Прийняття християнства на русі

Візантія другої половини X століття становила собою вели­чезну середньовічну середземноморську державу, кордони якої сягали на сході берегів Тигру та Євфрату, а на заході - Південної Італії. Візантійські імператори вважали свою державу єдиною справжньою спадкоємицею античної культурної спадщини Старо­давнього Риму. Новий Рим (Константинополь) розглядався як осередок і єдиний центр загальноєвропейської цивілізації, а решта світу - як світ варварів, хоч насправді справа була дещо іншою, бо, як зазначають політологи Джордж Себайн і Томас Торсон, "за­мість того, щоб залишитися глибокою провінцією середземно­морської цивілізації, Західна Європа знайшла свій власний центр, довкола якого почало обертатися її політичне й інтелектуальне життя" [3, 196]. Старий Рим перестав бути столицею колишньої Римської імперії, однак поступово відновив себе як столиця серед­ньовічного західного християнства, яке було основою тогочасної духовної культури. Папський Рим крок за кроком протягом усього раннього Середньовіччя здобував собі право вершити долі імпера­торів та королів, їх народів і, зрештою, значною мірою досяг цього.

Між середньовічним Римом і Константинополем століттями точилася гостра конкурентна боротьба за вплив на різні країни та народи, за першість у Вселенській церкві. Логічним наслідком цієї непримиренної конкурентної боротьби став остаточний поділ цер­ков на Західну і Східну у 1054 році.

Князь Русі Володимир 988 року прийняв християнство візан­тійського догматичного зразка, на той час ще формально єдиної християнської церкви.

М. Грушевський виділяє кілька аспектів вибору князем Воло­димиром візантійського християнства. Він вважає, що християн­ство у той час було релігією "більш вищою і більш виробленою" порівняно з місцевим язичництвом. До того ж християнство Ві­зантії мало добре сформовані, насичені художніми елементами “конкретні форми та обряди" [10, 517], що під час богослужінь активно впливало на емоційний стан віруючих. Християнство становило основний духовний стрижень візантійської культури, яка перебувала в ті часи на дуже високому рівні. Володимир, на думку М. Грушевського, хотів "увести Русь в круг культурних інтересів тодішнього культурного - візантійського світа" [10, 525]. Зрештою, вважає М. Грушевський, "справа нової релігії стояла тим легше, що на Русі християнство не було чимось новим" [10,510]. Руський народ, рухливий та торговельний, мав численні нагоди добре ознайомитися з основами та змістом християнського вчення. Під час перебування в Константинополі та інших містах Візантійської імперії руські служилі люди та купці відвідували християнські храми, знали християнські свята та обряди. У Києві на Подолі грецькі купці збудували церкву святого Іллі ще в середині X ст., християнами була частина княжих дружинників-варягів і т. д.

Розглянемо ці аспекти прийняття християнства Руссю більш детально. Візантійське християнство мало певну специфіку, по­в'язану із становищем релігії у державному та духовному житті імперії. Візантійська держава не була продовженням "вмираючої давнини, але створенням нової цивілізації, що поширювалась і закріплювавсь продовж століть" [43, 82]. Традиції Стародавнього Риму, елліністична культура доповнювалися східними автокра­тичними, а іноді й деспотичними методами управління державою, які сягали своїм корінням "до часів Олександра Великого, до Персів, до фараонів у Єгипті'' [43, 82]. ] І.Хома вважає, що таке поєднання демократичних традицій Стародавньої Греції та Риму і деспотичних форм державного управління в умовах Заходу було б неможливим. У Візантії, навпаки, "цей абсолютний автократизм, з погляду політичного, не мав злих наслідків" (43,831). Візантійська імперія, як відомо, проіснувала тисячу років. Зрозуміло, що і церква була втиснута в автократичну систему державного управління. Кожен з імператорів, починаючи з Константина Великого, вважав себе заступником Бога на землі і тому безцеремонно втручався у справи церкви. Поступово склався цезаропапізм - змішування державної і церковної влади. Справа доходила до того, що не тільки імператори і князі, але й державні службовці "брали участь у богословських дискусіях про Пресвяту Трійцю, про Пречисту Діву Марію, надуживаючи своєю політичною владою, щоб мати вирі­шальне слово в теологічній суперечці, немов би були безпомилкові й у справах віри" [43,83]. Мабуть, саме цей момент з'єднання дер­жави і церкви найбільше імпонував київському князю Володимиру у його виборі візантійською християнства як державної релігії Русі, адже головною турботою князя були пошуки засобів розбудови міцної централізованої держави. Візантійське християнство з цього погляду виглядало чи не найкращим духовним чинником.

