3.4 Стабілізаційні можливості громадянського суспільства

Розуміння суті громадянського суспільства мінялось. Нині найчастіше під громадянським суспільством розуміють особливу недержавну сферу соціуму. А.Грамши вважав, що громадянське суспільство розміщене між економічною структурою і державою. Воно виступає як проміжне між ними, але одночасно пов’язане з ними соціальне явище. Громадянське суспільство включає професійні, релігійні, етнічні, культурні, неформальні організації.

В розумінні неолібералів громадянське суспільство знаходиться в опозиції до держави, охороняє приватні інтереси від державної бюрократичної машини, є суб’єктом ринкових відносин.

Громадянське суспільство визначається як таке, в якому розвинуті економічні, культурні, правові, політичні відносини між самими індивідами, не опосередковані державою [78]. Громадянське суспільство функціонує на базі особистої свободи і інтересів, приватної власності, вільного волевиявлення, законів. Базовим для громадянського суспільства є принцип багатоманітності інтересів.

Зростання інтересу до проблем громадянського суспільства в кінці ХХ столітті пов’язане із переходом до демократії значної кількості раніше авторитарних держав. Характеристикою громадянського суспільства є міра його зрілості. Володін О.Г. вважає, що до початку ХІХ ст. історичний процес в Західній Європі привів до формування основних змістовно-функціональних параметрів громадянського суспільства. Визначились тенденції відокремлення економіки, політики, права як самостійних сфер діяльності. Відбулося “… заохочення всією культурною системою нових (раціональних) форм господарської активності, з’явилась особистість здатна до суверенних вчинків, що витікали із розуміння власного інтересу і т.д. [79].

Слід розрізняти поняття “сформоване” громадянське суспільство і громадянське суспільство, що знаходиться в процесі формування. Взагалі формування громадянського суспільства є результатом тривалого процесу. Окремі елементи громадянського суспільства існують і при тоталітаризмі, тобто і тоді, коли держава підкоряє, повністю контролює все суспільство. В цих умовах певну незалежність зберігає сім’я, інші малі групи, наприклад, гуртки по інтересам. Вони не можуть суттєво впливати на владу, але є тими зародками громадянського суспільства, які можуть дати при певних умовах поштовх для появи інших форм самоорганізації. Громадянське суспільство не існувало б, якби люди не були здатні до самоорганізації. Сім’я дійсно є первинним елементом суспільства, бо саме тут люди здобувають навички самоорганізації (спільне забезпечення існування, захист, взаємодопомога і т.п.). Таку роль відіграють і інші малі групи, які виконують багато важливих соціальних функцій. Існує думка, що в 50-70-і роки ХХ ст. в СРСР всередині оболонки попередньої системи стало формуватися громадянське суспільство. Відносно стабільна соціальна ситуація, повільно зростаючий життєвий рівень – все це привело до швидкої кристалізації окремих соціальних груп [80].

Сім’я, малі групи, громади – все це форми самоорганізації і вони є в будь-якому суспільстві. Це означає, що громадянське суспільство не відторгається жодною культурою. Однак, в одних культурах розвинуте громадянське суспільство формується значно швидше ніж в інших. Ця проблема поки що недостатньо вивчена.

Вплив на державу громадянського суспільства залежить від того, наскільки воно сформоване, від розвинутості самоорганізації суспільства, різноманітності компонентів суспільства; від існуючих механізмів взаємодії держави і громадянського суспільства; рівня відповідальності і правосвідомості, політичної культури громадян; ситуації, що існує – зовнішньої, внутрішньої, економічної, політичної і т.д.

Сприятливі умови для формування розвинутого громадянського суспільства виникли спочатку в Західній Європі. Це було обумовлено процесами, що відбувались в Європі в епоху Відродження і Нового часу. Факторами, що вплинули на формування громадянського суспільства в країнах Західної Європи були гуманізм, реформація, правова свідомість європейця. Хоча ідеал прав людини не відторгався жодним архетипом, але він може блокуватись стереотипами. В стародавньому світі визнавалось лише право на участь в суспільному житті. В середні віки право не було рівним і загальним, воно мало відношення лише до певних груп. Право змінювалось від групи до групи, від верстви до верстви. Криза, збідніння римсько-католицької церкви позначились на її впливі на суспільну свідомість. В послідуючі епохи ідеї прав людини поширюються, формується правова свідомість.

