8.2 Модернізація в україні та її вплив на стабільність суспільства

Демократизація українського суспільства є складовою процесу модернізації. Досвід проведення модернізації в різних країнах показує, що це процес дуже складний – немає гарантії того, що будуть досягнуті заплановані цілі; не завжди модернізація приводить до позитивних наслідків; далеко не всі країни, в яких відбувається модернізація проходять одні і ті ж фази, а тому просте копіювання чужих зразків, моделей нерідко приводить до провалів модернізації. Багатофакторність і багатоуровневість модернізації позначається і на виборі методології її дослідження.

Теорія модернізації в Україні розвивається під впливом західних теорій постмодернізації, транзитології. Проблема модернізації стала однією з актуальних в 50-60-х роках ХХ ст., а в кінці ХХ ст. ця проблема привернула увагу багатьох вчених в постсоціалістичних країнах. Це пов’язано насамперед з необхідністю осмислення складного політичного процесу в даних країнах, визначення особливостей їх “осучаснення”. Оскільки постсоціалістичні країни суттєво відрізняються від країн “першого” і “третього” світу, то модернізація в них має певні особливості. Часом Україну називають не тільки країною, що модернізується, а й відсталою, залежною країною. Тому, очевидно, слід вивчати сучасне становище українського суспільства і через призму теорій “відсталості” і “залежності”.

Б.Г.Капустін вважає, що “транзитологічна” парадигма є лише поверненням з мертвих тієї самої теорії модернізація, яка процвітала в 1950-1960-х роках. Тоді вона була призначена для країн “третього світу”, але в 70-х роках ХХ ст. виявила своє інтелектуальне банкротство, політичну іррелевантність [44]. Це привело до того, що нині мало хто з пострадянологів використовує поняття “модернізація”. Ця теорія, на думку Капустіна, скомпрометувала себе. Не можна погодитись з такою категоричною оцінкою теорії модернізації. Хоча треба визнати, що деякі положення цієї теорії потребують уточнення.

Визначною роботою, що присвячена вивченню проблем модернізації, є робота У.Ростоу “Стадії економічного росту: некомуністичний Маніфест”, що з’явилась в 1960 р. В ній автор виділив п’ять основних стадій розвитку суспільства: 1) традиційне суспільство з примітивною технологією, переважаючим землеробством і сімейно-клановими зв’язками; 2) перехідне суспільство, що з’являється як реакція відсталої периферії на розвиток передових країн Центру; 3) підйом, пов’язаний з індустріалізацією, урбанізацією, накопиченням; 4) рух до зрілості, багатогалузевої і технологічної структури економіки; 5) суспільство масового споживання, де економічна структура зміщується в напрямку сфери послуг і виробництва товарів тривалого використання. Згодом він виділив ще і шосту стадію – “пошуку якості” соціального життя. У.Ростоу вважав, що Північна Америка досягла вищої стадії розвитку. Не набагато відстали від неї країни Західної Європи. Інші країни світу мають рано чи пізно пройти цей шлях. З часу появи цієї теорії з’явилось немало інших теорій модернізації. Часом модернізацію розглядають в трьохвимірному часовому плані: 1) як секулярний процес, що розпочався з індустріальної революції, в ході якої з’явилась невелика група модернізованих суспільств; 2) як процес, в ході якого країни, що відстають доганяють ті країни, що знаходяться попереду; 3) як спроба модернізованих держав дати відповіді на нові виклики на шляху інновацій та реформ [45].

Нині модернізація розуміється як складний процес структурної диференціації соціокультурної системи; формування нових інститутів, норм, форм комунікацій; символів, цінностей не на основі заперечення традиційного, а на основі його органічного включення в процес “осучаснення”, використання його мобілізаційного і інтеграційного потенціалу [46].

Сьогодні історичний процес західними вченими часто описується в категоріях “традиційного” і “сучасного” суспільства. Традиційне можна розглядати в різних вимірах, як і сучасне. Наприклад, в людському вимірі “традиційне” це страх перед нововведеннями, пасивність, схильність до містицизму, не усвідомлення особистої відповідальності, ірраціональна вірність традиції. Для “сучасного” характерна територіальна і соціальна мобільність, раціональне сприйняття світу, високий рівень самоорганізації, здатність до абстрактного мислення, схильність до підприємництва і риску [47].

Дехто з вчених вважає передумовою модернізації індивідуалізм, (А.Макформйн), інші просту сім’ю розглядають як провісника модернізації, (Б.Бергер), або ж сутністю модернізації вважають технологічну трансформацію матеріальних умов життя. Існує точка зору, згідно з якою становлення загальної національної світської системи освіти було важливим фактором і модернізації і формування громадянського суспільства. В деяких теоріях увага зосереджується на тих змінах, що відбуваються в політичній системі, управлінні, мобільності, культурі. Модернізацію часто уявляють як лінійний прогресивний розвиток. Але однозначно оцінювати модернізацію не можна – модернізація, наприклад, може мати позитивні наслідки в економічній сфері, але при цьому негативно впливати на соціальну сферу.

Один із авторів теорії модернізації – Д.Лернер вважав, що соціально-економічний зміст процесу модернізації характеризується створенням комплексу засобів типових для сучасного індустріального суспільства. З соціально-політичної точки зору процес модернізації обов’язково передбачає виконання двох умов: 1) створення суспільних інститутів, що побудовані на добровільній участі в демократичному процесі при наявності мобільних індивідів; 2) розвиток сучасної системи масових комунікацій (преси, радіо, телебачення) [48].

Капустін розділяє елементи теорії модернізації і елементи парадигми. Головними елементами теорії він вважає наступні: ідея розвитку, згідно з якою економічний ріст і супровідна йому функціональна диференціація суспільства принесуть з собою блага сучасного світу, включаючи демократію і раціональну культуру; жорстка ув’язка “перемінних”, що представляють ключові характеристики сучасності і в той же час є критеріями, по яких можна виміряти ступінь наближеності до неї того чи іншого суспільства (урбанізація, індустріалізація, цілераціональна адміністрація, поширення ЗМІ і масової освіти і т.п.); лінійно-еволюційне бачення історії, як руху в напрямку універсального “плато” сучасного суспільства; безкомпромісна опозиція “традиції” і сучасності, що співвідносяться по принципу взаємовитіснення; ототожнення рушійних сил модернізації з інститутами (особливо з державою, а не з соціально-політичними силами); приниження значення нормативних характеристик сучасності при акцентуванні її інституціонально-системних рис [49].

