27. Держави центральної азії

Передумови незалежного розвитку

Входження центральноазіатських народів до складу Російсь­кої імперії, а потім СРСР дало суперечливі наслідки. З одного боку, вони зробили помітний крок уперед у своєму економічно­му і культурному розвитку. Однак радянська система зневаж­ливо ставилась до місцевої релігії, мови, культури, історії, тра­дицій, бо в СРСР створювалась «нова історична спільність людей - радянський народ». Не визнавалось право на самовизначення і національну державність.

У 20-30-х роках XX ст. технічне, технологічне і культурне відставання центральноазіатського регіону було величезним. На його прискорений розвиток із союзного бюджету виділялись значні інвестиції, в окремі періоди до 75% бюджетів союзних республік. Тут були побудовані тисячі підприємств чорної і кольорової ме­талургії, хімкомбінати, машинобудівні заводи, ГЕС і ТЕЦ, розві­дані і пущені в експлуатацію вугільні, нафтові і газові родовища, прокладені нафто- і газопроводи, залізниці і автошляхи. В 1927-1930 pp. була введена в дію Туркестансько-Сибірська залізниця, яка пройшла через пустельні райони і зв'язала їх зі світом; вона була однією з найбільш грандіозних будов тих часів. У Казах­стані було споруджено понад 40 великих промислових підприємств, серед яких Риддерівський комбінат кольорової металургії, Чим­кентський свинцевий комбінат, Актюбінський хімкомбінат. Ка­рагандинський вугільний басейн став третьою вугільною базою СРСР. У першу чергу враховувались не національні, а загально­союзні потреби. Металургійна і хімічна галузі розвивались у

Казахстані, оскільки було вигідно будувати металургійні заводи, які виробляли продукцію для всього СРСР, ближче до родовищ вугілля і залізної руди, а заводи мінеральних добрив - поряд з покладами фосфоритів. У регіоні були створені підприємства ви­соких технологій, таких як Ташкентський авіаційний завод (Узбекистан), алюмінієвий завод у Регарі (Таджикистан), електро­вакуумний завод у Майлі-Сат (Киргизстан) та ін. В Казахстані знаходився радянський космічний комплекс Байконур.

Економіка СРСР являла собою єдиний народногосподарський комплекс, причому господарство всіх радянських республік, за ви­нятком Росії, України, Білорусії і Азербайджану, було збитковим. Дефіцит покривався шляхом перерозподілу через центральний бюджет прибутків зазначених республік. У 80-х роках Казахстану надавалась дотація в розмірі 28% від його національного доходу, Узбекистану - 25%. На момент розпаду СРСР (1991) ВНП Казах­стану оцінювався у 42,48 млрд. дол., Узбекистану - 29,3 млрд. дол., Туркменістану - 6,8 млрд. дол., Киргизстану - 7,13 млрд. дол., Таджикистану - 5,99 млрд. дол. (Росії - 479,78 млрд. дол.). На душу населення в Казахстані припадало 2 470 дол., Узбекистані -1 350 дол., Туркменістані - 1 700 дол., Киргизстані - 1 550 дол., Таджикистані - 1 050 дол. (Росії - 3 220 дол.). В умовах краху командно-адміністративної системи, припинення регулюючої діяль­ності центру, втрати дотацій, розриву господарських зв'язків у не­залежних республіках почалося обвальне падіння виробництва, інфляція, зниження життєвого рівня. Постало завдання реформу­вання економіки на ринкових засадах. У 1998 р. ВНП на душу населення становив: у Казахстані -1 330 дол., Узбекистані - 970 дол., Туркменістані - 920 дол., Киргизстані - 700 дол., Таджикистані -340 дол. (Росії - 2 680 дол.). Середньостатистичний працівник от­римував зарплату в Казахстані - 105 дол., Росії - 96,4 дол., Біло­русії - 70 дол., Україні - 46 дол. (1999).

У радянські часи помітними були досягнення центральноазі­атських народів у культурній і соціальній сфері. На 1917 р. гра­мотними були 1,6% узбеків, 0,7% туркменів, 0,6% киргизів, 0,5% таджиків. За підрахунками західних спеціалістів, щоб ліквідува­ти неписьменність серед чоловіків, потрібно було 180 років, серед жінок - 280 років. Це завдання, в основному, було виконане в міжвоєнний період. У регіоні, де до більшовицької революції не існувало жодного технікуму і вузу, створювалась система серед­ньої спеціальної і вищої освіти. На кінець 30-х років тут працю­вало 325 технікумів, у яких навчалось 66,4 тис. студентів. Засно­вувались вищі навчальні заклади, кількість яких на кінець 80-х років перевищила 105. Десятки тисяч молодих людей на пільго­вих умовах направлялись у вузи Москви, Ленінграда, інших ви­знаних університетських центрів. За рівнем освіченості централь-

воазіатські республіки набагато переважали сусідні Іран, Туреч­чину. Сформувалась національна інтелігенція. Були організовані національні Академії Наук. У всьому світі відомі досягнення на­уковців Інституту геологічних наук ім. К.І. Сатпаєва, Інституту ядерної фізики, Інституту фізики високих технологій (Казахстан), Інституту пустелі (Туркменістан). Науковим центром світового рівня стала Гіссарська обсерваторія (Таджикистан), де виникла своя астрономічна школа, що досліджувала метеорити і комети. До 1917 р. в Центральній Азії працювали три театри, в 1940 р. їх було вже 142. Вдалося перемогти туберкульоз, трахому, різні епі­демії. Тривалість життя збільшилась із ЗО до 63-65 років.

На центральноазіатські республіки поширювались всі ті не­гативні явища, що були типовими для СРСР в цілому: контроль держави над суспільством, відсутність демократичних свобод, пе­реслідування на ідеологічному та релігійному ґрунті, сталінські репресії і т.д. Місцева партійно-адміністративна номенклатура, неухильно проводячи в життя політику центру, не забувала про власні інтереси. Нечуваного розмаху набули перекручення звітності, приписки з дозволу деяких лідерів республік (наприк­лад, «бавовняна справа» в Узбекистані періоду А. Адилова і Ш. Рашидова). Частина російськомовного населення зверхньо Ставилась до корінних народів регіону, не бажала сприймати їх мову і культуру, моральні цінності. Активно велась політика русифікації. Відмова від існуючого в дорадянські часи арабсько­го шрифту і введення кирилиці розірвало історико-культурну традицію, ускладнило роботу з історичними документами, літе­ратурними творами. У вищій школі відбулося витіснення націо­нальних мов російською. Нею видавалися практично всі підруч­ники і посібники, особливо в Казахстані і Киргизстані.

За роки Радянської влади було кілька переселенських хвиль з Європейської частини СРСР в Центральну Азію. Робітники і спе­ціалісти приїздили в період індустріалізації та освоєння цілинних земель. Сюди насильно висилали розкуркулених «ворогів колгосп­ного ладу». Пізніше відбулися депортації німців, татар, турків-мес-хетинців та ін. На момент розпаду СРСР в центральноазіатських республіках проживало 8,5 млн. російськомовного населення. Воно зосереджувалось, як правило, в містах і промислових зонах. В Тур-кменістані 8% російськомовних робітників і інженерно-технічно­го персоналу, що працювали в нафтогазовому комплексі, давали 80% щорічного доходу. Працівники, зайняті у золотовидобувній галузі Узбекистану, давали 50-70 т золота на рік.

Тривалий час республікам нав'язувались надмірні державні замовлення на вирощування бавовни на шкоду інших продо­вольчих культур. Часто порушувались екологічні стандарти, що призвело до засоленості значних територій.

Для всіх центральноазіатських республік типова перенасе­леність землеробських районів на фоні високого демографічного приросту. В Північному Таджикистані розмір поливних площ на душу населення зменшився з 0,25 га в 1940 р. до 0,11 га на початку 90-х років. У 1990 р. частка працездатних безробітних чоловіків у регіоні складала 26-30%, або ж в Узбекистані -1,6 млн. чол., Казахстані - 1 млн. чол., Таджикистані - 440 тис. чол., Киргизстані - 320 тис. чол., Туркменістані - 230 тис. чол. Частка жінок, особливо корінних національностей, зайнятих у суспільному виробництві, не перевищувала 30%, бо традиційне суспільство негативно ставилось до роботи жінок поза домів­кою. Між трьома республіками - Узбекистаном, Таджикиста­ном і Киргизстаном - була розділена територія родючої Фер­ганської долини, де катастрофічно не вистачало землі і води. Безробіття, низький рівень життя викликали соціальну й етніч­ну напруженість, прагнення вирішити складні проблеми за ра­хунок некорінних народів. У 1989 р. відбулися погроми турків-месхетинців у Ферганській долині, в 1990 р. - жорстокі кир­гизько-узбецькі зіткнення в Оші.

Зростали антиросійські настрої. Російськомовна община сприйняла як дискримінаційний захід введення національних державних мов у діловодство, освіту, науку, що призвело до її витіснення з управлінських структур, високооплачуваних посад. Молодь, не знаючи місцевих мов, не могла навчатися у вузах; значно звузилось російськомовне культурне середовище. Нарос­тало недоброзичливе ставлення до російськомовного населення на побутовому рівні. Ці причини спонукали велику частку ро­сіян і російськомовних до виїзду. На 1 січня 1995 р. держави Центральної Азії залишило 915,3 тис. чол.

Національна еліта вважала, що після завоювання незалеж­ності в їх країні встановляться демократія і ефективний еконо­мічний лад. Однак там одразу ж розгорнулась боротьба за роз­поділ влади і власності. Гостро проявились кланово-етнічні су­перечності, в т.ч. і в розстановці сил у владних структурах. Про­тягом радянського періоду цей фактор існував, але його наявність замовчувалась. Правлячі угруповання піклувались перш за все про свої регіони. В боротьбу за владу, крім партійно-адміністра­тивного апарату, включились лідери кланів і блоків, інтеліген­ція, мусульманське духівництво.

Казахстан

25 жовтня 1990 р. Верховна Рада Казахської РСР проголо­сила суверенітет республіки. На всенародних виборах 1 грудня 1991 р. єдиний кандидат Н. Назарбаєв отримав 99,88% голосів і був обраний президентом. Агентство Рейтер запропонувало

внести цей результат у книгу рекордів Гіннеса. 16 грудня 1991 р. Верховна Рада прийняла закон «Про державну незалежність Республіки Казахстан».

Політичне керівництво Казахстану відмовилось від однопар­тійної системи. Виникло близько ЗО партій і 400 громадських організацій, які виражали інтереси різних груп населення і пре­тендували на представництво у владних структурах. Пропрези-дентською була Партія народної єдності Казахстану. її підтри­мували Демократична партія, Селянська спілка, Народно-коопе­ративна партія, Спілка молоді. Найбільш радикальні праві партії виступали за депортацію некорінного населення і побудову мо-ноказахської держави. Ісламська партія «Алаш» («Червоний вовк») висунула лозунги «іслам - тюркизм - демократія». Партія «Жолтоксан» («Грудень») взяла таку назву в пам'ять про грудневі події 1986 р. в Алма-Аті і пропагувала ідею про ісламську основу казахської державності. Було зареєстровано кілька політико-культурних об'єднань некорінних народностей. Росіяни створили організації «Російська община», «Лад», органі­зації семиріченського, уральського, північноказахського козацтва. Виникло уйгурське об'єднання «Східний Туркестан».

Хоча казахи відносно нерелігійний народ, посилилась роль ісламу в суспільстві. В 1991-1992 pp. було побудовано і відрес-тавровано 130 мечетей. Створювались Духовне управління му­сульман Казахстану та Ісламський інститут. При мечетях відкри­валися дворічні курси з вивчення основ мусульманської релігії.

Національні суперечності проявлялись у кількох напрям­ках. Зберігався неофіційний племінно-територіальний поділ країни. Район Семиріччя в Південному Казахстані був місцем розселення Старшого жузу (орди), з якого протягом радянсько­го періоду виходила більшість національної номенклатури, зо­крема й багаторічний перший секретар ЦК компартії Казахстану Д. Кунаєв. Середній жуз займав степову частину Центрального Казахстану, до межі річок Сирдар'я, Ішим, Тобол. У західних районах Казахстану проживав Молодший жуз. У різних части­нах країни почалась дискримінація представників некорінних жузів. Лідери Середнього і Молодшого жузів боялися бути відсто­роненими від влади. Існував і інший аспект міжказахських су­перечностей - між російськомовними казахами, що не знали рідної мови (національна інтелігенція, населення міст), і сільським казахомовним населенням. 47,7% казахів на 1990 р. не володіли рідною мовою. Насильницькі дії спрямовувались проти таких меншин, як чеченці, турки-месхетинці.

У Північному Казахстані проживало численне російське і російськомовне населення. Воно займало в промисловості 75% робочих місць і давало 2/3 ВНП країни. Етнічна конфронтація,

вороже ставлення викликали його масовий від'їзд, що спричи­нило дестабілізацію виробництва. У нову конституцію Казах­стану внесено положення про російську мову як мову міжнаціо­нального спілкування.

Напружена ситуація склалася на південних кордонах Ка­захстану - в суміжному Сіньцзяно-Уйгурському районі КНР, де проживало близько 1 млн. казахів і 7,2 млн. уйгурів. Уряд КНР проводив лінію на розселення вздовж кордону китайців. Казахсь­ке Семиріччя було назване «тимчасово незаселеними територі­ями». Китайський посол у Казахстані припускав, що його країна «готова і збирається уточнювати кордони». В 1994 р. столиця Казахстану була перенесена з Алмати в Акмолу (Астану).

В 1993 р. президент Н. Назарбаєв розпустив парламент, пе­ред цим отримавши від нього додаткові повноваження: при­значати кабінет міністрів, голову Нацбанку, генерального про­курора, склад судів, проводити референдуми і вводити надзви­чайний стан. Була прийнята нова конституція держави (1995). Створювався двопалатний парламент із Сенату (47 депутатів) і Мажалісу (67 депутатів). У результаті референдуму 1995 р. термін повноважень президента Н. Назарбаєва був продовже­ний до 2000 р. В жовтні 1998 р. парламент виступив з ініціа­тивою обирати главу держави не на 5, а на 7 років і провести дострокові вибори. На багатопартійних виборах у січні 1999 р. Н. Назарбаєв залишив далеко позаду своїх суперників і знову здобув перемогу. Наступні президентські вибори в Казахстані відбудуться у 2005 р.

Близькі родичі глави держави займають високі посади у владних структурах і бізнесі. Неофіційним наступником Н. На­зарбаєва на посаді президента вважається його зять, Р. Алієв, нині заступник голови Комітету національної безпеки, генерал, доктор наук. Найбільший інформаційний холдинг «Хабар» очо­лює його дочка Д. Назарбаєва-Алієва. Інший зять, Т. Кулібаєв, є директором компанії «Казахтрансойл», а племінник К. Назар­баєв - віце-президентом фірми «Казахойл».

В економіці перехід від командно-адміністративної системи до ринкових відносин викликав спад виробництва і серйозну кризу. Розроблений план комплексного розвитку і раціонально­го освоєння мінерально-сировинних ресурсів. Гірничовидобувна промисловість визнана базовою для виведення господарства з кризового стану. В жовтні 1997 р. була оприлюднена програма «Стратегія розвитку Казахстану на період до 2030 p.». На даний час було приватизовано 75% малих і середніх підприємств та 93% сільськогосподарських підприємств. Визнано доцільним передати великі підприємства сировинного, паливно-енергетич­ного комплексу в трастове управління зарубіжним компаніям.

На 1998 p. виникло 1388 підприємств з іноземними інвестора­ми. У створенні змішаних виробництв узяли участь ділові кола 81 країни, в т.ч. Росії, Бельгії, Великобританії, Канади, Туреччи­ни та ін. Планується створення кількох вільних економічних зон. Підписані угоди з іноземними компаніями на 40 млрд. дол., які будуть вкладені в нафтовидобувну галузь протягом 40 років. Американська компанія «Шеврон» спільно з національними структурами веде видобуток і переробку нафти Тенгизького і Корольовського родовищ у Західному Казахстані, французька компанія «Ельф-Акітен» займається розвідкою і бурінням на­фтових свердловин у Темір-Актюбинській області. Створюється Каспійський трубопровідний консорціум за участю компаній «Лукойл», «Роснафта», «Транснафта» (Росія), «Шеврон», «Мобіл ойл» (США), «Аджин» (Італія), «Бритіш газ» (Великобританія). Фінансову допомогу і кредити для проведення економічних ре­форм Казахстану надали США, Японія, ФРН, Оман, Франція, Ве­ликобританія, Австрія, Китай, Індія, Пакистан та ін. На середину 1998 р. сума зовнішнього боргу Казахстану становила 3,6 млрд. дол. Проведені заходи дають позитивні результати.

Узбекистан

20 червня 1990 р. Верховна Рада Узбецької РСР прийняла Декларацію про державний суверенітет. 31 серпня 1991 р. ви­щий законодавчий орган республіки заявив про її державну незалежність і створення суверенної держави - Республіки Узбе­кистан. Референдум у грудні 1991 р. підтвердив це рішення. Формування нової політичної системи відбувалось в обстановці боротьби за владу кількох кланових угруповань (джизаксько-го, наманганського, самаркандського, ташкентського) і опози­ційних об'єднань. На президентських виборах 29 грудня 1991 р. перемогу здобув представник самаркандського клану І. Кари-мов. В 1992 р. набрала чинності конституція Республіки Узбе­кистан. Законодавчу владу здійснює однопалатний Олій Мажліс із 250 депутатів, який обирається на 5 років. Президент одно­часно є і главою держави, і главою кабінету міністрів.

Провідною партією стала Народно-демократична партія Уз­бекистану, яка виникла на базі комуністичної і керується «принципово новою ідеологією і політикою». її очолює прези­дент І. Каримов. У перші роки незалежності розгорнули діяльність такі політичні партії та об'єднання, як «Ватан тар-ракієті» («Прогрес батьківщини»), «Адолат» («Справедливість»), «Міллій Тикланіш» («Національне відродження»), «Халк бир-личи» («Народна єдність») та ін. Товариство «Бирлик» («Єдність») виступало за економічну незалежність від Росії, створення спільної тюркської держави Туран, повернення до

арабської писемності, створення конфедерації мусульмансь­ких держав Центральної Азії. Від нього відділилась лівора­дикальна організація «Ерк» («Воля»). Взаємовідносини вла­ди з опозицією розвивались за крилатою фразою президента І. Каримова: «В нашій державі може бути або демократія, або порядок». Опозиційні партії переслідувались. Деякі з них заборонені, інші перейшли на пропрезидентські позиції. Де­мократичні свободи обмежені, існує цензура.

Визнавались цінності ісламу на державному рівні. Прези­дент під час інаугурації склав присягу на Корані. Він сам і його найближче оточення здійснили хадж у Мекку. Проте були при­пинені спроби духівництва втручатись у політичні процеси, по­ставлені під контроль впливові мусульманські діячі. Зокрема, був усунутий з посади глава Духовного управління мусульман Узбекистану муфтій Мухаммед-Содик Мухаммед-Юсеф (1993), який живе в еміграції в Саудівській Аравії.

Режим дав рішучу відсіч бажаючим рекомендувати Узбе­кистану ліберальну модель розвитку західного зразка. Активно пропагуються національні пріоритети і цінності. «Узбекистан, що дав людству Улугбека, Навої і Біруні, поширював світло циві­лізації тоді, коли європейці ходили в шкурах, повинен зайняти одне з провідних місць у світі», - заявив президент І. Каримов. Символом нації оголошений «великий предок», завойовник Ти-мур (Тамерлан). Йому споруджений кінний монумент на місці пам'ятника К. Марксу в Ташкенті. Про діяльність Тимура роз­повідають музей і фільм. Цитати з його «Уложень» мають зас­воюватися політиками, наприклад, ідея про те, що той, хто заво­лодів думками людей, панує над світом. З ініціативи президента І. Каримова був реабілітований мафіозний діяч радянських часів А. Адилов. Політична амністія була надана й радянському ке­рівникові Узбекистану Ш. Рашидову. Його іменем тепер назва­на колишня площа В. Леніна в Ташкенті, йому зведений пам'ят­ник у Джизаку. Склався режим особистої влади президента І. Ка­римова. На референдумі 1995 р. термін його повноважень про­довжений без виборів до 2000 р. Незважаючи на авторитарні методи управління, І. Каримов нагороджений американською медаллю «За визначну роль у встановленні співробітництва і за прагнення до свободи».

Після територіального розмежування 1924 р. по всьому пе­риметру кордонів Узбекистану в сусідніх республіках залиши­лись великі узбецькі общини, що проживали компактно. Вони активно втручаються в сучасні процеси в центральноазіатських державах, у т.ч. і дестабілізаційні. Таджицькі узбеки сприяли перемозі на президентських виборах у цій країні Р. Набієва (1991), а потім допомагали ходжентсько-кулябському угрупованню

(1992). Бійці таджицького Народного фронту - етнічні узбеки -готувались до штурму Душанбе в узбецькому м. Термез. Узбець­ка авіація бомбардувала села Кафарнихону, Рамитської ущели­ни, Каратегину, Гірського Бадахшану в Таджикистані. 600 тис. узбеків проживає в Ошській області Киргизстану, що становить 15% населення цієї держави. Тут відбувалися криваві сутички між узбеками і киргизами на етнічному і соціальному ґрунті. Ряд угруповань киргизьких узбеків неодноразово висували ви­моги про приєднання до Узбекистану.

На 1998 р. в Узбекистані проживало 71,4% узбеків, 8,3% росіян, 4,7% таджиків, 4,1% казахів, 2,4% татар, 2,1% каракал­паків, а також українці, киргизи, корейці, туркмени, турки та інші народи. Стосовно некорінних народів проводилась політика зни­ження їх суспільного статусу в «м'якому варіанті» (витіснення з керівних посад, відсутність перспектив у кар'єрі, нерівні умови отримання освіти і роботи, обмеження зв'язків з історичною бать­ківщиною, побутові конфлікти). З 1992 р. розпочався процес еміграції національних меншин. Євреї і греки масово виїхали в Ізраїль і Грецію, США, Західну Європу. Росіяни, українці, татари та інші неузбеки переселяються переважно в Росію. Узбекистан втратив велику кількість висококваліфікованих робітників і спеціалістів.