Зрозуміти особливість західної культури і традицій можна порівнюючи її із східною цивілізацією. Порівняння західної із східною цивілізацією показує їх відмінність у взаємовідносинах індивід-влада і індивід-соціум [81]. Західна людина більш незалежна від влади, більш вільнолюбна. Тому на Заході розвинуте громадянське суспільство формувалось швидше.

“Сформоване” громадянське суспільство має інституційні структури, які займають певну нішу в політичній системі. Партії, громадські організації, громадсько-політичні рухи і т.д. є наряду з державою складовою частиною політичної організації. В правовій державі їх місце в цій організації визначене законами про громадські організації. Ці об’єднання виконують дуже важливі функції – вони артикулюють і агрегують інтереси різних соціальних груп.

Те, що існує розвинуте громадянське суспільство не означає що воно досягло вершини свого розвитку і більше не змінюється. Соціальна мобільність приводить до зміни соціальної структури, що обумовлює появу нових об’єднань громадян, які відстоюють свої інтереси. В XX ст., наприклад, з’явились досить впливові молодіжні, жіночі об’єднання, масові суспільно-політичні рухи. Але виникають не тільки впливові багаточисленні об’єднання – з’являються і невеликі об’єднання громадян, наприклад, домові комітети. Цей процес є цілком нормальним в умовах демократії. Навіть більше – бажаним, бо інституціоналізація дає можливість попередити стихійні прояви протесту із-за незадоволення якихось інтересів. Відомо, що інтенсивність конфліктів між робітниками і роботодавцями знизилась після того, як були офіційно визнані профспілки.

Розвинуте громадянське суспільство на Заході суттєво вплинуло на тип держави. Можна стверджувати, що воно було основним структурним фактором, що вплинув на формування соціальної держави. А вже соціальна держава сама певним чином вплинула і впливає на громадянське суспільство. Неоконсерватори, нові праві звинувачують соціальну державу в тому, що вона знищила традиційні форми взаємодопомоги, що були притаманні громадянському суспільству. Хоча це не так, традиційні форми взаємодопомоги існують і нині, просто їх роль інша, дещо менша, ніж вона була до періоду індустріалізації і урбанізації. Виникли і нові нетрадиційні форми взаємодопомоги (мова про них піде пізніше). Саме громадянське суспільство призвело до розширення функцій держави і саме воно є першопричиною того, що держава частково взяла на себе виконання тих задач, які раніше вирішувались самими громадянами. Чи є це злом, чи ні? Критерієм визначення того, чи є це благом чи злом є задоволення людей своїм становищем в суспільстві, впевненість в майбутньому, захищеність.

Дуже важливо вивчаючи соціальну державу вияснити, яке саме громадянське суспільство відповідає їй. В науковій літературі на Заході останнім часом стали досить часто вживати поняття “комунальне”, “комунітарне” для характеристики сучасного громадянського суспільства. Як одна із основних рис комунального суспільства називається ріст участі окремих осіб і груп в житті співтовариства [82]. Ця активність проявляється в першу чергу в вирішенні соціальних питань на місцевому рівні. Хоча зростання активності населення викликає певні проблеми – збільшується кількість конфліктів між окремими групами, значно складніше досягти консенсус. Белл писав, що прагнення до більш широкої участі в прийнятті рішень на рівні організацій, контролюючих життя індивіда і потреба в професійних знаннях, меритократії, є основою майбутніх соціальних конфліктів [83]. Зрозуміло, що в нових умовах зростатиме і роль держави в вирішенні міжгрупових конфліктів. Які ж особливості взаємовідносин і взаємовпливу громадянського суспільства і сучасної держави?

Сучасне бачення взаємодії держави і суспільства має свої особливості. В еволюції поглядів на відношення суспільства і держави можна виділити певні етапи. Ще в стародавньому світі існувало патерналістське розуміння держави. Саме державі відводилась домінуюча роль, вона визнавалась основним інститутом ієрархічного устрою. На державу покладалась і основна відповідальність за безпеку, стабільність, благополуччя суспільства. Існувало переконання в природному, божественному походженні держави. Ідея суспільного договору найбільше поширення здобула в Новий час, хоча вона також з’явилась в стародавньому світі. Згідно договірній теорії держави – і суспільство і держава мають певні обов’язки. Корпоративні теорії розглядають вплив корпорації на політичне рішення в демократичному суспільстві [84].

