5.1 Теоретичні джерела концепції соціальної держави

Теорія соціальної держави виникла на ґрунті багатьох соціальних, економічних, політичних теорій. В ній знайшли відображення, були розвинуті і отримали нове життя ідеї блага народу, справедливості, рівності, гідного існування і т.п. Деякі з цих ідей з’явились в стародавньому світі.

Звичайно, важко встановити точно, які саме ідеї, теорії безпосередньо вплинули на формування теорії соціальної держави. Цей вплив не завжди є очевидним. На протязі століть в суспільній свідомості існували названі ідеї, вони впливали на формування культури, на оцінку суспільних явищ, форм правління, впливали на менталітет народу. Реалізація мрій, сподівань багатьох поколінь стала можливою лише на певному етапі суспільного розвитку. Ідеї, які колись були утопічними, з часом стали реалістичними, здійсненними.

Найбільш споріднені з теорією соціальної держави є теорії держави і права, але не всі, а лише ті з них, які доводили, що держава має виконувати різноманітні функції, в тому числі і соціальні, а не лише турбуватись про безпеку громадян, підтримувати порядок в суспільстві. По-друге, економічні теорії, в яких розглядались питання про регулюючу роль держави в економічному житті, межі втручання її в економіку в цілях забезпечення загального добробуту, а також соціальних потреб. До третьої групи теорій можна віднести ті, в яких особливе місце займає проблема справедливого суспільного устрою. Це численні соціалістичні, егалітаристські теорії, які також виникли в далекому минулому, але існують і понині. Звичайно, названі теорії не вичерпують всього багатого спадку ідей і теорій, які підготували теоретичний ґрунт для виникнення теорії соціальної держави

Теорії прав людини є одним із теоретичних джерел соціальної держави. Ідеї прав людини з’явились в V-VI ст. до н.е. в давньогрецьких і давньоримських полісах. Кожний новий етап суспільного розвитку вносив щось нове в розуміння проблеми прав і свобод людини. Уявлення про права людини формувались в процесі зіткнення, співставлення інтересів різних груп людей.

Проблема прав людини породжена полісною демократією. Громадяни полісу отримали рівні політичні права. До цього індивід був підкорений спільноті, розчинений в ній. Існували мононорми, які не можна було диференціювати. В полісі громадяни здобули політичні права. В Середні віки, в часи коли існувала позаекономічна залежність, ієрархія верст, права більшості знову були обмеженими. На прикладі Англії можна побачити те, як відбувалось юридичне закріплення прав. В 1215р. в Англії була прийнята Велика хартія вільностей, в 1628 р. (Новий час) Петиція про права, в 1684 р. Білль про права. Всі ці документи обмежували повноваження влади і розширювали права підданих. В США ідея прав людини найшла відображення в Декларації прав Вірджинії, згодом в Декларації незалежності, в поправках до Конституції, які були ратифіковані в 1791 р. Французька Декларація прав людини і громадянина 1789 р. містила перелік невід’ємних, природних і священних прав людини.

В ХХ ст. в тих країнах, в яких встановився тоталітарний режим, права громадян обмежуються. Демократія, що прийшла на зміну недемократичному режиму, надає громадянам знову гарантовані державою права. Соціальна правова держава забезпечує реалізацію не лише політичних прав, а й соціально-економічних. На протязі тисячоліть формувались уявлення про вроджені і невід’ємні права особи. Ці ідеї про природні права лежать в основі сучасних концепцій прав людини, в основі правових документів, конституцій демократичних держав.

Існує дві основні позиції щодо прав людини. Згідно з однією позицією права людини є природними, правами від Бога. Держава зобов’язана забезпечувати, реалізовувати ці права. Друга позиція полягає в тому, що права і обов’язки громадян розглядаються як такі, які цілком залежать від держави. Лише держава визначає їх об’єм і зміст. Ці позиції відстоювали відповідно представники школи природного права і позитивісти. Протиставляв права по природі і закони полісу ще софіст Гіппій. Він відмічав, що закони носять тимчасовий, умовний, мінливий характер, залежать від уявлень законодавців, тоді як неписані закони природи справедливі і однакові в різних країнах. Софіст Алкідам обґрунтував ідею існування рівності і свободи як природних прав. Аристотель ділив право на природне і волевстановлене. Він не протиставляв ці права, а стверджував, що вони носять політичний характер і можливі лише в державі.

Концепція природного права Греції була розвинена в Стародавньому Римі. Марк Аврелій, Епіктет, Сенека доводили універсальність природного права. В першу чергу вони говорили про духовну свободу і рівність всіх людей. Держава, на думку Марка Аврелія, повинна управляти підданими на основі рівних для всіх законів, поважати свободу підданих.

Мислителі середніх віків захищали природні права – свободу, рівність, визначали ці права як пріоритетні. В Новий час Спіноза, Локк, Монтеск’є та інші говорили про те, що держава створюється заради додержання права, природне право в громадянському стані не зникає і т.п. Велика заслуга Локка полягає в тому, що він розробив обґрунтовану доктрину природних, невід’ємних прав. Права людини захищались американськими політичними діячами.

Є.М.Трубецькой писав, що представники природної школи права справедливо відмічають, що існує право моральне, природне, що відрізняється від права позитивного; з іншого боку, представники сучасного історизму і еволюціонізму праві в тому, що не існує вічного, незмінного кодексу природного права. Кожний з цих напрямків містить долю істини, але приймає її за всю істину [1].

Тривалі дискусії між тими, хто відстоював протилежні погляди на природу прав позитивно вплинули на законотворчий процес. Захисники природних прав не заперечують необхідності їх конституційного закріплення. Нині в розвинених демократичних, правових, соціальних державах протистояння позитивістського і природньоправового підходу втратило свою гостроту.

Обговорення проблем співвідношення природних і позитивних прав закономірно привело до розгляду питань про повноваження держави, її функції і задачі. В той час, коли склались перші уявлення про права людини, з’явилась і ідея договору, який встановлює межі втручання держави в суспільне життя, а також визначає повноваження держави. Завершилось формування договірної теорії виникнення держави (як і концепції прав людини) в Новий час.

І ще одна ідея, пов’язана з функціями і задачами держави, має тисячолітню історію. Це ідея загального блага, загальної користі, спільного інтересу. Проблема договору і загального блага взаємопов’язані. Для давньогрецької традиції характерне трактування держави як відображення спільного інтересу всіх вільних членів суспільства. Давньогрецький софіст Лікофрон державне спілкування розглядав як результат договору людей між собою. Демокріт, вважав, що в державі представлені загальне благо і справедливість, а умовою державної єдності є єдність громадян, їх взаємоповага, взаємний захист і співчуття. Аристотель найбільш правильною формою правління вважав політію – правління більшості в інтересах загальної користі.

