Українська православна церква київського патріархату (упц кп)

Українська Православна Церква Київського патріархату є однією з найбільших в Україні. Вона посідає друге місце за кількі­стю релігійних громад після Української православної церкви Мос­ковського патріархату і відіграє досить активну роль в громад­ському, культурному, політичному, освітньому житті українського народу.

Українська Православна Церква Київського патріархату вва­жає себе спадкоємницею давньої Руської церкви Київської митро­полії, заснованої після хрещення Київської Русі князем Володи­миром 988 р. Це була одна з найбільших православних митрополій у світі, канонічно підпорядкована Константинопольському патріар­ху, до складу якої належали терени сучасних України, Білорусі, Прибалтики, частини Польщі та Смоленської області Росії. Зі зростанням могутності Московської держави та її зовнішньопо­літичного значення Московська Православна Церква 1458 р. са­мочинно відокремилася від Київської митрополії, а у 1589 р. ство­рила власний церковний патріархат.

Із занепадом Київської держави, після монголо-татарської навали, захоплення українських земель литовськими і польськими князями, Російською та Австро-Угорською імперіями Київська митрополія втрачала владу. У 1686 р. її було приєднано до Москов­ського патріархату, а на початок XIX ст. стала звичайною єпархією царської імперії.

Як відомо, в царські та радянські часи православна церква Московського патріархату була знаряддям русифікації, носієм ідей державної політики урядів Санкт-Петербурга та Москви у впливі на віруючих. За радянської влади це була фактично єдина легально діюча церква в Україні. Внаслідок перебудовних процесів (соціаль­но-економічної, політичної кризи, гласності, національно-визвольних рухів), що призвели до розпаду Радянського Союзу, керівництво Російської Православної Церкви (РПЦ) не могло ефективно три­мати під контролем релігійну ситуацію в союзних республіках, й зокрема в Україні. Згідно з рішенням Архієрейського собору РПЦ від 31 січня 1990 р. Український екзархат було перейменовано на Українську Православну церкву Московського патріархату (УПЦ МП), яка отримала певну автономність в управлінні [44, 241].

З проголошенням державного суверенітету і незалежності України 1991 р., коли повнота влади в країні зосередилася у Києві, всесоюзні державні, силові, ідеологічні структури (КДБ, армія, партії) стали українськими, виникла потреба в національній церкві. З таким побажанням звернулися політики, керівники держави, зокрема тодішній президент України Л.Кравчук, Голова Верховної Ради І.Плющ до митрополита Київського і Галицького Філарета УПЦ МП [32, 648].

На помісному соборі УПЦ, що відбувся 1-3 листопада 1991 р. у Києві за участю всього православного єпископату було одно­стайно прийнято постанову про автокефалію УПЦ_, тобто вихід з підлеглості Московського патріархату. В протоколах Собору це рішення мотивувалося зокрема тим, що у зв'язку з проголошенням незалежності Української держави в країні змінилася релігійна ситуація, яка вимагає нового статусу УПЦ. Таким статусом, на думку членів Собору, повинна бути повна самостійність і неза­лежність УПЦ, тобто автокефалія. Цього вимагають інтереси українського народу та історична необхідність. Визнання авто­кефалії УПЦ мало б сприяти кращому іміджу України на між­народній арені, поліпшенню відносин з іншими церквами та Все­ленським православ'ям.

Згідно з церковним каноном, бажаючи зберігати добрі сто­сунки з РПЦ, митрополит Філарет на основі рішень Собору, звер­нувся до Московського патріархату з проханням дарувати УПЦ повну незалежність. Тим самим українське православне духо­венство визнало свою церкву самодостатньою, здатною пов­ноцінно функціонувати без допомоги російського патріархату. Київський Собор також просив главу РПЦ Алексія II сприяти визнанню УПЦ та Київського патріархату східним православ'ям та іншими помісними церквами.

Звичайно, керівництво РПЦ не було в захопленні від такої зая­ви. Насамперед рішення собору УПЦ розглядалося як наслідок політичних подій на пострадянському просторі, а РПЦ не хотіла встрявати в суперечки між колишніми радянськими республіками. Крім тою, Московська патріархія не бажала втрачати численні православні парафії на українських теренах. Форпостом право­слав'я в західних кордонах Росії названі ці релігійні громади в тогочасних друкованих виданнях РПЦ.

