Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:
movna_politika.doc
Скачиваний:
2
Добавлен:
19.12.2018
Размер:
1.82 Mб
Скачать

3.1.Великобританія

Щоб з’ясувати, якою є ситуація з мовною політикою у Великій Британії на сьогодні, насамперед потрібно звернутися до основного закону країни, а саме – до Конституції. Британська Конституція складається зі збірок розрізнених правових актів, статутів та чинних законів, і в європейській правовій літературі називається «некодифікованою конституцією» [22].

Крім того, серед усіх джерел британської Конституції: парламентських актів, загального права, конвенцій і судових прецедентів, а також серед права Європейського союзу – немає жодного, який би встановлював державну мову [19:27]. У Великій Британії поняття державної мови немає так само, як і єдиної писаної Конституції.

Щоправда, в 1992 році Парламент країни затвердив комбінований варіант друкованої версії Конституції Об'єднаного Королівства, у якому були зібрані й класифіковані всі положення, присутні в головних джерелах Конституції. У цьому документі прописані основні конституційні норми країни. Питання мови там порушується лише один раз: «Всі громадяни рівні у своїх правах і обов'язках незалежно від расової, сексуальної, мовної, релігійної, національної, соціальної, політичної приналежності» (Частина 3, стаття 4) [20:8].

З одного боку, така мовна свобода свідчить про те, що Велика Британія – по-справжньому демократична країна, де кожний громадянин вільний обирати будь-яку з існуючих на даній території мову спілкування. Так, за даними статистичного відділу уряду країни, у Великій Британії існують кілька основних мов спілкування, які закріпилися на її території історично. До них належать насамперед англійська мова, а також корнуольська (південний захід Великобританії), еолійська (Уельс), ірландська (Північна Ірландія) і гаельська (Шотландія) мови [21].

За даними останнього перепису населення Великої Британії, що проходив у 2001 році, ситуація з етнічним і мовним складом країни виглядає наступним чином [21]:

Національності

Відсоток

Відсоток

Відсоток

відповідно до

представників

мовців

мовців

територіальних

основних

національною

національною

суб'єктів Великої

національностей

мовою від

мовою від

Британії

від загальної

кількості

загальної

кількості

представників

кількості

населення

національностей

населення

англійці

83,8%

100%

99%

(англійська)

валійці

4,9%

20,5%

1,01%

(валійська)

шотландці

8,5%

1,2%

0,09%

(гаельська)

ірландці

2,9%

9,7%

0,27%

(ірландська)

ЗАГАЛЬНА

60 209 500 люд

КІЛЬКІСТЬ

Корнуольська мова до вищезгаданої таблиці включена не була, однак за результатами перепису населення на цій, ще відроджуваній, мові Великої Британії говорить 3 500 людей [21].

Як видно з таблиці, фактично офіційною мовою, тобто головною мовою всіх рівнів спілкування, є англійська, хоча законами Великої Британії, а також місцевими законами кожного суб'єкта Великої Британії передбачено, що локальна мова повинна використовуватись в офіційній сфері поряд з англійською. Цьому твердженню на сучасному етапі деякою мірою відповідає валійська мова, що вважається рівною англійській – офіційно може використовуватись в процесуально-правовій сфері. Однак на практиці зазначений статус місцевої мови Уельсу підтверджується нечасто.

При формальному рівноправному існуванні й застосуванні всіх існуючих на території Великої Британії мов головною є все ж таки англійська. Як виявилося, чим більш демократичною є країна, тим більш ліберальна, неабсолютна і наврядчи правильна там мовна політика. Річ у тім, що ще нещодавно мовна політика Великої Британії була дуже жорсткою. Державна політика була спрямована на закріплення домінуючої ролі стандартизованої англійської мови й разом з тим – на скорочення функціональної сфери рідних мов етнічних меншин, і призвела до того, що переважна більшість населення почала говорити тільки англійською, а мови національних меншин не відігравали вже практично ніякої ролі [16:4]. Громадяни, що не володіють стандартним різновидом англійської мови, неминуче стикаються з деякими незручностями й труднощами в процесі спілкування на різних рівнях.

