КІНДРАТЕЦЬ О.М.

ФОРМУВАННЯ СУСПІЛЬСТВА СТАЛОГО

РОЗВИТКУ: ПРОБЛЕМИ І ПЕРСПЕКТИВИ

Запоріжжя 2003

ЗМІСТ

Вступ…………………………………………………………………………….6

Розділ І. СТАЛИЙ РОЗВИТОК СУСПІЛЬСТВА: ТЕОРЕТИКО-МЕТОДОЛОГІЧНІ ОСНОВИ

1.1 Методологія політологічного дослідження сталого розвитку……………………………………………………………..17

1.2 Стабільність і сталість соціально-політичного розвитку: понятійно-категоріальний аналіз.....................................................27

Розділ ІІ. СОЦІАЛЬНІ ТА ПОЛІТИЧНІ СТАБІЛІЗАТОРИ В КРАЇНАХ З РІЗНИМ СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНИМ І ПОЛІТИЧНИМ УСТРОЄМ

2.1 Соціально орієнтовані держави: механізми забезпечення стабільності .............……………………………………………...32

2.2 Соціальна держава як один із типів соціально орієнтованих держав ......................……………………………………………...43

2.3 Міра та джерела стабільності в соціалістичній і соціальній державі: порівняльний аналіз…………………………………….55

Розділ ІІІ. СТАБІЛІЗАЦІЙНІ МЕХАНІЗМИ В СОЦІАЛЬНІЙ ДЕРЖАВІ

3.1 Конституційне закріплення соціального характеру держави……………………………………………………………67

3.2 Демократія і стабільність в соціальній державі………........70

3.3 Ціннісний консенсус як основа сталого розвитку …………84

3.4 Стабілізаційні можливості громадянського суспільства....100

Розділ ІV. ТЕХНОЛОГІЇ ВИРІШЕННЯ СОЦІАЛЬНИХ ПРОБЛЕМ У РОЗВИНЕНИХ КРАЇНАХ ЗАХОДУ ТА ЇХ СТАБІЛІЗАЦІЙНА РОЛЬ

4.1 Особливості різних моделей соціальної держави................111

4.2 Способи боротьби з бідністю у високорозвинених країнах Заходу ..........................…………………………………………..127

4.3 Регулювання ринку праці як один із способів попередження соціальних конфліктів ………………………………………….137

4.4 Особливості соціального страхування в соціальних державах …………………………………………………………145

4.5 Технології узгодження інтересів та запобігання конфліктів ……………………………………………………….153

4.6 Традиційні та нетрадиційні форми взаємодопомоги як різновиди саморегуляції суспільства ....……………………….164

Розділ V. ПЕРЕДУМОВИ ВИНИКНЕННЯ СОЦІАЛЬНОЇ ДЕРЖАВИ

5.1 Теоретичні джерела концепції соціальної держави............176

5.2 Духовні основи суспільства зі сталим розвитком................196

5.3 Вплив соціальної демократії на стабільність суспільства...213

Розділ VI. ВПЛИВ ГЛОБАЛІЗАЦІЇ НА РОЗВИТОК СУЧАСНОГО СУСПІЛЬСТВА

6.1 Соціальні та політичні наслідки глобалізації ......................221

6.2 Сучасні механізми наддержавного регулювання ................237

Розділ VІІ. ПОШУКИ НОВОГО “ТРЕТЬОГО ШЛЯХУ”

7.1 Способи вирішення соціальних проблем Європейським Союзом .............…………………………………………….........252

7.2 Нові парадигми соціального розвитку .................................261

Розділ VІІІ. ПЕРСПЕКТИВИ ФОРМУВАННЯ СУСПІЛЬСТВА СТАЛОГО РОЗВИТКУ В УКРАЇНІ

8.1 Український шлях соціального розвитку .............................277

8.2 Модернізація в Україні та її вплив на стабільність суспільства ....................................................................................289

8.3 Політичні суб’єкти сучасної України . ...............................307

8.4 Українське суспільство на початку ХХІ ст. ........................331

ВИСНОВКИ ...................................................................................................349

ЛІТЕРАТУРА .................................................................................................353

ПЕРЕЛІК УМОВНИХ ПОЗНАЧЕНЬ

ВВП – валовий внутрішній продукт

ВНП – валовий національний продукт

ВООЗ – Всесвітня організація охорони здоров’я

ВТО – Світова організація з питань торгівлі

ГАТТ – Генеральна угода з тарифів і торгівлі

ЄБРР – Європейський банк реконструкції і розвитку

ЄС – Європейський союз

МБРР – Міжнародний банк реконструкції і розвитку

МВФ – Міжнародний валютний фонд

МОП – Міжнародна організація праці

ППФ – приватний пенсійний фонд

ОЕСР – Організація економічної співпраці і розвитку

РЄ – Рада Європи

СНД – Співдружність Незалежних Держав

ТАСІС – Програма технічної допомоги колишнім республікам Радянського Союзу

ТНК – транснаціональні корпорації

ФАРЕ – організація сприяння економічній перебудові в Центральній і Східній Європі

ЮНДП – Програма розвитку ООН

ЮНЕСКО – Організація ООН з питань освіти, науки і культури

ЮНІДО – Організація промислового розвитку ООН

ЮНІСЕФ – Фонд допомоги дітям ООН

ЮНКТАД – Конференція ООН з питань торгівлі і розвитку

ВСТУП

Вчені світу стурбовані тими процесами, що зараз відбуваються на нашій планеті. Глобалізація, поширення бідності, екологічні проблеми, техногенні катастрофи, конфлікти, тероризм – це далеко не повний перелік проблем, з якими людство зіткнулось в кінці ХХ і на початку ХХІ ст.

На міжнародних наукових конференціях, саммітах ООН знову і знову повертаються до проблеми сталого розвитку. Поки що рано говорити, що шляхи досягнення сталого розвитку знайдені. Концепція сталого розвитку (sustainable development) вперше була сформульована в 1973 р. в Стокгольмі на першій конференції ООН по навколишньому середовищу. Конференція ООН 1992 р., яка пройшла в Ріо-де-Жанейро, затвердила тези цієї концепції в документі під назвою “Порядок денний на ХХІ ст.”. Вчені визнали, що для того, щоб уникнути всесвітньої кризи в умовах глобалізації, перетворення світу у всеохоплюючий ринок, потрібно спільними зусиллями приборкати сліпі ринкові стихії. В 2002 році на самміті ООН в Йоганнесбурзі (Південна Африка) також розглядались шляхи досягнення сталого розвитку.

У нинішніх умовах суверенні держави мають вирішувати ті задачі, які раніше вони не вирішували. Велику роль в забезпеченні сталого розвитку окремої країни відіграє її політична система. Від того як швидко вона може адаптуватись що змін, що відбуваються як в самій країні, так і зовнішньому середовищі, залежить те, чи буде країна одночасно і динамічно розвиватись і зберігати стабільність чи протиріччя і конфлікти приведуть її до руйнування. Жорстка статична система, що протидіє змінам суспільства є приреченою на руйнування. Нездатність політичної системи адаптуватись приводить до функціональної кризи – вона не може виконувати ті функції, які має виконувати – гарантувати безпеку громадянам, попереджати, вирішувати конфлікти, сприяти реалізації потреб та інтересів різних соціальних груп і класів і т.п. Нині найбільш успішно вирішують ці проблеми соціальні держави. Їм вдалося забезпечити сталий розвиток. Але ці держави не ізольовані, а тому і в них існує небезпека виникнення загальної кризи, яка може негативно позначитись на майбутньому розвитку цих держав.

Проблеми сталого розвитку вивчають соціологи, економісти, екологи, політологи. Дане дослідження присвячене аналізу соціальної та політичної складової сталого розвитку, вивченню досвіду в першу чергу соціальних держав, які досягли найбільших успіхів в формуванні суспільства сталого розвитку. В роботі розглянуті умови забезпечення сталого розвитку України.