В політології розглядаються різні моделі взаємодії держави і суспільства. Елітиська модель в якості важливих учасників політичного процесу розглядає керівництво партій, верхівку найбільш впливових груп. Згідно з концепцією плюралістичної демократії політичний плюралізм функціонує при умові наявності конкуренції, демонополізації економіки, децентралізації державної влади, а також при умові активної участі в управлінні державними і суспільними справами різних соціальних груп і т.п. Згідно з цією концепцією безліч груп впливає на органи державної влади і всі ці групи наряду з партіями є повноправними учасниками вироблення і прийняття державних рішень. Останнім часом поширено корпоративістське трактування взаємодії держави і груп інтересів. Згідно з цим підходом, ця взаємодіє є складною і не завжди можна пояснити прийняття і реалізацію рішень зовнішнім впливом на державу груп інтересів, чи балансом сил. Існує взаємодія воль кожної із сторін, що приймає участь у спільному виробленні державних рішень [85].

Відносини громадянського суспільства і держави можуть бути описаними багатьма поняттями: “панування-підкорення”, “контроль-вплив”, “управління-тиск”, “взаємопроникнення”, “взаємодія”.

Стереотипи і традиції, соціокультурні цінності впливають на характер відносин панування-підкорення. Визнання влади, підкорення приказу, визнання права віддавати приказ – М.Вебер назвав легітимністю. “Управління”-“тиск” – означає управління з боку держави і тиск з боку громадянського суспільства. В соціальній держави потенціал громадянського суспільства зростає. Виділяють дві фази процесу управління – вольову і силову. Прийняті владою рішення з одного боку відображають інтереси і волю тих, хто це рішення приймає, з іншого враховується політична активність, участь, представництво, волевиявлення підвладних. Чим активнішими будуть підвладні, тим в більшій мірі в рішеннях влади буде враховуватись їх воля. Друга фаза – силова, пов’язана з інституціональними засобами тиску, тиску “знизу” різних груп громадянського суспільства.

Третя форма взаємодії – “контроль”-“вплив” – пов’язана із розподілом ресурсів. Володіння матеріальними і духовно-інформаційними ресурсами впливає на взаємовідносини політичних акторів, на статус, розподіл владних повноважень. В управлінців і підлеглих ресурси різні. Перші контролюють загальнодержавні ресурси, другі – приватні [86]. В ХХ столітті з’явились нові види демократії – економічна та соціальна демократія. Поява цих видів демократії якраз і свідчить про перерозподіл ресурсів.

Взагалі, існує постійна динамічна взаємодія держави і суспільства в різних сферах. А.Г.Володін пише, що співіснування громадянського суспільства з державою – складний діалектичний процес взаємоконтролю і взаємообмежень. Одночасно це відносини взаємної доповнюваності: діяльність держави, не коректована зворотними зв’язками, лишається інформаційного забезпечення і різко втрачає ефективність; в той же час держава потенційно здатна обмежити процеси відчуження і атомізації, генетично закладені в програму громадянського суспільства. Діалектичний механізм управління суспільними процесами (державний інтервенціоналізм, обмеження особистої ініціативи і навпаки) найбільш повно відповідає внутрішній природі людини, що об’єднує в собі такі протилежні якості, як ініціативність і пасивність, альтруїзм і егоїзм і т.п. [87]. Він відмічає, що суспільство повинно зберігати пильність по відношенню до діяльності держави в силу того, що навіть в тому соціальному середовищі, де втручання держави приносить зримі результати, необхідно визначити найбільш ефективні засоби такого роду “інтервенції”, пам’ятаючи про бажаність гнучкого впливу на соціум і про ті обмеження (розстановка соціально-політичних сил, емоційний настрій суспільства і т.п.), які окреслюють “коридор можливостей” для дій влади [88].