В середні віки Фома Аквінський основною задачею держави вважав загальне благо, забезпечення умов для гідного життя людей. М. Падуанський також стверджував, що держава, яка виникла на основі загальної згоди, має забезпечувати загальне благо, турбуватись про благополуччя всіх громадян.

В епоху Відродження мислителі знову повертаються до проблеми загального блага. В цей період поширеною є думка про те, що загальне благо може забезпечити лише держава з республіканським устроєм, держава в якій визнаними принципами є рівність і справедливість.

Навіть Гоббс, який вважає основною функцією держави охорону порядку і створення умов для безпечного існування людини, все ж не забуває і про інші функції – сприяння розвитку промислів, землеробства, виховання громадян і т.п. Суверен має дбати про благо народу і це є вищим законом. Держава існує ради громадян. Згідно з Локком, люди добровільно створюють державу, визначають її повноваження. Держава приймає закони в ім’я суспільного блага. Вона не повинна посягати на власність, свободу, рівність, життя громадян. Головна ціль держави – створення умов для забезпечення, реалізації інтересів громадян. Локк суспільний договір розглядав як постійно діючий фактор суспільного життя. Це означало, що договірні відносини між владою і народом він розумів як такі, що носять безперервний характер. Договір визначає взаємні права і обов’язки сторін – держави і підданих.

Французькі енциклопедисти, зокрема Дідро, вважали, що суспільний договір є угодою між народом і тими, кому він дає владу. Люди погоджуються втратити частину своєї свободи і рівності, які є характерними ознаками природного стану, на певних умовах. Завдання законодавців полягає в тому, щоб відібрати як можна менше рівності і свободи і дати людям якнайбільше достатку і щастя.

Таким чином, поняття “загальне благо” існує вже не те, що декілька століть, а тисячоліття. На протязі віків досягнення блага – матеріального добробуту, рівності, справедливості, щастя, створення умов для удосконалення людини, пов’язувались з державою. В аксіологічному значенні поняття “благо” означає, що кожна людина і все суспільство є цінностями. Е.Кант писав: “… поступай так, щоб ти завжди відносився до людства і в своєму лиці і в лиці всякого іншого також і як до цілі і ніколи не відносився б до нього лише як до засобу” [2]. Сприяє досягненню загального блага – рівність, свобода, справедливість, моральні цінності і норми.

Кожний період в розвитку суспільства в силу його особливостей накладає певний відбиток на розуміння цілей держави, її повноважень і функцій. Спіноза вважав, що держава має діяти відповідно до веління розуму, тобто так, щоб від її діяльності була користь всім. Щоб жити в мирі, безпеці, взагалі якнайкраще люди мають домовитись між собою про правила суспільного життя. Він також говорив про повноваження держави. Держава, на його думку, не повинна втручатись в сферу природних прав. Спенсер, який спершу скептично відносився до соціальної діяльності держави і говорив, що сказати, що держава має сприяти загальному благу – це все рівно, що не сказати нічого тому, що на це існує безліч різних поглядів, – також згодом визнав, що повне невтручання так як і навпаки – втручання – це крайнощі.

Р.Іерінг визнав соціальні функції держави. Він вважав, що держава має турбуватись про розвиток мистецтва, науки. Л.Дюгі був послідовним захисником соціальних функцій. Держава, на його думку, стає більш гнучкою, гуманною, краще захищає індивіда.

Вплив на розвиток уявлень про державу, її цілі і функції мали і соціалістичні теорії. Поняття “соціалізм”, як вважається, вперше було використане для визначення поглядів сторонників кооперативного руху Р.Оуена. Ідеї, які можна вважати соціалістичними, з’явились набагато раніше. Коли саме – це питання є дискусійним. Справа в тому, що навіть в країнах так званого реального соціалізму, в яких соціалістичні ідеї досліджувались досить ґрунтовно, так і не було досягнуто єдності думок про те, які ідеї, теорії можна вважати соціалістичними, а які ні. Уявлення про соціалізм як напрям суспільної думки були досить невизначеними. Підтверджують це ті дискусії, які велись в СРСР щодо критеріїв, за якими можна було б визначити вчення як соціалістичне, а також щодо часу появи перших соціалістичних ідей. Із-за цієї невизначеності ті вчення, в яких хоча б згадувалось про рівність, бажаність помірності в багатстві, пропонувався перерозподіл багатства відносили до соціалістичних. На цій підставі погляди давньогрецького філософа Гесіода, що жив в VII ст. до н.е., дехто також вважає соціалістичними так, як він засуджував соціальну нерівність і експлуатацію і пов’язував ці явища з існуванням приватної власності. Реформи Солона в Афінах, реформи в інших полісах Стародавньої Греції, що передбачали відміну боргів та перерозподіл землі, погляди Платона та Аристотеля про бажаність помірності в багатстві – також часом називають соціалістичними. Це стосується і тих ідей про рівність, справедливість, які з’явились в більш пізній історичний період.

Слід розрізняти соціалістичні і егалітарні ідеї та теорії. І ті і інші мали і мають вплив на теорію соціальної держави. Ці дві течії політичної думки багато в чому подібні. Основною ж відмінністю є те, що при всьому негативному ставленні до надмірного багатства егалітаристи виступають не за знищення приватної власності, а за перерозподіл багатства, доходів, рівність дрібних власників. Ознакою ж соціалістичних поглядів була вимога встановлення суспільної власності на засоби виробництва, суспільної організації праці. З часом погляди і соціалістів і егалітаристів дещо змінюються. Погляди сучасних егалітаристів зберігають лише деяку схожість з поглядами засновника егалітаризму Руссо. Вони знайшли втілення в програмах буржуазного реформізму, боротьби з бідністю, програмах побудови народного капіталізму і т.д. Відбулась і еволюція соціалістичних поглядів, ідей. Не зважаючи на крах соціалістичної системи вони і сьогодні не втратили своєї актуальності.

В даній роботі не ставиться ціль дослідити всі соціалістичні вчення, в яких можна найти ті ідеї, які в якійсь мірі були втілені в життя в соціальній державі. Мова піде лише про ті з них, які є найбільш спорідненими з теорією соціальної держави. Перш за все мова піде про соціалістичне розуміння держави і її функцій. Воно суттєво відрізнялось від ліберальних поглядів на державу. Соціалісти (Лассаль і Маркс) вважали, що якщо держава обмежиться виконанням мінімальних функцій і не буде втручатись в економічні і суспільні справи, то тим самим будуть створені передумови для неконтрольованої влади економічно сильних. Держава не має права відмовлятись від захисту економічно слабих. Але і економічно слабі не повинні бути пасивними. Від їх організованості, активності буде залежати державна політика. Маркс і Енгельс говорили, що в перехідний період держава має бути перетворена таким чином, щоб вона захищала інтереси всього суспільства.