На наш погляд, деякі елементи парадигми, які називає Капустін збігаються з елементами теорії. Наприклад, уявлення про те, що історія є рухом вперед до кращого світу. Ці уявлення Капустін називає елементом парадигми. Але і в теорії модернізації існує лінійне бачення історії. Лінійність передбачає (як і еволюційність рух вперед до кращого майбутнього) єдину раціональність. Саме раціональність є другим важливим елементом парадигми. Третім елементом парадигми модернізації Капустін називає культурну однорідність. Хоча риторика плюралізму була і є важливою складовою будь-якої “транзитологічної” ідеології, оскільки плюралізм вважається важливою характеристикою сучасного суспільства, але при цьому він девальвується і деполітизується. Плюралізм в формі несумісних культурних орієнтацій допускається лише в приватній сфері, в тій мірі, в якій він не може вплинути на існування сучасних інститутів, наприклад, приватної власності і процедурної демократії. Плюралізм, пише Капустін, настільки приручений, що він не ставить під сумнів “базові структури”. Капустін звертає увагу на те, що уявлення про те, що саме є раціональним в історії, звільняє носіїв цього раціонального від етичного вибору [50].

Модернізацію нині найчастіше визначають як процес набуття менш розвиненими суспільствами низки рис характерних для більш розвинених суспільств [51]. Не можна ототожнювати модернізацію з капіталізмом, бо частина модернізаційних процесів (наприклад, розвиток технології) відбувається незалежно від економічного устрою. Хоча не можна заперечувати, що в розвинених капіталістичних країнах досягнуті найбільші успіхи в технічному переоснащенні виробництва, зростанні продуктивності праці. Це пояснюється тим, що ринковий обмін і конкуренція є незаперечно важливими стимулами для використання сучасної технології.

Точку зору Хантінгтона, згідно з якою в СРСР, наряду з США і Великобританією сформувались сучасні суспільства, поділяють і інші вчені. Хантінгтон називав ключовими показниками сучасності у цих країнах стабільність, легітимність влади, її здатність до політичної мобілізації населення, ефективне адміністративне управління, секуляризація публічного життя, масова освіта, урбанізація і т.п. [52].

Частина задач, вирішення яких пов’язують з модернізацією – урбанізація, індустріалізація тощо, були вирішені в СРСР при соціалізмі. Якою ж була модернізація при соціалізмі? Розрізняють ряд видів модернізації: ранньокапіталістичну, мануфактурну модернізацію; ранньоіндустріальну модернізацію; пізньоіндустріальну модернізацію; постіндустріальну модернізацію. В пізньоіндустріальній модернізації виділяють органічну і неорганічну модернізацію.

В модернізації радянського суспільства також можна виділити ряд етапів: ранньоіндустріальну і пізньоіндустріальну. Ранньоіндустріальна модернізація відбувалась в першій половині ХХ ст. Для модернізації розпочатої в СРСР в 70-х роках ХХ ст., характерні були деякі риси пізньоіндустріальної модернізації. Органічна пізньоіндустріальна модернізація має такі ознаки, як, наприклад, підтримка високої купівельної спроможності населення завдяки державному регулюванню, існування системи соціального захисту, держави загального добробуту, висока заробітна плата найманих робітників, зростання рівня життя. Однак загальна криза соціалістичного суспільства, яка мала різні прояви – від руйнування системи мотивації праці до втрати владою легітимності, була свідченням його неефективності. В СРСР поєднувались риси пізньоіндустріальної органічної і неорганічної модернізації. Модернізація системи управління в 60-і ХХ ст. в СРСР не мала успіху. Політична модернізація фактично почалась лише в часи перебудови.

Є.Головаха вважає внутрішніми передумовами самознищення СРСР виснаження екстенсивних ресурсів розвитку, інтенсивні урбанізаційні процеси, формування відкритої міської культури комунікацій, високий рівень освіти, створення передумов критичного сприйняття дійсності [53]. Серед перерахованих чинників руйнації СРСР, крім першого (виснаження екстенсивних ресурсів розвитку) решта є ознаками органічної пізньоіндустріальної модернізації. Це означає, що розпад держави був зумовлений модернізаційними процесами, які привели до децентралізації влади, відмови від командної економіки, демократизації суспільства.

Неорганічна модернізація в багатьох країнах “третього світу” відбувається під впливом західних країн та транснаціональних компаній. Модернізація в країнах Східної і Південної Європи, Африки не була зумовлена ендогенними факторами, а являлась результатом продиктованої зовні необхідності [54]. Як правило, неорганічна модернізація веде до встановлення авторитарних режимів. Це пояснюється необхідністю подоланням опору тих сил, що незадоволені перемінами в суспільстві. Хоча в Україні модернізаційні процеси мають деякі риси неорганічної модернізації (розвиток експортних галузей на фоні зниженні рівня споживання населення країни, поширення неоконсервативної ідеології і т.п.), але опір цим змінам не є суттєвим.

В українській модернізації з одного боку є значний елемент імітації, запозичення, а з іншого боку модернізація на Україні відбувається під контролем західних країн. Дехто вважає, що в колишніх соціалістичних країнах не сформувалась завершена форма сучасності, тому посткомунізм є способом руху до сучасного західного суспільства. Запозичення чужих зразків поведінки, способу життя представляє небезпеку для стабільності не лише українського суспільства, а і для більш розвинутих країн. Так, Альбер висловлює занепокоєння з приводу “американізації” Європи. Він посилається на результати анкетування, яке провів Центр досліджень і документації по питанням споживання. Вивчення змін в поведінці, побутових звичках і способі мислення показали чотири корінні зміни: зросла цінність грошей (реабілітація грошей); посилився індивідуалізм; зросла соціальна напруга особливо в сфері праці, з’явились нові стреси, пов’язані із страхом втратити роботу; відбулась уніфікація манери поведінки; відбувся спад колективних зобов’язань асоціацій, профспілок і т.д. [55]. Це позначається на інтеграції суспільства, а значить і на його стабільності.

