22. М'янма

Завоювання незалежності. Політична нестабільність

Бірма була втягнута у Другу світову війну як англійська колонія. У національно-визвольному русі стався розкол. Одна його частина, як і раніше, сподівалася на поступки від Англії і створила Блок свободи, висунувши головною вимогою проголо­шення незалежності. Інша частина переорієнтувалась на Япо­нію, розраховуючи, що вона допоможе звільнитись від англійсь­ких колонізаторів. У 1941 р. Японія окупувала Бірму. Багато впливових лідерів національно-визвольного руху вважали, що Для захисту національних інтересів підходять будь-які методи, і почали співробітничати з окупаційною владою. З дозволу японців була організована Армія незалежності Бірми під командуван­ням генерала Аун Сана. В 1943 р. Японія проголосила неза­лежність Бірми і створила національний уряд. Але на цей час

стеши зрозумілими справжні наміри японської сторони, яка праг­нула замінити англійський колоніальний режим своїм. Розпо­чався масовий народний рух проти окупантів. У 1944 р. виник­ла Антифашистська ліга народної свободи на чолі з Аун Саном. У березні 1945 р. вона підняла антияпонське повстання, в травні 1945 р. було визволено столицю - Рангун. Передбачалося скли­кати Установчі збори і остаточно вирішити питання про неза­лежність. Однак після закінчення Другої світової війни в Бірму повернулися англійські колонізатори, які збиралися відновлю­вати старі порядки.

Великобританія пішла на переговори з керівниками наці­онально-визвольного руху, але всіляко їх затягувала, бо розрахо­вувала відділити від майбутньої незалежної держави національні окраїни. В Бірмі проживало 135 народностей, які зосереджува­лись на окраїнах у важко доступних місцевостях, жили за своїми законами і не переймалися питаннями загальнодержавної ваги. їх лідери не хотіли незрозумілих змін, прагнули зберегти владу і вплив. У січні 1947 р. генерал Аун Сан і прем'єр-міністр Вели­кобританії К. Еттлі підписали угоду про надання Бірмі неза­лежності без територіальних змін. У лютому 1947^. в м. Пан-лон відбулася конференція представників народів, що населяли Бірму, яка висловилась за створення союзної держави, де націо­нальні меншини матимуть широке самоврядування. Це поло­ження підтвердила конституція 1947 p., надавши деяким на­родностям право виходу з її складу.

19 липня 1947 р. генерал Аун Сан і шість його сподвиж­ників були вбиті бойовиками одного з політичних противників. 4 січня 1948 р. була проголошена незалежна держава Бірмансь­кий Союз. її першим прем'єр-міністром став У Ну.

Економіка Бірми знаходилась у надзвичайно тяжкому стані. Колонізатори перетворили її в монокультурного виробника рису. За роки японської окупації було знищено 50% національного багатства, зруйновано і без того слабку промисловість, шляхи, іригаційні системи. Японці підірвали всі діючі нафтові свердло­вини. Після здобуття незалежності відновленню господарства заважали бойові дії, відсутність коштів і конструктивної про­грами відродження.

В березні 1948 р. в Бірмі розпочалась громадянська війна.. Проти центрального уряду зі зброєю в руках боролись військое іі формування комуністичної партії і сепаратистськи настроєних у організацій національних меншин. Весною 1949 р. каренські бойовики взяли в облогу столицю. Режиму вдалося перемогти в громадянській війні перш за все завдяки відсутності єдності \\ його противників. Заколотники були відкинуті в окраїнні райо ': ни, але не розбиті. Виникла проблема сепаратизму. Усі провідні'

етнічні групи Бірми - шани, карени, качини, ва, палауни та ін., створили повстанські збройні загони. Комуністична партія влаш­тувала опорні бази у важкодоступних районах. Вона орієнтува­лась на ідеологію КПК і отримувала допомогу з Китаю.

У політичній сфері Бірми утвердилась парламентська де­мократія. Проте правляча Антифашистська ліга народної сво­боди не змогла забезпечити стабільності в країні. Нездатність демократичного режиму позитивно вирішувати нагальні пробле­ми призвела до його падіння.

