Українська православна церква московського патріархату (упц мп)

В УРСР діяла єдина офіційно визнана Російська Православна Церква. Ця церква з перших років радянської влади була по­ставлена на службу держави під назвою СРСР. Вищі патріархи церкви одночасно були агентами спецслужб, мали навіть свої клич­ки. Так Олексій II (в миру Рідігер) - мав кличку Дроздов. В усіх колишніх республіках СРСР РПЦ відводилася роль ідеологічного інтегратора русифікації усіх регіонів єдиної і неподільної імперії.

Зовсім інша ситуація складається в колишніх країнах СРСР сьогодні, у тому числі і в Україні. Після проголошення державної незалежності України у серпні 1991 року розпочинається процес нормалізації державно-церковних стосунків, перебудови релігійного життя. Відбуваються і певні зміни в монопольному становищі російського православ'я.

Процеси становлення української державності призвели до утворення Української Православної Церкви Київського патріар­хату (УПЦ КП), Української Православної Церкви Московського патріархату (УПЦ МП) та Української Автокефальної Право славної Церкви (УАПЦ). Однак, не звертаючи уваги на те, що ці православні утворення виникли у 80-90-х роках XX ст., їх існування є водночас віддзеркаленням тих складнощів, які наявні в російсько-українських відносинах споконвіку, культурних відмінностей, які є наслідком зіткнення різних рівнів національного усвідомлення, різ­них типів історичної пам'яті та різних поглядів на майбутнє України [1, 830]. Узаконення УПЦ МП відбулось під час Архієрейського Собору у січні 1990 р., однак лише у межах канонічного підпо­рядкування екзархії Московського патріархату. Цей факт свідчить про те, що в УПЦ МП ще й досі етнічний принцип створення ав­токефалій домінує над помісним. Відомо, що розбудова української державності неможлива без реалізації ідеї розбудови української національної церкви. Релігійні інститути самостійної і незалежної держави можуть відігравати значну роль у справі мирного порозуміня між народами, що, звичайно неприйнятне для колоніальних і тоталітарних режимів. Ось чому у "Положенні про екзархат", Українському екзархату РПЦ дала іншу назву - Українська Пра­вославна Церква, приховавши тим самим назву "Московський патріархат".

Для багатьох віруючих України складається враження, що це церква дійсно змінилася і є українською. Але це не так. Фактично вона залишилася провідником політики Московського патріархату. Для більшої переконаності цього дійства навіть було ліквідовано ставропігію Московського патріархату та утворено колегіальний орган управління УПЦ - Синод, який отримав вищу духовну законодавчу та виконавчу владу. Однак священний Синод РПЦ залишив за собою право остаточного затвердження та скасування постанов Синоду УПЦ, а також права затверджувати правлячих та вікарних архієреїв, що яскраво свідчить про обмеження УПЦ в управлінні церковними справами. І лише після "звернення єпископату УПЦ до Святішого патріарха Московського і всія Русі Алексія II та священного Синоду Руської (чи Московської) Пра­вославної Церкви", яке було прийнято на засіданні Синоду УПЦ у липні 1990 р.. Українській Православній Церкві МП було повернуто право обрання, призначення і переміщення правлячих та вікарних єпархій у межах України.

Водночас у цьому документі відображено і залежність УПЦ від РПЦ. Констатувалося, що "Українська Православна Церква поєднується через нашу (тобто Московську) православну церкву". Так записано в патріаршій грамоті, - є Єдиною, Святою, Соборною Апостольською Церквою, без соборного рішення всієї Православ­ної Кафолічної Повноти не змінює у себе нічого, що стосується догматів і святих канонів [1, 13]. Для того, щоб утримати своє право впливу на українську православну громаду, РПЦ підняла авторитет ієрархів УПЦ, надавши новий титул її митрополиту -"Блаженніший митрополит Київський і всієї України", водночас обмеживши додатком - "у межах України". Відношення РПЦ щодо України не змінилося і після клопотання надати УПЦ кано­нічної незалежності. У документі, прийнятому за результатами цього клопотання, зазначалося, що майбутнє УПЦ буде вирішено тоді, коли повнота УПЦ вільно виявить у цьому свою волю, моти­вуючи це тим, що ідея повної канонічної незалежності УПЦ сприй­мається позитивно тільки в західних єпархіях УПЦ. Тодішній предстоятель УПЦ митрополит Філарет (Денисенко), не погоджуючись з цим рішенням, у листопаді 1991 року на Помісному Соборі при­хильників УПЦ виступив за її автокефалію, а навесні 1992 р. розірвав стосунки з РПЦ і проголосив створення УПЦ КП. Про це було заяв­лено на Архиєрейському Соборі РПЦ 31 березня - 4 квітня 1992 р. Проголошення УПЦ КП з самого початку передбачало утворення справжньої незалежної від Московського патріархату та українською за сутністю церкви. Прихильники Філарета розпочали переговори з УАПЦ - Українською Автокефальною Православною Церквою з метою об'єднання їх в УПЦ КП.