Так, наприклад, шотландська мова, як і інші кельтські мови, довго не мала ніякого офіційного статусу й навіть переслідувалася – Акт про освіту 1872 року забороняв викладати шотландською і навіть просто спілкуватися нею [15:5-6]. Корнуольська мова вмерла ще в середині XIX століття в результаті агресивної мовної політики Британської Імперії, ірландська мова у Великій Британії – теж велика рідкість.

Однак в останні роки мовна ситуація у Великій Британії почала змінюватися. Територіальні суб'єкти держави одержали більше прав і свобод, що позначилося й на мовному рівні.

Наприклад, незважаючи на те, що валійська мова є мовою меншин і донині, як і будь-яка інша подібна мова, вона перебуває під тиском англійської мови. У другій половині XX століття зросла її підтримка паралельно із підйомом націоналістичних політичних організацій, таких як Партія Уельсу (PlaidCymru) і Суспільство валійської мови (Cymdeithas yr Itaith Gymraeg). Тепер, як перша мова, валійська розповсюджена практично у всьому Уельсі, хоча навіть зараз вона майже не використовується у великих містах на півдні.

Уельський мовний акт (1993) і Уельський урядовий акт (1998) припускають рівність валійської й англійської мов. Суспільні органи повинні розробити й реалізувати Програму валійської мови. Тому місцеві ради й Національна Асамблея Уельса використовують валійську мову як офіційну, видають офіційні друковані матеріали й повідомлення з валійськими версіями, а всі дорожні покажчики в Уельсі мають бути написані англійською й валійською мовами, включно з валійськими варіантами географічних назв [18:180-187].

Змінюється ситуація і з шотландською мовою. З утворенням шотландського парламенту її було проголошено офіційною мовою Шотландії. В 2005 році відкрилась перша середня школа, де викладають тільки шотландською мовою. Проте дані перепису 2001 року показали 11-відсоткове скорочення чисельності носіїв цієї мови в порівнянні з 1991 роком. Тому шотландська мова перебуває в серйозній небезпеці. Однак нею проводяться теле- і радіопередачі, видаються газети й книги, а також існує рух Bord na Gaidhlig за більш широке її використання в суспільному житті [15:7].

Почала відновлення втрачених позицій й ірландська мова. Це пов'язують з тим, що потужна національна і мовна політика країни-сусіда Ірландії відродила й розширила традицію використання рідної мови.

Корнуольська мова почала повноцінно відроджуватися в середині 90-х років минулого сторіччя. Як наслідок, вже 3 500 людей вважають її рідною і 300 – 400 людей вільно нею спілкуються. Але більшість із цих людей все ж таки частіше користується англійською, незважаючи на те, що корнуольська мова має значну підтримку місцевої влади: широкого поширення набувають двомовні знаки й покажчики, корнуольською регулярно оголошують новини на радіо, проводять інші радіопередачі. Існує також декілька корнуольських періодичних видань, а статті цією мовою друкуються навіть в англомовних газетах [17:163].

Із прийняттям Великою Британією у 2001 році Європейської хартії регіональних мов або мов національних меншин ситуація продовжила повільно змінюватися. Хартія визначає «розвиток європейської мовної співдружності в напрямку до полілінгвізму для того, щоб викорінити національну нетерпимість у всіх країнах-членах Ради Європи» [14:85]. Згідно з цією Хартією, у Великій Британії активно триває процес відновлення корнуольської мови, прискорився процес легалізації ірландської, валійської й гаельської мов і введення їх у спілкування в різних сферах життя на їхніх історичних територіях. У зв'язку з цим було змінено навчальні плани освітніх установ всіх рівнів. Але кардинально змінити курс мовної політики країни урядові не вдалося.

