Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:
Релігієзнавство для студентів.doc
Скачиваний:
6
Добавлен:
19.12.2018
Размер:
797.18 Кб
Скачать

Тема 15. Українська автокефальна православна церква (уапц)

(Автокефалія-самоуправління,

адміністративна незалежність

православних церков)

Рух за незалежну митрополію та автокефальну церкву розпо­чався майже відразу після хрещення Київської Русі. Визнаючи авторитет Константинопольського патріарха. Київська митрополія відкидала його зверхність у взаємовідносинах. З усіх видів кано­нічної підлеглості практично існував лише один, призначення па­тріархом митрополита, якого всупереч канонам обирали грецькі єпископи. Інші атрибути канонічної підпорядкованості (патріарший суд. обов'язкова участь Київського митрополита у Константино­польських соборах) майже не практикувалися. Константинополь­ські патріархи не втручалися у внутрішнє життя руської церкви. Жодним канонічним актом не було зафіксовано підлеглості Української церкви Константинопольській патріархії. Особ­ливість Київської церкви виявлялася і в тому, що поряд з авто­ритетом Константинопольського патріарха, вона з повагою ста­вилася до інших патріархів - Олександрійського, Антіохійського та Єрусалимського, мала прямі і рівні відносини з Римським Апо­стольським престолом.

Визначальними принципами внутрішньої організації й устрою Київської церкви до першої пол. XVI ст. були: 1) виборний принцип у формуванні ієрархічно-церковної структури; 2) широка участь мирян у церковних справах.

Українське християнство формувалося як синтезоване -русь­ке, тобто українське. Опираючись на універсальний характер християнської віри як шлях до спасіння, київське християнство

перейняло зі Сходу обрядові й культові форми. Однак не сприйняло візантійського цезарепанізму і ритуалізму, релігійної нетерпимості і неприязні до іновіруючих. Незважаючи па проти римську про­паганду з боку Константинополя, а потім Москви, українці досить толерантно ставилися до західних християн.

З іншого боку, українське києвоцентричне християнство зро­стало в значній залежності від держави. Якщо в західних церковних традиціях незалежність держави не завжди ідентифікується з церковною автокефалією, то у православ'ї ця тенденція прогля­дається досить чітко. Автокефальна церква розглядається як необхідний елемент державності, а тому питання про її статус має політичний зміст. Історія свідчить, що українська держава зав­жди намагалася мати свою незалежну церкву, а боротьба за автокефалію виступала частиною боротьби за українську державність.

Оскільки інститут патріархату є традиційною формою органі­зації східних церков, то цілком закономірним є домагання україн­ського православ'я отримати канонічну патріаршу автокефалію.

Для обґрунтування законності цього права використовується запис у "Повісті временних літ" про подорож апостола Андрія на київські пагорби, оскільки згідно з християнськими канонами право на самодостатній патріархат мають тільки там, де проповідував хтось із першоапостолів учнів Христа.

Насамперед київські князі прагнули позбутися опіки Візантії і вже в 1051 р. князь Ярослав Мудрий висунув на посаду митро­полита киянина Іларіона. Проте, після смерті Я.Мудрого, влада над Київською церквою знову перейшла до рук Константинополя. Повторну спробу позбутися залежності від Константинополя було зроблено в 1147 р. князем Ізяславом Мстиславовичем, коли ми­трополитом було обрано киянина Климента Смолятича. Проте, як і перша, так і друга спроба добитись автокефальності (неза­лежності), були невдалими. Її прихильники залишились переважно в Києво-Печерській Лаврі, а противники, насамперед князь Юрій Довгорукий, а пізніше Андрій Боголюбський поширюють візан­тійський варіант християнства на північні землі Київської держави. Тим самим було започатковано московський варіант християнства на основі візантійської православної практики, ідей цезарепапізму і месіанства, які пізніше, вже у формі російського ("Москва - третій Рим і четвертому не бувати"), були обґрунтовані псковським монахом Філофеєм. Відбувся перехід від засад християнського універсалізму, толерантного ставлення до західних церков в русло догматичного візантійського церковного вчення.