Однак частина ієрархів УПЦ - прихильників Московського Патріархату прийняла рішення про необхідність проведення Со­бору УПЦ з приводу ситуації, яка склалась. Єпископське зібрання УПЦ, яке відбулося у Харкові, звільнило митрополита Філарета з посади та водночас обрало нового Предстоятеля УПЦ Воло­димира (Сободана). Таким чином Харківське єпископське зіб­рання обрало нову парадигму діяльності УПЦ, підпорядкувавши її адміністративно та організаційно Московському Патріархові. Ду­ховна позиція УПЦ МП була сформульована Сесією Священного Синоду в середині 1995 р. і з того часу не зазнала суттєвих змін (Гринів О. Збуджена Україна. - с.328). Офіційно УПЦ МП виступає за припинення суперництва між гілками українського православ'я стосовно громад і церковного майна, декларує невтручання полі­тиків у між церковний діалог, але водночас висловлює своє одно­бічне ставлення щодо участі у переговорах усуненого патріарха Філарета. Вимагаючи від інших православних конфесій і громад проведення діалогу на засадах канонічних правил і приписів у грудні 1996 р., вона ухвалила рішення про недоцільність автокефалії в тій ситуації православного розколу, яка склалася в Україні. Таким чином, було поховано спробу ієрархів УПЦ під проводом Філарета здобути для України канонічну незалежність.

Складність ситуації визначалася також тим, що православна людність, особливо в селах, не завжди розуміє відмінності між УПЦ МП і УПЦ КП. Крім цього, місцева влада чинить перешкоди реєстрації громад УПЦ КП на Сході і навіть на Заході України, хоч і з різних причин. І, нарешті, навколо громад УПЦ КП сформована негативна опінія: на Сході їх таврують як "бандерівську" (мазепинську), а на Заході ставляться до неї як до "неканонічної". Підбурені УПЦ МП християни виходять з гаслами на кшталт "Ав­токефалія - шлях до пекла".

Проти автокефалії УПЦ виступали і народні депутати "лівої орієнтації". Так, 19 січня 2001 р. 100 таких парламентарів звер­нулися з листом до Вселенського патріарха Варфоломія І, ви­словивши своє не сприйняття автокефалії. Однак у відповіді з Константинополя зазначалося, що автокефалія УПЦ не означає її підпорядкування Вселенському патріархові, а скоріше піднесення її стану до самостійно існуючої автокефальної церкви як і всіх інших Православних Помісних Церков (Гринів О. Збуджена Ук­раїна. - с.329). Так, у дипломатичній формі практично було ви­словлено бажання Вселенського патріарха бачити "Єдність пра­вославного українського народу".

Політика втручання у справи внутрішнього духовного життя України з боку Московської патріархії зумовлена значною мірою власне імперською суттю та структурою РПЦ, яка ще за часів Петра І та радянської влади стала, до певної міри, не духовним осередком волевиявлення народу, а скоріше політизованою ін­ституцією [І. 8351. Про це свідчать і світоглядні погляди її діячів. Так у 1996 р. у зв'язку з утворенням Донецької єпархії її владика митрополит І.Іларіон сказав в інтерв'ю кореспондентам газети “Донецький кряж" І.Сичову та С.Чепіку: "Я самый молодой митро­полит во всей Русской Православной Церкви... Наша церковь получила свою каноническую территорию - зто территория Украины, то єсть каноническая территория Украинской Православной Церкви Московского Патриархата" [2,29]. Спробу побудувати в Донецьку храм іншої конфесії, зокрема греко-католицької, він назвав "прозелитизмом, на который никто не имеет права" [2,29]. В той же час діячів грецької православної церкви назвав "своего рода националистами", тому що вони не хочуть перемістити центр православ'я у Москву, адже "сегодня Русская Православная Цер­ковь имеет 180 епископов и это самая большая Православная Церков в мире" [2,29]. Стосовно незалежності УПЦ МП відповів: ''Мы пока молчим, чтобы нам не делали никаких "закидонов" в том смысле, что мы служим иностранной церкви". Коментарі, як кажуть, тут зайві. Стає зрозуміло, що таке УПЦ МП [2, 29]. Тобто сьогодні в Україні, як колись в УРСР - складовій частині Радян­ського Союзу діє і далі офіційно визнана УПЦ у вигляді УПЦ МП. Офіційно УПЦ, відокремлена від держави та освіти, насправді відіграє значну роль у процесі державного життя, виховання та впливу на громадську думку. Які ж думки волають з вуст пастирів новоспеченої церкви наводить у своїй книзі О.Гринів "Імператив Володимира Мономаха". Одному з чільних авторитетів УПЦ МП дуже не подобається те, що на грошах нашої держави надруко­ваний портрет гетьмана Івана Мазепи. Він пише: "Если есть неблагодарные потомки, которые печатают на своих (як бачимо, гроші нашої держави для діяча УПЦ МП чужі) денежных купюрах изображение не героя Отечества маршала Георгия Жукова, а предателя и врага Украины Мазепу, то этим они показывают себя таки­ми же". Виходить, що навіть державні керівники, які причетні до випуску грошей - державні зрадники. Адекватно протоієрей Л.Торундо ставиться до національного гімну України. Ось як він убо­ліває за український народ: "Почему же мы, уже твердо ставшие на державные ноги и кичимся своей независимостью, должны петь в качестве государственного гимна такие печальные й не подходящие совсем ни к месту, ни ко времени, не говоря уже о музыке слова? А все потому, что наши парламентарии не совето-вались как следует со всем народом Украины!" (О.Гринів. Імпе­ратив Володимира Мономаха, с. 328-330).

