26. Афганістан

Афганістан після Другої світової війни. Необхідність реформ

На початку 60-х років Афганістан належав до найвідсталі­ших і найбідніших країн світу. Національний дохід на душу населення становив 162 дол. Країна не мала ні важкої промис­ловості, ні залізниць. Головними секторами господарства були натуральний і дрібнотоварний. Майже половина придатних для землеробства земель не оброблялась, тоді як третина селян не мала землі. 2,5 млн. населення (з 16 млн.) вели кочовий і на­півкочовий спосіб життя. Стійкими залишались пережитки і традиції общинної і родоплемінної організації. Половину насе­лення складали неафганські народи (таджики, узбеки та ін.).

Афганістан був конституційною монархією. За конституцією королю належали верховні повноваження в законодавчій, вико­навчій, судовій владі. З 1933 р. на престолі знаходився Мухаммад Захір-шах. Центральний уряд не контролював усієї території країни. Реальна влада на місцях належала етнічним і племінним вождям. Політична ситуація відзначалась нестабільністю.

В різних суспільних про­шарках виникали угруповання, опозиційні правлячому режиму, куди входили дрібна буржуазія, інтелігенція, студентство, офіце­ри, чиновники, духівництво. Вони виступали за глибокі пе­ретворення в різних сферах життя за кількома моделями.

В афганській армії підпільні організації створили офіцери, що навчалися за кордоном і могли порівняти рівень розвитку своєї країни та інших держав, у тому числі сусідніх. їх лідером став

принц Мохаммед Дауд, генерал, відомий політик. Вони виступали за поступові буржуазні реформи.

В 1965 р. виникла Народно-демократична партія Афгані­стану, яка ставила своєю метою проведення національно-демо­кратичної революції, перехід на некапіталістичний шлях роз­витку, побудову соціалізму за радянською схемою. В партії існу­вали дві фракції: Хальк («Народ»), яку очолювали Н.М. Таракі і X. Амін, і Парчам («Прапор») під керівництвом Б. Кармаля. Між діячами цих угруповань точилась постійна боротьба за по­вний контроль над партією.

Започатковувався рух під лозунгами ісламу, за створення шаріатської фундаменталістської держави. Найбільш вагомою серед організацій цього напрямку була «Мусульманська молодь» в Кабульському університеті, в якій розпочинали свою діяльність майбутні керівники моджахедів Б. Раббані і Г. Хекматіар.

Державний переворот 1973 р. Режим М. Дауда

17 липня 1973 р. група офіцерів на чолі з М. Даудом захо­пила владу в країні. Була ліквідована монархія, Афганістан ого­лошувався республікою. Новий режим підтримали військові гарнізони і населення більшості великих міст. Король, який під час цих подій перебував за кордоном, через місяць відрікся від престолу. Вищим органом влади став Центральний комітет рес­публіки, куди ввійшли офіцери - керівники та активні учасни­ки перевороту. Новий режим оголосив курс на «істинну і ро­зумну демократію», національний суверенітет і створення тако­го республіканського ладу, який відповідав би духу ісламу. В зовнішній політиці головними принципами оголошувались бо­ротьба за мир, неприєднання, дружба з усіма народами. Уряд М. Дауда орієнтувався на радянську допомогу. Спочатку він співробітничав з Народно-демократичною партією Афганістану, але незабаром між ними почалися розходження. Намітились контакти з мусульманськими державами Близького і Середньо­го Сходу, особливо з Іраном, що викликало незадоволення ра­дянського керівництва. Ісламісти були обурені тим, що режим М. Дауда не шукав у них підтримки, і організували проти нього кілька змов, які закінчились невдачею. М. Дауд не зміг повністю контролювати армію. НДЇЇА вела там активну пропаганду і змогла створити опору для себе.

Режим Народно-демократичної партії Афганістану

27 квітня 1978 р. (7 саура 1351 р. за мусульманським ка­лендарем) Народно-демократична партія Афганістану здійснила державний переворот і скинула уряд М. Дауда. В цих подіях

брало участь лише кілька батальйонів кабульського гарнізону, але вони дістали назву квітневої національно-демократичної революції. Була проголошена Демократична Республіка Афга­ністан. Влада зосередилась у руках Революційної ради на чолі з Н.М. Таракі.