Після татаро-монгольської навали Галицько-Волинський князь Данило домігся від Константинополя призначення митрополитом Київським свого ставленика, русина Кирила. Після його смерті Константинопольським патріархом було призначено на Київську митрополію грека Максима, політичні симпатії якого були на боці північних князівств. В 1299 р. митрополит Максим без відома і згоди Константинопольського патріарха переносить свою рези­денцію з Києва до Володимира - на Клязьмі. З 1325 р. місцепе­ребуванням митрополита стала Москва. В свою чергу галицько-волинський князь Юрій Львович домігся створення Галицької митрополії в 1303 р., яка сприяла посиленню Галицько-Волинського князівства, розвитку національної культури в традиційних формах. Після завоювання Києва Литовським князем Гедиміном в 1321 р. Київську митрополію фактично було поділено між Литовським і Московським князівством, кожне з яких прагнуло мати свого ставленика на формально єдиній Київській митрополичій кафедрі. У 1354 р. Константинопольський патріарх висвятив двох митро­политів - Олексія з титулом "Київський і всієї Русі" і Романа - на митрополита Литовського (Київського), до юрисдикції якого вхо­дили землі Білорусії і України, що практично означало поділ колись єдиної Київської митрополії.

В 1448 р. без відома Константинополя, в Москві обирають митрополитом Іону, який був останній, що носив титул "Київського і всія Русі", оскільки його наступники носили титул "Московський і всієї Русі". 1448 рік більшість вчених вважають початком авто­кефальної Московської православної церкви, хоч канонічно це було оформлено через 141 р. (1589 р.).

В 1458 р. Константинопольським патріархом було висвячено митрополитом "Київським і всієї Русі" Григорія Болгарина, якого не сприйняли в Москві, і навпаки підтримали в Польсько-Литовській державі. З цього часу Київська і Московська митрополії діяли незалежно одна від одної.

Становище православної церкви на Україні, яка номінально підпорядковувалася Константинополю погіршилося після підпи­сання Люблінської унії 1569 р., внаслідок якої Литовська і Польська держави об'єдналися в єдину Річ Посполиту. Польські магнати проводили політику, спрямовану на поширення католицизму, який був панівною релігією у Польщі, метою окатоличення, а пізніше і ополячення українського народу. Після Берестейської унії (1596 р.) польський уряд поступово поставив православну церкву поза за­коном. В 1610 р. в Речі Посполитій залишився тільки один єпископ, практично не було кому висвячувати православних священиків.

В 1620 р. Україну відвідує єрусалимський патріарх Феофан. При підтримці братчиків, міщан і насамперед запорізького козацтва і особисто гетьмана Сагайдачного було відновлено Київ­ську митрополію, обрано митрополита і висвячено шість єпископів, тобто відновлено українську православну церкву і ієрархію, що мало велике значення для подальшого розвитку Українського пра­вослав'я. Київській митрополії було надано низку привілеїв, зокре­ма право єпископату обирати митрополита. Українська право­славна церква підтримала Б.Хмельницького в період війни 1648 -1654 рр., вбачаючи в ньому її охоронця.

Після Переяславської Ради 1654 р. царський уряд і Москов­ський патріархат поставили питання про підпорядкування Київської митрополії Москві, але українські ієрархи категорично виступили проти цього, зокрема Київський митрополит Сильвестр Косів, який взагалі негативно сприйняв Переяславську Раду і відмовився присягати царю. І лише в 1686 році, за гетьмана Самойловича. Київську митрополію було насильно приєднано до Московського патріархату. Це викликало обурення не тільки серед частини українського духовенства, але і в Константинопольського та Єру­салимського патріархів, які висловили свій протест Московському патріарху. Проблема вирішилася політично - Москва звернулась до Туреччини, яка в цей час була в стані війни з Австрією, Польщею та Венецією, що не залишиться нейтрального до цієї війни, якщо Туреччина не вплине на патріарха Константинопольського. Ось чому турецький візир "попросив" Константинопольського патріар­ха задовольнити прохання Москви. За це Константинопольський патріарх одержав від Москви "три сорока соболів і двісті чер­вінців". (В 168К р. Собор східних патріархів позбавив його за цей вчинок патріаршого сану).

Приєднання української митрополії до Московського патріар­хату мало негативне значення для подальшого розвитку україн­ського православ'я. Поступово з-під влади Київської митрополії було відібрано і передано в безпосереднє підпорядкування Мос­ковському патріархату багато монастирів, єпархій, монастирських маєтків. У 1720 р. Петро І видав указ, яким заборонялось дру­кування книжок українською мовою. Синод наказав також вилу­чити з церков книги, друковані в Україні, і замінити їх російськими. Було заборонено українську вимову церковнослов'янської мови у відправах. У підсумку це призвело до повної втрати самобутності, національного характеру, традиційної близькості православної церкви до народу. Церква стала одним із засобів русифікації українського народу і, навпаки, приєднання Київської митрополії до Московського патріархату мало велике значення для Росії. Як вважають сучасні українські дослідники, культурну політику Росії в першій половині XVIII ст. визначили діячі - вихідці з України -Феофан Прокопович, Дмитро Туптало, Стефан Яворський. Біль­шість єпархій московського патріархату у XVIII ст. очолювали вихідці з України.

