Тема 9. Протестантизм

Протестантизм (лат. рrotestans - той, що заперечує, незгід­ний) - другий за кількістю своїх послідовників (майже 400 млн.) після католицизму різновид християнства. Протестантські об'єд­нання різноманітних течій поширені в багатьох країнах Європи, Америки, Азії, Південної Африки та Австралії.

Протестантизм виник у XVI ст. і започаткував собою епоху Реформації. Оскільки віджилий феодальний устрій захищала цер­ква, то Реформація насамперед була спрямована проти католицької ієрархії.

Заперечуючи католицьку ієрархію, протестанти відкинули рішення церковних соборів, послання пап, тобто "святий переказ", а також культ Богородиці, святих, ікон. Оскільки протестанти поставали за основу не магічну релігійну дію (богослужіння), а внутрішню віру, то літургія була усунена, а молитовні будинки більшості протестантських церков мало чим відрізняються від звичайних будинків. Вони лише повинні мати великий зал для всієї громади.

З семи таїнств, що практикуються в католицизмі та право­слав'ї (хрещення, миропомазання, причастя, сповіді, маслосвятгя, священства і шлюбу), протестантизм залишив лише два - хре­щення (дорослих) і причастя.

До основних принципів протестантизму відносяться: спасіння особистою вірою, священство всіх віруючих, виключний авторитет Біблії.

Спасіння особистою вірою у протестантизмі означає, що на шляху до спасіння душі людини може допомогти тільки щира внутрішня релігійна віра в спокутну жертву Христа, який добро­вільно прийняв смерть, щоб змити з роду людського первородний гріх Адама. Однак це не означає, що не потрібно робити добрих справ, не виконувати настанов церкви.

Священство всіх віруючих у протестантизмі реалізується усу­ненням привілейованого становища духівництва і церковної ієрархії як посередника між Богом і людьми. Кожен християнин, якщо він хрещений, з погляду протестантського віровчення, одержує посвячення на спілкування з Богом, право на проповідь, богослужіння і причастя автоматично.

Оскільки пасторська діяльність вимагає особливої кваліфікації, то служителі культу в протестантизмі зберігаються. Однак у них принципово нижчий статус, ніж у католицизмі. Зокрема проте­стантський священнослужитель позбавлений права сповідати і відпускати гріхи; у своїй діяльності він підвладний громаді, що його обирає; для нього скасована безшлюбність.

Виключний авторитет Біблії у протестантизмі забезпечується дозволом мирянам читати Священне Писання, роздумувати над ним і тлумачити його. Для цього протестанти переклали Біблію на національні мови народів Європи. Наприклад, Мартін Лютер зро­бив переклад Нового Заповіту на німецьку мову.

На сучасному етані певного поширення у світі набули такі протестантські церкви:

Лютеранство. Назва цієї течії протестантизму походить від прізвища його основоположника Мартіна Лютера (1483 - 1546). Виникла 1517 р. в Німеччині. Основи віровчення викладені в "Книзі угоди" (1580 р.). З Біблії лютерани особливу увагу приділяють Новому Заповіту, а в ньому - Євангелію від Іоанна і послання Павла.

Особливостями культу є те, що ікони усунені, хоча релігійні картини, вівтарі, свічки, розп'яття і органна музика збережені. Богослужіння проводиться рідною мовою. Католицька меса від­кинута. Перше місце посідає проповідь, пояснення тих чи інших пунктів віровчення. З таїнств визнаються лише два - хрещення і причастя.

Оскільки шлюб не вважається таїнством, то дозволяється розлучення і другий шлюб. Найповажнішими причинами для роз­лучення лютерани вважають подружню невірність.

Сьогодні представників лютеранства налічується 70 млн. їхні громади існують у 68 країнах світу, але найпоширеніше люте­ранство в Німеччині і Скандинавських державах - Норвегії, Данії, Швеції, Фінляндії.

Особливістю лютеранства є збереження єпископальної орга­нізації. Лютеранські церкви вирізняються простотою і скромністю, служителі церкви носять одяг священиків. Лютеранські церкви формуються за національною ознакою та об'єднуються у Все­світній лютеранський союз.

Лютеранство керується принципом "державної церкви". Цей принцип бере початок від Реформації. Відповідно до нього кожен князь на своїй території очолював церковну організацію. Сьогодні у Скандинавських країнах король (королева) вважається главою Церкви, а вона сама є важливою державною інституцією.