У радянські часи економіка Узбекистану залежала від до­тацій із союзного бюджету і була прив'язана до господарства Росії та інших республік. Негативні наслідки від розриву еко­номічних зв'язків були меншими, ніж в інших регіонах колиш­нього СРСР. Спад виробництва тривав до кінця 1995 p., потім почалася поступова стабілізація і піднесення. Цього вдалося досягти шляхом розширення сільськогосподарського сектора, зростання видобутку нафти і газу, переорієнтації експорту на зовнішні ринки. На даний період в Узбекистані виявлено понад 2 700 родовищ 100 видів корисних копалин. Його загальний міне­рально-сировинний потенціал оцінений зарубіжними експерта­ми в 3,3 трлн. дол. За видобутком природного газу він займає третє місце в СНД (45-50 млрд. куб. м на рік при власній по­требі в 38-40 млрд. куб. м) і входить у десятку найбільших газо-видобувних країн світу. Узбекистан має понад 160 нафтових ро­довищ. Запаси вугілля в 2 млрд. т зосереджені на Ангренському і Шаргунському родовищах. За рівнем загального виробництва золота, в т.ч. і найвищої проби, Узбекистан займає сьоме місце у світі, за запасами - четверте. Відкрито 38 покладів цього дорого­цінного металу. Країна постачає на експорт уранові руди, за об­сягом продажу урану поступається лише Австралії та Канаді. Значними є запаси руд міді, молібдену, свинцю, цинку, вольфраму, літію тощо. їх видобуток здійснюється відкритим способом, що

забезпечує високу рентабельність робіт. Ще одним джерелом валютних надходжень є експорт бавовни, за виробництвом якої Узбекистан перебуває на четвертому місці у світі.

Метою господарських реформ оголошене створення ринко­вої соціально орієнтованої економіки. Вони проводяться на ос­нові 5 принципів, сформульованих президентом І. Каримовим. Це деідеологізація економіки; пріоритет економіки над політи­кою; провідна роль держави як організатора і гаранта перетво­рень; верховенство закону; соціальна спрямованість; поступо­вий характер реформ, перехід до ринкових відносин без соціаль­них потрясінь.

За роки структурної перебудови акціоновано 80 тис. дер­жавних господарських об'єктів. Приватні підприємства вироб­ляють 50% усієї продукції, в т.ч. в промисловості - 45%, у сільському господарстві - 97%.

22 тис. малих підприємств дають 20% ВНП Узбекистану. Держава зберегла контрольні пакети акцій об'єктів енергетики, паливної і гірничовидобувної галузей, чорної металургії, тобто тих секторів економіки, які дають валютні надходження. Створено 300 спільних підприємств з іноземним капіталом із 70 країн. Інвестиції вклали ділові партнери з СІЛА, Німеччини, Франції, Японії, Туреччини, Південної Кореї, Індонезії та ін. Валютну підтримку надали міжнародні фінансові організації. Так, багато­стороннє агентство з гарантування інвестицій виділило на узбецькі проекти 172 млн. дол. Агентство є гарантом компанії «Зараф-шан-Н'юмонт» (за участю СІЛА) по видобутку золота. Європейсь­кий банк реконструкції і розвитку виділив 536 млн. дол. для фінансування обробної і газовидобувної галузей та зв'язку.

Таджикистан

Державний суверенітет Таджицької РСР проголошений її Верховною Радою 24 серпня 1991 р. 9 вересня 1991 р. був прий­нятий закон про створення незалежної держави Таджикистану. В республіці розгорнулася боротьба за владу на клановій і регі­ональній основі. Географічно Таджикистан поділяється на північну і південну зону, які в давнину і в середні віки входили до держав з різним рівнем розвитку і різними господарськими системами. Відмінності в заняттях, способі життя, самоідентифікації, тради­ціях, психології населення збереглися до наших днів. У радянські часи республікою управляли представники Півночі (Ходжент), при цьому інтереси Півдня часто не враховувалися. Існувало п'ять великих кланів (ходжентський, каратегинський, кулябський, гіссарський, памірський). Склалася навіть певна кланова спеціал­ізація: ходженці були чиновниками, кулябці йшли служити в армію і міліцію, каратехинці займались підприємництвом. Памірці

умовно вважали себе таджиками, бо вони розмовляли іншою мо­вою зі східно-іранської групи, належали до шиїтської секти ісмаїлітів і мали відмінний від таджиків побут. Адміністративно вони були виділені в Гірсько-Бадахшанську автономну область. В 1990-1991 pp. почали формуватися опозиційні сили різних на­прямків. Інтелігенція створила рухи «Растохез» («Відродження»), «Лалі Бадахшан» («Скарб Бадахшана»), а також разом з части­ною радянської номенклатури Демократичну партію Таджикис­тану. Ісламське духівництво організувало Ісламську партію відрод­ження Таджикистану. Після проголошення незалежності бороть­ба за владу перейшла у відкриту форму.

Президент Таджикистану К. Макхамов, який підтримав учас­ників серпневого путчу в Москві (1991), був змушений піти у відставку. На багатопартійних виборах 24 листопада 1991 р. переміг кандидат бюрократії Р. Набієв, який виявився слабким і нерішучим політиком. Клани створили два блоки: ходжентсь-ко-кулябсько-гіссарський (Народний фронт) і каратегіно-памір-ський. З травня по грудень 1992 р. точилися бої між урядовими силами і бойовиками опозиції. Опозиція захопила Душанбе і примусила Р. Набієва створити «уряд національного примирен­ня», в якому зайняла третину місць. Активну роль у конфрон­тації відіграла узбецька національна меншина. В ході боїв вису­нувся один з польових командирів Е. Рахмонов, у минулому продавець сільмагу і директор радгоспу. Кулябське угрупован­ня визволило Душанбе.

В травні 1993 р. в Москві був підписаний договір про дружбу, співробітництво і взаємодопомогу між Таджикистаном і Ро­сією. Визнавалась необхідність російської військової присут­ності в країні у вигляді частин регулярної армії і федеральної прикордонної служби. Створювались колективні миротворчі сили СНД, які на 90% складалися з російських військовослуж­бовців, а також підрозділів армій Узбекистану, Киргизстану і Казахстану. В Таджикистан прибули миротворчі місії ООН і ОБСЄ. Для надання гуманітарної допомоги біженцям, кількість яких перевищила 1 млн. чол. (20% населення), розгорнула діяльність місія Міжнародного Червоного Хреста. Опозиція була витіснена в Афганістан, туди ж втекли тисячі біженців. Ісламіс­ти консолідували свої сили і створили Об'єднану таджицьку опозицію на чолі з Саїдом Абдулло Нурі. До цього угрупован­ня ввійшли Рух ісламського відродження Таджикистану, Ісламська партія відродження Таджикистану, Демократична партія Таджикистану, об'єднання «Растохез» і «Лалі Бадахшан». їй надали військову і фінансову допомогу Афганістан, Іран, Пакистан, Саудівська Аравія, міжнародні ісламські фундамен-талістські організації. Для підготовки бойовиків в Афганістані

використовувалось ЗО центрів, у містах Кундуз, Файзабад і Ту-лукан розмістилось командування опозиційних сил. Був ство­рений «уряд у вигнанні» на чолі з С.А. Нурі.

Влітку 1994 р. в Таджикистані був опублікований проект нової конституції, а наприкінці року відбувся референдум та вибори президента, яким став Е. Рахмонов, представник кулябсь-кого клану. Бойові дії тривали з перемінним успіхом. Затягу­вання міжтаджицького конфлікту і його інтернаціоналізація не принесли перемоги жодній зі сторін, і вони пішли на політичне врегулювання.

24 грудня 1996 р. в Москві Е. Рахмонов, С.А. Нурі і спеці­альний представник Генерального секретаря ООН Г.Д. Меррем підписали політичну угоду. Об'єднана таджицька опозиція ви­знала існуючий політичний і державний лад Таджикистану і статус Е. Рахмонова як президента. Створювалась Комісія на­ціонального примирення. 27 червня 1997 р-. сторони підписали спільний договір про встановлення миру і національної згоди в Таджикистані. Свої підписи на ньому поставили і глави країн-спостерігачів - Ірану, Казахстану, Киргизстану, Пакистану, Узбе­кистану, Туркменістану, Афганістану і Росії, представники ООН, ОБСЄ, Організації Ісламська конференція. 14 липня 1997 р. пре­зидент Е. Рахмонов і лідер опозиції Саїд Абдулло Нурі опри­люднили акт про взаємне прощення. Всі військовополонені і ув'язнені звільнялись з-під варти.

Внаслідок громадянської війни господарство Таджикистану зруйноване. Збитки оцінюються в 7 млрд. дол. Основну допомо­гу у відновленні економіки взяла на себе Росія: відповідно до угоди про економічне співробітництво на 1996-2000 pp. вона сприяла у завершенні будівництва Рогунської ГЕС і забезпеченні 12 найбільших промислових підприємств обладнанням і спеці­алістами. Таджикистан має поставляти Росії бавовну - волокно, заготовки алюмінію, свинцево-срібний і сурм'яно-ртутний кон­центрат. МВФ взяв на себе фінансування трирічної програми уряду по відбудові і реформуванню господарства (1998-2001).

Туркменістан

22 серпня 1990 р. депутати Верховної Ради Туркменської РСР прийняли декларацію про державний суверенітет. 27 жовтня

1991 р. 94% населення на загальнонародному референдумі підтвердили вибір самостійного шляху розвитку. Конституція

1992 р. визначила Туркменістан як демократичну, правову, світську республіку з президентською формою правління. Ви­щим представницьким органом є Народна Рада, до складу якої входять президент, депутати парламенту, голови Верховного і

Вищого господарського судів, Генеральний прокурор, члени уряду, глави адміністрацій. Вона розглядає подання і приймає рішення про внесення поправок до конституції, проведення референдумів, про вироблення основних напрямків розвитку країни, ратифіка­цію і денонсацію міжнародних договорів та ін. Рішення Народ­ної Ради проводяться в життя президентом, парламентом, дер­жавними органами. Президент обирається на 5 років. 21 червня 1992 р. відбулися позачергові президентські вибори, на яких на пост глави держави обраний С. Ніязов. У січні 1994 р. його повноваження були продовжені на черговий п'ятирічний термін без виборів. Туркменський режим має авторитарний характер, проте вважається «національною демократією». С. Ніязов здо­був почесне звання Туркменбаші - батько туркменів. Офіційна пропаганда звеличує і вихваляє дії президента. Лише в столиці йому встановлено 420 пам'ятників і бюстів, в т.ч. гігантська по­золочена статуя, що обертається за ходом сонця в центрі Ашга­бата. В грудні 1999 р. спільне засідання Народної Ради, парла­менту, Ради старійшин і національного руху «Відродження» на­дало С. Ніязову довічний статус президента.

В Туркменістані існує однопартійна система. Єдиною і правлячою є Демократична партія Туркменістану, політраду якої очолює президент С. Ніязов. Вона створена на базі кому­ністичної партії, розпущеної в грудні 1991 р. Членство в ре­формованій партії відновили 80 тис. чол. із 120 тис. Опози­ція, навіть ісламська, практично відсутня. В Туркменістані не було етнічних конфліктів. І на офіційному, і на побутовому рівні ставлення до російськомовного населення та інших на­ціональних меншин залишилось лояльним. У країні прожи­вають 72% туркменів, 9,5% росіян, 9% узбеків, 2,5% казахів, представники інших народів.

У 1991 р. Ашгабат востаннє отримав дотацію з Москви в розмірі 22% республіканського бюджету. У 80-х роках респуб­ліка одержувала за 1 000 куб. м природного газу 6 коп., нині на туркменському кордоні ця кількість газу коштує 38-42 дол. Керівництво суверенного Туркменістану обрало шлях еволю­ційного економічного розвитку, плавний перехід до ринкових відносин без шокових потрясінь і загострення соціальної на­пруженості. Країна володіє багатющими покладами нафти і газу, родовищами сірки, кам'яних і калійних солей, кольорових і рідкоземельних металів. Великі можливості має сільське гос­подарство. Економічному зростанню заважають слаборозвину­та інфраструктура, невелика чисельність населення, обмеженість земельних і водних ресурсів. Негативним фактором були не­платежі за відпущену продукцію. В 1995 р. борги за поставле­ний природний газ перевищили 3 млрд. дол. їх мали всі держави

СНД, за винятком Білорусі, а найбільшими боржниками були Україна і Грузія. В загальному обсягу торгівлі Туркменістану частка Росії впала з 90% до 6% , а її борг становив 92 млн. дол. і 20 млн. індійських рупій. Продаючи продукції на суму 2,5 тис. дол. на душу населення, держава отримувала грошима лише 40-50 дол., а решта або взагалі не сплачувалась, або надходила у вигляді не завжди потрібних товарів. Існувала гостра продо­вольча криза. В середині 90-х років об'єктивно багатий Турк-меністан мусив підтримувати рівень свого населення через кар­ткову систему розподілу продуктів харчування і державні суб­сидії. На картку в місяць можна було купити за цінами, в 50 разів нижчими від ринкових, 8 кг рису, 2 кг м'яса, 1 кг цукру, по 400 г олії і вершкового масла. Жителі Туркменістану не плати­ли за житло, електроенергію, газ, воду.

Керівництво держави розробило ряд програм («10 років стабільності», «Рідне село», «Зерно» та ін.) щодо модернізації економіки. Перетворення мають дати комплексне використан­ня і переробку мінеральної сировини, розвиток ряду галузей промисловості, подолання моноукладності, самозабезпечення про­довольством. В 1992-1995 pp. було збудовано і знаходилось у стадії завершення 320 об'єктів загальною вартістю близько 3,5 млрд. дол. На 1996-2002 pp. планується із залученням іно­земних інвестицій спорудити ще 80 об'єктів, серед яких газо- і нафтопроводи, газохімічні комплекси, лінії електропередач, ме­талургійні підприємства, алюмінієвий комплекс, лінії зв'язку. Створено сім великих економічних зон. На світовому ринку користуються попитом туркменські бавовна-волокно, килими ручної роботи, каракулеві смушки, кокони натурального шов­ку, солодовий корінь і його екстракт. Національною гордістю туркменів є коні ахалтекінської породи. 75% експорту станов­лять енергоносії, 12-13% - шкірсировина, вовна і кокони. Най­більшими торговими партнерами Туркменістану є Україна (28,2%) і Туреччина (10,3%). В 1996 р. закінчилось будівниц­тво туркменсько-іранської залізниці Теджен-Сарахс-Мешхед довжиною 320 км., в т.ч. по туркменській території 132 км, яка пролягла через важкодоступні пустельні й гірські райони і за­безпечила вихід до Перської затоки і порту Бендер-Аббас. Дві держави витратили на її спорудження 284 млн. дол. Іранській стороні довелося подолати гірський масив і побудувати 437 мостів. Інвестиції в економіку Туркменістану зробили Туреч­чина, Іран, Німеччина,.Італія, інші держави. За допомогою міжна­родних фінансових організацій розробляються проекти газо­проводів Туркменістан - Туреччина - Європа, Туркменістан -Афганістан - Пакистан, Туркменістан - Китай - Японія, нафто­провід Туркменістан - Іран.

Киргизстан

Декларація про державний суверенітет Киргизької РСР була прийнята Верховною Радою республіки 15 грудня 1990 p., a 31 сер­пня 1991 р. Киргизстан здобув незалежність. За конституцією 1993 р. його вищим законодавчим органом є Верховна Рада, яка складається із Законодавчих зборів (39 депутатів) і Зборів народних представників (70 депутатів) та обирається на 5 років. Глава держави - президент. У 1991 р. на цю посаду всенарод­ним голосуванням був обраний А. Акаєв, який набрав 93% го­лосів. У 1995 р. він переобраний на другий термін. Політична система базується на принципі багатопартійності. В Киргизстані налічується близько 20 партій, серед яких Демократична партія «Еркин Киргизстан», Партія національної єдності «Асаба» («Го­лубий прапор»), Партія комуністів, Партія «Ата-Мехен» («Бать­ківщина»), соціал-демократична, аграрна, аграрно-трудова та ін. Виникло близько 200 громадських організацій.

Країна не змогла уникнути етнічних конфліктів. За перепи­сом 1989 р. її населення складало 4,2 млн. чол., в т.ч. 52% кир­гизів, 21,9% росіян, 10% узбеків. Тут проживали українці, білору­си, німці, корейці, дунгани, всього представники 70 народностей. Не було єдності серед самих киргизів. Упродовж століть окремі регіони сучасного Киргизстану входили до держав із різною цивіл-ізаційною основою, що зумовило менталітет їх населення і слаб­кий зв'язок між окремими племенами. Північ була в минулому зоною кочового скотарства, а південь - районом осілого земле­робства. Жителі південних територій називають мешканців півночі країни «аркалик» - «ті, що за горою», навіть потрапити туди на­земним шляхом можна лише через Узбекистан. В радянські часи в Північному Киргизстані будувались підприємства, працювати на яких приїхали російськомовні робітники і спеціалісти. Відбу­лася помітна русифікація великої частини місцевих киргизів. Управлінські кадри набиралися в Південному Киргизстані. Після здобуття незалежності традиційна ворожнеча племен півночі і півдня загострилась у боротьбі за владу.

Напруженими є відносини між киргизами і узбеками. Узбецькі міста Ош, Джалал-Абад і Узгек були передані керівництвом СРСР Киргизстану, оскільки там було мало промислових центрів. На 1989 р. в Ошській долині узбецьке населення втричі перевищува­ло киргизьке при гострій нестачі землі. Протистояння переросло в криваві зіткнення на етнічному ґрунті 1990 і 1992 pp.

Загальна частка російськомовної общини в складі населен­ня на кінець радянського періоду досягла 27% . Киргизи стано­вили меншість у столиці, у Чуйській долині. Серед кваліфікова­них робітників їх було 8%, серед інженерно-технічного персона­лу - 3%. З іншого боку, киргизькою мовою володіло 1,6%

російськомовних, в т.ч. в містах - 1%, в селах - 1,85%. Виняток являла Наринська область, де 20% вихідців з Європейської час­тини СРСР знали киргизьку мову, бо жили в киргизькому ото­ченні. Прийняття закону про державну мову (1989), який у по­вному обсязі мав набрати чинності в 1998 p., закрив російсько­мовним громадянам доступ в адміністративні органи, в навчальні заклади. їх намагалися не брати на роботу також і через те, що в ділових стосунках вони не визнавали принципу старшинства і часто критикували своїх начальників, що за місцевою тради­цією неприпустимо. Почастішали випадки дискримінації в по­буті. За 1989-1992 pp. країну залишило 87 тис. чол., за 1993 р. - 100 тис. Масово виїхали й німці, депортовані свого часу з По­волжя й України. Від'їзд російськомовного населення викликав дестабілізацію в промисловості, де воно займало абсолютну більшість робочих місць. З боку керівництва держави почалися мовні послаблення. Термін введення в дію закону про мову був відкладений на 2000-й, а потім на 2005-й рік. У 1992 р. було дозволено користуватися російською мовою в діловодстві в тих населених пунктах і на підприємствах, де російськомовне насе­лення складало 70%, у 1993 р. - скрізь, де воно становило про­сту більшість, і в галузях, де спеціалісти виявились «незамінни­ми». Відкривався Слов'янський університет у Бішкеку (1993), що частково вирішило проблему освіти для молоді. Визнавалось право вибору мови для занять науковою діяльністю. За поправ­кою до конституції російській мові наданий статус державної.

Ісламські тенденції в суспільному житті Киргизстану не стояли на першому плані. Виконання населенням ісламських обрядів мало переважно формальний характер. Сильні позиції продовжувало займати шаманство, якого дотримувались кирги­зи до їх навернення в іслам арабськими завойовниками. При­буття проповідників з Ірану, Саудівської Аравії, Афганістану і Туреччини, їх нетерпимість і небажання враховувати місцеву специфіку викликали незадоволення великої частини віруючих. Партія ісламського відродження, яка стояла на фундаменталіст-ських позиціях, вимагала жорсткого дотримання канонів для мусульман і обмежень або депортації для «невірних», через де­який час була заборонена як неконституційна.

Економіка Киргизстану базувалась переважно на виробництві сільськогосподарської продукції. Основними галузями були вівчарство, вирощування тютюну, бавовни, овочів і фруктів. Ви­соко цінувався екологічно чистий мед. Дотації з центру на кінець 80-х років перевищили 60% державного бюджету. В 1992-1995 pp. спостерігався спад виробництва, викликаний розривом господарських зв'язків та іншими негативними явищами, пов'я­заними з крахом СРСР. Були прийняті закони про приватизацію

худоби і землі. В ході роздержавлення господарських об'єктів 5% акцій безплатно передавалось трудовим колективам, 25% пішло населенню на ваучери, 70% реалізовувалось шляхом вільного продажу за гроші. Підприємства з кількістю працюю­чих понад 1 000 чол. могли приватизуватися на основі конкрет­них проектів. У 1997 р. приватизовані електроенергетика, гірни-човидобувна галузь, системи нафто- і газозабезпечення, авіація, машинобудування. Киргизстан займає друге місце в СНД після Росії за експортом електроенергії. Більшість товарів промисло­вості на 70-100% ввозиться з Росії. Киргизстан імпортує нафту, газ, метали, хімікати, медикаменти, продукцію машинобудуван­ня, будівельні матеріали, продовольство. При відповідних інвес­тиціях він має перспективи розвитку гірничовидобувної промис­ловості, може експортувати золото, ртуть, інші корисні копали­ни. Укладено контракт із канадською фірмою «Камеко» на роз­робку золотих копалень.

Зовнішня політика центральноазіатських держав

Після здобуття незалежності кожна нова суверенна держа­ва почала формувати зовнішню політику, виходячи зі своїх на­ціональних інтересів. Одночасно проявились і спільні тенденції в їх міжнародній діяльності. Казахстан відмовився від статусу ядерної держави (1993) і ратифікував договір про нерозповсю-дження ядерної зброї. Із СІЛА була підписана угода про демон­таж шахтно-пускових установок колишніх радянських балістич­них ракет. На проведення цих робіт американська сторона ви­ділила 88 млн. дол. США вивезли з Казахстану близько 600 кг високозбагаченого урану з ракетного палива, а Казахстан отри­мав свою частку доходів від його продажу. Узбекистан виступив за повну ліквідацію ядерної зброї і оголошення центральноазі­атського регіону без'ядерною зоною. Туркменістан вибрав курс на постійний нейтралітет. Офіційно цей статус йому наданий спеціальною резолюцією Генеральної Асамблеї ООН від 12 грудня 1995 р. Для вирішення спільних економічних проблем Казах­стан, Узбекистан і Киргизстан заснували Центральноазіатський союз. Узбекистан разом із Туркменістаном пропагандує ідею відродження Великого Шовкового шляху і створення транскас-пійського коридору Ташкент - Баку - Тбілісі - Поті. Він вхо­дить також до міжнародної організації ГУУАМ, де співпрацює з Грузією, Україною, Азербайджаном, Молдовою.

