Зміст

ВСТУП 2

Розділ І Країни Азії та Африки між дво­ма світовими війнами 4

1. КРАЇНИ АЗІЇ ТА АФРИКИ НА ПОЧАТКУ НОВІТНЬОЇ ІСТОРІЇ 4

Вплив Першої світової війни на колони та напівколонії 4

Характер і завдання національно-визвольного руху в міжвоєнний період 6

2. ЯПОНІЯ 6

Економічне і політичне становище Японії на початок новітньої історії 6

Боротьба між демократією і авторитаризмом у 20-х роках XX ст. 7

Військові путчі 30-х років XX ст. Встановлення мілітаристського режиму 7

Зовнішня політика 8

3. КИТАЙ 8

Основні риси суспільно-економічного ладу Китаю. Напівколоніальний статус 8

«Рух 4 травня» 1919 р. 9

Створення КПК. І і II з'їзди КПК 9

Створення єдиного антиімперіалістичного фронту між Гомінданом і КПК 10

Національна революція 1925-1927 pp. 10

«Нанкінське десятиріччя». Внутрішня і зовнішня 1 '•**- політика Гоміндану 11

Перша громадянська війна (1927-1937) 12

4. МОНГОЛІЯ 12

Соціально-економічне і політичне становище Монголії на початок новітніх часів. Національно-демократична революція 1921 р. 12

«Некапіталістичний розвиток» Монголії 13

5. ФРАНЦУЗЬКИЙ ІНДОКИТАЙ 14

6. БІРМА 15

7. ІНДОНЕЗІЯ 15

8. ІНДІЯ 16

Індія — британська колонія 16

Вчення М.К. Ганді. Тактика ненасильницького опору колонізаторам 17

Піднесення національно-визвольного руху в 1919-1922 pp. Перша кампанія громадянської непокори 17

Друга кампанія громадянської непокори та її наслідки 18

9. АФГАНІСТАН 19

Економічне і політичне становище Афганістану на початку новітньої історії 19

Боротьба Афганістану за незалежність. 19

Третя англо-афганська війна 19

Молодоафганський режим (1919-1929) 20

Афганістан у 30-х роках XX ст. 20

10. ІРАН 21

Іран на початку новітніх часів 21

Демократичний і національно-визвольний рух у 1920-1922 pp. 21

Боротьба за владу 22

Реформи Реза-шаха Пехлеві 22

11. ТУРЕЧЧИНА 23

Крах Османської імперії 23

Національно-патріотичний рух. Перші заходи кемалістського уряду 23

Реформи 20-30-х років XX ст. 24

12. АРАБСЬКІ КРАЇНИ 25

Арабський світ у міжвоєнний період 25

Єгипет 26

Сирія і Ліван 26

Ірак 27

Алжир 28

Створення Саудівської Аравії 28

Палестина 29

13. КРАЇНИ ТРОПІЧНОЇ І ПІВДЕННОЇ АФРИКИ 30

Розділ II Країни Азії та Африки у другій половині XX ст. 30

14. НАЦІОНАЛЬНО-ВИЗВОЛЬНИЙ РУХ І КРАХ КОЛОНІАЛІЗМУ 30

Міжнародні організації 32

15. Японія 33

Післявоєнні реформи. Конституція 1947 р. 33

Соціально-економічний розвиток. «Японське економічне диво» 34

Суспільно-політичне життя 34

ВСТУП

Новітня історія країн Азії та Африки вивчає національно-визвольний рух, крах колоніальної системи і завоювання неза­лежності колоніальними і напівколоніальними країнами, їх по­дальший самостійний розвиток. Важливою складовою частиною її змісту є також дослідження економічних, суспільно-політич­них, релігійних, культурних та інших процесів у регіоні, істо­ричного шляху як країн Азії та Африки в цілому, так і кожної з них зокрема. В історії та політиці для афро-азіатських держав зберігається термін «Схід», введений стародавніми греками, хоча він не зовсім правильний географічно.

На новітню історію країн Азії та Африки поширюється за­гальна періодизація новітньої історії (1914 р. - початок XXI ст.). Вона поділяється на 2 періоди. Перший період тривав від почат­ку Першої до початку Другої світової війни (1914-1939). Відбу­валися деякі зміни у становищі афро-азіатських народів під владою колоніальних імперій, розвивались організовані націо­нально-визвольні рухи, формувалась їх ідеологія, висувались національні лідери. Ліквідували свій напівколоніальний статус Афганістан, Іран, Китай. Зазнала краху Османська імперія й ут­ворилась Турецька Республіка. Виник ряд нових арабських дер­жав. Національно-патріотичні сили тих країн, яким не вдалося позбутися колоніального поневолення, набували певного політич­ного досвіду. Метрополії, зі свого боку, шукали нових методів стримування національно-визвольного руху.