Взагалі в ХІХ ст. існувало три течії, представники яких по-різному оцінювали роль держави в розвитку суспільства. По-перше, це течія, яка сформувалась у Франції і південноєвропейських країнах під впливом П.Ж. Прудона. Представники цієї течії виступали за ліквідацію держави і передачу всіх функцій взаємної допомоги невеликим кооперативам. Друга течія виникла під впливом вчення Лассаля і була впливовою в німецькій соціал-демократії. Її представники виступали за демократизацію держави, розширення її соціальної і економічної відповідальності. Це мало з часом привести до солідарного суспільного порядку, в якому б не існувало розподілу між державою і суспільством. Ознакою течії, що сформувалась під впливом Маркса і Енгельса і теж мала великий вплив на німецьку соціал-демократію, було те, що держава розглядалась як інструмент панування експлуататорських класів. Марксисти закликали стару державу зруйнувати і побудувати нову, таку яка б сприяла соціалістичному розвитку [3]. На практиці в розвинених країнах Заходу були реалізовані уявлення про державу Ласалля та його послідовників.

Мало вивчена вітчизняними вченими теорія юридичного соціалізму та її вплив на розвиток теорії держави. Автором цієї теорії був дуже відомий на Заході австрійський вчений А.Менгер. Згідно з теорією юридичного соціалізму соціалістичні перетворення можливо здійснити в суспільстві шляхом мирних реформ, змін в правовому полі. При соціалізмі, за Менгером, держава має повністю задовольняти потреби всіх людей, звичайно виходячи з існуючих можливостей. Цей перерозподіл повинен бути законодавчо визначений. Право Менгер розглядав не як елемент надбудови, а як незалежну від виробничих і майнових відносин сферу. В цій теорії розглядається і право на існування. Менгер розглядає його як право кожного члена суспільства на речі, послуги, необхідні для підтримування нормального існування. Як модифікація права на існування називається право на працю. Говорячи про загальне благо Менгер відмічав, що воно полягає в задоволенні найважливіших життєвих потреб кожним громадянином.

Менгер був противником історичного матеріалізму. Він не погоджувався з тим, що держава, церква, мистецтво, наука є простим результатом господарських відносин. В той же час він вважав, що можна створити план ідеального суспільства, писав, що точне описання найбільш досконалого суспільства є не лише цілком науковим, але прямо необхідним, якщо соціалістичний рух хоче хоча б частково досягти своєї цілі. Звичайно, можна створити план побудови соціалістичної держави, як і соціальної, але здійснитись він може лише при певних умовах.

В роботі “Громадянське право і незаможні класи народу” (1890 р.) Менгер піддав критиці проект громадянського кодексу, що був опублікований в Німеччині, перш за все за те, що повністю ігнорувались інтереси незаможних класів. Причина такого ігнорування, на його думку, криється в приватному праві. Він виступав за створення такої системи приватного права, яка б привела до більш справедливого розподілу матеріальних благ між членами суспільства. В кінці ХІХст. Менгер говорив про те, що держава має створити механізм взаємодії держави, підприємців і найманих робітників, тобто він передбачив і, можливо, до певної мірі сприяв формуванню соціального партнерства. Держава має, на його думку, втручатись в правові відносини роботодавців і найманих робітників, щоб пом’якшити недоліки приватновласницької організації праці. Вона має стати посередником наймача і робітників, приймати участь в укладанні угоди про найм. Капіталіст зобов’язаний проявляти турботу про життя, здоров’я, працездатність і моральність робітника.

Захистити інтереси знедолених верств населення можна, як вважав Менгер, без зміни майнового ладу, для цього треба просто, щоб законодавці приймаючи правові норми, закони, брали до уваги ті наслідки, які вони можуть мати для малозабезпечених. Менгер писав, що держава еволюціонує в бік соціалізму. В роботі “Нове вчення про державу” він використовує поняття “народна держава права”. Ідеалом такої держави має бути інтелектуальне, моральне, естетичне виховання мас. Щоб наблизитись до цього ідеалу необхідно ввести загальну освіту для всіх верств населення. Хоча Менгер не переоцінював роль держави в перетворенні природи людини.

Ще одне питання, яка займає одне з центральних місць в теоріях соціалізму, це питання власності. Менгер не заперечує існування різних форм власності – державної, кооперативної, приватної. Блага, як і власність, також можуть бути розподілені нерівномірно. Все ж він вважає, що право приватної власності на землю і капітал, має бути поступово знищене, що приведе до зникнення нерівності породженої ним.

Таким чином, Менгер праву відводив основну роль в перетворенні суспільства. Правові реформи мали передувати реформам економічним і соціальним. Погляди Менгера мали вплив на частину членів Соціал-демократичної партії Німеччини. Інтерес до його робіт знову зріс в 50-60-і роки ХХ ст., тобто в той час, коли в Німеччині та інших країнах Європи формувалась соціальна держава, а в конституціях деяких країн з’явилось поняття “соціальна держава”. Проводиться велика робота по зміні законодавства. Розробляється соціальне законодавство, соціальні кодекси, доповнюється, розвивається трудове законодавство. Теорія соціальної держави безперечно формувалась і під впливом цих ідей. Хоча в роботах Менгера є і багато такого, що не може здійснитись, але висловлені ним ідеї сприяли подальшому розвитку політичної науки, дали поштовх для нових досліджень в цьому напрямку [4].

Дослідження проблем соціалізму в країнах Заходу продовжується. Т.Майєр пише, що соціалізм намагається створити суспільство, в якому всі люди жили б і працювали в умовах свободи і солідарності. Організація праці і справедливий розподіл її результатів повинні гарантувати рівні шанси на самоздійснення для всіх. Промисловий розвиток і техніка можуть бути засобом для досягнення цих цілей, але не необхідною умовою, більш того, можуть навіть бути перепоною їх здійснення [5]. Майєр відмічає, що подальша індустріалізація у всіх промислово розвинених країнах досягла межі у багатьох сферах – в тому, що стосується природи, соціальних відносин і самої людини. Досягнутий той пункт, де продовження попереднього прямолінійного промислового розвитку не гарантує більш автоматично здійснення соціалістичних цілей, а скоріше загрожує їм. Тому соціалісти, на його думку, мають переглянути свої принципи [6].

Майєр не погоджується, що соціальні проблеми можуть вирішуватись самі собою як побічний результат індустріального розвитку. На його думку, треба свідомо формувати нові людські стосунки [7]. Майєр дає характеристику демократичному соціалізму: демократичний соціалізм намагається забезпечити самовизначення людини у всіх сферах життя; намагається усунути зовнішнє панування, відкрити можливості для особистої відповідальності. Самовизначення для всіх можливе лише через взаємну солідарність. Через це демократичний соціалізм пропонує здійснення дієвих прав на самовизначення і співучасть в політиці, в сферах праці і культури. Демократичний соціалізм передбачає також надання гарантії задоволення матеріальних потреб і справедливого розподілу [8].