НДПА приступила до здійснення в країні радикальних за­ходів за радянським зразком, які не відповідали способу життя і традиціям афганського народу. Були прийняті декрети про конфіскацію земель і розподіл її серед селянства, про обмежен­ня норм шаріату. Проводились репресії проти духівництва, поміщиків, конфісковувались окремі підприємства, землі, майно. Земельні реквізиції зачепили не лише поміщиків, а й велику кількість дрібних і середніх землевласників із числа офіцерів, чиновників, богословів.

Селяни не були готові ні соціально, ні психологічно до одер­жання землі, яку насильно відняли у законних власників, бо ре­лігія і звичаї виховали в них повагу до приватної власності. Навіть якщо селяни й погоджувались отримати землю, нові за­кони забороняли її продавати, закладати, здавати в оренду, діли­ти на частини при успадкуванні, застосовувати найману працю. Ліквідовувалось лихварство, але не існувало іншої системи одер­жання позик для ведення господарства. Селяни не могли ні об­робляти землю, оскільки не мали насіння і води, ні розпорядити­ся нею. Заборона на поділ землі при одержанні спадку супере­чила шаріату і традиціям. Ліквідація калиму і вікові обмежен­ня при вступі в шлюб розцінювались як втручання в сімейне життя. Навіть ті групи населення, які спочатку підтримували НДПА, відійшли від неї, а потім зайняли ворожу позицію щодо її політики. Вона втратила соціальну базу і зробила ставку на зовнішню підтримку з боку Радянського Союзу.

В грудні 1978 р. був підписаний договір про дружбу, добро-сусідство і співробітництво між СРСР і ДРА, який і став осно­вою для радянського втручання у внутрішні справи Афганіста­ну. Всередині НДПА продовжувались конфлікти між її лідера­ми. X. Амін знищив Н.М. Таракі і намагався звільнитися від контролю Радянського Союзу. 25 грудня 1979 р. в Афганістан були введені радянські війська. Вони захопили в Кабулі прези­дентську резиденцію. X. Амін був убитий. Вищі пости в партії і в державі зайняв радянський ставленик Б. Кармаль.

Введення військ в Афганістан було грубою політичною по­милкою радянського керівництва. Ці дії викликали осуд світо­вого співтовариства, падіння міжнародного авторитету СРСР, різке погіршення двосторонніх відносин з багатьма країнами. В січні 1980 р. 104 держави - члени ООН проголосували за резолюцію, яка засуджувала радянську військову присутність в Афганістані.

В країні виникла сильна збройна опозиція, яка боролася проти кабульського режиму і радянської окупації під лозунга­ми ісламу. В 1981 р. в Пакистані був створений Ісламський союз моджахедів Афганістану, до якого ввійшло сім мусульманських партій і організацій. Моджахеди сформували збройні сили, от­римали значну матеріальну і військову допомогу від США, Па­кистану, Саудівської Аравії, Китаю та інших країн. Розпочалися бойові дії проти урядових і радянських військ.

Кількість радянських військовослужбовців у Афганістані до­сягла 100 тис. чол., але вони так і не змогли взяти ситуацію під контроль. У цій війні загинуло близько 15 тис. радянських воїнів, у тому числі 3 220 громадян України. 37 тис. чол. було поране­но. За рішеннями нового радянського керівництва 15 лютого 1989 р. радянські війська були виведені з Афганістану. СРСР і США домовились з 2 січня 1992 р. припинити допомогу ворогуючим сторонам.

Єдиновладдя НДПА, неприйнятність інакомислення, зневажливе ставлення до ісламських традицій, переслідування впливових релі­гійних діячів, неефективна економічна політика викликали масове незадоволення кабульським режимом. Польові командири Ахмад Шах Масуд, Ісмаїл-хан, Абдул Хак та інші на контрольованих тери­торіях сформували органи влади з усіма її атрибутами.

Режим Наджибулли пішов на деяку лібералізацію суспіль­ного життя. В 1987 р. він оголосив введення багатопартійної системи. За директивою зверху були створені Селянська партія справедливості та Ісламська партія народу Афганістану. Кожна з них налічувала по кілька сотень чоловік і діяла під постійним контролем. Було випущено з тюрем ряд опозиційних лідерів. Держава стала називатись Республіка Афганістан. У 1988 р. відно­вив роботу парламент (розпущений ще в 1973 p. M. Даудом), який виконував дорадчі функції. Новий уряд очолив безпартійний діяч даудівських часів X. Шарк.

