Тема 6. Християнство: віровчення і культ

Християнство є найбільшою світовою релігією нашого часу. Воно нараховує 1,5 млрд. віруючих, що становить майже 20% населення земної кулі. Християни є в усіх країнах світу, але домінують серед населення в Європі, Америці, Центральній та Південній Африці, Австралії. Упродовж свого існування християнство впли­вало на розвиток культури окремих народів, визначало їх історичну долю. Воно і зараз продовжує бути великою соціально організо­ваною і організуючою силою в світі, що дозволяє йому суттєво впливати на політичні і соціально-культурні процеси.

Християнство виникло в середині 1 ст. н.е. у східних провінціях Римської імперії (Антіохія. Сірія, Мала Азія), яка перебувала у той час в глибокій соціально-політичній кризі. Внутрішнє життя в імперії було напруженим: постійно точилася боротьба між рабами і віль­ними, багатими і бідними, загарбниками і підкореними. Поразки народних рухів і жорстока розправа з повстанцями породжували настрої загальної апатії, відчаю та безнадії. Християнство в таких умовах стало релігією, яка вказувала на перспективу в житті, задовольняла духовну потребу суспільства.

Формуванню християнства сприяла також централізація дер­жавної влади у Римській імперії. В умовах активізації економічного, політичного і культурного життя європейських народів виникли уявлення про єдиного наднаціонального Бога на небі, який обіцяв спасіння усім людям незалежно від національності.

Головними ідейними джерелами християнства були іудаїзм, релігійно-філософські вчення Філона та Сенеки, релігії східних народів Римської імперії.

Від іудаїзму християнство успадкувало Старий Заповіт, з якого було взято багато сюжетів та образів для створення "бібліографії" нового Бога Ісуса Христа. З індуїзму християнство перенесло в свій ідейний арсенал вчення про єдиного Бога, пришестя Месії, створення світу за шість днів, про кінець світу.

Великий вплив на християнство мали ідеї Філона (бл. 25 до н.е. - 50 н.е.) та Сенеки (4 до н.е. - 65 н.е.). Александрійський філософ Філон висунув ідеї про Бога як творця душі, світу, про природжену гріховність людини, про необхідність урятування душі за допо­могою аскетизму та страждання. Він розробив вчення про Логос (слово) як месію, спасителя. У Сенеки християни запозичили етичні ідеї про рівність людей перед Богом, урятування душі як мету життя, презирство до земного життя, про любов до ворогів, покірність долі.

Сучасні дослідження підтверджують, що християнські проповідники запозичили деякі ідеї від кумранітської релігійної секти. Зокрема, вчення про те, що месія за своєю природою є людиною, що його перше пришестя, під час якого він постраждав за людей, вже відбулося і що тепер потрібно чекати другого пришестя, з яким пов'язаний кінець світу.

Багатий матеріал для творців християнської ідеології дали східні боги: Осіріс (Єгипет), Митра (Персія), Адоніс (Фінікія), Аттіс (Фрігія), Будда (Індія).

Джерелом християнської віри є Біблія. Всього у Біблії, яка у християнській традиції складається із Старого і Нового заповітів, 66 книг канонічного змісту: 39 - у Старому Заповіті, 27 -у Новому Заповіті. У православних і католицьких перекладах Біблії інколи додаються ще 11 книг до Старого Заповіту, які не вважаються пов­ністю канонічними (тобто, правильними з погляду їх завершеної і аб­солютної канонічності), а "канонічними другого порядку" (у като­лицькій Біблії) і "корисними для читання", але не канонічними (у православній Біблії), і цілком відкидаються як "не канонічні" (апо­крифічні - тагмні, фальшиві) у протестантських перекладах Біблії.

Давні євреї називали Біблію словами "сифер" - послання, кни­га, або "сифарім" - книги, пізніше - "китубім" - писання. У грець­кому перекладі назву передано як "ге графе" - писання. Обидві збірки цієї священної книги - Старий та Новий Заповіти, давні греки назвали "та біблія", тобто книги. Ця назва усталилася і збереглася до нашого часу. По суті Біблія - єдина книга, хоч її буде створено з багатьох книжок, що різняться за часом, авторством, жанром, стилем і навіть мовою.

Текст Біблії є основою для богослужіння і догматики іудаїзму та християнства. Однак Старий Заповіт є Святим Письмом і в іудейській, і в християнській релігіях, і Новий Заповіт визнається лише християнством.

Євреї та протестанти й досі вважають книги Нового Заповіту за апокрифи.