Держави Центральної Азії прагнуть ослабити вплив Росії і зменшити свою залежність від неї. На двосторонні відносини впли­ває ряд чинників як негативного, так і позитивного плану. Свою роль відіграє політична, ідеологічна, психологічна конфронтація.

Російські політики дозволяють собі різко критикувати автори­тарні методи керівництва лідерів нових суверенних держав, нама­гаються нав'язати їм своє розуміння демократії і проведення ре­форм. Російські шовіністи прямо вимагають зміни кордонів, на­в'язування волі Росії колишнім союзним республікам. Гострою є проблема становища російськомовної діаспори в Центральній Азії. У свою чергу, антиросійські настрої розпалюються місцеви­ми націоналістами, ісламськими фундаменталістами, які не бажа­ють співіснувати з колишньою імперією, заперечують все , що дало їхнім народам перебування в СРСР. Позитивні тенденції прояв­ляються у взаємозалежності і взаємодоповнюваності економік, перспективах і можливостях їх взаємовигідного співробітництва. Спільних дій вимагає вирішення таких питань, як захист довкіл­ля, боротьба з тероризмом і торгівлею наркотиками, експлуатація систем транспорту і зв'язку тощо.

Центральноазіатські республіки є членами СНД, беруть участь у його самітах, розробці і прийнятті численних документів. 9 жов­тня 1992 р. в Бішкеку було укладено угоду про співробітництво в захисті кордонів, яку підписали Росія, Казахстан, Таджикис­тан, Узбекистан, Киргизстан, Вірменія, Білорусь. На основі міждер­жавних документів зберігається російська військова присутність у регіоні, російські війська захищають кордони Таджикистану, Туркменістану, Киргизстану.

Росія, Казахстан, Туркменістан, Азербайджан як незалежні держави мають вихід у Каспійське море. Згідно з договорами між РРФСР/СРСР та Іраном 1921 і 1940 pp. Каспійське море вважалось об'єктом їх спільного користування, а діяльність інших країн там заборонялась. Офіційно ніякого кордону у водах Каспійського моря не існувало, СРСР та Іран мали рівні права на судноплавство і рибальство на всій його акваторії, на практиці ж вона була негласно розділена на сектори (СРСР - 88%, Іран - 12%). Іран не міг налагодити видобуток нафти на Каспії, бо самостійно йому це було технічно не під силу, а запросити інші країни він не мав права. Після краху СРСР Азербайджан і Казахстан запропонували поділити Каспійське море на національні сектори від центральної точки між п'ять­ма державами. Цю позицію підтримали ті країни, що були зацікавлені в проникненні до нафтових багатств Каспію, зок­рема, США, Японія, Великобританія, Франція, ФРН, Туреччина, Пакистан та ін. Були висунуті проекти транспортування кас­пійської нафти в Європу в обхід території Росії, в т.ч. і через Україну. Росія виступає категорично проти поділу Каспійсь­кого моря, наполягає на збереженні його в спільному корис­туванні прибережних держав, укладенні додаткових угод з охорони біоресурсів і захисту екосистеми. Азербайджан,

Казахстан, Туркменістан виділили «свої» прикордонні й еко­номічні зони. Переговори тривають.

Держави Центральної Азії розширюють зв'язки з мусуль­манським світом, у першу чергу з Туреччиною та Іраном. В 1992 р. Казахстан, Узбекистан, Таджикистан, Туркменістан, Киргизстан, Азербайджан, Туреччина, Іран, Пакистан, Афганістан сформува­ли Організацію економічного співробітництва. Велика увага приділяється розвитку транспорту, прокладенню шляхів із Росії та інших країн СНД через Іран і Пакистан до Індійського океа­ну («Північ - Південь») і через Кавказ і Туреччину в Європу («Схід - Захід»). ОЕС збирається залучати до здійснення цих проектів, які мають світове значення, зацікавлені країни і міжна­родні організації.

,,--■ 28. ІРАН

Економічне й політичне становище Ірану після Другої світової війни

^ Напередодні Другої світової війни великі держави відводи­ли Ірану важливе місце у своїх геополітичних планах. Фашис­тська Німеччина розглядала його як плацдарм для експансії на Близькому і Середньому Сході, Радянський Союз і Англія праг­нули цьому запобігти. В серпні 1941 p. CPCP, спираючись на статтю 6 радянсько-іранського договору 1921 p., ввів свої війська в Північний Іран. Одночасно Англія окупувала іранський південь. Реза-шах Пехлеві відрікся від престолу і виїхав з країни. Його син Мохаммед Реза-шах Пехлеві підписав угоду з СРСР і Вели­кобританією, за якою великі держави могли використовувати територію Ірану у своїх цілях. Англія скористалась нею для захисту нафтопромислів Південного Ірану та Іраку. По транс-іранській залізниці був налагоджений транзит військових ван­тажів з портів Перської затоки в СРСР.

Іран фактично перетворився в протекторат Радянського Со­юзу й Англії, які прагнули закріпити свої здобутки і готували відповідну опору. СРСР у своїй зоні окупації спровокував анти­урядовий рух азербайджанців і курдів. Англія підтримала сепа­ратистські арабські організації, які виступали за відділення від Ірану і створення незалежної держави Хузістан. Після виведен­ня радянських військ у 1946 р. центральний уряд придушив ці виступи силою зброї.

В кінці 40-х - на початку 50-х pp. розгорнулось суперниц­тво Англії і СІЛА за контроль над іранською нафтою і ринком. їх безцеремонне втручання у внутрішні справи країни викликало

обурення патріотично настроєних верств населення, які вважа­ли, що лише захист національних інтересів і опора на власні сили виведе Іран із затяжної економічної та політичної кризи. Був створений Національний фронт, який очолив відомий юрист Мохаммед Моссадик. У 1951 р. меджліс прийняв закон про на­ціоналізацію нафтопромислів і ліквідацію Англо-іранської на­фтової компанії. М. Моссадик очолив уряд і почав проводити закон у життя. Обурені Англія і США об'єднали свої зусилля і подали на Іран скаргу в Гаазький міжнародний суд. Англія та­кож добилася обговорення дій Ірану в Раді Безпеки ООН. Обидві міжнародні організації визнали правомірність рішення меджлі­су. Тоді Англія з метою тиску на шаха і його оточення розірвала з Іраном дипломатичні відносини.

Патріотичні сили Ірану здобули перемогу, захищаючи еко­номічну незалежність країни. Проте прихильники тісного співробітництва з Заходом, сильної авторитарної влади на чолі з шахом були незадоволені успіхами Національного фронту, зростанням особистої популярності М. Моссадика. їх опо­рою стала армія. В 1953 р. в Ірані стався державний перево­рот, який здійснили військові. Керівник перевороту генерал Захеді сформував уряд. Почалися переговори з Англією і США з питання про нафту, в ході яких сторони пішли на взаємні поступки. Створювався Міжнародний консорціум для управ­ління нафтовим господарством Ірану (1954) з восьми захід­них компаній, яким на 25 років надавалось право видобутку і переробки нафти. Іран отримував 50% від прибутків кон­сорціуму. Провідну роль у ньому продовжувала відігравати Англо-іранська компанія, якій належало 40% акцій. Концесії на розробку нафтових родовищ отримали американські, італійські, канадські компанії. Консорціум, збагачуючи західні держави, відіграв позитивну роль в індустріалізації Ірану, за­лучивши в його економіку інвестиції багатьох країн.

У 50-х роках Іран почав проводити політику «відкритих дверей» для іноземного капіталу, не завжди враховуючи інтере­си національної буржуазії. У країні діяло близько 1 000 інозем­них фірм. Національна промисловість розвивалась під контролем держави за рахунок закордонних позик і кредитів. На внутріш­ньому ринку панувало засилля іноземних товарів, імпорт у п'ять разів перевищував експорт. Помітно погіршилось становище народних мас. На початку 60-х pp. національний доход на душу населення становив 130 доларів, що було втричі менше, ніж у сусідній, теж небагатій Туреччині. Назрівали соціальні потрясін­ня. Щоб їм запобігти, необхідно було здійснити радикальні еко­номічні перетворення. Це добре розуміла правляча верхівка і Мохаммед Реза-шах.

«Біла революція» — серія реформ зверху

У 1963 р. в Ірані з ініціативи шахського уряду був прове­дений референдум про реформи. За його результатами спо­чатку здійснювалось шість законопроектів, надалі їх кількість збільшилась до 19. Уряд Ірану розпочав аграрну реформу, на­ціоналізував ліси і водні ресурси, передав у приватну власність значну кількість державних підприємств. Були прийняті за­кони про участь робітників у прибутках підприємств, про на­дання виборчих прав жінкам, про світські суди, про ліквіда­цію неграмотності та ін. Ці закони і конкретні заходи щодо їх виконання, які здійснювались згори, дістали назву «біла революція», або «революція шаха і народу».

В комплексі реформ найважливішою була аграрна, яка про­водилась 10 років. Вона створювала умови для подолання відста­лості сільського господарства і швидкого формування там рин­кових відносин. Встановлювався земельний максимум в 500 га для тих господарств, де застосовувалася сучасна техніка і наймана праця. Для всіх інших землевласників, залежно від району і місцевих умов, максимум становив від 20 до 100 га. Надлишки землі продавалися в розстрочку селянам-орендаторам. Розмір щорічних платежів дорівнював орендній платі за землю. Крім того, реформа передбачала створення селянських кооперативів типу акціонерних товариств і приватизацію державних підприємств для її фінансування. При здійснені реформи уря­довцям доводилося переборювати опір селянства, яке не було готове до радикальних змін у своєму становищі. Близько 40% селян не зуміли пристосуватися до капіталістичних методів гос­подарювання, продали свою землю і переселилися в міста в по­шуках роботи.

У 90-х роках в Ірані прискореними темпами здійснювалась модернізація промисловості. її фінансовою основою стало зростан­ня доходів держави від експорту нафти. За деякими даними, вони становили 20 млрд. доларів на рік. Розпочалася масова індустрі­алізація. Були створені нові сучасні галузі промисловості: нафто­хімічна, газова, машинобудівна, автомобільна та ін. Щорічно обсяг промислового виробництва збільшувався на 10-15%. Стимулюва­лося створення і зміцнення приватного сектора в економіці. Ро­бітники залучалися до одержання частини прибутків своїх підприємств за рахунок продажу акцій (у приватному секторі -49% від загальної кількості, у державному - 99%).

В іранське суспільство проникли атрибути західного спосо­бу життя. У містах відкривалися кінотеатри, відеотеки, бари, ре­сторани, нічні клуби. Молодь почала носити відкритий одяг. Відкидалися традиційні авторитети, почався підрив ісламських Цінностей.

Об'єктивно реформи мали прогресивний характер і давали Ірану можливість перебороти відсталість і перетворитися в роз­винену сучасну країну. Проте значні верстви населення були незадоволені швидкими темпами перетворень, які зруйнували традиційний спосіб життя мільйонів людей і примусили їх при­стосуватися до незвичних нових умов. Розпочалася критика дій шахського уряду, у відповідь шах заборонив діяльність партій і громадських організацій. Однією з головних помилок Мохамме-да Реза-шаха Пехлеві було те, що він не прагнув знайти підтримку в суспільстві і створити собі надійну соціальну опору. Він міг би залучити на свій бік шиїтське духівництво або його частину, надавши йому певні переваги і скориставшись його авторите­том. Проте шах вважав, що необхідні реформи можна провести силовими методами. Була створена політична поліція САВАК, яка розпочала масові репресії проти незадоволених. їх жертва­ми стало близько 400 тис. чол.

Ц» Ісламська революція

У 1978 р. в Ірані склався могутній антишахський рух, очолю­ваний шиїтським духівництвом. Його метою оголошувалась ліквідація безбожного прозахідного шахського режиму і створен­ня теократичної держави за канонами ісламу. Керівником руху був аятолла Рухолла Мусаві Хомейні. Опорою стали дрібнобур­жуазні верстви - ремісники і торгівці. Його підтримали також студенти та інтелігенція, які виступали під шаріатськими лозун­гами проти впливу Заходу за збереження самобутності країни.

12 лютого 1979 р. ісламська революція скинула шахський режим. У країні був проведений референдум з питання «За мо­нархію чи за ісламську республіку?». На підставі його резуль­татів 1 квітня 1979 р. була проголошена Ісламська Республіка Іран. У грудні 1979 р. набрала чинності конституція. Аятолла Хомейні проголошувався керівником Ірану, що направляє і ко­ординує діяльність законодавчих, виконавчих і судових органів. Вищий офіційний пост після керівника Ірану - президент. Він обирається строком на 4 роки. Законодавча влада належить парламенту - меджлісу в складі 270 депутатів. Існує спеціаль­ний орган - Спостережна рада з 12 шиїтських богословів-прав-ників, половина з яких обирається меджлісом з числа його де­путатів, а інша половина призначається керівником Ірану. Рада здійснює зв'язок між парламентом і керівником Ірану і сте­жить, щоб закони відповідали нормам ісламу і конституції.

Внутрішня політика шиїтського духівництва спрямовува­лась на ісламізацію всіх сторін життя суспільства: економіки, політики, культури, побуту. Було проведено кілька чисток у дер­жавних установах, страчено понад 700 прибічників шаха з числа

військової та цивільної еліти. Жорстокі фізичні покарання за­стосовувались до порушників норм ісламської моралі. Заборо­нялись продаж і вживання алкогольних напоїв і наркотиків, показ західних фільмів, слухання західної музики, навіть класичної. Жінки повинні були дотримуватись норм шаріату в одязі.

Внутрішня і зовнішня політика Ісламської Республіки Іран

Одразу після перемоги революції релігійно-політичне керів­ництво країни оголосило про заходи на користь нижчих верств населення («знедолених»). Встановлювався державний контроль над видобутком і продажем нафти, які раніше знаходились у руках Міжнародного консорціуму. Проводилась націоналізація газової та енергетичної галузей, підприємств важкої індустрії, приватних банків і страхових компаній. Підвищувалась мінімаль­на зарплата робітникам із 217 до 567 ріалів (з 2,9 до 7,4 дол.) у день. Відбиралися землі у власників, що скомпрометували себе співробітництвом з шахським режимом, і передавались селянам. Усього було перерозподілено 1 млн. ґа землі, з них 650 тис. га одержали сім'ї активних учасників ісламської революції.

Ісламізація економіки на практиці привела до її дезоргані­зації. Це досить швидко зрозуміли ісламські керівники держа­ви. З 1983 р. вони стали орієнтуватися на приватний капітал, одночасно підтримуючи державний і змішаний сектор. Багато націоналізованих підприємств знову було продано приватним власникам.

У зовнішній політиці релігійні лідери Ірану ставили за мету звільнення країни від усіх форм залежності від імперіалізму і захист національних інтересів. Ці завдання вирішувались під лозунгом: «Не Захід, не Схід, а іслам». Головними ворогами були названі наддержави: «великий сатана» - США і «малий сатана» - СРСР. Іран вийшов із військового блоку СЕНТО і вступив у рух неприєднання. Надзвичайно велика увага приділялась ідеї експорту ісламської революції. Аятолла Хомейні неодноразово виступав по радіо і телебаченню із закликами до народів му­сульманських країн скинути своїх правителів і встановити ре­жим, подібний до іранського. У 1987 р. він написав політичний заповіт, в якому, зокрема, сказано: «У цей період, коли мусуль­манський світ пригноблюється США і СРСР, їх прибічниками, вкрай необхідно їх викрити, протистояти їм, вселяти відразу до їх мети... Ісламська революція вкоротила руки експлуататорам, це була воля Аллаха - звільнити країну від тих, хто намагається тримати її в темноті, безправності, байдужості молодого поколін­ня шляхом введення шкідливої культури і звичок». Прокляття були накладені на короля Йорданії Хусейна, короля Марокко Хасана II, президента Єгипту X. Мубарака, всю королівську

династію Саудівської Аравії і короля Фахда особисто. Ворогами ісламу окремо названі СІЛА, Ізраїль, Ірак. Така політика на прак­тиці привела до конфронтації з усім світом. Іран опинився в міжнародній ізоляції і зазнав величезних економічних збитків через втрату важливих ринків продажу нафти.

У 1980-1988 роках основною подією в житті Ірану стала війна з Іраком. її причинами були невирішені територіальні пробле­ми, ідеологічні і політичні взаємні претензії, які обидві держави намагалися розв'язати збройним шляхом. Війна не принесла перемоги жодній із сторін, але буквально розорила Іран і Ірак. За оцінками експертів, загальна сума матеріальних збитків Ірану становить 300 млрд. дол., причому особливо постраждали нафто­видобувні райони. Щорічно на війну витрачалося 14 млрд. дол., а загальна сума тільки прямих воєнних витрат перевищила 100 млрд. дол. Надзвичайно зросла зовнішня заборгованість і скоротились валютні резерви.

За час перебування ісламського духівництва при владі еко­номічна ситуація в країні різко погіршилась, валовий національ­ний продукт скоротився на 11% . Життєвий рівень населення, за неофіційними даними, знизився вдвоє (доход на душу населення становить 1 500 дол.).

Після смерті аятолли Хомейні (1989) релігійно-політичне керівництво Ірану змушене пристосовувати норми ісламу до су­часного життя. Ісламський режим почав поступовий відхід від жорстких ідеологічних догм, виступив за поліпшення відносин з рядом держав, за відновлення свого становища в міжнародній торгівлі нафтою і у світовій економіці.

f ~Jf- 28. ТУРЕЧЧИНА

Туреччина після Другої світової війни /

Туреччина не брала участі у Другій світовій війні, але дотри­мувалась курсу «збройного нейтралітету», кілька разів збира­лась вступити в бойові дії на боці фашистського блоку. Це ви­магало утримання великої армії, значних військових витрат, уве­дення додаткових податків з населення.

Після закінчення війни в Туреччині виникла складна полі­тична ситуація. Зростало незадоволення, ширився демократич­ний рух, висувалися вимоги проведення реформ. У січні 1946 р. стався розкол у Народно-республіканській партії, створеній М.К. Ататюрком. Виникла нова Демократична партія на чолі з Адханом Мендересом та Махмудом Джеляль Баяром. Вона ви­ступала проти жорсткого контролю держави над економікою, за

свободу дій для приватного капіталу, за дотримання прав і свобод, закріплених у конституції. Національна буржуазія шукала зов­нішньої підтримки та іноземних інвестицій, які надали б нового імпульсу турецькій економіці. Таку підтримку надали США.

У березні 1947 р. президент США Г. Трумен звернувся з посланням до конгресу, в якому просив про асигнування спеці­альних коштів для надання допомоги Туреччині. За угодою від 12 липня 1947 р. Туреччина прийняла військову допомогу США. У країні розпочалося будівництво стратегічних доріг, аеродромів, військово-морських баз. США збільшували обсяги торгівлі з Туреччиною, ввозячи товари широкого вжитку і вивозячи сиро­вину. В 1948 р. турецький уряд підписав із США угоду про співро­бітництво в рамках «плану Маршала». За 10 років (1948-1957) Туреччина одержала за цим планом близько 800 млн. дол. Крім того, за сприяння США в 1950-1954 pp. країна отримала 65 млн.' дол. від Міжнародного банку реконструкції і розвитку. Іноземні інвестиції сприяли господарському росту Туреччини, хоча, як і раніше, в основному фінансувався державний сектор.

Політика урядів А. Мендереса

У 1950 р. відбулися парламентські вибори, на яких перемог­ла опозиційна Демократична партія. Один з її лідерів М.Д. Баяр став президентом, а інший - А. Мендерес - прем'єр-міністром. В економічній політиці новий уряд проводив курс підтримки при­ватного капіталу і залучення іноземних кредитів та інвестицій. З одного боку, це сприяло зміцненню позицій національної бур­жуазії, з іншого - вело до залежності від США та міжнародних монополій, зростання зовнішнього боргу. В 1955 р. уряд, не маю­чи коштів на виплату відсотків за кредити, заставив майже весь золотий запас. А. Мендерес здійснював відверто проамерикансь-ку зовнішню політику і сприяв експансії США як у своїй країні, так і в регіоні. Туреччина стала членом військових блоків НАТО, СЕАТО, СЕНТО. В 1959 р. вона уклала угоду із США про військове співробітництво, яка надала американській стороні право мати військові бази на турецькій території. З 1954 р. важливе місце в турецькій зовнішній політиці зайняло кіпрське питання. Ту­реччина добивалася розділу Кіпру між грецькою і турецькою общинами острова. Вона зайняла антиарабську позицію під час війни Англії, Франції, Ізраїлю проти Єгипту в 1956 p., збиралася брати участь в антисирійських акціях 1957 р. Така політика не сприяла міжнародному авторитету Туреччини і захисту її на­ціональних інтересів на Близькому і Середньому Сході.

У країні, незважаючи на заборони і репресії, складалася опо­зиція політиці Демократичної партії та уряду А. Мендереса.

Виникали підпільні організації в середовищі інтелігенції, сту­дентської молоді, які виступали за демократизацію суспільного життя, можливість легальної політичної діяльності. Формував­ся профспілковий рух. Офіцери турецької армії створили таєм­ну організацію ататюркістів, яка боролась за повернення до ос­нов політики М. Кемаля. Активізувалось мусульманське духів­ництво, яке змогло добитися від уряду деяких поступок (викла­дання ісламу в школах, будівництво нових і ремонт старих мече­тей, читання Корану по радіо, відкриття богословського факуль­тету в Анкарському університеті та ін.). Виникали націоналі­стичні організації нетурецьких народів - курдів, вірменів, лазів та інших, що виступали проти політики отуречення. Проти опо­зиційних діячів та організацій проводились репресії, показові судові процеси. У 1960 р. була створена спеціальна парламен­тська комісія з надзвичайними повноваженнями для розсліду­вання «підривної діяльності» опозиції.

У країні виникла гостра політична криза. Відбулися масові студентські демонстрації під лозунгами: «У відставку Мендере-са!», «Ми вірні Ататюрку!». їх підтримали курсанти і викладачі військових училищ. |

' > Військові перевороти 60-80-х років XX ст.