Україна зустріла нове століття незалежною державою, яка так остаточно і не визначила шлях свого розвитку. Це твердження зразу може викликати заперечення, адже є Конституція України, в якій говориться, що Україна є соціальною, правовою, демократичною державою. Але ті процеси, які відбуваються в суспільстві, викликають занепокоєння. Вони показують, що існує загроза для демократії, яка не стала “усвідомленою необхідністю” для більшості громадян України, а тому немає ніяких гарантій, що країна не повернеться до нової форми тоталітаризму. Не можна стверджувати, що в нас нині вже існує правова держава. Поки що рано говорити, що Україна є соціальною державою. Оцінка соціального становища в Україні на основі індексів розвитку людського потенціалу, прийнятих міжнародною спільнотою для визначення соціальної захищеності населення в різних країнах світу, показує, що в Україні за останні роки становище значно погіршилось – погіршилось матеріальне становище, знизився рівень освіти, з’явилось і стало масовим безробіття і т.п. Самим небезпечним для суспільства є те, що відбувається руйнування людського капіталу. То чи не рано ставити за мету формування соціальної держави? Намагання вирішити ті завдання, які вирішити сьогодні неможливо через ряд об’єктивних і суб’єктивних факторів приводить до марнування часу.

Можна погодитись з М.І.Михальченком, який пише, що соціальна реконструкція суспільства проводиться без визначення глобальної перспективи, домінує найближча – на 3-5 років у найкращому випадку. Це призводить до багатьох помилок у законотворенні, в організаційних питаннях. До цього часу теоретично не визначено, від якого типу суспільства ми почали сучасну трансформацію і куди прямуємо [1]. Таку точку зору поділяють і О.Дергачов та В.Полохало. Вони пишуть, що державному будівництву, що ведеться партією влади без проекту, схваленого суспільством, немає реальних альтернатив і хоч трохи істотного опору. На їх думку, нездатність усвідомити, сформулювати й забезпечити базові загальнонаціональні інтереси – головна причина політичної та соціальної стагнації, невиразних перспектив розвитку [2]. Демократичне суспільство передбачає політичний плюралізм, політичну конкуренцію. Ознакою такого суспільства є і опозиція владі. Важливо щоб опозиція мала власну програму дій, чітко визначила напрямки реформування суспільства. Двохстороння опозиція, яка нині існує в Україні, веде до крайнього плюралізму, який загрожує стабільності.

Нині в нашій державі існує безліч невирішених питань щодо соціально-економічного устрою, базових цінностей, на яких має будуватись внутрішня і зовнішня політика держави. Нова геополітична ситуація, що склалась після розпаду СРСР, глобалізація змушують і високорозвинені країни світу виробляти нову стратегію поведінки з тим, щоб забезпечити стабільність суспільству, гарантувати його безпеку. Молодій державі, якою є Україна, значно складніше зберегти самостійність в цих умовах, не стати “пішаком” в чужій грі. Існує ряд позицій західних політиків щодо України: Україна розглядається як буфер між Заходом і Сходом; як фактор стабільності в регіоні; як противага Росії, що перешкоджає відродженню Російської імперії, Росії як супердержави. Ставлення до України в значній мірі залежить від того, хто саме визначає політику тієї чи іншої розвиненої країни на даному етапі і яку позицію домінуючі політичні сили займають щодо України. Та допомога в виді кредитів, що надається окремими державами світу та міжнародними фінансовими організаціями, не завжди сприяє поліпшенню ситуації, а іноді її навіть ускладнює. Очевидно, що “обумовлена” допомога Світового банку і міжнародного валютного фонду (МВФ) в певній мірі зумовили зростання бідності українського народу. А бідність є однією із основних загроз стабільності. Хоча ці організації визнали допущені помилки в своїй політиці щодо України, але суттєво її не змінили.

Українські вчені мають знайти відповідь на питання чи від усього з нашого минулого слід відмовитись, чи, можливо, все ж дещо слід зберегти, відтворивши в нових умовах і на новій основі. В першу чергу, це стосується системи соціального захисту населення, яка в соціалістичному суспільстві була однією з умов збереження стабільності, формувала, мовою тих часів, “впевненість в завтрашньому дні”.

Формування ринкової економіки в Україні привело до стрімкого зниження рівня життя; втрачені ті блага, які існували при соціалізмі. Крім того, відбулося розшарування на бідних і багатих, розрив в доходах яких дуже значний.

М.Альбер в роботі “Капіталізм проти капіталізму” говорить, що крах комунізму це не тільки його крах в сталінському чи бюрократичному варіанті. Внаслідок цього краху несправедливо загинуло все, що було близько чи віддалено зв’язано з реформаторським соціалістичним ідеалом, чи інакше кажучи з ідеалом соціальної справедливості [3]. Можливо, це занадто песимістичний погляд на те, що сьогодні відбувається в колишніх соціалістичних країнах. У всякому разі в Україні ідеал соціальної справедливості не втрачений, хоча різні верстви населення розуміють його по-різному. Хотілось би, звичайно, щоб шляхи досягнення цього ідеалу не вели до руйнування соціуму, були поміркованими. Як би то не було, можна погодитись з твердженням Альбера про те, що в посткомуністичних країнах не завадило вже зараз зацікавитись “капіталізмом з людським обличчям”, таким, який існує в Німеччині [ 4].

Нині від соціалістичної держави, яка була одним із видів соціально орієнтованої держави, наша країна намагається через “дикий капіталізм” перейти до соціальної держави. Зробити це буде складно. Зрозуміло, що в умовах ринкової економіки соціальна політика не може бути такою ж як при існуванні єдиної державної власності з централізованим розподілом державних коштів. Але і шлях руйнування до основ, який вже проходив наш народ в своєму минулому, далеко не завжди себе виправдовує. Консерватори цілком праві, коли застерігають від ілюзій, що з’являються кожний раз, коли виникає бажання докорінним чином змінити суспільство і створити новий досконалий устрій, вільний від протиріч і конфліктів. Намагання вибудувати суспільну споруду з нуля навряд чи є раціональним. Занадто багато часу і ресурсів витрачається на такі революційні перетворення. А ще треба враховувати, що цим перетворенням можуть заважати старі стереотипи, успадкована культура. І якщо реформаторами “зверху” будуть нав’язуватись програми, які абсолютно не пов’язані з попереднім суспільним досвідом, то скоріш за все вони не будуть реалізовані.

В XX столітті світова спільнота стала свідком двох шляхів вирішення суспільних проблем, класових протиріч – шляху Революції і Реформи. В цьому історичному “змаганні” перемогла Реформа. Розвинені країни Заходу продемонстрували можливість шляхом поступового реформування суспільства, “соціальної інженерії”, як говорив К. Поппер, вирішувати найгостріші проблеми суспільства, не вдаючись до руйнівних засобів. Зважені, продумані реформи і привели до виникнення соціальної держави в західних капіталістичних країнах.

Така держава не є витвором уяви, а є реально існуючим типом держави, однією з основних ознак якого є сталий розвиток. Такий розвиток є не лише наслідком існування розвиненої системи соціального захисту, але є і результатом дії системи соціокультурних, політичних, соціально-економічних факторів. В соціальній державі створюються умови існування гідні людини. Чи є соціальна держава продуктом збігу обставин, чи є логічним результатом універсального процесу модернізації, прообразом всього людства? Можливо, сталим розвиток світового співтовариства буде тоді, коли воно стане “соціальним”. Сьогодні деякі вчені (наприклад, федералісти), говорять про можливість створення світового уряду. Дехто вбачає в наднаціональній соціальній політиці спасіння людства від війн, соціальних потрясінь. Вже зараз в рамках Європейського Союзу створюється єдина система соціального захисту, набувається безцінний досвід, який може бути використаний і ООН. Питання в тому, чи може соціальна держава, що створена в розвинених країнах світу, стати прообразом соціальної “наддержави”? На нашу думку, створити світову соціальну наддержаву неможливо. Це є утопічною ідеєю. Але вже сьогодні можна спільними зусиллями вирішувати проблему бідності на планеті, використовуючи ті механізми, які використовують соціальні держави.