За змістом християнський канон містить книги: історичні (на­приклад, Буття, Євангелія від Св. Матвія), поетичні (Псалми та ін.), пророчі (Книги пророка Єремії, Плач Єремії та ін.), повчальні (послання святих апостолів).

Написання біблійних текстів тривало понад тисячу років -приблизно з VIII ст. до н.е. до 11 ст. н.е. і закінчилось зі смертю останнього апостола.

Первісно Старий Заповіт в основному було створено давньо­єврейською розмовною мовою. Згодом деякі книги Старого Заповіту і майже весь Новий Заповіт було написано грецького мовою.

На жаль, жодного з оригінальних рукописів не збереглося, до нашого часу дійшли лише пізніші списки, зокрема переклади ара­мейською, грецькою, сирійською, латинською, давньословяською мовами.

Історія української Біблії. Сербські і болгарські місіонери, які поширювали в Київській Русі християнство, користувалися Святим Письмом і служебними книгами, перекладеними з грець­кої на церковнослов'янську мову. У подальшому, коли українці запозичили у південних слов'ян їхні абетку і знання церковно­слов'янської мови, вони самі здійснювали переклад Святого Пись­ма, творів отців церкви, апокрифів і деяких книг наукового змісту. Найдавнішою датованою пам'яткою старослов'янської писем­ності у давньоруській редакції є саме церковнослужебна книга -Остромирове Євангеліє, переписане зі староболгарського ори­гіналу у 1056- 1057 рр. дияконом Григорієм, вірогідно, у Києві для новгородського воєводи посадника Остромира.

Існували переклади Євангелій з поясненнями отців церкви, які називались повчальними, і Послань апостолів та Псалтирів з пояс­ненням-тлумачні Апостоли і тлумачні Псалтирі. У Київській Русі Псалтир залюбки читали і заучували напам'ять, його використовували як навчальну книгу.

У 1556 - 1561 рр. М.Василевич і архімандрит Григорій у м. Пересопниця і у с. Двірці переклали Євангеліє мовою, досить близькою до тогочасної живої народної, яке називається Пересопницьким.

Першою повною збіркою книг Біблії церковнослов'янською мовою вважається рукописна Геннадіївська Біблія, складена у 1499 р. у Новгороді. Один з її списків було покладено в основу Ос­трозької Біблії- першого повного видання Біблії в перекладі східно­слов'янським пізнім варіантом церковнослов'янської мови. Вона була надрукована у 1581 р. у м. Острозі І.Федоровим при сприянні князя К.Острозького. Під час підготовчої роботи її текст було звірено з канонізованими грецькими і латинськими текстами. У книзі вміщено передмову К.Острозького, передмову і два вірші Г.Смотрицького. Для мови Біблії характерна чимала кількість українізмів. Минуло багато століть від прийняття християнства, але повної Біблії живою народною мовою в Україні не було. Спочатку в цьому не існувало пекучої потреби, оскільки побутова мова і література церковнослов'янська мали багато спільного, тому служебні книги були загалом усім зрозумілі. Згодом, після входження України до складу Росії, царський уряд не був зацікавлений у процвітанні української культури і здебільшого придушував будь-які спроби перекладу.

Проте за цю велику працю взявся П.Куліш (1819- 1897 рр.)-письменник, історик, етнограф, критик. Він розпочав роботу в 1860 р. і завершив у співавторстві з І.Пулюєм, який переклав найскладніші місця грецького тексту. На жаль, Куліш не дочекався виходу свого перекладу. Його було видано лише в 1904 р.

Нині православні і греко-католики користуються переважно виданнями Біблії українською мовою П.Куліша (1904 р.), І.Огієнка {1962 р.), І.Хоменка (1963 р.). У 2004 році побачив світ ще один переклад Біблії сучасною українською мовою, зроблений Патріар­хом Київським і всієї Русі-України, главою УПЦ-КП Філаретом. Щоправда, на відміну від попередників, він перекладав Святе Письмо з російської Синодальної Біблії. Крім того, готується до видання сучасною українською мовою повний переклад Біблії з давньогрецької, який зробив член Українського Біблійного това­риства архімандрит УГКЦ Рафаїл Турконяк.

Античне християнство у своєму розвитку пройшло три етапи: первісне християнство (середина 1 ст. - середина 11 ст.); раннє християнство (середина II ст. - початок IV ст.); пізнє християн­ство (початок IV ст. - кінець V ст.) [37, 212-213].