Лютеранські громади існують і в Україні. Вони поширилися у XVIII ст. разом із переселенцями з Німеччини. Сьогодні лютеранство сповідують громадяни німецької національності, які про­живають компактно на території нашої країни, а також інші гро­мадяни, які є послідовниками Шведської лютеранської церкви [35, 194495].

Кальвінізм. Ця протестантська течія одержала назву від імені другого за значенням ідеолога Реформації ЖанаКальвіна(1509- 1564). Вона нараховує 40-50 млн. прихильників, в основному в Голландії, Шотландії, США. Це найрадикальніший і найдемократичніший напрям протестантизму. Головні ідеї кальвінізму містяться у працях його засновника "Повчання у християнській вірі" та "Церковні настанови". Віровчення кальвінізму спирається на Біблію, Друге Гельфетське віросповідання і Гейдельберзький катехізис, на загальні принципи протестантизму, а також на вчення Ж.Кальвіна про "абсолютне приречення" долі людини. Згідно із цим вченням, Бог визначає одним людям рай, іншим - пекло, і жодні їх зусилля, жодні добрі справи не можуть змінити цього. Вчення про "абсолютне приречення" підкреслює всемогутність Бога і нікчемність людини.

Кальвінізм радикально реформував християнський культ і церковну організацію. Із християнських таїнств визнаються хре­щення і причастя, із кальвіністських храмів усунуті вівтарі, ікони, хрести, свічки. Богослужіння складається з читання Біблії, моли­тов, співу псалмів. Із свят відзначають Різдво, Пасху, Трійцю, День Реформації. Церковна ієрархія відсутня, релігійну громаду очолює пресвітер, який разом із проповідником (пастором) обирається зі складу віруючих. Пастори не мають спеціального одягу.

Кальвіністські церкви побудовані за національною ознакою своїх послідовників. Вони є автономними і повністю відділені від держави. Через цю обставину сучасний кальвінізм розколотий на безліч різних організацій, які мають у своїх назвах слово "рефор­матський". Кальвіністські церкви об'єднані у Всесвітній альянс реформатських церков.

В Україну послідовники кальвінізму прибули серед угорських переселенців під час угорської колонізації Закарпаття і зараз утво­рюють Закарпатську реформатську церкву (угорську), яка має тісні контакти з реформатською церквою Угорщини.

Англіканство. Течія протестантизму, яка виникла в Англії в середині XVI ст. з ініціативи англійського короля Генріха VIII. Англіканство є найближчим із протестантських церков до като­лицизму. Воно зберігає церковну ієрархію і три ступені священства: диякон, священик, єпископ. До перших двох ступенів в останні роки стали допускати і жінок. Англіканська церква має два архієпис­копи. Архієпископ Кентерберійський вважається примасом, її фактичним главою, а король (королева) - лише номінальний глава церкви. У світі налічується 70 мли. прихильників англіканства, більшість із них проживають в Англії, Шотландії, Ірландії, Уельсі. Із середини XIX ст. існує англіканський союз церков, який кожні 10 років скликає Ламбертські конференції (Ламбертський палац Лон­дона). Серединне місце між католицизмом і протестантизмом допомагає успішній участі англіканства в екуменізмі.

Методисти. Ця течія виникла на ґрунті англіканства, яке за своїм змістом є компромісом між католицизмом і протестан­тизмом. Повністю порвавши з Римом, усунувши католицьке "чистилище" і заборонивши продаж індульгенцій, знищивши ікони та мощі, а також прийнявши протестантський принцип спасіння осо­бистою вірою, англікани і методисти не прийняли другий принцип священство всіх віруючих. Збережений ієрархічний устрій, без­прав'я мирян. З обрядів практикуються хрещення і причастя.

Методистська релігійна громада розподілена на "класи" по 12 осіб. "Класи" об'єднуються в округи на чолі з суперінтендантами або єпископами. Вищим органом округу вважаються конференції віруючих, які проводяться щорічно. У часі між конференціями діє виконавчий комітет, що складається з 40 членів. '"Всесвітня Мето­дистська Рада Церков" об'єднує сьогодні 20-26 млн. віруючих у 47 країнах світу.

Баптисти - найпоширеніший різновид протестантизму, нара­ховує понад 80 млн. послідовників у всьому світі. На Україні бап­тисти складають 80% від загальної кількості членів протестантських церков. Баптизм виник у 1609 р., коли керівник амстер­дамської групи конгрегаціоналістів Джон Сміт хрестився вдруге сам (обливанням) і хрестив вдруге своїх прихильників. Звідси і назва "баптисти" (від грецького "баптизм" - "хрестити водою"). Визнаючи загально християнські догмати (символ віри), бап­тисти разом з тим заперечують роль церкви як посередниці між Богом і людьми, проповідують принцип "спасіння особистою ві­рою". На відміну від лютеран, баптисти хрестять дорослих: хре­щення, мовляв, це початок навернення у віру.