27 травня 1960 р. група офіцерів під керівництвом коман­дувача сухопутними силами генерала Джемаля Гюрселя, спира­ючись на армію, здійснила державний переворот. А. Мендерес та інші керівники Демократичної партії були заарештовані, уряд і парламент розпущені, діяльність партій заборонена. За вироком Верховного суду А. Мендерес і два його міністри були страчені, президент республіки засуджений на довічне ув'язнення. Кілька сот діячів скинутого режиму теж засуджувались на різні строки позбавлення волі. Влада перейшла до рук Комітету національ­ної єдності на чолі з Д. Гюрселем. Комітет заявив, що у своїй діяльності він буде керуватися національними інтересами та іде­ями М.К. Ататюрка. У 1961 р. були скликані Установчі збори, які прийняли нову конституцію. Туреччина проголошувалась національною правовою демократичною світською державою. Розширялись рамки демократичних свобод, визнавалось право робітників на страйки. Відбулися вибори в парламент. Прези­дентом став Д. Гюрсель.

Після зняття заборони на діяльність політичних партій діячі Демократичної партії, які не зазнали репресій і залишились на свободі, створили Партію справедливості. У 1965-1971 pp. при владі знаходився її уряд, прем'єр-міністром був лідер партії Сулейман Демірель. Партія справедливості сприйняла економічні ідеї своєї попередниці, виступала за розширення ринкових

відносин, надання пільг великому приватному капіталу в про­мисловості і сільському господарстві. Керівники Партії спра­ведливості прагнули реабілітувати Демократичну партію та її політику, засудити тих, хто в 1960 р. здійснив державний пере­ворот. Ця пропаганда викликала негативну реакцію в армії та суспільстві. Посилювалось незадоволення нижчих верств насе­лення економічними труднощами, безробіттям і обмеженням прав і свобод.

12 березня 1971 р. в Туреччині відбувся другий державний переворот. Вище військове командування пред'явило президен­ту меморандум, в якому говорилось: «В результаті позицій, по­глядів і діяльності парламенту й уряду країна виявилась втягну­тою в анархію, братовбивчу війну і соціально-економічні хвилю­вання». Меморандум вказував на необхідність формування над-партійного уряду, який «покінчив би з анархією та зайнявся б реформами в дусі Ататюрка і передбаченими конституцією». В ньому звучало і попередження: «У випадку, коли це не буде швидко здійснено, турецькі збройні сили сповнені рішучості виконати покладену на них місію по захисту Турецької Респуб­ліки і взяти управління країною безпосередньо у свої руки». Після оголошення цього ультиматуму в парламенті С. Демірель і його уряд підкорилися військовим і подали у відставку, пам'­ятаючи про сумні наслідки перевороту 1960 р.

Керівники армії прямо не захопили владу, але жорстко дикту­вали свою волю політичним партіям і наступним урядам. Про­тягом 70-х років кілька разів формувались коаліційні і над-партійні уряди, які не змогли стабілізувати ситуацію.

Ускладнилось становище на Кіпрі. 15 липня 1974 р. тут відбувся заколот, організований грецькою військовою хунтою, яка прагнула ліквідувати незалежну Республіку Кіпр і возз'єднати острів із Грецією. Уряд президента Макаріоса було скинуто. У відповідь на Кіпрі висадились турецькі військові частини, моти­вуючи цей крок необхідністю захистити інтереси турецької об­щини. Почалися бойові дії між Грецією і Туреччиною. 20 липня 1974 р. Рада Безпеки ООН прийняла резолюцію з вимогою до воюючих сторін припинити інтервенцію і вивести з Кіпру свої війська. Ця вимога не була виконана повністю. Війна припини­лася. Кіпр поділено на грецьку і турецьку зони окупації. Конфлікт набув затяжного характеру і поки що не вирішений.

З другої половини 70-х років у Туреччині почався черговий період наростання економічних труднощів. Це застій у промис­ловості і сільському господарстві, зростання безробіття, різке по­гіршення валютно-фінансового становища. Провідним в економіці залишався державний сектор, який був неефективним і лягав на бюджет важким тягарем. На 1980 р. зовнішня заборгованість Туреччини досягла 20 млрд. дол. Різко загострились соціальні

протиріччя. У країні налічувалось 2,7 млн. безробітних. Активі­зувались екстремістські угруповання неофашистського і ліваць­кого напрямку. По країні прокотилась хвиля терору, пограбувань банків, захоплень заручників, політичних убивств. Уряд прийняв нову концепцію розвитку, але вже не зміг її здійснити.

12 вересня 1980 р. вище військове керівництво здійснило черговий державний переворот. Його організував начальник ге­нерального штабу турецької армії Кенан Еврен. Була створена Рада національної безпеки, яка взяла владу у свої руки. Військова адміністрація заборонила діяльність політичних партій і здійсни­ла перебудову політичної системи в напрямку централізації. Під контролем військових була розроблена і прийнята 7 листопада

1982 р. нова конституція. Законодавча влада належить парла­менту - Великим Національним зборам Туреччини, що склада­ються з 400 депутатів. Виконавчу владу здійснюють президент і уряд. Повноваження президента значно розширені. Він може розпустити парламент і призначити нові вибори, провести рефе­рендум, накласти вето на прийнятий законопроект. Від особис­тих якостей президента багато в чому залежить внутрішня і зовнішня політика держави. Важлива роль відводиться Раді національної безпеки в складі президента, прем'єр-міністра, на­чальника генерального штабу турецької армії, міністрів оборони і внутрішніх справ, командувачів видами збройних сил. Громадсь­ка діяльність дозволяється на певних умовах. Ряд статей кон­ституції передбачає державний контроль за фінансовими джере­лами партій, забороняє їм діяти спільно з профспілками.

У 1983 р. Рада національної безпеки затвердила закон про партії, який суворо регламентував їх діяльність. Були заборо­нені всі релігійні і буржуазні партії, що діяли до військового перевороту. У створенні нових партій не дозволялось брати участь великій групі (понад 700 чоловік) діячів розпущених партій, а деяким з них також заборонялось протягом 5-10 років займа­тися політичною діяльністю. За всіх цих обмежень за короткий час виникло півтора десятки партій. До парламентських виборів

1983 р. були допущені лише три: Партія вітчизни, Народна партія, Партія національної демократії. Перемогла Партія вітчизни, яка завоювала більшість місць у парламенті - 211 із 400. Лідер партії Тургут Озал сформував уряд. Армія, добившись нормалізації обстановки, передала владу в руки цивільних. \

Проведення ринкових реформ. Модернізація суспільства

Уряд Т. Озал а розпочав проведення в життя нової стратегії економічного розвитку, яка була вперше розроблена в 1980 p., a потім доповнена в 1983-1984 pp. Вона передбачала технічну модернізацію, перехід до відкритої ринкової економіки,

підвищення конкурентоспроможності національної продукції. Перевага надавалась приватному сектору. Одночасно залучались іноземні інвестиції, знімались обмеження на переведення при­бутків за кордон. Заохочувалась діяльність змішаних фірм, що працювали на основі сучасної техніки і технології. Пільгами скористалася велика і середня національна буржуазія. Дрібні виробники встановили ділові контакти з великими підприєм­ствами, одержуючи від них замовлення на сировину і напівфаб­рикати. В дрібному бізнесі з часом сформувався особливий сек­тор, де вироблялися дешеві низькоякісні товари для пострадянсь­кого ринку.

Від початку економічних реформ Туреччина досягла відчут­них успіхів. Розвиваються традиційні галузі промисловості -текстильна, шкіряна, харчова. Налагоджено виробництво елект­ротехніки, транспортних засобів, електроніки. За допомогою фірм країн - членів НАТО здійснюється виробництво військової тех­ніки - винищувачів, танків, ракет. Військово-промисловий ком­плекс швидко зміцнює свої позиції в наукоємному виробництві. Туреччина успішно завойовує ринки країн Близького і Серед­нього Сходу, прагне стати повноправним членом ЄЕС.

Країна змогла за короткий відрізок часу здійснити техноло­гічну революцію в сільському господарстві. Наполовину збільши­лась площа зрошувальних земель, урожайність зросла на 30-50%. Туреччина повністю вирішила свої продовольчі проблеми, а час­тину сільськогосподарської продукції направила на експорт.

В економіку були успішно інвестовані й кошти з нетради­ційних джерел фінансів. Багато турецьких робітників працює за кордоном, їх грошові перекази сім'ям у твердій валюті у 80-х роках досягали 2-3 млрд. дол. на рік. Держава допомогла при­ватному бізнесу створити необхідну інфраструктуру для обслу­говування іноземних туристів. Доходи від туризму становлять близько 4 млрд. дол. на рік. Уряд зміг залучити додаткові кош­ти на перебудову господарства. В 90-ті роки темпи розвитку Ту­реччини уповільнились, зараз її економіка пристосовується до нових умов.

У суспільній сфері сучасна Туреччина має більшість атри­бутів західної демократії. Обирається парламент, існує багато-партійна система, конфедерація профспілок, дозволені страйки, демонстрації. Знято ряд заборон закону 1983 р. на політичну діяльність. Дуже популярним став вислів «Ми прийшли зі Схо­ду, але йдемо на Захід». В той же час деякі статті конституції передбачають обмеження демократичних прав. Різко посилили свою діяльність ісламські фундаменталісти, які борються за за­міну світської республіки на шаріатську державу. Вони створи­ли Партію благоденства на чолі з Неджметтіном Ербаканом, яка

здобула переконливу перемогу на виборах 1995 р. Від коаліції з ісламістами для створення уряду відмовились усі світські партії, до влади вона не прийшла, а пізніше була заборонена як некон­ституційна. Але тепер турецькі політики у своїй діяльності му­сять враховувати мусульманський фактор. Найбільш впливови­ми буржуазними партіями є Партія вірного шляху (лідер Тансу Чіллер) і Партія вітчизни (лідер Масут Йилмаз).

Зовнішня політика Туреччини визначається союзом із США і участю у військовому блоці НАТО. Вона дотримується, як пра­вило, проамериканської орієнтації, на її території знаходяться десятки військових баз НАТО і США. Туреччина розширяє доб­росусідські відносини з державами регіону. Вона вступила в усі ісламські економічні і політичні організації, добивається ство­рення «ісламського спільного ринку», де могла б зайняти домі­нуючі позиції.

ЗО. ІЗРАЇЛЬ

виникнення і розбудова держави

Держава Ізраїль створювалась на підставі резолюції ООН № 181 від 29 листопада 1947 р. на частині території Палес­тини. Єврейські політичні угруповання заздалегідь готува­лись до цієї важливої події. У жовтні 1947 р. вони утворили об'єднану надзвичайну комісію, яка прийняла рішення про формування збройних сил, про місцеве самоврядування, виро­била пропозиції щодо проекту конституції і кодексу законів майбутньої держави. 1 березня 1948 р. розпочала свою діяльність тимчасова державна рада із представників 12 по­літичних партій та організацій. До проголошення незалеж­ності були створені армія і деякі державні структури.

14 травня 1948 р. була прийнята Декларація незалежності держави Ізраїль і сформований її тимчасовий уряд, який очо­лив лідер Робітничої партії Д. Бен-Гуріон. 15 травня 1948 р. Сім арабських держав оголосили Ізраїлю війну, з якої він ви­йшов переможцем. У ході Палестинської війни 1948-1949 pp. Ізраїль захопив більшу частину території, на якій мала ство­рюватись арабська держава. Арабське населення з окупова­них земель втекло в сусідні країни. Перемога в Палестинській війні, значне розширення території суттєво вплинули на по­дальшу розбудову єврейської держави.

У 1949 р. були проведені загальні вибори в Установчі збори, які проголосили себе першим парламентом Ізраїлю. Вони прий­няли «перехідний закон», що визначав республіканську форму

правління, функції парламенту, президента та уряду. Конститу­ція прийнята не була. Це пояснювалось небажанням правлячої еліти офіційно вказати кордони держави і дати гарантії прав неєврейського населення. Замість конституції був прийнятий блок конституційних законів, що регулювали різні сторони життя суспільства. Одним із них є закон про повернення (1950), відпо­відно до якого ізраїльське громадянство надавалось будь-якій особі єврейського походження, яка побажає приїхати в країну. Це положення закріплене в законі про громадянство (1952), де сказано: «Держава Ізраїль існує, щоб надати притулок євреям усього світу». Одночасно він визнав громадянами країни лише тих арабів, які на 8 листопада 1952 р. знаходились у тому місці, де жили з моменту народження, що автоматично позбавило гро­мадянства всіх біженців.

Важлива роль в ізраїльському суспільстві відводилась іудейській релігії. Раввини стежили за суворим дотриманням релігійних норм і свят. По суботах заборонялось виконувати будь-яку роботу. Основи іудейської релігії викладались у шко­лах. Вводилась релігійна цензура. Справи, пов'язані з особис­тим статусом громадян, почали розглядатися судами рабинату, які виносили рішення на підставі галахи - стародавніх законів Талмуду і Тори. Неєвреї і жінки не мали права свідчити в цих судах. Ряд законодавчих актів стосувався анексії захоплених у 1948-1949 pp. територій і перерозподілу власності арабського населення: закон про покинуті райони (1948), закон про власність відсутніх господарів (1950), закон про придбання землі (1953). Вони передавали в руки держави або приватних осіб майно і землі арабів, змушених покинути свою власність і рятуватись від бойових дій і насильства. Відповідно до закону про термін давності (1958) арабські селяни мали пред'явити документи 20-річної давності, часів англійського мандату, які б підтвердили їх право на землю. Ділянки тих, хто не зміг довести свої права, конфісковувались і передавались єврейськім колоністам. Резуль­татом «євреїзації» арабської власності в цей період скористала­ся третина громадян Ізраїлю. їм перейшло 25% усіх будівель у країні, 57,5 тис. квартир у містах, 10,7 тис. крамниць і майсте­рень. На землях, втрачених арабами, в 1948-1953 pp. було засно­вано 350 єврейських поселень.

Держава і суспільство

Ізраїль - парламентська республіка. Вищим законодавчим органом країни став однопалатний парламент - кнесет у складі 120 чол., який обирається на 4 роки шляхом загальних, прямих, Таємних виборів. Голосування здійснюється за списками партій

і партійних блоків, висування окремих позапартійних канди­датів не передбачене. До парламенту проходили ті списки, за які подавалось не менше 1% голосів виборців. Закони в кнесеті прий­маються простою більшістю голосів і набирають чинності після того, як їх підпише прем'єр-міністр і міністр, відповідальний за їх виконання, а потім санкціонує президент. Глава уряду фак­тично є головною посадовою особою в державі, від якої залежить вироблення всіх важливих рішень. Президент обирається кне-сетом. З 1996 р. прем'єр-міністр обирається всенародним голо­суванням.

В Ізраїлі утвердилась багатопартійна система, в рамках якої функціонує кілька десятків партій різної політичної спрямова­ності. Всі вони з позицій націоналізму виступали за побудову «чистого» єврейського суспільства. Однак у підході до ряду кон­кретних проблем (права неєврейського населення, анексія арабсь­ких територій, роль іудаїзму, економічна і соціальна політика тощо) існували значні розбіжності.

У 50-х - середині 70-х років в ізраїльському суспільстві пере­важали ліві настрої. Найбільш впливовою була Робітнича партія, що ставила своєю метою побудову «єврейського соціалізму». її програма передбачала створення соціально орієнтованої держа­ви, яка захищає інтереси всіх громадян, пом'якшує або зовсім/⁷ усуває соціальні конфлікти і робить Ізраїль привабливим для нових іммігрантів. У 1968 р. партію було реорганізовано, вона змінила назву і відтоді називається Партія праці. її лідерами в різні періоди були Д. Бен-Гуріон, М. Даян, Ш. Перес, Г. Меїр, І. Рабин. Партію підтримувала третина виборців. Вона об'єдну­валась у коаліції з іншими лівими партіями і очолювала уряди Ізраїлю 1948-1977 pp. У цей час була створена сучасна політич­на та економічна система країни, закладені основи її внутріш­ньої і зовнішньої політики.

Група партій правоцентристського спрямування виступала за проведення широких ринкових перетворень, обмеження со­ціальних функцій держави, іудеїзацію суспільства, врегулюван­ня близькосхідного конфлікту шляхом жорсткого тиску на арабські країни. На початку 70-х років вони сформували блок Лікуд (Згуртованість).

Ультраправі парти висували лозунг створення «великого Ізраї­лю від Нілу до Євфрату». З кінця 70-х років лівий блок і блок Лікуд змінюють один одного у вищих ешелонах влади. Ізраїльсь­ке суспільство формувалось і продовжує формуватись шляхом переселення євреїв із різних частин світу. Тривалий час дебатува-лось питання про те, кого вважати євреєм. За законом 1970 р. євреєм є людина, народжена матір'ю-єврейкою, або та, що прийня­ла іудаїзм. Крім того, право на ізраїльську національну належність

мають чоловік єврейки, дружина єврея та їх нащадки в перших двох поколіннях з чоловіками та дружинами.

Виділяється 8 великих хвиль еміграції євреїв у Палестину

- з царської Росії, Польщі, країн Північної Африки, Ефіопії, країн Східної Європи, СРСР і СНД та ін. На кінець XX ст. населення Ізраїлю досягло 6 млн. чоловік, його чисельність зросла порівня­но з 1948 р. у 7,4 рази. З 1990 р. з республік колишнього СРСР в Ізраїль в'їхало 600 тис. євреїв, що збільшило його населення на 12%. Нині там проживає 860 тис. вихідців з СРСР і СНД, 500 тис. - з Марокко, по 250 тис. - з Польщі і Румунії, по 180 тис.

- з Іраку та Ємену, 64 тис. - з Ефіопії. Одне з головних завдань держави - інтеграція переселенців у суспільство. Для цього ство­рене спеціальне Міністерство абсорбції емігрантів. Розроблені програми адаптації, які передбачають організацію переїзду, роз­селення, виплату допомог, працевлаштування, освоєння нових професій, вивчення івриту, історії, законодавства Ізраїлю тощо. В той же час кожна община нових громадян певною мірою зберігає свою специфічну культуру, звичаї, манеру вдягатися.

Чисельність арабського населення Ізраїлю коливалась у зв'язку з війнами і приєднанням нових територій. На кінець XX ст. там проживало 886 тис. арабів-мусульман (14,8% від загальної кількості населення) і 98 тис. друзів (1,6%). Арабсь­ке населення обмежувалось у правах. Хоча ніяких офіційних документів із цього приводу не існує, на практиці склалася си­стема дискримінації арабів. Територіальні надбання 1948-1949 рр. анексовані, загарбання 1967 р. оголошені окуповани­ми територіями і активно колонізуються. Досить довго грома­дянський статус арабів не був визначеним. У 1966 р. вони дістали право брати участь у виборах і висувати свої партійні списки. В прикордонних районах і місцях компактного проживання арабів військові власті і спецслужби під гаслом боротьби з терориз­мом мають право вводити надзвичайний стан, комендантську годину, обмежувати пересування, заарештовувати і висилати людей без пред'явлення звинувачення, обшукувати будинки. Існували негласні заборони при працевлаштуванні. В 50-70-х роках араби складали близько 20% кваліфікованих робітників і 33% - некваліфікованих. їм був закритий доступ у ряд галу­зей виробництва. Прагнучи підірвати єдність арабського насе­лення, ізраїльський уряд надав особливий статус друзам. Лише вони серед арабів проходять обов'язкову військову службу і мають належні за це пільги.

На початку 90-х pp. в Ізраїлі склалося нове співвідношення суспільно-політичних сил. Активізувалися ті верстви населен­ня, які раніше з різних причин вели себе пасивно, підтримуючи один з існуючих партійних блоків. Нині вони створюють нові

партії, борються за представництво в парламенті і захист своїх специфічних пріоритетів. Найбільш вагомими є досягнення російськомовних емігрантів останньої хвилі. Вони організували партію Ісраель ба-алія, яка на виборах 1996 p., всього через п'ять років після виникнення, провела в кнесет сімох своїх депутатів, а два її члени увійшли в уряд. Перед парламентськими вибора­ми 1999 р. з'явились ще три «російські» партії. Ісраель ба-алія добилась шести місць у кнесеті, партія «Наш дім - Ізраїль» -чотирьох. У політиці також почали проявлятися такі фактори, як «ефіопський», «марокканський», «хасидський» таін.

Соціально-економічний розвиток

Основою господарської моделі Ізраїлю є змішана економіка, що складається з державного, приватного і профспілково-коопе-ративного сектора. Кожен із них має свої функції і свою спеціа­лізацію. Держава централізувала матеріальні і грошові ресурси, необхідні для розселення і працевлаштування іммігрантів, роз­витку інфраструктури. Державні компанії зайняли провідне становище у військовій, гірничовидобувній, хімічній промисло­вості, електро- і водопостачанні, на транспорті. Державі нале­жить значна частина земельного фонду країни.

Профспілково-кооперативний сектор, або «робітнича еконо­міка» , функціонує під контролем Загальної федерації трудящих Ізраїлю. Керівництво профспілковими виробничими структура­ми здійснює Товариство робітників - головний холдинг, розпо­рядник акцій. Всі працюючі вважаються колективними власни­ками підприємств і одержують не лише зарплату, а й дивіденди. Сектор контролює металообробку, електронну, металургійну про­мисловість. Профспілки володіють третиною банківських активів країни, 1/4 страхового і 1/6 будівельного бізнесу. До цього сек­тора належать сільські кооперативи - кібуци і мошави, які бе­руть землю в колективну оренду в держави і виробляють 4/5 сільськогосподарської продукції Ізраїлю. Рівень прибутків зайня­тих у профспілково-кооперативному секторі помітно вищий, ніж в інших сферах економіки.

Формування приватного сектора відбувалось не в умовах вільної конкуренції, а під безпосереднім керівництвом держави і міжнародних сіоністських організацій. Поряд із сучасним ве­ликим виробництвом створювались і підтримувались дрібні приватні підприємства з кількістю працюючих до 20 чол., які в кінці 80-х років складали близько 80% усіх підприємств. Ши­роко практикувався «сімейний бізнес». Така політика відпові­дала офіційній доктрині «соціальної держави», сприяла зайня­тості населення, створювала умови для подальшої лібералізації економіки.

