17. Сянган (гонконг). Аоминь. Тайвань

Сянган (Гонконг) - спеціальний адміністративний район КНР

За Нанкінським договором 1842 р. між Великобританією і Китаєм острів Сянган (Гонконг) переходив у довічне володіння англійської королеви. В 1898 р. землі на узбережжі навпроти острова були взяті Великобританією в оренду на 99 років. Острів і материкова ділянка становили єдине економічне ціле і функ­ціонувати окремо не могли. Гонконг управлявся англійським губернатором. У 1982 р. представники китайських і англійсь­ких властей розпочали переговори про статус Гонконгу після закінчення терміну оренди (1997). Китайська сторона пропону­вала вирішити його, виходячи з концепції Ден Сяопіна «одна держава - дві суспільні системи». В 1984 р. між Великобрита­нією і КНР була підписана угода про перехід Гонконгу під суве­ренітет Китаю на основі цієї концепції.

1 липня 1997 р. відбулася передача Гонконгу під юрисдик­цію КНР. Протягом 50-ти років (1997-2047) він матиме статус спеціального адміністративного району. Його соціально-еконо­мічна система залишилась незмінною. Китайською стороною підтверджено дію близько 140 законів Великобританії, які рані­ше поширювались на цю територію. На Сянган поширюється також дія більш як 200 міжнародних конвенцій у сфері торгівлі, дипломатичних і консульських відносин, цивільної авіації, по­датків, охорони здоров'я, прав людини тощо. Зберігається член­ство району в більш ніж 100 міжнародних організаціях.

Вищою посадовою особою в спеціальному адміністративно­му районі є Глава виконавчої влади. Цю посаду обіймає великий

судновласник Дун Цзяньхуа, обраний у грудні 1996 р. При ньо­му працює дорадчий орган - Виконавча рада в складі 60 чоловік, яка обирається населенням. У березні 1998 р. 36 депутатів від Сянгана увійшли до Всекитайських зборів народних представ­ників. Місцева поліція має репутацію однієї з найбільш досвід­чених і ефективних служб правопорядку Азії.

Економіка Сянгана складалась під впливом його історич­ної ролі «торгової факторії» і повної відсутності природних ре­сурсів. Продукти харчування і вода ввозяться. Промисловість працює на привізній сировині і енергоресурсах. Економіка орієн­тована на реекспорт у Китай і з Китаю в треті країни. Сянган -торгово-промисловий і фінансовий центр не лише регіонального, а й світового значення. Наприкінці 90-х років тут діяло 110 тисяч торгових фірм, 924 регіональні штаб-квартири і 1 606 регіо­нальних офісів іноземних компаній. Тут працює 537 комерцій­них та інвестиційних банків із більш ніж 40 країн. Валютна біржа має щоденний оборот до 90 млрд. дол. У порту переванта­жується за день більше вантажів, ніж в усіх портах Великобри­танії, разом узятих. Новий аеропорт, введений у дію в 1998 p., розрахований на річне перевезення 35 млн. пасажирів і 3 млн. т вантажів з наступним розширенням обсягів у 2040 р. до 87 млн. пасажирів і 9 млн. т вантажів.

Сянган активно працює на економіку КНР. Через район про­ходить 50% китайського експорту. Він дає 35% валютних до­ходів КНР і 55% іноземних інвестицій в її господарство. Ки­тайські капіталовкладення в Сянгані перевищують 25 млрд. дол.

Повернення Аоминя під суверенітет Китаю

Протягом кількох століть Аоминь був португальським во­лодінням на території Китаю. Він межує з провінцією Гуандун і знаходиться в 40 морських милях від Сянгана. В 1557 р. порту­гальці створили тут постійну торгову факторію, в 1842 р. - вста­новили колоніальний режим. В 1887 р. Португалія змусила цінський уряд підписати дві угоди, в яких говорилось, що вона «займає Аоминь навічно, управляє ним і тими територіями, що в нього входять, без якоїсь різниці з іншими колоніями Порту­галії». Після перемоги португальської революції в 1974 р. Аоми­ню була надана адміністративна, економічна і фінансова автоно­мія. Створювалась законодавча асамблея (1976), яка працювала під головуванням губернатора і виконувала дорадчі функції. 16 її членів обирались, 7 - призначались губернатором. Виникло дві політичні партії: Демократичний центр Аоминя і Асоціація захисту прав Аоминя. Після чотирьох раундів переговорів 1986-1987 pp. між Португалією і Китаєм відбулося підписання угоди

про відновлення суверенітету КНР над Аоминем за концепцією Ден Сяопіна «одна держава - дві суспільні системи».

20 грудня 1999 р. Аоминь став особливим адміністратив­ним центром КНР із збереженням соціально-економічної сис­теми і способу життя населення протягом 50 років і права окре­мого представництва в міжнародних організаціях. Він має пов­ну внутрішню автономію. Влада перейшла від португальського губернатора до Виконавчої ради, очолюваної Хе Хоухуа, банкі­ром, представником молодого покоління адміністраторів.

