Тема 16. Українська греко-католицька церква (угкц)

Формуючись на засадах єдиного Святого письма, християн­ська церква через розбіжність у його трактуванні і практичному втіленні в життя остаточно втратила свою соборність у 1054 році. Вона розкололася на Візантійську, грецького обряду (Православну в руській назві) і римську, латинського обряду. Обидва напрями іменували себе Вселенськими, Всесвітніми, що на латинській мові звучало "католікос", а на давньогрецькій "кафолікос".

Українська церква виникла як спадкоємиця східних християн­ських традицій і формувалася на засадах автохтонного Київського православ'я, яке завжди намагалося мати автокефалію. Зна­ходячись між політичним і церковним Сходом і Заходом, Київська Митрополія утримувала добрі стосунки як з Константинополем, так і з Римом, шукаючи найбільш оптимальні шляхи для вирішення своїх проблем.

Одним з результатів цих пошуків стало підписання Берестей­ської унії (угоди) в 1596 р. між українським православ'ям і Папою Римським.

Унія, на думку сучасних дослідників, була наслідком складної релігійної ситуації, в якій опинилось православ'я на землях, які входили в склад Речі Посполитої. Церковні незгоди, суперечки, що точилися між католицьким та православним духовенством, нега­тивно впливали на загальний стан українського суспільства. Ак­тивний наступ католицизму, підтримуваного польським урядом, призвів до занепаду православ'я. Державні і світські особи, особ­ово шляхта, купували і продавали різні церковні посади, зокрема сани єпископів і архімандритів. Вище духовенство вело амораль­ний спосіб життя, грубо порушувало церковні канони, обов'язки священиків, було малоосвіченим.

Патріарх Константинопольський, який формально опікувався українським православ’ям, після захоплення Візантії турками (1453 р.) фактично втратив будь-яку можливість впливати на Київську Митрополію. Московський релігійний центр був немічним і сам потерпав від постійних "смут".

Церковна унія між Київським православ'ям і Римською цер­квою давала можливість українцям отримати опіку апостольської столиці при збереженні православного обряду і національної мови в богослужінні. Маючи могутнього союзника, українська уніатська церква, католицька за підпорядкуванням і грецька за обрядом (УГКЦ), формально зрівнялася з костьолом польським і успішно протистояла його експансії і державній полонізації.

Ієрархи православ'я вбачали в унії шлях до припинення незгод і примирення церков, досягнення єдності, зрівняння в правах з католицьким духовенством, а також засіб одержання великих привілеїв, якими користувалися католицькі єпископи. Деякі пред­ставники української шляхти та міщанства вважали, що завдяки підпорядкуванню церкви Папі Римському, відновиться дисципліна духовенства і віруючих, а українці зможуть зберегти свою істо­ричну і культурну самобутність.

Поширення Греко-Католицької церкви, організаційні основи якої були прийняті на Берестецькому соборі, відбувалося на території Правобережної і частини Лівобережної України, Білорусії, а після Ужгородської унії (1646 р.) в Закарпатті, Східній Словаччині, Угорщині, де проживали українці.

Сутність греко-католицизму (уніатства) полягала в тому, що православні визнавали зверхність Папи Римського, але обряди, звичаї залишилися православними, що мало велике значення. Обрядовість - це не просто норма віросповідання, а й історично складена і освячена традицією форма єдності віровчення і культури народу, його духовності.

Унія стала засобом захисту рідної мови як найголовнішої оз­наки нації.

З укладенням союзу між Україною і Московією (1654 р) Україна перестала існувати як держава, а Київська Митрополія була підпорядкована самопроголошеному ще в 1589 р. Московському Патріархові і поступово перетворювалася у провінційну єпархію без права українського книгодрукування і богослужіння. На вимогу Москви Київська Митрополія була офіційно передана Патріархом Константинопольським під юрисдикцію Московського Патріарха в1686 р. Крім того, через повну залежність від світської влади і жорсткої опіки "Третього Риму" українське офіційне православ'я не змогло протистояти тотальній русифікації і фактичній денаціо­налізації, у зв'язку з чим піддавалося гострій критиці передовими представниками української культури.

Уніатська церква в Галичині і на Закарпатті внаслідок певної незалежності від державних структур і своєї активної патріотичної позиції, зуміла зберегти національну самобутність українців, їх мову і культуру.

І це яскраво можна побачити на прикладі Галичини, яка від 1340 р. перебувала під іноземним пануванням, але де найповніше збереглася рідна мова, традиції, національна самосвідомість. Прийняття унії сприяло відкриттю низки українських шкіл, які діяли у Галичині до 1939 р. і були осередком української духовності. Формальне зрівняння українського духовенства з католицьким відкривало можливості здобувати середню і вищу освіту що ство­рило передумови до появи національної інтелігенції, яка започат­кувала і успішно здійснювала українське національне відродження і державотворення в Галичині і в Україні загалом. Саме через це греко-католицька церква була об'єктом для гонінь і репресій як з боку польської адміністрації в Галичині в другої пол. XIX ст. так з боку царської Росії і Радянської влади.