Другий період новітньої історії країн Азії та Африки роз­почався з Другої світової війни (1939) і триває до наших днів. Поетапно розпалась колоніальна система імперіалізму, на шлях незалежного розвитку стало кілька десятків молодих держав. За подібністю завдань і тенденцій розвитку їх об'єднують у гру­пу «країн, що розвиваються», хоча кожна з країн обирала ту чи іншу економічну і суспільно-політичну модель трансформації, виходячи з національних інтересів і можливостей, орієнтуючись на власні традиції і на популярні у світі ідеї і концепції. Вели­кий вплив на цей процес справила боротьба наддержав СРСР і США на міжнародній арені, політика колишніх метрополій. Країни Азії та Африки мають цінний досвід переходу від будь-яких економічних відносин (натурально-патріархальних, напівфеодальних, феодальних з капіталістичним укладом, «соціалістич­них») до ринкових. Вони зробили свій внесок у боротьбу за збе­реження миру і загальної безпеки, за загальнолюдські цінності.

За короткий час до групи високорозвинутих держав світу приєдналась Японія. Безсумнівними є успіхи регіональних лідерів Азії - Китаю та Індії. Виник феномен «нових індустріальних держав» і нафтовидобувних держав, які зробили економічний прорив внаслідок проведення виваженої політики. Водночас країнам Азії та Африки не вдалося уникнути економічних по­трясінь, збройних конфліктів, помилок і невдач. Стався цілий ряд воєн, які завдали непоправної матеріальної, екологічної, мо­ральної шкоди народам, що були в них втягнуті (війна Франції в Індокитаї, корейська війна, в'єтнамо-американська війна, іра-но-іракська війна, ірако-кувейтська війна, численні війни і збройні конфлікти в Африці). Здійснюється пошук шляхів розв'язання таких надзвичайно складних проблем, як подолання економіч­ної відсталості, низького рівня життя, етнічного і релігійного протистояння, боротьба з інфекційними хворобами, СНІДом і наркоманією та ін.

У становленні української національної орієнталістики важ­ливе значення має вироблення ефективної методології. Найбільш конструктивним (хоча не єдиним) методом дослідження серед науковців вважається цивілізаційний підхід до вивчення історії. Триває дискусія з приводу змісту поняття «цивілізація», кількості цивілізацій в історії людства, законів їх розвитку. В наукових працях термін «цивілізація» має кілька значень. Іноді він вжи­вається як метафора: аграрна цивілізація, промислова цивіліза­ція тощо. В літературі минулого це поняття використовувалось для протиставлення первісних і більш розвинутих суспільств: варварство - цивілізація. В одних тлумаченнях «цивілізація* означає поєднання матеріальної і духовної культури, в інших -лише матеріальні досягнення. Існує і культурно-історичний ас­пект цього поняття.

Цивілізація - це спосіб життя великої спільності людей, яка займає певну територію, має свою релігію, культурну традицію і систему цінностей, власний комплекс суспільно-економічних відно­син, їй властиві специфічні природні і соціальні умови, в яких відбувається господарська діяльність людей. Кожна цивілізація має особливий тип культури і свою концепцію людини у світі. Базою виникнення цивілізацій була релігія, яка визначала філо­софію життя, культурну традицію, менталітет народу. В XX ст. основний аспект розвитку цивілізацій змістився в політику.

Для історика має значення та визначальна обставина, що в будь-якому трактуванні цивілізація - це стійка соціокультурна система, що розвивається за власними законами. Вона поєднує в собі такі параметри, як географічне середовище, господарська діяльність людей, релігійні уявлення, система цінностей, суспільні відносини, державний лад, зовнішня політика, культурні досягнення. Немає необхідності підганяти нестандартні шляхи і події під єдину схе­му розвитку людства. Цивілізапдйний підхід дає можливість ви­вчити конкретний фактичний матеріал, з'ясувати місце і роль кон­кретних країн і народів у регіональній і світовій історії.