Щодо культурного змісту візантійського християнства, то вар­то вказати на такі основні фактори. Християнська міфологема у Візантії дала поштовх досить високій Середньовічній культурі, особливо хоральному співу, освіті, архітектурі, богословській літе­ратурі. Поширення освіти та культури набуло популярності, зокрема і в священичому середовищі. Патріарх Фотій був не тільки ви­датним богословом та політиком, а й популярним літератором. Візантія стала батьківщиною винайдення "грецького вогню" та першої у Середньовіччі вищої школи в Константинополі (середина IX ст.). Широку популярність у тодішньому світі здобули праці в галузі механіки та математики Лева Математика, хроніки Теофана Сповідника та Георгія Арматоли і ін. Вершиною візантій­ського церковно-християнського мистецтва став храм св. Софії в Константинополі. Храм увінчує велетенський купол (майже 31.4 м у діаметрі), що підноситься в центрі будови. Внутрішня художня обробка храму мармуром та мозаїкою відзначається винятковою пишнотою та естетичністю.

Зрозуміло, що пишнота та блиск візантійської та християнської культури викликали захоплення заїжджої в імперію королівської чи князівської знаті, послів чи купців сусідніх "варварських країн". Добре налагоджена візантійська дипломатія, не покладаючи рук, працювала над створенням доброго іміджу Візантійської імперії. Широко застосовуючи хитрість та інтриги, візантійська дипломатія вміла приголубити та зачарувати іноземного гостя, викликати в нього цілу гамму почуттів та переживань, а іноді і просто надурити. Існує, наприклад, дві версії подорожі княгині Ольги до Констан­тинополя. За однією версією, Ольга була прийнята імператором Візантії Константаном VII (Багрянородним) з великими почестями та вшануваннями, їй були видані після хрещення дуже дорогі пода­рунки. За іншою версією, княгиня Ольга, перш ніж була прийнята імператором, довго чекала в затоці Суд, і "дари многі", які він дав, насправді були мізерні. Тому, коли після повернення Ольги на батьківщину до неї прибули посли від імператора, вони нагадали їй слова останнього: "Многим одарив я тебе, і ти говорила мені: "Коли я повернуся в Русь, то многі дари пошлю тобі: челядь, і віск, і хутро, і воїв багато на поміч", незадоволена Ольга так відповіла імпера­тору через послів: "Якщо ти, отож, так само постоїш у мене в Почайні (київська гавань), як і я в Суду, - то тоді я тобі дам" [27, 37]. Насправді могло бути як перше, так і друге. Візантійська дипло­матія, що ґрунтувалася на крутійстві та обмані, здатна була на все. Цим речам дивуватися не варто, бо не тільки у візантійців, а й у багатьох народів Сходу обман, і не тільки в політиці, вважався і вважається по сьогоднішній день вчинком цілком пристойним, що свідчить про мудрість того, кому вдалося когось обманути.

Ці факти свідчать про те, що і до хрещення Русі і після нього київська верховна влада поводилася достатньо незалежно від Константинополя. У факті офіційного прийняття християнства Руссю слід вбачати насамперед "глибоку політичну ідею" [10, 513] князя Володимира; через поширення єдиної нової релігії зміцнити цілісність держави на чолі з київським престолом влади. У цьому ж аспекті необхідно звернути увагу і на проблему вінчання Володимира із сестрою константинопольського імператора Василя -Анною. Правдоподібно, що разом з вінчанням князь Володимир отримав коронацію на царя Русі. Не випадково Володимир після хрещення дав вказівку "робити монету зі своїм портретом в цісар­ських (царських) регаліях" [10, 507]. "Ми не знаємо, але можемо догадуватись, - зазначає М. Грушевський, - що з цього посвоя­чення з візантійським двором в'язалось надання якогось візан­тійського титулу, візантійських інсігній" [10, 507].

