Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:
Копия Sergiychuk[UAReferats.com]_C64N31404.doc
Скачиваний:
6
Добавлен:
19.12.2018
Размер:
2.68 Mб
Скачать

24. Республіка індія

Піднесення національно-визвольного руху. Створення ""* Республіки Індія

В боротьбі проти англійського колоніального панування об'єднались основні верстви населення Індії. Після Другої світо­вої війни індійський національно-визвольний рух рішуче поста-

вив питання про незалежність. Керівну роль відіграла індійська національна буржуазія та її партія Індійський національний конгрес на чолі з Махатмою Ганді. Антианглійські виступи охо­пили різні провінції Індії. В 1946 р. відбулося повстання на військовому флоті, яке було придушене силою зброї.

Британські власті змушені були розпочати переговори з лідерами ІНК і Мусульманської ліги. В 1947 р. єдина Бри­танська Індія розділялась на два домініони - Індію і Пакис­тан. Розподіл територій здійснювався за релігійною ознакою. При цьому не враховувались ні економічні зв'язки між різни­ми регіонами, ні національний склад населення, ні географічні рубежі. Домініон Пакистан складався із західної частини (нині Пакистан) та східної (нині Бангладеш), які віддалені одна від одної більш ніж на тисячу кілометрів. Князівствам надава­лось право самим вирішувати, до якого домініону вони відійдуть. Попередня процедура розділу супроводжувалась рядом політичних конфліктів та індо-мусульманських по­громів. Кількість біженців перевищила 12 млн. чол., близько 1 млн. чол. загинуло.

В січні 1948 р. Махатма Ганді оголосив безстрокове голоду­вання на знак протесту проти індо-мусульманської різні, закли­каючи релігійні общини до терпимості і примирення. Під час цієї акції він був убитий індусом-екстремістом. Махатма Ганді, який все своє життя боровся проти насильства в будь-якій формі, сам став його жертвою.

26 січня 1950 р. Індія проголосила себе республікою. Була прийнята її конституція. Індія - це федеральна республіка, об'єд­нання штатів і окремих територій. Законодавча влада нале­жить двопалатному парламенту (Народна палата і Рада штатів), а в штатах - законодавчим зборам. Виконавча влада знахо­диться в руках загальноіндійської ради міністрів у Делі і урядів штатів на чолі з головними міністрами. Офіційно президент вважається главою виконавчої влади, фактично влада перебу­ває в руках прем'єр-міністра. Проведене чітке розмежування законодавчої, виконавчої і судової влади, функцій центру і місце­вих органів. У конституції закріплені демократичні свободи, проголошується рівність громадян перед законом незалежно від національності, раси, статі, касти, релігії. Індійська консти­туція містить положення про «відсталі класи», які мають зна­ходитись під опікою держави. До них належать зареєстровані касти (колишні недоторкані), зареєстровані племена, інші слабкі класи (нижчі соціальні верстви, жінки). За поправкою 1951 р. до статті 15, пункту 4 держава може «видавати особливі поста­нови, які стосуються розвитку якихось соціально чи культурно відсталих прошарків громадян ».

/ •" «Курс Неру» (1950-1964)

Уряд Республіки Індії очолив лідер ІНК Джавахарлал Неру, який перебував на цьому посту з 1950 по 1964 рік. Його політика дістала назву «курс Неру». В економіці провідна роль відводилася сильному державному сектору. Він створювався шляхом націона­лізації за викуп ряду галузей і окремих підприємств, що належали англійському капіталу, а також внаслідок індустріалізації. Це були авіалінії, військове виробництво, атомна енергетика, вугільна і на­фтова промисловість, важке машинобудування, зв'язок. Держава брала на себе здійснення складних дорогих програм і проектів. Робилась установка на застосування різних форм контролю, регу­лювання приватного сектора. Вводилась система планування і про­грамування. Індійська національна буржуазія в цілому підтриму­вала державну політику індустріалізації. її сферою діяльності за­лишилась легка, харчова, обробна промисловість, торгівля.