Протягом кількох десятиліть, до кінця 70-х років, господар­ство Ізраїлю розвивалось екстенсивним шляхом, споживання то­варів і послуг значно переважало над їх виробництвом. Розрив МІЖ ними компенсувався грошовими і товарними потоками з-за кордону. Головним дестабілізуючим фактором стала гонка озбро­єнь, внаслідок якої підвищились податки на підприємництво і фінансову діяльність. Назріла необхідність реформ ринкового характеру. Структурну перебудову ізраїльської економіки взяли на себе правоцентристські партії. Після приходу до влади в 1977 р. блок Лікуд проголосив курс на значне обмеження державного втручання в економіку, лібералізацію господарства. Була прове­дена девальвація шекеля на 92% і введений його плаваючий курс. Послаблювався контроль над валютними операціями, відмінялись податки на імпорт і субсидії на експорт, відпускались ціни на основні продукти харчування. Ці заходи викликали в Ізраїлі еко­номічний хаос. Почалось неконтрольоване зростання цін. Інфля­ція переросла в гіперінфляцію. Зріс бюджетний дефіцит. Різко скоротились виробничі інвестиції. Спекуляції набули такого роз­маху, що спричинили крах Тель-Авівської біржі (1983). Перша спроба економічних реформ в Ізраїлі виявилась невдалою. Знову стало необхідним державне регулювання.

Протягом семи років політична і наукова еліта країни аналі­зувала допущені помилки і розробляла нову концепцію реформ. У 1985 р. урядовий блок соціал-демократичних і ліберальних партій прийняв масштабну програму оздоровлення економіки на ринкових засадах, яка почала успішно виконуватись. У 90-х роках в Ізраїлі відбувалося економічне піднесення. Розпад СРСР викликав масову еміграцію радянських євреїв, що сприяло роз­ширенню споживання, збільшенню будівництва, зростанню об­сягів виробництва в легкій і харчовій промисловості. Приїзд великої кількості освічених фахівців дав поштовх розвитку на-укоємних і високотехнологічних галузей. Іншим стимулом про­гресу стали позитивні зрушення у врегулюванні близькосхідно­го конфлікту. Ізраїль також успішно включався у завоювання нових зовнішніх ринків у країнах Далекого Сходу, Латинської Америки, Центральної Азії, Східної Європи.

Держава виступає гарантом соціального захисту населення. Введені в дію кілька проектів. Програма національного страху­вання передбачає виплати по старості, інвалідності, безробіттю, а також допомоги працівникам підприємств, що збанкрутували, солдатам запасу під час щорічних зборів, сім'ям з дітьми. Про­грами страхування за умовами трудових угод здійснюються проф­спілками, а кошти на них формуються з внесків роботодавців і працюючих. Бюджетні урядові асигнування йдуть на виплату пенсій державним службовцям, інвалідам ізраїльської армії,

особам, що постраждали в результаті сутичок у прикордонній смузі, жертвам нацизму. Програми соціальної допомоги адресо­вані людям, які не можуть забезпечити собі прожитковий мінімум і не мають джерел для існування. На соціальний захист в Ізраїлі в окремі періоди направлялось 25-28% видатків державного бюджету. Значна увага приділяється також медичному обслуго­вуванню населення. Середня тривалість життя громадян Ізраї­лю на даний період складає для жінок 79,9 року, для чоловіків -76,3 року. Середньостатистична сім'я після сплати податків має місячний прибуток у сумі 8 000 шек. (близько 2,5 тис. дол.). 70% сімей володіють житлом, де на кожного члена припадає одна й більше кімнат.

Зовнішня політика

У момент створення держави Ізраїль основним принципом її зовнішньої політики проголошувався принцип «неідентифі-кації», тобто відмови від підтримки курсу будь-якої з великих держав. На початку 50-х років успішно закінчились складні переговори із Західною Німеччиною, яка визнала свою відпові­дальність за політику геноциду (голокосту) проти євреїв із боку фашистів. Була підписана угода про виплату репарацій державі Ізраїль і реституцій окремим громадянам як компенсацію за переслідування гітлерівськім режимом. З 1952 по 1984 pp. Ізраїль отримав від ФРН близько 7 млрд. дол. у вигляді грошо­вих виплат і товарних поставок.

Головною проблемою зовнішньої політики Ізраїлю є кон­фронтація з арабськім світом, яка включає військове протистоян­ня, необхідність повернення арабам окупованих територій, ство­рення незалежної Палестинської держави. Ізраїль несе свою частину відповідальності за затяжний близькосхідний конфлікт, що триває понад 50 років. З середини 50-х pp. у зовнішній полі­тиці Ізраїль почав орієнтуватися на країни Заходу, в першу чер­гу на СІЛА. Розгорнулась його політична, економічна, військова інтеграція із західними партнерами. На початку 60-х років ад­міністрація президента Д. Кеннеді офіційно заявила про «особ­ливі стосунки» з Ізраїлем, прагнучи використати співпрацю для вирішення своїх геополітичних поривань на Близькому Сході. За 1948-1984 pp., тобто в той час, коли відбулося 5 арабо-ізраїльсь-ких воєн, США надали Ізраїлю допомогу на 28,5 млрд. дол., 70% якої призначалося на закупку зброї. Одночасно США намагали­ся знайти політичні шляхи розблокування близькосхідної кри­зи. Вони виступали посередниками у двосторонньому врегулю­ванні між Ізраїлем і Єгиптом і підписанні Кемп-Девідських угод. У нових міжнародних умовах кінця 80-х - початку 90-х pp.

розпочалися мирні переговори між Ізраїлем і ОВП, на яких підпи­сано кілька угод про поетапне створення незалежної арабської Палестинської держави.

і» 31. АРАБСЬКІ КРАЇНИ: ОСНОВНІ ТЕНДЕНЦІЇ РОЗВИТКУ

У даний період у світі нараховується 19 арабських країн, які поділяються на 3 групи: африканську (Алжир, Марокко, Маври­танія, Туніс, Лівія, Судан), східносередземноморську (Єгипет, Си-рія, Ліван, Йорданія, Ірак, Палестинська автономія), аравійську (Саудівська Аравія, Кувейт, ОАЕ, Бахрейн, Катар, Оман, Ємен). Існує ще ряд країн, де проживає значна кількість арабського населен­ня, іноді деякі з цих країн також відносять до арабських.

Суспільно-політичні орієнтири

Після Другої світової війни в арабському світі завершився процес завоювання незалежності колоніями і підмандатними територіями. В ряді країн були скинуті реакційні режими, які проводили антинаціональну політику і допускали західне втру­чання у свої внутрішні справи на основі укладених нерівно­правних договорів, особливих прав. При визначенні подальших шляхів розвитку провідні політичні сили керувались теоріями арабського націоналізму і арабського соціалізму. Національні ідеї були сильним засобом консолідації мас у боротьбі проти колоніалізму в усіх його формах на основі власних цінностей за створення сильних незалежних держав. Арабський соціалізм базувався на ідеях про загальну рівність, соціальну справедливість, провідну роль держави в економіці, пристосованих до конкрет­них умов кожної країни. У 1947 р. Мішель Афляк і Салях Би-тар створили Партію арабського соціалістичного відродження -ПАСВ (арабською БААС). В основу баасистської ідеології була покладена тріада: єдність - свобода - соціалізм. Лозунгом ПАСВ став вислів «Арабська нація єдина, її місія безсмертна». Свою мету партія вбачала в подоланні розробленості арабів у націо­нальних державах і створенні єдиної арабської макродержави. Пізніше ПАСВ стала правлячою в Сирії та Іраку. Ідея арабської єдності трансформувалась і почала трактуватись як тісне співро­бітництво між окремими країнами.

У 60-70-х роках побудову арабського соціалізму як головну мету проголошували Єгипет, Сирія, Ірак, Алжир, Туніс. З часом під впливом і внутрішніх факторів, і міжнародних змін правля­ча еліта поступово знімала соціалістичні лозунги і переорієнто­вувалась на національний капіталізм. Особливим шляхом

соціалістичної джамахирії продовжує розвиватись Лівія. Певну роль в арабських країнах відіграє також ісламській фундамен-талізм, який передбачає побудову держави і суспільства за кано­нами мусульманської релігії і має яскраво виражений антизахід-ний характер. Саме на цій основі формувались монархії Ара­війського півострова.

Економічні перетворення

Арабські країни значно різняться між собою за територією, кількістю населення, економічним потенціалом, політичним ус­троєм. Та незалежно від цього в них проявляються спільні тен­денції розвитку і розв'язуються подібні економічні завдання. В арабському регіоні в цілому несприятливі умови для сільсько­господарського виробництва, гостро не вистачає оброблюваних площ і води. В деяких країнах можливе лише оазисне землероб­ство. В ОАЕ оброблялося 12% території, в Катарі - 10% , в Бах­рейні - 4,2%, в Омані - 0,1%. Земля, як правило, належала по­міщикам, родовій знаті, в ряді країн - колонізаторам, європейсь­ким переселенцям. Панували відсталі докапіталістичні вироб­ничі відносини. Існувала соціальна напруженість. Одним із наслідків цієї ситуації стала продовольча проблема.

В арабських країнах були проведені аграрні реформи. Обме­жувалась або повністю ліквідувалась феодальна земельна власність і іноземне землеволодіння. Почали створюватись кооперативи і державні господарства. Зберігалась дрібна селянська власність. Селяни на пільгових умовах отримували землю. В результаті аграр­них реформ створювався капіталістичний сектор у сільському господарстві, започатковувались ринкові перетворення, підвищу­валась товарність, покращувались умови життя сільського насе­лення. Для модернізації сільського господарства були потрібні значні капіталовкладення. Тому найбільших успіхів у цій сфері досягли нафтовидобувні монархії Аравійського півострова, а най­менших - Мавританія, Судан, Ємен. На закупку продовольства в 1995-2000 pp. арабські країни планували виділити 35,5 млрд. дол.

Ще одним важливим напрямком економічних перетворень було реформування промисловості. Рівень промислового розвитку на момент здобуття незалежності був різним. В Єгипті, Тунісі, Іраку, Сирії існували підприємства легкої і харчової галузей, в Марокко, Алжирі, Іраку - об'єкти нафтовидобування і гірничо­рудної промисловості, що належали, як правило, іноземним влас­никам. У Мавританії, Лівії, Судані, країнах Аравійського півост­рова промислових підприємств практично не було. Провідну роль у здійсненні індустріалізації відіграла держава. Проводилась націоналізація іноземних і великих місцевих промислових, фінансових, торгових компаній. Стимулювалось дрібне і середнє

приватне підприємництво. Створювались нові галузі промисло­вості, особливо важкої. Окремо варто виділити заходи з освоєн­ня нафтових багатств регіону. Багаті на нафту країни змогли інтегруватись у світове господарство. Видобуток 1 т Саудівської нафти обходився в 2 дол. (в США - 28 дол., в Північному морі -55 дол.). На початку 70-х років західноєвропейські країни і Японія задовольняли свої потреби за рахунок арабської нафти в середньому на 60%, США - на 25%. Здобутий таким чином арабський капітал породив феномен нафтодоларів, включився у світову фінансову систему.

У результаті перетворень 60- 70-х років в Алжирі, Лівії, Сирії провідним став державно-капіталістичний уклад. В Єгипті, Йор­данії, Марокко, Судані, Тунісі, Лівані взаємодіяли і доповнювали один одного капіталістичний і дрібнотоварний сектор. В Са­удівській Аравії, Ємені, Мавританії, Омані капіталістичні відно­сини активно впроваджувались у господарське життя, але співіснували з феодальними і патріархальними. На поч. 80-х років позитивна роль всеосяжного контролю над економікою була вичерпана. У 80-90-х роках були проведені ринкові пере­творення і почалось обмеження ролі держави. Основними на­прямками реформ стали: скорочення або повне зняття держав­них дотацій і субсидій для багатьох галузей, лібералізація цін, ліквідація обмежень на валютні операції, вільний обмінний курс національних валют, приватизація державної власності, відкриття приватних банків, залучення іноземних інвестицій.

У ході реформ у суспільстві відбулися політичні зміни. Руй­нувались докапіталістичні відносини. Зменшувалась кількість кочових племен бедуїнів, зростали середні міські верстви: служ­бовці, офіцерство, студентство, інтелігенція. Зберігаються суспільні групи і прошарки перехідного періоду. Становище людини в суспільстві, можливості кар'єри все ще залежать від належності до того чи іншого роду, племені, близькості до оточення лідерів чи королівських сімей. Велика увага в арабських державах при­діляється підготовці кадрів, освіті, охороні здоров'я.

Міжарабські відносини

Араби об'єднані спільними етнічними ознаками, мовою, релі­гією, культурою і, незважаючи на те, що живуть у різних держа­вах, вважають себе єдиною нацією. Арабські країни будують відно­сини між собою і в міжнародному аспекті на принципах єдності і співробітництва. У 1945 р. виникла Ліга арабських держав, яку заснували Єгипет, Сирія, Ліван, Ірак, Йорданія, Саудівська Аравія і Ємен. Надалі її членами стали Лівія (1953), Судан (1956), Марок­ко, Туніс (1958), Кувейт (1961), Алжир (1962), Бахрейн, Катар, Оман (1971), ОАЕ (1972), Мавританія (1973), Сомалі (1974), Палестина

(1976), Джібуті (1977), Коморські острови (1993). Устав Ліги пе­редбачає координацію діяльності її членів у політичній, військовій, економічній та інших сферах, забороняє використання сили при врегулюванні суперечностей між членами Ліги і вимагає визнан­ня режимів, які знаходяться при владі в країнах-учасницях.

6 аравійських монархій об'єдналися для співпраці, інтеграції і координації дій в усіх областях, забезпечення обороноздатності в Раду співробітництва арабських держав Перської затоки (1981). Члени створеного в 1989 р. Союзу Арабського Магрибу - Алжир, Лівія, Мавританія, Марокко, Туніс - проводять спільну економічну політику, зокрема, на зовнішніх ринках. Нафтовий фактор відіграє надзвичайно важливу роль в економіці арабських країн, визначає їх місце у світовому господарстві. В Саудівській Аравії зосереджено 25% світових запасів нафти, в Іраку - 11%, в Кувейті і ОАЕ - по 10%. У 80-ті роки Саудівська Аравія, Ірак і Кувейт експортували близько половини нафти, яка надходила на міжнародний ринок. В країнах регіону зосереджено 40% світових запасів газу. Тут схо­дяться повітряні і сухопутні шляхи, які зв'язують Європу і Азію. Більшість арабських держав Перської затоки є також великими експортерами капіталу. Так, в 1997 р. зарубіжні авуари Кувейту становили 120 млрд. дол. Регіон є містким ринком збуту. В 1992 р. Саудівська Аравія ввезла товарів на 34 млрд. дол., а Кувейт - на 7 млрд. Нафтовидобувні держави виділяють субсидії тим арабським країнам, де нафти немає або ж її недостатньо для підтримки еконо­міки і життєвих стандартів, наприклад, Мавританії, Марокко, Суда­ну, Йорданії тощо. Із 12-ти членів Організації країн-експортерів нафти 7 є арабськими державами (Алжир, Ірак, Катар, Кувейт, Лівія, ОАЕ, Саудівська Аравія), що дозволяє їм суттєво впливати на регу­лювання світових цін і обсягів видобутку нафти, освоєння нових родовищ. Нині ОПЕК контролює третину видобутку нафти у світі.

Близький Схід, район Перської затоки є зоною суперництва держав, що мають тут свої інтереси. Арабські країни виробили єдину політику щодо близькосхідного конфлікту і проблеми ство­рення Палестинської держави. Організація визволення Палестини отримувала велику фінансову, військову, політичну, моральну допо­могу, особливо від монархій Аравійського півострова. У 1973 р. на знак протесту проти проізраїльської позиції Заходу в черговій арабо-ізраїльський війні арабські держави з метою здійснити тиск на західний світ припинили поставки нафти на світовий ринок, чим спричинили енергетичну кризу. Коли Єгипет підписав сепарат­ний мир з Ізраїлем (1979), він був виключений з Ліги арабських держав і зазнав загального бойкоту. Лише після зміни вищого ке­рівництва Єгипет зміг поступово відновити втрачені позиції.

У 80-90-х роках XX ст. на Близькому Сході виникли ще два вогнища напруженості. Побоюючись поширення іранської ре-

волюції, країни регіону сприяли озброєнню Іраку, сподіваючись, до могутні іракські збройні сили забезпечать стабільність і здійснять позитивний вплив на врегулювання близькосхідного конфлікту та інші можливі потрясіння. Суперечності між Іраном і Іраком вилились у війну 1980-1988 pp. Після її закінчення конфронтація сторін тривала, вони продовжували озброюватись. В 1996 р. Іран мав військовий бюджет у розмірі 2,3 млрд. дол. В його збройних силах нараховувалось 513 тис. військовослуж­бовців, 1 555 танків, 950 БТР і БМП, 119 бойових кораблів, 295 літаків і вертольотів. На своєму озброєнні 382-тисячна іракська армія мала 2 700 танків, 4 400 БТР і БМП, 22 військові кораблі, 483 літаки і вертольоти, а її військовий бюджет становив 2,7 млрд. дол. Протистояння між цими країнами триває й надалі.

Відчутним ударом по ідеї арабської єдності стала агресія Іра­ку проти Кувейту, однієї арабської держави проти іншої. Вона ви­кликала гостру політичну кризу в арабському світі, оскільки Ірак підтримали Лівія і ОВП. Після цього аравійські монархії припи­нили виплату субсидій палестинському руху, яка становила близь­ко 6 млрд. дол. щорічно. Численна палестинська діаспора була витіснена з Кувейту. Іракська агресія, поразка Кувейту поставили під сумнів попередню концепцію національної безпеки, яка базува­лася на принципі опори на власні сили. Були підписані договори про військове співробітництво на 10 років Кувейту із США (1991), Великобританією і Францією (1992), з Росією (1993). У Кувейті розміщені війська США. Аравійські монархії виробили спільну оборонну доктрину і створили об'єднаний військовий контингент «Щит півострова», що використовується як сили швидкого реагу­вання. Конфлікти і можливість бойових дій є причиною закупок арабськими країнами великої кількості найсучасніших озброєнь. Після краху СРСР 70% світового продажу зброї контролювали США. В 1993 р. вони продали військової техніки і озброєнь на суму 22,3 млрд. дол., Росія - на 2,8 млрд. дол., Великобританія -на 2,3 млрд. дол. Загальні витрати арабських країн на закупку зброї в 1995 р. досягли 180 млрд. дол.

32. БЛИЗЬКОСХІДНИЙ КОНФЛІКТ

Виникнення близькосхідної кризи. Палестинська війна (1948-1949)

Близький Схід протягом тривалого часу є «гарячою точкою» планети, до якої прикута увага світового співтовариства. Близь­косхідний конфлікт має два важливі аспекти. По-перше, це па­лестинська проблема і право арабського народу Палестини на

самовизначення і створення незалежної держави; по-друге — взаємовідносини Ізраїлю з арабськими країнами регіону.

Між арабським і єврейським народами склалися дуже на­пружені відносини, які переростали в збройні сутички. Англія, щоб зняти з себе відповідальність за ситуацію, яка виникла в результаті її політики в Палестині, передала це питання на роз­гляд ООН.

Палестинська проблема обговорювалась на надзвичайній сесії Генеральної Асамблеї 00Н у квітні-травні 1947 р. і на другій сесії Генеральної Асамблеї 00Н у вересні-листопаді 1947 р. Вона не мала простих рішень і зачіпала інтереси багатьох сторін. В результаті тривалих дебатів 29 листопада 1947 р. була прийня­та резолюція 00Н № 181 про припинення дії англійського ман­дату і поділ Палестини на дві держави - єврейську і арабську. Відповідно до резолюції, арабську державу планувалось створи­ти на площі 11,1 тис. кв. км (42,8% території), єврейській дер­жаві відводилось 14,1 тис. кв. км (56,5% території). Єрусалим та його околиці виділялись у спеціальну зону під міжнародним контролем. Резолюція передбачала тісні зв'язки між новими державами, які включали економічний і митний союз, спільність валют, єдину транспортну та іригаційну систему. Арабська і єврейська держави мали бути створені до жовтня 1948 р. за обов'язкової участі спеціальної комісії ООН. Резолюція ООН мала конструктивний характер і задовольняла законне право арабського і єврейського народів Палестини на самовизначення, дозволяла кожному з них створити свою державу і погасити напруження в регіоні. За неї проголосували 33 держави, 13 були проти, 10 (разом з Англію) утримались. Арабські країни і пале­стинські національні організації виступали категорично проти створення єврейської держави в Палестині і готові були запобі­гти цьому, застосувавши силу.

14 травня 1948 р. закінчився англійський мандат на управ­ління Палестиною. В цей же день відбулося офіційне проголо­шення держави Ізраїль.

15 травня 1948 р. сім арабських держав - Єгипет, Сирія, Йор­данія, Ліван, Ірак, Ємен, Саудівська Аравія - розпочали війну про­ти єврейської держави. Вони розраховували здобути легку пере­могу і силою зброї вирішити проблему палестинських територій на користь арабів. Спочатку перебіг бойових дій складався успішно для арабських держав, але незабаром з'ясувалося, що вони погано підготовлені до війни, не мають конкретного плану і спільного керівництва. Ізраїльська армія перейшла в наступ і окупувала більшу частину Палестини. Війна 1948-1949 років закінчилася перемогою Ізраїлю. При посередництві ООН в 1949 р. були укла­дені двосторонні угоди про перемир'я, мир підписаний не був. Не

були встановлені й кордони між Ізраїлем і сусідніми арабськими державами, лише проведені демаркаційні лінії. В результаті Па­лестинської війни 1948-1949 років Ізраїль захопив 6,7 тис. кв. км території, яка за рішенням ООН відводилась арабській державі. Решта території цієї так і не створеної держави відійшла Єгипту (сектор Газа) та Йорданії (західний берег р. Йордан). Рятуючись від бойових дій і терору, в сусідні держави втекло 900 тис. палес­тинських арабів. Виникла складна проблема палестинських біженців. Радянський Союз в арабо-ізраїльській війні 1948-1949 pp. підтримував єврейську сторону.

Англо-франко-ізраїльська агресія проти Єгипту (1956)

В 1956 р. президент Єгипту Г.А. Насер видав указ про на­ціоналізацію Суецького каналу, що належав англійському і фран­цузькому капіталу. Єгипетська сторона також перекрила Акабсь-ку затоку і позбавила Ізраїль виходу в Червоне море. Англія, Франція, Ізраїль вирішили збройним шляхом розв'язати складні проблеми взаємовідносин з Єгиптом. 29 жовтня 1956 р. ізраїльсь­ка армія розпочала наступ на Синайському півострові, 31 жовт­ня Англія і Франція завдали бомбових ударів по єгипетських містах, а через тиждень висадили свої війська на його території. Радянське керівництво зробило кілька офіційних заяв в ООН, виступаючи на захист Єгипту, направило лідерам Англії, Франції та Ізраїлю послання, попереджаючи про свою готовність вступи­ти в конфлікт на його боці. Надалі це сприяло тісному зближен­ню Єгипту та інших арабських країн з СРСР у військовій сфері. 7 листопада 1956 р. Генеральна Асамблея ООН прийняла резо­люцію з вимогою припинити вогонь і вивести іноземні війська з території Єгипту. Вздовж єгипетсько-ізраїльського кордону вста­новлювалася буферна зона із перебуванням надзвичайних зброй­них сил ООН, які розвели воюючі сторони. Під контролем ООН були евакуйовані війська Англії і Франції (грудень 1956 р.) та Ізраїлю (березень 1957 p.).