Баптистський культ значно спрощений: не вшановуються ікони, хрест, святі. Богослужіння замінені молитовними зборами, які проводяться кілька разів на тиждень, але обов'язково у неділю і включають бесіду на релігійно-моральну тему, колективну мо­литву, співи релігійних пісень у супроводі музичних інструментів. У першу неділю кожного місяця причащаються. Молитовні збори, на яких здійснюються обряд причастя, називаються "вечорами любові", а сам обряд - хлібопреломленням. Буханець спеціально випеченого хліба ламають зверху на шматки і кладуть на піднос. Потім великі шматки ламають на дрібніші. У спільну чащу нали­вають розбавлене вино. Кожний член громади з'їдає шматочок хліба і запиває ковтком вина. Єдиний коровай - символ єдності громади. Після причастя всі цілуються один з одним - символ баптистського "братства у Христі".

Сенс життя баптист вбачає у тому, щоб врятувати власну душу від гріха і підготувати до рідної зустрічі з Христом на тому світі, а також залучити до своєї віри принаймні хоч одну людину (21, 1001.)

Підсумовуючи баптистське віровчення, його можна звести до трьох основних принципів: авторитет Біблії як надійного і цілком достатнього керівництва у вірі й у поведінці; колективізм у повсякденному житті і релігійній практиці; загальна місіонерська діяльність.

З початку нинішнього століття діє "Всесвітній Баптистський Союз", який очолюється президентом і генеральним секретарем. У рамках Союзу регулярно скликаються всесвітні баптистські конгреси. Найбільший центр баптизму - США, де баптисти ста­новлять другу за чисельністю (після католиків) релігійну групу.

Адвентизм виник у середині XIX ст. в США, коли баптист­ський проповідник Уільям Міллер (1782 - 1849) виступив з пророц­твом про друге пришестя Христа (пришестя по латині - адвентус, звідки й назва). Він "вирахував", що ця подія станеться між 21 бе­резня 1843 р. і 21 березня 1844 р. Коли ж пророцтво не підтвер­дилося, прихильники Міллера не розгубилися і заявили, що "при­шестя" відбулося, але невидиме, в "небесному храмі". Щодо пришестя Христа на землю, то, мовляв, воно буде скоро, але точних строків назвати не можна.

Культ адвентистів мало чим відрізняється від баптистського. Три-чотири рази на тиждень проводяться молитовні збори, їхня форма і зміст такі самі, що й у баптистів. Причащання прово­диться один раз у кварталі, хрестять дорослих. Заперечують безсмертя душі. За вченням адвентистів під час "другого при­шестя" Христа Бог воскресить як тіла, так і душі померлих, після чого піддасть їх суду. Грішники будуть знищені назавжди, а пра­ведники існуватимуть вічно. "Друге пришестя" адвентисти ото­тожнюють зі "світовою пожежею", яка пов'язується з термоядер­ною війною, з "кінцем світу".

В основі віровчення адвентистів лежать три основних догмати.

Перший догмат - про швидке пришестя Христа. Це пришестя покладе кінець споконвічній боротьбі Бога і сатани і воскресить до вічного життя всіх праведників, чиї душі після смерті тіла перебу­вали в стані, подібному до "летаргічного сну".

Другий догмат, що прямо випливає з першого - про необ­хідність внутрішнього відновлення людини і людства, щоб за­служити право ввійти в Царство Боже.

Третій догмат проголошує найбільшою заповіддю шанування суботи (четверта заповідь в іудаїзмі і християнстві), оскільки саме ця заповідь найчастіше порушувалася в християнстві, перешкод­жаючи другому пришестю Ісуса.

В організаційному плані Всесвітній союз адвентистів підроз­діляється на 13 дивізіонів, що являють собою територіальні об'єд­нання, які включають у себе організації кількох держав. Дивізіони об'єднані в три відділення - європейське, азійське та американ­ське. Поряд з дивізіонами в Союз входять уніони - організаційні відділення, що включають віруючих окремих країн. Основною організаційною одиницею Адвентистської Церкви є громада. Ке­рівник громади - пресвітер, так само як і церковні служителі -диякони, писарі, касири обираються з числа членів громади тер­міном на 1 рік (24, 318-319].

