Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:
Копия Sergiychuk[UAReferats.com]_C64N31404.doc
Скачиваний:
6
Добавлен:
19.12.2018
Размер:
2.68 Mб
Скачать

19. Корейська народно-демократична республіка. Республіка корея

Поділ Кореї на дві держави

В результаті анексії Кореї японським імперіалізмом (1910) в країні встановився режим національного гноблення і військово-поліцейського терору, так званий «шабельний режим». Законо­давча, виконавча і судова влада належала японському генерал-губернатору, який призначався з числа найбільш впливового генералітету. Колоніальний порядок забезпечували дві дивізії регулярних військ, ескадри бойових кораблів, понад 1,5 тис. жандармсько-поліцейських установ. Корейці не мали права зай­матися будь-якою громадською діяльністю, крім релігійної. За­боронялось вивчення корейської мови, літератури, історії. Поси­лено насаджувались ідеї покірного служіння і відданості «великій Японії». Корейські патріоти створювали підпільні організації, партизанські загони, боролись проти японського мілітаризму за межами країни.

На останньому етапі Другої світової війни в серпні 1945 р. Радянська Армія звільнила Корею від японського панування. Відповідно до постанов Ялтинської (лютий 1945 р.) і Потсдамсь­кої (липень-серпень 1945 р.) конференцій великих держав Корея була поділена по 38-й паралелі на зони відповідальності СРСР і США. На Московській нараді міністрів закордонних справ СРСР, СІЛА і Великобританії в грудні 1945 р. було прийнято рішення про встановлення опіки над Кореєю на 5 років і сприяння полі­тичним силам країни у створенні єдиної демократичної неза­лежної держави. Втілення цих постанов у життя покладалось на комісію з представників радянського і американського команду­вання, яка працювала в 1946-1947 pp. Одночасно створювалась Тимчасова комісія ООН по Кореї, якій доручався контроль за про­веденням вільних демократичних виборів у обох зонах.

І радянська, і американська військові адміністрації прово­дили у своїх частинах Кореї перетворення в дусі своєї ідеології і моделі розвитку, шукали союзників серед різних прошарків корейського суспільства. Формувалися органи місцевої влади, сили правопорядку, збройні загони. Спроби радянської сторони домовитися з місцевими націоналістичними угрупованнями, що вийшли з підпілля, зазнали невдачі. їх лідер Чо Ман Сик заявив, що він не бачить різниці між радянською і японською окупа­цією, яка заважає корейцям взяти власну долю у свої руки. Ко­рейські комуністи, які в період Другої світової війни воювали проти японців у збройних формуваннях КПК, теж здавалися ненадійними і занадто самостійними. Вибір радянського керів­ництва для просування на пост лідера Кореї впав на командира партизанського загону в Маньчжурії, пізніше капітана Радянсь­кої Армії Кім Ір Сена і ту групу комуністів, яка жила в емі­грації в СРСР. Американські власті активно залучали до співро­бітництва військових. Вони зробили ставку на Лі Син Мана, який багато років прожив у США і навіть створив «уряд Кореї в емі­грації». Початок «холодної війни» і суперництво наддержав за­вадили демократичному об'єднанню Кореї. США і СРСР пере­йшли до сепаратних дій у своїх зонах відповідальності.

10 травня 1948 р. під патронатом американської військової адміністрації в Південній Кореї відбулися вибори в Національні збори. 15 серпня 1948 р. в Сеулі була проголошена Республіка Корея. Залежний від США режим очолив Лі Син Ман. 9 верес­ня 1948 р. була створена Корейська Народно-Демократична Рес­публіка із столицею в Пхеньяні. Главою її комуністичного уря­ду став Кім Ір Сен.

Наприкінці 1948 р. СРСР вивів війська з Кореї. В 1949 р. американські збройні сили теж залишили Південну Корею, про­те залишились військові бази США.

Корейська війна та її наслідки

Обидва корейські режими, спираючись на підтримку над-держав-покровителів, проголосили курс на об'єднання країни і її подальший розвиток «правильним шляхом». У районі 38-ї паралелі сторони провокували численні прикордонні сутички.

25 червня 1950 р. північнокорейська армія вторглась на те­риторію Корейської Республіки і розгорнула успішний наступ на південь. Вже на 3-й день вона зайняла Сеул. Війна розпоча­лась з ініціативи Кім Ір Сена за підтримки Й.В. Сталіна і мала за мету об'єднання Кореї під комуністичною владою. В перебіг подій втрутилися США та їх союзники. Використавши відсутність радянського представника в Раді Безпеки ООН, який міг би на­класти вето, 27 червня 1950 р. США провели резолюцію, що

засуджувала КНДР як агресора. 7 липня 1950 р. Рада Безпеки ООН постановила ввести в Корею війська ООН. Вони на 90% формувались із американських частин. Невеликі контингенти направили ще 17 держав. Головнокомандувачем був призначе­ний американський генерал Д. Макартур.