До общин первісного християнства належали соціальні низи. Представників заможних верст було мало і вони не відігравали помітної ролі в общинах. Тому первісне християнство вважають релігією пригноблених. Церква тільки формувалася. Книга Апо­каліпсис свідчить, що на цій стадії християнство ще не розірвало зв'язки з іудаїзмом. Проте їх вже відокремлюють такі особливості:

- очікування близького кінця світу і встановлення нових світо­вих порядків, які б відповідали нормам царства небесного на землі;

- віра в прихід Месії-Христа, який має здійснити вселенський переворот і загибель Римської "вавилонської блудниці";

- есхатологічні світоглядні уявлення про жертвоприношення Агнця богові як гарантії реальності очікуваних подій.

На етапі раннього християнства в общини почали вливатися заможні люди, які згодом прибрали до своїх рук керівництво ними. Християнські общини стали називатися парафіями. Згодом вони

об'єдналися у єпископії на чолі з єпископами та митрополії на чолі з митрополитами. Християнська церква стала на захист існуючих порядків.

Християнська церковна організація остаточно склалася в VІ ст. Імператор Юстиніан (527 - 565 рр.) своїм указом визначив п'ять центрів-патріаршеств: Рим, Константинополь, Александрія, Антіо­хія, Єрусалим. Кожному з них підпорядковувалися відповідні ми­трополії, а митрополіям - єпископії. Було створено чітку систему церковних громад, яка у загальних рисах співпадала з провінційним розподілом імперії. Від названих патріаршеств пізніше відокре­милися автокефальні церкви, які існують і зараз.

Період пізнього античного християнства характерний тим, що до християнської релігії приєдналися рабовласники. Взаємовідно­сини держави і церкви спочатку були складними. Незважаючи на те, що християнські церкви продемонстрували свою лояльність до панівного устрою і готовність служити йому, римські імператори не були впевнені у тому, що християнство, ставши державною релі­гією, зможе бути своєрідним цементом імперії.

Підкреслимо, що за свій, хоч і пасивний протест проти порядків Римської імперії перші християни жорстоко переслідувалися. Але оскільки цей протест виражався тільки в релігійних формах (тер­піння), то держава поступово почала схилятися до християнства. В 312 р. імператор Констянтин Багрянородний урівняв християн­ство в правах з усіма релігіями імперії; в 324 р. проголосив його державною релігією, а в 325 р. скликав у м. Нікеї перший церковний собор, на якому фактично закріпив союз між державою і церквою. Нікейський собор під керівництвом К.Багрянородного затвердив "Символ віри" - стислий виклад основних догматичних положень християнства, який мав об'єднати єдиним віровченням розрізнені громади, визначив час святкування Пасхи, засудив вчення олександрійського священика Арія, що заперечував божество і пе­редвічне народження Ісуса Христа. На наступних 6 Вселенських Соборах (381, 431. 451, 553, 680, 787 рр.) вносилися поправки і доповнення. Зазначимо, що православна церква визнає рішення лише семи Вселенських Соборів. Римо-католицька церква називає Вселенськими і 14 наступних соборів, що їх скликала сама. Другий Вселенський собор {381 р., Константинополь) уточнив редакцію нікейського "Символу віри", затвердив формулу троїч­ності Бога, засудив вчення аріакського єпископа Македонія, який заперечував божество Святого Духа.

Третій Вселенський собор (431 р.. Ефес) остаточно затвердив "Символ віри", засудив вчення константинопольського єпископа Несторія, що стверджував, нібито Діва Марія народила не Бога, а лише людину, з якою божественна суть злилася пізніше.

Четвертий Вселенський собор (45! р., Халкідон) засудив вчення архімандрита Євтихія, який відкидав людську сутність Ісуса Христа. Собор прийняв догмат про двоєдину природу Ісуса Христа, якого визнано Богом і людиною, що має дві істоти, але одну іпостась.

П'ятий Вселенський собор (553 р., Константинополь) засудив несторіанські твори вчителів церкви Феодора, Феодоріана Кірського та Іви Едесського і знову виступив проти єресей Несторія і Євтихія.

Шостий Вселенський собор (680 р., Константинополь) знову засудив вчення Євтихія, який не визнавав в Ісусі Христі два єства - людське і божественне.

Сьомий Вселенський собор (782 р., Нікей) засудив іконобор­ство і виніс рішення про вшанування ікон і хреста. Однак після нього гоніння на ікони тривало ще 25 років.