На практиці соціальна держава вирішує багато питаннь пов’язаних з регулюванням економіки: проводить фіскальну і кредитну політику, шляхом прийняття трудового законодавства визначає умови праці, впливає на заробітну плату визначаючи її мінімальний розмір, регулює ринок праці; проводить політику перерозподілу для пом’якшення негативних соціальних наслідків майнового розшарування населення та намагається зменшити всіма доступними засобами напругу в суспільстві, робить все необхідне щоб не допустити серйозних соціальних конфліктів, зберегти стабільність.

Безперечно, на формування політики соціальної держави мали вплив економічні теорії. Важливе місце серед економічних теорій займають теорії добробуту. Проблема добробуту розглядалась ще в класичних ліберальних теоріях засновників політекономії. На думку класиків лібералізму, добробут пов’язаний із існуванням досконалої конкуренції. Свобода товарообміну забезпечує існування досконалої конкуренції і економічної рівноваги. Найкраща модель регуляції є саморегуляція ринку. Держава ж має виконувати допоміжну роль – захищати безпеку громадян і суспільства, організовувати суспільні роботи, створювати певні суспільні інститути, тобто вирішувати ті питання, які ринок вирішити не може. Існує потреба не в державному втручанні в економіку, а в державній політиці обмежень і переваг, яка має проводитись за допомогою ринкових механізмів. Держава має встановити певні правила гри, хоча вільний ринок звільняє її від вирішення безлічі питань, зводить до мінімуму необхідність політичного вирішення економічних проблем. Позиція досить чітка і приваблива, вона співзвучна з ідеями про природні права, які інститути створені людиною мають захищати, але не руйнувати, не змінювати суті.

Хоча в класичних ліберальних теоріях основна роль в регулюванні економічних відносин відводилась ринку, а державі лише другорядна, все ж їх можна вважати такими, що сприяли формуванню теорії соціальної держави, заклали перші цеглинки в її споруду. В цих теоріях була піднята проблема добробуту і шляхів його досягнення, питання про функції держави, що само по собі дуже важливо для подальшого розвитку науки. В класичних ліберальних теоріях розглядались фактори, які впливають на зростання рівня добробуту суспільства. А.Сміт стверджував, що люди турбуючись про власну вигоду, служать своїм близьким краще, ніж якби вони свідомо це намагались робити. Смітова доктрина “невидимої руки” базувалась на тому, що кожний дбаючи про себе, впливає і на загальний добробут.

Сміт в роботі “Багатство націй” виклав основи ліберальної економічної теорії: в сфері економіки кожний індивід керується власними інтересами, кожний підприємець прагне до отримання максимального прибутку; різні галузі економіки пов’язані між собою ринковими відносинами, які дозволяють регулювати стосунки попиту і пропозиції; беручи участь в економічному житті суспільства кожна людина крім задоволення власних інтересів сприяє реалізації загальних інтересів, бо вони сума інтересів окремих членів суспільства. Доктрина “невидимої руки” Сміта зовсім не заперечує співчуття до ближнього, як це вважали її противники, які вбачали в ній заклик до егоїзму.

Чи можливий загальний добробут як гра з “ненульовою сумою”? Існують різні погляди на цю проблему. Одна точка зору – багатство створюється лише за рахунок експлуатації (“гра з нульовою сумою”). Інша точка зору – можливе зростання добробуту і роботодавців і робітників, тобто можливе існування загального, колективного добробуту (“гра з ненульовою сумою”). В подальшому науковому пошуку в цьому напрямку прийшли до вирішення проблеми створення системи розподілу, усунення дестабілізуючих факторів, пошуку рівноваги між попитом і пропозицією.

Маршалл і Віксель вказували на те, що досконала конкуренція не веде до максимуму достатку, якщо існує дуже нерівномірний розподіл доходів і багатства. Лише тоді, коли багатство і доходи будуть розподілені оптимально з точки зору соціальної етики і держава буде постійно коректувати розподіл, можливо забезпечити економічну ефективність [9]. В теорії економіки добробуту говорилось про те, що держава шляхом регулювання і перерозподілу доходів має забезпечити соціальну справедливість. Державне регулювання, згідно з даною теорією, має здійснюватись за допомогою антитрестівського законодавства, субсидій, податків. Зміна поглядів на роль держави в регулюванні економікою привела і до зміни поглядів на її функції.

Сміт був прибічником обмеження ролі держави певними функціями. Держава, на його думку, має виконувати лише три функції: захищати суспільство від насильства і вторгнення з боку інших держав; захищати кожного громадянина від несправедливості і пригноблення з боку інших членів суспільства; створювати і утримувати певні заклади, в створенні і утриманні яких не можуть бути зацікавлені ні окремі громадяни, ні групи.

В дечому схожими були погляди Дж.С.Мілля на роль держави в житті суспільства. Мілль, наприклад, також говорив, що існують сфери життя де ринок безсилий, ринкові механізми не працюють. Він симпатизував соціалізмові, але не погоджувався з висновком соціалістів про те, що соціальна несправедливість пов’язана з правом приватної власності. Але Мілль, на відміну від Сміта, виступав за активну роль держави в соціально-економічному розвитку суспільства. Держава, на його думку, має створити інфраструктуру, відмінити закони, які забороняють діяльність профспілок чи обмежують її, розвивати науку, боротись із індивідуалізмом і тими зловживаннями, які можливі в зв’язку з існуванням приватної власності. Сьогоднішні дослідники соціальної держави говорять про те, що така держава сприяє формуванню соціальної і моральної відповідальності, змушує обмежити приватновласницькі “інстинкти” наживи. Це співзвучно з тим, про що говорив Мілль. Він також виступав за обмеження нерівності за допомогою обмеження права спадкоємництва.

Для того, щоб без знищення системи приватної власності покращити її, Мілль вважав за необхідне надати кожному члену суспільства можливість отримувати вигоди, які вона дає [10]. В ХХ ст. Ролс запропонував теорію справедливості як чесності, в якій однією із умов існування справедливості вважалось отримання вигоди всіма.

Багато цікавих ідей належить С.Сісмонді (іноді його називають економістом-романтиком). В працях деяких економістів-класиків містилась ідея соціальних втрат, але лише соціаліст С.де Сісмонді в книзі “Нові принципи політичної економії” виразив її чітко. Він писав, що справжнім об’єктом економічної теорії є не багатство, а людина. Роботодавці мають гарантувати своїм робітникам соціальне забезпечення на випадок перерв в роботі, хвороби, нужди в старості [11]. Сісмонді виступав за те, щоб бідняку надавали гарантії проти загальної конкуренції. В соціальній державі такий захист став реальністю завдяки існуючої системи соціального захисту. Сісмонді вважав, що якщо направляти приватні інтереси, то вони виправлять те зло, яке завдали суспільству. Серед положень, які містить його програма реформ, є і таке – необхідно змусити роботодавців утримувати робітників в період хвороби, безробіття, старості. На початку ХІХ ст. це було дійсно романтикою, але вже наприкінці цього ж століття, в Німеччині була створена система страхування.