На кінець серпня 1950 р. північнокорейська армія контро­лювала 95% території півострова. Збройні сили Південної Ко­реї воювали неохоче і невміло. Режим Лі Син Мана перебував на грані падіння. Американські частини висадились в тилу військ КНДР і розгромили їх. Далі вони перетнули 38-му паралель, захопили Пхеньян і вийшли до кордонів КНР.

25 жовтня 1950 р. в бойові дії на боці Північної Кореї вступили китайські війська («китайські народні добровольці») під командуванням Пен Дехуая. Радянський Союз підтримував китайсько-корейські сили зброєю, боєприпасами, транспортом, пальним, продовольством, медикаментами. Його авіаз'єднання прикривали важливі об'єкти в Північно-Східному Китаї і Північній Кореї. На їх території перебували радянські військові радники. СРСР у разі погіршення ситуації збирався ввести в Корею п'ять дивізій.

ЗО листопада 1950 р. президент США Г. Трумен заявив про можливість застосування в Кореї атомної зброї. Д. Макартур пропонував скинути 30-50 атомних бомб на військово-повітряні бази і тилові об'єкти КНР і КНДР. Він наполягав також на введенні в Корею 500-тисячної армії Чан Кайші. Головним фак­тором, який завадив виконанню цих планів, був страх перед адек­ватними діями СРСР.

Після тривалих і жорстоких боїв «китайські народні добро­вольці» відтіснили сили ООН до 38-ої паралелі. Північнокорейсь­ка армія діяла на другорядних ділянках фронту, забезпечувала охорону тилу. Війна набула характеру американсько-китайсь­кого конфлікту на корейській території. Жодна із сторін не змог­ла досягти повної перемоги.

27 липня 1953 р. в Пханмунджомі між китайсько-корейсь­кими представниками і командуванням сил ООН була підписа­на угода про перемир'я. Бойові дії припинялись. Встановлюва­лась демаркаційна лінія по 38-й паралелі з невеликими відхи­леннями відповідно до фактичного розташування військ. По обидві сторони від цієї лінії вводилась двокілометрова деміліта­ризована зона. Узгоджувався порядок обміну полоненими. Ство­рювалась комісія з перемир'я з представників сторін і спосте­режна комісія щодо виконання умов із представників Польщі, Чехословаччини, Швеції і Швейцарії. Передбачалось через три місяці скликати політичну конференцію з проблеми об'єднання Кореї і виведення з її території іноземних військ.

У ході корейської війни 1950-1953 pp. загинуло близько 935 тис. корейців, 900 тис. китайців, 330 тис. американців. Війна завдала величезних матеріальних збитків і відволікла від вирі­шення першочергових економічних і соціальних проблем вели­чезні кошти. Було зруйновано 8 700 підприємств, 600 тис. жит­лових будинків, десятки тисяч закладів освіти, культури, охоро­ни здоров'я. Поділ Кореї на дві держави призвів до розриву господарських зв'язків, сформованих у попередній період. На­явні галузі промисловості - видобувна, хімічна, металургійна -розвивались на Півночі, південні райони спеціалізувались на ви­робництві сільськогосподарської продукції. Загалом Північ і Південь Кореї мали приблизно однакові умови для відбудови і подальшого розвитку економіки. Тяжкими були гуманітарні наслідки поділу. Десятки тисяч сімей виявилися розділеними. Між КНДР і РК розпочалась непримиренна ідеологічна кон­фронтація і військове протистояння.