Отже, на основі ідейних джерел християнства, Біблії, рішень Вселенських соборів, святого переказу (твори церковних авто­ритетів) було вироблено й затверджено "Символ віри", що скла­дається з 12 догматичних положень:

• віра в єдиного Бога, який існує в трьох іпостасях: Бог-отець, Бог-син і Бог-Дух Святий;

• догмат про боговтілення, згідно з яким Христос, залишаю­чись Богом, народився від Діви Марії;

• догмат про спокуту, відповідно до якого Христос своїм стражданням і смертю на хресті спокутував гріхи людей;

• догмат про воскресіння, за яким через три дні після страти Христос воскрес та був серед людей іще 40 днів;

• догмат про вознесення зобов'язує людей вірити, що після воскресіння Христос потім піднісся на небо до Бога-отця, але повернеться на землю під час другого пришестя;

• догмат про віру в безсмертя душі;

• догмат про існування пекла і раю;

• догмат про небесну відплату за богоугодне життя на землі;

• догмат про віру в єдину святу, соборну та апостольську церкву;

• догмат про визнання необхідності хрещення;

• догмат про воскресіння з мертвих;

• догмат про прихід вічного Царства Небесного для пра­ведників і вічних мук для грішників.

Крім "Символу віри" основи християнського віровчення міс­тяться в моральних настановах, які сформульовані у вигляді Запо­відей Божих. Ці 10 заповідей - Декалог за біблійним вченням -були дані пророкові Мойсею на горі Синай [2, Вих. 20:2-17]:

1. Я Господь Бог твій, не будеш мати інших богів, крім Мене.

2. Не роби собі ідола або чогось подібного до того, що на небі вгорі, або на землі долі, або у водах під землею, і не вкло­няйся їм, і не служи їм.

3. Не взивай даремно імені Господа Бога твого.

4. Пам'ятай день святий святкувати: шість днів працюй і роби в них усі діла свої, а день сьомий - свято Господу Богу твоєму.

5. Шануй отця свого і матір свою - добре тобі буде і довго житимеш на землі.

6. Не вбий.

7. Не перелюбствуй.

8. Не кради.

9. Не свідчи ложно на свого ближнього.

10. Не жадай жони приятеля свого, не жадай дому ближнього свого, ані поля його, ані слуги його, ані вола його, ані осла його, ані всякої скотини, ні чогось іншого, що є в ближнього твого.

Як бачимо, центром людської моральності згідно з Декалогом є побожність - праведне Боговшанування та Богопоклоніння. Адже щільне місце тут посідають такі настанови: віра в Бога і надія на нього, відсутність користолюбства та щедрість, смирення, шаноб­ливість. Із цих настанов випливають моральні обов'язки людини щодо свого ближнього, вшановувати батьків, вважати священним здоров'я та життя кожної людини, не зазіхати на власність свого ближнього, поважати святість шлюбного союзу, не говорити не­правди.

Десять заповідей Божих християнського віровчення допов­нюються дев’ятьма заповідями блаженства, які проголошені у Нагірній проповіді Ісуса Христа [2, Мт. 5:3-12].

1. Блаженні убогії духом, бо їхнє є Царство Небесне.

2. Блаженні засмучені, бо вони будуть утішені.

3. Блаженні лагідні, бо землю вспадкують вони.

4. Блаженні голодні та спрагнені правди, бо вони наситяться.

5. Блаженні милостиві, бо помилувані вони будуть.

6. Блаженні чисті серцем, бо вони будуть бачити Бога.

7. Блаженні миротворці, бо вони синами Божими назвуться.

8. Блаженні вигнані за правду, бо їхнє є Царство Небесне.

9. Блаженні ви, як ганьбити та гнати вас будуть, і будуть, облудно на вас наговорювати всяке слово лихе ради мене. Радійте та веселіться - нагорода ваша велика на небесах! Бо так, гнали й пророків, що були перед вами.

Варто зазначити, що на відміну від заперечувальних мораль­них настанов Декалогу заповіді блаженства вже у стверджуваль­ній формі наголошують на необхідності культивування таких моральних чеснот як: відмова від пихи - смиренність; здатність до визнання власної провини - каяття; шанобливість - лагідність, правдолюбство, милосердя, чистота думок та вчинків, миролюбство, мужність у відстоюванні правди і справедливості. Наяв­ність цих якостей надає людині повноти духовного існування -"блаженства".