Перш за все українським суспільством запозичені форми організації влади – парламент, інститут президентства, Конституційний суд. Ці політичні інститути є ефективними формами організації влади в розвинених демократичних країнах. Без стабільних і ефективних політичних структур, здатних забезпечити об’єднання та мобілізацію громадян на виконання програм реформування суспільства, без розвинутих форм і методів громадянської участі не можна надіятись на успіх. Без демократичної культури, сформованого громадянського суспільства не може бути і повноцінних демократичних механізмів формування влади та ефективного функціонування політичних інститутів. Як показав досвід країн, що пішли цим же шляхом – країн Африки, Латинської Америки – запозичення форм організації влади не завжди себе виправдовує. Провали модернізації в країнах “третього світу”, де вона здійснювалась за моделями запропонованими, а часом спеціально розробленими для цих країн західними вченими, мають служити попередженням для інших.

Просте копіювання чужого досвіду неможливе, бо політичні, соціальні технології повинні бути сумісними, мають відповідати культурному середовищу, в якому вони використовуються, не повинні відторгатись цим середовищем. Існуючі культурні фільтри сприйняття, система цінностей є факторами, що впливають на легітимність того чи іншого політичного і економічного порядку. Нові соціальні, економічні, політичні технології повинні мати очевидні функціональні переваги, щоб бути прийнятими і легітимними.

Зарубіна пише, що відбулася вестернізація теорій модернізації. Це тому, що в США модернізація привела до найбільших успіхів. Основними принципами стратегії вестернізації Зарубіна вважає, по-перше, наступ західної культури, впровадження західних цінностей, стереотипів, стилів життя. По-друге, дискредитація традиційних цінностей і норм [56]. Вестернізація може привести до дезорганізації суспільства і зриву модернізації. Вестернізовані моделі модернізації породжують негативні наслідки не тільки в країнах, в яких вони насаджуються, а і в розвинених країнах, що виступають ініціаторами такої модернізації, в першу чергу в США. Антиглобалізм як рух набуває масовості і є свідченням неприйняття західної моделі розвитку країнами, що належать до інших світів, цивілізацій – незахідних. В країни, в яких є впливові організації ісламістів-фундаменталістів, більше цінять не економічне зростання, а збереження культурної самобутності.

Погляди на модернізацію суспільства не є сталими, вони змінюються. Еволюцію поглядів на модернізацію на протязі майже півстоліття (з 50-х років до початку 90-х рр. ХХ ст.) розглядає В.Горбатенко в книзі “Стратегія модернізації суспільства”. На першому етапі (50-60-і рр. ХХ ст.) становлення теорії модернізації моделі розвитку розроблялись виходячи з ідеї однолінійного розвитку, суть якого полягала в тому, що всі народи в своєму становленні проходять одні і ті самі етапи. Механізми економічного росту вважались передумовою впровадження політичних інститутів західного зразка. У авторів теорії модернізації не було сумніву, що утвердження західних цінностей відбудеться автоматично в інших країнах. Але в 70-80-і роки ХХ ст.(на другому етапі розвитку теорії модернізації) стало очевидно, що ефект від впровадження моделей модернізації носить тимчасовий характер з неоднозначними наслідками. В науковій літературі стало вживатись поняття “провали модернізації”. На третьому етапі розвитку теорії модернізації (кін.80-х – поч. 90-х рр. ХХ ст.) виникло розуміння необхідності врахування поряд з економічними та індустріально-технологічними чинниками розвитку, геополітичних, соціальних, культурних, психологічних та ін. [57].

Провали модернізації привели до зміни теорії, появи нових теорій – транзитології, трансформації і т.п. Капустін вказує на ряд відмінностей старої теорії модернізації від нової теорії – “транзитології”: 1) заміна терміну “модернізація” із-за його етноцентричності на “транзит” (не менш етноцентричний); 2) відмова від терміну “модернізація” допомагає уникнути проблеми жорстко зв’язаних еволюційних перемінних; 3) ринок і демократія зайняли центральне місце в транзитній версії модернізації (деградація повсякденного життя, відмічає Капустін, не має ніякого значення для теоретичної, “тразитологічної” оцінки успіхів модернізації); 4) в транзитології відсутнє уявлення про те, від чого відбувається “транзит” (в пострадянських країнах не визначено чи від комунізму чи від руїн комунізму відбувається цей транзит) [58].

Б.Г.Капустін пише: “…необхідно віддати належне старій теорії модернізації, її гнучкості і винахідливості, що проявлялась тим сильніше, ніж очевиднішою ставала її неадекватність” [59]. Очевидно, ця неефективність пов’язана з тим, що рецепти модернізації суспільства досить довго розглядались як універсальні, без врахування особливостей різних країн.

Світовий політичний процес є поліцентричним, а не моноцентричний і лінійний. Модернізація в кожній країні має певні особливості. Як відмічає М.І.Михальченко, в кожній країні цілі, темпи, форми, зміст трансформації є відмінними. [60]. Хоча він не заперечує існування політичних універсалій, що формуються в результаті взаємопроникнення східних і західних цінностей [61]. Культурними універсаліями, що сформувались під впливом протестантської етики і не відторгаються жодною культурою є працелюбство, бережливість і т.п. Для комплексної характеристики культури західного суспільства, культурних універсалій використовують поняття “модерніті”.

В.Горбатенко інтегральними цінностями модернізованого суспільства в 80-х – 90-х рр. ХХ ст. вважає такі цінності як гуманізм, правова держава, права людини та інші. [62]. Серед цінностей сучасного суспільства особливе місце займає соціальна держава. Крім держави жоден інший політичний чи соціальний інститут не може вирішити тих соціальних проблем, які існують в сучасних країнах. Україна проголосила себе соціальною державою і конституційно це закріпила. Але визнати необхідність створення соціальної держави і створити умови для того, щоб така держава стала реальністю – різні речі.