Розвиток КНДР «соціалістичним шляхом»

Лідери Корейської Народно-Демократичної Республіки об­рали шлях будівництва соціалістичного суспільства за радянсь­кою моделлю і за допомогою СРСР. До середини 50-х років ви­значальну роль у житті країни відігравали радянські політичні і військові радники. Так, навіть всі призначення офіцерів на посади вище командира полку обов'язково узгоджувались з ра­дянським посольством. Трудова партія Кореї орієнтувалась на радянську схему індустріалізації, кооперування сільського гос­подарства, культурної революції за «керівної і спрямовуючої ролі марксистсько-ленінської партії». Відновлювалось зруйно­ване в ході війни господарство. Здійснювалась аграрна реформа на користь селянства, націоналізація засобів виробництва, ліквіда­ція приватного сектора, в т.ч. і дрібнотоварного. В 1953-1958 pp. відбулось кооперування сільського господарства. Основна увага керівництва країни зосереджувалась на індустріалізації, розвит­ку важкої промисловості і технічній реконструкції наявних підприємств. За 1953-1960 pp. КНДР було надано субсидій і без­відплатної допомоги з боку соціалістичних країн на суму 750 млн. руб., в т.ч. Радянським Союзом - на 292 млн. руб. Соціалістичні країни безоплатно відбудували і побудували 50 великих підприємств. За 1961-1967 pp. в дію було введено 2,7 тис. про­мислових об'єктів.

В суспільно-політичній сфері формувався тоталітарний ко­муністичний режим і культ особи Кім Ір Сена, які утверджува­лись у боротьбі з опозицією. В північнокорейській політичній еліті існувало чотири угруповання: радянські корейці, направлені

на роботу в державні, партійні і військові органи радянськими властями; колишні підпільники, які діяли на території Кореї в умовах японського панування; «яньаньці», або корейські кому­ністи, що перебували в районах, контрольованих КПК; парти­занське угруповання - учасники партизанського руху 30-х років у Маньчжурії, до якого належав сам Кім Ір Сен. Він послідов­но під різними приводами знищив або відтіснив від влади всі фракції, крім партизанської. Використавши погіршення ра­дянсько-китайських відносин наприкінці 50-х років, Кім Ір Сен позбувся радянського диктату і усунув з високих постів «ра­дянських корейців», частково їх репресувавши, частково при­мусивши емігрувати.

В 1958 р. Кім Ір Сен увів поділ усього населення на три класи за рівнем відданості режиму: основний; той, що хитається; ворожий. Статус конкретної людини в північнокорейському суспільстві залежав від особистої твердої віри в комуністичні іде­али, можливості використати її на певних посадах; класового по­ходження до третього покоління; місця народження (Північ чи Південь Кореї, СРСР, Китай та ін.). Основний клас складався з трьох підгруп. Вища включала в себе Кім Ір Сена, його сина і наступника Кім Чен Іра, їх сімей і родичів. До другої підгрупи були віднесені керівники високого рангу, до третьої - «вірні по­слідовники» . Половина населення країни, «ті, що хиталися », з точки зору режиму мали щось «порочне» в біографії, що ставило під сумнів їхню цілковиту відданість правлячій еліті. Члени ворожо­го класу чи їх найближчі родичі і друзі або раніше перебували в опозиції, або мали зв'язки на Півдні чи за кордоном, або ж нале­жали до «скинутих класів». Для «перевиховання» підозрюваних в нелояльності існували центри по виправленню, трудові табори, в'язниці. Практикувалась і смертна кара за «ворожі погляди».

Діяла добре продумана система ідеологічного перевиховання населення в потрібному напрямку і система виховання наступ­них поколінь. Велась пропаганда ідей чучхе - самодостатності і самозабезпеченості (чучхе - сам господар) північнокорейського народу. Заохочувались колективні форми роботи і дозвілля. Для різних категорій населення вводилась форма. Так, школярі носи­ли синій одяг, студенти - блакитний, будівельники - зелений і т.д. Всі діти, підлітки і молодь були зобов'язані після навчання або роботи знайти собі корисне заняття і не тинятись без діла.

V з'їзд ТПК (1970) констатував, що в результаті проведених економічних і суспільно-політичних перетворень КНДР пере­творилась у соціалістичну індустріальну державу. Підсумки да­ного періоду закріплялись у новій конституції Північної Кореї (1972). Розпочалось будівництво «розвинутого соціалістичного суспільства».

В КНДР склалася система господарства мобілізаційного типу. Економіка розвивалась по екстенсивному шляху постійного роз­ширення виробництва, а не його модернізації, універсального самозабезпечення, створення нових галузей і підприємств. Пере­ваги надавались капітальному будівництву. В 1978-1984 pp. було збудовано 17,8 тис. нових господарських об'єктів: гідроелект­ростанцій, рудників і шахт, металургійних заводів і цехів, підприємств машинобудівної і хімічної галузей, іригаційних споруд. За допомогою СРСР було споруджено 64 об'єкти.