«Бірманський соціалізм»

2 березня 1962 р. в Бірмі відбувся військовий переворот. Вся повнота влади перейшла до рук Революційної Ради на чолі з Не Віном. Конституція 1947 р. відмінялась. Нове військове керівництво обрало шлях соціалістичної орієнтації. Революцій­на Рада оприлюднила декларацію «Бірманський шлях до соці­алізму». Була створена Партія бірманської соціалістичної про­грами, її завдання були сформульовані у філософському доку­менті «Система взаємовідносин людини і довкілля». Наголос робився на специфіку розвитку і побудову соціалізму «бірмансь­ким шляхом». У країні була проведена непродумана націоналі­зація іноземного (англійського, індійського, китайського) і місце­вого капіталу, що призвело до дезорганізації господарського життя, товарного дефіциту. Країну покинуло близько 100 тис. кваліфікованих спеціалістів. Налагодити ефективне виробницт­во в рамках командно-адміністративної системи не вдалось. У 70-ті роки режим пішов на поступове відновлення діяльності приватного сектора у сфері послуг, торгівлі, виробництва товарів масового споживання. Влада не змогла організувати видобуток нафти навіть для власних потреб, нафтопродукти довелося імпор-. тувати. За оцінкою Всесвітнього банку щорічний обсяг контра­банди товарів досяг 3 млрд. дол. і в 5 разів перевищував обсяг офіційної зовнішньої торгівлі Бірми.

У сільському господарстві було проведено націоналізацію землі, ліквідовано поміщицьке землеволодіння, передано землю селянам. Проте спроби кооперування сільського господарства виявилися невдалими. В масштабі країни утворилося всього близько 100 кооперативів, які давали 5% продукції аграрного сектора. Взаємовідносини військової влади і сільського насе­лення будувались на принципі продрозкладок - кампаній з на­сильницького вилучення продукції.

Під контроль держави було поставлене суспільне життя. Закон про національну єдність (1964) забороняв діяльність усіх політичних партій, крім ПБСП. Незважаючи на значну чи­сельність (2,5 млн. чол.), соціальна база партії була дуже вузькою.

В ЦК Партії Бірманської соціалістичної програми, в парламент, в центральні і місцеві владні структури не потрапляли робітни­ки, селяни, інтелігенція, молодь. Генерали та офіцери після 1962 р. займали всі більш-менш важливі посади від менеджерів фабрик до дипломатичних представників.

В 1974 р. набрала чинності нова конституція. Революційна Рада припинила своє існування. Відбулися вибори в парламент - Народні збори. Формально на зміну військовому режиму при­йшло громадянське суспільство. Однак вищі пости в державі і партії продовжували займати ті самі діячі на чолі з Не Віном, які просто пішли у відставку. За партійно-бюрократичним фа­садом, як і раніше, стояло армійське командування.

Конституція 1974 р. зняла принцип самовизначення народ­ностей і фактично закріпила інший, унітарний, характер держа­ви. Бірма стала поділятися на 7 адміністративних і 7 наці­ональних областей. Боротьба з повстанським рухом здійснюва­лась силовими методами і вимагала великих зусиль і значних коштів. На бойові дії проти заколотників у окремі періоди ви­трачалось до 40% державного бюджету. Вдалося ліквідувати бази компартії в центральних районах країни. Прикордонні тери­торії й надалі залишались під контролем різних угруповань бойовиків. Багато з них включились у прибуткову контрабанду наркотиків у знаменитому Золотому трикутнику на кордонах Лаосу, Бірми і Таїланду. Відомим наркобароном став Кхун Са, який створив могутні збройні загони під назвою Шанська об'єд­нана армія. В 1967 р. він провів «опіумну війну» проти залишків колишніх 3 і 5 армій Гоміндану, що були витіснені в Бірму після перемоги китайської революції. Через контрольовані ними ра­йони Кхун Са зумів з бойовими діями провести в Лаос караван із 200 коней, навантажений опіумом-сирцем. Лаоські збройні сили мусили застосувати авіацію, напалм, увести в бій елітні частини регулярної армії, щоб припинити на своїй території війну нар-комафії. На початку 80-х років Кхун Са став основним поста­чальником опіуму Золотого трикутника.

Режим Бірми усвідомлював серйозну соціальну небезпеку незаконного розповсюдження наркотиків. У 1974 р. було прий­нято законодавство, спрямоване на стримування наркомафії. З 1975 р. регулярна армія почала проводити, під кодовою назвою «Мохейн», операції проти повстанських угруповань, що займа­лись виробництвом і контрабандою наркотичних речовин. У 1975-1988 pp. було знищено близько 2 тис. акрів плантацій опі­умного маку, спалено понад 9 т опіуму, героїну і морфіну, зруйно­вано 15 лабораторій з переробки опіуму.