Ідея незалежної (автокефальної) церкви продовжувала жити в свідомості українського народу і з новою силою поширилася під час революції 1905 - 1907 рр., а після революції 1917 р. одержала можливість для втілення в життя.

У березні 1917 р. було створено ініціативний орган з відо­кремлення українських єпархій від Російської Православної Церкви (РПЦ) - "Виконавчий комітет духовенства і мирян". Він запропо­нував скликати Всеукраїнський церковний собор. Ця ідея обстою­валася прихильниками автокефалії української церкви - деле­гатами всеросійського церковного з'їзду в Москві, але позитивної відповіді вони не отримали.

У подальшому автокефалії прагнуло "Братство воскресіння Христа" на чолі з архієпископом Алексієм (Дородніциним), що виникло восени 1917 р. У листопаді 1917 р. було організовано комітет по скликанню собору, який пізніше реорганізувався в тим­часову "Всеукраїнську православну церковну Раду" (ВПЦР). Па­тріарх Тихон, який був впевнений у тому, що більшість єпископів РПЦ в Україні є противниками "сепаратизму українців", підтримав ініціативу скликання церковного собору в Україні і направив до Києва митрополита Платона.

Собор відбувся в Києві в 1918 р. на трьох сесіях. Противники ав­токефалії зуміли позбавити прав делегатів собору - членів ВПЦР,а також прийняти рішення "Про тимчасове вище управління пра­вославної церкви в Україні". Згідно з цим православна церква в Україні проголошувалася автономною, але перебувала у каноніч­ному зв'язку з патріархом Всеросійським. Церква не відокрем­лювала себе від держави, посередником між церквою і державою вважався митрополит Київський, а між державою і церквою -міністр віросповідань, який мав бути православним.

Невдалою була спроба проголосити автокефалію православної церкви в Україні декретом Директорії. Справа у тому, що Дирек­торія не лише виступала проти відокремлення церкви від держави, а й сама активно втручалася в її життя. За рішенням Директорії церкву мав очолювати Синод, який повинен був відати справами віри, богослужінь і суду, а інші церковні справи підлягали розгляду міністерством культу Директорії.

У 1919 р.. коли в Україні почав діяти декрет уряду радянської України про відокремлення церкви від держави, виникли українські православні парафії, які об'єднувалися у Всеукраїнську спілку православних парафій (ВСПП) під керівництвом ВПЦР.

Під час окупації України денікінцями єпископи РПЦ позбавляли сану автокефальних священнослужителів, забороняли відправ­лення служб українською мовою.

Після остаточного встановлення своєї влади більшовики спо­чатку не перешкоджали відкриттю нових парафій автокефальної церкви, роботі ВПЦР. Остання навіть прагнула до співробітництва з єпископами РПЦ, але зустріла з їхнього боку ворожість. Коли ж єпископат РПЦ заборонив проводити богослужіння священикам парафій, які проголосили себе автокефальними. ВПЦР на своєму засіданні (5 травня 1920 р.) проголосила православну церкву в Україні "автокефальною (незалежною) і соборноправною" (УАПЦ).

Через відсутність свого єпископату у 1921 р. ВПЦР скликала у Києві Всеукраїнський православний церковний собор. В його роботі брали участь близько 500 представників духовенства та мирян, також були запрошені всі православні єпископи на чолі з екзархом Михаїлом. Останній відмовився від запрошення і заявив, що всіх священнослужителів, які підуть на собор, позбавить сану.

Враховуючи історичний досвід інших церков, коли хіротонія (рукопокладення) єпископа здійснювалося не лише єпископами, а й пресвітерами (у такий спосіб йшло посвячення в християнські єпископи в Африці до кінця III ст. в Олександрійській церкві), саме таким пресвітеріанським чином собор обрав і рукопоклав руками всіх присутніх пресвітерів протоієрея Василя Липківського - одного з фундаторів руху за автокефалію православної церкви в Україні -на першого єпископа УАПЦ і митрополита Київського і всієї Ук­раїни. В цей день 14 жовтня 1921 р. відбулося практичне прого­лошення УАПЦ. На другий день після висвяти митрополита Собор обрав і хіротонував на єпископів ще кілька осіб.

Собор затвердив правила УАПЦ, визнав недійсним і амораль­ним акт 1686 р. про підпорядкування української церкви Москов­ському патріархату. Були також осуджені акції єпископату РПЦ проти УАПЦ як такі, що мають на меті "визиск меншого брата в Україні".