Безсумнівно, в запровадженні християнства в Русі князь Воло­димир вбачав насамперед ідеологічний ідеал цементування своєї власної влади та державної влади наступників. Візантійське хри­стиянство, яке реально існувало в умовах візантійського цезаропанізму, не могло не імпонувати князеві Володимиру, який мріяв про об'єднання всіх руських земель "під своєю рукою". Для прак­тичної реалізації цього плану потрібно було мати титул не князя, а принаймні царя, якщо не імператора. Хоч точних даних про коро­нування Володимира царем немає, однак і заперечувати кате­горично немає підстав. Тим більше, що літописи писалися мона­хами, а християнська церква в Русі не дуже прагнула потрапляти в ситуацію, аналогічну Візантії. Вона прагнула свободи та неза­лежності від земної влади, своїм єдиним верховним центром постійно визнавала владу Константинопольського патріарха. Зро­зуміло, в літописах не наголошувалося на тому, що могло зашко­дити прагненням церкви.

Поширення християнства, яке відбувалося згори, так чи інакше завершувалося освяченням земної влади імператора, царя чи князя. Так було в Константинополі, Болгарії та інших країнах. Але так не сталося в Русі. "В кожнім разі, - пише М. Грушевський, - пересадити на Русь ці погляди значною мірою не удалося" [10, 534]. Причин було кілька. Запровадження християнства в Русі було процесом довготривалим і суперечливим. Народні маси не розу­міли ні нового Бога, ні християнської догматики. Довгий час прості русичі вважали нову релігію "річчю тільки бояр і князів" [ 10, 517 ], їх своєрідною забаганкою, продовжуючи сповідувати свою зрозу­мілу язичницьку стародавню віру. Далі, візантійська книжна куль­тура, хоч і була вищою у своєму інтелектуально-духовному змісті, все ж залишалася тільки міською і, по суті, далекою від життя, прагнень та народної культури широких верств простого люду. Зрештою, запровадження нової віри, нерідко "вогнем та мечем'¹, викликало бурхливий протест серед народу. Князь Володимир не тільки не здобув більшої прихильності та вдячності від своїх підданих, а навпаки, викликав обурення та нерозуміння. Тому й робить слушний висновок М. Грушевський, що звернення князя Володимира до візантійської культури, основу якої становило християнство, не мало нічого ані особливо спасенного, ані фаталь­ного. "Що ми особливих користей через нього не здобули в кінці, це ясно" [10, 528].

Проблема свободи совісті неминуче виникала у зв'язку з переосмисленням духовних цінностей "старої" і "нової"" релігійної культури. У запровадженні християнства були зацікавлені насам­перед панівні на той час прошарки суспільства, пов'язані з владою київських князів. Суспільні "низи", навпаки, міцно дотримувалися традиційної системи духовних вартостей - язичницької культури. У боротьбі цих протилежних духовних орієнтацій виникла проблема свободи совісті, яка знайшла вираження навіть у літописній літе­ратурі, не кажучи вже про такі твори, як "Слово о законі і бла­годаті" митрополита Іларіона чи "Слово о полку Ігоревім". Безу­мовно, основою цієї проблеми були тогочасні соціальні зміни - розвиток класового середньовічного суспільства, а побічною причиною, що відбилася на формі вираження ідеологічних дис­кусій, - боротьба язичницького і християнського світоглядів. Безпосередньо вона точилася як суперечка про те, що краще, потрібніше для Русі, - нова ідеологічна система духовних вар­тостей, яку несло з собою християнство і тогочасна Європа, чи дотримання і продовження власних традиційних духовних вар­тостей - язичництва? Істина була десь посередині, враховуючи цілком природне прагнення до політичної, моральної, ідеологічної свободи. Звернімо увагу, як інтерпретували нові християнські цінності провідні державні та церковні діячі тогочасної Русі. Це були виступи за прийняття християнства і водночас боротьба за дер­жавну й особистісну свободу. З одного боку, Русь - могутня і незалежна держава, а людина як органічна частина природи, космосу, а з іншого - бажання залучити Русь до загальноєвропейсько­го культурно-ідеологічного ареалу і вбачати у людині істоту, похід­ну від об'єктивного буття вічних ідей та сутностей. Саме з X ст. на Русі почали точитися дискусії навколо внутрішнього духовного світу людини як самодостатньої цінності, породженої космічним буттям і наділеної божественною здатністю до самостійних суд­жень, оцінок та вчинків. Відбувалося глобальне переосмислення набутого тисячолітнього історико-культурного досвіду минулих поколінь через призму ідеологічно-культурної системи духовних вартостей, які мало візантійське християнство.