Уряд прийняв ряд пільг для дрібних товаровиробників, яким надавались кредити, закріплювалося право на випуск певних то­варів. Стосовно іноземного капіталу проводилась подвійна полі­тика. З одного боку, його діяльність обмежувалась, з іншого - він залучався в економіку на певних умовах, як правило, для створен­ня підприємств важкої індустрії, а також тих, продукція яких була необхідна в Індії.

Велика увага приділялась сільському господарству. Комісія уряду і комісії штатів з аграрної реформи виробили рекомен­дації щодо проведення аграрних перетворень в інтересах селян­ства. Було проведено ліквідацію системи посередників між влас­никами землі та орендарями, обмежено поміщицьке землеволо­діння. Частина земель забиралась у поміщиків за викуп і пере­давалась селянам. Встановлювався максимум орендної платні, яка не повинна була перевищувати третину врожаю. Селяни, які обробляли свої ділянки п'ять і більше років, дістали право їх викупити. В результаті аграрної реформи кількість дрібних зем­левласників збільшувалась до 70-80% усього селянства. Основ­на частина населення Індії отримала засоби до існування.

Держава здійснила ряд заходів по створенню сильного рин­кового сектора в сільському господарстві, які дістали назву «зе­леної революції». Передбачалось освоєння цілинних земель і пустищ, будівництво зрошувальних каналів, використання су­часних агротехнічних методів. Створювалися кооперативи і фер­ми, де застосовувалась техніка і наймана праця.

Уряд Дж. Неру провів серію соціально-культурних реформ, спрямованих на ліквідацію пережитків середньовіччя в суспіль­ному житті країни. Було ліквідовано кастову систему, будь-які обмеження за релігійними, національними і расовими ознака­ми. Жінкам надавались рівні права з чоловіками. Здійснювались

заходи з подолання неграмот­ності, створення висококваліфі­кованих національних кадрів. В 1956 р. була проведена адмініст­ративно-територіальна реформа з урахуванням національного і мовного факторів. Не всі народи Індії виявилися задоволеними її результатами, що призвело до де­яких нових конфліктів.

Незалежна Індія одразу ж почала відігравати важливу роль в міжнародних відносинах на ос­нові ідей ненасильництва, не­приєднання до військових блоків, солідарності народів колишніх колоній і напівколоній в боротьбі за свої права. Дж. Неру висту­пив одним з ініціаторів скликан­ня Міжнародної конференції країн Азії та Африки в Бандунзі (Індонезія) в 1955 р. В докумен­тах конференції були проголошені 5 принципів мирних взаємо­відносин «Панча шила»: 1) повага суверенітету і територіальної цілісності; 2) взаємний ненапад; 3) невтручання у внутрішні спра­ви; 4) рівноправність; 5) мирне співіснування. Надалі ці принци­пи стали основою взаємовигідних стосунків Індії з іншими краї­нами. В 1961 р. Індія відновила суверенітет над португальськими колоніями Гоа, Діу, Даман на своїй території. Напруженими зали­шалися відносини Індії з Пакистаном з питання про статус шта­ту Кашмір. Прикордонні сутички кілька разів переростали в бойові дії. В 1962 р. Індія зазнала нападу з боку КНР. Індійські війська були розбиті, китайська сторона окупувала ряд гірських районів Індії, які утримує й зараз.

Індія прагнула розвивати дружні відносини з усіма країна­ми. Вона залишилася в складі Британської співдружності націй і повною мірою скористалася в національних інтересах тими перевагами, які давало це членство. Індія встановила тісні зв'яз­ки з СРСР, ефективно використовувала радянську допомогу для своєї індустріалізації.