В рамках третьої семирічки (1987-1993) ставилась мета до­сягти «10 висот соціалістичного будівництва» за трьома програ­мами - енергосировинною, транспортною, «харчування, одягу і жит­ла». Намічалось щорічно виробляти 10 млрд. кВттод електро­енергії, 120 млн. т вугілля, понад 10 млн. т сталі, 1,7 млн. т кольоро­вих металів, 22 млн. т цементу, 7 млн. т добрив, 1,5 млрд. м тка­нин, 15 млн. т зерна, 11 млн. т морепродуктів. Планувалось на 25% збільшити площу оброблюваних земель за рахунок терасу­вання схилів сопок, осушення боліт і введення в обіг солончаків тощо. Для роботи на будівництві всіх цих об'єктів здійснювались трудові мобілізації. В КНДР будували «всією країною, всім наро­дом, всією армією» - до участі в будівництві широко залучалась Корейська народна армія, діяли також постійні молодіжні будза-гони. Матеріальні стимули до праці практично не застосовува­лись, зате величезна увага надавалась моральним стимулам.

З 1972 р. почала набувати небаченого розмаху кампанія вих­валяння Кім Ір Сена, який зусиллями північнокорейської про­паганди перетворився на найбільш возвеличуваного лідера сучасності. Всі повнолітні громадяни були зобов'язані носити значки із зображенням Кім Ір Сена. Його день народження (15 квітня) став головним державним святом КНДР, кожен ко­реєць цього дня повинен був покласти квіти особисто від себе до підніжжя одного з численних пам'ятників вождю. Вихованці дитсадків перед обідом мали хором дякувати Кім Ір Сену за своє щасливе дитинство. В 1980 р. на VI з'їзді ТПК син Кім Ір Сена Кім Чен Ір був проголошений «великим наступником все­світньої чучхейської революційної справи», а засоби масової інформації почали вихваляти його надприродну мудрість і ве­лич з тією ж силою, що й подвиги його батька. У 80-х роках почали споруджуватись «грандіозні монументальні будівлі» -архітектурно-меморіальні ансамблі, присвячені діяльності ТПК і її лідерів: Тріумфальні ворота, монумент ідей чучхе, Виставка міжнародної дружби, кладовище революціонерів тощо.

В 90-ті роки в Північній Кореї почалися серйозні труднощі. Далися взнаки технічна і технологічна відсталість промисло­вості і сільського господарства; обмеженість розвитку на базі

жорсткого централізованого планування; економічна ізоляція; неврожайні роки (1995-1997). Розпад СРСР і соціалістичної си­стеми позбавив КНДР значної допомоги. За оцінками ООН і міжнародних фінансово-економічних організацій, виробництво валового національного продукту в Північній Кореї скоротилось з 20,8 млрд. дол. в 1992 р. до 14 млрд. дол. в 1998 р. Дохід на душу населення знизився за цей час з 1 005 дол. до 429 дол. В 1997-1998 pp. ВНП КНДР складав близько 5% цього показника для сусідньої Республіки Кореї. В порівнянні з 1989-1990 pp. в країні вдвічі скоротився видобуток корисних копалин і вироб­ництво електроенергії. Різко зменшились закупки нафти у Росії і Китаю. При річній потребі в 4 млн. т Північна Корея ввозить близько 1 млн. т. Це призвело до помітного скорочення вироб­ництва. Найбільш важке становище склалося в сільському гос­подарстві. Руйнівні повені 1995-1996 pp. завдали збитків на 17 млрд. дол., знищили врожай, вивели з обороту земельні угіддя. Збори сільськогосподарської продукції зменшились у 2,5 рази (з 4,6 млрд. дол. в 1992 р. до 1,6 млрд. дол. в 1996 р. і до 1,9 млрд. дол. в 1997 p.). З 1995 р. продовольчу допомогу КНДР почали надавати Міжнародний Червоний Хрест, ЮНІСЕФ, Півден­на Корея, СІЛА, КНР, Японія, країни Західної Європи. Після усу­нення найбільш тяжких наслідків стихійних лих сільське гос­подарство Північної Кореї зможе виробляти лише 34-35% про­довольства від потреби. Ситуація в економічній сфері вимагає проведення радикальних реформ.

«Економічне диво» в Республіці Корея. Перехід до демократії

Після розколу в Республіці Корея встановився військовий режим Лі Син Мана (1948-1960), який орієнтувався на СІЛА. 1 жовтня 1953 р. дві країни підписали Договір про спільну обо­рону, що надавав американській стороні право мати на південно-корейській території військові бази і розміщувати війська. Де­мократичний рух режимом придушувався, опозиційна діяльність заборонялась. Проводились репресії проти лівих сил. В 1960 р. Лі Син Ман був усунутий від влади в результаті народного по­встання. Незабаром управління країною перейшло до рук чер­гового диктатора Пак Чжон Хі (1961-1979). Саме він при анти­демократичній внутрішній політиці організував успішні еко­номічні реформи, що вивели Південну Корею в групу «нових індустріальних держав».