Після цієї війни відбулася інтернаціоналізація близькосхід­ного конфлікту, проявилося прагнення міжнародних військово-політичних союзів втручатися в перебіг подій у регіоні й впли­вати на нього. Арабські країни почали шукати підтримки і до­помоги в СРСР, Ізраїль - у країн Заходу на чолі з СІЛА.

Створення Організації визволення Палестини

Поразки у війнах з Ізраїлем стали національною трагедією для арабського народу Палестини. Діючі партії та угруповання виявилися нездатними організувати й очолити маси в нових умовах, що склалися після створення Ізраїлю. У перші роки після

війни 1948-1949 pp. боротьба палестинців за свої права пішла на спад. Відбувалася переоцінка політичних та ідеологічних цінностей, спроби усвідомити причини національної катастрофи і зробити висновки. Знаходячись у вигнанні, значна частина палестинців активно включилася в економічне і громадське жит­тя країн перебування - Єгипту, Сирії, Йорданії, Лівану, Іраку, Кувейту, Саудівської Аравії, Лівії та ін. В арабських державах виникла нова палестинська інтелігенція - вчителі, лікарі, інже­нери, юристи, підприємці та ін. В кінці 50-х - на початку 60-х років почалося відродження палестинського національно-визволь­ного руху на новій основі. У боротьбу вступило нове покоління, яке виросло в умовах вигнання і вважало, що палестинський народ повинен відмовитися від пасивності і взяти вирішення своєї долі у власні руки, спираючись на допомогу арабських дер­жав. У 1959 р. група молодих палестинців на чолі з Ясером Арафатом створила організацію ФАТХ (Рух палестинського на­ціонального визволення).

В 1964 р. в арабському секторі Єрусалима відбувся Палес­тинський національний конгрес, в роботі якого взяло участь 400 делегатів. Він проголосив створення Організації визволення Палестини (ОВП), затвердив Національну хартію і статут, прий­няв рішення про формування армії. У Національній хартії виз­началися мета і завдання національно-визвольного руху Палес­тини. Вона засуджувала сіонізм, оголошувала незаконним поділ Палестини на основі резолюції ООН від 29 листопада 1947 р. і стверджувала, що тільки араби мають право створити державу в Палестині. Відповідальність за визволення Палестини від сіоні­стських окупантів покладалася на ОВП і «всю арабську націю». Єдиним засобом досягнення мети визнавалася збройна бороть­ба. Відповідно до статуту ОВП всі палестинці вважалися її чле­нами. Вищим органом ОВП була Національна рада Палестини, яка обиралась терміном на 3 роки. її керівником став Ахмед Шукейрі. Для фінансування діяльності організації створювався Палестинський національний фонд, який формувався за раху­нок внесків палестинців, пожертв, дарів різних об'єднань і окре­мих осіб, дотацій Ліги арабських держав і окремих арабських країн і т.д. Виникали збройні загони палестинського руху.

Організація визволення Палестини очолила свій народ у його боротьбі за самовизначення і створення національної держави. В той же час в її програмі містилися положення, які не могли знайти підтримки світового співтовариства, зокрема, знищення збройним шляхом Ізраїлю, створеного за рішенням ООН. Цей підхід розцінювався як міжнародний тероризм. ОВП не дістала офіційного визнання у світі, хоча їй надавало допомогу багато держав. Палестинські екстремісти здійснили ряд терористичних

актів у країнах Заходу. Ізраїль на міжнародній арені постійно звинувачував ОВП у ворожих діях проти мирного населення, які не могла виправдати ніяка висока мета. Світова громадсь­ка думка насторожено оцінювала діяльність Організації визво­лення Палестини.

Арабо-ізраїльські війни 1967, 1973, 1982 pp.

5 червня 1967 р. Ізраїль розпочав війну проти Єгипту, Сирії, Йорданії. Його військово-повітряні сили завдали удару по 16 єгипетських військових аеродромах. Використовуючи фактор раптовості, Ізраїль захопив Синайський півострів, сектор Газа, землі на західному березі р. Йордан, арабську частину Єрусали­ма, Голанські висоти. Всього було загарбано 70 тис. кв. км арабсь­ких територій. Активні бойові дії велися протягом перших шести днів, потім війна набула затяжного характеру. У 1970 р. сторо­ни підписали перемир'я.

22 листопада 1967 р. Рада Безпеки ООН прийняла резолю­цію № 242, яка містила положення про вивід ізраїльських військ з окупованих територій, припинення війни на Близькому Сході, визнання права на суверенітет усіх держав регіону, справедливе вирішення проблеми палестинських біженців, свободу навігації в міжнародних водах.

6 жовтня 1973 р. розпочалася четверта арабо-ізраїльська війна, в якій воювали Єгипет, Сирія та Ізраїль. Бойові дії пока­зали значно вищий рівень боєздатності арабських армій, які одер­жали передову радянську військову техніку, зокрема, системи протиповітряної оборони, літаки, танки. Ізраїльська армія заз­нала важких поразок. У ході війни арабські країни застосували економічні санкції проти Заходу, який надавав підтримку Ізраї­лю, припинили поставляти нафту на світовий ринок, що викли­кало енергетичну кризу і різке зростання цін на нафтопродук­ти. Більшість європейських держав виступили із закликом дот­римуватися резолюції Ради Безпеки ООН від 22 листопада 1967 р. Англія і Франція заборонили експорт зброї воюючим сторонам.

Результати чотирьох арабо-ізраїльських воєн переконливо довели, що вирішити палестинську проблему лише силою зброї неможливо. Почалися пошуки шляхів політичного врегулюван­ня. Організація визволення Палестини зняла свою вимогу зни­щення держави Ізраїль і визнала можливість переговорів, що змінило ставлення до неї у світі. В 1974 р. делегація ОВП впер­ше була запрошена на засідання Генеральної Асамблеї ООН і одержала міжнародне визнання як законний представник арабсь­кого народу Палестини. їй надавався статус спостерігача в ООН, вона дістала право працювати в інших міжнародних організа­ціях, почала завойовувати прихильників.

Після війни 1973 p. була порушена загальноарабська єдність щодо палестинського питання. Новий президент Єгип­ту А. Садат змінив зовнішньополітичну орієнтацію (з Радянсь­кого Союзу на США) і розпочав сепаратні переговори з Ізраї­лем. В 1979 р. в літній резиденції президента США Кемп-Девіді був підписаний мирний договір між Ізраїлем і Єгип­том. Між обома країнами припинявся стан війни, ізраїльські війська поетапно виводились із Синайського півострова, де відновлювався єгипетський суверенітет. Цей договір відпові­дав національним інтересам Єгипту, але завдавав шкоди за­гальним арабським інтересам і боротьбі з Ізраїлем. Він дістав високу оцінку на Заході. Політичні лідери Єгипту та Ізраїлю А. Садат і М. Бегін були нагороджені Нобелівською премією миру за новий підхід до близькосхідного врегулювання і про­рив у складних арабо-єврейських відносинах. Арабські краї­ни розцінили дії А. Садата як зраду, розірвали з Єгиптом дипломатичні відносини та економічні зв'язки. Садат був убитий мусульманськими терористами.

У 1982 р. Ізраїль розв'язав війну проти Лівану, прагнучи знищити штаб-квартиру Організації визволення Палестини та її збройні формування. Ізраїльські війська захопили Бейрут і витіснили палестинців з території Лівану. На лівано-ізраїльсь-кому кордоні була створена 45-кілометрова зона безпеки. Згідно з рішенням Ліги арабських держав, у Лівані постійно знахо­дяться війська Сирії.

і⁷ Палестинська проблема на сучасному етапі

У кінці 80-х - на початку 90-х років розпочалися перегово­ри між лідерами ОВП та Ізраїлю, які відбувались у кілька етапів при посередництві США. Була прийнята ізраїльська формула «Мир в обмін на землю». У 1993 р. між ОВП та Ізраїлем укла­дено договір про поетапне врегулювання і створення Палестинсь­кої держави на територіях, що окуповані, але не анексовані Ізраї­лем (сектор Газа, західний берег р. Йордан). На першому етапі врегулювання вводилася палестинська автономія, надалі плану­валося надати їй повну незалежність.

В 1994 р. був підписаний договір між Ізраїлем та Йорда­нією. Переговори з Сирією поки що завершилися безрезуль­татно, бо сирійська сторона неодмінною умовою укладення договору висуває вимогу про повернення своєї території -Голанських висот.

Єврейські і арабські екстремісти намагаються зірвати про­цес близькосхідного примирення. Здійснено ряд терористичних актів. Проте переговори тривають.

33. ЄГИПЕТ

Боротьба за національну незалежність. Революція 1952 р.

Під час Другої світової війни Єгипет був найважливішим плацдармом Великобританії на Близькому Сході і в Африці. У перші повоєнні роки зберігалась англійська військова присутність у країні, постійне втручання у внутрішні справи Єгипту здійсню­валося на підставі умов договору 1936 p., термін дії якого мав закінчитись у 1956 р. Єгипетські національно-патріотичні сили вимагали дострокового припинення дії договору і справжньої незалежності. Натомість у 1946 р. Великобританії вдалося в черговий раз нав'язати правлячим колам Єгипту нерівноправ­ну угоду, що підтверджувала і конкретизувала умови договору 1936 р. В Єгипті зберігались англійські військово-морські і військово-повітряні бази. Англія мала право ввести в країну додаткові військові контингенти в будь-який час, коли, на її думку, Єгипту загрожувала небезпека, а також використовувати єги­петські війська за межами країни для своїх військових операцій. Створювалась змішана англо-єгипетська рада спільної оборони. Великобританія зобов'язувалася вивести свої війська із зони Суецького каналу, Каїра і Олександрії не раніше, ніж через три роки, якщо ситуація буде сприятливою.

У 1947 р. питання про вивід англійських військ з Єгипту і ліквідацію нерівноправних угод із Великобританією, які обме­жували суверенітет країни, було винесено на розгляд Ради Без­пеки ООН. Цей орган десять разів обговорював єгипетське пи­тання, але так і не прийняв конкретного рішення. Необхідність перебування своїх військ у Єгипті Великобританія мотивувала політичною нестабільністю в регіоні і небезпекою, яку прихову­вало в собі арабо-єврейське протистояння.

У країні активізувався патріотичний рух, що боровся проти монархічного режиму, корумпованої бюрократії, великої буржуа­зії і поміщиків, усіх тих, хто не хотів або не вмів захищати національні інтереси. У 1951 р. розпочалися масові анти-англійські виступи, зіткнення з військами і поліцією. Буржу­азні партії скомпрометували себе нерішучістю, половинчастістю дій і втратили авторитет у значної частини єгипетського сус­пільства. Ініціатива перейшла до рук військових. У лавах єги­петської армії виникла організація «Вільні офіцери», ініціато­ром створення і керівником якої був Г.А. Насер. Вона ставила перед собою завдання здійснити державний переворот, скинути короля Фарука, передати владу політикам, які провели б у країні реформи. Активну участь у роботі організації брало близько 300 офіцерів, а кількість її прихильників на поч. 50-х років досягла

1 000 чол. її діяльність була су­воро законспірована. Організація складалась із груп по 3-5 чол., яким нічого не було відомо про роботу інших. Лише Насер знав усіх членів «Вільних офіцерів». Координацію роботи груп здійс­нював Виконавчий комітет, який очолював офіцер із найвищим військовим званням - генерал-майор М. Нагіб.

У ніч з 22 на 23 липня 1952 р. організація «Вільні офіцери» за­хопила владу в Каїрі. Переворот був старанно підготовлений і про­ведений за планом, розробленим Г.А. Насером. Бойові загони під командуванням 99-ти офіцерів зайняли всі стратегічні пункти столиці. їх паролем стало слово «перемога». Король Фарук відрік­ся від престолу і залишив краї­ну. Влада перейшла до рук Ради революційного командування, яку очолив М. Нагіб. Він став першим тимчасовим президентом і прем'єр-міністром Єгипту. Протягом наступних двох років М. Нагіб вважався вождем єгипетської революції, ініціатором оновлення країни. Його заступник Г.А. Насер залишався в тіні, будучи для широкого загалу скромним непомітним офіцером, од­ним із виконавців прийнятих рішень. Його роль як справжнього керівника Ради революційного командування не афішувалась.

Першим радикальним заходом нового режиму стало прий­няття закону про аграрну реформу від 9 вересня 1952 р. Вста­новлювався земельний максимум для поміщиків у 200 федданів землі (один феддан - 0,42 га). Ще 100 федданів могло перебува­ти у власності членів їх сімей. Надлишки вилучалися державою за викуп і продавалися безземельним і малоземельним селя­нам у розстрочку терміном на ЗО років. Всього викупу підляга­ло 650 тис. федданів землі. Спочатку військові збиралися пере­дати владу існуючим політичним партіям. їх лідери дістали пропозицію оприлюднити програми і статут і подати відомості про фінанси. З'ясувалося, що стара політична еліта не готова до радикальних змін і прагне повернутися до колишніх порядків. У січні 1953 р. політичні партії були розпущені. Набрала чин­ності тимчасова конституція країни. 18 червня 1953 р. в Єгипті було проголошено республіку.

У зовнішній політиці Рада революційного командування в основному орієнтувалася на США, сподіваючись на економічну і політичну допомогу. 19 жовтня 1954 р. була укладена угода з Великобританією про вивід англійських військ з Єгипту протя­гом 20 місяців від часу її підписання. Серед активних діячів нового режиму тривали суперечки з питання про перспективи розвитку Єгипту. Немолодий генерал М. Нагіб, хворий на ревма­тизм, мало цікавився діяльністю РРК, здебільшого обмежуючись підписанням документів, які йому доставляли додому. Він схи­лявся до компромісу з рядом впливових діячів часів монархії та ісламськими фундаменталістами, проводив з ними таємні пе­реговори. Така позиція не влаштовувала реформаторів, очолю­ваних Г.А. Насером. У листопаді 1954 p. M. Нагіб був усунутий зі своїх посад і висланий в глухе віддалене село, де провів решту свого життя. Г.А. Насер офіційно очолив Раду революційного командування.

Правління Г.А. Насера (1954-1970)

28 березня 1955 р. Г.А. Насер уперше публічно сформулю­вав 6 принципів єгипетської революції: 1) ліквідація імперіалі­зму, 2) ліквідація феодалізму, 3) ліквідація капіталістичних мо­нополій, 4) встановлення соціальної справедливості, 5) створен­ня єдиної сильної національної армії, 6) встановлення дійсно демократичної системи. Вони мали лягти в основу моделі онов­леної єгипетської держави.

23 червня 1956 р. була прийнята нова конституція країни. Єгипет проголошувався республікою, а єгипетський народ - ча­стиною арабської нації. Законодавча влада належала парламен­ту - Національним зборам, що обиралися шляхом загальних таємних виборів на 5 років. Главою держави був президент з широкими повноваженнями. Цю посаду обійняв Г.А. Насер.

Єгипетське керівництво розпочало переговори із США і Міжнародним банком реконструкції і розвитку про отримання позик для економічних реформ, зокрема, на будівництво Асу­анської ГЕС на Нілі. Перед загрозою ізраїльської агресії Г.А. На­сер шукав стратегічних партнерів, мав намір закупити сучасну зброю для посилення боєздатності національної армії. Західні держави не пішли на військове співробітництво. Єгипетська сто­рона ^провела консультації про можливість отримання зброї з СРСР. У відповідь США і МБРР відмовили Єгипту в наданні обіцяних позик. Незадоволення Заходу викликала й активна Участь Насера в русі неприєднання.

Тоді в 1956 р. керівництво Єгипту націоналізувало Суець-кий канал, плануючи направити доходи від його експлуатації на

економічне відродження країни. 44% акцій каналу належало англійському уряду, 52% - французьким власникам, незначна частина - СІЛА, що купили їх у Ватикану. Щорічно Суецький канал давав компанії 35 млн. фунтів стерлінгів чистого прибут­ку, з яких Єгипту виділявся 1 млн. фунт стерлінгів. Власники акцій мали отримати компенсацію. Уряд Єгипту підтверджував свободу судноплавства по каналу.

Великі держави, крім прямих прибутків, використовували геополітичні можливості власників каналу для контролю над Близьким Сходом. Вони організували антиєгипетську кампа­нію, намагаючись зберегти свої позиції в регіоні. З ініціативи Великобританії в Лондоні відбулася нарада, на якій США запро­понували вивести Суецький канал з-під контролю Єгипту і пе­редати його під міжнародне управління. Рада Безпеки ООН підтвердила суверенітет Єгипту над каналом (жовтень 1956 p.). Після провалу міжнародного тиску на Єгипет Англія і Франція розв'язали інтервенцію проти нього, яку підтримав Ізраїль. Ра­дянський Союз надав Єгипту велику політичну і дипломатичну підтримку. Була зроблена заява про можливість участі «радянсь­ких добровольців» у боях на боці Єгипту. Англо-франко-ізраїльсь-ка агресія закінчилася провалом. З цього часу остаточно визна­чилась орієнтація режиму Насера на СРСР.

У кінці 50-х років лідери країни взяли курс на «єгиптиза-цію» економіки. Акції іноземних підприємств продавались єгип­тянам, їх контрольні пакети викуповувалися державою. У 1960-1963 pp. було проведено націоналізацію за викуп великих про­мислових, будівельних, транспортних компаній, що належали єгипетській буржуазії. Виник державний сектор, який зайняв пріоритетні позиції. Інтенсивно здійснювалась індустріалізація.

До початку 70-х років було побудовано понад 1 000 нових господарських об'єктів. У створенні національної економіки Єгипет спирався на допомогу СРСР. 27 грудня 1958 р. була підпи­сана угода про спорудження Асуанського гідроенергетичного комплексу, для чого радянською стороною виділявся кредит на суму 90 млн. інвалютних рублів. 27 серпня 1970 р. було прий­няте рішення про надання ще 202,5 млн. руб. Був розроблений унікальний проект ГЕС на 12 турбін потужністю 175 тис. кВт кожна, споруда якої була вирубана у скелі. Іригаційна система складалася з озера, трьох головних і 8-ми тис. додаткових по­льових каналів. Найцінніші історичні пам'ятки за допомогою ЮНЕСКО були перенесені в інше місце. Асуанський комплекс став основою господарства Єгипту і після закінчення будівницт­ва приносив державі прибуток в 1 млрд. фунтів на рік. Електро­енергія експортувалася в Сирію, Йорданію, Саудівську Аравію, Туреччину. Посівні площі країни збільшилися на 30%. На

зрошуваних землях можна було збирати три врожаї на рік. Ра­дянський Союз надав Єгипту допомогу в будівництві 150 про­мислових, сільськогосподарських і навчальних об'єктів.

В економіці країни залишився і приватний сектор. Дрібним і середнім національним власникам належали невеликі підприєм­ства, ремісничі майстерні, заклади обслуговування в легкій і хар­човій промисловості, у внутрішній торгівлі.

У 60-х роках був прийнятий ряд доповнень до закону про аграрну реформу 1952 р. Максимальний розмір земельних діля­нок встановлювався в 50 федданів на власника і 100 федданів на його сім'ю. З 1964 р. компенсація поміщикам за вилучену зем­лю відмінялась, а викупні платежі для селян знижувались на 75%. Держава заохочувала створення кооперативів. Велике зна­чення надавалось освоєнню нових земель і створенню держгоспів у провінції Ат-Тахір і в районі Асуанської греблі.

Г.А. Насер і його соратники негативно оцінювали партійно-парламентську систему, що існувала в монархічному Єгипті. Вони прагнули створити єдину організацію, яка б виражала інтереси всіх груп суспільства. Спочатку така роль відводилася Націо­нальному конгресу народних сил, який прийняв програму «Хар­тія національних дій» (1962). Головною метою режиму і сус­пільства проголошувалась побудова «єгипетського соціалізму». Підкреслювався його національний характер, принципова відмінність від комунізму, неприйняття диктатури пролетаріату, велике значення для єгиптян принципів і норм ісламу. В 1962-1963 pp. була створена насерівська партія - Арабський соці­алістичний союз. У країні встановився режим особистої влади Г.А. Насера. Президент став центром політичної системи, а де­мократичні інститути мали допоміжний, другорядний характер. Реальною опорою режиму були армія і органи держбезпеки. Опо­зиція переслідувалась.

У зовнішній політиці Г.А. Насер орієнтувався на СРСР, звідки отримував суттєву економічну, політичну, військову допомогу. Єгипет претендував на особливу об'єднуючу роль у регіоні. Згідно з геополітичною концепцією Насера, Єгипет був центром трьох кіл: арабського, африканського, мусульманського. Насер праг­нув об'єднати арабські країни в єдину державу. Практично йому вдавалося на деякий час об'єднати Єгипет і Сирію (1958-1961) і створити Об'єднану Арабську Республіку. Однак досить швидко Сирія вийшла зі складу ОАР. Інші арабські країни не сприйня­ли ідею Насера, воліючи розвиватись кожна своїм шляхом. Єги­пет активно підтримував арабський народ Палестини в його боротьбі проти ізраїльської окупації за створення незалежної держави. Він воював проти Ізраїлю у війнах 50-60-х років і під час війни 1967 р. втратив Синайський півострів і сектор Газа.

Наприкінці 60-х років позитивні можливості насерівської моделі «єгипетського соціалізму» в основному були вичерпані. Країна вступила в стадію затяжної кризи. Державний сектор працював неефективно. На загальний стан економіки негативно вплинули такі наслідки поразки у війні з Ізраїлем 1967 p., як закриття Суецького каналу, втрата нафтопромислів на Синайському пів­острові, припинення туризму. Єгипет потребував фінансової до­помоги. Сподіваючись на отримання субсидій, Насер змушений був піти на примирення з монархами Аравійського півострова, яких він завжди критикував за деспотизм. В останні роки життя він зробив заяви про можливість поліпшення стосунків із США та іншими західними країнами. В 1970 р. Г.А. Насер несподівано помер від серцевого нападу в 52-річному віці.