При цьому не слід забувати те, що соціальна держава не вільна від проблем, вона не є ідеальною, час від часу переживає кризи, але все ж зберігає основні свої якості. Такі держави існують лише в високорозвинених демократичних, правових країнах світу, в тих країнах, які сьогодні є такими, що в значній мірі визначають напрямок світового розвитку в умовах глобалізації. Їх вплив на світові процеси зумовлений тим, що в них на протязі тривалого часу зберігається політична, соціальна стабільність, економічне зростання.

Процес формування соціальної держави розпочався задовго до її проголошення в ряді розвинених країн Заходу в середині XX століття. Велика Французька революція 1789 року проголосила в якості конституційних вимог право на працю, турботу про бідних, право на освіту і т. п. В Англії, країні, що в XX ст. стала батьківщиною концепції держави загального добробуту, ще в 1215 р. деякі соціально орієнтовані положення були викладені в Великій хартії вільностей, а в 1601 р. був прийнятий Закон про бідних, згідно з яким кожний, хто не міг заробити достатньо коштів для існування в силу причин, що від нього не залежали, мав право на отримання допомоги від суспільства. Соціальна допомога тоді була децентралізованою. Церковні парафії визначали кому і яка потрібна допомога. З часом в багатьох країнах соціальне законодавство відтворило деякі положення цього англійського Закону про бідність. В 1782 р. в парламенті Англії розглядався проект білля про організацію національного товариства страхування. Згідно з цим проектом кожний працюючий мав би вносити частину свого заробітку в страховий фонд і отримувати пропорційно внеску допомогу по хворобі, старості, а також в випадку безробіття. Опікуни бідних мали б стати державними агентами національного страхового товариства і виконували б функції розподілу допомоги і контролю за її отриманням. Жінки, що на протязі дев’яти місяців були членами товариства, мали б отримати право на допомогу на новонароджених. Це був дуже прогресивний проект закону, але він був відхилений Палатою лордів. Обов’язкове соціальне страхування з’явилось лише через 100 років. В 1883 році в Німеччині був прийнятий Закон про страхування робітників на випадок хвороби, в 1884 р. – Закон про страхування від нещасних випадків, а в 1889 р. – Закон про страхування по інвалідності і старості.

В Новому світі також задовго до “нового курсу” держава почала виконувати соціальні функції. В ХVІІІ ст. в Декларації прав Вірджинії відмічалось, що уряд має сприяти загальному добробуту, забезпечити право на щастя і безпеку. В тому ж столітті в Америці були закладені основи соціального забезпечення. Держава дозволила релігійним общинам створювати благодійні агентства, які звільнялись від оподаткування. Крім релігійних общин, благодійністю займались територіальні общини і національні об’єднання. Спочатку місцеві органи влади обмежувались лише підтримкою і організацією асоціацій, що займались соціальним забезпеченням. Поступово діяльність держави розширювалась. В XIX ст. в США з’явились спеціалізовані заклади, що надавали допомогу бідним. Проблема бідних визнана була загальнонаціональною, вона пов’язувалась з проблемою гідного існування. Після прийняття Закону про бідних були створені спеціальні органи, які займались реалізацією цього Закону. Таким чином, на протязі XVIII-XIX століття в країні виникає формально організована допомога тим, хто її потребує. Вона доповнює неформальну і неорганізовану допомогу, не відміняючи її. Благодійницька діяльність, в якій би формі вона не здійснювалась, є проявом солідарності і суспільної відповідальності. Подібні процеси відбувались не тільки в США, а й в інших державах.

В XX ст. в країнах Заходу відбулася інституціоналізація соціальної діяльності – створені були відповідні міністерства і відомства; тимчасові і постійні урядові комісії, в які входили представники підприємців і профспілок; спеціальні арбітражні органи, суди, адміністративні органи, які регулювали трудові відносини, створені були також і міністерства, які займались вирішенням лише проблем однієї сфери – культури, освіти чи лише однієї групи населення.

Нині існують міжнародні організації, однією з функцій яких є зближення змісту соціальної політики, країн що входять до цих організацій. Римський договір в 1957 р. передбачив поступове вирівнювання умов праці і соціального забезпечення в країнах Спільного ринку. Сьогодні виробляється узгоджена соціальна політика в країнах ЄС.

В минулому столітті в розвинених країнах світу значну частину бюджетних витрат становили витрати на соціальні програми. Система освіти, охорони здоров’я існує в значній мірі за рахунок підтримки держави. Майже половина населення отримує допомогу по системі соціального забезпечення. Для того, аби держава могла забезпечити такий соціальний захист, потрібен високий рівень розвитку економіки, економічне зростання. Але і в самих розвинених країнах світу час від часу виникають кризи, як це було в кінці 70 –х – на початку 80-х рр. ХХ ст. В такі періоди соціальна держава змушена скорочувати соціальні програми, але це не означає, що така держава перестає існувати.

Навіть найбільш послідовні критики соціальної держави – неоконсерватори, будучи при владі в 80-х роках XX століття, не ліквідували соціальну діяльність держави, хоч дещо скоротили витрати на соціальні потреби. Республіканська більшість США прийшовши до влади в 1994 р. з жорстокою доктриною “Контракт з Америкою”, що передбачала суттєве зменшення соціальних витрат, змушена була відмовитись від її реалізації. Це потрібно було зробити, як вважає Гелбрейт, задля збереження і соціальної пристойності і самої демократії [5]. Таким чином, протягом всього часу, поки теорію соціальної держави нещадно критикували, на практиці її застосовували тому, що не знайдено інших способів забезпечити тривалий сталий розвиток суспільства. Професор Каліфорнійського університету Р.Абрамс вважає, що уявлення про те, що людина самостійно досягає матеріального благополуччя, завдячуючи лише власним здібностям і винахідливості, є міфом ідеології бізнесу. Насправді, реальні досягнення підприємництва були б неможливими без допомоги і регулювання соціоекономічної сфери з боку держави, ніж держава і займається з перших днів існування. Він відмічає, що незважаючи на офіційне проголошення доктрини laissez faire, втручання держави від імені приватних інтересів завжди існувало [6].

Треба розрізняти реально існуючі соціальні держави і лише проголошені. Франція, ФРН, Іспанія згідно з Конституціями є соціальними державами. Але від моменту проголошення цих держав соціальними до становлення їх власне саме такими пройшов певний час. Як правило, конституційне закріплення є лише визначенням напрямку розвитку держави, основних принципів її побудови. Деякі держави є по суті соціальними, хоча це не відображено в Конституціях (як, наприклад, США), інші – (як ряд економічно відсталих країн Африки) проголошені соціальними, хоча насправді такими не являються. Україна теж не є соціальною державою. Нині лише найбільш економічно розвинені країни змогли охопити соціальним страхуванням практично все економічно активне населення, надати захист своїм громадянам від основних ризиків. В економічно відсталих країнах соціальним страхуванням охоплені лише наймані робітники і службовці. В більшості країн світу, в яких існує система соціального захисту, надається обмежена кількість видів соціальної допомоги меншості населення. Намагання здійснити спробу скопіювати позитивний досвід демократичних країн, може привести до наслідків “з точністю до навпаки”.