Таке непросте становище УПЦ МП зумовлене також тим, що єпископи УПЦ МП для України готуються за її межами і панічно бояться санкції Московського патріархату. Ось чому ієрархи УПЦ МП служать не своєму народові, а іноземній церкві. Спроба ниж­чого кліру стати на позиції інтересів української державності викликає негативну реакцію з боку керівництва УПЦ МП. Так, митрополит УПЦ МП Агафангел "відлучив" від Святого При­частя священика лише за те, що той проголошував проповіді українською мовою, розцінивши їх як "блюзнірство" і "схилення до філаретівського розколу".

Як свідчить Ігор Столяров у Львівській газеті за 21 лютого 2005 р. саме митрополит Агафангел і словом і ділом підтримав провладний блок "За єдину Україну" і його кандидата, назвавши його "канонічним президентом". У свого чергу прокучмівський кандидат в президенти з шкіри п'явся, захищаючи "русское пра­вославие". Ще приклад, у спільному зверненні ставки Верховного Отамана Союзу козачих організацій Російської Федерації і Ро­сійської Православної Католичної Церкви до парафіян УПЦ МП Дніпропетровської області пропонується навіть назвати її Бла­годатною Церквою Російською, а також "...привлекать к сану украинских мужиков, особенно малограмотних, чтобы не разобрались в сути Вашей церкви. Они сами положат конец УПЦ КП и разрушат самовольный "государственный" строй хохлов на нашей исконной Малороссийской земле, на которой был наведен порядок императором Всеросеийским Петром І и Матушкой Екатериной ІІ".

І цей випадок не поодинокий. Єпископ Конотопський і Глухівський Інокентій та його секретар протоієрей Стефан Шуйкович, Ігуменя Богородичного монастиря міста Путивля Феодосія з сестрами (всього більше 80 підписів) звернулися до редактора газети "Русь православная" Константина Душенова від духо­венства Сумської області з метою захисту УПЦ МП, у тому числі й митрополита Агафангела Одеського і Ізмаїльського. Нама­гаючись захистити митрополита від "националистов разных мас­тей", братія показала своє духовне обличчя з середини: "зти современные мазеповци хотят вновь оторвать исторические корни Киевской Руси от преемственной святости Великороссии". Це звернення адресоване колишньому президентові Кучмі та силовим структурам держави з проханням повернутися їм в "каноническую ограду" УПЦ МП, "ведь она и есть Единая Поместная Право­славная Церковь, и она и только она будет стоять до скончания века! Все, что вне Ее - от лукавого!"

У газеті Одеської єпархії "Справедливості." стверджується, що "Россия, Украина, Бєларусь - зто единый православний народ, который будет обьединен при полном обеспечении уровня самостоятельности каждого из зтих государственных обьединений с единым царем - батюшкой в Москве, которой определено быть третьим Римом" (О.Гринів. Імператив Володимира Мономаха, с. 329). Це заперечує незалежну українську державу і посягає на суверенітет України, зокрема статтю 17 Конституції України.

Звичайно, у політичних колах можна почути, що цілком нор­мальним є існування різних релігій та конфесій, бо віра - це особи­ста справа кожної людини. Це, на перший погляд, виглядає спра­ведливим і привабливим, але з іншого боку, це вода на млин анти­українських сил - ідеологічне виправдання та зміцнення впливів Московського патріархату в українській церковній громаді. Части­на священиків УПЦ МП розуміє, що на антиукраїнських позиціях довго не втриматися. Вони намагаються встановити контакт з місцевим населенням та певними політичними силами. У випадку загострення ідеологічної кризи вони готові вийти з УПЦ МП і перейти на позиції української державницької політики. Проте наявність трьох православних церков УПЦ МП, УАПЦ, УПЦ КП в Україні свідчить не про здоровий плюралізм конфесій, а про ду­ховно-релігійне протистояння: з однієї сторони національно зорієн­тованих церков - УПЦ КП, УАПЦ та УГКЦ, а з іншої - УПЦ МП, церкви яка стоїть на антиукраїнських, українофобських позиціях.