Своєрідним було переосмислення християнства митрополитом Іларіоном Київським. Виходячи з інтересів захисту політичної та ідеологічної незалежності Русі від зазіхань Візантії, яка намагалась у зв'язку зі запровадженням християнства розглядати Русь як "дієцезію", тобто складову підлеглу частину Візантії, Іларіон у "Слові о законі і благодаті" розробляє систему обґрунтування духовної самостійності Русі. Як відомо, канонічне візантійське християнство чітко дотримувалося ідеї єдності Старого і Нового Заповіту, розглядаючи їх як рівноцінні складові частини християн­ського вчення. Канонічна Біблія і сьогодні складається з Старого і Нового Заповіту як єдиних першоджерел християнської віри. Християнських теоретиків-русичів така інтерпретація першоджерел християнства не влаштовувала з погляду нав’язування візантій­ського канону, згідно і яким вибраним народом оголошувався єврейський народ, а його єдиним послідовником - греки Візантії, що й служило останнім ідеологічним підґрунтям для того, щоб сприй­мати Русь як підлеглу грекам територію.

Відомо, що Царгород (Константинополь) дуже негативно ставився навіть до самої ідеї привнесення у місцеве руське хри­стиянство елементів язичницької культури, яку він вважав поган­ською (тобто сільською) і яка мала бути цілком знищена. З цією метою Царгородський патріарх претендував на виключне право греків обіймати керівні посади у християнській ієрархії Русі. До митрополита Іларіона, котрого на цю посаду поставив Ярослав Мудрий всупереч протестам Візантії, так і було. Посади Київським митрополитів обіймали тільки греки, які не знали ані мови, ані культури місцевих жителів і, окрім цього зневажали їх, вистав­ляючи себе зверхніми "каноніками" та непомильними вчителями. За всім цим проглядалася інтерпретація Русі як певної васальної території Візантійської імперії. Зрозуміло, тлумачення Русі з пог­ляду грецького канону не могло влаштувати такого гордого на­щадка славних руських князів, котрим був князь Ярослав Мудрий. Повернення назад до язичництва вже не було. Християнська культура в Русь привнесла нові цінності західної цивілізації: обширну книжну культуру, розроблене письмо - кирилицю, храмову архітектуру, християнське образно-художнє мистецтво тощо. Не­минуче постало питання ідеологічного захисту Русі, заснованого на місцевих руських інтерпретаціях канонічних основ християнської віри. Цю місію послідовно виконували руські "книжні люди", фак­тично вчені того часу - митрополит Іларіон, Кирило Туровський, Клим Смолятич та ін.

