23. Індонезія

• ~ Національно-визвольний рух. Проголошення республіки

- "І

У 1942 р. Індонезію окупували японські війська. Незважа­ючи на переслідування й терор, у країні розгорнувся широкий антияпонський рух, що переріс у збройні виступи. В кінці Дру­гої світової війни японське командування розпочало маневри по створенню в Індонезії маріонеткової держави. Організувався Дослідницький комітет з підготовки незалежності (1945). До його роботи залучались відомі політичні діячі, які використали свою участь у ньому в інтересах індонезійського народу.

На пленарному засіданні комітету 1 червня 1945 р. з вели­кою промовою виступив Сукарно. Він оголосив документ «Пан-ча шила» («П'ять принципів»). Були висунуті 5 основних принципів організації і діяльності індонезійської держави в та­кому трактуванні: 1) націоналізм - об'єднання всіх народно­стей архіпелагу в єдину націю; 2) інтернаціоналізм - встанов­лення рівноправного співробітництва з народами світу; 3) демократія - введення демократичних прав і свобод для грома­дян, представницьких інститутів у державі; 4) соціальне благо­денство - рівноправність у розподілі суспільного продукту, ство­рення справедливого і процвітаючого суспільства; 5) віра в єди­ного бога - віротерпимість, рівноправність усіх релігій. «Панча шила» стали ідеологією антиколоніальної буржуазно-демокра­тичної революції.

17 серпня 1945 р. була проголошена незалежність Індонезії. Голландія за допомогою великих імперіалістичних держав організувала колоніальну війну, яка завершилась перемогою індонезійського народу.

Режим особистої влади президента Сукарно

Народ Індонезії відстояв свою незалежність і свою респуб­ліку, проголошену 17 серпня 1945 р. Набрала чинності консти­туція 1945 р. Відповідно до її положень президент наділявся великими повноваженнями - він був главою держави, прем'єр-міністром і головнокомандувачем збройних сил. Президентом став лідер національно-визвольного руху Сукарно.

Обстановка в країні характеризувалась політичною нестабіль­ністю, часто змінювалися уряди. В кінці 50-х років почав склада­тися режим особистої влади президента Сукарно. Він висунув кон­цепцію «керованої демократії», суть якої полягала в розширенні функцій виконавчої влади і безпосередньо глави держави. Сукар­но заявив, що самобутнє специфічне індонезійське суспільство у світовій історії йде своїм шляхом, а основою його розвитку є фун­кціональні групи - армія, профспілки, селянські, жіночі, молодіжні та інші громадські організації.

В1960 р. Сукарно призупинив дію конституції, розпустив парла­мент і ввів одноосібне президентське правління. Діяльність політич­них партій була поставлена під контроль держави. Створювався На­ціональний фронт, очолюваний президентом. Його програмою став Політичний маніфест, в якому декларувалися 5 принципів розвитку Індонезії: конституція 1945 p., індонезійський соціалізм, керована демократія, керована економіка, індонезійська самобутність. Кінце­вою метою проголошувалась побудова «індонезійського соціалізму» на основі класового миру, соціальної справедливості і національної єдності. Основою нового політичного режиму президент назвав «союз трьох найважливіших сил країни - націоналізму, релігії і комуніз му», що відповідало реальному співвідношенню сил у суспільстві.

Важливою складовою частиною «керованої демократії», її своє­рідним втіленням у господарській сфері стала «керована економі­ка». Вона передбачала обмеження іноземного капіталу, створення сильного державного сектора, проведення аграрної реформи. Дер­жавний сектор економіки формувався, в основному, не внаслідок будівництва підприємств, створення нових і модернізації існую­чих галузей, а шляхом націоналізації іноземної власності. За 1958-1965 pp. було націоналізовано або поставлено під контроль дер­жави 70% іноземного капіталу. В 1960 р. були прийняті закон про розподіл урожаю і основний аграрний закон. Вони встанов­лювали максимум орендної плати, обмежували поміщицьке зем­леволодіння, передбачали передачу земельних лишків селянам. Створювався державний сектор у сільському господарстві, на на­ціоналізованих плантаціях організовувались держгоспи. В обста­новці політичної нестабільності державний сектор Індонезії фун­кціонував неефективно і сприяв розвалу господарства. «Керована економіка» перетворилась у некеровану.

