Тема 18. Конституційні основи свободи світо­гляду та віросповідань громадян україни

Свобода світогляду - це право людини діяти відповідно до своїх ідеалів, оцінок, переконань. Свобода віросповідань - це можливість людини робити власний вибір відповідно до будь-якої релігії.

Свобода світогляду та свобода віросповідань характеризують право вибору соціального суб'єкта (людини, соціальної групи, суспільства загалом) на вільне волевиявлення, тоді як свобода церкви визначає місце і роль соціальної організації - церкви у її взаємозв'язку з державою. "Свобода церкви" - законодавчо закріплене й гарантоване державою право на вільну діяльність церкви та інших релігійних організацій в межах їх функціонального призначення, організаційно-управлінських потреб [37,370].

У сучасному світі поняття "Свобода церкви" проявляється через три основні види її взаємовідносин з державою:

- державна релігія. Характеризує найбільш тісний взаємо­зв'язок церкви та держави. Свобода віросповідань та атеїзм заборонені. Державна релігія найбільш поширена в країнах, що сповідують іслам (Саудівська Аравія, Пакистан, Іран, Лівія);

- привілейована релігія. Держава формально гарантує свободу віросповідань, але водночас наголошується привілейована релігія. Прикладом може слугувати Західна Європа - католицизм, Греція - православ'я. Особливе становище церкви зафіксоване в кон­ституціях 42 держав, законодавство 30 країн обумовлює зайняття вищої посади із прийняттям релігійної присяги, а в 17 країнах най­вищі посади у державі можуть обіймати тільки ті особи, що нале­жать до офіційної церкви [37, 370];

- держави, у яких офіційної державної релігії не існує (США, Україна).

Виголошення свободи церкви в Україні відповідає вимогам і нормам міжнародного права, Декларації ООН про ліквідацію будь-яких форм нетерпимості та дискримінації віруючих, Підсумкового документу Віденської зустрічі представників держав - учасниць Наради з безпеки і співробітництва в Європі у 1989 році [37,370-371].

"Церква і релігійні організації в Україні відокремлені від дер­жави, а школа - від церкви. Жодна релігія не може бути визнана державою як обов’язкова [25, 10].

Питання взаємовідносин держави і церкви відображене у декількох статтях Конституції України. Так у ст. 11, 24, 34, 37 воно розглядається у контексті загальних прав людини. У ст. 35 наго­лошується, що кожна людина має право на свободу світогляду та віросповідань. Дане право означає свободу сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати ніякої. Кожній людині надається мож­ливість відправляти релігійні культи і вести релігійну діяльність.

Відокремлення церкви від держави має низку особливостей. Основні з них проявляються в тому, що:

- держава не втручається у церковні організації та церковне самоуправління; церква не виконує ніяких державних функцій;

- держава не втручається у сферу ставлення громадян до релігії, не контролює і не примушує до релігійної чи антирелігійної діяльності, церква, в свою чергу, не має права законодавчої іні­ціативи;

- держава дбає про охорону законочинної діяльності релігійних організацій, а церква не втручається у суверенне право держави на повноту, неподільність, самостійність влади.

Загалом відносини між державою і церквою будуються на засадах відсутності будь-яких форм договорів, союзів, пактів.

Це право може бути обмежене державою за умов посягання на права і свободи інших громадян, порушення громадського порядку або заподіяння шкоди здоров'ю населення. Право на свободу світогляду та віросповідань не звільняє громадянина від обов'язків перед державою та військовим обов'язком.

Але в окремих випадках виконання військового обов'язку (за наявності істинних релігійних переконань) може бути замінене альтернативною (невійськовою) службою.

Історія свідчить, що вирішення релігійних питань завжди було справою досить складною, їх недооцінка часто призводила до релігійних війн. Враховуючи це, законодавство України передбачає низку пільг віруючим громадянам. Згідно з Законом України "Про загальний військовий обов'язок і військову службу" звільняються від військової служби особи, які мають духовний сан і штатну посаду в одній із церковних організацій, а учні середніх і вищих духовних закладів мають відстрочку від призову на військову службу до їх закінчення.

Більш детально правове регулювання свободи віросповідань викладене у Законі України "Про свободу совісті та релігійні орга­нізації". Закон гарантує громадянам України відкрито виражати свої релігійні чи атеїстичні переконання у будь-якій формі (усно чи письмово) та будь-якими засобами (на радіо, телебаченні, в пуб­лічних лекціях чи індивідуальних бесідах).