В 1964 р. помер видатний державний діяч Індії Дж. Неру. Він проводив курс політичного і соціального компромісу, знахо­див основу для об'єднання інтересів різних класів, суспільних груп, релігійних общин, народів. Дж. Неру належить заслуга проведення масштабних економічних і політичних перетворень,

які зробили Індію країною, що динамічно розвивалась і зайняла гідне місце в регіоні і світі. В той же час у країні тривало розме­жування сил, склалася нова ситуація, яку повинен був врахову­вати ІНК у своїй політиці.

Соціально-економічний і політичний розвиток Індії в другій 11 половині 60-х — 80-х pp. XX ст. Етнорелігійні конфлікти

Лідером Індійського національного конгресу стала дочка Дж. Неру Індіра Ганді, яка очолювала уряди з 1966 р. по 1984 р. з перервою в 1977-1979 pp. Наприкінці 60-х pp. в ІНК загостри­лася суперечка з питання вибору шляху розвитку країни, яка привела до виникнення двох угруповань. Більшість на чолі з прем'єр-міністром І. Ганді наполягала на розширенні соціаль­но-економічних реформ. Опоненти виступали проти незмінності «курсу Неру» в економіці, проти обмеження великого капіталу, за скорочення державного сектора і пільг для нього. В 1969 p., незважаючи на опір опозиції, в Індії була проведена націоналі­зація 14 провідних банків і створені спеціальні органи з інвесту­вання державних галузей. В ІНК відбувся перший розкол. Час­тина керівництва вийшла з неї і створила нову партію Індійський національний конгрес (організація).

На початку 70-х років Індія надала допомогу національно-виз­вольному руху Східної Бенгалії в боротьбі за незалежність і оголо­сила війну Пакистану, в якій здобула перемогу. Виникла нова дер-- Бангладеш. Ці події зміцнили позиції уряду І. Ганді.

В 1971-1973 pp. був установлений державний контроль над системою страхування, відмінені пенсії та привілеї князів, на­ціоналізовані виробництво кольорових металів, видобуток вугіл­ля, частина текстильної галузі. Активізувалось проведення «зе­леної революції». Уряд прийняв соціальні програми, спрямовані на поліпшення життя нижчих верств населення. Намічені пла­ни не були реалізовані через відсутність необхідних коштів і помилки уряду І. Ганді. Політика сприяння державному секто­ру господарства за рахунок приватного привела до уповільнен­ня темпів економічного розвитку. На загальну ситуацію впли­нула одночасна дія таких факторів, як підвищення світових цін на нафту, війна з Пакистаном, необхідність забезпечувати мільйо­ни біженців з Бенгалії, демографічний вибух. Життєвий рівень населення, і без того низький, падав і далі, збільшувалось безро­біття, зростали ціни на продовольство і товари першої необхід­ності. Це викликало масові антиурядові виступи в різних кінцях країни, які використали противники ІНК. Під час передвибор­ної компанії 1977 р. опозиційні партії створили єдиний блок Джаната парті («Народна партія»), який переміг на парламентсь-

ких виборах і сформував уряд на чолі з М. Десаї. Він знахо­дився при владі 28 місяців, але не зміг виробити ефективної політики і оволодіти ситу­ацією. В 1978 р. в ІНК стався другий розкол. Основна части­на підтримала І. Ганді і діста­ла назву ІНК(І). Партія заяви­ла про свою вірність ідеям Ма-хатми Ганді і Дж. Неру. На позачергових парламентських виборах 1980 р. ШК(І) здобув переконливу перемогу і повер­нувся до влади. І. Ганді знову стала прем'єр-міністром.

На початку 80-х років до попередніх складних внутріш­ніх проблем Індії додалися гострі релігійні і національні конфлікти. Розпочалися сутич­ки між мусульманами та індусами в штаті Джамму і Кашмір. Екстремістські ісламські націоналістичні організації висунули гасло відділення від Індії і приєднання до Пакистану. В штаті Ассам місцеві жителі активно протидіяли розселенню біженців із Бангладеш. Часто сутички на релігійному ґрунті відбувалися в штатах Уттар-Прадеш, Біхар та ін.