П'ятидесятники. Назва цього напряму (вийшов з баптизму наприкінці XIX ст.) походить від християнського свята п'яти­десятниці - на відзначення євангельської оповіді про пришестя святого Духа на учнів Христа на п'ятдесятий день після його воскресіння.

Засновником цього протестантського напряму є Чарльз Пархем (1873 - 1929), який читаючи книгу "Діяння і Послання апо­стола Павла", порівнював неміч свого власного служіння із силою, відбитою в цих книгах. Після цього Пархем відкрив біблійну школу, у якій глибоко і ретельно почали вивчати Біблію.

На відміну від баптистів п'ятидесятники практикують не лише водне хрещення, а й "хрещення" святим духом. Вони вірять у можливість безпосереднього спілкування з Богом і одержання від нього так званих видимих дарів святого Духа: здібності говорити на інших мовах (глоссолалія), пророцтва, зцілення.

Хрещення святим духом - специфічний обряд, коли учасники молитовних зборів доводять себе до стану колективного психозу. В Україні громади п'ятидесятників утворилися внаслідок ак­тивної пропаганди місіонерів у 20-хрр. XX ст.

Свідки Єгови. Ця протестантська течія виникла наприкінці XIX ст. Засновник - Чарлз Рассел, який 1872 р. створив гурток "дослідників Біблії". 1884 р. зареєстрував "Біблійне і трактатне товариство вартової башти". Вчення Рассела доповнив Д. Рутерфорд.

Змінивши низку назв, течія врешті прийняла у 1931 р. назву "Свідки Єгови'". Вважають себе християнами, але християнську догматику заперечують. Ч.Рассел поглибив основні положення адвентизму, заявивши, що пришестя Христа відбудеться негайно. Єговісти заперечують безсмертя душі, віру в рай і пекло, чисти­лище, догмат про Трійцю, визнають, що Христос спокутував лише частину людських гріхів, очистив від первородного гріха, а тепер людина повинна сама заслужити своє спасіння. Вірять в єдиного бога Єгову, ангелів, демонів, визнають водне хрещення дорослих, дотримуються свята "вечеря поминання смерті Христа", готу­ються до "армагедону" - кінця світу, тобто до всесвітньої бо­жественної війни, у якій Єгова здобуде перемогу над сатаною, знищить "існуючу злу систему речей" і встановить Царство Боже на землі. У ставленні до політики, ідеологічної боротьби, інших релігій Свідки Єгови дотримуються нейтральності й ізоляціонізму, який, проте, не заважає їм піддавати критиці фашизм, расизм, кому­нізм, тоталітаризм, клерикалізм. Відношення єговістів до світської влади, демократичної держави, громадських обов'язків позитивне.

Свідки Єгови мають теократичну організацію, центр якої зна­ходиться у Брукліні (Нью-Йорк, США) і яку очолює президент-намісник Єгови на землі. В Україні громади Свідків Єгови появи­лися у 20-х роках XX ст. До їх складу входили українські емігранти, що повернулися із США і Канади. Після заборони, переслідування і нелегального стану під час комуністичної тоталітарної влади Свідки Єгови з 1991 р. є зареєстрованою релігійною організацією, яка вільно діє. Нині в Україні налічується 60 тис. єговістів, які об'єднані у 600 громад.

ІСЛАМ

Іслам з арабської мови перекладається як "покірність", інші назви - мусульманство (з перської мови мусульман - відданий ісламу). В європейській традиції вживався термін магометанство. Виник іслам на Аравійському півострові. Засновник - пророк Мухаммед.

Іслам - наймолодша із світових релігій. Він зумів витіснити хри­стиянство із сирійського світу і створив свою цивілізацію. Він зав­дав нищівної поразки Візантії, знищив православний Константи­нополь і на його місці утвердив Стамбул як символ ісламу в Європі. У працях сучасних науковців, зокрема в "Академічному релігіє­знавстві" читаємо, що: "Виникнення ісламу підпорядковується всезагальним закономірностям формування світових релігій. Він виник на базі родоплемінних культів одного із найбільш впливових племен Західної Аравії - курейшитів. їхнім племінним богом був Аллах (араб. Аль - Ілах), який з часом витіснив богів слабкіших племен. В цілому соціокультурна ситуація того часу сприяла фор­муванню в арабів монотеїзму" [1, 380].

