо майбутнього своєї мови дало змогу фінській стороні виявити шляхетність з позиції сильнішого і надати рівний з власною мовою статус своїм колишнім сюзеренам. Історико-психологічним прологом до такого рішення було й те, що з 1863 р. ці мови вже перебували в номінально однаковому статусі офіційних.

Мовна ситуація у столиці. Особливу сторінку в історії мовного життя Фінляндії вписала її столиця. Наприкінці XVIII ст. Гельсинки було переважно шведськомовним містом. Це була мова не тільки соціальних верхів, а й робітництва. Більше того, довколишні сільські райони – основне джерело міграції до міста – також були шведськомовними. Перший перепис населення, проведений в Гель синки у 1870 p., показав, що шведською мовою користувалися 57% мешканців, фінською – 27%, російською – 12%, іншими мовами (переважно німецькою) – 5%. Починаючи з цього часу, кількість фінськомовних мешканців столиці стала швидко зростати і через 20 років (у 1890 р.) зрівнялася у процентному відношенні з кількістю шведськомовних – по 46%. Ще через тридцять років (у 1920 р.) фінською мовою користувалися майже дві третини населення столиці (64%), а шведською – тільки третина (33%), іншими мовами – 3% [2].

Темпи мовних змін. Найімовірніше, що стрімкі темпи зростання кількості фінськомовних в останні десятиліття XIX ст. пояснюються поверненням до своїх етнічних коренів тих фінів, які були більшою чи меншою мірою асимільовані панівною культурою, але ще зберігали елементи фінської етнокультурної спадщини чи відчуття подвійної ідентичності за відомою формулою gente Finni natione Suedi. Після повернення основної маси "блудних синів" до лона рідної фінської мови темпи мовних змін стали повільнішими. Шведська етнічна меншина позбулася своєї периферії – фінсько-шведських маргіналів, а "тверді шведи", умовно кажучи, ядро цієї меншини, отримали у правовій державі достатні умови для плекання своєї національної культури. У 1970 p., через сто років після першого перепису, кількість шведськомовних мешканців столиці становила 11%, а при наступному переписі в 1980 р. зменшилася тільки на 1%.

Цікаві дані щодо характеру фінсько-шведської двомовності фіксує перепис 1950 p.: загалом по країні 11% населення володіли обома мовами, 84% – тільки фінською і 5% – тільки шведською, тоді як у столиці кількість фінсько-шведських білінгвів становила 42% [10].

Зараз мовна ситуація у Фінляндії наступна: фінська 92% (офіційна), шведська 5.6% (офіційна), інші 2.4% (російськомовна меншість) – дані 2003 року.

Питання:

1. Чому боротьба за освіту у Фінляндії тривала до кінця ХІХ століття?

2. Розкрийте поняття «формула gente Finni natione Suedi».

3. Чи виникла у Фінляндії проблема русифікації після ІІ Світової війни?

4. Як регулювалось мовне питання у фінськомовного населення СРСР

Література:

1. Ажнюк Б. уроки двомовності: Фінляндія. К.: 2004.

2. Дроздов О. Мова – надто важлива річ, щоб довіряти її мовознавцям… // Міжнародний суспільно-політичний тижневик «Дзеркало тижня». – №36(615)23 – 29 вересня 2006.

3. Залізняк Г., Масенко Л. «Рідна Україна», К.: стаття «Державна мова» у контексті європейського державотворення, 2006.

4. Конституція Фінляндії.

5. Куць О.М. Мовна політика в державотворчих процесах України: навч. посіб. – Х.: ХНУ імені В.Н. Каразіна, 2004. – 275с.

6. Сазонов Н.И. «Политология», – Х.: Фолио, 2001. – 831с.

7. Стріха М. Мовна політика і мовне законодавство України // Матеріали конференцій // Наукове видання. Мова і політика. Інститут відкритої політики. www.aup.iatp.org.ua/members/writer.php?id=1

8. Шемшученко Ю.С., Бабкін В.Д. Політологічний енциклопедичний словник, – К.: Генеза, 1997. – С. 207.