Цікавими є положення теорії історичної школи Німеччини (середина ХІХ ст.). Це був альтернативний класичному напрям в політекономії. Представники історичної школи вказували на не універсальний характер політекономії і залежність економічних процесів, їх результативності не лише від економічних, а й від неекономічних факторів, в тому числі від “людського” фактору, від факторів соціального середовища. Вони вважали, що економічні і неекономічні фактори взаємопов’язані і взаємообумовлюють одні одних. Відомо, що ця теорія мала вплив на теорію соціального ринкового господарства.

В кінці ХІХ на початку ХХ ст. відбувалась монополізація економіки. Стало очевидно, що вільному ринку загрожує не лише державний інтервенціоналізм, а й “інтервеціоналізм” зовсім іншого роду – монополізація. Сам вільний ринок створив умови для свого руйнування, обмеження конкуренції. Цілком закономірно, що процеси, які відбувались в реальному житті мали були знайти відображення в теорії, в економічній політиці, яку проводили держави західного світу. В США проводять антимонопольні заходи, формується антитрестовська політика.

Нині ні в кого не виникає сумніву відносно того, що економічна сфера не ізольована від політичної і соціальної. Часто народи стають свідками того, як в угоду політичній популярності лідери, ігноруючи доцільність, економічну ефективність, приймають рішення, які негативно впливають на подальший розвиток держави. Але непопулярні рішення, які не враховують того, як вони будуть сприйняті населенням, теж мають невеликі шанси на здійснення, бо не матимуть підтримки. В кінці ХІХ – на початку ХХ ст. в економічній науці виникає течія, яку прийнято називати інституціоналізмом. Цей напрям вважається альтернативним неокласичному. Інституціоналісти аналізували не лише економічні, а й неекономічні проблеми соціально-економічного розвитку. (Існують схожі елементи в теорії інституціоналізму і теорії історичної школи Німеччини. Відмінність полягає в тому, що історична школа не допускала можливості реформування економіки на принципах, що обмежують вільне підприємництво). До інститутів представники цього напрямку відносили монополії, державу, профспілки, релігію і т.д. Всі ці інститути, на їх думку, впливають на еволюцію економіки. Представниками цього напряму були Т.Веблен, Дж. Коммонс та інші. Веблен критично ставився до наслідків втілення в життя ідей економічного лібералізму. Коммонс був представником юридичного відгалуження інституціоналізму. Він говорив про можливість переходу до адміністративного капіталізму в тому випадку, коли держава буде за допомогою правових рішень впливати на економічні реформи.

В 30-і роки ХХ ст., коли посилилась боротьба навколо питань свободи господарської діяльності і державного втручання в економіку, протекціонізму і т.п., відбувається формування теорій державного регулювання економіки. В рамках цих теорій виникає дві течії – кейнсіанство і неолібералізм.

Вплив кейнсіанства на формування соціальної держави був дуже значним. Кейнс виходить з того, що система економічних ринкових відносин недосконала і не є саморегулюваною. Максимально можливу зайнятість і економічне зростання може забезпечити лише держава, яка має активно втручатись в економіку. Він розробив концепцію “ефективного попиту”. Згідно з нею держава не повинна допускати зменшення заробітної плати, бо це є основною умовою ліквідації безробіття. Як же може держава впливати на споживання? Це можливо за рахунок податкової системи, фіксування норми проценту і т.п. Кейнс визнавав, що впровадження централізованого контролю в цілях забезпечення повної зайнятості, приведе до значного розширення функцій держави.

Якщо кейнсіанці пропонували активне втручання держави в економіку, то неоліберали виступали за відносно пасивне державне регулювання. Кейнсіанська модель передбачала розширення державних замовлень, закупок, випуск “зайвих” грошей для державних інвестицій, що приводило на практиці до дефіцитів державного бюджету і інфляції. Неоліберали виступали за лібералізацію економіки, за створення умов вільної конкуренції, але важливу роль в цьому відводили державі. Ця теорія виходила з того, що держава має створити умови і для підтримки конкуренції і для вирішення соціальних проблем. Ринок, згідно з неоліберальною теорією, залишається основним регулятором господарської діяльності. Ерхард говорив, що конкуренція має бути скрізь де тільки можливо, а регуляція там, де необхідно.

В США, Західній Європі виникли неоліберальні центри по виробленню альтернативних шляхів державного регулювання економікою. В США сформувалась дуже впливова Чикагська школа – монетаристів (Л.Мізер, М.Фрідмен), в Великобританії – лондонська школа (Ф.Хайєк, Л.Роббінсон), в Німеччині – Фрайбургська школа (В.Ойкен, В.Репке, А.Рюстов). В 40-і – 50-і роки ХХ ст. неоліберальні ідеї були успішно втілені в життя в ФРН.

Існує суттєва різниця в оцінках державного регулювання класичного лібералізму і неолібералізму. Класичний лібералізм не допускає втручання держави в економіку. Економічні ліберальні ідеї знайшли втілення в теорії держави “нічного сторожа”, такої держави яка виконує мінімум функцій, що забезпечують внутрішню і зовнішню безпеку. Нині таку державу часто називають “мінімальною”. Р.Нозик в книзі “Анархія, держава і утопія” писав, що мінімальна держава розглядає нас як індивідів, права яких не можна ні порушити, ні використати в якості засобів і знарядь інших людей; вона бачить в нас особистостей і захищає нашу гідність. Поважаючи наші права, вона дозволяє нам, індивідуально чи в співробітництві з тими, кому ми надаємо перевагу, виробити образ життя і досягати поставлених цілей. Головне завдання держави – захист прав і свобод окремих людей [12].

К.С.Гаджиєв вказує на те, що якщо в період боротьби з феодалізмом і становлення капіталістичних відносин ідеї вільного ринку, держави “нічного сторожа” грали позитивну роль в боротьбі з жорстокими обмеженнями середньовічного корпоративізму, общинного мислення і інститутів позаекономічного примусу, то в умовах коли вільноринкові відносини утвердились, ці ідеї перетворились в вимогу необмеженої свободи конкуренції. Але виявилось, що вільна, нічим необмежена гра ринкових сил не забезпечує, як передбачалось, соціальну гармонію і справедливість [13].

Неолібералізм сприйняв ідеї солідарності і соціальної справедливості. А поняття “соціальні права” (що нині так широко використовується) ввів в науковий обіг не хто інший як неоліберал Л.Дюгі. Хоча, як зазначає Гаджиєв, Л.Дюгі, а також Л.Буржуа, Ж.Сельї, займають перехідне місце між лібералізмом і соціалізмом.