Найбільш гострими проблемами соціальної держави є проблеми вартості, достатності і справедливості існуючого соціального забезпечення. Вже на протязі не одного десятиліття ведуться дискусії відносно того, як впливає соціальна держава на суспільство. Захисники соціальної держави в першу чергу звертають увагу на те, що така держава забезпечує збереження стабільності, соціального миру, сприяє досягненню консенсусу в суспільстві, утвердженню солідарності, соціальних цінностей. Недоліки, що характерні для соціальної держави, не вважаються такими, які не можна пом’якшити, нейтралізувати. До того ж соціальна держава не є незмінною, вона підлягає реформуванню. Противники соціальної держави не погоджуються з надмірним, на їх думку, втручанням держави в економіку і в особисте життя людини, формуванням споживчих настроїв, появою певної кількості людей, які надають перевагу існуванню за рахунок інших. Звичайно розвиваючи соціальну сферу, треба мати на увазі, що система соціального забезпечення має будуватися таким чином, щоб стимулювати ініціативу та активність людини, а не патерналізм та паразитизм широких верств населення. Держава повинна турбуватись про тих, хто насправді нездатний забезпечити себе, створити умови для того, щоб вони мали можливості для розвитку своєї особистості.

Держава є універсальним політичним інститутом, ядром політичної системи. Саме держава в значній мірі визначає характер політичної системи. Але не слід забувати про вплив на сталий розвиток таких факторів як політична культура і свідомість, політичні традиції і правові норми. Тому в роботі будуть розглянуті різні стабілізаційні механізми – і державні і соціетальні.

Необхідність теоретичного осмислення тих процесів, що нині відбуваються в нашій державі очевидна. В Україні встановлюється новий економічний лад. Це становлення відбувається “зверху”, шляхом прийняття нових законів. Процес цей не простий – не існує єдиного уявлення про характер, напрям реформування в українському суспільстві. Результат перетворень в значній мірі залежить від політичної волі, свідомих зусиль суб’єктів політики. Але не тільки – важливу роль відіграє також і суспільна наука. Вплив її на життя суспільства очевидний, хоча і не завжди визнаний. Нині існує багато білих плям в дослідженні суспільства, що перебуває в процесі модернізації.

В колишніх соціалістичних країнах інтерес до соціальної держави як такої, що динамічно розвивається і одночасно є стабільною, значно зріс лише в 90-і роки XX ст., що було в значній мірі зумовлено переходом до ринкової економіки і тими проблемами, які супроводжують цей перехід (диференціація доходів, зростання безробіття, бідності і т.д., і, як наслідок, зростання незадоволення, можливість соціальних вибухів, необхідність знаходження нових форм соціального захисту). Ситуація ускладнюється тим, що перехід до ринку у нас відбувається за умов, коли громадянське суспільство і правова держава ще не сформовані. Це означає, що відсутні реальні можливості дієвого захисту інтересів громадян. Тому від політичної еліти залежить те, як буде здійснюватись соціальний захист і чи буде він існувати взагалі, чи стане держава соціально-орієнтованою чи ні, чи будуть найближчим часом закладені основи соціальної держави чи цього не станеться.

О.А.Лукашева називає ті питання, на які поки що не дана остаточна відповідь: чи бере держава на себе функцію соціального захисту?; чи буде і чи повинна держава регулювати розподільчі відносини?; правомірно чи ні перерозподіляти доходи між різними соціальними групами суспільства через оподаткування, державний бюджет, фінансування соціальних програм?; чи повинна держава вирівнювати соціальну нерівність?; чи застаріла ідея соціальної рівності в нових умовах, чи є вона міфом чи реальністю?; чи можна створити суспільство на принципах справедливості і моралі, чи в умовах ринку треба від них відмовитись? [7] Як бачимо, питань дуже багато. Потрібне всестороннє вивчення можливостей формування в країнах із соціалістичним минулим іншого типу соціально-орієнтованої держави, який би органічно поєднувався із ринковою економікою, демократією. Дослідження процесу становлення сталої соціальної держави західними вченими можуть бути використані лише частково, так як в них вивчаються ті передумови, чинники, які впливали на політичні процеси в країнах з іншою історією, культурою, економічним устроєм. Посткомуністичні країни, в тому числі і Україна, мають свою специфіку, яка повинна бути врахованою. Проблеми, які є актуальними в цих країнах давно вирішені в розвинених країнах світу, як то, наприклад, первинне накопичення капіталу. Але є і такі проблеми, яких західний світ не знав – роздержавлення власності в таких великих масштабах і боротьба різних угрупувань еліти за право привласнення частки цієї власності.

На момент зростання цікавості до питання про можливість і перспективи формування соціальної держави в посткомуністичних країнах, в західному світі з’явилось і поширилось певне розчарування в можливостях соціальної держави вирішувати суспільні проблеми та забезпечувати сталий розвиток. На думку деяких західних вчених, ідеали держави загального добробуту чи соціальної держави до певної міри застаріли. Негативне ставлення до соціальної держави найбільш послідовно демонструють консерватори, які доводять, що державні витрати на соціальне страхування являють собою щеплення, яке “протипоказане для корінної системи капіталізму”. Але вони все ж погоджуються з існуванням держави загального добробуту виходячи з того, що “соціалізм ще гірший”. При капіталізмі, як вони вважають, роль уряду зводиться до мінімуму. Економічна і соціальна справедливість не визнається як ціль на тій підставі, що порушується принцип стимулювання праці, а перерозподіл створює проблеми з капіталістичною мотивацією. Так, дійсно, перерозподіл доходів породжує ряд проблем в тому числі і проблему пов’язану з мотивацією праці, але знищити мотивацію праці, може і невтручання, або недостатнє втручання в перерозподіл доходів населення. Як раз саме це відбувається на Україні нині.

Як вірно відмічає Туроу, в негативному погляді на уряд відсутнє розуміння того, що вільний ринок потребує підтримки фізичної, соціальної, психологічної і організаційної інфраструктури [8]. Гелбрейт також вважає, що без втручання держави сучасна економіка не може функціонувати нормально і стабільно. Пагубні наслідки для неї має надмірна спекулятивна активність, тривалі кризи і депресії. З розвитком економіки соціальні міри і державне регулювання стають все більш важливими [9].

Відомий аргентинський економіст, радник ООН Б.Кліксберг вважає, що концепція “дифузії” чи “просочування” благ економічного росту, згідно з якою плоди прогресу з часом самі собою поширюються на всі групи суспільства, зникає бідність, злидні, потерпіла фіаско. Він пише, що соціальний розвиток є необхідною умовою стабільного економічного розвитку [10].

Багато західних вчених вважає, що соціально відповідальна і компетентна держава має стимулювати економічне зростання, сприяти підвищенню добробуту громадян, попереджати конфлікти. Так, наприклад, американський економіст Р.Дорнбуш пише, що ринок не забезпечує розподіл доходів в соціально прийнятній формі. Тому втручання держави правомірне, коли мова йде про вирівнювання надзвичайно диференційованих доходів. Це продиктовано не лише етикою. Надмірна нерівність стримує економічний ріст і провокує соціальні конфлікти [11]. Дж.Вульфенсон (директор всесвітнього банку) вважає, що без паралельного розвитку соціальної сфери не буде задовільного економічного росту [12].

Одного бажання побудувати соціальну державу мало. Вона виникає як формальне, інституційне закріплення практичного досвіду. Володін О.Г. пише, що перетворення патримоніальної держави в державу інтервенціоналістську – процес “синтезуючий” демократизацію соціальних відносин з якісними змінами природи держави, включаючи диверсифікацію її інститутів і раціоналізацію їх функцій. Створення нової держави невіддільно від людського виміру: в історичному плані – “адміністративної революції”. Мова йде про появу масового прошарку людей з загальними культурними орієнтаціями і сучасною професійною освітою, здатних творчо розпоряджатись отриманими знаннями в інтересах модернізації суспільства [13].