Нагірна проповідь містить також у собі витлумачення та пере­осмислення найважливіших моральних настанов Старозавітного закону. З особливою чіткістю підкреслюється необхідність вико­нання заповідей "не вбивай" та "не чини перелюбу". Проте наго­лошується саме на внутрішньому, духовному вимірі моральної пове­дінки: не лише вчинки, але й наміри мають бути праведними. Так, засуджуються не лише ті, хто вбиває або чинить перелюб, але й ті, в чиєму серці розпалюється гнів на ближнього, ті, хто не приборкує пристрасного бажання володіти чужою жінкою [2, Мт 5:21-31].

Іншого морального значення набуває давня старозавітна юри­дична норма "око за око, зуб за зуб" [2, Вих. 21:23-27]. Вона свого часу обмежила помсту, встановивши відповідність покарання скоєному злочину. Моральна ідея Нагірної проповіді Ісуса Христа полягає у скасуванні помсти взагалі. Відкидається навіть злість та злі наміри у відповідь на скоєне зло. Не відповідати злом на зло, молитися за ворогів — ця настанова потребувала свого часу радикальної зміни моральних засад, що ними керувалося людство. Зміна ця полягала у виголошенні можливості й необхідності кожній людині ставитися до свого ближнього як до найвищої цінності, із вшануванням, гідним лише боговшанування [ 1,401 ].

З цього можна зробити висновок, що у християнській моральній доктрині важливе місце займає поняття Любов. У Біблії про це сказано так:

1. Люби Господа Бога свого всім серцем своїм, і всією душею своєю, і всією своєю думкою.

2. Люби свого ближнього, як самого себе.

На двох оцих заповідях увесь Закон і Пророки стоять [2, Мт. 22:37-40].

Тут органічно поєднані Любов до Бога і любов до ближнього, що становить моральне джерело для практичного виконання будь-яких конкретних настанов. Крім любові, християнська мораль включає ще такі цінності: совість, сумління, обов'язок, відпо­відальність, довготерпіння, благодать, милосердя, смиренність, стриманість, віра, надія, радість, мир.

Християнська святість передбачає виконання віруючими таких обов'язків:

1. Неділі і свята святкувати.

2. У неділю і свята відвідувати церкву і побожно брати участь у службі Божій та інших церковних богослужіннях.

3. Установлених святою Церквою постів додержувати.

4. Принаймні один раз на рік, у св. Великий піст, сповідатися і причащатися св. Тайн.

5. Весілля в заборонений св. Церквою час не справляти.

Християнське віровчення популяризує сім дарів Духа Святого, якими духовно квітне і благоприкрашається церква Христа:

1. Дух страху Божого (синівське благоговіння перед Богом).

2. Дух пізнання (дар пророчий і пастирський).

3. Дух сили (дар сили духовної, кріпость душі і сила волі).

4. Дух поради (дар духовного вчительства, наставництва).

5. Дух розуміння (чуйність душі до всього доброго й святого).

6. Дух мудрості (уміння жити за заповідями Божими).

7. Дух Господній (дар благочестя й праведності).

Дари Духа Святого належить здобувати молитвою, вірою та добрими ділами.

Моральна доктрина християнства включає в себе також сім смертних гріхів. Подаємо їх з протилежними чеснотами:

1. Гордість - Смиренність.

2. Захланність - Щедрість.

3. Нечистота - Чистота.

4. Заздрість - Доброзичливість.

5. Нестриманість - Поміркованість.

6. Гнів - Лагідність.

7. Лінивство - Працелюбність.

Одночасно із становленням і розвитком віровчення відбувався процес формування християнського культу (сукупність свят, ри­туалів, звичаїв, обрядів). Усі вони мають спільну функцію -зміцнюють віру в триєдиного Бога, безсмертя душі, загробне життя. Найважливіші елементи християнської обрядовості називають таїнствами, через які "під видимим образом передається віруючим невидима благодать Божа".

Характеристика та зміст таїнств і найбільших свят християнського культу буде наведена у наступній темі "Православ'я".

Окремо від "Символу віри" та інших положень християнського віровчення християнська ідеологія містить також ідеї, погляди та уявлення про навколишній світ, про походження людини, про со­ціальний устрій, про сім'ю і шлюб, про жінку, про працю та про безліч інших проблем людського життя.

В 395 р. Римська імперія розкололася на Західну та Східну. Розпочався процес розділення римської і константинопольської церков, який завершився 1054 р. Західна церква з часом отримала назву католицької (вселенської), а східна - православної.

У XVI ст. внаслідок Реформації від католицької церкви відокре­мився ряд протестантських церков. Таким чином, у християнстві виникли три основні течії: православ'я, католицизм, протестантизм.