Основні права людини у Законі доповнюються низкою норм, які більш конкретно регулюють поведінку людини. Такі норми забо­роняють будь-яку форму примусу в поширенні релігійних оцінок та переконань, під час відправлення релігійних культів та здійснення різних форм виховання у сім'ї.

Стаття 3 цього Закону конкретизує основні права суб'єкта віросповідань: мати, приймати або змінювати релігійні переконання згідно з власним вибором; самостійно або разом з іншими відправ­ляти релігійні культи, відкрито поширювати свої погляди щодо підтримки чи не підтримки релігійних переконань. Ці висхідні положення закону забезпечують створення правової бази для реалізації вільного вибору людини, невтручання у сферу її власного духовного життя. Держава гарантує недопустимість неправо­мірного примусу над індивідуальними релігійно-ціннісними орієн­таціями людини.

"Ніхто не може встановлювати обов'язкових переконань і світогляду. Не допускається будь-яке примушування при визна­ченні громадянином свого ставлення до релігії, до сповідання або відмови від сповідання релігії, до участі або неучасті в богослу­жіннях, релігійних обрядах і церемоніях, навчання релігії"" [12,296]. Разом з тим законодавство України забезпечує рівність всіх ре­лігій перед законом, можливість змінювати власні переконання, при­єднувати до будь-якої віри. Громадяни України користуються рівни­ми правами у всіх сферах економічного, ідеологічного, політичного, соціального життя незалежно від їх віросповідань. В особових доку­ментах ніяких поміток відносно релігійних уподобань не ставиться.

З метою практичної реалізації свободи віросповідань в Україні законодавчо закріплено принцип відокремлення церкви (релігійних організацій) від держави. Згідно з цим принципом держава не втручається у внутрішні справи церковних організацій. До релі­гійних організацій належать релігійні громади, управління, центри, монастирі, релігійні братства, різного роду місії, духовні навчальні заклади.

Держава захищає право і законні інтереси релігійних орга­нізацій, сприяє встановленню відносин взаємної релігійної і світо­глядної терпимості й поваги між громадянами, які сповідують релігію або не сповідують її, між віруючими різних віросповідань та їх релігійними організаціями, бере до відома і поважає традиції та внутрішні постанови релігійних організацій, якщо вони не супе­речать чинному законодавству [12, 207].

Держава не втручається у діяльність церкви і не фінансує її. Держава забезпечує рівність всіх релігійних організацій як на державному, так і на регіональному рівнях. У свою чергу релігійні організації не виконують державних функцій, не мають права втручатися у справи держави, не беруть участі у функціонуванні політичних партій, не висувають і не ведуть агітації за кандидатів до органів державної влади. Але священнослужителі мають право бути висунуті у Ради всіх рівнів.

Закон також забороняє втручання однієї релігійної організації у справи інших, проповідувати ворожнечу до віруючих інших віро­сповідань. Держава надає право релігійним організаціям брати участь у громадському житті та використовувати засоби масової інформації для висвітлення своєї діяльності.

Релігійні організації користуються правами юридичної особи і мають право вести виробничо-фінансову діяльність, тобто:

- право виготовляти, експортувати, а в разі необхідності - ім­портувати, поширювати предмети релігійного призначення та ін­формаційні матеріали релігійного змісту;

- право на придбання і використання релігійної літератури мовою на свій вибір;

- право створювати об'єднання громадян для здійснення благодійної діяльності. Цей вид діяльності регулюється Законом України "Про благодійництво та благодійні організації" від 16 вересня 1997 р.

Законодавство України не забороняє встановлення міжна­родних зв'язків з іншими релігійними організаціями. Громадяни України, як одноосібно, так і в складі делегацій мають право вста­новлювати й підтримувати міжнародні зв'язки, виїжджати за кордон для участі у зборах, нарадах, конференціях або для па­ломництва. Також дозволяється вести за кордон релігійну літе­ратуру. Громадяни України мають право виїжджати за кордон для здобуття духовної освіти.

Необхідно зазначити, що у сфері міжнародних зв'язків існують певні обмеження. Так зарубіжні релігійні проповідники мають право проводити богослужіння лише у тих громадах, за запро­шеннями яких вони приїхали в Україну.