Аоминь - відкритий порт, фінансовий центр, великий неле­гальний центр торгівлі золотом і опіумом. У регіоні і світі він славиться своїми казино, нічними клубами, іподромом, ігорними закладами. Це приваблює щорічно до 8 млн. туристів. Ігорний бізнес дає половину робочих місць і 2/3 прибутків району. Через Аоминь у КНР в'їжджає близько 1 млн. жителів Тайваня на рік. Розвинуті також швейна і текстильна промисловість, виробниц­тво електроніки, оптики, штучних квітів, іграшок, сувенірів, шкіря­них виробів, продовольства. Вартість ВВП в кінці 90-х років ста­новила 16-17 тис. дол. на душу населення. В колоніальні часи Китай мав у Аомині торгову палату, відділення Народного бан­ку, ще 5 банків, вів через цей порт транзитну торгівлю.

Від комерційних операцій, від закладів і підприємств, кон­трольованих китайцями, КНР отримує щорічно до 500 млн. дол. Аоминь - єдине місце в Китаї, де існує ігорний бізнес.

Економічний і політичний розвиток Тайваню в 50-90-х роках

Після розгрому в другій китайській громадянській війні (1946-1949) гомінданівські власті і залишки армії перебралися на о. Тайвань. Туди ж були перевезені видатні культурні цінності, партійні й урядові архіви. Всього на Тайвань переїхало 2 млн. чол. (при населенні острова 6 млн. чол.)

КНР мала всі об'єктивні можливості повністю розгромити Чан Кайші. Проте після початку корейської війни (1950-1953) США надали йому свою підтримку і військово-політичні гарантії. Всю другу половину XX ст. Тайвань розвивався під американсь­ким захистом.

Тайванський режим залишив за собою назву Китайська Рес­публіка. І КНР, і КР визнавали єдність і цілісність Китаю. Проте кожна сторона трактувала цей принцип на свою користь. Керів­ники КНР вважали Тайвань складовою частиною материкової держави, що тимчасово відділилася і яку слід приєднати. Лідери Тайваню Чан Кайші, Цзян Цзинго підкреслювали узурпаторсь­кий, незаконний характер комуністичного режиму на континенті і претендували на відновлення своєї влади над усім Китаєм. За

допомогою провідних західних держав на чолі із США Китайсь­ка Республіка зберегла міжнародні пріоритети. Саме вона пред­ставляла Китай в ООН, зокрема в Раді Безпеки, та в інших міжна­родних організаціях. Під впливом і з допомогою США та СРСР сторони почали активно озброюватись. Військова доктрина КНР того періоду виходила з неминучості нової світової війни, а Тай­вань розглядався як база агресії світового імперіалізму проти континентального Китаю. Збройне протистояння створило небез­печну ситуацію в Азіатсько-Тихоокеанському регіоні.

На Тайвані зберігалася диктатура Гоміндану. Партія зроби­ла переоцінку минулої діяльності, проаналізувала допущені по­милки і вела пошук шляхів створення стійкої державності. Вона розглядала себе як революційно-демократичну організацію, що базується на «трьох принципах Сунь Ятсена», прагне до звільнен­ня батьківщини і бореться проти світового комунізму. Відповід­но до конституції 1946 р. острів вважався республікою на чолі з президентом. Його вищий представницький орган - Національні вбори - вирішував конституційні питання і обирав президента і віце-президента. Адміністрація Тайваню складалась із 5 палат-юанів: Законодавчого (однопалатного парламенту), Виконавчого (уряду), Контрольного (контроль за роботою виконавчих органів), Судового (розробка нових законів і доповнень до конституції). Екзаменаційний юань організовував проведення екзаменів для чиновників при вступі в урядові установи і просуванні по службі. Парламент не обирався. Він складався з незмінних депутатів, обраних ще в кінці 40-х років на континенті, і мав функціонува­ти «до повернення на материк». Його робота тривала 40 років. Суспільно-політичне життя регламентував прийнятий в 1949 р. «Тимчасовий закон про надзвичайний стан», який передбачав «мобілізацію сил на придушення комуністичного повстання» і проіснував 38 років. Заборонялась діяльність будь-яких угрупо­вань, об'єднань, гуртків, які могли б реорганізуватись у партії і створити опозицію Гоміндану. Чан Кайші, а потім його син Цзян Цзинго довічно займали посаду президента. У зовнішній політиці тайванський режим орієнтувався на США, розглядаючи їх як стратегічного партнера. В 1954 р. між КР і СІНА був укладений Договір про взаємну оборону, який мав захищати Тайвань від можливої збройної агресії з боку комуністичного Китаю. В 1971 р. Генеральна Асамблея ООН прийняла резолюцію про відновлення законних прав КНР в ООН і виключення з усіх її органів тайванських представників. У світі офіційно почав ви­знаватися один Китай - Китайська Народна Республіка.