Собор надіслав вітання уряду УСРР, у якому висловлював вдячність за прийняття "Закону про відокремлення церкви від держави", наївно вважаючи його гарантією забезпечення свободи совісті в Україні.

Відразу потому почали створюватися єпархії УАПЦ на тери­торії сучасних Вінницької, Дніпропетровської, Київської, Кіровоградської, Полтавської, Сумської, Черкаської, Чернігівської, Хар­ківської, Хмельницької областей.

Автокефальним парафіям часто доводилося користуватися храмами спільно з парафіями РПЦ.

У цей період було засновано богословські курси, гуртки і братства УАПЦ, видавався часопис "Церква й життя", прово­дилася місіонерська робота у місцях розселення українців на тери­торії СРСР і за кордоном. Церква підтримувала зв'язки з зарубіж­ними церковними організаціями. У 1924 р. налічувалося більше 2000 автокефальних парафій, які об'єднували близько 10 млн. віруючих.

Зі зміцненням радянської влади поступово закладалися підва­лини майбутнього наступу на УАПЦ. У 1921 р. Політбюро ЦК КПб)У розглянуло питання "Про автокефальну церкву в Україні". Було ухвалено зібрати відомості про автокефальний рух, його зв'язки "з петлюрівськими елементами", а ВУЧК доручити "найсуворіший нагляд за контрреволюцією, що прикривається релігій­ними питаннями". За Директивою ЦК КП(б)У більшовицькі орга­нізації України повинні були посилити діяльність з викриття автокефалістів "як прямих співучасників ганебних дій жовто-блакитної контрреволюції".

Тому, незважаючи на те, що керівництво УАПЦ заявило про своє лояльне ставлення до радянської влади і схвалювало Декрет про відокремлення церкви від держави, розпочалося пересліду­вання органами ДПУ УСРР керівництва УАПЦ, насамперед ми­трополита Василя Липківського. Реєстрацію Статуту церкви за­тримали. У зв'язку з цим виникли серйозні протиріччя між ВПЦР і єпархіями. Органи ДПУ допомогли створити так звану Діяльно-Христову церкву, яка мала сприяти розкладу УАПЦ. З цією ж метою ДПУ утримувала у всіх церковних округах УАПЦ своїх секретних співробітників.

У 1926 р. ДПУ добилося повної зміни складу ВПЦР. а в 1927 р. - скликання II Собору УАПЦ. На ньому під тиском ДПУ соборяни відсторонили Василя Липківського і обрали митрополитом Київ­ським і всієї України УАПЦ Миколу Борецького.

У 1929 р. відбулися арешти в справі так званої "Спілки визволен­ня України" (СВУ), по якій проходили і діячі УАПЦ. У 1930 р. на вимогу органів ДПУ скликано ІП Всеукраїнський православний цер­ковний собор, який прийняв рішення про саморозпуск УАПЦ. Того ж року ВПЦР повідомив про припинення своєї діяльності. Почалися масові закриття парафій УАПЦ як "контрреволюційних об'єднань". Наприкінці 1930 р. їх залишилося близько 300, а у 1930 р. не було практично жодної. Було репресовано переважну більшість свя­щеннослужителів та єпископату автокефальних церков.

УАПЦ стала однією з перших жертв сталінізму. У західноукраїн­ських землях, які відійшли до Польщі після Ризького мирного дого­вору (1921 р.), з 1924 р. діяла Польська автокефальна православна церква (ПАПЦ). Під час другої світової війни ПАПЦ стала своє­рідним плацдармом для відновлення автокефалії в Україні: при її сприянні було здійснено хіротонію кількох відомих діячів УАПЦ.

Початок сучасного етапу руху за відродження УАПЦ пов'я­заний зі створенням у Києві в лютому 1989 р. "Ініціативного ко­мітету за відновлення Української автокефальної православної церкви", до складу якого увійшли представники різних громадсько-політичних формувань.

У 1989 р. у Київський міськвиконком надійшла заява про реєс­трацію релігійної групи УАПЦ. Діставши відмову в реєстрації такої громади на території Подільського району м. Києва, "Ініціативний комітет" переніс свою діяльність у Львів, де у деяких районах було засновано перші парафії УАПЦ. Їхнє духовенство відразу зверну­лося по допомогу до Константинопольського патріарха Дмитрія І та митрополита УПЦ в США і в діаспорі Мстислава (Скрипника). У 1989 р. почав виходити друкований орган УАПЦ - газета "Пра­вослав'я - наша віра" (тепер - "Наша віра"). Згодом було віднов­лено часопис "Церква і життя", який українська автокефалія видавала у 1919-1920 рр.