Н.Боббіо відмічає, що наступає вирішальний момент в розвитку демократичних інститутів, який можна охарактеризувати як перехід від державної політичної демократії до демократизації суспільства. Процес соціальної демократизації полягає в розширенні так званої “висхідної влади” від імені і в інтересах окремих індивідів і громадян на всіх рівнях – місцевому, регіональному і національному. У владу включаються представники різних сфер громадянського суспільства – “від школи до фабрики”. Принципи представницької демократії займають все більш широкі політичні простори, в яких раніше домінували кодекси, а також ієрархічні і бюрократичні практики [89].

Держава завжди намагається панувати над суспільством. Пояснюється це тим, що держава представляє спільний інтерес, а громадянське суспільство представляє інтереси різноманітні. Узгодження цих інтересів якраз і є завданням держави. В ситуації кризи, нестабільності чи існування зовнішньої небезпеки роль держави зростає. Не дивно, що тоталітарні режими виникають найчастіше в умовах кризи. Треба визнати, що попри всі негативні наслідки цього режиму, існування його має і певні бажані для суспільства результати. Так тоталітарний режим в Чілі дозволив вийти з затяжної економічної кризи, а СРСР – здобути перемогу над фашизмом. Правда, не можна забувати і про ціну перемог, яку заплатив народ.

Відносини держава-суспільство при тоталітаризмі носять характер проникнення держави в суспільство. Існуючі суспільно-політичні об’єднання не є дистанційовані від влади, а значить і не можуть здійснювати контроль, чи тиск на владу. В цих умовах соціальна політика формується виключно державою. Групи, які менш за все соціально захищені, не можуть легально відстоювати свої права, бо не мають фактично ніяких політичних прав, незважаючи на їх проголошення.

Коли розглядається конкретне суспільство, то кожний раз слід визначати, хто саме із політичних акторів є найбільш впливовим – класи, нації, певні групи інтересів, групи тиску або впливу. Часом вся повнота влади належить еліті, яка використовуючи різні способи впливу на народ добивається того, що її влада є легітимною.

В умовах недемократичного політичного режиму можливий вплив на владу лише одного елементу громадянського суспільства – корпорацій. Корпоративізм явище багатогранне. На практиці це означає, що держава веде переговори, торг лише з обмеженою кількістю суб’єктів політики. Як правило, це промисловці, підприємці, представники певних галузей. Переговори держави з ними носять непублічний, закритий характер. Відносини цих партнерів можна охарактеризувати як патрон-клієнтарні. На базі таких відносин виростають “клани”, що будуються на основі родинно-етнічних зв’язків, або ж корумповані адміністративно-господарські угрупування, як на Україні.

“Клани” зацікавлені у стримуванні процесу формування громадянського суспільства. Доки не існує розвинутого, “сформованого” громадянського суспільства, до того часу лише ці політичні актори визначають правила гри і розмір виграшу, що дістається переможцям. Стримування формування громадянського суспільства досягається за рахунок контролю за інформацією, маніпулювання свідомістю мас. Саме вплив на свідомість мас, політичні технології мають визначальний вплив в цьому процесі стримування самоорганізації суспільства, яка неминуче мала б відбутись, адже інтереси значних груп населення не задовольняються. Механізм такої самоорганізації відомий – спочатку виникають стихійні рухи, для яких характерна відсутність організованих дій від імені групи. На наступному етапі виникають інституціональні об’єднання з певною організаційною структурою. А вже з виникнення інституційних об’єднань, що є незалежними від влади, пов’язані перетворення самої держави.

Існування сформованого громадянського суспільства, як правило, означає, що права першого покоління, тобто політичні права, вже отримали конституційне закріплення і є гарантованими. Але треба враховувати те, що на це західна цивілізація, де виникло таке сформоване громадянське суспільство, потратила багато часу і зусиль. Громадянське суспільство можливе, коли забезпечені права на свободу совісті, об’єднань, мітингів, демонстрацій тощо. Тобто, повинна бути можливість вільно висловлювати свою думку, створювати організації і відстоювати свої права.

В другій половині XIX ст. передумови формування соціального законодавства, а потім вже в ХХ ст. виникнення і нового типу держави – соціальної, створені були завдяки партіям, профспілковим організаціям, церкві. Якщо масові робітничі партії першої половини XIX ст. були революційною силою, то в кінці цього ж століття в Європі перемагає реформізм. В поширенні солідаристських настроїв в суспільстві велику роль зіграла також і церква.