На півдні Індії виникла складна ситуація, пов'язана з подія­ми в Шрі-Ланці. В цій країні національна меншість - таміли -вела боротьбу за створення незалежної держави на частині те­риторії. Націоналістична організація «Тигри визволення таміл ілама» розпочала бойові дії проти урядових військ. Свою діяльність вона перенесла і на південний індійський штат Таміл-над, де мала чимало прихильників. Індія намагалася стати посе­редником у розв'язанні конфлікту шляхом переговорів.

Надзвичайно загострилася ситуація в Пенджабі, де склався рух релігійної общини сикхів під керівництвом партії Акалі дал («Партія безсмертних»), який боровся за широку політичну автономію штату. Найбільш екстремістські елементи висунули лозунг відокремлення від Індії і створення незалежної держави Халістан. Вони провели серію терористичних актів, переважно на транспорті, жертвами яких стали тисячі людей. Уряд І. Ганді робив спроби домовитися з представниками сикхів, та, коли це не дало позитивних наслідків, застосував силу. В 1984 р. екстре­місти захопили найбільшу сикхську святиню - Золотий храм у

місті Амрітсарі, до якого не можна заходити представникам інших релігій. І. Ганді проігнорувала це і наказала військам взяти храм штурмом. На знак помсти їй було винесено смерт­ний вирок. 31 жовтня 1984 р. Індіру Ганді розстріляли з авто­матів її особисті охоронці - сикхи. Між індусами і сикхами розпочалися криваві сутички в Пенджабі.

В грудні 1984 р. відбулися вибори до парламенту, на яких ІНК(І) переміг. Уряд очолив син І. Ганді - Раджив Ганді, пред­ставник четвертого покоління сім'ї Неру в політичній еліті Індії. Він вніс помітні зміни в економічний курс держави стосовно приватного та іноземного капіталу. Для їх діяльності створюва­лись сприятливі умови і однакові з державним сектором мож­ливості в ринковій конкуренції. Індія успішно розвивала сучас­ну металургію, енергетичну базу, обробну, харчову, фармацевтич­ну промисловість, необхідну інфраструктуру. Програма уряду передбачала підвищення життєвого рівня народу, боротьбу з без­робіттям, неграмотністю тощо.

Уряд Р. Ганді виступив проти дій сепаратистських і екстре­містських сил. У 1985 р. були підписані угоди з регіональними партіями в штатах Ассам і Пенджаб про нормалізацію станови­ща. Там відбулися вибори в законодавчі збори, в результаті яких до влади прийшли місцеві впливові партії і політики. Однак повної стабілізації в Пенджабі досягти не вдалося. Окремі сепа­ратистські угруповання продовжують свої виступи, неодноразо­во провокуються сутички і хвилі насильства.

У 1987 р. Індія ввела війська в Шрі-Ланку з метою припи­нення громадянської війни між тамілами і сингалами. Ця акція викликала обурення і відкритий опір тамілів у обох державах, осуд індійської громадськості.

Індія в 90-х роках XX ст.

На початку 90-х років XX ст. Індія переживала тяжку еко­номічну кризу в умовах політичної нестабільності. Авторитет ІНК (І) швидко падав. Конгрес близько 40 років був правлячою партією, якій протистояла слабка неорганізована опозиція. На нього покладалась відповідальність за всі гострі невирішені про­блеми суспільства. Багато його членів, що займали високі поса­ди, звинувачувались у корупції, зловживанні службовим стано­вищем, кримінальних злочинах. 21 травня 1991 р. лідер ШК(І) Раджив Ганді був убитий тамільською терористкою. Партія за­лишилась без авторитетних керівників.