В 30-40-х pp. XX ст. теорію, яка прагнула пояснити розви­ток людства, в т.ч. і Сходу, з цивілізаційних позицій, розробив англійський філософ та історик А.Дж. Тойнбі в багатотомній праці «Дослідження історії». Кожна цивілізація, за А.Дж. Тойнбі, розвивається за принципом історичного круговороту і має 5 стадій: виникнення, зростання, кризу, дезінтеграцію і загибель. Рушійною силою її розвитку є «життєвий порив» творчої еліти, яка має сприймати, розуміти і використовувати «божественний» план. Тривалість існування цивілізацій та рівень їх досягнень залежать від співвідношення між елітою (невеликою меншістю суспільства) і нетворчою масою цього ж суспільства. Коли «по­рив» еліти послаблюється, цивілізація гине, нетворча маса зни­щує мислячу. В історії людства А.Дж. Тойнбі виділив 21 циві­лізацію, 8 із них існує в XX ст.: російсько-ортодоксальна, візан­тійсько-ортодоксальна, ісламська, індуїстська, далекосхідна, ки­тайська, японо-корейська, західна. Він вважав, що всі названі цивілізації, крім західної, знаходяться в стадії кризи або дез­інтеграції і прямують до загибелі. Західна цивілізація перебуває на стадії зростання, бо її еліта зрозуміла помилки інших. Істо­рична практика не підтвердила прогнозів А.Дж. Тойнбі, проте вчені-гуманітарії продовжили розробку ряду ідей, висунутих ним. Зокрема, він стверджував, що не потрібно шукати в історії звичні явища і закономірності, бо це веде до фальсифікацій. Необхідно вивчати і накопичувати факти, висновки прийдуть самі.

В 90-х роках XX ст. після краху СРСР і соціалістичної сис­теми, ліквідації біполярності світу з'явилось кілька нових циві­лізаційних теорій. Російський сходознавець Л.С. Васильєв у двотомній праці «Історія Сходу» (1993) дав характеристики і проаналізував трансформації провідних цивілізацій Азії та Аф­рики з часів їх виникнення і до сьогодні. Особлива увага при­ділена розвитку цивілізацій у XX ст., їх пристосуванню до ре­алій колоніалізму, а потім біполярного світу, руху господарства до ринку і залученню до міжнародних економічних процесів з одночасним збереженням традиційних цінностей у суспільній і гуманітарній сфері.

Американський вчений Семюел П. Хантингтон, директор Інституту стратегічних досліджень ім. Дж.М. Оліна при Гарвард­ському університеті, виклав своє розуміння ролі цивілізацій у сучасному світі в статті «Зіткнення цивілізацій» (1993) і книзі «Зіткнення цивілізацій і зміна світового порядку» (1996). Він виділив 7 чи 8 цивілізацій, а саме: західну, ісламську, індуїстсь­ку, конфуціанську, японську, православно-слов'янську, латино­американську і, можливо, африканську. На його думку, в циві­лізаціях нині провідну роль відіграє «тріада факторів* - релігій­ний, демографічний, політичний. Такі складові, як економічна і соціальна, відходять на другий план. Надзвичайно посилюється роль релігій - ісламу, буддизму, індуїзму, православ'я. Кордони між цивілізаціями С.П. Хантингтон визначає як «лінії розломів» і стверджує, що на них завжди будуть конфлікти, сутички і війни - як міждержавного, так і внутрішнього масштабу. Виникає но­вий тип протистояння між державами і групами держав, що на­лежать до різних цивілізацій. Саме так він пояснює конфлікти на Філіппінах, в Індонезії, в Африці, на Близькому Сході, в Південній Азії, Югославії, Чечні.

Американські філософи АлвІн і Хайді Тоффлер, автори кни­ги «Створення третьої цивілізації. Політика третьої хвилі» (1995) висунули теорію «хвильового розвитку» людства. Вони розгля­дають людство як єдину цивілізацію, в якій діє єдиний визна­чальний фактор - економічний. Має значення здобуття засобів для існування, розвиток господарства, розподіл і перерозподіл матеріальних благ. Релігія, політика, культура, мораль відігра­ють другорядну роль. Людство, за цією теорією, здолало три циві-лізаційні хвилі. Перша хвиля, аграрна, тривала з 10-8 тисячоліт­тя до н.е. і до 1650-1750 pp. Основу отримання матеріальних благ становив обробіток землі. Друга хвиля, індустріальна, роз­почалася з промислового перевороту і дала індустріалізацію та урбанізацію. Основа багатства суспільства - верстат і те, що можна на ньому виробити. Датою закінчення цього періоду А. Тоф­флер і X. Тоффлер вважають 1955 p., коли в США чисельність зайнятих у невиробничій сфері вперше перевищила кількість працівників виробничих підрозділів. Почалась третя хвиля -постіндустріальна, яка базується на досягненнях науки і новітніх технологіях. Країни Азії та Африки не розглядаються окремо. Автори стверджують, що кожен народ, кожна країна, кожен ре­гіон переходить від хвилі до хвилі індивідуально, в різні термі­ни. Якщо вони затримались на якомусь етапі, надалі їм важко, майже неможливо, наздогнати економічних лідерів. Причиною конфліктів є протистояння цивілізаційних хвиль.