Нині взаємодія соціальної держави і громадянського суспільства носить багатогранний характер. На Заході в XX ст. однією з поширених форм взаємодії робітників, підприємців і держави стало соціальне партнерство. При урядах, міністерствах, відомствах відкривались різного роду консультативні комітети, комісії, участь в яких приймали представники різних груп інтересів. В західних країнах (і при центральних урядах і на рівні місцевих органів влади) створюються сотні комітетів. Відбувається постійний моніторинг громадської думки і це враховується при прийнятті рішень. Прийняття рішень відбувається шляхом узгодження інтересів. Представники зацікавлених груп мають право давати рекомендації. Щоб стала можливою така форма взаємодії між державою і суспільством мала була сформуватись консенсусна форма демократії. Існування такої форми демократії пов’язане з існування особливої політичної культури, яка носить назву громадянської. Однією з характерних ознак такої культури є толерантність, довіра до інших.

Сучасна форма взаємодії держави і громадянського суспільства на Заході вже не може бути описана в термінах панування-підкорення. Це скоріше взаємодія типу взаємовпливу, взаємопроникнення. Хоча експансія держави не виключена і при такому типі взаємодії, як це не дивно. Цілком зрозуміло, чим пояснюється панування держави над суспільством в умовах тоталітаризму – відсутністю сформованого громадянського, а значить і контролю за владою. Зовсім інші причини приводять до “розростання” держави тоді, коли існує розвинене громадянське суспільство. Тоді відбувається “революція бажань”. Вплив на владу різних груп громадянського суспільства зростає, особливо на владу представницьку. Закони політичного ринку вимагають від тих, хто хоче прийти до влади, врахування сподівань електорату. Вимоги виборців стосуються в першу чергу покращення умов існування, розширення соціально-економічних прав. Врешті решт громадянське суспільство приводить до “перевантаження” держави. Особливо швидкими темпами йшло зростання витрат на соціальну сферу в західних країнах в 60-70-і роки XX ст. Хоча в той час в розвинутих західних країнах не було кризи, але великого розмаху набули різного роду прояви соціального протесту – страйки, молодіжні, антивоєнні рухи і т.п. Під їх тиском держава змушена була піти на збільшення соціальних витрат, які досягли половини і більше відсотків державних витрат.

Активними суб’єктами політики в соціальній державі є профспілки, підприємці, кооперативні рухи, організації структурних груп населення – організації пенсіонерів, інвалідів, релігійні, фермерські об’єднання, товариства взаємодопомоги. В сформованому громадянському суспільстві неурядові організації набувають великої політичної і соціальної значимості. Деякі з них перетворюються в політичні партії.

Нині все частіше політичний розвиток пов’язують з групами інтересів, групами тиску. “Зацікавленні групи”, “групи тиску” створюються для артикуляції інтересів. Відмінність у визначенні носіїв політичної активності в ХІХ і ХХ ст. пов’язана з тими змінами, що відбулися в громадянському суспільстві на протязі останнього століття. Якщо в ХІХ і на початку ХХ ст. основними політичними акторами були великі соціальні групи – класи, нації, то в другій половині ХХ ст. відбулось зростання кількості груп інтересів. Результатом їх політичної активності є ліберальна демократія.

В 50-60-і роки ХХ ст. змінилось розуміння суб’єкта і об’єкта політичного процесу. Якщо до цього ці поняття розглядались як антиномії, то нині перш за все постструктуалісти, конструктивісти частіше використовується поняття “політичний актор” чи поняття “агент”. Ці нові поняття дають можливість описати позиції носіїв політичних відносин в багатовимірному просторі “політичного поля”. Одна і та ж політична сила в одній системі координат може бути суб’єктом, а в іншій – об’єктом. Поняття суб’єкт і об’єкт використовується в основному для визначення активної і пасивної сторони в конкретній ситуації.

Слід враховувати і те, що в одному і тому ж політичному полі ролі часто змінюються. Замість простого пояснення взаємодії в соціальній сфері було запропоновано більш складне, що базується не на визначенні активності суб’єктів і пасивності політичних об’єктів, на які впливають суб’єкти, а на врахуванні різних капіталів (економічного в різних формах, соціального, культурного, символічного), які визначають позиції в різних полях, впливають на розподіл влади політичних акторів, агентів.