Г.А. Насер - видатний діяч єгипетського, арабського і світо­вого національно-визвольного руху. Він відіграв визначну роль у визволенні Єгипту від монархії і принизливого контролю За­ходу, повернув під суверенітет країни Суецький канал, наполег­ливо боровся проти ізраїльської експансії, зробив вагомий вне­сок у розбудову незалежної єгипетської держави. Насер корис­тувався величезною популярністю і авторитетом в арабських країнах і в усьому світі. Його методи боротьби за національні інтереси, модель «єгипетського соціалізму» вважалися найбільш ефективними в ряді країн. Організації «Вільні офіцери» були створені в Сирії, Іраку, Лівії. Патріотично настроєні суспільні сили, в першу чергу офіцерство, на початкових етапах після при­ходу до влади в цих країнах орієнтувалися на насерівські ре­форми. Водночас він допустив ряд об'єктивних і суб'єктивних помилок. Життя вимагало нових підходів до вирішення про­блем країни.

П Правління А. Салата (1970-1981)

Після смерті Г.А. Насера президентом Єгипту став Анвар Садат, який докорінно змінив внутрішню і зовнішню політику країни. В економічній сфері вводився інфітах - політика відкри­тих дверей. Створювались сприятливі умови для залучення іно­земного капіталу. Знімались обмеження з діяльності національ­ної буржуазії. Водночас не були розроблені механізми захисту інтересів власних товаровиробників. В Єгипет ринув потік іно­земних товарів. Іноземні капітали вкладалися лише в нафтовий бізнес і фінанси. Випереджаючими темпами розвивалась торгів­ля, а не промисловість і сільське господарство. За роки правлін­ня А. Садата в Єгипті не було збудовано жодного великого підприємства. Недостатня увага до розвитку сільського госпо­дарства привела до того, що більш як половина продовольства

стала ввозитися з-за кордону, у тому числі 70% необхідної кількості пшениці. Зовнішній борг країни збільшився більш ніж у 10 разів - з 1,7 млрд. дол. в 1971 р. до 20 млрд. дол. в 1981 р. Посилилися структурні диспропорції в господарстві. Сформува­лась неокомпрадорська буржуазія - «жирні коти інфітаху», яка не була зацікавлена в розвитку національного виробництва, а виконувала роль посередника між єгипетським ринком та іно­земними монополіями,

Такі тенденції в господарстві привели до різкої майнової поляризації населення і високої соціальної напруженості. Од­ночасно з інфітахом в економіці і політичній сфері вводилася система «контрольованої демократії». У 1971 р. була прийнята нова конституція Єгипту. Поряд з широкими законодавчими повноваженнями президент мав право призначати не лише міністрів, але й губернаторів провінцій, редакторів газет, ректорів університетів та інших впливових офіційних осіб. Вищі державні чиновники визначали зміст радіо- і телепередач, програми шкіл і зміст проповідей у більшості мечетей. Вводилася багато­партійність. Конституція 1971 р. забороняла створення політич­них партій за класовою і релігійною ознакою, а також таких, що повторювали програми вже існуючих. На базі Арабського соціа­лістичного союзу виникли Арабська соціалістична партія, Со-V ціалістично-ліберальна партія, Національно-прогресивна партія. | У 1978 р. була створена Національно-демократична партія на І чолі з президентом А. Садатом. Опозиція перебувала під жорст-| ким контролем держави. Для боротьби з нею президент видав І ряд законодавчих актів, що суперечили конституції і елемен-I* тарним демократичним нормам. Так, у президентському дек-I реті «Про захист національної єдності» (1978) 6 із 11 статей І передбачали каторжні роботи за антиурядові виступи, участь у І несанкціонованих зборах, завдання збитків державному майну, І порушення громадського спокою, організацію страйків. Закон і «Про порок» (1980) вводив суворі покарання за підрив «націо-;. нальної єдності і соціального миру» або ж «моральних ціннос­тей суспільства».

У зовнішній політиці відбулася переорієнтація Єгипту на СПІА і західні країни. Під впливом їх була порушена арабська єдність у ставленні до Ізраїлю і палестинської проблеми. Прези­дент А. Садат поставив єгипетські національні інтереси вище від загальноарабських. Були висунуті лозунги «Єгипет понад усе!», «Єгипет по-перше, по-друге і в цілому!». У 1979 р. А. Садат підписав сепаратну двосторонню угоду з Ізраїлем. Єгипет вихо­див із збройного конфлікту і поетапно повертав свої окуповані території. Договір викликав загальне обурення як в арабському світі, так і в самому Єгипті. Більшість арабських країн розірвала

з ним дипломатичні відносини і припинила будь-яке співробіт­ництво. Єгипет був виключений з Ліги арабських держав. Все­редині країни розпочалися акції протесту. А. Садат розпустив парламент, оскільки 33 депутати в тій чи іншій формі не підтри­мали мирний договір з Ізраїлем. У 1981 р. за особистим указом президента в тюрмах опинилися представники всіх політичних течій єгипетського суспільства - лівих сил, патріотично настроє­ної інтелігенції, лібералів, мусульманських фундаменталістів. Осінь 1981 р. в Єгипті дістала назву «осінь гніву».

6 жовтня 1981 р. президент А. Садат був убитий на військо­вому параді в Каїрі ісламськими екстремістами, які таким чи­ном розправилися з ним за зраду арабських інтересів, співробіт­ництво з Ізраїлем і Заходом. Правління А. Садата оцінюється двояко. З одного боку він започаткував створення в Єгипті рин­кової економіки на нових засадах, вивів країну зі стану багато­річної конфронтації з Ізраїлем, скоротив військові витрати, по­вернув Синайський півострів. З іншого боку, президент А. Садат порушив загальноарабську єдність і не дістав підтримки єги­петського суспільства. Позитивні аспекти його діяльності поча­ли проявлятися лише через певний час.

-, ■") Правління X. Мубарака (з 1981 р.)

Хосні Мубарак зайняв пост президента Єгипту після загибелі А. Садата. Нова серія перетворень мала поліпшити економічну ситуацію в країні, забезпечити політичну стабільність. Перш за все були проведені заходи, які мали на меті встановлення контро­лю над мусульманськими фундаменталістськими організаціями. Були страчені бойовики, що підготували і здійснили вбивство А. Садата. Переслідувались нелегальні угруповання, які визнавали терор і насильство методами політичної боротьби. В той же час з тюрем звільнялись більш помірковані ісламські активісти, серед них і ті, хто критикував режим. Як і раніше, не допускалася ісла­мізація державних і юридичних структур, зате розширювався вплив релігії на побутовому рівні. Збільшилась кількість ісламсь­ких програм на радіо і телебаченні. Розпочалося будівництво нових мечетей. Більше стало видаватися релігійної літератури. Курс на деполітизацію ісламу в Єгипті дав позитивні наслідки. Екстремісти втратили значну частину своїх прихильників.

Нове керівництво Єгипту пішло на співробітництво з інши­ми напрямками опозиції. Були звільнені політв'язні, розширена діяльність легальних політичних партій, зняті обмеження для засобів масової інформації. Відбулася демократизація єгипетсь­кого суспільства. Для заснування нової партії необхідно було звертатися в Комітет з політичних партій, який складався з трьох

міністрів (внутрішніх справ, юстиції і в справах парламенту) і трьох призначених урядом чиновників на чолі зі спікером. Рішення комітету має бути одноголосним. Нині в Єгипті діє 14 партій. Закон про вибори (1983) ввів систему пропорційного пред­ставництва в парламенті. Для проведення своїх кандидатів у вищий законодавчий орган партії повинні набрати 8% голосів виборців. Опозиція має в ньому близько третини місць. Правля­ча Національно-демократична партія, очолювана президентом X. Мубараком, контролює парламент і уряд і може на законних підставах здійснювати свою політику.

В економіці була проведена перебудова інфітаху з урахуван­ням помилок, допущених попереднім режимом. Вводився но­вий порядок залучення іноземних інвестицій у виробничі галузі за умови, що вони не заважатимуть розвиватися єгипетській промисловості. Державний сектор реорганізовувався на ринко­вих засадах, нерентабельні підприємства приватизувались. Про­те повністю він не ліквідовувався. У модернізації зони Суецько-го каналу були задіяні американські, англійські, японські капі­тали. Побудовані риболовецький порт, дві ГЕС, водогінні станції, дороги вздовж узбережжя і в бік Каїра, кілька сотень туристич­них комплексів, яхт-клуб. Після остаточного виведення ізраїльсь­кої армії з Синайського півострова (1982) тут створюється но­вий потужний економічний район шляхом залучення як дер­жавних, так і приватних національних і іноземних інвестицій. Будується 8 нових міст: Рас-Сидр, Абу-Рудейс, Торсина, Шармеш-Шейх, Загаб, Нувейба, Санкт-Катрин, Абу-Зунейма. Значно поси­лилась увага держави до сільськогосподарського виробництва, були виділені значні капіталовкладення. Заохочувалось фермер­ство. Президент X. Мубарак висунув лозунг «Назад - до землі!»

За всіх помітних досягнень в економіці Єгипту залишилось багато невирішених проблем. Валовий національний продукт зростає повільно і переважно за рахунок зовнішніх джерел (екс­плуатація Суецького каналу, продаж нафти, надходження від єгиптян, що працюють за кордоном, туризм). Зростають зовнішні борги. Складними соціальними проблемами є швидкий приріст населення, забезпечення продовольством, урбанізація, зосереджен­ня більшої частини жителів країни в долині Нілу.

В царині зовнішньої політики X. Мубарак досяг значних успіхів. Збереглися «особливі стратегічні стосунки» із США. У 80-х - на початку 90-х років Єгипет займав перше місце за обся­гами військової і економічної американської допомоги серед країн, що розвиваються. В той же час X. Мубарак покращив відносини з великою групою країн. Він висунув тезу про те, що мир на Близькому Сході для Єгипту є стратегічною метою, але двосторонні відносини з Ізраїлем залежать від вирішення

палестинської проблеми. Арабські країни відновили з Єгип­том дипломатичні відносини. Він знову став членом Ліги арабських держав, а штаб-квартира цієї організації знову зна­ходиться в Каїрі. Єгипет виступав на боці міжнародної коаліції, очолюваної США, в ірако-кувейтській війні 1991 р. Така пози­ція сприяла не лише відновленню його авторитету як одного з лідерів арабського світу, але й позитивно вплинула на розв'я­зання проблеми зовнішніх боргів. Нафтовидобувні країни Персь­кої затоки списали йому борг в 15 млрд. дол. США, у свою чергу, анулювали воєнні борги в 7,1 млрд. дол. і виділили що­річну субсидію в 2 млрд. дол.

Результатом діяльності X. Мубарака на посту президента Єгипту стали внутрішня стабільність, успіхи в розвитку націо­нальної економіки, збалансованість у зовнішній політиці. Він за­воював авторитет у країні і світі своїм виваженим курсом, в ос­нові якого лежить повага до історії, до досягнень його політичних попередників, до прагнень різних груп єгипетського суспільства.

34. СИРІЯ

Завершення боротьби сирійського народу за незалежність

Після виключення з конституції положення про французь­кий мандат сирійський національно-патріотичний рух наполег­ливо боровся за міжнародне визнання незалежності своєї краї­ни. Республіканський режим Сирії визнали СРСР, США, Вели­кобританія, ряд держав Західної Європи. В лютому 1945 р. Си-рія оголосила війну Німеччині та Японії. 12 квітня 1945 р. вона підписала декларацію ООН, ставши її членом. В березні 1945 р. Сирія взяла участь у створенні Ліги арабських держав.

Французькі політики високого рангу, зокрема генерал Ш. де Голль, заявили, що питання про сирійську незалежність буде вирішене після розгрому фашизму і встановлення загаль­ного миру. Однак після закінчення Другої світової війни Фран­ція не схотіла відмовитись від контролю над Сирією і вимагала визнати її особливі інтереси. В лютому 1946 p., коли Рада Безпе­ки ООН обговорювала питання про вивід французьких військ із Сирії, представники західних держав схилялися до прийняття рішення на користь Франції. Радянський представник вперше в історії ООН застосував право вето, захищаючи суверенітет Сирії. 17 квітня 1946 р. останні частини французького військового контингенту покинули країну. Цей день відзначається як на­ціональне свято - День евакуації.

Політична нестабільність кінця 40-50-х років. Об'єднання Сирії з Єгиптом

Політичні угруповання, що виступали спільно в період бо­ротьби за незалежність, мали різні уявлення про подальший роз­виток країни. Консервативні сили (поміщики, велика буржуазія, традиційна знать) прагнули придушити народний рух, закріпи­тися при владі, тісно співпрацювати з Великобританією і США. Американські монополії збирались побудувати через сирійську територію нафтопровід із Саудівської Аравії до берегів Серед­земного моря і хотіли бачити при владі залежний від них ре­жим. Великобританія висувала проект створення нової держа­ви - Великої Сирії - шляхом об'єднання Сирії, Лівану, Іраку, Палестини, Трансйорданії під своїм контролем. Національна буржуазія усвідомлювала необхідність захисту суверенітету і проведення реформ, однак була недостатньо організована. їй до­велося йти на компроміси і вступати в блоки з консервативним табором. Активну роль у політиці відігравала армія.

В країні відбулася серія військових переворотів, в ході яких до влади приходили офіцерські угруповання, що обіцяли ста­білізувати обстановку і приступити до вирішення нагальних проблем. В 1949 р. переворотів було 3 - в березні, серпні і грудні. В результаті грудневого перевороту 1949 р. владу захопили офі­цери під керівництвом А. Шишеклі. Був збережений парла­мент і цивільний уряд. А. Шишеклі тимчасово задовольнився посадою начальника Генерального штабу сирійської армії. Коли в 1951 р. з'ясувалося, що повністю контролювати політиків не вдається, він здійснив новий переворот і встановив пряму військову диктатуру, яка протрималася 3 роки. Прозахідна антидемократична політика військового режиму викликала загальне невдоволення. Проти нього розпочалась відкрита зброй­на боротьба в 1954 р. в районі Джебель-Друз під керівництвом Султана аль-Атраша, героя національного повстання 1925-1927 pp. Повстали також частини сирійської армії на півночі країни. А. Шишеклі втік за кордон. У Сирії були відновлені дія конституції і демократичний лад.

Паралельно зміцнювався рух під лозунгами арабського на­ціоналізму і арабської єдності. Організація «Аль-Баас аль-Арабі» (Арабське відродження), що виникла в 1943 p., реорганізувалась у регіональне відділення Партії арабського соціалістичного відродження (ПАСВ). Вихід із затяжної політичної кризи її діячі бачили в об'єднанні з Єгиптом. В січні 1958 р. вони направили листа з такою пропозицією президенту Єгипту Г.А. Насеру. 1 лю­того 1958 р. Сирія і Єгипет підписали Декларацію про створен­ня Об'єднаної Арабської Республіки. Всенародний референдум в обох країнах 21 лютого 1958 р. обрав на посаду президента

нової держави Г.А. Насера. За основу об'єднання була взята єгипетська система президентського правління. Законодавча влада передавалась єдиному парламенту. Передбачався пере­хідний період для врегулювання ряду проблем. Протягом цього часу мали існувати 2 райони: північний (сирійський) і півден­ний (єгипетський). Створювались центральний уряд у Каїрі і виконавчі комітети в обох районах. Політичні партії і громадські організації в Сирії розпускались. Для господарського розвитку сирійського району розроблялась 10-річна програма. Об'єднана Арабська Республіка проіснувала недовго. Далися взнаки різний рівень економічного розвитку, суперечності в розумінні необхід­них реформ, переважання єгипетської сторони в державному апараті. В 1961 р. Сирія вийшла з ОАР і відновила свій сувере­нітет. Політична стабілізація не відбулася.

Ь Прихід до влади баасистського режиму, його внутрішня і зовнішня політика

Ідеологія баасизму виявилась найбільш близькою багатьом прошаркам сирійського суспільства. В 1963 р. в результаті чергового військового перевороту в Сирії встановився баасистсь-кий режим. Ці події дістали назву «революція 8 березня». Проте в самій ПАСВ тривала ідеологічна боротьба, а лідери фракцій прагнули очолити країну. Сирія пережила 2 військових пере­вороти. 23 лютого 1966 р. до влади прийшло ліве радикальне крило ПАСВ. Керівниками перевороту були генерал-майор С. Джадид, полковник С. Хатум, генерал-майор А. Сувейдані та ін. Сирію 40-60-х років називали «країною зі стабільно неста­більним режимом».

16 листопада 1970 р. військова фракція ПАСВ, очолювана командувачем військово-повітряними силами Сирії Хафезом Асадом, захопила владу в свої руки. Цей переворот був останнім у повоєнній історії країни і носить назву «виправного руху». В березні 1971 р. X. Асада було обрано президентом Сирії. Своє завдання новий режим визначав як «побудову соціалістичного суспільства на науковій основі з урахуванням конкретних умов арабського світу».

В політичній сфері режим пішов на співробітництво з тими лівими силами, які готові були визнати керівну роль ПАСВ у суспільстві і її концепцію побудови сирійського різновиду арабсь­кого соціалізму. На цій базі в 1972 р. був створений Національ­ний прогресивний фронт (НПФ), в який, крім ПАСВ, увійшли Арабський соціалістичний союз, Партія соціалістів-юніоністів, Рух арабських соціалістів, Комуністична партія Сирії. Головний про­грамний документ фронту - хартія - складався з трьох розділів

і визначав завдання у внутрішній, міжарабській і зовнішній політиці. Найголовнішими з них були: розвиток Сирії шляхом соціалістичної орієнтації, боротьба проти імперіалізму і сіоніз­му, зміцнення єдності дій з іншими арабськими країнами, і перш за все з тими, де існували прогресивні режими, та здійснення соціально-економічних перетворень. ПАСВ оголошувалась про­відною силою фронту, а її рішення - основою для його функціо­нування. Тільки ПАСВ мала право вести пропаганду в армії, дер­жавних установах і серед студентства. Інші політичні органі­зації, що входили до складу НПФ, будували діяльність на основі своїх програмних документів, що не могли суперечити загальній програмі фронту.

В 1973 р. була прийнята конституція країни. Сирійська Арабська Республіка проголошувалась суверенною соціалістич­ною народно-демократичною державою з соціалістичною плано­вою економікою, метою якої є ліквідація всіх форм експлуа­тації. Встановлювались три форми власності: народна, колек­тивна і приватна, причому остання допускалась в межах її відпо­відності інтересам народу і планам національного розвитку. За­конодавча влада належала президенту, який обирався на 7 років, і парламенту - Народній раді. Депутати парламенту обирались по багатомандатних округах на 4 роки. Частина місць виділя­лась для робітників і селян, частина для представників інших соціальних категорій з таким розрахунком, щоб у масштабі всієї країни не менше половини депутатів були робітниками і селя­нами. Кандидати в депутати висувались як незалежні, партійні кандидати і партійні списки виборчою системою не були перед­бачені. Широкі повноваження надавалися президенту. На цю посаду п'ять разів обирався X. Асад (1971,1978, 1985,1992,1999).

В економіці формувався державний сектор шляхом націо­налізації великих промислових підприємств, банків і страхових компаній. Державною власністю оголошувались природні ресур-: си. Проводилась індустріалізація. Головна увага спрямовувалась на створення нафтовидобувної промисловості. Для розвідки но­вих нафтових родовищ залучались міжнародні корпорації. За технічного сприяння СРСР у Сирії побудовані такі базові для її економіки об'єкти, як Євфратський гідроенергетичний комплекс із ГЕС потужністю 800 тис. кВт, гідровузол «Аль-Баас», залізниці загальною довжиною 1 500 км, високовольтні лінії електропере­дач довжиною 2,8 тис км, іригаційні споруди на площі 21 тис. га, завод азотних добрив у Хансі. Всього за допомогою СРСР було споруджено 60 об'єктів і підготовлено 40 тис. спеціалістів для різних галузей господарства. Державний сектор виробляв 80% валового внутрішнього продукту, в ньому було зайнято 500 тис. чол. В легкій і харчовій промисловості, внутрішній торгівлі, сфері

обслуговування зберігся приватний капітал. На кінець 80-х років сукупне інвестування Сирії арабськими державами, СРСР і краї­нами Заходу оцінювалося в 40 млрд. дол.

Здійснювались аграрні реформи. В 1958-1980 pp. було прий­нято п'ять аграрних законів. Максимальний розмір земельних ділянок визначався у 80 га зрошуваних і 300 га богарних угідь на власника або відповідно 120 га і 460 га на сім'ю. У великих землевласників було вилучено за викуп 1,5 млн. га землі, яку отримали на пільгових умовах 85 тис. безземельних і малозе­мельних селян. На власника виділялось 8 га поливних або 30 га суходільних земель. Більшість сирійських селян мали земельні ділянки до 5 га. В результаті аграрної реформи кількість забез­печених селянських дворів зросла з 38% до 61% . Близько 70% оброблюваних земель належала приватним власникам. Почалося створення сільськогосподарських кооперативів.

Держава виділяла великі капіталовкладення для будівниц­тва зрошувальних систем. За 1970-1990 pp. площа поливних земель зросла з 451 тис. га до 707 тис. га (на 56,8%). Певна увага приділялась механізації сільського господарства, сучасній агротехніці, виведенню сортів рослин, стійких до посухи і т.д. Однак переважання дрібнотоварного сектора в сільськогоспо­дарському виробництві заважало впровадженню багатьох заходів, які сприяли б піднесенню його продуктивності. 30% необхідно­го продовольства Сирія ввозила.

У зовнішній політиці баасистський режим тісно співробіт­ничав з СРСР, використовуючи його економічну, політичну і військову допомогу. Ця співпраця була для нього об'єктивно необхідною і вигідною. В 1980 р. між Сирією і СРСР був підпи­саний договір про дружбу і співробітництво.

Сирія, втягнута в багаторічний близькосхідний конфлікт, воювала з Ізраїлем в 1948-1949, 1967, 1973, 1982 pp. В ході шес­тиденної війни 1967 р. вона втратила Голанські висоти - стра­тегічне плато, яке межує з Галілеєю від Тиверіадського озера до витоку р. Йордан. У 1974 р. ізраїльські війська без будь-якої необхідності і не в ході бойових операцій за допомогою динамі­ту і бульдозерів стерли з лиця землі головне місто Голанських висот Аль-Кунейтру. Керівництво Сирії пов'язує можливість успішних двосторонніх переговорів з Ізраїлем із поверненням окупованих Голанських висот. Сирія відіграла активну роль у припиненні громадянської війни в Лівані в другій половині 70-х років. За рішенням Ліги арабських держав там постійно знахо­диться контингент сирійських військ. У зв'язку з цим країни -експортери нафти почали виділяти Сирії субсидії для покриття частини витрат.