Говорячи про виникнення ісламу, насамперед потрібно зазна­чити, що у кінці VI - на початку VII століття на території Аравії почали утворюватися держави, де у переважній більшості спо­відували іслам, який протягом кількох десятків років набув знач­ного поширення на великій території, починаючи від Середньої Азії і завершуючи Іспанією. Значна частина народів Близького і Серед­нього Сходу, Північної Африки, північної Іспанії та Індії об'єдналися у державу, яка отримала назву Арабський халіфат. А коли він розпався, утворилася низка самостійних держав. Але необхідно наголосити, що починаючи від арабських завоювань, майже усі новоутворені держави зберегли певний "спільний знаменник", який виявився однією з причин саме такого подальшого їх розвитку. Цим "спільним знаменником" був іслам.

Багато дослідників-релігієзнавців зазначають, що "процес фор­мування монотеїстичної релігії не проходив тут сам собою. Рі­шучий імпульс йому надала реально історична особа - пророк Мухаммед (570 - 632 рр.). Полишивши торгові справи, він в 610 році виступив з проповіддю монотеїстичної релігії, яку назвав іслам (в перекладі з арабської означає "покірність", "віддання себе Богу"). Мухаммсд проголосив, що існує лише Аллах і що всі повинні бути покірні його настановам про царство справедливості й миру на Землі" [1, 380-381].

Сьогодні іслам є однією з найбільших релігій людства, яка розповсюдилася на усіх континентах. Іслам переважає на Середньому Сході, в Малій Азії, у Кавказькому регіоні, а також на півночі індійського субконтиненту, в Південній Азії та Індонезії, в Північній та Східній Африці.

Зараз у світі проживає більше ніж 1,2 мільярда людей, які сповідують іслам. Об'єднання мусульман є більш, ніж у ста двад­цяти країнах світу, а у двадцяти восьми з них (для прикладу у Єгипті, Ірані, Іраку, Афганістані, Марокко, Пакистані, Саудівській Аравії, Об'єднаних Арабських Еміратах та інших) іслам має ста­тус державної релігії. У деяких державах слово "ісламський" включено до офіційної назви країни.

Також потрібно наголосити на тому, що у тридцяти п'яти країнах мусульмани становлять переважну більшість, а у вісім­надцяти - достатньо впливову меншість.

Якщо прослідкувати зміну росту чисельності людей, які спові­дують іслам, можна побачити, що у 1980 році частина мусульман по відношенні до загальної кількості населення Землі становила близько 18%, а у 2000 році, згідно з висновками демографів, вона становила вже 23%, а ще через 25 років, за деякими даними, мусульман може бути близько 31%, а це приблизно 1,8 млрд. людей.

Отже, чисельність мусульман у світі щорічно збільшується приблизно на 22 - 25 мільйонів людей. Такі темпи стають мож­ливими завдяки демографічному вибуху, а також за рахунок новонавернених. Отже можна констатувати, що чисельність мусуль­ман швидкими темпами зростає в Африці, Північній Америці та Європі.

Світ мусульман досить різноманітний. Мусульмани прожи­вають в країнах з різними культурними та географічними умовами. В країнах ісламу існують різні системи правління, починаючи від традиційних монархій і завершуючи парламентськими демокра­тичними республіками.

Значні відмінності простежуються і у соціальному житті. Іс­нують як урбанізовані, так і сільські спільноти, осілі та кочові, сучасні і традиніоналістські [ 16, 3-51

В ісламському віровченні історично сформувалися дві головні течії - шиїзм та сунізм. У шиїтській системі, яка була розроблена у XII - XIII столітті, визнається лише п'ять догматів: а) єдино­божжя (таухід); 6) справедливість (адль); в) пророцтво (нубуваат); г) влада імамів (імамот); д) воскресіння мертвих (кіямат).

У Середньовіччі була проведена систематизація основних обрядових вимог ісламу, а п'ять вимог виділили в окрему групу і назвали "стовпами". Серед них: віросповідання, дотримування п'ятиразової молитви (намазу), дотримання посту протягом рамадану, сплата релігійного податку, а також (хадж) - паломництво у “святі місця" ісламу.

Іслам потребує від мусульман не лише вірити у власні дог­мати, а також пропонує основні норми та принципи поведінки. Такі норми отримали назву "Шаріат", у який входять культові канони та морально-правові догми. Стрижневі принципи шаріату не схожі на норми інших релігійних систем. До його складу входять як світські (цивільні), так і релігійні приписи. Потрібно наголосити на тому, що шаріат був практично єдиним мусульманським збірником правил та норм, а тому користувався великим авторитетом. Більше того, стрижневі вимоги релігійного культу були залучені у систему шаріату. А тому цей культ отримав статус закону, за невиконання якого карали так, як і за правове порушення [1, 382-384].