Ростіашвілі відмічає, що суттєву роль в трансформації політичних поглядів класичного лібералізму, в його перетворенні в сучасний соціальний лібералізм з розширеним обсягом авторитарно-власних повноважень держави, в тому числі регулюючих функцій, для найбільш повної реалізації ліберальних цінностей і захисту прав і свобод людини, відіграв розвиток соціально-політичних наук прикладного характеру – політичного менеджменту. Відбулася переорієнтація теорії від її концентрації на природному характері соціального прогресу як спонтанного і неминучого продукту еволюції до акцентування того феномену, що отримав назву “соціального телесизму” (від грецького – подія, здійснення; в політичній теорії – розумно планований прогрес, досягнення бажаних цілей шляхом розумного звернення до засобів), а також відбулося розширення уявлень про державу як про “мотор” культурних і взагалі прогресивних перетворень у суспільстві [14]. Ростіашвілі відмічає, що Адамс був першим американським вченим, який заявив, що індустріальна революція привела до високої міри взаємозалежності всіх груп суспільства і що кожний індустріальний конфлікт безпосередньо зачіпав загальний інтерес. Він також говорив про зростаючу соціалізацію виробництва і пов’язував її з еволюцією прав власності робітників шляхом розвиту системи колективних договорів і трудових контрактів [15].

К.Д.Ростіашвілі розглядає еволюцію поглядів на роль держави, її функції в рамках американського лібералізму. Вона пише, що на теоретичному і морально-ціннісному рівнях лібералізм поєднував антиетатизм і етатизм як власні тезу і антитезу. Боротьба ідей етатизму і антиетатизму на економічному, соціальному, політичному і ідеологічному напрямках багато в чому визначило розвиток США. Ростіашвілі відмічає, що антиетатиські ідейні течії стимулювали розвиток складної практики сучасної держави, раціоналізували форми і методи державного управління [16]. Антиетатиська ідейна течія включала антиетатизм консервативний та лівий, лівоцентриський. Останній був представлений плюралістами, гільдійськими соціалістами та синдикалістами. Плюралісти (Г.Ласкі, А.Ліндсей та інші) вважали, що держава має вирішувати конфлікти між асоціаціями, але не регулювати їх діяльність. Хоча із висловлювань ряду плюралістів видно, що і вони за сильну державну владу. Держава має слідкувати за рівністю асоціацій перед законом, пристосовувати їх одну до одної (Е.Беркер); держава має стояти над організаціями і регулювати їх діяльність, гарантуючи права (Дж. Фіггінс) Гільдійські соціалісти пропонували розділити владу і управлінські функції в промисловості між державою і профспілками. Вони були за скорочення державних функцій економічного контролю, але за збереження в повному обсязі функції регулювання неекономічних відносин. Синдикалісти державі відводили роль законодавця, координатора загальної політики. Професійні асоціації розглядались ними як регулюючі і контролюючі суспільні інститути [17]. Таким чином, антиетатисти хоча і говорили про обмеження функцій держави, але відводили їй важливу роль в регулюванні відносин в суспільстві.

К.Д.Ростіашвілі говорить, що в США і до сьогодні існує негативне відношення до державного втручання на морально-етичному рівні, в ідеології і скоріше позитивне в практиці індустріальних відносин і реальній політиці. “ША представили нам класичний, як би модельний варіант розвитку ліберально-демократичної ринкової системи – це рух від примітивного ринку в його грубій версії laissez faire до регулювання (політичного менеджменту) соціальної і економічної сфери і включення все нових державних чи напівсуспільних механізмів соціального захисту, що забезпечують вже не стільки свободу індивіда, скільки охорону інтересів великих соціальних груп, чиї політичні дії в потенціалі могли б зруйнувати суспільну згоду, на якій і базується вся споруда ліберальної демократії” [18].

Теоретики неолібералізму Німеччини поєднали принцип вільного ринку і справедливого розподілу по принципу “соціального вирівнювання”. Ця ідея була викладена в книзі Мюллера-Армака “Господарське управління і ринкове господарство”. В цій роботі вперше було використане поняття “соціальне ринкове господарство”.

Мюллер-Армак доводив, що теорія соціального ринкового господарства розвинулась на основі тих досліджень, які проводились постмарксистами з 1900 по 1930 р. Він посилався на роботи Макса Вебера та Вернера Зомбарта, а також на роботи представників історичної школи економічної думки – Г.Шмоллера, К.Лампрехта. Мюллер-Армак знаходить багато спільних аспектів в теорії соціально-ринкового господарства і в постмарксистській теорії капіталізму, зокрема визначення ролі духовних, наукових, релігійних факторів в економічній історії нового часу. [19]. Крім цього теорія соціального ринкового господарства взяла з названих теорій і розуміння загального господарського стилю епохи, що представляє синтез духовних, економічних, соціальних і політичних факторів [20].

Союз соціальної політики в ХІХ ст. вивчав взаємозв’язок економіки з іншими сферами, в першу чергу соціальною. Ліберали часів Німецької імперії вважали, що соціальна політика, має базуватись на принципі самоуправління. Так, наприклад, страхування від соціальних рисків на принципі самоуправління означало, що окремі люди самостійно створюють фонди за рахунок власних внесків, допомога надається лише тим, хто приймає участь в системі соціального страхування. Потім ця система, на думку ряду вчених, була значною мірою підірвана тому, що держава підмінила базовий принцип страхування – самоуправління, замінивши його принципом перерозподілу. В 50-і роки ХХ ст. концепція соціального ринкового господарства була прийнята на державному рівні, стала концепцією нового економічного ладу. Л.Ерхард в книзі “Добробут для всіх” (1956) описав досвід реалізації цієї концепції. Німецькі неоліберали створили теорію перетворення тоталітарного устрою з централізованим управлінням економікою в ринкову економіку орієнтовану на вирішення соціальних проблем. Програма соціальної ринкової економіки це не програма відбудови економіки після війни. Вона була розрахована на перспективу, на побудову суспільства з певними характеристиками, суспільства, в якому людині гарантувалась політична і економічна свобода. Держава, згідно з цією програмою, брала на себе певні соціальні зобов’язання – в галузі науки, культури, освіти, забезпечення певного рівня життя.

Два принципи лежать в основі соціальної ринкової економіки. По-перше, ринку потрібно забезпечити найбільшу свободу функціонування – від цього залежить динаміка розвитку економіки. По-друге, ринок не може вирішувати всі соціальні проблеми, а тому держава має збалансувати вимоги ринку з соціальними вимогами. Держава забезпечує соціальний захист і створює умови для свободи підприємництва.

В теорії соціального ринкового господарства говориться про необхідність нейтралізації, урівноваження негативних наслідків ринку. Для досягнення рівноваги не досить покладатись на процеси обміну і ринкової регуляції. Соціальна стабільність, загальний економічний порядок залежать і від правового порядку та соціальної політики. Економічний порядок не можна встановити на базі одного якогось принципу. Він базується на принципі ефективності та соціального урівноваження. Теорія соціального ринкового господарства позбавлена ілюзій, що притаманні деяким іншим ліберальним теоріям – віри в те, що ринок без зовнішнього втручання веде до рівноваги в суспільстві [21].