За всієї дискусійності питання про кількість цивілізацій в історії країн Азії та Африки виділяються три основні цивілі­зації, існування і величезну роль яких у регіональних і світових процесах визнають практично всі сходознавці: індуїстська, ки­тайсько-конфуціанська та ісламська.

За вченням індуїзму звичайне буття людини (сансара) - де світ ілюзій, безкінечна низка перероджень, які не мають цінності ні для конкретних індивідуумів, ні для суспільства, ні для Все­світу. Повсякденне життя визначається кармою, тобто сумою добрих і поганих вчинків у попередніх існуваннях. Людина при народженні одержує свою долю і змінити нічого не може. Вона займає в суспільстві саме те місце, на яке заслуговує. Тому в Індії не приживалися ідеї загальної рівності, не було рухів на­родних низів під гаслами рівноправності чи соціальних реформ. Положення індуїзму про непотрібність земного життя і пасивне ставлення до нього були запозичені буддизмом. Індуїзм санк­ціонував общинно-кастову систему. Кожна каста була замкну­тою структурою з точно визначеними правами і обов'язками її членів. Обов'язок керувати державою покладений на брахманів, а захищати її - на воїнів. Нижчі касти не мали до цього ніякого відношення. їх обов'язком було вчасно і повною мірою сплачу­вати податки і виконувати інші повинності незалежно від того, хто стояв при владі - місцеві правителі чи іноземні завойовни­ки. Індійські громадські діячі, захищаючи загальнонаціональні інтереси, мусили враховувати менталітет народу і пов'язувати вчення індуїзму з конкретними політичними завданнями, інак­ше вони не знаходили масової підтримки. Найкраще це вдалося Махатмі Ганді. В незалежній Індії запроваджувались поняття й інститути, характерні для Заходу. У 80-90-х pp. XX ст. в країні посилюється роль ультрарелігійних партій, які виступають з ви­могами повернення до традиційних основ суспільства, його пере­будови на засадах класичного індуїзму, навіть якщо для цього потрібно обмежити чиїсь права.

Конфуціанська теорія базується на принципі суспільної су­бординації, безумовної підлеглості молодших за віком і стано­вищем старшим у сім'ї і державі. Ідеалом Конфуція було до­сягнення соціальної гармонії, створення такої держави, в якій всі піддані жили б щасливо під егідою мудрого правителя. Цьо­го можна домогтися шляхом загального самовдосконалення людей від верхніх сходинок суспільної ієрархії до нижніх. На думку філософа, народ такий, які правителі і чиновники, а не навпаки. Конфуціанство було цивілізаційним підґрунтям країн Далекого Сходу (Китаю, Японії, Кореї). Одночасно певні позиції тут мав буддизм і місцеві релігії (даосизм, синтоїзм). Відбувався синтез цих учень. В нових реаліях XX ст. в Китаї і там, де було поширене конфуціанство, зберігалася висока суспільна дисцип­ліна і організованість різних верств населення в їх взаємовідно­синах із владою.

Іслам вимагає від своїх послідовників повної покірності волі Аллаха, пророка і тих, хто проводить її в життя. Держава і цер-

ква виховували мусульманина в дусі небагатьох, але обов'язко­вих принципів і правил. Протягом століть його свідомість, пове­дінку, спосіб життя, систему цінностей формували Коран, Сунна (для більшості), шаріат. Характерними для ісламу є принцип єдності всіх мусульман в єдиній общині - уммі, нетерпимість і жорстокість до інакомислячих (невірних) аж до священної війни з ними. Нормою для мусульманських держав є злиття релігії та політики, релігії і влади. В XX столітті кількість мусульман збільшилась з 1/10 до 1/5 населення.світу (понад 1 млрд. чол.)-Виник ісламський фундаменталізм - доктрина, що вимагає пе­ребудови держави і суспільства на основі шаріату.

В ході історичного розвитку цивілізації Сходу вступали в контакти між собою і з Заходом, що призвело до взаємопроник­нення і часткового синтезу релігій, культурних традицій, еконо­мічних зв'язків. Колоніалізм у країнах Сходу відіграв супереч­ливу роль. З одного боку, колонізатори пограбували їх, викачали матеріальні цінності, перетворили в ринки збуту і джерела сиро­вини, активно нав'язували чужі життєві цінності та ідеї. З іншого боку, були продемонстровані досягнення західної цивілізації, капіталістичної економіки, певною мірою способу життя, прав і свобод людини. Почався синтез східних цивілізаційних основ з новаціями західного зразка. Всі ці аспекти мають бути врахо­вані при вивченні новітньої історії країн Азії та Африки.