1.2 Стабільність і сталість соціально-політичного розвитку: понятійно-категоріальний аналіз

Не можна уявити суспільство, яке зовсім не змінюється. Але стабільність дуже часто є одним із найбільш популярних передвиборчих гасел тому, що виборці часто віддають перевагу збереженню старого порядку перед непевністю, змінами (звичайно, коли умови життя не являються нестерпними). Це пояснюється адаптивними можливостями людей, вродженою консервативністю. Хоча стабільність є бажаною в періоди “нормального” (не кризового) розвитку держави, часом саме нестабільність дає поштовх для назрілих змін. Трудові конфлікти в Європі у ХIХ – ХХ ст. змусили шукати способи узгодження інтересів, привели до формування соціального партнерства, мирного вирішення соціальних конфліктів.

П.Штомпка пише: “Було визнано, що суспільство (група, спільнота, організація) може бути визначене як існуюче лише оскільки і до тих пір, поки всередині нього щось відбувається…, протікають якісь процеси, щось змінюється... і не може існувати в незмінному стані [24]. Можна погодитись із А.Галкіним, що абсолютна стабільність будь-якої складної системи неможлива [25].

Часом зміни відбуваються дуже швидко, як під час революцій, носять стрибкоподібний характер, а часом настільки повільно, що їх важко буває виявити. Як відноситись до змін системи і до її стабільності? Дехто, як наприклад Луман, вважає, що стабільність системи означає її смерть. Але треба все ж розрізняти різну міру стабільності. Можна погодитись з категоричним твердженням Лумана, якщо мати на увазі стабільність-стагнацію (“стагнація” в перекладі з латинської мови означає “болото”). В період стагнації відбувається накопичення невирішених проблем, що з часом може привести до соціальних вибухів, за якими, як правило, відбуваються занадто швидкі зміни в суспільстві, які не піддаються контролю, політична активність при цьому не інституційована. Хоча, слід визнати, що жорсткі статичні системи можуть існувати досить довго, як СРСР. В динамічних системах міра стабільності не занадто висока, а така, яка, з одного боку, забезпечує самозбереження, з іншого боку, не є непереборною перешкодою для змін [26]. Стабільні динамічні системи здатні швидко адаптуватись до змін зовнішнього середовища.

Соціальні держави одночасно є стабільними і такими, що динамічно розвиваються. В цих державах в ХХ ст. з’явились нові форми соціального маневрування. Таке маневрування дозволяє зменшити загрозу руйнування системи “небезпечними” класами – тими, які є найменш соціально захищеними, послабити вплив антисистемних партій. Соціальні держави на протязі тривалого часу успішно долали кризові явища і вирішували соціальні проблеми. Сталість розвитку цих країн базується на певній культурі. Формування соціальної держави тривалий процес, який включає створення економічних, соціальних, культурних підвалин нового типу держави. Криза соціальної держави в 70-х – на початку 80-х років ХХ ст. привела до влади консерваторів, які однак не зруйнували системи соціального захисту, а просто провели певне її реформування, що було необхідно в умовах економічного спаду. Порушення рівноваги політичних сил не представляло серйозної загрози системі. В соціальній державі існує “зрілий” консенсус щодо економічного і політичного устрою.

Стабільність зберігається завдяки балансу інтересів різних соціальних груп. Соціальне партнерство в соціальній державі є тією технологією, за допомогою якої колись непримиримі, протилежні інтереси вдалось зробити в певної міри співпадаючими. Досягти консенсусу, узгодити інтереси можна лише тоді, коли є певний спільний інтерес. У найманих робітників і роботодавців є спільні інтереси – підприємці забезпечують роботою, створюють робочі місця, а це можливо тоді, коли існують умови для розширення виробництва, існує висока купівельна спроможність населення. Надмірні вимоги по підвищенню заробітної плати, соціальних виплат, надмірний податковий тиск на роботодавців може призвести до зменшення темпів економічного зростання і в кінцевому рахунку позначиться на заробітній платі. Тому важливо підтримувати баланс інтересів. Формами досягнення такого балансу є колективні договори, тарифні угоди, які укладаються в ході переговорного процесу. Стабільні соціальні системи здатні до саморегуляції. Соціальна інженерія в соціальній державі передбачає не тільки регулювання процесами, але й включення процесів саморегуляції.