Теоретики фрайбурзької школи, засновники ордо-лібералізму, визначали теорію соціальної ринкової економіки як теорію “третього шляху”. В.Ойкен виступив проти дихотомії “капіталізм-соціалізм”, жорсткої відмінності між ними. Натомість він запропонував теорію двох типів економічної системи – систему централізованого господарства, або примусової економіки і ринкової економіки, або мінового господарства. Відмінність цих двох ідеальних типів економічних систем, на думку Ойкена, полягає в специфіці управління діяльністю господарства. В чистому вигляді ці ідеальні типи не існують, а лише в змішаному, елементи цих економічних систем можна зустріти в усі історичні часи. Централізовано-кероване господарство може виникнути на базі не тільки державної власності на засоби виробництва, а й за умови існування приватної власності. Воно є однією з ознак тоталітарного режиму. З іншого боку для нормального функціонування ринкового господарства однієї приватної власності замало, необхідно створити умови для збереження конкуренції. Це є однією з основних задач держави.

На початку ХХ ст. Німеччину називали країною картелів. Монополізації економіки сприяла сама держава. В 1897 р. Верховний суд Німеччини дозволив укладати картельні угоди. В 20-30-і роки ХХ ст. монополізація привела до росту цін, масових звільнень робітників, сприяла утвердженню тоталітарного режиму. Життя показало, яку загрозу не тільки для вільного ринку, а й для суспільства представляє державний інтервенціоналізм і монополізація економіки.

Активність держави, на думку авторів теорії соціального ринкового господарства, має проявлятись в структурній, стабілізаційній, кон’юнктурній, соціальній політиці. Представники фрайбургської школи були прихильниками постійного, а не ситуативного стимулювання конкуренції, розширення кон’юнктури ринку. Ойкен говорив про “повну конкуренцію”, тобто таку, яка не створювала б виключень ні для якої компанії, чи галузі. Він враховував те, що різні групи підприємців мають і різні можливості впливу на прийняття законодавчих актів, що відповідали б їх інтересам. Тому “повна конкуренція” мала б встановили справедливі, тобто однакові правила гри для всіх учасників конкурентної гри.

Нині в Німеччині Федеральне управління картелів слідкує за тим, щоб не було домовленостей і зловживань картелями. Малим і середнім підприємствам створюються пільгові умови кредитування і оподаткування. Вирівнюванню умов конкуренції служить і розвиток інфраструктури в менш розвинутих районах країни.

Згідно з теорією Ойкена, економічний лад може бути законодавчо встановлений, хоча частіше устрій формується природним чином без усвідомлення віддалених наслідків рішень, що приймаються. Ойкен відмічав, що ринкове господарство займає проміжне місце між природно зростаючим і законодавчо встановленим устроєм – при прийнятті цілеспрямованих рішень приймаються до уваги ті форми ладу, які довели свою життєздатність.

В теорії ладу Ойкен виділяє політику ладу (збереження конкурентного ладу, захист прав власності і т.п.) і політику процесу. Саме політика процесу включає ті завдання, які вирішуються соціальною державою – підвищення добробуту, розподіл доходів, вирішення інших соціальних питань. Регулюючі принципи, які називає Ойкен, також реалізуються в соціальній державі – контроль за монополіями, забезпечення мінімального прожиткового мінімуму, регулювання робочого часу, мінімальної заробітної плати, перерозподіл доходів за допомогою фіскальної політики. При реалізації цих принципів на практиці обов’язково враховується те, як це позначається на економічному зростанні. В Німеччині прийнято вважати більш “соціальним” економічне зростання, яке веде до добробуту всіх, а не до перерозподілу доходів.

Соціальне ринкове господарство, згідно з ордоліберальною типологією економічних устроїв, є свідомо встановленим ринковим ладом. Відмінність соціального ринкового господарства від соціалізму полягає в тому, що основним його принципом є конкуренція. Автори цієї теорії не сумнівались в тому, що держава має вирішувати соціальні питання. Але соціальна політика має базуватись на принципі субсідіарності (додатковості). Держава надає допомогу громадянам лише тоді, коли допомога близьких, благодійних організацій є недостатньою. В деяких випадках (і не поодиноких) допомогу можна отримати лише з боку держави.

А.Мюллер-Армак в книзі “Управління економікою і ринкове господарство”(1964) писав, що сенс соціального ринкового господарства полягає в тому, що принцип свободи ринку поєднується з принципом соціального вирівнювання, тобто передбачається такий механізм розподілу національного доходу, який виключав би надмірне збагачення одних верств населення та бідність інших. Це можна досягти шляхом податкової політики та за рахунок державних соціальних програм. Велика увага приділялась фінансовій стабільності, без якої неминуче збідніння населення.

Мюллер-Армак також визначив наступні цілі і задачі соціальної політики:

1. Створення такого соціального порядку фірми, при якому робітник ціниться як людина і як співробітник. Такий порядок дозволяє робітникові брати участь в прийнятті рішень, але це не повинно позначатись на ініціативі і відповідальності підприємця.

2. Забезпечення урядом реалізації конкуренції.

3. Антимонопольна політика. Уряд і законодавство повинні проводити антимонопольну політику з метою боротьби із зловживаннями економічною владою.

4. Політика стабілізації. Економічна політика повинна стабілізувати економічний цикл. Реалізація політики стабілізації повинна бути направленою на захист робітників від негативного наслідків економічного спаду.

5. Вирівнювання різниці в доходах. Уряд має займатись вирівнюванням доходів, усуваючи нездорову різницю в доходах і добробуті шляхом оподаткування і надання соціальних виплат малозабезпеченим сім’ям, які не потрібно повертати, а також субсидій на дітей і субсидій на житло.

6. Політика розвитку міст і субсидій на недороге житло.

7. Передача капіталу малим і середнім фірмам. Це необхідно робити для того, щоб дати можливість цим фірмам конкурувати на ринку з великими фірмами, що мають значні капітали.

8. Введення урядом кооперативних елементів ринкового господарства і їх закріплення. Розвиток самоокупних кооперативів, наприклад житлових.

9. Розвиток соціальної безпеки. Соціальне ринкове господарство, на думку Мюллера-Армака, має укріпляти соціальну безпеку.

10. Мінімальні зарплати. Соціальне ринкове господарство повинно визначити мінімальну зарплату і забезпечити визначення індивідуальної зарплати в результаті процесу вільного торгу [22]. Те, що Мюллер-Армак називає соціальними завданнями соціального ринкового господарства є завданнями соціальної держави.