Зовнішня політика Бірми значною мірою визначалась її гео-політичним становищем на межі з сусідами-гігантами - Індією

і Китаєм. Бірманське керівництво відмовилось увійти в Бри­танську співдружність націй. В умовах «холодної війни» воно проводило курс на нейтралітет, неприєднання, «рівновіддаленість» від обох наддержав - СРСР і США та очолюваних ними блоків. У 1961 р. представник Бірми У Тан був обраний Генеральним секретарем ООН.

Після військового перевороту 1962 р. лідери країни намага­лись обмежити зовнішньополітичний вплив і забезпечити стабільність. Регіональні процеси («культурна революція» в Китаї, війна у В'єтнамі та ін.) вплинули на вибір політики самоізо­ляції. Бірма вийшла з руху неприєднання, ставши єдиною дер­жавою, яка здійснила такий безпрецедентний крок (1979).

У зв'язку з обранням соціалістичної орієнтації були зроб­лені певні кроки щодо налагодження відносин з СРСР. У 1963 р. Рангун відвідав міністр оборони СРСР Р.Я. Малиновський. Го­лова Революційної Ради Не Він під час офіційного візиту до Москви (1965) вів переговори з радянськими керівниками Л.І. Брежнєвим, О.М. Косигіним, А.І. Мікояном. В 1967 р. за допомогою радянської сторони було завершено будівництво ве­ликої іригаційної системи Чемолтау. Майже 200 бірманців отри­мали в 60-ті роки вищу освіту в СРСР. Надалі політика самоізо­ляції була поширена і на стосунки з Радянським Союзом.

У 1976-1988 pp. Бірма співробітничала з Фондом ООН з контролю над наркотиками, отримувала від нього фінансову до­помогу, яка використовувалась для заміни вирощуваного насе­ленням опіумного маку іншими сільськогосподарськими куль­турами, для лікування наркоманів. Із залученням коштів Фон­ду було відкрито 6 госпіталів, 19 пунктів невідкладної допомоги, де пройшли лікування близько 7 тисяч наркоманів. Після при­пинення співпраці і фінансування боротьба з наркоманією ос­лабла. З Бірми на світовий ринок почало надходити до 2 500 т опіуму на рік.

Переворот 1988 р. Внутрішня і зовнішня політика військового

режиму

В середині 80-х років у Бірмі загострилися соціальні, полі­тичні, економічні проблеми. В 1987 р. ООН включила її в спи­сок найменш розвинених країн світу з річним доходом ниж­чим ніж 200 дол. на душу населення. Зовнішній борг Бірми досяг 4 млрд. дол. Виплати процентів поглинали основну части­ну бюджету. Влітку і восени 1988 р. в країні відбулися потужні народні виступи проти правління ПБСП, в яких взяли участь студенти, робітники, торговці, чиновники, інтелігенція, буддійські монахи. Демонстранти вимагали ліквідації режиму ПБСП,

передачі влади тимчасовому уряду, негайного проведення загаль­них виборів на багатопартійній основі. Голова Партії Бірмансь­кої соціалістичної програми Не Він і президент Сан Ю пішли у відставку. Протягом двох місяців змінилось три уряди.

18 вересня 1988 р. командування збройних сил здійсни­ло військовий переворот. Владу взяла у свої руки Рада з відновлення законності і правопорядку на чолі з начальни­ком генерального штабу, міністром оборони старшим гене­ралом Co Маунгом. Конституція 1974 р. припинила свою дію. Бірманський Союз був перейменований у Союз М'янма. Військові оголосили про демократичну реорганізацію суспіль­ства. Була дозволена багатопартійність. За короткий час ут­ворилось 237 партій і організацій. Лідером демократично­го руху стала До Аун Сан Су Чжи - дочка національного героя Бірми Аун Сана, яка організувала партію Національна ліга за демократію. Генерали сподівались привести до влади Партію національної єдності, що складалась переважно з відставних офіцерів. Су Чжи була поміщена під домашній арешт «за порушення законів надзвичайного стану», який тривав 6 років (1989-1995), і у виборах участі не брала.

27 травня 1990 р. у М'янмі відбулися вибори в Народні збо­ри. Національна ліга за демократію здобула 80% голосів і 322 місця в парламенті, залишивши далеко позаду всі інші партії. Генерали відмовились передати владу парламенту, заявивши, що це станеться тільки тоді, коли буде вироблена, обговорена і за­тверджена нова конституція. На їх думку, в м'янманському суспільстві, де занадто багато різних суперечностей, лише армія здатна забезпечити стабільність і єдність. Вони запропонували закріпити в конституції положення про особливу роль армії як гаранта стабільності, безпеки і єдності країни. Частина обраних у парламент депутатів створила так званий «національний ко­аліційний уряд у вигнанні » на чолі з Сейн Віном.