Основним документом, який визначає правоздатність релі­гійної організації є її статус, який затверджується загальними збо­рами віруючих. Законодавство України наголошує, що статут обов'язково повинен містити відомості про:

1) релігійну організацію, її віросповідальну приналежність і місцезнаходження;

2) місце релігійної організації в організаційній структурі релі­гійного об'єднання;

3) майновий стан релігійної організації;

4) права релігійної організації на заснування підприємств, за­собів масової інформації, інших релігійних організацій, створення навчальних закладів;

5) порядок внесення змін і доповнень до статуту (положення) релігійної організації;

6) порядок вирішення майнових та інших питань у разі при­пинення діяльності релігійної організації [12,300].

У сфері освіти діє принцип відокремлення школи від церкви. В Україні освіта має світський характер. Всі громадяни незалежно від їх релігійних уподобань мають рівні права на здобуття різних видів і рівнів освіти. Проте релігійним організаціям дозволяється створю­вати навчальні заклади або групи для релігійної освіти дорослих і ді­тей та використовувати для цього власні приміщення або орендувати їх. Закон лише наголошує, щоб навчально-виховний процес проходив у дусі терпимості до громадян інших віросповідань.

Слухачі середніх і вищих духовних закладів мають такі ж піль­ги, які є і в системі світської освіти. Законодавство України надає право служителям культу брати участь у навчальному процесі в школах. "При цьому накладається обмеження: знання, що їх надає священик, повинні мати інформаційний характер, у школі не можна практикувати релігію, здійснювати обряди. На цій підставі у більш, як 80 % шкіл Львівської області викладалися "Основи християн­ської моралі" [12,450].

Релігійне законодавство України велику увагу приділяє тлу­маченню прав релігійних організацій щодо створення місць бого­служінь та паломництва. Для відправлення богослужінь релігійні організації мають право:

- створювати і утримувати місця богослужінь, релігійних зіб­рань з вільним доступом для громадян;

- безперешкодно проводити їх у культових будівлях чи в інших місцях, які передбачені розділом IV чинного Закону;

- на вимогу трудових колективів та за погодженням з ад­міністрацією відправляти богослужіння та релігійні обряди в ус­тановах, організаціях, підприємствах.

Держава гарантує рівність громадян у всіх основних сферах життєдіяльності незалежно від їх ставлення до релігії та категорично забороняє проповідування ворожнечі серед віруючих чи невіруючих.

Свобода віросповідань тісно пов'язана з відповідальністю соціального суб'єкта за свої дії. Як відомо абсолютної свободи не існує. Тому у законодавстві України існують деякі обмеження свободи світогляду. Ці обмеження необхідні для охорони гро­мадської безпеки, спокою, порядку, прав і свобод інших громадян і адекватні відповідним міжнародним актам.

Конституція України забороняє "утворення і діяльність політич­них партій та громадських організацій, програмні цілі або дії яких спрямовані на... розпалювання... релігійної ворожнечі" [25,11].

Релігійна ворожнеча - це невизнання права на свободу віро­сповідань віруючих інших релігій, їхніх організацій та певні дії, що обмежують свободу вибору громадян у сфері релігії. Заборона проявів релігійної ворожнечі та релігійної нетер­пимості має велике значення для створення рівних умов у від­правленні релігійних культів та унеможливлює будь-яку дискри­мінацію віруючих тієї чи іншої конфесії.

Законодавство України передбачає конкретну відповідальність за порушення норм, то регулюють свободу віросповідань. Вста­новлена дисциплінарна, кримінальна, адміністративна та цивільно-правова відповідальність за порушення закону про релігійні культи. Так, у Кримінальному кодексі України передбачено певні санкції (позбавлення волі, виправні роботи, штраф) за "умисні дії, спря­мовані на розпалювання національної, расової чи релігійної во­рожнечі та ненависті, на приниження національної честі і гідності, або образа почуттів громадян у зв'язку з їх релігійними переко­наннями, а так само пряме чи непряме обмеження прав або вста­новлення прямих чи непрямих переваг громадян залежно від їх расової, національної приналежності або ставлення до релігії" [34, 374-3751.

На сучасному етапі розбудови незалежної української держави перед правоохоронними органами, засобами масової інформації, всіма рівнями освіти поставлені завдання щодо формування ви­сокої політичної і правової культури, пропаганди законів і норм, які гарантують здійснення свободи віросповідань, забезпечення пра­вопорядку і захисту інтересів віруючих.

Таким чином, конституційні основи свободи світогляду і віро­сповідань дають змогу кожному вільно виражати своє ставлення до релігії, відправляти релігійні культи і тим самим гарантують повну свободу самовираження особи.