В.Горбатенко пише, що сучасне (індустріальне і постіндустріальне) суспільство – це якісно новий тип соціуму, що прагне соціальної динаміки. Цей тип склався у промислово розвинених країнах і саме його витвором є політичні системи, яким притаманні такі характерні ознаки: 1) високий ступінь адаптованості до змін умов свого функціонування; 2) відносна стабільність внутрішньої структури та її здатність до гнучкого реагування на виникнення суспільних криз і конфліктних ситуацій та наявність інструментарію для їхнього врегулювання; 3) високий рівень спеціалізації політичних інститутів та диференціації їх функцій; 4) розв’язання політичних проблем та всього спектру суспільних взаємовідносин не засобом примусу, а через досягнення консенсусу [27].

Поняття “стабільність” і “сталість” часто використовують як синоніми. Деякі вітчизняні та зарубіжні автори “сталість” пов’язують із політичною культурою суспільства. Якщо стабільність може бути досягнута шляхом тимчасової угоди і зміна ситуації може її порушити, то, як пише А.М.Салмін: “Органічна сталість, інерційність, на відміну від просто стабільності пов’язана не просто з рівновагою двох чи більшої кількості суспільних сил, чи з їх більш менш стійким перемир’ям, а з дією певної інтегруючої “формули”, в якій порівняно надовго відливається політична культура усього суспільства” [28]. Якщо порушення сталості може привести до революції, то нестабільність – до перегрупування сил. Стабільність в динамічних системах базується на сукупності нестійких рівноваг між системоутворючими і системозмінюючими процесами [29]. Нестійка рівновага зберігається до тих пір, поки співвідношення, що склалось, не піддається серйозним корективам [30].

На наш погляд, слід розрізняти різні види стабільності – стабільність як рівновагу (рівновагу різних політичних сил, рівновагу системоутворючих і системозмінюючих процесів); стабільність-стагнацію; стабільність в динамічних системах (“сталий розвиток”); посттоталітарну стабільність (“інерційну стабільність”).

В умовах, коли стабільність є просто певною рівновагою сил, консенсус може бути незрілим, ситуаційним. Така стабільність можлива в перехідних суспільствах. При порушенні рівноваги виникає серйозна, тривала дестабілізація ситуації. Політична криза може бути породжена кризою економічною. Крім економічної кризи можлива ще і криза ідеології, ідентичності і т.д. В умовах кризи неможливо використовувати старі політичні і соціальні технології для підтримання стабільності. Відновлення стабільності залежить від того, як швидко будуть знайдені нові стабілізаційні механізми.

В розвинених країнах перехід до постіндустріального періоду розвитку змусив систему перебудовуватись. Змінилась структура виробництва, соціальна структура, з’явились нові потреби, на які система повинна була реагувати. Зникла попередня рівновага, що склалась між елементами системи. Але базові ознаки системи збереглися (політична, економічна свобода і т.п.) Ознаками стабільного політичного режиму є: відсутність в суспільстві загрози нелегітимного насильства, наявність в державі можливостей, що дозволяють в кризових ситуаціях справитись з деструктивними силами; функціонування одного складу кабінету міністрів на протязі тривалого часу, що передбачає його вміння адаптуватись до змін умов; поєднання порядку і наступності у розвитку; збереження рівноваги політичних сил; конгруентність владних і суспільних форм, при яких політична влада і громадські інститути взаємно визначають поведінку один одного; відповідна модель поведінки, при якій всі суб’єкти політики обмежують себе соціально прийнятними нормами політичної активності, відмова від них може привести до дестабілізації.

Що стосується нестабільних режимів, то в них переважає соціальна мобілізація над соціальною допомогою; низький рівень розвитку чи кризовий стан економіки; існує поляризація суспільства, нерівномірний розподіл матеріальних благ; слабі політичні можливості еліти; переважання вузьких і персоніфікованих партій і т.п. [31]. Нині в розвинених країнах світу використовується антикризовий менеджмент, що сприяє передбаченню, запобіганню та подоланню криз, порушень рівноваги.

Виникнення кризових ситуацій не завжди можна пояснити виходячи із економічного становища. Щоб передбачити зміни політичних ситуацій потрібно врахувати особливості ситуації. Передумови збереження чи втрати політичної стабільності пов’язані з динамічними змінами в розстановці різних політичних сил, що борються за владу і здійснюють вплив на державну політику. Якщо розвиток відбувається швидкими темпами і зміни в суспільстві кардинальні, то відновлювати зруйновану рівновагу важко. Висхідна і низхідна мобільність також відображається на стабільності. При зміні статусів, ті групи, які втратили своє попереднє більш високе становище в суспільстві, можуть перетворитись на дестабілізуючу силу. Західні вчені відмічають, що нині більш революційною силою є середній клас, а не маргінали, нижчі класи. Середній клас не мириться з погіршенням свого становища, здатний швидко мобілізовуватись на захист своїх інтересів. Треба зважати на те, що стабільність важко зберегти, коли зміни носять комплексний характер.