В ісламі визнається жорстке єдинобожжя і пророча місія Мухаммеда, молитва (салят), піст (саум), податок на користь бідних (закят) і паломництво (хадж).

Святим письмом у мусульман є "Коран", а святим переказом є "Суна" (приклад, звичай). Збірка переказів (хадисів) містить приклади з життя Мухаммеда як зразок для кожного мусуль­манина і для цілого народу.

Коран - головна священна книга мусульман, її зміст вони розглядають як слово Аллаха, послане з неба, тому у них широко поширена друга назва Корану - "Куламуллах" - слово Аллаха.

Згідно з переказом у 651 р. одкровення Мухаммеда, що збе­реглися в усній та письмовій формах, було введено в одну збірку. Цей текст визнається єдино повним і справжнім словом Аллаха. Структурно Коран поділяється на 114 розділів - сур. Найбільші за обсягом сури вміщено на початку (за винятком першої сури -молитви, що відкриває Коран), найменші - наприкінці. Цим обумовлюється відсутність логічного зв'язку між сурами, неоднорідність стилю і мови священної книги. Сура складається із значної кіль­кості аятів (з арабської - знамення, божественний знак).

Коран - перша писемна пам'ятка арабською мовою, у якій викладено основи релігійного вчення ісламу. Відповідно до Корану світ і людське життя поділяються на земне і потойбічне. Земне життя людини є тимчасовим, підготовкою до майбутнього життя. Висхідний момент вчення становить ідея гріховності людини. У Корані та Біблії оповіді про гріхопадіння Адама і Єви здебільшого збігаються.

Коран було створено в добу, коли люди усвідомлювали правові та моральні норми не як відмінні, а як єдині. У ньому подано низку правових і моральних приписів, тому він вважається моральним і судовим кодексом.

Щодо державного устрою в Корані обстоюється теократична форма управління, звідки логічно випливає, що будь-яке непід­корення владі є непокорою Аллаху.

Значне місце у священній книзі посідають питання, пов'язані з кримінальними злочинами, які кваліфікуються одночасно і як грі­ховні дії, зазначаються засоби їх запобігання.

Коран забороняє, перелюбство, крадіжки, вживання спиртних напоїв. Зречення ісламу, богохульство вважаються злочином проти Аллаха. За ці гріхи визначено міру покарання: за перелюбство 100 ударів нагаєм (пізніше шаріатом було встановлено смертну кару за­биттям камінням), за крадіжку - відрубування руки, за вбивство - кровна розплата або виплата, за богохульство - смертна кара.

У Корані міститься багато приписів етично-морального харак­теру - допомагати іншим, бути правдивим, прагнути не грішити, прощати іншим, не вбивати, не перелюбствувати, не знущатися над іншими, не ганьбити поза очі, не порушувати клятви тощо. Також встановлюються сімейно-шлюбні норми: підпорядковане стано­вище жінки, її економічна залежність від чоловіка, право мусуль­манина мати одночасно до чотирьох дружин, бити дружину за непокору, а за подружню зраду навіть вбити.

Нині Коран залишається основою релігії ісламу і визначає свідомість, традиції, уклад життя, поведінку мільйонів людей. У мусульманських країнах уривки з Корану виголошують під час громадських та індивідуальних молитов, державних і сімейних свят, з різних причин повсякденного життя. Терміни і вислови з Корану в літературній і побутовій мовах вживають вірні ісламу різних національностей. Література мусульманського Сходу із Корану запозичила чимало образів.

Однак, Коран не лише основа вчення ісламу. Оскільки в ньому відображені різні сторони життя арабських племен VII ст„ він є й історичним джерелом. Крім того, Коран - важлива літературна пам'ятка. За масштабами впливу на духовний і суспільний роз­виток народів Сходу Коран належить до культурного надбання всього людства. В історії світової культури він стоїть в одному ряду зі Старим і Новим Заповітами.

У процесі розвитку ісламу мусульмани дійшли висновку, що Коран вимагає коментарів та пояснень, а також прикладів з життя Мухаммеда. Тому згодом Коран почав коментуватися та допов­нюватися іншим важливим для мусульман джерелом - Суною.