З 1774 року уніатська церква отримала офіційну назву "Ук­раїнська греко-католицька церква", чим визнавався її статус як вселенської за суттю і православної за формою.

Першого значного удару по греко-католицькій церкві було завдано під час першої окупації Галичини російськими військами в 1914-1915 рр. в ході першої світової війни. УГКЦ розглядалося російською військовою адміністрацією як розсадник "мазепинства". За межі Галичини було вивезено багато церковних цінно­стей, закривалися церкви, друкарні, робилися спроби навертання в православ'я. Ряд ієрархів УГКЦ, її главу Андрея Шептицького, рядових священиків було депортовано в Росію. Протягом 1900 -1944 рр, УГКЦ очолював визначний діяч українського церковного життя митрополит А.Шептицький. Він не тільки вивів УГКЦ із кризи, в якій вона перебувала після наступу польських шовіністів другої пал. XIX ст., але і створив з неї цілком національне, українське релігійне об'єднання. Культурно-просвітницька діяльність Шеп­тицького була скерована на піднесення моралі і духовності народу, національної самосвідомості. А.Шептицький активно займався ме­ценатською діяльністю, на його кошти будувалися школи, притулки, лікарні, було відкрито український національний музей. В роки ні­мецької окупації він виступив проти геноциду єврейського населення.

Після смерті А.Шептицького в 1944 р. радянський уряд роз­починає широкомасштабну акцію проти Греко-Католицької Церкви з метою її повної ліквідації. У квітні 1945 року було заарештовано і репресовано весь її єпископат - Й.Сліпого, М.Чернецького, М.Будку, Г.Хомишина, Й.Коциловського. НКВС приступив до підготовки Львівського собору, який відбувся в березні 1946 р. під керів­ництвом настоятеля Преображенської церкви у м. Львові о. Гавриїла Костельника. Собор скасував унію 1596 р., підпорядкував громади УГКЦ Російській Православній Церкві. (Аналогічні події відбулись в Закарпатті в 1949 р., коли було скасовано Ужгородську унію). Священиків, які виступали проти рішень собору і не бажали переходити в православ'я, було заарештовано і репресовано.

В еміграції церква організувалась як Українська Католицька Церква з 1959 р. з центром у Римі. З 1963 до 1984 року її очолював кардинал Йосиф Сліпий, який на клопотання Папи Івана XXIII і пре­зидента США Дж.Кеннеді в 1963 р. був звільнений з радянської тюрми.

Щоб хоч частково зберегти свою структуру в Україні церква перейшла на нелегальне становище і вийшла з підпілля, коли вна­слідок загальної демократизації в суспільстві 20 листопада 1989 р. було отримано дозвіл на реєстрацію релігійних громад греко-католиків в Україні. На час виходу з підпілля УГКЦ мала в Україні

три єпархії: Львівську, Івано-Франківську, Мукачівську. Остання прямо підпорядковується Ватикану. А Львівська та Івано-Фран­ківська (Станіславська) єпархії складали Львівську Митрополію УГКЦ, якою під час виходу із підпілля керував світлої пам'яті архієпископ Володимир Стернюк. У той час глава УГКЦ - Вер­ховний архієпископ кардинал Мирослав-Іван Любачівський, який з 1984 року очолив Церкву, ще знаходився в Римі і прибув у Львів навесні 1991 року.

З січня 2001 р, главою УГКЦ є Верховний архієпископ кар­динал Любомир Гузар.

Сьогодні в структурі УГКЦ в Україні є п'ятнадцять єпархій і три екзархати: Києво-Вижгородський, Одесько-Кримський, Донецько-Харківський.

УГКЦ розбудовує власну сітку богословської освіти, розширює науково-дослідні інституції.

УГКЦ є найпоширеніша у Львівській, Тернопільській, Івано-Франківській і Закарпатській областях. Вона підтримує інтенсивні контакти зі своїм релігійним центром - Святим Престолом у Римі. Має можливість готувати кадри у католицьких вищих навчальних закладах.

Свої особливості має Мукачівська греко-католицька єпархія - суверенна і безпосередньо підпорядкована Апостольській Столиці, хоч і зважає на авторитет Святоюрської архиєпархії у Львові. Ще одна особливість полягає в тому, що різноманітність традицій, об­рядів і культур населення Закарпаття спричиняє внутрішньоконфе-сійні труднощі. Ось чому Мукачівський єпархіальний єпископ Іван Семедій за рекомендацією Конгрегації східних церков у Римі має двох помічників єпископів-синкелів: для греко-католиків україн­ського походження і для тих, які не ідентифікують себе як українці. За кількістю релігійних громад в Україні УГКЦ посідає третє місце після УПЦ МП і УПЦ КП. Станом на січень 2004 р. вона мала 3328 релігійних громад.