Кризові явища кінця 70-х — початку 80-х років XX ст. Політика реформ

В кінці 70-х років у Сирії загострились внутрішні супе­речності. Національна буржуазія була незадоволена втручан­ням держави в ціноутворення, наявністю необґрунтованих пільг і субсидій для деяких видів виробництва, підтримкою нерентабельних державних підприємств, жорстким контро­лем над зовнішньою торгівлею. Погіршувалось становище широких народних мас. Основні продукти харчування (рис, олія, цукор, чай, кава) продавались за картками, інші - за ви­сокими ринковими цінами.

Виразником загального невдоволення політикою ПАСВ стала асоціація «Брати-мусульмани», яка ставила мету скинути прав­лячий баасистський режим і побудувати в Сирії ісламську дер­жаву. Мусульманські фундаменталісти вимагали відміни законів про аграрну реформу, проведення денаціоналізації, вільної торгівлі. Для обґрунтування своєї антидержавної діяльності «Брати-мусульмани» використали конфесійний аспект. Прези­дент X. Асад, значна частина діячів правлячої партії, вищих уря­довців і офіцерів належали до шиїтської общини алавітів, до якої входило лише 12% населення країни, тоді як дві третини сирійців були сунітами.

Ісламська пропаганда звинувачувала режим ПАСВ у «єре­тизмі» і небажанні вести політику в інтересах сунітської більшості населення. З середини 70-х років у країні розпочався ісламській терор, який досяг свою апогею в 1979-1980 pp. Най-жорстокішою акцією «Братів-мусульман» було вбивство в червні 1979 р. більш ніж 60 курсантів військового училища в Халебі.

ПАСВ змогла оволодіти ситуацією і організувати суспіль­ство на боротьбу з насильством. Важливу роль у цьому процесі відіграв Національний прогресивний фронт. Пройшла мобілі­зація в робітничі, селянські, студентські загони самооборони, які отримали військову підготовку в спеціальних таборах. За участю армії, сил безпеки і воєнізованих антитерористичних загонів у 1980-1981 pp. власті провели масштабні операції, спря­мовані на виявлення і ліквідацію фундаменталістського підпілля. Запеклі бої між озброєними заколотниками і урядо­вими військами із застосуванням танків і артилерії, жертвами яких стали тисячі людей, відбулися в місті Хома. У 1983 р. боротьба проти релігійних екстремістів завершилась перемо­гою ПАСВ. Розпочалася трансформація баасистського режи­му. Стратегічним завданням державного розвитку визначений «курс на багатоукладність в економіці і багатопартійність у політиці». Відповідні зміни внесли в програму НПФ.

Економічні реформи створювали умови для багатоуклад­ного господарства, де рівні права мали державний, приватний, кооперативний, змішаний і іноземний сектор. Приватний ка­пітал переважає в сільському господарстві, внутрішній торгівлі, сфері послуг, посередницьких операціях, туризмі. Державний сектор контролює банки, енергетику, авіацію, транспорт, зв'язок, видобувну і обробну промисловість, 50% будівництва і зовніш­ньої торгівлі. Заохочується приватне підприємство. Створю­ються змішані підприємства, в яких державі має належати не менше 25% капіталу. Безпеку сирійських і іноземних інвес­тицій, вкладених в такі підприємства, страхує Кувейтська міжна­родна корпорація по гарантіях капіталовкладень. За допомо­гою міжнародних нафтових компаній «Пектен», «Демінекс», «Оксідентал», «Тотал» відкриті нові родовища нафти. Особливі умови господарської діяльності надані вільним економічним зонам. У сільському господарстві перед товаровиробниками всіх форм власності ставилось завдання збільшити обсяги продукції. Землі Сирії були розбиті на п'ять зон за рівнем родючості і кількість опадів і серед них спеціально виділені «зони сільсько­господарської стабілізації», де можна було зібрати 2-3 врожаї зернових на рік. Саме туди в першу чергу спрямовувались дер­жавні і приватні інвестиції. За короткий час Сирія змогла за­безпечити себе продовольством.

Відбувається швидке формування нового прошарку націо­нальної буржуазії шляхом збагачення баасистської партійної і військової еліти. Однак політична активність національної бур­жуазії поки що обмежується і знаходиться під контролем ре­жиму. В 1990 р. опозиційні угруповання різних напрямків (му­сульманські фундаменталісти, прихильники іракської Баас і по­передніх сирійських керівників, усунутих від влади, арабські націоналісти) зробили спробу створити свою організацію.

У 2000 р. помер президент Сирії Хафез Асад. За 30 років перебування на посту глави держави йому вдалося вирішити ряд складних внутрішніх проблем, подолати ісламський екс­тремізм, забезпечити стабільність суспільства, помітно посилити військово-політичні позиції Сирії в регіоні. На знак поваги до заслуг видатного державного діяча перед сирійським народом і арабським світом був оголошений 40-денний траур у Сирії та Йорданії і триденний траур в усіх інших арабських країнах. Керівництво ПАСВ прийняло рішення передати посаду прези­дента сину X. Асада - Башару, який заявив про незмінність ос­новних принципів внутрішньої і зовнішньої політики Сирії. В республіканській державі посада президента перейшла до на­ступника на засадах спадковості.

35. ІРАК

Монархічний режим. Революція 1958 р.

Ірак став незалежною державою в 1932 p., проте він і надалі залишався під англійським контролем за умовами двосторон­ньої угоди 1930 р. У роки Другої світової війни Великобританія використовувала територію країни як важливий стратегічний плацдарм на Середньому Сході. Після закінчення війни вона не поспішала виводити свої війська. Почалася так звана «друга англійська окупація». Лише після підписання нової угоди 1947 p., де підтверджувались її особливі інтереси, військовий контин­гент Великобританії був виведений з території Іраку.

Ірак залишався монархією з обмеженою конституцією. Ко­роль Фейсал та його оточення були нездатні виробити ефективну політику в загальнонаціональних інтересах, яка знайшла б підтримку в суспільстві. У другий половині 40-х років загостри­лись внутрішні проблеми Іраку. Нестабільна ситуація склалася в Курдистані, де курдська національна меншина, до якої належало 15-17% населення, боролася за визнання її громадянських прав. У релігійному плані найбільшою конфесією Іраку були мусуль-мани-шиїти (55-60% населення), проте їх допуск у державні уста­нови і армію обмежувався. У перші повоєнні роки монархічний режим дозволив деяку демократизацію суспільного життя. Ви­ник ряд політичних партій, в т.ч. ліві Комуністична партія Іраку і Партія арабського соціалістичного відродження. Настрої націо­нальної буржуазії і ліберальних поміщиків виражали Національ­но-демократична партія і Партія незалежності. Народна партія захищала інтереси середнього класу, дрібної буржуазії, інтелігенції, селянства. Так і не вийшла з підпілля Демократична партія Кур­дистану. З 1948 р. розпочався наступ на демократичні сили, які своєю діяльністю нібито підривали єдність нації.

Монархічний режим не збирався вирішувати проблеми сус­пільства - не лише шляхом реформ, але навіть часткових посту­пок. Будь-які прояви незадоволення, критика дій правлячої вер­хівки супроводжувались репресіями проти всіх напрямків опо­зиції. Політичних в'язнів у тюрмах піддавали тортурам, страчу­вали без суду і слідства. Так, у 1953 р. в тюрмі Багдада охороною було розстріляно 20 чол. в камерах, понад 100 чол. поранено. ^Неодноразово вводився військовий стан і приймались надзви­чайні закони. Через військово-поліцейські репресивні методи ^правління іракська влада дістала назву «чорного режиму». 1 Зовнішня політика Іраку мала прозахідний характер і май-іке не враховувала національні і загальноарабські інтереси. В Р.950-1954 pp. було укладено кілька угод із США про надання економічної, технічної, військової допомоги. У 1955 р. між Іраком

і Великобританією замість договору 1930 р. була підписана спе­ціальна угода, яка передбачала співробітництво сторін у захисті Іраку від зовнішньої агресії і зобов'язання Великобританії щодо підтримання іракської армії в стані повної бойової готовності. Військовий блок Багдадський пакт (1955) об'єднав Великобри­танію, Ірак і неарабські мусульманські країни Іран, Пакистан, Туреччину. Визнавалось допустимим використання іракської армії в антиарабських акціях. Підписання Пакту було зустріну­те в арабському світі різко негативно.

Монархічний режим повністю дискредитував себе всередині країни. В 1956 р. в іракській армії виникла організація «Вільні офіцери» за єгипетським зразком на чолі з Абдель Карімом Ка-семом. Найважливіші політичні партії і організації (ІКП, ПАСВ, Національно-демократична партія, Партія незалежності) створи­ли Фронт національної єдності. Його програма передбачала пова­лення «чорного режиму», вихід Іраку з Багдадського пакту, прове­дення політики позитивного нейтралітету, відміну надзвичайних законів, введення демократичних свобод, звільнення політв'язнів.

14 липня 1958 р. війська під командуванням членів органі­зації «Вільні офіцери» здійснили державний переворот у Багдаді. Король Фейсал, наступник престолу принц Абул Іллах, прем'єр-міністр Нурі ас-Саїд були вбиті. У країні перемогла антимонархічна революція. Ірак проголошувався республікою. Новий уряд, куди ввійшли військові з організації «Вільні офіцери» і представники ФНЄ, очолив А.К. Касем. Безпосередньо після повалення монархії були проведені демократичні перетворення. Звільнялись з тюрем політв'язні та учасники курдського національного руху. Легалі­зувались політичні партії. Була прийнята тимчасова конститу­ція. В 1959 р. країна вийшла з Багдадського пакту і ліквідувала іноземні військові бази на своїй території. Проте подальше ре­формування призупинилось через особисте суперництво за владу. А.К. Касем претендував на диктаторські повноваження. Відбу­лося кілька заколотів і змов, організованих його ворогами. У зв'яз­ку з черговим загостренням ситуації в Курдистані уряд запропо­нував винагороду в розмірі 100 тис. динарів (250 тис. дол.) тому,, хто доставить у Багдад лідера курдського національного руху Мустафу Барзані живим чи мертвим. Розпочалися невдалі бо­йові дії регулярних військ проти повстанців.

Прихід ПАСВ до влади. Соціально-економічні і політичні перетворення

Найбільш впливові партії Іраку - комуністична і баасистсь-ка - вели наполегливу боротьбу за маси, проголошуючи однако­ву кінцеву мету - побудову соціалізму. Комуністи виступали з

класових позицій і висували малозрозумілу ідею диктатури про­летаріату. Серед них було багато курдів, представників інших національних і релігійних меншин, тому вони бачили в пан­арабізмі загрозу своїм правам. ПАСВ пропагувала ідеї арабсь­кого соціалізму й арабської єдності. Боротьба за вплив на різні соціальні прошарки закінчилась перемогою баасистів.

17 липня 1968 р. в результаті державного перевороту ПАСВ прийшла до керівництва країною. Влада перейшла до рук Ради революційного командування, яку очолив генерал Ахмед Хасан аль-Бакр. Його заступником був призначений Саддам Хусейн. В 1970 р. набрала чинності тимчасова конституція країни. Вона проголосила Ірак суверенною народно-демократичною республі­кою. Вищим органом державної влади визначалась Рада рево­люційного командування. її голова був одночасно президентом, прем'єр-міністром, верховним головнокомандувачем армії. Ство­рювався парламент з обмеженими повноваженнями. Нове керів­ництво Іраку заявило про соціалістичну орієнтацію в подальшому розвитку країни.

Баасисти провели радикальні перетворення в економіці. За рахунок націоналізації створювався державний сектор у про­мисловості, увага приділялась таким галузям, як нафтовидобув­на, нафтопереробна, газова. Була здійснена націоналізація іно­земних нафтових компаній, що дало державі потужне джерело фінансування. В той час Ірак контролював четверту частину розвіданих запасів нафти. До 1980 р. його прибутки від експор­ту нафти оцінювались у 20-26 млрд. дол. на рік. Значна частина цієї суми направлялась на створення сильної боєздатної армії з найпередовішим озброєнням. СРСР надав Іраку допомогу в бу­дівництві понад 80 господарських об'єктів, в т.ч. заводу сільсько­господарських машин, електротехнічного заводу, заводу антибіо­тиків, нафтопроводів, залізниці Багдад - Басра, каналу оз. Тар­тар - р. Євфрат. За сприяння СРСР введені в експлуатацію на­фтопромисли Північна Румейла, Лукейс і Нахр-Умр загальною проектною потужністю 46 млн. т нафти на рік. Радянською сто­роною підготовлено понад 50 тис. іракських спеціалістів.

У ході аграрної реформи земля вилучалась у поміщиків за викуп і передавалась безземельним і малоземельним селянам. Організовувались кооперативи і великі сільськогосподарські комплекси. Проводились масштабні соціальні програми, здійсню­валась ліквідація неписьменності, створювались доступні систе­ми освіти і охорони здоров'я. Була вирішена житлова проблема і ліквідоване безробіття. Прибутки на душу населення зросли з 92,3 динара в 1969 р. до 763,8 динара в 1979 р. (у 8,2 рази). На першому етапі своєї діяльності баасистський режим пішов на діалог з усіма патріотичними силами країни. Хартія національних дій декларувала необхідність політичного співробітництва. В 1972 р. два представники компартії ввійшли до уряду. Був створе­ний Прогресивний національно-патріотичний фронт, який об'єд­нав ПАСВ, КПІ, Демократичну партію Курдистану.

Певні кроки були зроблені для вирішення курдської про­блеми. В 1970 р. курдські лідери й уряд підписали «Декларацію про автономію курдів». Положення про курдську автономію за­фіксоване в конституції Іраку. За законом 1974 р. створювався Курдський автономний район із центром у місті Ербіль, якому надавалося право мати місцеве самоврядування, законодавчі і виконавчі органи. Одночасно від Курдистану відділявся ряд на­фтоносних територій.

Лідери ПАСВ одним із своїх головних завдань вважали встановлення повного контролю над суспільством, ліквідацію опозиції, досягнення монополії на владу. Тому короткий пері­од співпраці з іншими політичними силами завершився їх роз­громом. Баасизація почалася з армії. Всі нелояльні режиму військовослужбовці звільнялись або направлялись служити в Курдистан. У військові навчальні заклади приймались лише члени ПАСВ, які підписували спеціальне зобов'язання працю­вати в інтересах партії, в разі його порушення вони підлягали смертній карі. Для успішного просування по службі мали зна­чення національна і релігійна належність. На вищі пости при­значались офіцери за принципом особистої відданості лідерам країни. Баасизація охопила державні органи, громадські органі­зації, профспілки, систему освіти і культури. Відбувалось типо­ве для тоталітарних режимів зрощування партійного і держав­ного апарату, зосередження влади в руках партійних діячів. В ПАСВ була створена партійна служба безпеки і партійна роз­відка. Будь-яке порушення статуту вело до суворих покарань. За кримінальним кодексом, розробленим під особистим кон­тролем С. Хусейна, смертна кара встановлювалась за приховання членом ПАСВ його колишньої партійної належності, вступ до ПАСВ при одночасних зв'язках з іншими партіями і організа­ціями, вихід із ПАСВ і вступ до іншої партії, схилення члена ПАСВ до виходу з партії. Постійно здійснювались партійні чистки, репресії проти недавніх впливових партійних діячів. За законом № 35 від 1977 р. позбавлялись громадянства «всі особи, що перебували у ворожій політичній, економічній або інтелектуальній опозиції до революції та її програми». Закон давав юридичне обґрунтування репресіям.

Політика баасизації етнічних меншин поєднувалась із їх насильницькою арабізацією. У першу чергу це стосувалось курдів. Уздовж кордонів з Іраном і Туреччиною встановлювалась «зона безпеки», курдське населення звідти виселялось. Курдські по-

літичні і громадські організації заборонялись, а засоби масової інформації закривались. Протягом 1975-1977 pp., за різними даними, з Курдистану було депортовано 300-350 тис. чол., зни­щено 240 сіл. Жорстоких ударів зазнала шиїтська община Іраку та її релігійно-політична організація «Ад-Дава» (Заклик). У 1977 р. відбулися масові виступи шиїтів проти переслідування. Вісім шиїтських лідерів - п'ятеро духовних і троє світських -були засуджені до страти. У 1980 р. ЗО тис. шиїтів були вислані в Іран, а за належність до «Ад-Дава» вводилась смертна кара.

Після розправи з курдами і шиїтами ПАСВ став непотріб­ним блок з ІКП. У 1978 р. була страчена група комуністів та їх прихильників (31 чол.), за звинуваченням у політичній діяль­ності в армії. Тисячі комуністів оголошувались «іноземними агентами», «зрадниками іракської батьківщини» і засуджува­лись до смерті. ІКП була розгромлена і пішла в підпілля.

У зовнішній політиці Ірак орієнтувався на СРСР. У 1972 р. був укладений договір про дружбу і співробітництво між обома країнами. З 1958 р. розпочалися радянські поставки зброї Іра­ку. За допомогою СРСР і західних країн Ірак створив могутню армію. У близькосхідному конфлікті він займав непримиренну антиізраїльську позицію. Залишались труднощі у відносинах з Іраном і Туреччиною через переслідування шиїтів і політику з курдського питання.

Встановлення тоталітарного режиму С. Хусейна, його

політика

Після репресивних заходів другої половини 70-х років Ірак став країною з однопартійною системою, монополією ПАСВ на владу, відсутністю опозиції, тотальним контролем над суспіль­ством. 17 липня 1979 р. генерал А.Х. аль-Бакр був усунутий з усіх постів і взятий під домашній арешт, а за офіційною версією пішов у відставку за станом здоров'я. Саддам Хусейн зайняв посади президента, прем'єр-міністра, верховного головнокоман­дувача армії, секретаря іракської ПАСВ, голови Ради революцій­ного командування. Своє оточення він створив за принципом особистої відданості. У момент офіційного утвердження при владі він дав наказ знищити всіх неугодних лідерів попереднього пе­ріоду. Саддамівський режим має тоталітарний характер і спи­рається на армію, спецслужби, організації ПАСВ. Внутрішня політика Іраку залишалась без змін. С. Хусейн значно активізу­вав зовнішню політику, поставивши мету перетворити Ірак у наймогутнішу державу регіону, лідера арабського світу.

У 1980-1988 pp. тривала ірано-іракська війна, причинами якої були ідеологічні, національні, релігійні, територіальні суперечності.

Ірак хотів скинути або значно ослабити ісламський фундамента-лістський режим в Ірані, анексувати багату нафтою провінцію Хузістан, населену в основному арабами, контролювати річку Шатт-аль-Араб. Ворогуючі сторони завдали одна одній величезних ма­теріальних збитків. У цілому війна не принесла перемоги жодній з учасниць. Після її закінчення іракський режим мусив шукати виходу в розв'язанні складних економічних проблем, пов'язаних із руйнацією нафтопромислів, втратою нафтодоларів і виплатою зовнішніх боргів, падінням життєвого рівня населення.

За роки ірано-іракської війни арабські країни виділили С. Хусейну позики в розмірі 60 млрд. дол., у т.ч. 10 млрд. дол. надав Кувейт. Щоб відвернути увагу суспільства від економіч­них труднощів, С. Хусейн узяв курс на розв'язування нової війни, звинувачуючи Кувейт у ворожих діях, які підривають основи господарства Іраку. Були висунуті такі вимоги до Ку­вейту: списати борги і надати нові позики в сумі 10 млрд. дол., виплатити компенсацію в розмірі 2,4 млрд. дол. на нафту, нібито незаконно видобуту Кувейтом у прикордонному родовищі Ру-мейла, передати Іраку острови Варба і Бубіян. Емір Кувейту прийняв усі вимоги, крім територіальних. 1 серпня 1990 р. розпочалася агресія Іраку проти Кувейту, в ході якої ця держа­ва була захоплена іракськими військами. Одночасно С. Хусейн виступив з різкими антиізраїльськими і антиамериканськими заявами, звинувачуючи Захід у неоколоніалізмі і прагненні нав'язати свою волю всьому людству. Коаліція держав на чолі із США вимагала негайного виведення іракських військ із Ку­вейту. Після відхилення її ультиматуму міжнародні сили 28 країн провели операцію «Буря в пустелі». Армія Іраку в Кувейті була розгромлена, його територія зазнала ракетних і бомбових ударів, зокрема було скинуто понад 700 т боєзарядів збідненого урану, забороненого Гаазькою і Женевською міжна­родними конвенціями. Бойові дії тривали 40 днів (17 січня -7 березня 1991 р.) і закінчилися повною перемогою антиіраксь-кої коаліції. Економічні збитки Іраку від війни оцінюються в 50 млрд. дол. Було зруйновано 80% його нафтовидобувних і нафтопереробних потужностей.

З квітня 1991 р. була прийнята резолюція ООН № 687, яка складалась із 34 пунктів і передбачала торгово-економічні санкції світового співтовариства проти Іраку, ембарго на продаж нафти, демаркацію кордону з Кувейтом, міжнародну інспекцію і ліквіда­цію іракської зброї масового знищення, наукової і матеріальної бази її виробництва. Ірак погодився виплачувати репарації, пе­редбачені рішеннями ООН, у сумі 78 млрд. дол. протягом 1997-2005 pp. у тому випадку, якщо з нього знімуть економічні санкції. У 1996 р. режим підписав угоду з ООН, за якою йому дозволяється

кожні три місяці продавати нафти на 1 млрд. дол., а отримані кошти направляти на закупку продовольства і медикаментів.

Після закінчення війни у Перській затоді на вимогу коман­дування міжнародних збройних сил урядові іракські війська були виведені з Курдистану. Тут виникло самопроголошене національ­не утворення «Вільний Курдистан», що не підкоряється уряду в Багдаді, а має свої органи влади. Його існування гарантується військовим захистом НАТО. «Вільний Курдистан» визнаний ООН суб'єктом міжнародних відносин. Внутрішня стабілізація в цьому районі відбувається повільно. Провідні політичні сили - Демократична партія Курдистану (лідер Джаляль Талабані) і Патріотичний союз Курдистану (лідер Масуд Барзані) - ведуть між собою боротьбу за владу і за джерела прибутків. Постійно спалахують бойові дії між їх збройними формуваннями.