Після виведення радянських військ зусилля режиму НДПА спрямовувались на стримування натиску опозиції і моджахедів. Весною 1992 р. був розроблений план ООН з афганського врегу­лювання, який передбачав відставку президента і уряду РА, фор­мування нейтрального перехідного уряду, який мав провести вільні вибори. Передбачався перехідний період для організації нових владних структур. Пошуки компромісів виявились безрезультат­ними. Наступ моджахедів тривав. У березні 1992 р. на їхній бік перейшов генерал НДПА А. Дустом із 60-тисячною армією.

Режим моджахедів

У квітні 1992 р. загони польового командира А.Ш. Масуда, недавнього генерала НДПА А. Дустома і лідера ісламських фунда-

менталістів Г. Хекматіара без бою зайняли Кабул. Були сформо­вані нові органи влади - уряд, Керівна Рада із законодавчими функціями і Рада джихаду, яка об'єднувала керівників усіх угру­повань. Моджахеди розпустили парламент, зобов'язали жінок на­діти паранджу і звільнили їх з роботи.

ЗО грудня 1992 р. повноважні збори народних представників обрали президентом Ісламської Держави Афганістан терміном на два роки одного з лідерів моджахедів Б. Раббані. В 1994 р. він добився продовження своїх повноважень ще на шість місяців. Відпо­відно до чергового плану врегулювання, запропонованого ООН, Б. Раббані 21 березня 1995 р. мав передати повноваження президента тимчасовій раді з представників 25 різних політичних партій і рухів.

Одночасно утворились центри регіональної влади в про­вінціях, які контролювались польовими командирами. Таджик Ахмад Шах Масуд утримував північний схід країни, очолював Спостережну раду Півночі і був губернатором провінції Тахар. Сферою діяльності узбека А. Дустома були 4 північні провінції з урядом в Мазарі-Шарифі. П'ять західних провінцій з центром у Гераті підкорялися губернатору Ісмаїл-хану. В провінції Ваг-лан утвердився лідер ісмаїлітів С.М. Надірі. В інших провінціях при владі перебували теж польові командири, які не підкоря­лись центру. Вони очолювали створені органи джихаду і при­своювали собі титули «валі» (губернатор) або «амір» (правитель).

Політика Ісламської Держави Афганістан офіційно базува­лась на нормах ісламу. В умовах суперництва між лідерами мо­джахедів і повної безконтрольності влади на місцях центральна адміністрація в Кабулі не могла виробити єдину економічну полі­тику, розробити заходи по відбудові зруйнованого господарства, налагодити мирне життя. Президент Б. Раббані зробив ряд різких антирадянських і антиросійських заяв. Він стверджував, що саме ісламському Афганістану належала провідна роль у «розгромі наддержави і знищенні ракової пухлини комунізму» - СРСР. Росія ж, на його думку, будучи правонаступницею Радянського Союзу, результатом «мілітаристської агресивної політики якого були всі викликані війною руйнування і людські жертви в Афгані­стані», має виплатити репарації. В цей час у політичну боротьбу в Афганістані вступила нова сила - рух «Талібан».

Рух «Талібан». Режим талібів

Рух «Талібан» виник у середині 90-х років XX ст. як воєні­зоване угруповання пуштунської молоді - випускників і учнів релігійних шкіл (медресе) в Пакистані, зокрема в Белуджистані і Північно-Західній прикордонній провінції. Пакистанські власті, спецслужби, ультрарелігійні партії та організації допомагали руху фінансами, зброєю, зв'язками, людьми. Рух розгортався під

гаслами ісламу. Ним керували дві Ради: Велика шура (ЗО чол.) і Мала шура (6 чол.)- Його лідером був маулаві сеїд Мохаммад Омар Ахунд, пуштун-нурзай, 1962 р. народження, колишній по­льовий командир моджахедів.