Першим, хто взяв на себе цю місію, був митрополит Іларіон Київський. У присутності князя Ярослава Мудрого з митрополичої кафедри Софії Київської він проголосив своє знамените "Слово о законі і благодаті". Насамперед, Іларіон висунув питання: "Що спіль­ного у тіні з істиною, іудейства з християнством?" [15,11], тобто яка світоглядна орієнтація міститься з одного боку у Старому Заповіті, а з іншого у Новому. Розмірковуючи над цим питанням він дохо­дить висновку, що Старий Заповіт становить собою Закон для вибраного єврейського народу, а Новий Заповіт - благодать для всіх народів. Тому "тісно у законі людству, а в благодаті вільно воно ходить" [15, 11]. Старий Заповіт, на думку Іларіона, є джерелом кривди для християн і тому за велінням Бога "вигнані були іудеї і розкидані по країнах, і діти благодаті, християни, спадкоємцями стали Бога і Отця" [15, 1 ] ]. Отже, хоч Старий Заповіт значно дав­ніший, а "віра християнська опісля з'явилась, вище першої стала і поширилася на безліч країн" [15,11]. Іларіон Київський з цього при­воду використовує таке метафоричне порівняння: "Христова бла­годать усю землю обійняла і, як вода морська, покрила її" [15, 11]. Цікавою є думка Іларіона стосовно з'ясування змістовного відрізнення між Старим і Новим Заповітом. Якщо Старий Заповіт тлумачить людей рабами, то у Новому Заповіті "настільки помилував благий Бог людський рід, люди плотські, хрещенням і благи­ми ділами синами Богу і причастниками Христу стають" [15, 12]. Очевидно, у ті часи в Русі ще була сильною язичницька традиція сприймати Бога не як великого духовного рабовласника, а як батька чи старійшину, бо Іларіон Київський зробив спробу дати дещо своєрідну інтерпретацію людини порівняно з поширеним у християнстві поглядом: "Ми - раби твої, Господи".

Проголошуючи похвалу новій християнській вірі, Іларіон Київ­ський зазначає, що вона "благодатна по всій землі розповсюдилася і до нашого народу руського дійшла" [15, 15]. Зрозуміло, така інтерпретація канонічних основ християнської віри цілком супе­речила візантійській традиції і претендувала на окрему, самостійну гілку християнського вчення, отже, на окрему, самостійну хри­стиянську руську церкву. Чи не тому царгородські, а пізніше стамбульські християнські зверхники так боялися і бояться виз­нати самостійність київської митрополії"?

Збудувавши нову самодостатню модель руського християн­ства, Іларіон пропонує за аналогією до інших народів, таких як римляни, греки та інші, вшановувати власних учителів християн­ства, насамперед, "сина славного Святослава - Володимира", котрі "'не в слабкій і безвісній землі володарювали, а в Руській, що знана й чувана є в усіх чотирьох кінцях землі" [15,17]. Могутність та масштабність державницької ідеї "Слова о законі і благодаті" Іларіона Київського вражає. Логіка ідеологічного захисту Русі від зазіхань Візантії ґрунтувалася на історичному досвіді провідних народів того часу. Світогляд наших пращурів перебував на най­вищому європейському рівні мислительної культури. Це перекон­ливо засвідчують праці інших русичів, зокрема Клима Смолятича та інших, які достойно продовжили місію ідеологічного обґрунтування самостійності Русі, започатковану сподвижником Яро­слава Мудрого Іларіоном Київським.

Клим Смолятич у "Посланні" обґрунтовує ідею державної та ідеологічної самостійності Русі змістом Біблії, відшукуючи у ній ідеї піднесення "величі розуму" та "вільнодумства". Розглядаючи диктат візантійського духовного керівництва як наступ "ортодоксії і догматизму" з метою підкорити Русь своїм візантійським прагненням до світового панування, Клим Смолятич висуває проблему виходу Русі з-під цього диктату і завоювання політичної та ідео­логічної її незалежності. Ідеї Клима Смолятича, хоч пізніше і були засуджені офіційною церквою на чолі з митрополитами-греками, ще довго хвилювали розум його сучасників, кликали їх на боротьбу за пошук шляхів до знань і цінностей тогочасної європейської культури.

Отже, сказане засвідчує те, що культура світогляду русичів перебувала на рівні тогочасної західноєвропейської науки, євро­пейського способу мислення. В ній відбивалися пекучі проблеми державного, політичного та ідеологічного життя руського народу.

Сьогоднішня незалежна Україна є великою європейською краї­ною. І те, що вона є християнською, є ще одним доказом її європейськості, аргументом того, що вона входить в ареал європейської християнської культури.