Завдання для самоконтролю

/. У чому полягає зміст вітальності і духовності ?

2. Що таке «реалізація норм права» ?

3. Порівняйте категорії «духовність» і «душевність»

Приступаючи до другого питання «Імперативні засади приро­дного і морального права» слід зазначити, що у поняття «імператив­ність» входять такі властивості як владність, наказовість, веління, обов'язковість, прямолінійність, законність, безумовність тощо.

З появою кантівської «Критики чистого розуму» імператив - це загально значимий моральний припис, на противагу особистому прак­тичному принципові (максимі); правило яке виражає повинність (об'єктивний примус чинити так, а не по-іншому). Гіпотетичний (гада­ний) імператив має силу лише при певних умовах; категоричний (стве­рджуючий) імператив відображає безумовну повинність, він встанов­лює форму і принцип, який потрібно наслідувати у поведінці. Катего­ричний імператив, або імператив моралі, формулюються Кантом таким чином: «Чини так, щоб і сила твоєї волі у будь-який час могла б разом з тим стати принципом всезагального законодавства». Тут закладено таке, що людина принципово не могла не хотіти. Вона скоріше пови­нна хотіти, щоб понад високу всезагальну значимість у її вчинках було ще щось власне, що на її місці ніхто інший не міг би чи не повинен був робити. Якщо вона відмовляється від цього, то вона є просто однією із багатьох номерів, який можна замінити будь-яким іншим; її особисте існування не потрібне, не має сенсу [51, с. 172-173].

Далі потрібно перейти до нормативності природного права як лаконічного звернення до^людини чинити, жити за приписом Природи. Причому, така імперативність закликає людину не до конкретної, обов'язкової, а багатоальтернативної поведінки, до власного вибору способу життєдіяльності, який практично не піддається видимому зов­нішньому аналізові. Імперативність природного права спонукає люди­ну до формування власної максими, яка не підвладна зовнішнім впли­вам, але яка не суперечить природним нормам, здоровому глузду та життєдіяльності інших людей. Тобто імперативна норма природного права є індивідуальною, але не шкідливою для оточуючих і не руйнів­ною для Всесвіту. В цьому полягає велика сила імперативності, яка, на перший погляд, прямо не проявляється, діє нелінійно, синергетично.

Необхідно зазначити, що держава намагається надати найбільшу си­лу моральним приписам у, так званому, моральному праві. Зосередивши увагу на понятті морального права, слід спочатку дати йому визначення, сформулювати дефініції, які розглядалися на лекції. Але при цьому варто присвятити увагу моральним нормам у позитивному праві (морально-правові норми), професійно-етичним нормам (кодекси честі, присяги, мора­льні зобов'язання та ін..), вдатися до аналізу звичаєвого права, яке панувало на Україні впродовж віків, фольклорного права українського народу, мен­тального права, які є здебільшого зовнішнім виявом природного права.

Імперативність морального права випливає із імперативності при­родного права, хоча не завжди адекватно відображає зміст самого приро­ дного права. Це пояснюється тим, що моральне право (на відміну від при­родного права) творить людина. Людина може посилити або послабити імперативність, що не завжди виправдано. Але моральні норми еволюцій­ним шляхом часто підсвідомо набувають природної імперативності, яка й повинна бути зафіксована у позитивному праві. Тоді моральний імператив перетворюється у правовий імператив, державний примус [35, с.7].

Бажано здійснити класифікацію правового імперативу, зокрема, імперативу морального права. Зокрема, пропонується розглянути аб­солютний і відносний, внутрішній і зовнішній імператив.

Абсолютна імперативність морального права, яка не суперечить природному праву, є найбільш бажаною, оскільки усуваються прога­лини у праві і право більше наближається до досконалості. Абсолютну імперативність мають ті моральні норми, які регулюють найбільш сус­пільно значущі відносини. В інших випадках моральний імператив втрачає силу або діє вибірково. Потрібно зазначити, що відносна імпе­ративність моральних норм у праві найбільш поширена. Вона більшою мірою розрахована на свідомість, сумління, вихованість, людяність, що нерідко призводить до негативних правових наслідків. Тому і з'являється імперативність позитивного права, яка в окремих випадках може й нехтувати мораллю.

Внутрішній імператив направляється в основному, на дотри­мання онтологічної (природно-правової) поведінки людини, яку ви­значає її свобідна воля. Через формування у себе внутрішнього приму­су здійснюється повага до позитивного права, яка визначається почут­тям людини до його справедливості, користі, цінності. У випадку не­поваги до права може діяти внутрішній імператив самої моралі. Про зовнішній імператив морального права мова йде тоді, коли підзакон-ними правовими актами утверджуються певні моральні обов'язки гро­мадянина (кодекси професійної діяльності і честі, присяги, моральні декларації і зобов'язання тощо). Хоча мораль як основний регулятор суспільних відносин не потребує державного примусу, проте зовніш­ній імператив моралі у праві відіграє зосереджуючи увагу на мораль­них аспектах поведінки, зовнішню актуалізацію на внутрішні процеси у людині [35, с.7-12].

Доцільно також висвітлити принципи та функції імперативності морального і природного права, імперативізацію основних аспектів життєдіяльності людини, виміри імперативного регулювання профе­сійних дій юриста та ін..