Головним політичним суперником ШК(І) стала Бхаратія джаната парті, створена в 1980 р. на базі іншої маловідомої партії. На парламентських виборах 1984 р. вона змогла провести в

Народну палату лише 2-х депутатів. БДП висунула ідею хіндутви - індуської нації в розумінні перетворення індуської релігійної більшості в привілейовану категорію населення, а індуїзму - в державну релігію з одночасним обмеженням прав релігійних меншин, в першу чергу мусульман. Різкої критики зазнало по­ложення про рівність громадян незалежно від віросповідання, зафіксоване в конституції. Бхаратія джаната парті закликала трансформувати суспільство на засадах класичного індуїзму. Вона апелювала до релігійних почуттів індусів і розробила ефективну тактику релігійно-націоналістичної пропаганди. В 1992 р. ліде­ри БДП спровокували зруйнування мусульманської мечеті зас­новника імперії Великих Моголів Бабура в м. Айодх'я (штат Уттар-Прадеш) на тій підставі, що вона нібито розташована на місці народження бога Рами. Вони звернулися до жерців усіх індуїстських храмів із закликом надіслати в Айодх'ю по одній цеглині для будівництва там храму на честь Рами замість ме­четі. Завдяки цьому заходу БДП стала широко відома в Індії як захисниця древньої віри предків, що виступає проти агресивного ісламу і експансії західного способу життя. Вона закликала та­кож «звільнити» місця народження бога Крішни в Матхурі і бога Вішванатха в Бенаресі (штат Уттар-Прадеш), де теж були побудовані мечеті. Кількість прихильників партії почала не­ухильно зростати. її підтримують висококастові індуси, які орі­єнтуються на традиційні культурно-релігійні цінності, велика буржуазія, бюрократія, інтелігенція, більша частина середнього класу. В 1996 р. Бхаратія джаната парті перемогла на парла­ментських виборах і сформувала коаліційний уряд, який про­існував 13 днів. Партії важко було знайти союзників по ко­аліції. Вона зняла деякі положення у своїй платформі і продов­жувала завойовувати електорат. В 1998 р. БДП і блок очолюва­них нею партій удруге перемогли на парламентських виборах і сформували уряд. Готуючись до позачергових парламентських виборів 1999 p., вона залучила на свій бік регіональні партії і впливові релігійно-общинні організації. її підтримали Союз доб­ровільних служителів нації, Всесвітня рада індусів, Індійський робітничий союз, Всеіндійська студентська рада, Платформа агі­тації за свадеші. Вона залучила до співпраці 23 партії і створи­ла Національний демократичний альянс під лозунгом «За горду і процвітаючу Індію», який завоював у Народній палаті 297 місць із 537. Із 175-ти зареєстрованих партій в парламент пройшли 39. Блок на чолі з ШК(І) отримав 133 мандати, Комуністична партія Індії (марксистська) - 32, Самандваді парті - 26, Партія більшості народу - 14. ШК(І) втретє підряд зазнав поразки на виборах і мусить серйозно переглянути свої лозунги і методи роботи з виборцями.

У 1991 p. в Індії розпочалась економічна реформа, спрямо­вана на розширення ринкових відносин. Країна відмовилась від програми і від фінансової допомоги Міжнародного валютного фонду і Міжнародного банку реконструкції і розвитку, посилаю­чись на специфіку національної економіки. Індійська модель базувалась на 4-х принципах. У ході реформи необхідно було вивести господарство з кризового стану («стабілізація»), створи­ти умови для піднесення («реструктуризація»), розширити рин­кові механізми всередині країни («лібералізація»), глибше інтег­рувати індійську економіку у світове господарство («глобаліза­ція»). В Індії, як і раніше, зберігалась змішана економіка, співісну­вання державного і приватного секторів. Залишилась державна монополія в стратегічно значущих галузях виробництва. При­ватизація стосувалась лише збиткових об'єктів господарюван­ня. Держава не допускала неконтрольованого надходження на індійський ринок закордонних товарів. Головна увага зосере­джувалась на залученні прямих іноземних інвестицій у внутрішнє виробництво і на підтримці тих підприємців, які випускали про­дукцію на експорт. Були надані численні пільги і знижені по­датки експортерам. Знімались обмеження для приватного сек­тора в банківській справі, страхуванні, енергетиці, на транспорті. Створювалось дев'ять вільних економічних зон. Інвестиції на­правлялись в сільське господарство.