Позиції “агентів” у соціальному просторі визначаються поєднанням капіталів, відносною вагою кожного з них у загальному балансі, а не тільки загальним обсягом їх капіталів, не індивідуальними намірами [90]. Нині “політичні агенти” багатьма вченими вже не розглядаються як вирішальна рушійна сила історії. Вектор розвитку залежить від взаємодії багатьох “агентів”.

В рамках формальних політичних інститутів формуються “інституціональні” групи (за визначення Алмонда і Пауелла), що зазвичай в демократичному суспільстві мають більші можливості контролювати ресурси. При визначенні ролі, впливовості інших груп (асоціативних, легально існуючих об’єднань, що виражають приватні інтереси та неасоціативних – кланів та тих, що спонтанно виникають на час проведення мітингів, демонстрацій) слід враховувати стан суспільства, особливості конкретної ситуації. Останнім часом все відчутнішим стає вплив на державу макрополітичних акторів – транснаціональних організацій.

Часто в дослідженнях, чинниками становлення соціально орієнтованої держави, називають в першу чергу соціал-демократичні партії. Взагалі політичні партії своєю активністю “розширяють соціальний простір політики, ніж збільшують пластичність політичної системи в цілому” [91]. Володін пише, що партії виступають фактором політичного виховання; їх задача в процесі регулярного спілкування політиків і електорату, а також в ході виборчої компанії – залучити до політики, тобто соціалізувати, максимально велику кількість громадян. В процесі соціалізації на масовому рівні формуються раціоналістичні стереотипи політичної культури у тих, хто раніше активної участі в політиці не приймав, а це підтримує наступність у розвитку політичної системи [92].

Політичні партії часом відносять до груп тиску. Але є і інша точка зору – партії лише знаряддя в руках різних груп тиску (Файнер, Даймок, Койла). Виникає питання – хто більш впливає на державні рішення – партії чи групи тиску? Це залежить від впливовості цих політичних акторів. Групи тиску відстоюють власні інтереси, їм не треба вдаватись до популістських гасел як партіям в передвиборчий період. Вплив партій залежить від того, яке місце вони займають в політичній системі – є правлячими чи знаходяться в опозиції.

Групи тиску можуть мати вплив на партії через своїх представників в цих політичних організаціях. Хоча цей вплив звичайно не буде направленим на вирішення всіх суспільних проблем, а лише тих, які стосуються даних груп. “Зацікавленні групи” впливають дуже суттєво на внутрішню політику і перш за все на соціальну політику, на взаємовідносини в суспільстві, характер соціальних відносин.

Вже давно в ФРН, США, Великобританії, Швеції, групи тиску стали дієвим політичним актором. Вони впливають на різні ланки державного апарату, в першу чергу на парламент і уряд. Часто одні групи ведуться переговори з іншими групами-конкурентами, або здійснюється тиск на них.

Прихильники максимальної держави виступають за те, щоб групи більше впливали на державу. А от ті, хто виступає за помірне втручання держави в суспільні справи виступають за вирішення проблем груп ними самими, самостійно.

Групи тиску можуть впливати на державу як безпосередньо, так і опосередковано (через ЗМІ, наприклад.). Прямий вплив здійснюється на комісії парламентів, на партії завдячуючи виступам в пресі, переговорам, консультаціям, політичним кампаніям. Загальнодержавна діяльність груп тиску може також впливати на стан суспільства. К. Каутський писав, що при демократії поряд з державним організмом існують вільні і незалежні від держави організації, що переслідують різні цілі. В демократичній державі, не дивлячись на абсолютне зростання державної бюрократії, її вага в порівнянні з вільними організаціями падає. Ця бюрократія все менш і менш в змозі командувати ними, все більш і більше змушена радитись з ними, закликаючи їх до розв’язання задач, що стоять перед нею. Дякуючи цьому вона втрачає той характер, який вона мала в період абсолютизму. Вона робиться більш рухливою, більш еластичною [93].