На рубежі 50-60-х pp., Республіка Корея була надзвичайно бідною і відсталою країною, ВНП якої складав усього 87 дол. на душу населення. Економічне відродження здійснювалось під жорстким контролем держави і було спрямоване на форму­вання і розширення ринкових відносин, завоювання зовнішніх

ринків. Накопичення капіталів розпочалося зі створення тек­стильної промисловості з експортною орієнтацією. Зароблені на зовнішніх операціях кошти південнокорейські бізнесмени під наглядом держави вкладали в машинобудування, суднобу­дування, сталеливарну, електронну, хімічну промисловість. Ре­жиму і приватним підприємцям вдалося добитися підтримки іноземних інвесторів, широко залучити у пріоритетні вироб­ництва кредити і передові технології. Держава підтримувала і заохочувала національне підприємництво через систему суб­сидій і податків, контроль за цінами і шляхом прямого втру­чання в економічні процеси. В південнокорейській економіці виникло близько 100 фінансово-промислових груп, найбільш впливовими з яких були «Х'юнде», «Самсунг», «ЕлДжі», «Деу», «ЕсКей». На світовий ринок почала поставлятися дешева і якіс­на високотехнологічна продукція. Розпочавши вивіз автомобілів лише у 80-ті роки, південнокорейські фірми в 1987 р. продали за кордон 300 тис. автомашин, в т.ч. майже половину - в США. Почалося вкладення капіталів у видобувну промисловість країн Південно-Східної Азії, Латинської Америки, Австралії. Однією з причин економічних успіхів Республіки Корея була вкрай низька зарплата. Протягом майже 25-ти років вона штучно утримувалась на рівні в 9-10 разів нижчому, ніж у США, і в 4-5 разів нижчому, ніж в Японії. Так, робітнику в промисловості в середньому платили 1,55 дол. на годину (в Японії - 9,5 дол., в США - 13,1 дол.). Навіть інженер у Південній Кореї отриму­вав у 5 разів менше, ніж спеціаліст такого рівня у США. Робо­чий тиждень тривав 54,4 години при 11-годинному робочому дні і двох вихідних на місяць.

В ході економічних перетворень зміцнювались позиції ве­ликої буржуазії і середнього класу, які прагнули брати участь в управлінні державою. Змін вимагала наймана робоча сила. Відсутністю демократичних свобод була незадоволена інтелі­генція. Найбільшу політичну активність проявляло студент­ство, яке неодноразово проводило антиурядові мітинги і демон­страції, йшло на сутички з силами правопорядку. В кінці 70-х - на початку 80-х років нові суспільні сили почали створювати опозиційні партії, які спочатку заборонялися, а потім почали діяти напівлегально. Після вбивства Пак Чжон Хі (1979) вла­ду захопило чергове військове угруповання, очолюване Чон Ду Хваном. В умовах наростання виступів опозиції його адміністра­ція пішла на поступки.

У грудні 1987 р. відбулися прямі президентські вибори, на яких переміг відставний генерал Ро Де У. На парламентських виборах більшість депутатських мандатів здобула опозиція. У 1988 р. набрала чинності нова конституція Республіки Корея,

яка розширила права парламенту, обмежила повноваження президента, зокрема, скоротила термін його перебування на цьому посту з семи до п'яти років, закріпила демократичні свободи. В конституцію включений пункт про небажаність участі армії в політиці. В 1992 р. пост президента вперше зайняв не колишній або нинішній військовий, а дисидент Кім Єн Сам. Південноко-рейське суспільство вступило в період демократичних перетво­рень. Після парламентських виборів 2000 р. правлячою партією стала Демократична партія нового тисячоліття, а її лідер Кім Де Чжун є президентом Республіки Корея з 1997 р.

У результаті економічного ривка Південна Корея перетво­рилась у «нову індустріальну країну» з розвинутою промисло­вістю і могутнім експортним потенціалом. На середину 90-х років вона займала друге місце у світі в будівництві суден; третє

- напівпровідників; п'яте - продукції електроніки, нафтохімії і текстилю; шосте - автомобілів і продукції металургії. Середні темпи економічного зростання за 1962-1996 pp. складали 7,4% на рік, в окремі періоди вони досягали до 10-11% . Вартість екс­порту виросла з 14 млн. дол. до 130 млрд. дол. (в 3 170 разів). Головною проблемою південнокорейської економіки є її висока залежність від кон'юнктури зовнішніх ринків і курсів валют.