В кінці ХХ ст. і на початку ХХІ ст. знову зріс інтерес до концепції “третього” шляху. Теорію соціальної держави також можна віднести до теорій “третього шляху”. Як пише Гутник В.П., соціальна держава плюс ринкова економіка – це намагання знайти компромісний “третій шлях” і поєднати високу економічну ефективність із соціальною справедливістю в суспільстві [14]. Ця теорія узагальнила практику, ті зміни, які привели до розширення функцій держави в демократичних, економічно високорозвинених країнах. Найбільше розширення соціальних програм відбувалось тоді, коли при владі були соціал-демократи, але й неоліберали, неоконсерватори в часи свого правління не йшли на значне скорочення витрат з бюджету на соціальні потреби.

Вважається, що теорія “третього шляху” намагається довести можливість вирішення найболючіших соціальних проблем в умовах капіталізму. Теорії “третього”, чи “середнього шляху” з’явилась в період між світовими війнами. “Третій шлях”, як його визначали Г.Ласкі, Г.Атлі, Г.Макміллан, Д.Катлі, має такі риси: держава визначає інтереси всього суспільства; існує приватна власність, конкуренція, ринок, класова структура суспільства; “третій шлях” передбачає свідоме, раціональне, систематичне управління з боку держави суспільством; “третій шлях” – це не капіталізм і не соціалізм, це поєднання соціальної з політичною демократією, в економічній сфері змішана економіка.

Але чи вдалось знайти цей “третій шлях”? Іншими словами, чи соціальна держава стала реальністю? Деякі вчені сумніваються в цьому. Так М. В. Баглай в роботі “Капіталізм і соціальна демократія” пише, що жодна капіталістична держава не стала соціальною в повному розумінні цього слова, так як не зникла необхідність боротись за свої права. [15] Приводячи той же аргумент можна заперечити і існування демократії. Але не можна вважати демократію раз і назавжди встановленим режимом. Про це говорив ще А. де Токвіль. Демократія є процесом і для її збереження повинен існувати постійний тиск на владу з боку народу, як це необхідно для збереження соціальної держави. Відстоювання своїх прав як не означає, що відсутня демократія, так не означає, що не існує соціальна держава, скоріше навпаки. Коли громадяни змушені приймати все як є, то це означає, (щоб не проголошувалось владою) відсутність як такої соціальної держави і демократії. Пасивність, апатія народу веде до диктатури і до порушення всіх прав, в тому числі і соціальних. Необхідність піклування про свої права може бути зумовлене динамікою суспільства, зміною потреб і т.п.

Мета даного дослідження полягає в виявленні передумов, закономірностей, тенденцій, потреб, шляхів, специфічних особливостей формування суспільства сталого розвитку. Оскільки соціальна держава, як свідчить практика, в найбільшій мірі може забезпечити сталий розвиток в умовах ринкової економіки, то найбільше уваги в даному досліджені приділено саме цьому типу соціально-орієнтованої держави. В роботі розглянуті також інші моделі соціально-орієнтованих держав, показані їх переваги і недоліки, інституційні механізми забезпечення стабільності. Виходячи з цього, поставлені такі дослідницькі завдання:

• визначити і систематизувати основні теоретико-методологічні підходи щодо проблеми формування суспільства сталого розвитку, що існують в зарубіжній та вітчизняній політичній науці та суміжних соціально-гуманітарних науках;

• осмислити категоріальний апарат, дати визначення понять “сталий розвиток”, “стабільність”, “соціально орієнтована держава”, “соціальна держава” та визначити методологію дослідження суспільства сталого розвитку;

• дослідити механізми формування суспільства сталого розвитку в країнах Заходу, провести порівняльний аналіз між країнами, в яких вже створена стала соціальна держава;

• дати характеристику сучасному стану українського суспільства, визначити напрямок його розвитку;

• показати можливість забезпечення стабільності в Україні;

• запропонувати політичні і соціальні технології, які сприятимуть формуванню суспільства сталого розвитку.

Логіка розробки концепції сталого розвитку є відображенням логіки світового цивілізаційного розвитку. Розвиток суспільства відбувається в напрямку приходу до конкретної особистості і водночас до розуміння нерозривного зв’язку її з соціальним середовищем. Потрібне наближення до створення такого типу суспільства, в якому кожна людська особистість справді була б найвищою цінністю.

РОЗДІЛ І. СТАЛИЙ РОЗВИТОК СУСПІЛЬСТВА: ТЕОРЕТИКО-МЕТОДОЛОГІЧНІ ОСНОВИ

1.1 Методологія політологічного дослідження сталого розвитку

В ХХ ст. відбулося ускладнення політичної системи суспільства. В демократичних країнах зросла політична активність громадян і їх включеність в політичне життя суспільства. Виникли нові механізми артикуляції інтересів різних соціальних груп, а також нові асоціативні форми політичних організацій. Нині під впливом глобалізації в усіх країнах світу відбуваються соціально-економічні і політичні зміни. Змінюються механізми здійснення влади, відбувається трансформація інституційних структур та зміна потенціалів політичних акторів, розстановки політичних сил. Часом ці зміни носять кризисних характер. На внутрішньополітичні зміни впливають міжнародні відносини і організації. В цих умовах проблема збереження стабільності набуває особливої актуальності.

Стабільність, як показують дослідження, не залежить від політичного та економічного устрою. Найбільш стабільними в післявоєнні роки ХХ ст. були розвинені ліберально-демократичні країни та СРСР (до кризи 80-х років ХХ ст.). Незважаючи на те, що в цих країнах був різний устрій, їм вдалось забезпечити легітимну підтримку режиму. Спільним в цих державах було те, що вони доволі успішно вирішувати соціальні проблеми. Сталий розвиток суспільства в значній мірі залежить від ефективного вирішення соціальних проблем – проблем бідності, безробіття, соціальної виключеності і т.п. Нині ефективність соціальної політики різних країн оцінюється на основі показника людського розвитку. Вперше цей показник був використаний в проекті розвитку ООН у 1990 р. Показник людського розвитку складається із тривалості життя, рівня освіти і модифікованого показника ВВП і т.д. Порівняльні дослідження в країнах з різним рівнем економічного розвитку, не виявили прямого зв’язку між економічним зростанням і соціальним добробутом, економічним зростанням та стабільністю. Хоча в США у другій половині ХХ ст. спостерігалось тривале економічне зростання, ця країна була “відстаючою державою добробуту” [1]. Б.Дікон, М.Халс, П.Стабс доводять, що великий вплив на соціальний розвиток має політичний вибір. Доказом цього є те, що деякі країни мають показники людського розвитку набагато вищі, ніж можна було б очікувати враховуючи їх ВНП. До таких країн відносяться Китай і Коста-Ріка [2]. Високі темпи економічного розвитку не завжди приводять лише до позитивних наслідків. Вони можуть привести до погіршення екологічної ситуації, зростання злочинності, а це не сприяє людському розвитку і сталості розвитку суспільства.

Не виявлений зв’язок між політичною свободою і людським добробутом. Б.Дікон, М.Халс, П.Стабс пишуть: “Очевидно, якщо головні людські потреби, за Дойялом і Гофом, визначаються як такі, що включають свободу критики, то країни, позбавлені певних політичних свобод, не зможуть задовольнити потреби своїх громадян. Водночас, якщо виключити цю умову і зосередити увагу тільки на тривалості життя, рівні освіти та інших показниках доступу до соціальних благ, ситуація виглядатиме інакше” [3]. Вони доводять, що не існує автоматичного зв’язку між людським і соціальним прогресом та демократією. Наприклад, в Південній Кореї порушуються права людини, не існує розвинутої демократії, але є помітні досягнення в покращенні людського розвитку. В той час, коли показник розвитку людини в Індії, в країні з давніми демократичними традиціями, становить 0,439, в Південній Кореї він дорівнює 0,903. Ще дві країни – Китай та Куба, не мають стабільних, демократичних інститутів, але досягли успіхів в людському розвитку (освіті, охороні здоров’я, тривалості життя) [4].