В процесі модернізації величезну роль відіграє суб’єктивний фактор. Від політичних акторів в значній мірі залежать темпи і характер модернізації. Політологами політична модернізація розглядається як частина загального процесу модернізації, коли перетворення відбуваються у всіх компонентах соціальної системи, але вибір модернізаційного розвитку починається саме у сфері політики, з вияву політичної волі до змін [63]. Політика нерідко буває волюнтаристською тому, що радикально настроєні політики не враховують особливості менталітету народу, попередній досвід, намагаються насадити моделі розвитку, що відторгаються суспільством. Питання, які саме риси розвинених суспільств мають бути набуті тими країнами, що стали на шлях модернізації, є досить складним. Головним, на нашу думку, в модернізації є раціоналізація всіх сторін життя.

В Україні модернізація проходить значно складніше ніж очікувалось. В першу чергу, як пише Цапф, модернізація не є безперервним процесом, на практиці це чередування конфліктних стадій, коли досягнення однієї стадії не забезпечує досягнення наступної стадії [64]. На Україні зокрема економічна модернізація носить хаотичний характер.

Оскільки в СРСР сформувалось сучасне суспільство, то крах соціалізму означав, що модернізація радянського зразку зазнала поразку і зараз відбувається нова спроба осучаснення суспільства, але вже на західний зразок. Модернізація українського суспільства була викликана не лише зовнішніми факторами, а й внутрішніми, об’єктивними і суб’єктивними. Труднощі модернізації в нашій країні до деякої міри зумовлені відсутністю офіційної ідеології. Очевидно, в умовах такого реформування суспільства, яке відбувається у нас, ідеологія необхідна, як і нові інтегративні та регулятивні механізми замість зруйнованих. В.М.Денисенко пише, що періоди зламів, переходів, визначення тенденцій є своєрідними точками історичної інтенсивності, де домінуючою основою життєствердження людини в різних її вимірах через систему політичних, економічних, соціальних координат є ірраціональне [65]. Коли порушується цілісна система раціональної дії і раціонального світосприйняття і світовідтворення, тоді першим рятівником стає ідеологія, яка пробує знову поєднати в нерозривний, цілісний організм систему “потреби – мета – інтереси – засоби – технології – результат дії”, ірраціоналізуючи цим і відносини, і систему буття, і саму соціальну дію, трансформуючи її в дію цінністно-раціонального змісту [66].

Модернізація суспільства передбачає і певний стан масової свідомості. Умовами успішної пізньоіндустріальної модернізації є раціональне мислення, інноваційність. Успіх модернізації залежить і від інституційної організації. На жаль, в Україні вона не є досконалою.

Процеси, що нині відбуваються в суспільстві, не можна оцінювати однозначно – часом прогрес в одних сферах поєднується з регресом в інших. В Україні спостерігається і регрес, стагнація і форсована модернізація і жодна з цих тенденцій, як і в Росії, не є переважаючою. Регрес в економіці виявляється в деіндустріалізації (закриття підприємств, звільнення кваліфікованих працівників, тощо); в соціальній сфері – в руйнуванні соціальної інфраструктури, зростанні злочинності та інших девіацій, що є соціальною платою за кризу; в сфері моралі регрес проявляється в деградації і т.д. Модернізація пов’язана з появою сучасних інформаційних технологій, розвитком засобів масової інформації, руйнуванням старих стереотипів, формуванням нової культури. Хоча все це відбувається в дещо спотвореному вигляді. Розвиток електронних засобів комунікації уживається з руйнування традиційних способів транспортного зв’язку між населеними пунктами. Зменшується кількість територіальних переміщень пов’язаних з відпочинком, відвідуванням родичів тощо, але зростає кількість тих, хто емігрує за кордон в метою працевлаштування на тривалий чи короткий час, або ж з метою зміни місця проживання. Соціальні перетворення привели з одного боку до звільнення людини від диктату держави, а з іншого боку, перетворення, що відбуваються приводять до дезорганізації і дезінтеграції суспільства, зростання долі маргіналів. Існує невідповідність систем мотивації поведінки глибинним основам ментальності народу. Бездумне запозичення “чужого” приводить до негативних наслідків. Багато українських вчених погоджуються з тим, що не можна повторювати помилки бездумної рецепції тих чи інших західних моделей в Україні, попереджають про небезпеку механічного копіювання досвіду інших країн і т.п., говорять про важливість максимального використання власного досвіду – минулого і сучасного, важливість збереження зв’язку з власною історією. Зарубіна пише, що незбалансована вестернизація ставить під загрозу саме існування модернізації. Головна причина зриву модернізації, на її думку, не відсутність оновлення і консервація традицій, а відсутність нових відносин, цінностей на місці старих, зруйнованих [67].

Цапф пов’язує провали модернізації і із теоретичними помилками. До таких теоретичних помилок відносяться: недооцінка регресу при збереженні старого режиму держав створених шляхом насильства; неврахування того, що інновації супроводжуються подоланням опору інерції, страху перед новаціями і інтересів, що склались; неврахування того, що системні переміни розривають достатньо міцні інфраструктури і створюють лише слабі внутрішні нові інфраструктурні сіті; неврахування принципу “рухливих цілей”, коли суспільства, що реформуються отримують конкурентів, що не залишають їм часу на розвиток [68].

І все ж вивчення тих модернізаційних процесів, що відбувались в західних країнах має певну наукову цінність. По-перше, сталий розвиток суспільства в значній є результатом цілеспрямованої діяльності, направленої на удосконалення суспільних відносин, державного регулювання. Деякі способи зниження напруженості суспільства використовувались і використовуються на протязі майже всієї історії існування суспільства. Вони враховують певні сталі особливості психології людини і тому можливі у всі часи. Їх вивчення і використання можливе і на Україні.