У посланні патріарха Алексія ІІ до українських віруючих зазна­чалося, що питання майбутнього шляху УПЦ буде вирішуватися на соборах згідно з церковними канонами, враховуючи прагнення народу. Якщо цей єдиний законний спосіб розв'язання церковних проблем буде порушено, то кожен, хто залишиться вірним право­слав'ю, отримає духовну охорону РПЦ і не зазнає нападу злих сил. Архієрейський собор РПЦ 31 березня - 4 квітня 1992 р. від­хилив прохання УПЦ про надання їй статусу помісної автокефаль­ної церкви. У листі до Президента України патріарх Алексій II мотивував це тим, що духовенство, єпископат та миряни УПЦ неоднозначно ставляться до проблеми виходу з підлеглості Мос­ковського патріархату. У східних і південних православних, єпархіях України більшість віруючого населення і священиків нібито відки­дають ідею автокефалії, і лише в західних областях автокефалія сприймається позитивно. Передчасне вирішення цього питання, застерігав Алексій II, може спричинити нові розколи в право­славній церкві і порушити громадянський мир. Проте запевнялося, що ця важлива проблема не знята з порядку денною і буде розгля­датися па черговому помісному соборі РПЦ сумісно з іншими православними церквами на прохання УПЦ.

В цей час в російських засобах масової інформації з'являються публікації, спрямовані на дискредитацію предстоятеля УПЦ ми­трополита Філарета. Виник конфлікт між РПЦ і УПЦ. Учасники Священного Синоду РПЦ, що відбувся в Москві 21 травня 1992 р., осудили діяльність Київського митрополита Філарета і вимагали його відставки. Предстоятель УПЦ з цією вимогою не погодився і розцінив дії РПЦ як втручання у справи української церкви, автономної в управлінні. На судовому засіданні архієрейського собору РПЦ з Москві 11 червня 1992 р. постановили позбавити митро­полита Філарета його церковного сану, усіх ступенів священства і усіх прав, пов'язаних з перебуванням на цій посаді. Також вважати недійсними усі висвячення дияконів, пресвітерів та єпископів та церковні заборони, зроблені митрополитом Філаретом під час непокори Московській патріархії.

В УПЦ відбувся поділ. Частина єпископів, що протиставила себе митрополиту Філарету, зайняла позицію підтримки Москов­ського патріархату. На нараді в Житомирі ЗО квітня 1992 р. вони звинуватили предстоятеля УПЦ у порушенні церковної присяги і заявили про свій вихід з-під його підпорядкування. За духовної підтримки керівництва РПЦ 27 травня 1992 р. у Харкові відбулося засідання єпископів УПЦ МП, на якому усунули митрополита Філарета з посади предстоятеля церкви, а на його місце обрали митрополита Володимира (Сабодана) з наданням титула "митро­полит Київський і всієї України"'. У зверненні до президента України учасники Харківського собору стверджували, що вони не лише одностайно підтримують прагнення української православної пас­тви до автокефалії, а й уживають усіх заходів, щоб розв'язати це важливе питання законним канонічним шляхом [48, 182].

25-26 червня 1992 р. на Всеукраїнському православному соборі в Києві було утворено нову церкву - Українську Православну Церкву Київського патріархату. До її складу увійшли структури УПЦ, що залишилися у підлеглості митрополита Філарета, та Української Автокефальної Православної Церкви (УАПЦ), очолю­вані митрополитом Антонієм (Масендичем). Головою УПЦ КП -патріархом Київським і всієї України було обрано митрополита Мстислава (Скрипника), його заступником - Філарета. На цьому ж соборі затвердили статут УПЦ КП. Ним став статут УАПЦ з відповідними доповненнями, який був зареєстрований в державних інстанціях України.

Частина єпископату УАПЦ не погодилася з об'єднанням цер­ков і у вересні 1994 р. обрала новим патріархом УАПЦ прото­пресвітера зі Львова Дмитрія (Володимира Ярему). Після смерті патріарха Мстислава у червні 1993 р. на Священному Синоді УПЦ КП виконуючим обов'язки патріарха був обраний митрополит Володимир (Василь Романюк), а у жовтні цього ж року в соборі святої Софії Київської його обрали Патріархом Київським і всієї Русі-України. Смерть патріарха УПЦ КП Володимира (Романюка) у липні 1995 р. і спроби поховати його в національній святині православних українців Софії Київській викликали гострий міжконфесійний кон­флікт. Після сутичок тіло патріарха було поховано перед входом до Софійського собору. На Всеукраїнському православному соборі у жовтні 1995 р. митрополита Філарета було обрано Патріархом Київським і всієї Русі-України.