Очевидно, що дотримуючись монізму, лінійності, економічного детермінізму не можна пояснити ті процеси, які відбуваються в сучасному суспільстві, в тому числі і формування суспільства сталого розвитку. Суспільство не завжди розвивається лінійно, часом відбувається повернення назад, регрес, кризи.

Вивчаючи умови збереження стабільності, політичні зміни використовують два основні методологічні підходи – контекстуалістичний і інституціоналістський. Контекстуалістичний підхід передбачає вивчення зовнішнього середовища – духовних, культурних, соціальних, економічних факторів, які впливають на політичні процеси. Деякі вчені і нині використовують формаційний підхід для пояснення політичних змін у суспільстві. На їх погляд, вони детерміновані економічним базисом, виробничими відносинами. І хоча ці вчені і вказують на відносну самостійність політичної надбудови, але їй вони відводять другорядну роль. Але наведені вище приклади ставлять під сумнів таке пояснення і показують обмеженість такого підходу. Хоча, безперечно, економічні, соціальні, культурні, духовні фактори грають велику роль в політичному житті, в значній мірі визначають характер політичних змін, але абсолютизувати ці фактори не можна, потрібно враховувати також і інші детермінанти політичного розвитку.

Інституціоналістський підхід передбачає врахування впливу на політичну стабільність факторів внутрішнього політичного середовища – існуючих в даній політичній системі інституційних механізми, політичних інститутів. Збереження стабільності пов’язується із здатністю політичних інститутів адекватно реагувати на зміни зовнішнього середовища – економічні кризи, соціальні конфлікти і т.п. С.Хантінгтон вважає, що політична стабільність (нестабільність) в будь-якій країні залежить від співвідношення темпів соціальної мобілізації, міри громадянської участі – з одного боку, і темпів інституціоналізації і оптимізації рівня організації, з іншого боку. Він пише: “Політична стабільність ... залежить від відношення інституціоналізації до участі. Якщо політична участь зростає, то для підтримки політичної стабільності необхідне посилення комплексності, автономності, адаптивності і інтегрованості політичних інститутів суспільства” [5]. Слід відмітити, що Хантінгтон розуміє під інститутами не просто адміністративні заклади і юридичні норми. Він розглядає інститути як форму морального консенсусу, організованого узгодження інтересів і поєднання на цій основі ліній поведінки різних соціальних акторів. Подібне визначення політичних інститутів давали французькі вчені Е.Дюркгейм і М.Дюверже. Е.Дюркгейм виділив два компоненти політичного інституту: 1) ідеальну модель самої системи відносин; 2) власне організаційні структури, які відтворюються в колективній політичній практиці у відповідності із стереотипами. М.Дюверже визначав політичні інститути як модель людських відносин, з яких копіюються конкретні відносини, набувши, таким чином, характер стабільних, сталих [6].

На нашу думку, стабільність є результатом дії сукупності культурних, економічних, соціальних і інституційних факторів, об’єктивних і суб’єктивних, внутрішніх і зовнішніх. Врахувати дію всіх цих факторів дуже складно.

Вивчення механізмів, можливостей та перспектив формування суспільства сталого розвитку потребує нових методологічних підходів. Як взаємодія різних соціально-гуманітарних дисциплін, так і поєднання різних методів, принципів, підходів дає можливість краще зрозуміти суть політичних процесів. В 80-х роках ХХ ст. відбулася інтеграція різних парадигм і теорій. До цього методологія політичної науки пройшла в своєму розвитку декілька етапів: 1) класичний період до ХІХ ст. – пов’язаний з дедуктивним, логіко-філософським і морально-аксіологічним підходами; 2) інституціональний період (середина ХІХ – початок ХХ ст.) – на передній план виходять нормативно-інституціональні методи; 3) біхевіоралістський період (50-70-і рр. ХХ ст.) – в цей період широко використовуються кількісні методи; 4) в останній четверті ХХ століття відбувається поєднання традиційних і нових методів, наступає постбіхевіоралістський період в розвитку методології [7].

Різноманітність методологічних підходів до вивчення політичних процесів обумовлена характером і складністю предмету дослідження. Методи дослідження суспільства мають бути такими, щоб дати можливість вивчити реальну дійсність у всій її повноті, багатогранності і суперечливості. Дж.Сорос пише, що світ в якому ми живемо, надзвичайно складний, щоб сформувати його образ, який міг би бути основою для ухвалення рішень. Тому ми мусимо запроваджувати певні спрощення. Узагальнення, аналогії, порівняння, протиставлення та інші ментальні конструкції служать для того аби запровадити якийсь порядок у хаотичному всесвіті. Проте кожна ментальна конструкція певною мірою викривляє те, що вона покликана відображати, а кожне викривлення щось дає до картини світу, який ми прагнемо зрозуміти [8]. Д.Белл говорив, що складність соціального аналізу полягає в переплетенні і суперечності принципів, якщо їх порівнювати один з одним в рамках однієї і тієї ж системи [9]. Фактичний порядок є таким різноманітним і складним, що на одну і ту саму суспільну споруду можуть накладатись багато різних логічних порядків, кожний із своїм власним осьовим принципом [10]. На думку Д.Белла, суспільні устрої не є відображенням суспільної дійсності, а являються концептуальними схемами. Концептуальна схема добирає окремі атрибути із складної дійсності й групує їх під спільною рубрикою з тим, щоб розрізнити подібності та відмінності [11].

Складність пізнання політичних процесів відмічає і К.С.Гаджиєв. В статті “Політична філософія: формування і сутність” він пише, що конкретна ситуація створює власну конфігурацію розміщення причинноформуючих факторів, при цьому тенденції і процеси формування такої конфігурації не завжди піддаються скільки-небудь чітко фіксованим закономірностям і імперативам. Індетермінізм, признаючи фактор випадковості, відкидає лише абсолютну необхідність, але не причинність взагалі. Історія має безліч смислів. Людський вибір, потреби, інтереси, цілі людей грають важливу роль в суспільному розвитку [12].

Модернізм збагатив методологію новими підходами і привів до усунення домінування детерміністської теорії в суспільних науках. На думку Белла, атака на детерміністську теорію завершилась запереченням будь-якої загальної концепції соціальної причинності і відмовою від намагань пошуку яких-небудь глибинних основ суспільного життя [13]. Д.Белл пропонує використовувати для пояснення суспільних процесів осьові принципи. При цьому він посилається на Токвіля, Вебера, Маркса, які використовували осьові структури для пояснення, визначення організуючої конструкції суспільства, навколо якої зосередженні інші інститути, або спонукаючий до дії принцип. Осьові принципи є центральними принципами, в найбільшій мірі визначаючими розвиток суспільства [14].

Дискусії щодо пізнання глибинних тенденцій розвитку суспільства і причинних взаємозалежностей тривають. А.А.Дегтярьов розглядає дві полярні точки зору на питання існування власне закономірностей політики. Одна позиція (найбільш повно представлена в марксистській літературі) базується на принципах об’єктивності і детермінізму в аналізі політичної сфери, що передбачають існування об’єктивних законів політичного процесу (тобто необхідних, стійких, таких, що повторюються зв’язків, політичних відносин). Інша позиція заперечує існування об’єктивних законів. Пропонується виявляти “нежорсткі” причинні зв’язки, функціональні залежності. Можна погодитись з Дегтярьовим, що питання про природу політичного знання є одним із найбільш складних в методології політичної науки. Він говорить, що “… було б занадто великим спрощенням або “признавати”, або “заперечувати” існування і можливості пізнання закономірностей розвитку політики. Тут можна лише відмітити, що абсолютне заперечення пізнаваємості механізмів політики, наявності зв’язків і залежностей в політичному світі взагалі знімає як таке питання про “політичну науку” і її “предмет”, а політологія в цьому випадку стає лише “грудою” зібраних політичних даних і фактів, хоча, може, навіть і досить вміло систематизованих” [15].