Президент Сукарно прагнув відвернути увагу суспільства від внутрішніх проблем і сконцентрувати її на зовнішній політиці. На початку 60-х років Індонезія вела запеклу боротьбу проти створення федерації Малайзії з колишніх англійських колоній

- Малайї, Сінгапура, Сабаха, Саравака, Брунея. Свою позицію індо­незійська сторона обґрунтувала тим, що нова держава буде вести ворожу їй політику. Після створення федерації був висунутий лозунг «Знищити Малайзію!». На знак протесту проти вступу нової держави в ООН Індонезія вийшла з цієї організації. В прикордонних районах відбувалися збройні сутички. В цій си­туації президент Сукарно знайшов підтримку в маоїстського керівництва комуністичного Китаю.

Антималазійська кампанія загострила внутрішні супереч­ності режиму «керованої демократії». Темпи приросту наці­онального доходу були в 1,5 рази нижчі, ніж темпи приросту населення. Основні галузі промисловості працювали на 30-40% своїх потужностей. Зростали інфляція, безробіття. Ціни на това­ри першої необхідності підвищились у 20 разів.

: і Державний переворот 1965 р. Розвиток країни у другій половині 60-х — 90-х pp. XX ст.

В Індонезії зростало незадоволення авторитарним режимом президента Сукарно. Комуністична партія і армія готувались захопити владу. Посилаючись на зовнішню небезпеку і можли­ву агресію з боку Малайзії, комуністи вимагали від президента створити п'ятий вид збройних сил - народне ополчення (поряд із сухопутною армією, авіацією, флотом і поліцією) і розрахову­вали використати його в своїх цілях. КПІ вела активну пропа­ганду в армії, мала особливий орган - Спеціальне бюро по роботі у збройних силах. Комуністи зуміли залучити на свій бік знач­ну частину офіцерства. Був розроблений план збройного повстан­ня, що передбачав зайняття стратегічних об'єктів, фізичне зни­щення генералітету, впливових політиків.

ЗО вересня 1965 р. в Індонезії розпочався комуністичний зако­лот, який мав успішний початок. Повсталі створили керівний орган

- Революційну раду, захопили ряд важливих пунктів, розстріляли шість генералів, у тому числі командувача сухопутних військ. Президент Сукарно зайняв нейтральну позицію, уникаючи відкри­тої оцінки подій. Боротьбу проти комуністичного заколоту очолив генерал Сухарто, командувач стратегічного резерву сухопутних військ. Армія взяла ситуацію в країні під свій контроль.

Розпочалися масові акції по знищенню комуністів, КПІ була розгромлена і заборонена. Військове керівництво звинуватило президента Сукарно в злочинній бездіяльності під час комуні­стичного повстання й усунуло його від влади.

В 1968 p. генерал Сухарто став президентом Індонезії, його режим спирався на армію. Була офіційно прийнята концепція «подвійної функції» збройних сил, відповідно до якої армія по­ряд зі своїми основними обов'язками також керує всім суспіль­ством і надає йому стабільності. 15 тис. військовослужбовців направлялось для роботи в держапараті, державних компаніях, фірмах. Армія також залучалась до економічної діяльності. Військовим органам належали великі підприємства і фірми в різних галузях господарства. В парламенті країни військовим виділялось спочатку 100, а потім 75 місць.

У політичному житті відбулися певні зміни, головну роль почало відігравати об'єднання функціональних груп - Голкар, до якого ввійшло близько 200 різних громадських організацій і спілок. У 70-х роках організувалися основні опозиційні партії -Партія єдності та розвитку і Демократична партія.