Не всі віруючі розуміють політичне підґрунтя церковних супе­речок, вважаючи, що створена без благословення патріарха Алек­сія II церква позбавлена благодаті. Вони сподіваються отримати автокефалію через УПЦ МП, якою керує митрополит Володимир.

Віруваннями, релігійними догмами і обрядовими діями УПЦ КП майже не відрізняється від інших українських православних церков. Специфіка УПЦ КП може виявлятися в мистецькому оформленні церков, оригінально вишитому нитками одязі церковно­служителів, у тому, що Божа служба відправляється сучасною українською мовою.

За кількістю віруючих УПЦ КП є однією з наймасовіших у світі серед православних церков. У 2002 р. до цієї церкви входило 30 єпархій, 35 монастирів в Росії та Україні, 3116 релігійних громад, які обслуговувало 2,6 тис. священнослужителів [44, 242]. У парафіях діють понад 360 недільних релігійних шкіл для дітей віруючих. УПЦ КП має ряд єпархій за кордоном: в США, Канаді. Франції, Греції, в Росії — Бєлгородсько-Обоянську й Богородську єпархії. Сибірську митрополію. Майбутні священнослужителі УПЦ КП навчаються у Київській та Львівській духовних академіях, на богословському факультеті Чернівецького державного універ­ситету, в шести семінаріях та п'яти духовних училищах.

Найбільше релігійних громад УПЦ КП знаходиться у Терно­пільській (400), Івано-Франківській (300), Львівській (190) та Київ­ській (180) областях [36, 52].

За участі УПЦ КП створені Всеукраїнське православне брат­ство Святого апостола Андрія Первозванного, Братство Святого Володимира, Братство Архистратига Михаїла.

Церква перекладає українською мовою богослужбову та церковно-історичну літературу, видає церковний календар. У різних регіонах країни Українською православною церквою Київського патріархату друкуються 8 релігійних журналів ("Православний вісник", "Полтавські єпархіальні відомості" та ін.), 12 газет ("Голос православ'я", "З Богом у серці" та ін.), 6 бюлетенів.

Гордістю УПЦ КП є Київська духовна академія, що виріз­няється високим рівнем освіти. Майбутніх пастирів готують висо­кокваліфіковані викладачі, серед яких є академіки Академії наук вищої школи України: ректор київських духовних шкіл, кандидат історичних та богословських наук, архієпископ Переяслав-Хмельницький Димитрі та професор, доктор богослов’я, доктор ми­стецтвознавства Дмитро Степовик. Академія має унікальну бібліо­теку, яка містить сотні томів книг, газет і журналів, включаючи рідкісні; галерею з портретами видатних церковних діячів, митро­политів, святителів руської землі. Студенти духовних шкіл старанно опановують богословські, історичні, філософські науки, щоденно тру­дяться на благо духовної корпорації, виконують різноманітні послухи: лавочника, паламаря, хориста, читця, помічника священика тощо.

Київський патріархат з року в рік розростається, відкрива­ються нові церкви. Так 19 грудня 2004 р. Патріархом Київським і всієї Русі-України Філаретом було освячено велику церкву Свя­тителя Миколая Чудотворця у Шевченківському районі Києва, що входить у меморіальний комплекс жертв аварії на ЧАЕС.

Церква тісно співпрацює з державою. Представники УПЦ КП систематично беруть участь у різноманітних зустрічах, засіданнях світської влади, релігієзнавчих парадах, науково-практичних кон­ференціях, проводять активну місіонерську роботу. Державних, громадських діячів, меценатів УПЦ КП нагороджує церковними орденами, зокрема Святого Рівноапостольного князя Володимира Великого, відзначає благословенними грамотами. Під час перед­виборчої кампанії 2004 р. Київський Патріархат молився про спра­ведливі вибори Президента України. Як у державно-церковних відносинах, так і у відносинах між конфесіями керівництво УПЦ КП дотримується Конституції України та її законів.

УПЦ КП порушила питання про повернення історичних свя­тинь православних українців: Софії Київської, Києво-Печерської та Почаївської лаври. Керівництво УПЦ КП доброзичливо ставиться до інших церков, проводить екуменічний діалог з УГКЦ. Водночас не схвалює поширення в Україні як римо-католицизму, так і проте­стантизму. Українська Православна Церква Київського патріархату бачить свою місію в об'єднанні усіх православних течій в єдину Помісну православну церкву України.