Нині здійснюється політеоретичний аналіз процесів, що відбуваються в суспільстві. На відміну від класичних методологій, які прагнуть граничної впорядкованості й однозначності понятійного апарата, некласичні виходять з позицій, що наукове поняття містить в собі широкий спектр значень, а тому може застосовуватись більш “м’яко”[16]. На нашу думку, інтеграція класичних і некласичних, традиційних і нових методів пізнання (а не витіснення одних методів і підходів іншими) є безперечно прогресивним явищем в розвитку суспільно-гуманітарних наук. Некласичні методології дають свободу науковцю, дозволяють досліджувати латентні, одиничні явища, які можуть в більшій чи меншій мірі впливати на процеси, що відбуваються в суспільстві.

Використання некласичних методологій не означає відмову від традиційних методів. Традиційні методи також розвиваються, удосконалюються. Так, порівняльний підхід використовувався ще в античному світі – тоді Аристотель, Платон та інші видатні мислителі порівнювали політичні устрої з використанням синхронних і діахронних методів. Компаративний метод сьогодні опирається на принципи схожості і відмінності, дедукції та індукції. Нині використовують три основні підходи до порівняльних досліджень: 1) інституціоналізм – порівняння конституцій, форм держави, розподілу влади; 2) девелопменталізм – порівняння процесів модернізації в різних країнах; 3) неоінституціоналізм – порівняльний аналіз електоральної поведінки, політичних партій, еліти, демократизації. Ці підходи використовуються і при вивченні стабільності та сталого розвитку суспільства.

Важливу роль в дослідженні займають загальнонаукові методи, принципи системності, комплексності, всесторонності, історизму, доповнення та інші. В сучасній політології використовується синергетичний метод. Часом його називають методом нелінійного мислення. Цей метод допускає розгляд впливу випадку на суспільні процеси, який може стати початком нових еволюційних рядів, дозволяє вийти за рамки наслідково-причинних зв’язків, виявити функціональну нестабільність і асиметричні структури. При вивченні суспільства сталого розвитку використовуються і такі методи дослідження як статистичний, класифікаційний. Діалектичний метод з його законами переходу кількості в якість, взаємозв’язку форми і змісту, явища і суті є також необхідним інструментом в розкритті сутності суспільства сталого розвитку.

Корегентність дозволяє враховувати вплив на соціальні процеси існуючих в один і той же час, ніби то не пов’язаних між собою подій. Метод моделювання виходить із ідеї схожості, подібності явищ, процесів.

Суспільство сталого розвитку обов’язково має вивчатись з врахуванням статичного, динамічного, функціонального аспектів соціально-політичного життя. Політична динаміка передбачає вивчення переходу від одних станів до інших, руху, змін, що відбувається в суспільстві. А статика вивчає об’єкт в умовах відносного спокою, а також ті фактори, які забезпечують збереження стабільності. П.Сорокін вважав, що вивчення суспільства передбачає: по-перше, вивчення будови і структури соціальних явищ, які розглядаються статично, взяті в просторі, а не в часі (соціальна аналітика); по-друге, вивчення соціальних функцій, процесів, взаємодії, поведінки, функціонування (соціальна механіка); по-третє, треба виявити соціальні тенденції, лінії розвитку, еволюції в часі як соціального життя так і окремих його сторін і інститутів (соціальна генетика) [17].

Проблеми соціального порядку, стабільності на протязі тривалого часу вивчались в рамках функціонального підходу. Філософи стародавньої Греції (Платон, Аристотель та інші) порівнювали суспільство з живим організмом, вивчали фактори, що впливають на його життєздатність. В Новий час та епоху Просвітництва ці проблеми вивчались такими видатними мислителями як Гоббс та Руссо. В ХІХ ст. Г.Спенсер доводив, що для збереження суспільства, з одного боку, потрібно удосконалювати регулюючу систему, а з іншого – своєчасно її змінювати. Якщо розвинене суспільство буде розділене, то воно може загинути. Це пояснюється тим, що частини такого суспільства не можуть виконувати функції одна одної. Структурна диференціація супроводжується диференціацією функцій. Узгодження функцій, їх взаємний зв’язок і залежність стають тим більш тіснішими, ніж більш розвинутим стає суспільство.

Вивченню проблем стабільності було присвячено і ряд робіт Е.Дюркгейма. Він вважав, що інтеграція індивідів, забезпечення єдності соціального організму, почуття солідарності є функціями розподілу праці. Суспільний порядок, гармонію, солідарність, на його думку, всі члени суспільства вважають моральними. Солідарність, згідно з Дюркгеймом, є вищим моральним принципом. Кризи і класові конфлікти є наслідком недосконалого розподілу праці. Для того, щоб їх попередити, необхідна координація функцій ринку і моральна регуляція.

В 50-60-х роках ХХ ст. в суспільних науках на Заході структурно-функціональний метод став домінуючим. Представники структурного функціоналізму виходили з того, що передумовою рівноваги, стабільності, виживання суспільства є функціональна взаємодії основних його елементів. Цими елементами є держава, партії, профспілки, церква, школа і т.п. Однією з умов забезпечення єдності є наявність у всіх членів суспільства спільних соціокультурних цінностей – моральних норм, релігійних заповідей, права. По мірі збільшення масштабів і функцій соціальних інститутів, створюються чітко визначені підсистеми для вирішення тих чи інших проблем.

Парсонс вважав, що найважливішим завданням суспільства є збереження стабільного функціонування. Він визначив умови необхідні для існування будь-якої соціальної системи. Система повинна задовольняти певні потреби членів суспільства. А для цього вона повинна мати в своєму розпорядженні: матеріальні ресурси; виробити певну організацію видів діяльності; інституційні засоби для того, щоб справитись з порушенням цієї організації; систему цінностей, в тому числі повинна мати і такі цінності, які належать лише цьому суспільству, забезпечувати соціалізацію громадян. Суспільні інститути повинні бути відносно сумісними. Для виживання системи необхідно, щоб вона пристосовувалась до навколишнього середовища, забезпечувала контроль над конфліктами і управляла ними, а також будь-якими напруженнями в системі, організовувала міжособове спілкування між членами системи. Структурно-функціональний метод не є бездоганний. На думку Е.Г.Юдина, методологія структурно-функціонального аналізу змістовна тоді і остільки, коли і остільки вона не претендує на універсальність її висновків [18].

Структурно-функціональний підхід тісно пов’язаний з системним підходом, згідно з яким суспільство є системою, що складається з взаємопов’язаних частин. В рамках цього підходу вивчається взаємоз’язок і взаємодія структурних елементів системи, що стикається із зовнішніми і внутрішніми вимогами виживання, що розглядаються як “потреби системи”. Велика увага приділяється участі окремих складових частин в задоволенні потреб системи як цілого. Однією із основних потреб системи є збереження стабільного функціонування. Економічна і політична підсистеми суспільства виконують, згідно Парсонсу, різні функції, а тому можливий між ними дисбаланс (по Парсонсу, економічна підсистема виконує функцію адаптації, політична – досягнення мети). Д.Белл також звернув увагу на те, що, суспільство не інтегроване, а розділене. Різним царинам суспільства відповідають різні ритми змін й вони регулюються різними, навіть протилежними осьовими принципами. Він виділяє три царини, кожна з яких підпорядковується різним осьовим принципам – це техніко-економічна структура, політика і культура. У техніко-економічній сфері природа змін є лінійною. В культурі завжди існує повернення до інтересів, що є екзистенціальними [19] Існування різних ритмів змін робить складною задачу забезпечення стабільного функціонування суспільства в цілому. Хоча, як відмічає Белл, збільшення соціальної сфери приводить до більшої взаємодії, а це веде до спеціалізації, структурної диференціації [20]. Структурна диференціація обумовлює взаємну залежність різних частин суспільства. Тому незважаючи на відносну автономність частин суспільства, можна говорити про суспільство як єдине ціле, систему.