По-друге, Україна являється індустріальною європейською державою. Те, що Україна належить до Європи, означає не тільки територіальну близькість, а й культурну. Часом західний світ називають християнським і не безпідставно. Релігія має чи не визначальний вплив на формування цивілізаційних ознак. По-третє, Україна має більш тісні стосунки з країнами Заходу, а це означає і більший вплив саме цих країн на нашу країну. Не виключене і запозичення (що ми можемо спостерігати нині) різних форм організації економічного, політичного устрою. Важливе значення відіграє запозичення і певних життєвих стандартів, цінностей, стилів поведінки.

Потрібне оновлення концепції модернізації. Нова концепція модернізації має врахувати значимість соціокультурних типів, що склались і є основою стабільності і самостійності суспільства; цінностей і смислових факторів в регуляції політичного і господарського життя; варіантності інституціональних, символічних, ідеологічних інтерпретацій, які різні суспільства дають реальним процесам модернізації [69].

Часом українську модернізацію називають “тією, що доганяє”. Ознаками такої модернізації є демонстративний ефект, намагання наслідувати економічно розвинуті країни, “революція зростаючих сподівань”. Але демонстративний ефект, що орієнтований на запозичення образу і рівня життя, на гедоністичні цінності, не створює стійких виробничих і підприємницьких орієнтацій, вони підміняються намаганням максимально нажитись за короткий час [70]. До цього можна добавити великі очікування, які не можуть задовольнитись зразу, а це має психологічні наслідки, позначається на масових настроях, перш за все приводять до апатії. Ті суспільства, що “доганяють”, через дефіцит часу позбавлені можливості розробити власну концепцію перетворення на основі теоретичного аналізу моделей, що існують в інших країнах та врахувати, особливості свого суспільства.

Щоб визначити наслідки і перспективи нового етапу модернізації українського суспільства потрібно визначитись з методом дослідження процесів, що відбуваються в суспільстві. М.І.Михальченко пропонує використати декілька методологічних підходів до аналізу шляхів модернізації політичних інститутів. По-перше, реформування політичних інститутів має ґрунтуватись на вивченні трансформацій політичних систем, що є взірцем демократичного розвитку, і країн, в яких відбуваються такі ж зміни. Він наголошує на важливості поєднання глобального і регіонального аналізу. По-друге, слід розглядати декілька варіантів політичного реформування з врахуванням переваг і хиб кожного варіанту. По-третє, вибраний шлях розвитку, інститути і процедури, які складають зміст демократії, демократичні закони спрацьовують лише тоді, коли оформляють щоденний і життєво важливий політичний і правовий досвід людей. Пошук гармонії інтересів суспільства і держави, держави і людини – є гарантія ефективності реформ [71].

Капустін пропонує при вивченні модернізації спробувати відповісти на наступні питання:

1. про специфічну природу модернізаційних процесів в різних сферах суспільного життя замість того, щоб підводити їх під єдиний стандарт;

2. про протиріччя між цими процесами (деякі з них стримують інші);

3. про ті колективні політичні дії і рішення, які необхідні, щоб взяти під контроль указані негативні явища [72].

Критичний аналіз модернізації дав можливість вченим виявити ряд особливостей цього процесу. По-перше, було виявлено, що традиції не тільки уступають покірно місце сучасності, а і вступають з нею у взаємодію, більш того, саме вони, а не іманентні закони модернізації, визначають дійсний хід еволюційних процесів. По-друге, не існує жорсткої кореляції між різними аспектами сучасного суспільства і шляхом до нього, що відкрило можливість переходу від “системного” до “кластерного” бачення суспільства. По-третє, ті суспільства, що вважаються перехідними не є такими, якщо для них характерна “системна життєстійкість” [73].

Порівняння перетворень в нашій країні та інших “колишніх соціалістичних” країнах, що в ХХ ст. стали на шлях соціального реформування, дає можливість виявити і краще зрозуміти особливості української модернізації. Цапф говорить, що трансформація в країнах Східної Європи мала наступні характерні риси порівняно з іншими країнами: 1) не було зовнішнього примушування в поєднанні з матеріальною допомогою; 2) існуючі вимоги демократії, росту, добробуту набагато перевищували наявні можливості, а недостаток внутрішнього капіталу і часу ускладнювало виникнення нових еліт і підприємців, але сприяло старим кадрам і мафіозним структурам; 3) в критичних випадках, як в колишній Югославії, стояло питання навіть про національну єдність, виникала загроза регресу [74]. Спільним в процесах трансформації в цих країнах є відомість цілей розвитку; проголошення демократизації суспільства, соціального захисту населення; намагання досягти цього шляхом запозичення чи створення по існуючим моделям базових інститутів суспільств-зразків – конкурентна демократія, ринкове господарство, соціальна держава, масове споживання. Відмінними рисами модернізації в колишніх соціалістичних країнах Східної Європи є темпи процесів, що відбуваються, розстановка еліт і населення, консенсус еліт і т.д. [75].

Сьогодні успішною модернізація може вважатись далеко не в усіх колишніх соціалістичних країнах. Серед країн, які змогли швидко перебудувати економіку, вийти з економічної кризи такі, як Словенія, Чехія, Угорщина, Польща, Естонія, але, на жаль, не Україна. Що ж відрізняє ці країни і їх народи від українського народу, адже тривалий час вони існували в схожих соціально-економічних і політичних умовах. Крім цього і цілі модернізації визначені спільні – демократизація, ринкова економіка, соціальний захист, економічне зростання. Існувала і схожа соціально-психологічна мотивація модернізації. В значній мірі ця мотивація сформувалась під впливом успіхів західних країн у створенні держав загального добробуту.

Відмінність названих країн від України полягає, по-перше, в тому, що в цих країнах демократія була не таким новим і незвичним явищем як на Україні. Посилання на те, що ще в ХVІІ ст. на Україні вибирали гетьмана, а конституція Пилипа Орлика була першою демократичною конституцією в світі не є дуже переконливим аргументом на доказ демократичності політичної культури українського народу. Значно переконливішими є сьогоднішня політична пасивність, апатія, конформізм. Ці риси сучасної політичної культури свідчать про її недемократичність. Очевидно, на певному етапі розвитку відбулася зміна ментальності українського народу, її злам.