Новий режим докорінно змінив економічну політику, в ос­нову якої відтепер були покладені ідеї прискореного розвитку приватного сектора, вдосконалення ринкових відносин, створен­ня сприятливих умов для національних підприємців та інозем­них корпорацій. У 70-80-х роках головна увага приділялась роз­витку і модернізації нафтовидобувної галузі. Держава змогла ефективно використати в національних інтересах значні іноземні інвестиції. За короткий час Індонезія увійшла в число 15-ти найбільших виробників нафти і нафтопродуктів у світі, закріпи­лася на міжнародних ринках. У 1990-1995 pp. прямі іноземні інвестиції в її економіку становили 35 млрд. дол. Отримані чи­малі кошти вкладалися в гірничовидобувну промисловість, лісо­розробки, інфраструктуру. Помітно зріс життєвий рівень наро­ду. Національний доход у середині 90-х років становив 920 дол. на душу населення. Індонезія відставала у своєму розвитку від передових країн регіону, але мала сприятливі перспективи.

Економічна модернізація не супроводжувалась поступовою демократичною перебудовою політичної системи. Режим особис­тої влади президента Сухарто діяв у незмінному вигляді. Політичні вимоги нових соціальних груп ігнорувались.

Криза кінця 90-х років. Початок демократизації

Фінансово-економічна криза в Швденно-Східній Азії 1997-1998 pp. завдала господарству Індонезії тяжкого удару. Збанкру­тувало 70% підприємств. Через зниження експорту нафти і газу впали прибутки держави і приватного бізнесу. З країни за короткий термін було вивезено 20 млрд. дол. Зовнішній борг склав 138 млрд. дол., причому більшість позик підлягала поверненню в кінці 1998 р. Кількість безробітних досягла 20 млн. чол., 50% населення опинилося за межею офіційного рівня бідності.

Криза різко загострила політичну ситуацію. Сотні тисяч людей вийшли на мітинги і демонстрації, вимагаючи відставки Сухарто. Головну роль у масових антисухартівських виступах відіграло студентство. В травні 1998 р. режим багаторічного авторитарного лідера впав. Посаду президента обійняв Б. Хабібі. Він оголосив про початок демократичних реформ. Звільнялась велика група політв'язнів. Уряд заявив про надання широкої автономії Східному Тимору - колишній португальській колонії, приєднаній до Індонезії в 1987 р. всупереч рішенням ООН. Виникло понад 100 нових політичних партій, найбільшими з яких є Партія національного мандату, Партія національного відродження, Національний фронт. Ті кілька партій, що існува­ли раніше під контролем держави, істотно змінили свої про­грамні вимоги.

Депутати Народного консультативного конгресу в листопаді

1998 р. на своїй позачерговій сесії під тиском масових народ­них виступів прийняли рішення провести загальні вибори в

1999 p., розпочати розслідування справи про корупцію Сухарто, скоротити представництво військових у парламенті, обмежити перебування президента на своєму посту двома термінами.

Парламентські вибори в Індонезії відбулися в червні 1999 р. Військовим було надано 38 місць замість 75. Вище командуван­ня заявило про поступовий відхід армії від політики. У жовтні 1999 р. був обраний новий президент - представник опозиції А. Вахід. У 1999-2001 pp. продовжувались зіткнення в різних регіонах на етнічному і релігійному ґрунті. Розроблено програ­му «розширеної автономії», яка передбачає розмежування повно­важень центральних і місцевих органів влади. Центр має повніс­тю контролювати зовнішню політику, оборону, безпеку, фінанси, юриспруденцію, питання релігії.

23 липня 2001 р. Народний консультативний конгрес зму­сив А. Вахіда піти у відставку як діяча, який не зміг досягти стабільності у країні і викликав масове незадоволення своєю політикою. Пост президента зайняла віце-президент Мегаваті Сукарнопутрі, дочка президента Сукарно.