Проведені заходи дали позитивні результати. На 1997 р. приріст ВВП досяг 7,5% і більш ніж у 2 рази перевищив середні темпи зростання за три попередні десятиріччя. Обсяги промис­лового виробництва збільшувались на 12-13% на рік. На екс­порт направлялось 18-20% випущених товарів. Інфляція знизи­лась з 13,6% до 5% на рік. Обсяги іноземних інвестицій зросли із 155 млн. дол. в 1991 р. до 3,1 млрд. дол. в 1997 р. З 1998 р. темпи економічного розвитку почали знижуватись. Слабкими сторонами індійської господарської системи є низька продук­тивність праці, втручання держави у виробництво, численні ви­плати і субсидії з бюджету на користь «слабких» і «відсталих» груп населення, підтримка дрібних товаровиробників із соціаль­них мотивів для забезпечення зайнятості. Відчутного удару зав­дала господарству фінансово-економічна криза 1997-1998 pp. у Південно-Східній Азії.

Незважаючи на певні обмеження, великий іноземний капітал скористався частковим відкриттям індійського ринку і почав активно його завойовувати. Використавши право вкладання пря­мих інвестицій і право купівлі індійських підприємств, транснац­іональні корпорації взяли під свій контроль прибуткові галузі по випуску товарів масового споживання, витіснивши більш слаб­ких місцевих виробників. Такі ТНК, як «Хіндустан Девер», «Про-

ктор енд Гембл», «Кетбері», «Нестле», «Пепсі» та інші переважа­ють у виробництві безалкогольних напоїв, продуктів швидкого приготування, миючих засобів, косметики, товарів для гігієни. Для проникнення на індійський ринок іноземні монополії запрошу­вали місцевих бізнесменів створювати змішані підприємства, звідки індійські учасники потім були витіснені. На практиці з'ясува­лось, що іноземний бізнес мав більш широкі права, ніж національ­ний. Він не платив податків на підтримку соціальної сфери, міг проводити неконтрольовані звільнення робочої сили і повністю або частково змінювати профіль виробництва.

Труднощі, з якими зіткнулась Індія в ході проведення еко­номічної реформи, не ставлять під сумнів її необхідність. Триває доопрацювання ряду конкретних аспектів і виправлення поми­лок. В 1999 р. було оголошено про початок проведення еконо­мічних перетворень «другого покоління». їх завдання - подаль­ше залучення іноземних інвестицій з одночасним захистом на­ціональних товаровиробників, прискорений розвиток інформац­ійних технологій, модернізація сільського господарства, зменшен­ня безробіття. Правляча еліта продекларувала необхідність підви­щення життєвого рівня 300 млн. індійців, які знаходяться за офіційною межею бідності (100 дол. на рік). Президент К.Р. Нараянан назвав становище жінок в Індії «найбільшим національним недоліком», а становище колишніх недоторканих (далітів) - «найбільшою національною ганьбою».

Головною зовнішньополітичною проблемою Індії й надалі залишається протистояння з Пакистаном, що спонукає країну нарощувати військовий потенціал. У 1998 р. Індія випробувала власну ядерну зброю, проте добровільно встановила мораторій на подальші ядерні випробування. В середині 90-х років XX ст. індійська армія була оснащена на 70% військовою технікою радянського і російського виробництва, в т.ч. військово-повітряні сили - на 80%, а військово-морські сили - на 85%. У 2000 р. Індія продовжила дію Комплексної програми співробітництва з Росією в галузі науки і техніки до 2010 р.

Тут вы можете оставить комментарий к выбранному абзацу или сообщить об ошибке.

Оставленные комментарии видны всем.