В широкому тлумаченні Суна - це кодекс звичаїв, а також пра­вил поведінки мусульманської общини. Потрібно зазначити, що Суна передавалася усно і виконувала роль своєрідного доповнення Корану. З іншого боку, в більш вузькому тлумаченні, Суна відображала життя та діяння Пророка Мухаммеда. Структурно Суна скла­дається із таких частин: вчинки Мухаммеда; висловлення Про­рока; невисловлена похвала.

Коран не давав відповіді на усі важливі запитання, а тому дуже цінувалися спогади найближчих товаришів Мухаммеда з приводу його висловлювань. А з часом з'явилися вчені, які протягом усього свого життя збирали перекази про життя Мухаммеда.

Насамперед вчені зверталися до сучасників Пророка, пізніше до тих, хто знав та спілкувався із сучасниками Мухаммеда. З часом утворилися збірки висловлювань які отримали назву хадиси. Вони вважаються наступним після Корану джерелом законів. Спочатку хадиси традиційно передавалися від покоління до поко­ління усно, а близько IX століття з'являються перші письмові згадки хадисів. Саме на таких письмових згадках грунтувалася Суна [16,57-59].

Розкриваючи базові віросповідні засади ісламу, необхідно за­значити, що віровчення мусульман загалом (символ віри ісламу) (аш-шахада -свідчення) дуже лаконічне: "Нема ніякого божества, крім Аллаха, а Мухаммед "посланець Аллаха". Це свідчення відрізняє мусульманина від кожного іншого, а також служить бойовим кличем мусульман. Звідси поняття "шахи" - мученик за віру- "Джихад" (зусилля) - боротьба за віру. "Джіхад фі сабілі -Ллах" - "боротьба на шляху Аллаха". Одночасно в Корані є чіткі застереження не входити з "многобожниками" в конфронтацію, а схиляти їх до істинної віри "мудрістю та добрим переконуванням". Далі потрібно звернути увагу на деякі основоположні аспекти віровчення ісламу.

Стрижневим догматом для мусульман є віра у єдиного Бога (Аллаха), а також у його посланців (Мухаммеда та Алі). Аллах трактується як один великий творець, хоча існує думка, що його певним чином "доповнюють" і пророки, ангели та демони (усі вони шануються мусульманами як боги).

Поза тим Аллах розуміється як головна упорядковуюча сила, що панує у Всесвіті та забезпечує його регулярне і системне функціонування. Таким чином можна зробити висновок, що сила та вплив Аллаха розповсюджуються на усі можливі прояви буття, у тому числі і на людину.

У цьому контексті життя людини наповнюється змістом лише тоді, коли вона цілковито присвячує себе служінню та поклонінню Аллаху. Також людина повинна усвідомлювати, що вона несе від­повідальність перед Аллахом за усі вчинки, які вона здійснила у цьому світі (варто зауважити, що враховуються як позитивні, так і негативні діяння). Мусульманин повинен усвідомлювати, що від­плата прийде неодмінно, але не у цьому, а в іншому (потойбічному) житті.

Людина живе на землі з метою перевірки. Аллах контролює та враховує усі вчинки мусульманина, а крім того, йому відомі усі думки людини.

Наступною особливістю віровчення мусульман є вшанування священної книги - Корану. Варто зазначити, що в Корані міститься інформація щодо створення світу, наводяться різноманітні міфи, відтворений стародавній фольклор, а також подані розпорядження стосовно впорядкування сімейних та суспільних стосунків за­галом.

Не менш значним аспектом ісламського віровчення є поша­нування ще одного священного писання мусульман - Суни. У цьому писанні містяться розповіді про життя та діяльність Пророка Мухаммеда.

Важливим елементом віровчення мусульман є щоденне вико­нання п'ятиразової молитви (з ранку, в обідню пору, о п'ятнадцятій годині дня, при заході сонця, а також перед настанням ночі).

Також сучасні мусульмани практикують одно та дворазові молитви (намази). Обов'язкова процедура перед намазом - так зване ритуальне омивання.

Велике значення у житті мусульман відіграє процедура сплати податку. Але якщо спочатку практикувався податок на прожи­вання бідних, то зараз на користь мусульманського духовенства. Обов'язковим для мусульманина є дотримання посту (де­в'ятий місяць за місячним календарем - рамадан), ходіння до Мекки на молитви, а також ведення джихаду (священної війни з невірними) [21,137-138].