Щороку неминуче порушується питання про статус мови в Об'єднаному Королівстві. Проблема місцевих мов Великої Британії не зникла й не втратила свою актуальність. Незважаючи на проведені програми по відновленню реально діючої рівноправності офіційних британських мов, більшість мешканців Великої Британії залишились монолінгвами й повсюдно використовують лише англійську мову. Багато хто з них вважає, що знання лише англійської мови буде цілком достатньо для безперешкодного спілкування не тільки всередині країни, але й за її межами, забуваючи при цьому, як і більшість ідеологів імперської мовної політики Великої Британії, що хоч англійська мова і є однією з найпоширеніших мов у світі, але лише 31% мешканців іншої частини Європи знають його. Однак мало хто розуміє, що така фактична мовна нерівноправність усередині країни не сприяє здійсненню основної європейської тенденції до миру й порозуміння в межах співтовариства, крім того, перешкоджає культурному розвитку держави, громадяни якого зневажають своє історичне коріння.

Очевидно, що причина ситуації, яка склалась, – у державній політиці Об'єднаного Королівства, адже дія Хартії регіональних мов на території Великої Британії обмежується. Британський тип мовної політики полягає в тому, що держава забезпечує виконання адміністративних функцій, запроваджує освіту, розвиває горизонтальну діяльність єдиною мовою. Вважається, що в цьому випадку всі іншомовні або діалектомовні люди вивчають усталену літературну англійську мову й долучаються до життя суспільства, користуючись саме цією мовою. Свою мову або діалект вони мають право розвивати в межах своїх громад як рідну культуру, але не в школі та не в діловій практиці, де загальноприйнятою є англійська [17:189].

Після чергової перевірки виконання положень Хартії, проведеної незалежними експертами, був виявлений ряд порушень, що спричинило різку заяву з боку комітету міністрів Ради Європи, у якій Великій Британії пропонується переглянути освітню політику в мовній сфері з метою надати більше прав і свобод регіональним мовам у сфері охорони здоров'я, мас-медіа, друкарства й соціальних послуг [18].

Різні порушення положень Хартії й рівноправності всіх існуючих у Великій Британії мов пов'язані насамперед з тим, що регіональні мови нестандартизовані й некодифіковані, що ускладнює їхнє впровадження в громадське життя [16:9]. Це результат, по-перше, поширеної думки про непрестижність і непотрібність мов національних меншин, що нав'язується населенню протягом багатьох років, а також відсутності продуманої й грамотно розробленої стратегії відновлення й розвитку місцевих мов, за кількістю яких Велика Британія перебуває серед перших країн Європи.

Звичайно, уряд країни намагається вирішувати накопичені мовні проблеми, що сягають своїм корінням до крупноімперського минулого країни-завойовника, він намагається кардинально змінити британську історичну мовну політику. Однак проблема виникає не тільки на урядовому рівні. Проблема мов Великої Британії не зникає так само й через жителів країни, тому що багато хто з них не вважають за потрібне вивчати мову тієї національності, до якої вони себе зараховують. З одного боку, це їхнє право, а з іншого, це результат несформованої національної самосвідомості, закріплення якої ускладнюється активною участю країни в процесі глобалізації, що в цьому випадку призводить до втрати індивідуальної етнічної ідентифікації населення Великої Британії [2:36-37].

Але слід зазначити, що Велика Британія, як країна із багатовіковими демократичними традиціями, намагається розв'язати існуючі проблеми мови цілком ліберально, і це не призводить до крайніх екстремістських виступів, законів або дій. За оцінкою комітету мовної політики Ради Європи тенденція зміцнення мов національних меншин у Великій Британії позитивна й буде продовжувати закріплювати свої позиції в країні. Причому це призведе тільки до зміцнення міжнаціональної терпимості й культурного співробітництва між всіма громадянами держави.

