3.2. Ірландія

Конституція Ірландії. Стаття 8.

1. Ірландська мова є державною і першою мовою.

2. Англійська мова визнана другою державною мовою.

3. Законом, однак, може бути встановлено використання однієї з названих мов тільки з однією (або кількома) офіційною метою як для всієї держави, так і для окремої її частини.

У 1937 р. згідно з новою конституцією, Ірландія офіційно вийшла з-під влади британської корони, ірландська мова стала державною (national language), першою офіційною мовою, а англійська – другою офіційною. Проте формальна різниця в статусі – це тільки камуфляж. Насправді ж панування англійської мови донині залишається неподільним, а мова корінного населення близька до загибелі.

Ірландська мова має свою давню писемність, збереглися пам'ятки з VI ст., хоча окремі написи цією мовою на різних предметах відомі ще з IV ст. У період з VI до IX ст., що отримав назву "Золотий вік", Ірландія була єдиною в Європі країною, мова якої використовувалася в літературі й освітніх закладах. В інших державах ці галузі були латиномовними. У VIII ст. ірландська мова вже функціонувала в монастирях як мова релігії, витісняючи латину, панування якої на континенті залишалось непорушним протягом багатьох століть. Ще до норманського завоювання Британських островів у другій половині XI ст. колоністи, що жили серед ірландців, але належали до інших кельтських племен – піктів, англо-саксів, данців, скандинавів, – були здебільшого асимільовані, тобто перейшли на ірландську мову.

Процес занепаду мови почався з приходом нормандців (XII ст.) і відбувався поступово. Англійцям, що також потрапили у васальну залежність і були змушені миритися протягом трьох століть із офіційним статусом франко-нормандської мови, вдалося відстояти свій мовний суверенітет, і в 1362 р. засідання парламенту вперше було відкрито англійською мовою. Геополітична експансія Лондона незабаром позначилася на мовному житті сусідніх етносів: у Ірландії домінування нормандців успадкували англійці. Увага найвищої влади до мовної політики свідчила про те, що уже в середньовіччі мова визнавалася важливим компонентом національної ідентичності. Король Генріх VIII видав на початку XVI ст. низку наказів, спрямованих проти ірландської мови. Ключову роль у прискоренні лінгвоциду зіграло заснування англійських поселень на ірландській території, що почалося ще в XVI ст. і набуло найбільшого розмаху за часів Кромвеля [3].

Особливо відчутною була експансія англійської мови в період 1600-1800 pp. На кінець XVIII ст. нею вже говорило понад 50% населення Ірландії. До складу цієї мовної більшості увійшла й панівна верхівка. Ірландськомовними залишились переважно представники низів, проте їхній мові бракувало соціального престижу й офіційного визнання.

На початку XIX ст. ірландці зазнали ще одного важкого удару: на англійську мову перейшло католицьке духівництво, яке вирішило, що це сприятиме піднесенню престижу конфесії. Оскільки початкова освіта була переважно в руках ченців, то система так званих "національних шкіл", запроваджена у 1831р., стала своєрідною машиною мововбивства. Фатальну роль відіграли також голодомори першої половини XIX ст., які найбільше позначилися на соціальних низах, тобто ірландськомовному населенні: його пропорція стрімко зменшилася через вимирання та інтенсивну еміграцію.

У 1937 p., коли ірландську мову проголосили державною, всі офіційні документи стали видаватися двома (ірландською й англійською) мовами. Але на цей час кількість носіїв ірландської мови вже була надзвичайно малою. Перепис 1926 р. показав, що нею володіло тільки 18% населення, а тих, хто говорив виключно ірландською, було катастрофічне мало – 0,6% від загальної кількості населення. Попри такі деморалізуючі функціональні показники, ірландська мова зберігала свій символічно-психологічний вплив на засновників молодої держави. Відомий вислів Де Валери – одного з ідеологів ірландського руху за незалежність і першого президента країни –про те, що "краще Ірландія з її мовою, але без свободи, ніж вільна Ірландія без мови" [4]. Таким чином, і політична воля керівництва, і сама логіка розгортання національної ідеї диктували стратегічну необхідність підтримки ірландської мови, яка була видимою ознакою небританської перспективи у розвитку нації.