Першу бойову операцію таліби провели в жовтні 1994 p., вста­новивши свій контроль над трасою Чаман-Кандагар. У листопаді 1994 р. вони захопили найважливіший центр Південного Афгані­стану Кандагар і перетворили його в свою опорну базу. Далі вони зайняли провінції Гільменд, Урузган, Заболь, Газні і розгорнули наступ на Кабул. Пуштунське населення їх підтримувало. Багато польових командирів, які самі були муллами, не хотіли воювати з «семінаристами». Загони талібів рідко застосовували партизанську тактику, а вступали у відкритий бій з противником. У вересні 1996 р. вони оволоділи Кабулом, скинули режим моджахедів і почали наступ на північ. Проти них була організована Північна коаліція на чолі з військовим міністром ІДА А.Ш. Масудом. У серпні 1998 р. таліби розбили головні сили коаліції і взяли під свій контроль 90% території країни. А.Ш. Масуд утримував не­великі райони на північ від Кабула, долину Панджшир, провінцію Бадахшан. Військові успіхи талібів пояснювались їх організова­ністю, єдністю, а також потужною підтримкою з боку Пакистану, який надавав зброю і техніку, надсилав фахівців і бойовиків, що планували операції і часто безпосередньо керували ними. Таліби скористалися також суперництвом лідерів моджахедів, які не змогли перебороти свої амбіції і об'єднатися.

Таліби прагнули створити ідеальну теократичну державу за канонами шаріату. Вони заперечували існування будь-яких інших законів, крім «вічних і незмінних законів Аллаха», і вва­жали, що кожен мусульманин мусить їх точно виконувати, а не намагатися удосконалити, доповнити чи змінити. З квітня 1996 р. в Кандагарі на зборах 1500 представників духівництва лідер талібів Мохаммад Омар Ахунд був оголошений «повелителем правовірних» (титул халіфа).

28 жовтня 1997 р. Рада руху талібів на підконтрольних те­риторіях створила свою державу - Ісламський емірат Афгані­стан. Почалася тотальна ісламізація суспільства. Були сформо­вані центральні і місцеві органи управління. На провінційному і районному рівнях засновувались ісламські консультативні ради з 10-ти учених-богословів, які обирались населенням і мали сте­жити за діяльністю місцевої адміністрації.

Судова система емірату включала військові та цивільні суди і Верховний суд, які вели процеси за законами шаріату в найко-ротші терміни. Так, прокурор мав вивчити справу протягом тижня, а суд - винести вирок упродовж місяця. Основні види покарання- «припинення», «стримування», «помста». Єдиною

апеляційною інстанцією був сам глава держави М. Омар. За побутовими злочинами, в т.ч. вбивствами, вирок обговорювався з родичами потерпілого, щоб забезпечити можливість належних за шаріатом особистої помсти або особистого помилування.

Зайнявши Кабул, таліби оголосили загальну амністію і обі­цяли не вести репресій проти тих, хто служив попереднім режимам. Насправді ж проводились переслідування і вбивства цих людей без суду і слідства. Зокрема, був повішений талібами останній глава режиму НДПА Наджибулла, який не зміг покину­ти країну і в 1992-1996 pp. жив у місії ООН. Розпочалась чистка державних структур від службовців, які не «сприймали законів аллаха», а на їх місце приймались «благочестиві спеціалісти». В листопаді 1997 р. були звільнені з посад сотні чиновників і пред­ставників інтелігенції, в т.ч. 70% викладачів Кабульського уні­верситету. Наприкінці 1997 р. проводилась чистка армії, для чого засновувалась Надзвичайна комісія, яка мала оцінити моральний стан кожного військовослужбовця. їм заборонялось носити дов­ге волосся, стрижки і зачіски західного зразка, курити, ухилятися від п'ятиразових молитов, займатися мародерством.

Створювалась «поліція нагляду» за поведінкою населення і її відповідністю нормам ісламу, яка наділялась широкими ка­ральними повноваженнями. Заборонялось розвішувати кольо­рові рекламні плакати і робити яскраві написи, прикрашати стіни зображеннями живих істот, «аморальними» закликами і репро­дукціями, мати в будинках прозорі скляні вікна, носити білі шкарпетки і т.д. Чоловіки-кравці не мали права обмірювати жінок. Фотографи могли робити знімки лише для документів. Постраждало немало осіб, які не зачиняли торгові заклади під час щоденних п'ятиразових молитов, занадто коротко підстрига­ли бороди, грали в карти тощо. Не відповідали шаріату такі види розваг, як музика, кіно, танці, телебачення. Жінки мали жити під суворим домашнім наглядом і вступати в шлюб у 8 років. Жіноча освіта визнавалась шкідливою. Дівчаткам викладались не предмети, а обмежений перелік фактів і практичних навичок з біології, медицини, арифметики, правознавства, релігії тощо.