Боротьба англійської з французькою. В Англії співіснували три мови: англійська, французька і латина. Англійські діалекти, якими послуговувалось корінне населення, були рівноправні між собою; ними були написані різноманітні добутки, але як державна мова англійська не використовувалась. Мовою державного листування, законів, які видавалися, мовою спілкування вчителів і учнів у школі, мовою парламентських дебатів була французька. Латина була мовою церкви і науки.

Зі зростанням асиміляції нормандської частини населення англійська мова проникала до тих суспільних шарів, де раніше мовою повсякденного спілкування була французька. Починаючи із середини XII ст. можна простежити поступове розширення сфери вживання англійської мови.

Першим державним документом, написаним англійською мовою, була Прокламація Генріха III (1258 р.). Вона написана лондонським діалектом, що у цей час був ближче до південно-західного, хоча включав і елементи східно-центрального діалекту. У наступному сторіччі, у 1362 р., лондонські купці подали петицію про ведення судочинства англійською мовою. Петиція була задоволена. У цей же час викладання в школах починає проводитись англійською мовою; вперше англійська мова стала зрідка звучати в парламенті, але надалі вона займала більш сильні позиції в парламенті. До кінця XIV ст. англійська остаточно закріпилась як державна мова.

Коли англійська починає функціонувати як мова державних установ, особливе положення здобуває діалект адміністративного урядового центру – Лондона.

Лондонський діалект XIV ст. увібрав у себе риси різних діалектів. Однак основною його діалектною базою до цього часу був східно-центральний діалект. Якщо в ХII ст. у лондонському діалекті переважали піввденно-західні риси, то у XIV ст. чітко виявляється його східно-центральна орієнтація. Разом з тим він включає і значну частину південно-західних явищ, а також інших діалектів. Найменше на лондонський діалект вплинув західно-центральний діалект.

Жителі різних провінцій, що говорили на різних діалектах, під час спілкування з носіями інших діалектів втрачали діалектні риси. Діалекти виходили за межі своєї території і асимілювалися в тісному сусідстві з іншими. Ця концентрація діалектів, що знаменує ранній етап утворення національної мови, призвела до співіснування в лондонському діалекті різних діалектних форм: як тих, що вимовляються, так і граматичних.

На лондонському діалекті написана Прокламація Генріха III — перший державний документ на англійській мові. Досить важливою пам'яткою також є збірки лондонських грамот і інших документів («London Charters and Documents») з 1384 р. до середини XV ст..

Лондонський діалект початку XIV ст. представлений віршами Адама Деві; другої половини — добутками Джеффрі Чосера, Джона Гауера і Джона Уікліфа.

Не менш важливу роль відіграв Джон Уікліф (1320 — 1384) — автор перекладу біблії на англійську мову. Його переклад біблії набув поширення у всіх кінцях Англії серед різноманітних суспільних верств. Згодом перекладена біблія була заборонена, а послідовники Уікліфа піддалися переслідуванням. Але при житті Уінкліфа його переклад встиг обійти всю Англію.

Отже, лондонський діалект вбирав у себе різні форми, які співіснували, тому що на той час не було поняття мовної норми, — була традиція, що не могла позбутися багатоваріантності.

Починаючи з періоду піднесення лондонського діалекту інші територіальні діалекти поступово отримали статус безписемних діалектів. Справді, починаючи з XV ст. діалектні пам'ятки зустрічаються рідко. XV століття було періодом великих змін у державному устрої Англії. Після війни Червоної і Білої Рози (1455 — 1485) встановилася абсолютна монархія династії Тюдорів. Абсолютизм сприяв централізації як державних установ, так і інших галузей, у тому числі більш різкому відокремленню державної національної мови від діалектів, що стали усними говорами.

У мовному аспекті XV століття було часом найбільшої події в галузі культурного розвитку Європи і, зокрема, Англії: це було століття появи друкарства. Перша книга англійською мовою була надрукувана на материку у місті Брюгге у 1475 році.