Відрізняється наш народ від тих народів, які нині більш динамічно розвиваються, не лише політичною культурою, а і культурою господарською. Від ринкової економіки в східноєвропейських країнах відмовились в 40-50-і роки ХХ ст. і досить швидко відродили в 90-і роки, а на Україні командна економіка існувала 70 років і за цей час виросло, сформувалось декілька поколінь радянських людей. “Фактор часу” вплинув як на швидкість, так і на успішність ринкових перетворень. В країнах, де успішно відбулась модернізація, ще залишались люди, які були носіями демократичної культури і тієї господарської культури, яка сприяла розвитку ринкової економіки.

В кожній із цих країн повернення до демократії і ринку мало свої особливості. В Естонії, наприклад, фактором консолідації суспільства була група населення, яка визначалась корінними жителями, як “чужі”. Ця група отримала назву “російськомовні” і її розглядали, як таку, що є противником перетворень, загрозою модернізації. Але це, як не дивно, зіграло позитивну роль, бо вплинуло на мобілізацію населення, згуртувало навколо національної еліти, сприяло підтримці влади. З іншого боку, існування внутрішньої усвідомленої небезпеки перетворенням, які були бажаними для більшості естонців, сприяло тому, що всі дії еліти контролювались зацікавленими групами і зловживання владою в цих умовах було майже неможливим. В Естонії, як і в інших прибалтійських республіках сформувалось досить розвинуте громадянське суспільство. Хоча проблеми в цих країнах існують, але вони інші ніж в Україні. Зокрема це проблема меншин і захисту їх прав. Ті меншини, які не отримали громадянство, не мають можливості шляхом виборів впливати на політичний процес.

В Угорщині пріоритетом перебудови було підвищення матеріального добробуту народу. Влада намагалась в перехідний період не зменшувати витрати на соціальні потреби. По долі соціальних витрат Угорщина наближається до скандинавських країн. Процес ринкових та політичних перетворень відбувався без “шокової” терапії, в умовах збереження політичної стабільності. Цьому сприяла домовленість політичних партій щодо цілей і характеру перетворень в суспільстві.

Що стосується Польщі, то вона отримала суттєву допомогу від Заходу в перші роки модернізації суспільства. Крім того особливістю цієї країни було те, що сама підготовка переходу до нового суспільного устрою розтягнулась на десять років (з 80-х по 90-і рр. ХХ ст.). Це були роки формування демократичної свідомості, культури, руйнування стереотипів, набуття досвіду боротьби різних соціальних груп за свої права. Швидкими темпами формувалось громадянське суспільство. На владу здійснювався тиск з боку різних соціальних груп. Особливістю модернізації в цій країні було те, що перетворення ініційовані були не “зверху”, а “знизу”.

В Польщі відбулася інституціоналізація політичної активності – виникла профспілка “Солідарність”, яка на першому етапі відіграла значну роль в перетворенні суспільства. Згодом виникли і інші суспільно-політичні організації, що стали активними суб’єктами політичного процесу. В.Полохало відмічає, що в Польщі як і в деяких інших колишніх соціалістичних країнах Центральної Євразії (Чехії, Угорщині) все-таки існувало, хоч і рудиментарне, але громадянське суспільство. Тут комуністичному режимові не вдалось знищити середній клас (селянство). Не була інкорпорована цим режимом і значна частина інтелектуальної і культурної еліти; будучи національно-орієнтованою, вона відторгла ідею “соціалістичного інтернаціоналізму”, їй не були чужі демократичні ідеї і цінності; в кінцевому рахунку, ця еліта змогла відбутись як реальна політична опозиція. В республіках екс-СРСР, в т.ч. в Україні, даний феномен не мав аналогу” [76].

Польська політична еліта і опозиція, причому антисистемна, змогли досягти домовленості щодо перетворень суспільства. Це дозволило зробити цей процес керованим і в значній мірі передбачуваним.

Особливістю Чехословацької “бархатної революції” було те, що це був в першу чергу “бунт” молоді. Як і в Польщі, суспільний рух за перетворення формувався “знизу”. Це суттєво вплинуло на подальший розвиток суспільства. М.Д.Міщенко пов’язує успіхи масової приватизації у Чехії (попри існуючі проблеми) з духовною ситуацією в цій країні, яка була іншою ніж на Україні, тому і успіхи приватизації в Україні, яка намагалась копіювати чеську модель, “більше чим скромні” [77].

Досвід перебудови в різних країнах показав, наскільки важливим є те, хто виступає ініціатором змін в суспільстві, хто є впливовим політичним актором. Там, де перетворення були ініційовані реформаторами з політичної еліти, а більшість громадян залишалась пасивною, з часом виявились серйозні перешкоди в реформуванні суспільства. Саме так було в Україні і саме це в значній мірі обумовило нинішню ситуацію в нашій країні. Це пояснюється порушенням нормального процесу розгортання політичної динаміки, який був описаний Г.Алмондом і Г.Пауелом. Цей процес включає п’ять фаз: перша фаза – артикуляція індивідуальних і групових інтересів; друга фаза – агрегування інтересів (цю функцію виконують перш за все партії); третя фаза – вироблення політичного курсу законодавчими, представницькими органами влади; четверта фаза – реалізація прийнятих рішень виконавчою владою; п’ята фаза – контроль і арбітраж з боку суду і конституційного нагляду [78].

На перших етапах реформування суспільства у нас не було артикуляції та агрегування інтересів найбільш чисельних груп населення. Причина криється в дезорганізації, дезінтеграції суспільства, аномії, що зумовили і аномічну свідомість, амбівалентність свідомості і т.д. Ще однією причиною, що вплинула на уповільнення темпів реформування, є особлива політична структуризація суспільства. Багатопартійність, що виникла на початку 90-х років ХХ ст., була атомічною. Повільно відбувається інституціоналізація груп інтересів. Ці причини зумовили “урізаний процес” політичної динаміки. По суті розгортання цього процесу почалось з вироблення курсу політичною елітою, яка на той час вже не була мобілізаційно-автократичною, але ще не стала плюралістичною, бо ще не виникли диференційовані інститути і механізми функціонування політичної системи. Щоб забезпечити легітимність перетворень і зберегти своє становище в суспільстві влада повинна була виробити нову міфологію, нову систему цінностей.