Помітно зріс життєвий рівень південнокорейців. На почат­ку 90-х років купити автомобіль міг собі дозволити кожен 23-й громадянин країни, а в 1997 р. - кожен п'ятий. В середині 90-х років у користуванні мешканців Південної Кореї знаходилось 10 млн. автомашин при населенні в 45,7 млн. чол. Нові моделі побутової техніки жителі країни прагнули швидко обміняти на новітні. Середній американець купував собі автомобіль раз на 7-8 років, південнокореєць - раз на 3-4 роки. Період користу­вання холодильником в Республіці Корея становив 7 років, праль­ної машини - 6 років, кольорового телевізора - 7 років (у США

- відповідно 15, 13, 11 років).

В 1997-1998 pp. господарство країни зазнало негативного впливу кризи в Південно-Східній Азії. Внутрішній валовий про­дукт на душу населення знизився з 10 548 дол. в 1996 р. до 9 511 дол. в 1997 р. і 6 664 дол. в 1998 р. За роки кризи збанк­рутувало 4 640 підприємств, а також відомі концерни «Хамбо», «Кіа», «Халла», один з лідерів «великої п'ятірки» концерн «Деу». Національна валюта була девальвована більш ніж на 50%. По­над 1 млн. чоловік втратили роботу. Для подолання кризи про­водилась реформа діяльності фінансово-промислових груп і банків, розширялись права дрібних акціонерів, змінювався поря­док найму робочої сили. МВФ виділив Південній Кореї стабілі­заційний кредит у сумі 57 млрд. дол., а також переніс на більш пізні терміни виплату позик на суму 22 млрд. дол.

Проблема об'єднання Кореї. Міжкорейський діалог

Корейський півострів понад 50 років є джерелом напруги в Азіатсько-Тихоокеанському регіоні. Тут сходяться геополітичні та економічні інтереси таких країн, як США, Японія, Китай, Ро­сія, зосереджені великі військові контингенти, існує небезпека розповсюдження ядерної зброї. Корейські держави розвивають­ся за різними моделями, мають великі розбіжності в економіч­них, політичних, ідеологічних системах. Лідери і КНДР, і РК неодноразово заявляли про свою готовність до співпраці у роз­в'язанні проблеми об'єднання Кореї.

Ще в 60-х роках КНДР висунула ідею конфедерації, яка тоді означала об'єднання шляхом проведення загальних ви­борів. У 1980 р. ця ідея була конкретизована, зміст її зводив­ся вже до створення конфедеративної держави, в якій кожна частина розвивалась би своїм шляхом, і в той же час вирішу­вались би спільні проблеми. З другої половини 80-х років Північна Корея пропонувала ввести заходи довіри на Корейсь­кому півострові, які б включали обмеження військових на­вчань, заборону маневрів іноземних військ. Південнокорейські ініціативи зводились до розширення економічних і гумані­тарних контактів. В 1990-1992 pp. міжкорейський діалог ус­пішно розвивався, відбулося 8 зустрічей на рівні прем'єр-міністрів двох держав. КНДР відмовилась від тези «дві деле­гації - одне місце», після чого обидві корейські держави були прийняті в ООН (вересень 1991 p.). КНДР і РК підписали Угоду про примирення, ненапад, обміни і співробітництво (гру­день 1991 р.) і Спільну декларацію про без'ядерний статус Корейського півострова (лютий 1992 p.). Почало налагоджу­ватись економічне співробітництво. В цей час США звинува­тили Північну Корею в розробці ядерної зброї (1993), хоча підтвердити факт наявності в неї військової ядерної програ­ми не змогла жодна міжнародна інспекція, включаючи МАГ ATE. США виходили з того, що країна мала ядерні реакто­ри на АЕС і теоретично могла виготовити атомну бомбу. Кон­структивні міжкорейські контакти було перервано, багато спільних проектів заморожено.

У 1993 р. Кім Ір Сен висунув «Програму великої наці­ональної консолідації всієї нації для об'єднання батьківщи­ни» з 10-ти пунктів. Пропонувалось створити Демократичну Конфедеративну Республіку Коре, в якій співіснували б різні соціально-економічні, ідеологічні, політичні системи Півночі й Півдня. На чолі об'єднання мала стати Верховна національна конфедеративна рада з рівної кількості представників КНДР і РК та певної кількості співвітчизників із-за кордону. Спільний уряд координував би роботу обох регіональних урядів. Це

об'єднання повинне було мати без'ядерний статус, на його те­риторії заборонялось розміщення іноземних військ, військо­вих баз, виробництво, ввезення, застосування ядерної зброї. Ко­рейський півострів навічно перетворювався в зону миру.

