Зовнішня політика

3 1931 р. японські правлячі кола почали реалізацію своїх експансіоністських планів, заходивши Маньчжурію. Вона по­трібна була японським монополіям як джерело сировини (за­лізна руда, кам'яне вугілля, кольорові метали, ліс) і як плацдарм для подальшої агресії проти Китаю, СРСР, Монголії. В 1933 р. Японія вийшла з Ліги націй. В 1934 р. вона відкрито повторила ту програму загарбань, яка була викладена в меморандумі Тана-ка і відмовилась від виконання рішень Вашингтонської конфе­ренції. В 1937 р. почались воєнні дії Японії проти Китаю. На­далі вона захопила Індонезію, Індокитай, Малайю, Бірму, Таїланд, Філіппіни. Народи поневолених країн зі зброєю в руках підня­лися проти японського окупаційного режиму. Це стало однією з причин поразки Японії в Другій світовій війні.

3. Китай Основні риси суспільно-економічного ладу Китаю. Напівколоніальний статус

Китай був напівколонією великих держав. Особливі права і привілеї тут мали Англія, Франція, Росія, Японія, Німеччина. Ве­лику активність щодо проникнення в Китай виявляли США. Імпе­ріалістичні держави розділили Китай на сфери впливу. Для їх торгівлі було відкрито 100 портів. Імпортні товари звільнялись від внутрішніх мит, а ввізні мита не могли перевищувати 5%. Держави мали право тримати в Китаї свої війська, флот, поліцію, органи розвідки. 254 тис. іноземців на території Китаю користу­вались правом екстериторіальності - підлягали лише консульській юрисдикції і були непідсудні китайським законам.

Іноземні монополії пану­вали в економіці країни. На початок новітнього часу в Китаї діяло 6,5 тис. інозем­них фірм. В 1918 р. загальна сума іноземних капіталовкла­день оцінювалась в 1 млрд. 691 млн. дол., у тому числі прямі інвестиції - 1 млрд. 92,8 млн. дол.; заборгованість китайського уряду становила 575,4 млн. дол.

В роки Першої світової війни зміцнилися позиції на­ціональної буржуазії. Кіль­кість китайських підприємств збільшилася в 2,5 рази, а чи­сельність робітників на них -у 2 рази. Капітал китайських компаній зріс у 1,5 рази. До­сить швидко розвивались такі галузі національного виробництва, як харчова, паперова, шовко­мотальна. Національна буржуазія була незадоволена економіч­ним і політичним засиллям великих держав у Китаї.

Після падіння монархії (1912) Китай перестав існувати як централізована держава^В ньому склалося два уряди. Північний, або центральний, уряд знаходився в Пекіні. В провінції Гуан-дун Сунь Ятсен створив південний уряд Китаю. Його столицею було місто Гуанчжоу. Ні північний, ні південний уряд не кон­тролювали ситуацію на своїй території. Реальна влада належа­ла мілітаристським угрупованням. Генерали-мілітаристи, ви­користовуючи підтримку імперіалістичних держав, встановлю­вали свою диктатуру в провінціях і групах провінцій. Вони запроваджували податки, внутрішні митні збори, випускали гроші тощо. Військові не підкорялись центральному уряду в Пекіні або підкоряли його собі, вели постійні міжусобні війни. Мілітаризм різко погіршував ситуацію в країні, доводив насе­лення до повного зубожіння.

На антиімперіалістичну боротьбу готові були піднятися широкі верстви китайського народу. їх інтереси об'єктивно ви­ражала Національна партія - Гоміндан, створена Сунь Ятсеном. В 1917-1919 pp. Сунь Ятсен написав працю «Програма будів­ництва країни», що складалась із трьох книг - «Соціальне буді­вництво (Перші кроки народовладдя)», «Духовне будівництво (Вчення Сунь Веня)», «Матеріальне будівництво (Промисловий план)». Він підбив підсумки розвитку Китаю після революції 1911-1913 pp. і сформулював головні завдання, які стояли перед китайським суспільством. У політичній сфері Сунь Ятсен кон­статував відсутність демократичних традицій і силу традицій деспотизму, що призвело до хаосу і всевладдя генералітету. Тому він пропонував ввести період політичної опіки Гоміндану над народом, під час якого необхідно виховувати маси і формувати передумови для справжнього народовладдя. В економічній га­лузі він доводив необхідність модернізації з урахуванням світо­вого досвіду і китайських реалій. Провідну і регулюючу роль в економічних процесах, на його думку, мала відігравати держава. Соціальну систему майбутнього Китаю Сунь Ятсен назвав «дер­жавним соціалізмом», не конкретизуючи змісту цього терміну, а лише зазначивши, що він має захищати інтереси народу. Фак­тично, Сунь Ятсен виступав за побудову буржуазно-демократич­ної республіки.