В економічній сфері на Тайвані під контролем держави при­скореними темпами формувались ринкові відносини. На початку реформ ВНП складав 137 дол. на душу населення. На першому

етапі реформ до кінця 60-х років США надавали Тайваню допо­могу. За 15 років (1950-1965) Тайвань одержав 2,5 млрд. дол. на військові потреби і 1,5 млрд. дол. - на підтримку економіки. 80% економічної допомоги вкладено в розвиток інфраструкту­ри, в сільське господарство і в підготовку кадрів, 20% - в про­мисловість. Держава надала великі пільги промисловим інвес­торам (низькі податки, виділення земель під промислову забу­дову тощо). За приватним сектором резервувались нові сучасні галузі виробництва (електроніка, нафтохімія та ін.). В 1959 р. для фінансування приватного підприємництва уряд заснував «Корпорацію розвитку Китаю». В 60-ті роки держава вклала в підтримку приватного сектора 1,8 млрд. дол. Дозволялось відкри­вати іноземні банки. Для іноземних інвесторів засновувались «зони експортного виробництва». Почався процес поступової при­ватизації державної власності. В 1951-1964 pp. кількість при­ватних підприємств у промисловості, торгівлі і сфері послуг збільшилась з 68 тис. до 227 тис, приватні капіталовкладення зросли на 1 млрд. 353 млн. дол., а державні інвестиції - на 1 млрд. 253 млн. дол. Великі приватні корпорації не створювались. Співіснували державні компанії (близько 300) і величезна кількість приватних, переважно сімейних фірм, що надавало ви­робництву гнучкості, можливості швидко реагувати на потреби споживача. Тайвань зайняв передові позиції у світі з виготов­лення комп'ютерів, електронної побутової апаратури, одягу, взуття, спортивних яхт. Він постачав на експорт електронні компонен­ти, меблі, текстиль, продукцію металургії, хімії, точного машино­будування. Помітно зріс життєвий рівень народу.

На середину 80-х років Китайська Республіка мала вражаючі економічні успіхи, однак її політична система була тоталітарною, антидемократичною. В останні роки життя президент Цзян Цзинго (помер у 1988 р.) провів її реорганізацію. Було відмінено військо­вий стан, введено багатопартійність і свободу преси, деполітизова­но армію. Новий лідер Гоміндану Лі Денхуей продовжив перетво­рення. Були прийняті закони про загальнонародні вибори парла­менту і президента, про добровільну відставку попередніх членів парламенту, про громадські організації та ін. Виникло близько 80 партій. Головною опозиційною партією стала Демократична прогресивна партія. Вона вимагала відмови Гоміндану від моно­полії на владу, поділу партійних і державних структур і фінансо­вих коштів, свободи критики і т.д. На виборах 1991 р. в Націо­нальні збори ДПП завоювала 23% голосів. Зі складу Гоміндану виділилась Нова партія (1993). XIV конгрес Гоміндану (1993) ввів обрання керівництва партії шляхом таємного голосування, а в програмних документах партія почала називатись не революцій­ною, а демократичною. В 1996 р. голова Гоміндану Лі Денхуей став першим президентом, обраним демократичним шляхом. На чергових виборах 2000 р. Гоміндан вперше зазнав поразки. Пре­зидентом був обраний представник Демократичної прогресивної партії Чень Шуньбянь, який після інаугурації оголосив про вихід з її рядів і свою позапартійність.

Після 1971 р. Тайвань не визнається світовим співтоварис­твом як окрема держава і знаходиться в дипломатичній ізо­ляції. Незважаючи на специфіку такого становища, він має ди­пломатичні відносини з 30-ма країнами. Це невеликі держави Карибського басейну, Південної Америки, Африки. Неофіційні зв'язки він підтримує зі 120-ма країнами, в т.ч. з Україною.

В 1991 р. нове керівництво Тайваню зняло попередню уста­новку щодо розколу Китаю. Режим більше не претендував на відновлення своєї юрисдикції на материку і визнавав, що з КНР потрібно співпрацювати і шукати шляхи для відновлення єдності Китаю. Можливість входження до складу КНР за концепцією «одна держава - дві суспільні системи» тайванські лідери поки що рішу­че відхиляють, вважаючи цей варіант «поглинанням» з боку кому­ністичного Китаю. З їх точки зору, приклад Гонконгу і Аоминя неприйнятний для Тайваню, бо ці території були колоніями, тому їх доля вирішилась без участі народних мас, шляхом передачі юрис­дикції держав-метрополій КНР. Тайванська сторона пропонує вес­ти переговори за формулою «одна країна - два уряди, два рівні суверенні партнери», які рівноправно здійснюють контроль над «відповідними територіями». Між КНР і Тайванем розширюють­ся економічні і гуманітарні відносини. Громадяни Тайваню здобу­ли право відвідати родичів на материку, а також сімейні усипаль­ниці на кладовищах. Так, усипальниці Чан Кайші і Цзян Цзинго в Тайбеї вважаються тимчасовими, бо за багатовіковими моральни­ми законами ці діячі мають бути поховані на родинному кладо­вищі в повіті Фенхуа провінції Чжецзянь в КНР. З 1992 р. тай­ванські організації Асоціація з розвитку відносин між двома сто­ронами протоки і Фонд обміну між берегами Тайванської протоки ведуть торгівлю і налагоджують ділові контакти з материком. Пе­реговори офіційних делегацій КНР і Тайваню відбуваються з пере­рвами. Зближення позицій сторін поки що не спостерігається.