Поява національної мови. Таким чином, до XVI ст. чітко визначилось особливе положення лондонського діалекту як головної національної мови, що формується у той час. Однак існували області життя, в яких англійська не функціонувала: це були церковне життя і наука. Що стосується мови церкви, то питання це було вирішене королем Генріхом VIII: посварившись з папою Климентієм VІІ, він почав насаджувати протестантизм. Усі церковні тексти були перекладені англійською, богослужіння почало проводитись англійською мовою. Більш складним шляхом проходило становлення англійської як мови наукової літератури.

У 1531 р. сер Томас Еліот (Thomas Elyot) написав книгу «The Governour» («Наставник») англійською мовою. Це була перша спроба створити наукову працю рідною мовою.

В англійська мові до цього часу було багато латинських запозичень. Поети XV ст. «прикрашали» свій текст англізованими латинськими словами без найменшої потреби. Непотрібні латинізми викликали протест поборників гарного стилю, що виступали з позицій пуризму проти засмічення мови іноземними словами. До пуристів належали Джон Чік і Томас Уілсон.

Незважаючи на удавану суперечливість цих двох напрямків – пуризму, з одного боку, і широкого використання латинських слів на позначення відсутніх термінів, з іншого, – у них було багато спільного. Найголовнішим, що стає новим і виникає тільки в XVI ст., був свідомий характер боротьби за ту або іншу мовну політику.

XVI століття – епоха Відродження в Англії й у всій Західній Європі (тільки в Італії Відродження припадає на XIV-XV ст.). Новий інтерес до питань мови існував не тільки в Англії, він був знаменням часу. У цю епоху – епоху формування націй – у Франції, в Італії й у інших країнах Західної Європи активно велися дискусії про можливість писати наукові праці рідною мовою. Боротьба за рідну мову стає одним із засобів прояву національної самосвідомості; одночасно передові кола в Європі ведуть запеклу боротьбу проти середньовічної схоластики, і в цьому питанні вимога писати рідною мовою також відбиває прогресивну точку зору. Захисники латини прагнули зберегти кастовість науки і релігії: використання рідної мови як для наукових праць, так і для ведення теологічних диспутів відкривало широкі можливості для ознайомлення з обговорюваними питаннями, що, з погляду представників схоластичного світогляду, було небажаним.

Можливо, найважливішою для вирішення питання про те, якою мовою писати наукові книги, була практична необхідність створення посібників, у яких загальнодоступним чином викладалися б основи точних наук. Кінець XV ст. був епохою великих географічних відкриттів; але розширення відомого європейцям світу спричинило деякі наслідки. Купці – у тому числі й англійські – прагнули вести торгівлю з Новим Світом, це означало необхідність перепливати океан. Звідси виникла потреба в елементарному знанні астрономії і математики, а також у знайомстві з описом тих країн, куди вони прямували. У той час, коли велися суперечки між прихильниками обережного використання латини і пуристами, невідомі перекладачі випускали переклади описів заморських країн і посібники з точних наук того часу рідною мовою.

Протягом XVI ст. латина була цілком витиснена з усіх сфер її функціонування. Прикметно, що у той час, як у 1545 р. Роджер Ешем, видатний англійський гуманіст, у своїй книзі «Стрілок з цибулі» («Тохорhilus») пише про недосконалість англійської мови, хоча і намагається довести, що все-таки нею можна добре писати, наприкінці XVI ст. інший учений Ричард Мюлкастер вихваляє англійську мову як найкращу з усіх існуючих. Проблема використання рідної мови у всіх видах письмової мови вирішена і надалі до неї не повертаються. Поряд з витисненням латини з мови науки і церкви настав час і секуляризація освіти. Схоластика також змінюється новими напрямами в науці і філософії.

Як було зазначено вище, в англійській мові не було термінології, і терміни створювалися на латинській основі, причому латинським словам надавалася англізована форма.