Особливим типом стабільності є “посттоталітарна”, “інерційна стабільність”. Така стабільність зокрема існує в Україні. Вона зберігається завдяки існуючій політичній культурі. Реформування суспільства було ініційоване “зверху”. Незважаючи на докорінну зміну соціально-економічного, політичного устрою, порушення прав людини, більшість населення України залишається пасивною.

Стабільність також залежить від здатності системи адаптуватись до середовища. Зазвичай можливі такі способи адаптації: система змінюється під впливом середовища; середовище піддається впливу системи; взаємний рівномірний вплив середовища і системи. Всі ці проблеми вивчені в рамках контестуалістичного методологічного підходу (Д.Аптер, О.Галкін, Х.Лінц та інші). О.Галкін вважає, що сенс процесу адаптації полягає в тому, щоб шляхом зміни чи середовища чи системи досягти того, щоб стимули, що стабілізують систему не уступали дестабілізуючим, а по можливості переважували [32]. Соціальні держави не тільки пристосовуються до середовища, а й змінюють його. Це продиктовано інтересами безпеки, в тому числі і соціальної. Щоб запобігти міграції в розвинуті країни світу, життя в яких є привабливим для тих, хто проживає в економічно відсталих країнах, політично нестабільних, створюються спеціальні програми допомоги, які включають не тільки фінансову допомогу, а й допомогу в розробці програм виходу з кризи.

Нині “експортуються” не революції, а моделі розвитку, “модернізації”. Такий експорт є одним із способів зміни зовнішнього середовища. Країни, що розвиваються, зацікавлені у вступі в міжнародні організації, але умовою членства в цих організаціях є відповідність певним стандартам, в тому числі від країн претендентів на членство очікують, що вони будуть надавати громадянам соціальні послуги, забезпечать реалізацію основних соціально-економічних прав і т.п. Структурними передумовами стабільності є задоволення життям, економічне процвітання. Тривале економічне процвітання може забезпечити легітимність і тривалу стабільність будь-якому режиму.

Велику роль в збереженні стабільності в державі будь-якого типу, її легітимації відіграє культура. Як пише Р.Інглегарт: “Будь-яка стабільна економічна чи політична система має відповідну культурну систему, на яку вона опирається і яка ніби узаконює її існування. В такому суспільстві засвоєний комплекс правил і норм. Якщо цього немає, то властям приходиться добиватися дотримання таких правил шляхом одного лише зовнішнього примушування, що є справою дорогою і ненадійною” [33]. Існують певні сили зміцнення і відторгнення в суспільній системі: інтереси і їх сприйняття, поведінка, політична культура, “правила гри”, безперервність передачі інформації, традиції, ціннісна система і традиції підходу до нових явищ, їх оцінки, методів вирішення питань [34]. Д.Марч, Р.Патнем, О.Норт – представники “нового інституціоналізму” зв’язують причини дестабілізації зі змінами, що відбуваються в інституційному спілкуванні людей – змінами правил гри, норм. І контестуалістичний і інституціоналістський підходи є оправданими і в поєднанні дозволяють усестороннє розглянути проблему стабільності.

Ще однією умовою збереження на протязі тривалого часу стабільності соціальної системи, на думку Інглегарта, є моральний порядок. Цей порядок визначає всі аспекти життя – об’єднує суспільство, встановлює норми, що забезпечують захист приватної власності і підтримує одночасно їх баланс з нормами благодійності і співпереживання, що також являються засобами виживання [35].

Таким чином, сталість розвитку обумовлена багатьма причинами – здатністю пристосовуватись до змін внутрішнього і зовнішнього середовища, культурним і моральним порядком, існуванням зрілого консенсусу в суспільстві і т.п. П.Бергер вважає, що передбачення К.Маркса щодо масштабних і гострих конфліктів при капіталізмі не справдились тому, що був підвищений добробут нижчих класів, зросла соціальна мобільність, зменшилась поляризація внаслідок внутрішньої диференціації буржуазії і робітничого класу, зріс вплив профспілок. Цьому сприяла держава загального добробуту та політична демократія [36].

В країнах, для яких характерний сталий розвиток, використовуються певні спільні способи проведення політичних перетворень і збереження стабільності. Спільним є те, що ці країни є соціально орієнтованими. Особливості соціально орієнтованих держав та способів забезпечення їх сталого розвитку будуть розглянуті в наступних розділах.

РОЗДІЛ ІІ. СОЦІАЛЬНІ ТА ПОЛІТИЧНІ СТАБІЛІЗАТОРИ В КРАЇНАХ З РІЗНИМ СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНИМ І ПОЛІТИЧНИМ УСТРОЄМ