Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:
Копия Sergiychuk[UAReferats.com]_C64N31404.doc
Скачиваний:
6
Добавлен:
19.12.2018
Размер:
2.68 Mб
Скачать

25. Пакистан

Виникнення і розбудова держави

Держава Пакистан утворилась 14 серпня 1947 р. шляхом виділення з Британської Індії територій, населених переважно мусульманами. Вона складалася із західної (нині Пакистан) і східної частини (нині Бангладеш), які знаходились на відстані 1600 км одна від одної. До Пакистану відійшли такі колишні

території Британської Індії, як Панджаб, Сінд, Белуджистан, Північно-Західна прикордонна провінція, Східна Бенгалія. До нової держави увійшло також 45 князівств. Князівство Кашмір з переважанням мусульманського населення за рішенням пра-вителя-індуса приєдналося до Індії. Намагання Пакистану зброй­ним шляхом здобути Кашмір закінчилося невдачею (1947). Князівство поділене на дві частини, одна з яких перебуває у складі Індії, інша - у складі Пакистану. Виник затяжний конфлікт, який триває до наших днів.

У 1947-1956 pp. Пакистан мав статус домініону і управляв­ся генерал-губернатором, призначеним Великобританією. Пер­шим цю посаду зайняв лідер національно-визвольного руху, за­сновник незалежного Пакистану Мухаммад Алі Джинна, який зробив значний внесок у розробку концепції мусульманської держави. Для вироблення конституції скликались Установчі збори. Вона набрала чинності в березні 1956 р. Конституція про­голосила Ісламську Республіку Пакистан. Державною мовою стала мова урду.

Наприкінці 40-х років у Пакистан переселилось з Індії 6 млн. біженців. Особлива ситуація виникла в провінції Сінд. її зали­шило близько 1 млн. немусульман, а приїхало 1,1 млн. чол. із Західної і Північної Індії, рідною мовою абсолютної більшості яких була урду. Прибульці отримали назву мухаджири (бук­вально - біженці), які не змішалися з місцевим населенням, а сформували свою общину. Це призвело до радикальної зміни національного складу жителів міст, таких як Карачі, Хайдара-бад, Саккар та інших, де мухаджири почали переважати. Серед них було багато представників вищих торгових каст із достат­німи капіталами, які зайняли поважне місце в економіці Паки­стану. Знамениті мухаджирські «22 сім'ї» володіли в 50-х ро­ках 2/3 акцій промислових підприємств, 4/5 активів банків і 3/4 страхових компаній. Велика мухаджирська буржуазія Сінду в союзі з поміщицькою і підприємницькою верхівкою Пенджа­бу складали правлячу еліту країни в 50-х роках. Мухаджирами були перший губернатор Пакистану Мухаммад Алі Джинна, пер­ший прем'єр-міністр Ліакат Алі Хан, ще один глава уряду І. Чундрігар, багато високих чиновників і військових. Надалі роз­горнулося суперництво за владу і вплив між цією общиною і представниками місцевих національних еліт - панджабської і пуштунської, які поступово відтісняли переселенців на друго­рядні ролі. Виникли передумови для етнічних конфліктів.

Абсолютна більшість населення Пакистану (97%) сповіду­вала іслам, в т.ч. близько 80% віруючих були сунітами і майже 17% - шиїтами. Однак єдина віра не забезпечила релігійного миру. Обидва напрямки поділялися на велику кількість течій,

трактувань, шкіл і сект. Між ними розпочалося протистояння, яке періодично загострювалось і виливалось у криваві зіткнен­ня і терор.

У зовнішній політиці правлячі кола орієнтувалися на США і Великобританію. Країна стала членом військових блоків СЕНТО і СЕАТО. Конфлікт з Індією через Кашмір втягнув Пакистан у непосильну гонку озброєнь.

Військові режими, демократичні періоди, економічні реформи

На кінець 50-х років внутрішня ситуація в Пакистані була ' нестабільною. Цивільна влада не могла врегулювати численні суспільні проблеми. Вихід вбачали у встановленні військової диктатури. Генерали мали налагодити ефективне функціонування економіки, припинити релігійні, етнічні, соціальні конфлікти, якщо потрібно, із застосуванням сили. В 1958-1969 pp. влада перебувала в руках генерала М. Айюб Хана, в 1969-1971 pp. його змінив військовий режим генерала A.M. Ях'я Хана.

В 60-ті роки в країні проводились економічні реформи, які значно збагатили буржуазію Західного Пакистану за рахунок Східної Бенгалії. В Панджабі і Сінді, які стали основними райо­нами підприємницької діяльності мухаджирської буржуазії та її західнопакистанських партнерів, вкладалися у виробництво основні суми державних інвестицій і іноземної допомоги. Східна Бенгалія розглядалась як джерело сировини, валюти і ринок збуту промислових товарів, ціни на які були для місцевого населення на 40% вищі від світових. У 1948-1961 pp. перекачування ка­піталів зі Східної Бенгалії в Західний Пакистан перевищило 2,5 млрд. рупій. Одночасно здійснювалась дискримінація східної провінції і в політичному плані. Партії Східної Бенгалії вису­нули вимогу автономії і справедливого розподілу державних капіталовкладень.