9. Шумлянський С. Мовна політика держави: місія неможлива? www.mediakrytyka.info/?page=drukovane&view=318

10. Allardt E. Bilingualism in Finland: The position of Sweedish as a Minority Language // Language Policy and Nation Unity. – S.1., 1985. – 230p.

11. Penn D. Minority Languages in Europe // The Linguist. Vol. 29. – No 2. – 1990

12. http://www.vesna.org.ua/txt/konf/derzh2000/03.html

13. http://ridnaukraina.com/view.aspx?type=news&lang=1&nid=320&=92.html

14. http://www.servat.unibe.ch/law/icl/fi01000_.html

ДОДАТОК від редактора

Література:

1. http://pedsovet.org/mtree/task,viewlink/link_id,2707/Itemid,118/

2. http://norse.ru/society/suomi/suomi-lang.html

3. http://finnish.ru/finland/state/kielen_historia.php

4. http://rus.ruvr.ru/2010/08/19/16356479.html

5. Левкоев А.А. Национально-языковая политика финского руководства советской Карелии (1920 – 1935): Препринт/РАН Кар.науч.центр. Ин-т яз., лит. и истории. – Петрозаводск, 1992.

6. Такала И.Р. Финское население Советской Карелии в 1930-е годы// Карелы. Финны: Проблемы этнической истории. – М., 1992.

7. Вихавайнен Т. Национальная политика ВКП(б)/КПСС в 1920-е – 1950-е годы и судьбы карельской и финской национальностей//В семье единой: Национальная политика партии большевиков и её осуществление на Северо-Западе России в 1920 – 1950-е годы. – Петрозаводск, 1998.

8. Клементьев Е.И. Языковая ситуация в Карелии: Состояние, тенденции развития//Карелы. Финны: Проблемы этнической истории. – М., 1992.

ФРАНЦІЯ

Єдиною офіційною мовою Французької Ркспубліки відповідно до Розділу І «Про суверенітет» Статті 2 Конституції П’ятої Ресубліки (Конституційний закон № 92554 від 25 липня 1992 року), є французька мова. Подаємо мовою оригіналу: TITRE I «DE LA SOUVERAINETÉ» Article 2: «La langue de la République est le français».

Франція, офіційна назва Французька Республіка (фр. France, République Française) – держава на заході Європи, республіка, що межує на північному сході з Бельгією і Німеччиною, на сході з Німеччиною, Швейцарією й Італією, південному-заході з Іспанією й Андоррою, на півдні омивається Середземним морем, на заході – Атлантичним океаном. Площа (разом з Корсикою) 543 965 км². Столиця Париж. Заморські території – Гваделупа, Французька Гвіана, Мартиніка, Реюньйон, Сен-П'єр і Мікелон, Південні й Антарктичні території, Нова Каледонія, Французька Полінезія, Волліс і Футуна [5].

Населення – 61,1 млн. осіб (2002 р.). Близько 4,5 мільйона з них – іноземці: алжирці, португальці, італійці, іспанці, вірмени тощо. Щороку приблизно 10 тис. осіб отримують французьке громадянство.

Етнічний склад населення: французи – 83%, ельзасці – 2,7%, італійці – 2,3%, бретонці – 2%, португальці – 1,5%. Крім того, у країні проживає 700 тис. алжирців, 600 тис. іспанців, 550 тис. євреїв, 300 тис. мароканців, 300 тис. Поляків тощо [5].

Риунок 1. Етнічний склад Франції.

Французька мова утворена на території сучасної Франції з романського діалекту, який, своєю чергою, вийшов з латинської мови. Латинський діалект принесли римляни своїми мандрівками у 2-1 столітті до нашої ери. До цього мешканці сучасної Франції розмовляли галльською мовою, однією з різновидів кельтських мов. Найдавнішою пам'яткою французької (старофранцузької) мови вважають «Страсбурзькі клятви» (842 рік). Перша літературна пам'ятка — «Секвенція про святу Євлалію» (881 рік) [27].