Уроки Берестейської унії та історії УГКЦ засвідчують, що:

1. Унійна ідея виникає від самого початку розколу єдиної вселенської християнської церкви в 1054 р. Київське християнство, церква в Русі-Україні були відкритими як до православного Сходу, так і до католицького Заходу. Однак ідея церковної унійності- як в історії християнства взагалі, так і в історії Української церкви зокрема — часто затьмарювалася політичними намірами, егоїстич­ними розрахунками, амбіційними устремліннями. Українська цер­ква не раз ставала заручницею сусідніх держав на Сході. Заході, Півночі, які намагалися утримати її у сфері свого впливу. І все робили для того, щоб не допустити її об'єднання із Вселенською церквою або нав'язати їй таку церковну унію, з допомогою якої можна було б дезорганізувати українську церкву, денаціоналізувати український народ.

2. Берестейська унія мала певні передумови - зовнішні й внутрішні. XVI ст. - епоха Реформації і Контрреформації - для православної церкви в Україні стало найбільш гнітючим періодом її історії. Світський патронат над церквою, неспроможність пра­вославних патріархів Сходу оздоровче впливати на зболений ор­ганізм Української православної церкви, загроза її латинізації і спольщення українців, політичний тиск Москви, що претендувала на місце і роль "третього Риму" в східному християнстві - все це вимагало відповідної реформи й динамізації православ'я в Україні.

3. Унія як метод і форма об'єднання церков не зовсім виправ­дала себе. Це нині визнають усі церковні авторитети - як пра­вославні, так і католицькі, які стоять на позиціях екуменізму. Унія спричинила глибоку релігійну кризу, що вийшла за межі XVI ст., гостро позначилася на всій історії українського народу, викликала довготривалі церковні й національні конфлікти. Однак релігійна боротьба була не зовсім деструктивною. Два релігійні табори, уніати й православні, опинилися перед необхідністю дбати про піднесення освіти, про мобілізацію інтелектуальних сил. Як одні, так і інші стали послуговуватися засобами гуманістичної культури, яка наближала до себе прихильників і противників релігійного об'єднання. Необхідність унії на новій основі - поєднання обох церков українського народу на засадах створення Київського патріархату, єдиного для православної та греко-католицької спіль­ноти, зрозуміли видатні ієрархи цих церков П. Могила І Й.Рутський, хоча здійснити ці плани тоді не вдалося. Якщо тодішній провід двох українських церков за несприятливих для них умов усе ж таки знаходив шлях до відновлення київського християнства, то чи не може це слугувати за взірець поліпшення міжконфесійних взаємин і зближення та налагодження співпраці всіх українських церков в умовах незалежної Української держави?

4. Греко-католицька церква у своїй 400-річній історії мала періоди розвитку й занепаду, динамізації і криз. Для іноземних правлячих структур, під владою котрих перебувала Україна, вона була небажаною, і весь час ними утискувалася. Виразно національний характер Української греко-католицької церкви, її інтеграція в українське суспільство викликали негативну реакцію в усіх поне­волювачів українського народу: польської шляхти, католицьких єзуїтів, російського самодержавства. Московської церкви, більшо­вицького тоталітаризму, державного атеїзму.

5.Греко-католицизм для багатьох поколінь українців став традиційною, а згодом національною українською церквою, як і православ'я. І в цій ситуації потрібна усвідомлена толерантність, повага до конфесійного вибору віруючих. Самою історією визна­чено бути Україні багатонаціональною й багатоконфесійною дер­жавою, а близьким за символом віри християнським церквам - православній і греко-католицькій - співпрацювати для блага всього українського громадянства, української держави.

6.Було б трагічною помилкою з тяжкими наслідками для загальнонаціональної справи як штучно творити якусь "єдину українську церкву", "одну державну релігію", так і розчленити територію України на сфери переважаючого конфесійного впливу: Захід - Українська Греко-Католицька Церква; Схід, Південь українська Православна Церква, підпорядкована Московському патріархові; Центр і Захід- Українська Православна Церква Київ­ського патріархату і Українська Автокефальна Православна Цер­ква. Водночас було б несправедливо і антидемократично лише за ознаками підпорядкованості тієї чи іншої церкви або релігійної орга­нізації своїм закордонним центрам ставити під сумнів їхню українськість або відмовляти їм у патріотизмі. Вся територія України має бути вільною для функціонування будь-якої української церкви, якщо вона стоїть на засадах християнської моралі, української громадянськості, утвердження соборності Української держави.