Офіційні власті Південної Кореї виступали за попередню уніфікацію двох систем перед об'єднанням, що означало б поглинання однієї держави іншою. Вони вважали, що після введення політики відкритості їхня система буде добровільно сприйнята на Півночі. Лідер південнокорейської опозиції, нинішній президент Республіки Корея Кім Де Чжун запро­понував програму «Три принципи і три етапи». Трьома прин­ципами об'єднання він назвав «мирне співіснування, мирні обміни і мирне об'єднання». Створення спільної корейської держави, на його думку, має відбуватися в три етапи, по мірі створення необхідних умов: 1) конфедерація двох незалеж­них держав; 2) федерація двох регіональних частин; 3) об'єд­нання, при якому утворюється «одна країна, одна нація, один уряд». Перший етап проекту Кім Де Чжуна близький до ідеї створення Демократичної Федеративної Республіки Коре. Виникла основа для пошуку компромісів і співпраці.

В 1995 р. «корейська ядерна криза» була врегульована. США зняли свої звинувачення в обмін на заміну північноко-рейських реакторів АЕС на ядерні легководневі реактори, що не здатні виробляти плутоній для ядерної зброї. Велику ак­тивність у розширенні господарських зв'язків виявляють найбільші корпорації Республіки Корея. Розпочато створен­ня на території КНДР індустріальних комплексів. Компанія «Х'юнде» планує побудувати в провінції Хванхе-Намдо ком­плекс, де розмістяться об'єкти 850 південнокорейських фірм. Концерн «Самсунг» збирається випускати в Північній Кореї на базі новітніх технологій стереосистеми та іншу продукцію, використовуючи місцеву дешеву робочу силу. У свою чергу, Республіка Корея готова імпортувати з КНДР метали, сталь, морепродукти, лікарські рослини. Триває міжкорейське співро­бітництво у сфері транспорту і торгівлі. Відкрите регулярне сполучення між південнокорейським портом Пусан і пор­том Наджином на Півночі, де планується створити спеціаль­ну економічну зону. Розвиваються контакти в галузі туриз­му і спорту. Концерн «Х'юнде» будує в Пхеньяні спортивний комплекс загальною вартістю 57 млн. дол. Планується ство­рення міжнародного курорту Кимгансан в Алмазних горах.

В червні 2000 р. відбувся міжкорейський саміт на найвищо­му рівні в Пхеньяні, в ході якого лідер КНДР Кім Чен Ір і пре­зидент РК Кім Де Чжун обговорювали подальші перспективи співробітництва.

20. СІНГАПУР

Суспільно-політичний лад

Назву Сінгапур одночасно носять острів, країна, місто і ріка. Сінгапур був колонією Португалії, Голландії, а потім Велико­британії. В 1959 р. він добився самоврядування в рамках Бри­танської співдружності, в 1963-1965 pp. входив до складу Феде­рації Малайзії, 9 серпня 1965 р. проголошена державна неза­лежність Сінгапура.

Сінгапур - республіка з парламентською формою правлін­ня. Однопалатний парламент обирається за мажоритарною сис­темою прямим голосуванням на 5 років. Президент раніше оби­рався парламентом на 4 роки. В рамках багатопартійної систе­ми діє 20 партій, які не відіграють у політиці помітної ролі. Прав­лячою партією, яка всі роки з моменту отримання незалежності має абсолютну більшість у парламенті і формує уряд, є Партія народної дії. її лідер і незмінний прем'єр-міністр з 1959 р. по 1990 р. Лі Куан Ю був прихильником ідеї «керованої демо­кратії» і вважав, що демократичні свободи західного зразка можна запроваджувати після створення ефективної економіки і за­безпечення достойного рівня життя. Режим має авторитарний характер, права і свободи громадян певною мірою обмежуються і поетапно розширюються. В 1991 р. до конституції була внесе­на поправка, за якою президент почав обиратись шляхом за­гальних прямих виборів на 6 років. На парламентських виборах 1997 р. Партія народної дії завоювала 81 місце, а опозиція - 2.