У грудні 1970 р. були проведені перші в історії Пакистану вільні вибори. В Західному Пакистані перемогла Пакистанська народна партія, в Східному - Народна ліга. Оскільки населення Східної Бенгалії було більшим, до парламенту пройшло більше депутатів від цієї частини держави, і вони могли впливати на прийняття рішень. Спроба військових не допустити автономії Бенгалії призвела до збройного конфлікту в провінції і війни з Індією, яка закінчилась поразкою Пакистану. Єдина держава розпалась. На території Бенгалії утворилась незалежна Народ­на Республіка Бангладеш (1971). Одночасно впав військовий режим A.M. Ях'я Хана.

Демократичний уряд Зульфікара Алі Бхутто (1971-1977) провів радикальні соціально-економічні перетворення в дусі

«ісламського соціалізму». Був створений сильний державний сектор на основі націоналізації великих і середніх підприємств у 10-ти галузях промисловості, а також банків і торгових фірм. Аграрна реформа передбачала земельний максимум для по­міщиків, викуп землі і передачу її селянам, іригаційні заходи, розширення посівів експортних культур (бавовна, рис). Діяльність уряду З.А. Бхутто викликала незадоволення значної частини власників і опір реформам.

В 1977 р. командувач сухопутними силами генерал М. Зія-уль-Хак в черговий раз ввів у країні військовий стан. З.А. Бхут­то був звинувачений у державних злочинах, засуджений до стра­ти і повішений (1979). Пряме військове правління тривало вісім років. Здійснювалась ісламізація різних сфер суспільства і еко­номіки. Створений генералом М. Зія-уль-Хаком федеральний шаріатський суд, членів якого він призначив на власний розсуд, визнав неісламськими 267 із 1 511 діючих у Пакистані законів. Вибори в парламент почали проводитись на непартійній основі, що забезпечило режиму його поступливість. Дія більшості ста­тей конституції відмінялась, до неї вносилось безліч поправок. 8 поправка оголосила законною і такою, яка не підлягатиме роз­слідуванню в майбутньому, діяльність військових. Всі укази і розпорядження М. Зія-уль-Хака набули статусу законів. Гене­рал був обраний президентом, але одночасно продовжував безпо­середньо командувати армією. В економіці підтримувалось середнє і дрібне підприємництво як у промисловості, так і в сільському господарстві при збереженні державного контролю над пріори­тетними галузями. В 1985 р. військовий стан був знятий, але влада залишилася в руках М. Зія-уль-Хака. У 1988 р. він заги­нув в авіакатастрофі.

Наступне 11-річчя (1988-1999) характеризується встановлен­ням демократичних норм і функціонуванням конституційної політичної системи. Дві впливові партії - Пакистанська мусуль­манська ліга (лідер М. Наваз Шариф) і Пакистанська народна партія (лідер Беназір Бхутто) - змінювали одна одну при владі за результатами виборів. В середині 90-х років після масових заворушень 1996 р. в державно-політичну систему Пакистану був уведений новий орган - Рада оборони і національної безпе­ки, яка складалась з президента, прем'єр-міністра, міністрів обо­рони, внутрішніх і закордонних справ, фінансів, командувачів і начальників штабів, родів військ. Створення Ради означало офі­ційне визнання політичної ролі армії та її участі в державному управлінні. На парламентських виборах 1997 р. переконливу перемогу здобула Мусульманська ліга, яка отримала у вищому законодавчому органі 2/3 місць. Проте багатопартійна система була такою лише за формою. Насправді ж реальна влада нале-

жала 300 сімейним кланам, які контролювали 80% місць у пар­ламенті і мали вплив на державні структури. Розгул корупції досяг небачених розмірів. Щорічно з державного бюджету неза­конно вилучалось до 2 млрд. дол.

Дуже повільно вирішувались соціальні проблеми. На кінець 90-х років із 130 млн. населення Пакистану лише 37% були грамотними, 10% вміли написати своє ім'я, 4% мали вищу ос­віту. Майже 40 млн. чол. жили за офіційною межею бідності, лише третині населення була доступна чиста питна вода. Спо­стерігався демографічний вибух і неконтрольоване зростання кількості жителів. При цьому Пакистан виділяв 30% держав­ного бюджету на оборону, а 40% - на виплату зовнішніх боргів. Військові витрати на душу населення були майже вдвічі більши­ми, ніж в Індії.