Жорстоких переслідувань зазнавали немусульмани (індуси, сикхи). Один з указів вимагав від них негайно виселитися з житлових кварталів правовірних і носити жовту пов'язку, щоб їх можна було відрізнити від мусульман. Після штурму міста 'Мазарі-Шарифа, населеного, в основному, хазарейцями-шиїтами, •таліби вчинили криваву різню серед мирного населення, в ре­зультаті чого загинуло кілька тисяч чоловік. Тих, хто вцілів, 5<примупіували переходити в сунізм або сплатити податок для Ійемусульман. Таліби безжалісно знищили ряд видатних пам'ят­ників буддійської культури.

Господарство Афганістану зруйноване багаторічною війною. Не працюють підприємства через відсутність сировини, електро­енергії, кваліфікованої робочої сили. За оцінками ООН, в Афгані­стані заміновано 865 кв. км території. Вже знешкоджено 200 тис. мін і понад 710 тис. бомб і снарядів, які не вибухнули, величезна кількість боєприпасів ще залишається на полях і околицях на­селених пунктів. Різко скоротились площі під продовольчими і технічними культурами.

В економічній політиці талібів на перший план висунулись невиробничі засоби отримання коштів. У 80-90-ті роки почали розширятись посіви опіумного маку, оскільки він не вимагав великих затрат праці і мав стійкий збут. Ця практика дістала підтримку талібів. За даними статистики ООН, наприкінці 90-х років в Афганістані вироблялось 3 200 т опіуму-сирцю, тобто 40% тієї кількості, яка надходила на світовий ринок. Його вартість до вивозу з Афганістану оцінювалась в 100 млн. дол. Податки з наркобізнесу - одне з основних і надійних джерел бюджетних надходжень талібів. Іноді з пропагандистською метою влада зни­щувала опіумні посіви і закривала кілька нарколабораторій. Для селян вирощувати інші культури, навіть рентабельні (мигдаль, абрикоси, картоплю, цибулю, бавовну), замість опіумного маку було невигідно. Натомість емірат ввозив продовольство. Так, у 1999 р. угоди на закупки великих партій пшениці таліби укла­ли з Австралією і Казахстаном. Казахстан продав їм 60 тис. т зерна за цінами, нижчими від ринкових. Таліби змогли укласти ряд міжнародних контрактів на розвідку корисних копалин і освоєння їх родовищ, будівництво доріг і ліній електропередач, але вони призупинені через санкції ООН.

Ще одне джерело прибутків - контрабандна торгівля. Афга­ністан користується правом безмитної торгівлі через пакистансь­кий порт Карачі відповідно до конвенції ООН 1950 р. як держа­ва, що не має виходу до морів. Вантажі направлялись транзитом через пакистанську територію в запломбованих вагонах, а потім контрабандно з Афганістану ввозилися знову в Пакистан, Іран, держави Центральної Азії. За даними Всесвітнього банку, в 1998-1999 pp. контрабандна торгівля лише між ІЕА і Пакистаном оцінювалась в 2,5 млрд. дол.

Ісламський Емірат Афганістан визнали Пакистан, Саудівсь­ка Аравія, Об'єднані Арабські Емірати. Іран проводив обережну політику, пропонуючи посередницькі послуги в переговорах між талібами і Північною коаліцією. Після трагічних подій у Ма~ зарі-Шарифі (1998), коли таліби по-звірячому вбили 9 іранських дипломатів і журналіста, Тегеран зайняв різку антиталібську позицію. Він заборонив афганську транзитну торгівлю і закрив порт Бендер-Аббас і прикордонний пост Ісламкали.

Таліби визнали «незалежну Ічкерію» (Чечню) і запропону­вали створити на своїй території «чеченський уряд в еміграції», що викликало різку негативну реакцію Росії.

6 липня 1999 р. президент США Б. Клінтон підписав указ про введення економічних санкцій проти ІЕА за підтримку те­роризму, наркоторгівлю, порушення прав людини, особливо жінок, знищення культурних цінностей. Такі ж санкції в грудні 1999 р. були введені Радою Безпеки ООН. Дозволялася діяльність міжна­родних організацій у сфері освіти, медицини, в наданні продо­вольчої допомоги, в боротьбі зі стихійними лихами, в розміну­ванні територій. Наприкінці 2001 р. режим талібів був скину­тий у результаті антитерористичної операції, проведеної США, їх союзниками і Північною коаліцією. Створено тимчасовий перехідний уряд Афганістану на чолі з Хамидом Карзаєм.