За час існування незалежної української держави ідеологічні постулати мінялись – спершу домінували ліберальні цінності, вони мали оправдати економічні реформи, з часом відбулась конвергенція ліберальних і соціал-демократичних ідей, пов’язана з зростанням бідності і із зростанням незадоволенням проведенням економічних перетворень.

Є.І.Суїменко вважає, що українським реформаторам не завадило б звернути увагу на два підходи до вирішення проблем економічних перетворень в постсоціалістичних країнах, що існують серед вчених та експертів Заходу – “еволюційного” та “стимуляційного”. Згідно з першим підходом (Я.Корнаї, Д.Котц, Р.Маккеннон, П.Мюррел, Р.Паркер та інші) приватна власність в країнах колишнього Радянського Союзу має розвиватись поступово, “органічно” – без будь-якого тиску з боку держави або зовнішніх сил. Прихильники другого підходу підкреслюють необхідність прискореного введення в дію різноманітних елементів ринкової економіки [79]. Суїменко приводить висловлювання прихильника органічних перетворень американського вченого Д.Котці: “ Ми пропонуємо альтернативну стратегію переходу, яка характеризується поступовістю і керованістю… Це пояснюється тим, що потрібен час для формування ринкових інститутів і ринкової моделі поведінки суб’єктів господарювання. Відповідно в період переходу до ринку економіка повинна зберегти риси колишньої системи. Необхідно зупинити стрімке падіння виробництва, і для цього треба використати інструменти, що мали місце в командній економіці, але лише водночас із поступовим розвитком ринкової економічної моделі і властивих їй інститутів” [80].

В.І.Тарасенко вважає, що спосіб трансформації економіки і суспільства на Україні носить інволюційний характер – історично авантюрний, насильницький процес перетворень і змін. Такий спосіб трансформації: 1) перериває лінію поступального розвитку суспільства, примусивши його просуватись назад і тим самим платити величезну ціну за новий історичний шлях сходження до прогресу; 2) руйнує попередньо досягнуте як опору для руху вперед і тим самим робить процес перетворень і змін ірраціональним і неоптимальним; 3) призводить до встановлення невизначеної суспільно-економічної системи, яка ставить народ і націю на шлях історичних манівців і загострює проблему нового соціального вибору; 4) породжує невідповідність між можливостями (метою) та результатами реформ: політична еліта, забезпечуючи зміни, хоче “цивілізованого капіталізму”, об’єктивно ж виходить капіталізм “дикий”, архаїчний; 5) зводить буття народу до стану фізичного виживання, обмежуючи можливості як суб’єкту історії; 6) заводить Україну дедалі глибше у ситуацію залежності від країн-інвесторів [81]. Тарасенко пише: “Українські реформатори-копіювальники потрапили на гачок не лише чужих економічних схем, а й Міжнародного валютного фонду, який надаючи Україні кредити, диктує такі умови перетворень, що вони вщерть руйнують економіку і суспільство, трудовий потенціал [82]. В.І.Тарасенко вважає, що українське суспільство, ставши на авантюрний шлях історичної творчості і вдавшись до копіювання чужих зразків, створило в собі самому соціально невизначену реальність, від якої і само страждає. В Україні перетворення пішли на користь фінансово-промислових і регіональних кланів [83]. Деякі вчені вважають, що модернізація в пострадянських суспільствах була своєрідною “системою відповідей” на історичний виклик Західної Європи, повторенням в короткі терміни історичного досвіду інших країн.

Дуже важливо визначити перешкоди, що ускладнюють модернізацію українського суспільства, формування соціально орієнтованої держави, сталого суспільства. На думку Цапфа, перешкодами на шляху модернізації суспільства є відсутність визнаної еліти з чіткою ціллю модернізації; існування конкуруючих між собою угрупувань, які не можуть домовитись між собою про напрямок руху; існування групового егоїзму різних частин населення, що ускладнює формування суспільного договору [84]. Формування нових груп інтересів впливає формування нового порядку.

Таким чином, процес модернізації і його наслідки на Україні відрізняються від модернізації в інших країнах із-за різниці в умовах, вихідних позиціях, із-за різних форм мобілізації населення, відмінностей в традиціях, політичній культурі, своєрідності взаємовідносин між елітою і народом, в рамках еліти. В Україні не виникли необхідні соціальні і інтелектуальні передумови модернізації. Перехід в Україні не був “договірним”, консенсусним, не були визначені умови такого переходу, як це було зроблено в ряді країн, де укладались пакти між старою і новою елітою про умови передачі влади. Врахування інтересів старої еліти, гарантування її безпеки, свободи від переслідувань вплинуло на її поведінку, стало однією з умов успішної демократизації. Невизначеність становища української еліти в перші роки незалежності стала стимулом корупційної діяльності, яка мала забезпечити майбутнє цих політичних акторів.

Сучасна політична система розвинених країн світу формувалась на протязі декількох століть. Протягом всього цього часу відбулось удосконалення механізмів взаємодії всіх її елементів. В Україні відчутний дефіцит часу.

В процесі модернізації виявились нові види нерівності, які проявляють в декількох зрізах суспільного буття: економічному, технологічному, географічному та інтелектуальному. По-перше, нерівний розподіл національного доходу між різними групами населення не зменшується; по-друге, в технологічному плані існують ті галузі народного господарства, які стагнують і високотехнологічні, конкурентноздатні виробництва; по-третє, існують регіони донори і ті, які живуть за рахунок дотацій; по-четверте, в суспільстві закріпився нерівний доступ до освіти та інших джерел інформації [85]. Отже, українська модернізація має свої особливості.