Посилилось протистояння на релігійному ґрунті між суні-тами і шиїтами, між ісламськими ортодоксами і новими течія­ми. Найбільш екстремістські сили створили організацію Армія Джангви, яка вимагає перетворення Пакистану в сунітську дер­жаву і визнання шиїтів немусульманами з усіма наслідками, що з цього випливають. Відбулися гоніння на шиїтський релігій­ний орден ахмадія, який виступає за реформування ісламу. Ак­тивізувались праворадикальні релігійно-общинні партії Ісламське товариство, Товариство мусульманських богословів та інші, які мають воєнізовані загони і спецгрупи бойовиків-фанатиків для організації безпорядків, терактів, викрадень людей.

На етнічній основі загострилась ситуація в Сінді, де тривало протистояння корінного населення провінції сіндхів і муха-джирів. Останні створили свою політичну організацію, яка з 1990 р. діє під назвою Об'єднаний національний рух. Були вису­нуті радикальні вимоги: визнання мухаджирів п'ятою основною народністю Пакистану поряд із панджабцями, пуштунами, сіндха-ми і белуджами та виділення південної частини Сінду з м. Ка­рачі в окрему провінцію; заборона для панджабців і пуштунів з інших провінцій переселятися в Карачі; дозвіл на переселення в південний Сінд урдумовних жителів Бангладеш. У загальнодер­жавному масштабі мухаджири борються проти занижених квот представництва у владних структурах на федеральному і про­вінційному рівні, які не відповідають їхній реальній ролі в су­спільстві, проти спроб і далі утісняти їх у бізнесі. Лідер партії Алтаф Хусейн живе в еміграції в Лондоні.

Головною проблемою зовнішньої політики Пакистану були напружені стосунки з Індією. Відбулися дві індо-пакистанські війни (1965, 1971). Продовжувались суперечки про належність Кашміру. Значні інтереси в країні мали США, здійснювалось економічне і військове співробітництво. На території Пакистану

знаходились бази афганських опозиційних сил - руху моджа­хедів і руху талібів, які отримували постійну підтримку влас­тей. В 1998 р. Пакистан слідом за Індією випробував ядерну зброю. Проти нього були введені фінансово-економічні санкції деякими західними державами і міжнародними організаціями, в результаті чого країна не одержала близько 2 млрд. дол. допомоги.

Військовий переворот 1999 р. Режим генерала П. Мушаррафа

Глибока економічна криза, соціальна напруженість, активі­зація екстремістських релігійних сил, падіння авторитету влади, розчарування широких верств населення в перевагах демокра­тичної системи призвели до четвертого військового перевороту в Пакистані. Приводом став наказ прем'єр-міністра М. Наваза Шаріфа звільнити з посади главу комітету начальників штабів генерала Первеза Мушаррафа. У відповідь 12 жовтня 1999 р. військові ввели надзвичайний стан і розпустили всі органи за­конодавчої і виконавчої влади. Натомість була створена Націо­нальна рада безпеки по виведенню країни з кризи на чолі з П. Мушаррафом. Спеціальне управління має викоріняти коруп­цію у владних структурах, примусити поміщиків і буржуазію повністю сплачувати належні податки, ліквідувати мафіозні уг­руповання, що контролюють економічне життя в містах. Під за­грозою кримінальної відповідальності 322-м сім'ям було запро­поновано повернути 4 млрд. банківських позик, які вони не хо­тіли виплачувати, оголосивши себе банкрутами.

Надзвичайний антитерористичний трибунал висунув прем'єр-міністру Навазу Шарифу звинувачення в державній зраді, теро­ризмі, викраденні людей, вбивстві понад 200 чол. Він був засудже­ний до довічного ув'язнення, але потім помилуваний, після чого залишив країну.

П. Мушарраф попередив лідерів радикальних релігійних угруповань, що армія не допустить використання ісламу в полі­тиці. У відповідь деякі з них організували серії вибухів у бага­тьох містах країни. В Ісламабаді ракетами були обстріляні Аме­риканський центр, посольство СІЛА, будинки працівників ООН.

Встановлення військового режиму західні країни, зокрема СІЛА, зустріли загалом негативно і розцінили як явище, що не відповідає їх інтересам у регіоні. Афганська політика нинішніх військових властей, підтримка талібів, незаконне виробництво, транспортування і збут наркотиків викликають критику з боку країн Заходу, Росії і держав СНД, Китаю. Генерал П. Мушарраф здійснив візит у Туркменістан (2000), де обговорювалась мож­ливість прокладення газопроводу з Південного Туркменістану в Пакистан протяжністю 1600 км. Була підписана економічна угода

З КНР (2000), яка передбачає участь Китаю в модернізації паки­станської текстильної промисловості і сільського господарства, в реконструкції Каракорумського шосе. Росія звинувачує режим у підтримці чеченських бойовиків, що не сприяє розширенню двосторонніх контактів.

Тут вы можете оставить комментарий к выбранному абзацу или сообщить об ошибке.

Оставленные комментарии видны всем.