Розвинуті, демократичні країни, для яких характерний тривалий сталий розвиток, також переживають кризи. Структурні елементи суспільства виконують не лише функції, що сприяють збереженню системи, її адаптації, стабільності, а й дисфункції. Баланс функцій і дисфункцій вивчав Мертон. Він звернув увагу на те, що одне явище може виконувати різні функції, а одна функція може виконуватись різними явищами.

Неофункціоналісти відмічають можливість неспівпадання явищ соціальної дійсності і теоретичних припущень із-за того, що існує велика кількість факторів, які впливають на їх формування. На їх думку, потрібно конструювати можливе співвідношення детермінант, враховувати взаємодію закономірного і випадкового.

Вивчення механізмів формування суспільства сталого розвитку не можливе без використання конфліктного підходу. Такий підхід передбачає розгляд не лише проблем соціальної диференціації, а й аналіз ціннісних орієнтацій, які також впливають на політичні зміни. В рамках цього підходу вивчаються конфліктні процеси, їх причини, інтенсивність, вплив на суспільний розвиток. Виникнення демократичної, сталої, соціальної держави до деякої міри зумовлене соціальними конфліктами, які були породжені нерівністю людей.

В стабільній соціальній державі існує конфлікт між соціальними, громадянськими правами особистості і правами людини як власника. Захист соціальних і громадянських прав в 60-70-х рр. ХХ ст. привів до зниження темпів економічного розвитку в 70-х рр. ХХ ст. Нині і неомарксисти (С.Боултс, Г.Гінтіс та інші) визнають, що основним конфліктом є конфлікт саме цих прав. Можна говорити про виникнення нового політичного дискурсу спільного і для неолібералів і для неомарксистів. Неомарксизм використовує для пояснення процесів, що відбуваються в суспільстві, плюралістичний підхід. Л.Альтюссер, наприклад, пропонує відійти від економічного детермінізму і монізму. Він вважає, що держава сама може визначити спосіб виробництва. Інші представники сучасного неомарксизму (Коен, Елстер, Ремер) говорять про те, що не економічний базис, а держава значно більше впливає на вибір моделі розвитку суспільства. Хабермас вважає, що посилення ролі держави в регулюванні економічних процесів, в плануванні виробництва і розподілі матеріальних благ змінило економічні закономірності розвитку капіталізму, привело до зникнення гострих економічних криз. Держава, таким чином, може досягти класового компромісу в рамках буржуазно-демократичних структур. Джерело криз при цьому переміщується із сфери економіки в адміністративно-управлінську сферу.

Західне суспільство змушене постійно визначати, що є більш важливим – економічна ефективність чи збереження стабільності і соціального миру. Конфлікти в сучасному демократичному суспільстві викликані тим, що запити часто перевищують можливості їх задоволення. Найбільш оптимальним шляхом попередження і вирішення цих конфліктів є досягнення консенсусу чи певного компромісу.

На думку Д.Белла, основою майбутніх соціальних конфліктів є залучення громадян до більш широкої участі в прийняті рішень на рівні організацій, контролюючих життя індивідів і потреба в професійних знаннях, меритократії [21]. Джерелом напруження в суспільстві Белл вважає соціальну структуру, що є ієрархічною та політику, що вірить формально в рівність між соціальною структурою, організованою навколо ролей і спеціалізації та культурою, що займається реалізацією “Я” [22].

Проблеми стабільності, сталості, рівноваги, кризи і т.д. розглядаються в концепціях політичного процесу, політичної динаміки. Існують два основні підходи до визначення політичного процесу. По-перше, політичний процес розглядається як динамічна характеристика політичної системи (зміна стадій розвитку, кризи тощо). По-друге, під політичним процесом розуміють певну рівнодіючу суму акцій різних соціально-політичних суб’єктів, сукупність мікропроцесів. Політичний процес автори Політологічного енциклопедичного словника визначають як форму функціонування політичної системи, яка еволюціонує в просторі і часі. Політичний процес відображає реальну взаємодію суб’єктів політики, яка здійснюється не відповідно до намірів політичних лідерів або програм партій, а в результаті дії багатьох різнорідних внутрішніх і зовнішніх факторів, являє собою сукупність дій інституалізованих і неінституалізованих суб’єктів політики щодо реалізації своїх специфічних функцій (дисфункцій) у сфері влади і в кінцевому підсумку забезпечуючих розвиток (або занепад) політичної системи [23]

Крім макро- і мікропідходу при вивченні суті політичного процесу використовують також системно-функціональний і процесуально-динамічний підхід. Перший вивчає статичний стан політичної системи, відтворення певної незмінної матриці. Процесуально-динамічний підхід дозволяє вивчити динаміку розвитку політичної системи.

В 50-і роки ХХ ст. проблема стабільності розглядалась в теорії політичної системи Д.Істона і Г.Алмонд. Основною метою політичної системи, згідно з Д.Істоном, є виживання і збереження сталості. Для цього політична система має постійно реагувати на зміни зовнішнього середовища, адаптуватись до цих змін. Політичний процес при цьому розглядається одночасно як відтворення цілісної структури і як циклічне функціонування у взаємодії із середовищем.

Алмонд крім “рівня процесу” (цей рівень включає артикуляцію, агрегацію інтересів, вироблення політики, здійснення курсу, арбітраж) розглядає ще два рівні – “рівень системи” і “рівень управління”. Він вивчає не лише те, як політична система адаптується до середовища, а і те, як суспільство адаптується до політичної системи. Алмонд аналізує наступні функції системи: соціалізацію, рекрутування сторонників чи противників системи, політичну комунікацію. Функціями управління є добування ресурсів, їх структурне регулювання і розподіл. Виконання цих функцій сприяє збереженню стабільності.

Істон і Алмонд розробили макротеорію політичного процесу. Вони вивчали цей процес через призму взаємодії політичної системи і соціального середовища. В мікротеоріях політичного процесу (теорії циркуляції еліт Парето, теорії груп інтересів А.Бентлі, Д.Трумена та інших) стабільність пов’язується із рівновагою груп інтересів.

Лише поєднавши всі названі підходи можна дати відповідь на питання, що таке стабільність і сталість, які фактори впливають на стабільність, сталість суспільства. Стабільність, сталість розвитку суспільства залежать від: 1) відтворення політичної системи, її відкритості, здатності адаптуватись до змін зовнішнього середовища; 2) від рівноваги соціальних груп, співвідношення соціально-політичних сил; 3) від рівня політичної інституціоналізації; 4) від здатності системи до політичного рекрутування, соціалізації, розподілу колективних ресурсів у відповідності до цінностей, норм суспільства.

В останні роки концепція сталого розвитку набула широкого поширення в політології. Дехто вважає її ідеалізованою, не реалістичною. Ця концепція тісно пов’язана з теорією катастроф, теорією модернізації, нового інституціоналізму і т.д. У всіх цих теоріях розглядаються проблеми стабільності, адаптації до середовища, проблеми розвитку. Сталий розвиток характерний для розвинених західних держав на протязі багатьох десятиліть. Ці держави – соціальні, правові, демократичні. В них використовуються механізми узгодження інтересів, досягнення консенсусу, компромісів, існує громадянська солідарність і взаємна довіра, легітимність політичних інститутів, консолідована демократія.