Стрижневі правила ісламської моралі, за якими живуть як в окремій сім'ї, так і в мусульманському суспільстві загалом такі: допомагати один одному в правильних та благочестивих діяннях, але не допомагати в гріховних вчинках; формувати общини, які будуть закликати до добра та проповідуватимуть справедливість та не насилля; жити в мирі та злагоді один з одним; робити усе в ім'я Аллаха, тим самим удосконалюючи віру; істинно віруючий той, хто бажає своєму ближньому того ж, що і собі [44, 177].

Пророк Мухаммед вважав, що людина повинна прагнути гово­рити правду і тільки правду, як би це не було важко. На відміну від християнської етики, Мухаммед намірам надавав вирішального значення.

Мусульмани повинні вірити Пророку Мухаммеду, адже він - правдивий посланець Аллаха; його цілях істинний, безпомильний та без недоліків; Мухаммед - останній пророк, він посланий людям Всевишнім, до часу Страшного суду. Також Мухаммед закликав вірити у Судний день, прихід якого означає, що Аллах знищить видимий, матеріальний світ і усі ство­ріння в день воскресіння з мертвих; далі Аллах поверне їх до життя і сконцентрує в одному місці; Аллах буде розглядати усі вчинки людей (як добрі, так і погані); Аллах співставить позитивні та негативні діяння кожної людини: (прощеним буде той, у кого пози­тиву буде більше, покараним - у кого переважатимуть негативні вчинки); прощені потраплять у рай, покарані у пекло [44, 173-1741.

Мухаммед був добре ознайомлений з основами іудаїзму і хри­стиянства, виявляв повагу до "людей Книги", тобто Святого пись­ма. Коли йому минуло 40 років, в час його незвичайних станів, згідно з догматами ісламу архангел Джебраїл (Гавриїл) передавав йому зміст повідомлень Аллаха, які склали текст "Корану". Ори­гінальний текст "Корану" зберігається на небі в Аллаха, а повідом­лений Мухаммеду є точною копією золотого сувою, що є біля тро­ну Аллаха. Аллах з арабської мови перекладається як Божество. Аллах звелів проповідувати нове вчення серед тих, хто не мав свого Святого письма. Після смерті Пророка Коран був записаний.

Серед мусульманських народів побутують релігійно-політичні ідеї панісламізму, ідеологія якого полягає в солідарності усіх членів мусульманської общини незалежно від їх державної, національної чи расової приналежності.

В ісламському світі функціонує релігійно-політична організація "Брати-мусульмани", заснована в 1928 р. її діяльність спрямована на побудову справедливого ісламського суспільства на засадах ісламу в його первинній чистоті. В багатьох ісламських країнах їх діяльність заборонена як підривна, антидержавна, наприклад, в Єгипті, Алжирі, Туреччині.

На території України іслам має власну давню історію. Масове поширення ісламу можна спостерігати переважно у Криму, насе­лення якого було ісламізоване за часів панування Золотої Орди. А в період панування Кримського ханства і до захоплення його Росією для розвитку та поширення ісламу були усі сприятливі умови.

Для прикладу, у XVII столітті лише на території Бахчисараю налічували 32 мечеті, а в Криму загалом функціонувало 23 мед­ресе та 131 мектеб (шкіл для початкової освіти). У наступні роки ісламісти зазнавали утисків як з боку духовної, так і світської влади імперії.

Стосовно поширення ісламу в Україні у наш час сучасні нау­ковці зазначають, що: "У XX ст. ставлення до ісламу на території України визначалося відповідними нормативними актами та по­літикою комуністичної держави і коливалося від створення умов для нормального функціонування до практичного недопущення організованої діяльності ісламських громад. У незалежній Україні ісламські громади діють вільно на всій її території. Об'єднані в релігійні громади мусульмани проживають здебільшого в Криму, Донецькій та Запорізькій областях. Національний склад громад -татари, кримські татари та представники Інших національних мен­шин, вихідців із Середньої Азії та Кавказу" [34, 251].

Сьогодні спостерігається відродження мусульманських об­щин. У 1999 році в Україні таких громад було 181. Переважно вони функціонують в межах трьох головних об'єднань. Це (ДУМУ) -Духовне управління мусульман України, ДУМ Криму та Асоціація незалежного ДУМУ [21, 142].

Сповідники цієї релігії мешкають також у Приазов'ї, Києві та інших містах України. Всього налічується майже 300 мусуль­манських громад, 273 мусульманських священнослужителів, біль­шість з них - громадяни України. В Україні відновлено і збудовано понад 100 мечетей. В Києві на Ольговій горі Духовне управління мусульман України будує центральну мечеть, мечеть Милосердя.