Не зважаючи на те що сьогодні французька мова відтісняється все більше і більше з позицій основного, в міжнародному плані вона стабільно займає позицію другої мови «brillant second» [16].

Французька мова звучить на п’яти континентах. Сьогодні у світі нараховується більше 180 млн. людей, для яких французька мова є рідною, або другою мовою, і ще близько 82,5 млн. його вивчають. За числом мовців французька мова знаходиться на 9 місці у світі, вона присутня у системах освіти всього світу [16]. Політика поширення французької мови спирається на мережу, яка складається із 800 спеціалізованих агентів, які працюють на місцях і співпрацюють з багатьма місцевими та міжнародними організаціями.

Розрізняють франкофонів з рідною французькою мовою (locuteurs a titre maternel) та франко фонів з другою французькою (locuteurs a titre secondaire). Співвідношення між першим та другим числами є індексом розповсюдження цієї мови [14]. Це співвідношення свідчить про суспільну значимість і міжнародний престиж мови. У французької мови цей індекс дорівнює 4.0, і за цим показником займає перше місце у світі.

Загальна кількість людей, що використовують цю мову, складає не менше 500 мільйонів чоловік. Серед них розрізняють [16]:

1. Реальних франкофонів.

2. Оказіональних франковонів – люди, які знають цю мову, але не використовують постійно.

3. люди, що вивчають французьку мову за межами франкомовного світу.

Французька мова присутня на всіх континентах: в Європі, Північній та Південній Америці, Африці, Азії, Океанії.

Французька мова зберігає достатньо сильні позиції як мова міжнародного спілкування. Вона є однією з офіційних мов ООН, ЮНЕСКО, МОП, ВОЗ, різноманітних міжнародних, суспільних організацій.

Карта мовної ситуації сучасної Франції

Рисунок 4. Мовна специфіка Франції [30].

На карті розкрито мовну ситуацію сучасної Франції. Легенда у лівому кутку має такий переклад:

1. Поширення лангдойля (мови північних народів Франції).

2. Поширення окситанської мови.

3. Поширення франко-провансальських мов.

4. Поширення інших мов романської групи.

5. Поширення мов не романської групи.

Французька мова налічує досить велику кількість діалектів, що видно на карті, тому саме через це виникають суперечності у країні стосовно мовного питання.

Французька мова є державною в таких країнах:

• Бельгія (поряд із нідерландською та німецькою);

• Буркіна Фасо;

• Бурунди (поряд з корунді та суахілі);

• Вануату (поряд із бісламом та англійською);

• Габон;

• Гаїті (наряду с гаїтянським креольським);

• Демократична Республіка Конго;

• Джибуті;

• частина Италії: Валле-д'Аоста (поряд з італійською);

• Камерун (поряд із англійською);

• Канада (на федеральному рівні — поряд із англійською): Квебек (провінція); Нью-Брансуїк (поряд із англійською); Нунавут (поряд із англійською); Північно-Західні Території (поряд із англійською та ескімоськими мовами — Chipewyan, Cree, Dogrib, Gwich’in, Inuktitut и Slavey); Юкон (поряд із англійською);

• Коморські острови (поряд із англійською та коморською);

• Конго-Браззавіль;

• Кот д’Івуар;

• Мадагаскар (наряду с малагасийским);

• Мали;

• Маврикій (поряд із англійською);

• Монако;

• Руанда (поряд із англійською та кіньяруанда);

• Сенегал;

• Сейшели (поряд із англійською);

• Того;

• Франція;

• Центрально-Африканська Республіка;

• Чад;

• Швейцарія (поряд з німецькою, італійською та рето-романською): Женева, Во, Вале, Юра, Невшатель; Фрібург, Берн (поряд з німецькою).