Сінгапурське суспільство багатонаціональне і багатоконфе­сійне. Тут проживає 77,3% китайців, 14,1% малайців, 7,3% індійців, а також вірмени, індонезійці, араби, японці, корейці, євро­пейці та інші національні меншини. Буддизм сповідують 29% населення, християнство - 19%, іслам - 16%, таоїзм - 13%. Влада приділяє велику увагу узгодженню інтересів етнічних і релігійних общин та їх співпраці. Державними є китайська, ан­глійська, малайська, тамільська мови. Правляча еліта прагне об'єднати всіх громадян навколо ідеї єдиної нації, синтезуючи все краще з їх традицій і не зачіпаючи основ культур певних народів. Поставлено мету до 2030 р. сформувати «велику малу націю» - побудувати розвинуте індустріальне суспільство.

За роки незалежності значно зріс рівень життя сінгапурців. 70% населення належить до середнього класу. Власне житло мають 90% громадян, власний автомобіль - 35% . Рівень розлу­чень - 6% від кількості зареєстрованих шлюбів, а це означає, що сім'ї там одні з найміцніпіих у світі. Середня зарплата неквалі-фікованого робітника становить 630 дол., випускника універси­тету - 1 730 дол., тобто в 2,7 рази вища. Середньостатистичний

сінгапурець витрачає на харчування 34-35% прибутків, на жит­ло - 20%, на транспорт і зв'язок - 12%. Від громадян вима­гається висока свідомість і дисципліна. Заборонено грати в азартні ігри, жувати гумку, палити в громадських місцях, сміти­ти, забруднювати довкілля вихлопними газами тощо. До поруш­ників правил, яких значною мірою виявляє саме населення, зас­тосовуються високі штрафи.

Економічний розвиток

Англійські військово-морська і військово-повітряна бази, які до 1967 р. знаходились на території Сінгапура, давали заробіток 75% працездатного населення. Після їх ліквідації гостро поста­ла проблема зайнятості і створення національної економіки. Керівництво держави, підприємницькі кола зробили ставку на вигідне географічне положення і потенційні можливості, пов'язані з кліматом. За короткий час Сінгапур перетворився на регі­ональний і міжнародний торговий, фінансовий і транспортний центр. Тут розвивалися наукоємні галузі і налагоджувалось ви­робництво комп'ютерів і компонентів для них, електронного і телекомунікаційного обладнання, лазерної оптики. Розроблялись біотехнології. Створювались національні програми комп'ютер­ної і робототехніки.

Сінгапур має значні суднобудівні і судноремонтні підприєм­ства. В 1997 р. його компанії, пов'язані з цим виробництвом, мали замовлення на продукцію до 2005 р. Країна займає друге місце у світі після США по виробництву пересувних бурових ус­тановок для розробки покладів на морському дні. Сінгапур пере­буває на третьому місці у світі після Х'юстона і Роттердама за переробкою нафти (близько 20 млн. т на рік). Високорозвинена військова промисловість поставляє на експорт стрілецьку зброю, швидкісні патрульні морські катери, радіоапаратуру, боєприпаси.

Сінгапур є важливим фінансовим центром. Щоденний обо­рот його валютної біржі сягає до 160 млрд. дол., хоча ця сфера постраждала під час кризи 1997-1998 pp. В економіку вкладено 10 млрд. дол., а основними інвесторами є Великобританія, США, Японія. Через дефіцит землі власне сільське господарство в країні практично відсутнє. Понад 90% продуктів харчування імпор­тується. Вся питна вода надходить водопроводом з Малайзії. Розвивається виробництво на експорт орхідей, оголошених на­ціональною квіткою Сінгапура. В 1995 р. за їх продаж місцеві компанії одержали 60 млн. дол.

Великі кошти вкладені в туристичний бізнес. Туризм дає 25% ВНП. Щороку країну відвідують до 7 млн. туристів, які приносять прибуток в 7 млрд. дол. Створені такі екзотичні за­повідники, як Крокодиларіум, природний резерват Букит Тімах,

де збережений куточок первісних дощових лісів, найбільший океанаріум Азії «Підводний світ», Водний парк, Парк орхідей, Парк метеликів, Музей риб тощо. Тут можна також відвідати селище перших поселенців, форт Сілозо, Музей флоту, Музей ВПС, Меморіал Другої світової війни, який включає фрагмент японсь­кого концтабору для британських військовополонених. Щоріч­но проводиться продуктовий фестиваль. Між собою змагаються представники китайської, південноіндійської, малайської, корейсь­кої, японської, європейської, американської кухні.

Тут вы можете оставить комментарий к выбранному абзацу или сообщить об ошибке.

Оставленные комментарии видны всем.