Теорія соціального ринкового господарства суттєво вплинула на теорію та практику соціальної держави. Вплив цей не можна оцінити однозначно. М.Є.Штрайт вважає, що була недооцінена політична динаміка, пов’язана з соціальним елементом концепції. Він говорить, що принцип соціальної справедливості деякі автори теорії розглядали як певну поступку, яку вони робили для того, щоб ця теорія була прийнята. Штрайт говорить, що це стосується і “соціального умиротворення” Мюллера-Армака, “життєвої політики” Рюстова, “економічного гуманізму” Репке. Автори теорії соціального ринкового господарства негативно оцінювали реальну політику ФРН, намагання політичної еліти на практиці реалізувати їх концепцію [23].

Неочікуваний для авторів теорії соціального ринкового господарства результат пояснюється тим, що в силу вступили закони політичного ринку. Соціальний аспект теорії був дуже вигідним гаслом в політичній боротьбі, яке сприяло отриманню голосів виборців. Але передвиборчі обіцянки треба виконувати. Це приводило до певного обмеження не лише свободи ринку, а й обмеження індивідуальної свободи. Соціальна держава взяла на себе зобов’язання захищати ті групи, які вважались більш слабкими, і під час переговорів між рободавцями і найманими робітниками. Як вказує Штрайт, це привело не лише до контролю за формою юридичних угод, але й до контролю за їх змістом. Нині в Німеччині здійснюється судовий контроль за змістом колективних договорів, контрактів про найм житла. На думку Штрайта, цей “захист” слабої сторони більше шкодить їй ніж допомагає, бо викликає відповідну реакцію іншої сторони [24].

В економічних теоріях знаходили відображення ті процеси, що відбувались в суспільстві. За 200 років, починаючи з кінця ХVІІІ ст. і до кінця ХХ ст. не менше як три рази мінялось відношення до регулювання державою економіки. До кінця ХІХ ст. державі відводилась роль захисника порядку в суспільстві, спокою. Це і зрозуміло, бо лише в кінці ХVІІІ ст. суспільство звільнилось від опіки монархічної держави. До розширення функцій держави в ХІХ ст. привели класові війни і усвідомлення необхідності вирішення соціальних проблем. За пошуки мирного вирішення класових конфліктів виступила католицька церква. Це було викладено в соціальних програмах цих церков. Держава мала в цих умовах подбати про міри, що “пом’якшували” капіталізм, допомагали вирішити болюче “робітниче питання”.

Відбулося зближення політекономії з соціальною філософією, теорією держави і права. Стали розглядатись не тільки економічні критерії добробуту, а й соціальні. Було зроблено ще один крок до визнання необхідності доповнення ринкового механізму державним регулюванням. Особливо така необхідність була очевидна в тих сферах, які приватний бізнес мало цікавили. Коректувати ринкові механізми пропонувалось за рахунок податків, субсидій.

Отже, ще до появи роботи Кейнса “Загальне теорія зайнятості, відсотків і грошей”, з’явились сумніви в можливості лише за допомогою ринкових механізмів досягти добробуту, економічної рівноваги. Пігу та інші економісти вплинули на визнання необхідності державного регулювання ринку в цілях пом’якшення нерівномірного розподілу доходів, охорони природного середовища, встановлення нагляду за умовами виробництва і праці. Визнані були соціальні інтереси, які існують поряд з індивідуальними інтересами, але не виводяться із них.

В 60-і роки ХХ ст. заговорили про раціоналізацію політичних рішень, використання соціальних технологій для вирішення соціально-економічних проблем. Одночасно з соціологами, політологами і економісти розглядали проблему суспільних пріоритетів, які повинні бути покладені в основу економічної політики, яка не може залишатись соціально нейтральною.

Генезис теорії добробуту привів до появи соціальної теорії добробуту, яка передбачала задоволення ряду потреб через систему безкоштовних послуг, гарантований рівень доходу, який забезпечує мінімальний прожитковий рівень тощо.

Для теорії і практики соціальної держави значення мали дослідження проблем соціальної неефективності, соціальних втрат, проблем соціальної нерівності, соціальних послуг, соціального страхування (Дж.Коммонс, У.Мітчелл, Дж.М.Кларк, Т.Велен). Криза 20-30-х р. ХХст. прискорила дослідження всіх цих проблем. Висновки і рекомендації вчених політики враховували при розробці програм розвитку, втілювали в законах, які отримали назву – “соціальні закони”. Сформувалась система соціального забезпечення, яка включає допомогу сім’ям, безробітним, пенсії по старості, непрацездатності, у зв’язку з втратою годувальника, виплати пов’язані з хворобою і материнством.

Можна вважати, що теорії добробуту (від класичної ліберальної до соціальної теорії добробуту) стали теоретичним підґрунтям теорії держави загального добробуту. Ця теорія стала своєрідною ідеологією в тих країнах, де вона була офіційно визнана. Вона виконувала ті ж функції, що будь-яка інша ідеологія – визначала перспективи розвитку країни, формувала певні цінності, виконувала інтегруючу роль. Теорія держави загального добробуту була дуже цінна з погляду збереження соціальної стабільності, так як вибивала ґрунт з під ніг антисистемних партій. Можливо, їх “приручення” як раз і відбулося в значній мірі завдяки теорії держави загального добробуту та практики її реалізації. Європейські соціал-демократи визнали теорію держави загального добробуту. Про державу загального добробуту як надкласову, таку, що сприяє встановленню соціалізму, не раз говорилось в програмних документах, виступах лідерів соціалістичних партій Європи. Хоча в середовищі соціал-демократів і понині ведуться дискусії відносно того, що собою представляє така держава – етап на шляху до соціалізму, ціль соціалістичних перетворень, чи вона є надбудовою реформованого капіталізму, чи, можливо, держава загального добробуту це не капіталізм, але і не соціалізм. Звичайно, одна лише теорія без практичних результатів, мало б кого переконала. Але результати були і це не можна не помітити, ігнорувати.

Концепція держави загального добробуту з’явилась після першої світової війни. В 1942 р. ідея створення держави загального добробуту була викладена в докладі У.Беверіджа. Нині існує два різновиди концепції держави загального добробуту: ліберальний – держава регулює економічними процесами в строго обмежених рамках; соціал-демократичний, “демократичний соціалізм” – передбачає більш широке втручання держави в економіку.

У другій половині ХХ ст. більший вплив на суспільну свідомість мали не радикальні погляди, теоретичні концепції, а більш помірковані. Відбувається зближення різних теоретичних концепцій. Соціал-демократія зближується з неолібералізмом не лише в відстоюванні соціальних прав, а й у відстоюванні політичних прав, демократії політичної. В свою чергу неолібералізм відмовляється від положень, на яких базувався класичний лібералізм – недопустимості діяльності держави по зменшенню нерівності і т.д. В кейнсіанстві поєднується визнання необхідності свободи підприємництва і державного регулювання економіки. Нові підходи до вирішення соціальних проблем пропонують і неомарксисти. В цьому проявляється тенденція раціоналізації про яку писав М.Вебер.