Однією з форм звільнення людської особистості від гніту схоластичного світогляду був інтерес, який виник в епоху Відродження до класичної грецької і римської літератури, що вважалися раніше гріховним читанням. Поряд з цим, починається і критичне порівняння старих романських запозичень з їх латинською класичною формою і з'ясування їхньої етимології.

До кінця XVI ст. формування англійської як національної мови можна вважати закінченим. Воно йшло одночасно з формуванням англійської нації. У той час як мова народності представлена тільки в діалектах, жоден з яких не функціонує за межами своєї території, національна мова обслуговує всю країну, вона надтериторіальна. Як вже зазначено вище, діалекти стають фактично безписемними, тому що національна мова охоплює всі сфери, позв'язані з писемністю: державну документацію, наукову і художню літературу. У сфері усного вживання національна мова функціонує у всіх державних установах і є мовою повсякденного спілкування існуючих класів, особливо людей, що живуть у столиці й на прилеглих територіях. У більш віддалених місцях національна мова зазнає впливу відомих місцевих діалектів – утворилась місцева усна норма (Region Standard), як назвав цей різновид Г. С. Уайльд. Поступово національна мова все більше розширюється, модифікуючи і поглинаючи діалекти. Однак діалекти продовжують існувати в усній формі й до нашого часу.

Англійська мова в Шотландії. Кельтське плем'я скотів, що прийшло сюди в епоху загального переселення кельтів з материка, зустрілося тут з піктами, що населяли сучасну Шотландію. Боротьба скотів з піктами закінчилася в IX ст. перемогою скотів. З цього часу почалося об'єднання Шотландії. Наприкінці XIII ст. англійський король Едуард І вперше зробив спробу підкорити собі Шотландію. Ця спроба мала тимчасовий успіх. Однак у 1314 р. шотландці під керівництвом Роберта Брюса розбили англійців у битві під Баннокберне. Шотландія з'єдналася з Англією в 1603 р., коли шотландський король Іаков VI з династії Стюартів став королем Англії під ім'ям Іакова І. До 1707 р. Шотландія зберігала свій особливий парламент і була незалежна, але починаючи з 1707 р. її автономія була знищена.

У південній рівнинній Шотландії (Lowlands) ще до нормандського завоювання населення складалося не тільки зі скотів, але і з англів, що принесли свою мову. Ця мова широко поширилася в Шотландії, яка в свою чергу стала двомовною.

Першою писемною пам'яткою шотландською мовою була поема Барбура «Брюс» (Barbour «Bruce») (XIV ст.).

Англійська мова Ірландії. Особливим варіантом англійської є також англійська мова в Ірландії, де вона існує як друга державна мова, поряд з гаельською. Англійська мова систематично насаджувалася англійським урядом починаючи з часу завоювання Ірландії в XII ст. Ірландська продовжувала бути рідною мовою ірландців, однак англійська запроваджувалась шляхом адміністративних розпоряджень до всіх галузей державного функціонування мови. Однак наприкінці ХIХ ст. боротьба за ірландську мову набула організованої форми: було засноване товариство, що мало за мету збереження ірландської мови, і в XX ст. була заснована «Гаельська ліга». У 1922 р. багатовікова боротьба ірландців за самостійність призвело до створення Ірландської Вільної Держави в межах домініону З'єднаного Королівства, яке включало всю Ірландію за винятком північної частини — Ольстера. У 1937 р. Ірландія, крім Ольстера, стала цілком незалежною і прийняла назву «Ейре».

Англійська мова, яка століттями функціонувала в Ірландії, виявилася досить широко врозповсюдженою. Більшість ірландців говорить англійською або обома мовами. Щоправда, кількість тих, хто говорить тільки ірландською збільшується; цьому сприяє те, що ірландська є однією з двох рівноправних державних мов.

Тут вы можете оставить комментарий к выбранному абзацу или сообщить об ошибке.

Оставленные комментарии видны всем.

Соседние файлы в предмете [НЕСОРТИРОВАННОЕ]