У незалежній державі ірландську мову було запроваджено як обов'язковий предмет у системі освіти. У початкових класах навчання мало вестися виключно ірландською, хоча цією мовою не володіла переважна більшість населення. Практично було встановлено сувору цензуру на твори літератури й кіномистецтва з погляду пуританської релігійної моралі.

На жаль, усі спроби відновлення ірландської мови не дали бажаного результату. Незважаючи на зусилля уряду щодо обв’язкового вивчення ірландської мови в школах, видання журналів і книжок, транслювання ірландських телевізійних програм, відновлення ірландських назв населених пунктів, вулиць та установ, дублювання державних документів та інші заходи, рівень вільного володіння ірландською мовою зараз коливається у окремих графствах від 1% до 8%. Менше 3% школярів вважають ірландську мову улюбленим предметом, посилаючись на те, що вона «мертва», а її синтаксис, структура речень і словниковий запас абсолютно відрізняються від мови англійської. Через одне-два покоління втрата ірландської мови стане культурною трагедією Європи монументального масштабу.

У 1975 р. уряд створив Комісію в справах ірландської (гельської) мови "Bord na Gaeilge", на яку покладалась відповідальність за стан ірландської мови та її розвиток. Комісія намагалася досягати зазначеної мети шляхом популяризації своєї ідеї переходу на рідну мову, створенням мовних курсів різного рівня, поширенням відповідної літератури. Проте наслідки такої діяльності виявилися незначними.

Заходи щодо підтримки ірландської мови було запроваджено в офіційній сфері. Вона стала обов'язковою для державних службовців, у юриспруденції, армії, поліції тощо. Проте дотримання цієї вимоги стало переважно номінальним, і переважання англійської мови в практичній діяльності відповідних структур не зазнало суттєвих змін. Хоча під час перепису 1971 р. 28,3% громадян вказали, що володіють ірландською мовою, але рівень цього володіння виявився насправді досить низьким, оскільки для абсолютної більшості вона залишається лише одним із шкільних предметів, а не живою стихією.

Р.Ґіндлі, автор книжки з промовистою назвою "Смерть ірландської мови", робить на матеріалі свого неоптимістичного дослідження такий узагальнений висновок: "Цілковита двомовність усуває будь-яку потребу в слабшій мові, яка належить після цього науковцям, духівництву чи якійсь іншій специфічній соціальній групі, але не всьому соціальному спектрові і ніколи не представляє більшості у відкритому товаристві пересічних людей. На запитання "Навіщо вона?" майже неможливо відповісти, коли не залишається людей, спілкування з якими можливе тільки "старою" мовою. Функціональний утилітаризм бере гору над "романтичним ідеалізмом" [5].

Наприкінці 1970-х років дослідження, проведене ірландським Комітетом мовних відносин, засвідчило, що національна мова й далі користується широкою підтримкою як символ національної ідентичності. Щодо особистого ставлення до мови, то приблизно третина населення висловлюється за те, щоб частіше користуватися ірландською, ніж англійською, ще третина за те, щоб англійською користуватися частіше, ніж ірландською, а решта вважає, що обидві мови мають бути рівними у вживанні. "Складається враження, що декому хотілося б зберегти нинішній рівень користування англійською мовою і водночас збільшити вживання ірландської мови, так, наче в добі є більш ніж 24 години для розмов", – з іронією зауважує відомий соціолінгвіст із Канади Вільям Макей [6]. Подібні реакції в ході опитувань досить типові, адже ставлення людей до мови емоційно забарвлене і годі сподіватись, що водночас воно буде ще й логічним. Як би там не було, дві третини населення складають прихильники рівноправного чи навіть переважного вживання ірландської мови, тобто ідеальною вважають ситуацію, що докорінно відрізняється від нинішньої дійсності.

Запитання і завдання:

1. У чому полягають особливості мовної політики Великобританії?

2. Охарактеризуйте основні етапи боротьби англійської мови з французькою у Великій Британії.

3. Проаналізуйте статус англійської мови у Північній Ірландії та Шотландії.