Для розробки Основного закону М'янми скликана Наці­ональна конституційна конференція, яка працює з перервами. Опозиція вимагала негайно розпочати роботу законно обраних Народних зборів. У січні 1991 р. європарламент нагородив Су Чжи як борця за права людини і демократію престижною пре­мією ім. академіка А. Сахарова. їй була також присуджена Нобелівська премія миру 1991 р. В рішенні Нобелівського ко­мітету підкреслювалось, що діяльність Су Чжи є одним з най-видатніших прикладів громадянської мужності в Азії за ос­танні десятиріччя. У свою чергу, військові стверджують, що вона, проживши 28 років за кордоном, маючи чоловіка-іноземця, по­гано розбирається в реаліях країни і не має права претендувати на роль національного лідера. В 1995 р. Су Чжи і 600 інших

діячів опозиції були звільнені з-під арешту. Представники від Народної ліги за демократію зробили спробу бойкотувати ро­боту конституційної комісії, були виключені з її складу і втра­тили можливість впливати на процес вироблення основного закону країни. Режим звинувачує прихильників Су Чжи в де-структивності і антим'янманській діяльності. Керівництво Ліги створило парламентський представницький комітет (1998), який заявив, що діє від імені всіх обраних у 1990 р. депутатів. У його складі було 10 профільних комісій. Су Чжи підготувала свій проект конституції.

15 листопада 1997 р. Державна Рада з відновлення закон­ності і правопорядку була реорганізована в Державну Раду миру і розвитку. Нині пост голови Держради, а також прем'єр-міністра і міністра оборони займає старший генерал Тан Шве. Уряд скла­дається з 28 офіцерів і 12 цивільних осіб, в основному відстав­них військових. Тримаючи під жорстким контролем політичне життя, військова адміністрація досягла помітних успіхів у вирі­шенні інших гострих проблем суспільства. Припинили бойові дії проти центру і підписали угоди 17 із 18-ти повстанських організацій. З останнім - керенським угрупованням - ведуть­ся переговори. Опорні пункти комуністів знищені силою (1989). В 1995 р. властям здалися наркобарон Кхун Са і 14 тис. його бойовиків. Лідери заколотників склали зброю в обмін на га­рантії властей не втручатися в питання місцевого самовряду­вання. Хоча національна проблема не вирішена, вперше за 50 років на території М'янми припинилась громадянська війна.

Держрада заявляє про неприйнятність для М'янми захід­них пріоритетів і апелює до цінностей традиційної культури, патріотичних почуттів. Особлива увага приділяється зміцнен­ню позицій буддизму. Реставруються старі і будуються нові храми, проводяться релігійні церемонії. Буддизму відводиться і об'єднуюча роль. В країні налічується понад 47 тис. монас­тирів і 300 тис. ченців.

В економіці проголошений принцип відкритості для капі­талів, переходу до ринкових відносин. Проводиться приватиза­ція. В 1993-1996 pp. щорічний приріст ВНП складав, за офіцій­ними даними, 8,2%. В економіку було залучено 3,5 млрд. дол. іноземних інвестицій. Західні партнери реалізують близько 170 проектів, пов'язаних із розвідкою і видобутком нафти і газу. Найбільшу зацікавленість виявили Франція, Великобританія, ФРН, Японія.

Після військового перевороту 1988 р. у зовнішньополітично­му курсі відбулися радикальні зміни і почався перехід від само­ізоляції до політики «відкритих дверей». Головною суперечні­стю сучасності режим вважає глобалізацію, протистояння між

Північчю і Півднем, тобто між високорозвиненими країнами і реш­тою світу. Держави Заходу звинувачують власті М'янми у пору­шенні прав людини, придушенні демократії, утисках національ­них меншин, недостатньо ефективній боротьбі з контрабандою наркотиків у Золотому трикутнику. Проти неї приймаються відповідні резолюції 00Н. Керівництво М'янми з цими претензі­ями не згодне і оцінює їх як «необ'єктивні» та «упереджені».

М'янма встановлює тісні зв'язки з КНР, особливо в політичній, військовій, торгово-економічній сфері. Зміцнюються контакти з сусідніми країнами - В'єтнамом, Лаосом, Камбоджею. В 1997 р. М'янма стала членом АСЕАН, незважаючи на спроби Заходу не допустити цього.