На початку 70-х р. XX ст. в основному завершилось формування соціальної держави в розвинених західних країнах. Збільшення законодавчо закріплених соціально-економічних прав привело до певного обмеження свободи підприємництва, так як держава регулювала розвиток економіки з метою більш рівномірного перерозподілу доходів. Неоконсерватори критикували державний інтервенціоналізм, але вони не приймали до уваги роль громадянського суспільства в розширенні функцій держави, а також не помічали того, що відбулося взаємне “проростання” держави і громадянського суспільства.

В кінці 70-х рр. і на початку 80-х рр. соціальна держава переживала кризу, що проявилась в бюджетному дефіциті, фіскальній кризі, стагфляції. Це відбувалось в умовах, коли споживчі настрої в суспільстві зросли, а цінність праці дещо впала. Неможливість задовольнити всі соціальні потреби за рахунок держави зумовила відтворення різних форм самоорганізації: благодійних організацій, фондів, страхових товариств і навіть відтворення общинних зв’язків – “громадських ком’юніт” – спочатку в США, а потім і в інших державах. В ком’юніті, на думку І.Б.Левіна, людина повертає втрачене відчуття свого права на окреме від держави існування [94].

Питання про відносини “держава – суспільство”, суспільні інтереси не втратить актуальності і в майбутньому. Нині існує думку, що в умовах глобалізації громадянське суспільство виступає захисником національних, культурних, історичних цінностей. Але в наш час неурядові громадські організації також виходять за рамки національних держав – вони входять в регіональні і міжнародні асоціації і таким чином піднімаються над державою. Дуже поширеними є основані на волонтерстві форми соціальної активності. Тому в майбутньому від громадянського суспільства буде залежати не лише державна, а і глобальна соціальна політика, збереження стабільності.

Таким чином, в збереженні сталого розвитку держава відіграє дуже важливу роль. Держава є виразником і координатором інтересів різних соціальних груп, від неї залежать економічні і соціальні перетворення, вона забезпечує безпеку суспільства. Всі соціально орієнтовані держави не залежно від економічного і політичного устрою можуть успішно вирішувати певні соціальні проблеми і тим самим сприяти збереженню стабільності. Але лише соціальні держави виявились здатними забезпечити тривалий сталий розвиток суспільства.

Деякі стабілізаційні механізми, що використовуються в соціальних державах такі ж, що і в інших соціально орієнтованих державах. Все ж міра стабільності різна в різних державах. Зрозуміти причину цього можна лише врахувавши багато різних факторів. Одні і ті ж явища в одній ситуації можуть виконувати роль стабілізатора, а в іншій – дестабілізатора. Крім цього різні явища можуть виконувати одні і ті ж функції. С.Хантінгтон звернув увагу, що різниця між демократією і диктатурою менша, ніж між країнами, в яких існує консенсус, стабільність і тими, в яких стабільності не існує. Але виявилось, що такий висновок вірний лише для певного періоду. Ліберальні режими, що існують в соціальних державах, виявились більш здатними адаптуватись до змін, більш стабільними.

Соціальна держава базується на принципі субсідіарності. Це сприяє самоорганізації суспільства. Соціалістичні держави не скористались потенціалом суспільства, його здатністю до самоорганізації і адаптації. Це одна із причин, що привела до суспільно-політичної кризи і до трансформації суспільства. Без залучення інститутів громадянського суспільства було складно своєчасно виявляти проблеми і їх вирішувати. Відсутність зворотнього зв’язку, діалогу влади і народу, відсутність опозиції, політичного плюралізму зумовила нагромадження проблем і кризу влади. Соціальна держава співпрацює із суспільством, тому конфлікти своєчасно виявляються і вирішуються, а не накопичуються і подавляються.

Велику роль в збереженні стабільності відіграють цінності. Основні цінності західного суспільства – свобода, рівність, справедливість, – визнають політичні сили різного спрямування. Ціннісний консенсус також сприяє збереженню стабільності. Існуючі в соціальних державах соціальні і політичні технології дають можливість успішно вирішувати конфлікти інтересів. В наступному розділі будуть розглянуті технології вирішення різних соціальних проблем.

РОЗДІЛ IV. ТЕХНОЛОГІЇ ВИРІШЕННЯ СОЦІАЛЬНИХ ПРОБЛЕМ У РОЗВИНЕНИХ КРАЇНАХ ЗАХОДУ ТА ЇХ СТАБІЛІЗАЦІЙНА РОЛЬ