У 1989 р. у Львові відбувся собор священиків УАПЦ і свя­щеників РПЦ, - прихильників УАПЦ, який запропонував єпископу Йоану (колишньому Житомирському і Овруцькому єпископу РПЦ) очолити УАПЦ. Йоан погодився і у жовтні того ж року провів перше богослужіння в церкві Св. Петра і Павла у Львові. Тоді Синод РПЦ позбавив його сану і чернецтва. Однак митрополит Мстислав затвердив Йоана в сані архієпископа з титулом "Галиць­кий і Волинський".

Після цього в західних областях України відбулося кілька нарад православного духовенства, яке підтримало ідею автокефалії православ'я в Україні, чим було покладено початок створенню ієрархії УАПЦ. У 1990 р, було скликано Всеукраїнський собор, на якому митрополита Мстислава обрано патріархом Київським і всієї України об'єднані в 3 митрополії. Найбільшою є Українська Право­славна Церква в США (налічує близько 130 тис. віруючих, яких очолював за життя митрополит Мстислав). Близько 120 тис. ві­руючих належать до Української православної церкви в Канаді. З 1990 р. цю церкву очолює митрополит Василій. Є також митрополія УАПЦ в Західній Європі, главою якої також вважався митрополит Мстислав. УАПЦ за кордоном має свої видання: "Українське православне слово" (США), "Православне слово" (Англія) та ін. Кадри автокефального духовенства готують семінарія Св. Софії (США), колегія Св. Андрея.

У 1992 р. у Києві відбувся Всеукраїнський православний собор (ВПС), який прийняв рішення об'єднати частину УПЦ МП на чолі з митрополитом Філаретом, яка виступила за повну незалежність від Московського патріарха, та Українську Автокефальну Пра­вославну Церкву в єдину Українську Православну Церкву - Київ­ський патріархат (УПЦ КП). Главою церкви Собор визнав па­тріарха Мстислава, а його заступником затвердив митрополита Філарета, митрополита Переяславського і Січеславського Антонія - керуючим справами Київської патріархії. На Соборі було утворено Священний Синод Української Православної Церкви КП і Вишу Церковну Раду.

У посланні Собору до православних віруючих України було заявлено, що "Українська православна церква є прямою правонаступницею Церкви Святого Андрія Первозванного, Святого Рівноапостольного князя Володимира і правонаступницею право­славної митрополії в Україні". Собор благословив незалежну Ук­раїну і закликав усіх людей доброї волі бути вірними чадами незалежної Української Православної Церкви та добрими грома­дянами України.

Загалом рішення Собору відобразили як прагнення віруючих мати українську церкву, так і суто особисті політичні міркування його організаторів.

Однак незабаром з'ясувалося, що рішення Всеукраїнського православного собору 1992 р. не були узгоджені з Патріархом Мстиславом, їх не підтримували чільні єпископи УАПЦ. Цей Собор практично не вирішив жодних внутрішньо-церковних проблем, лише примножив їх для УАПЦ.

У 1993 р. помер Патріарх УАПЦ Мстислав. У вересні того ж року на Помісному соборі УАПЦ було офіційно оголошено про відновлення (вже втретє) діяльності УАПЦ і обрано нового предстоятеля Української Автокефальної Православної Церкви - Димитрія. Він мав титул Патріарха Київського і всієї України. Па­тріарх Димитрій (у миру Ярема) тривалий час працював настоя­телем Львівської церкви Св. Петра і Павла. Він першим із україн­ського духовенства вийшов зі складу РПЦ.

Після смерті Патріарха Димитра у 2000 р. предстоятелем УАПЦ став митрополит Київський і всієї України Мефодій (Кудряков). Центральний храм УАПЦ - церква Св. Андрія Перво­званного, м. Київ.

За кількістю громад УАПЦ є найчисельніша у Львівській, Тернопільській та Івано-Франківській областях. Станом на січень 2004 р. УАПЦ налічувала в Україні 1156 громад.

Львівську єпархію очолює єпископ Макарій (Малетич). УАПЦ має три семінарії: Львівську, Тернопільську та Івано-Франківську. УАПЦ декларує толерантне ставлення до християнських цер­ков України, однак має майнові суперечки з ними. УАПЦ є проти поширення в Україні Римо-католицької церкви, УПЦ Московського патріархату і протестантських церков. В той же час вона є від­критою до екуменічного діалогу і шукає шляхи для об'єднання в єдину помісну Автокефальну Православну Церкву всього ук­раїнського православ'я.