В.І.Тарасенко пише, що в умовах глобалізації економічних і соціальних процесів в ХХ ст. відбулась певною мірою конвергенція двох напрямків соціального розвитку в межах індустріальної парадигми: державного соціалізму і ліберального соціалізованого капіталізму. Він ставить питання про інтеграційну концепцію здійснення реформ в Україні. Автори інтеграційної концепції показують особливості переходу від індустріального суспільства у формі державно-бюрократичного соціалізму до постіндустріального суспільства в соціально-орієнтованій державній формі. Ця концепція передбачає поєднання сильної державної влади і народовладдя. Концепція, що отримала назву “державно-корпоративний курс” визнає необхідність створення конкурентноспроможної ринкової економіки та стабільного суспільства під контролем держави і з допомогою цілеспрямованої політики [86]. Існує точка зору, що державний капіталізм може легко перерости в корпоративну державу.

Ще одна модель реформування була рекомендована МВФ і Світовим банком – ліберально монетаристська. Ця модель передбачає відсторонення держави від справ управління економікою, лібералізацію цін, зовнішньої торгівлі, приватизацію [87]. Саме ця модель реалізується в Україні. Її використання привело до багатьох негативних соціальних наслідків.

Поки що ринкові перетворення в Україні привели до виникнення спекулятивно-бюрократичного капіталу. За останні десять років відбувалась прискорена “вестернізація” України. Не виключена можливість встановлення авторитарного режиму не лише із-за відсутності громадянського суспільства, але і із-за привабливості авторитарного режиму для тієї частини народу, в якої авторитаризм асоціюється із порядком.

Україна не відноситься до країн з особливим шляхом розвитку, як Японія, Китай чи сусідня Білорусь, яка вибрала шлях “автентичного розвитку”, відкинувши пропоновані Заходом моделі в обмін на кредити. Це “привілей” тих держав, які не “доганяють” інших. Еліти цих держав мають власний план розвитку. Оскільки Україна до таких держав не належить, то найбільш ймовірно, що наша держава вибере “комбінований шлях”.

Політична еліта заявляє про свою солідарність з країнами “першого світу”. Але на правах кого Україна може примкнути до коаліції найрозвинутіших країн світу? Нерівноправність молодої держави в світосистемі породжує певні протиріччя.

Зараз в умовах кризи світоустрою, конфлікту цивілізацій створюються нові стратегічні коаліції. Нинішні процеси описуються в теорія перехрестя, шляхів, що розходяться. Внутрішні модернізаційні процеси в кінці ХХ на початку ХХІ ст. співпали з модернізацією світових відносин, що відбуваються під впливом глобалізації і викликаних нею процесів, хоча, на наш погляд, культурно-цивілізаційні особливості будуть зберігатись і в цих умовах.

Модернізація є складним процесом, який передбачає формування не лише нових інститутів, а і нових цінностей, символів, норм. Модернізація – поліцентричний процес, що здійснюється на основі політичного, релігійного, культурного, соціального плюралізму. Створення ринку лише одна з умов модернізації. Традиційні норми і цінності в сучасному модернізованому суспільстві відіграють помітну роль в сфері сімейних відносин, міжособових стосунків і т.д. І лише в сфері економіки спостерігається домінування економічної раціональності. Нині вчені визнають необхідність врахування соціокультурних передумов перетворення суспільства, його модернізації. Вивченню соціокультурних процесів присвячена книга С.Л.Катаєва “Модернізація суспільства і соціокультурні процеси”. С.Л.Катаєв модернізацію розглядає як оновлення суспільства, його удосконалення [88].

Яким шляхом піде Україна далі? Це питання є відкритим. Вчені розглядають можливі варіанти розвитку. Кожний з цих варіантів може здійснитись при певних обставинах, важливу роль може зіграти і певний випадок. Ривкіна, наприклад, розглядає п’ять варіантів суспільної системи і п’ять шляхів руху до них. Перший шлях – радикально-соціалістичний, тобто повернення до радянського соціалізму на базі відновлення Радянського Союзу. Другий шлях – помірковано-соціалістичний (модернізація “кримінального капіталізму”, створенням багатосекторної економіки, посилення ролі трудових колективів в управлінні виробництвом). Третій шлях – капіталістична трансформація, що означає поглиблення ринкових реформ, поступову інтеграцію з розвинутими країнами Європи і США. Четвертий шлях – орієнтація на національні особливості. П’ятий шлях – трансформація суспільства в диктатуру кримінальних груп і формування суспільної системи, що базується на тих чи інших кримінальних структурах влади і управління [89]. Ривкіна говорить про Росію, але ці ж варіанти можна розглядати і стосовно України. Дуже багато спільного в перетвореннях в Росії і в Україні. В нашій країні також, як і в Росії, кожна з названих моделей розвитку представлена політичними лідерами і ідеологіями. Але жодна з них не має масової підтримки. В суспільстві, про що вже йшла мова вище, існує певна розгубленість.

Не можна погодитись з твердженням Ривкіної, що різниця між прихильниками різних моделей майбутнього більша ніж економічні відмінності відповідних політичних груп.

Цікавим є намагання передбачити можливий розвиток держави при поєднанні певної ідеології (соціалістичної, націоналістичної, капіталістичної) з варіантами розвитку економіки (ринкова економіка, повна відмова від ринку, змішана економіка). Ривкіна вважає, що якщо врахувати менталітет і настрої більшості населення Росії, то воно сьогодні ближче всього до ідеології, яку можна назвати оновлений соціалізм [90].

Українські вчені також намагаються передбачити можливі варіанти розвитку країни. О.Плотников, наприклад, передбачає такі три варіанти розвитку подій. Варіант 1. Встановлення економічної диктатури внаслідок приходу нового жорсткого режиму. Проти встановлення економічної диктатури працюватиме “тіньова” економіка. Варіант 2. Україну економічно може поглинути інша держава чи група держав. Високий ступінь залежності України від інших держав призводить до втрати економічної безпеки. Варіант 3. Усталена “деградація” із значним ступенем передбачуваності. Від цього, однак, не стане безпечнішим існування держави і не підвищиться рівень життя населення [91]. На жаль, передбачення Плотникова до певної міри здійснились. Найбільш помітна деградація моральна, корупція в Україні стала масовим явищем. Замість монополії держави виникла монополії кланів, які поділили територію держави на зони впливу. Нині Україна економічно є залежною від інших держав. Все це перешкоджає формуванню суспільства сталого розвитку. Знову виникають питання – що робити і хто винен?