5.2 Духовні основи суспільства зі сталим розвитком

В конституціях деяких держав, що відносяться до соціальних є положення про людську гідність, або ж говориться про те, що держава зобов’язана створити умови гідні людини. І це не просто популістське гасло, чи декларація, яка ні до чого не зобов’язує державу. Про це свідчить соціальна політика, яка проводиться в цих країнах. Людська гідність пов’язується з правами людини, в першу чергу із свободою. Матеріальний добробут теж є важливою умовою гідного існування. Західні суспільства, які вважались у нас ще недавно антигуманними, бездуховними, насправді виявились здатними створити гідні умови для існування людини. Хоча і цих суспільствах є багато невирішених проблем. Відповідь на питання про те, коли з’явилось поняття „людська гідність”, треба шукати в історії європейської цивілізації.

Компонентами духовності є милосердя, співчуття, турбота про людей, які потребують допомоги. Хоча духовність не вичерпується цим. Духовність підрозуміває ще і моральну відповідальність, любов до людей, гуманізм, солідарність. Формування духовності відбувається під впливом багатьох факторів.

Гуманізм є чи не найважливішим елементом духовності. Гуманізм як система поглядів і як життєво-практична орієнтація також сприяв формуванню нового типу держави – соціальної держави. Оскільки гуманізм є перш за все європейською традицією, то не дивно, що саме в Європі спершу і виникла така держава.

Гуманістична культура, що є ознакою європейської цивілізації, формувалась на протязі тривалого часу. Для цієї культури характерно визнання цінності людини, її права на свободу, щастя, розвиток і виявлення здібностей. Реальна людина з її потребами ставиться на перше місце.

Про цінність, гідність людини говорили ще філософи античності. Гуманістичні ідеї знайшли відображення в творах мистецтва стародавнього світу. І хоча з часом форма виразу цих ідей змінювалась, але не змінювалось основне в них – визнання цінності людини.

В епоху Відродження гуманізм вже представляв собою цілісну систему поглядів. В ній поєднуються філософсько-моральні погляди, ідеї античності і християнські ідеї. Багато мислителів Відродження сприяли формуванню гуманізму – А.Данте, Л.Бруні, видатний гуманіст Еразм Роттердамський, який протягом свого життя пропагував ідеали справедливості і людяності. Гуманісти Відродження звеличували людину, цінність якої, як вони вважали, визначається не походженням чи благочестям, а особистими якостями.

Гуманізм Відродження виник в той час, коли формувались нові суспільні відносини і новий тип людини. В цей період одночасно виявились і велич і нікчемність людини. В один і той же час існувала тяга до пізнання, бажання удосконалюватись і бажання наживи. Гуманісти намагались виховати любов до людини, співчуття до знедолених. Європейські утопії ХVІ ст., в яких змальовувалось ідеальне суспільство, також виходили з гуманізму. Томас Мор формулює важливий гуманістичний принцип – вільний розвиток особистості є умовою загального благополуччя.

Подальший розвиток гуманістичні ідеї отримали в працях французьких просвітників. Вольтер, Дідро, Гельвецій, Гольбах вбачали причину всіх нещасть в невігластві народу, забобонах. Для них ціль суспільства – це щастя окремих людей. Їх хвилювало те, як дати можливість усім людям займатись суспільнокорисною працею, розвивати свої здібності, приймати участь в розподілі матеріальних благ.

Німецька класична філософія вточнила вимоги гуманізму. Власну гуманістичну концепцію розробив Е.Кант. Він вважав, що людина є в ціллю сама по собі. Гуманістичними по своїй суті були соціалістичні теорії ХVІІ-ХІХ ст. Соціалісти всіх часів мріяли звільнити людину від гноблення, зробити всіх рівноправними, але шляхи, які вони пропонували обрати для досягнення цієї мети, далеко не завжди відповідали принципам гуманізму.

І так, зародившись ще в античному світі гуманістичні ідеї зберігши основну свою суть пройшли через різні епохи, історичні часи. Віхами в розвитку гуманізму були Відродження і Реформація, Новий час і Просвітництво, Велика французька революція, яка відбувалась під гаслами “свобода, рівність, справедливість”. Західна філософія “виносила”, вистраждала ці ідеї. Результатом явилась поява нового напрямку в філософії – філософська антропологія. Сформувалась персоналістська гуманістична традиція європейської культури. Благо людини визнавалось критерієм оцінки соціальних інститутів. Формується і громадянський гуманізм, основними цінностями якого є свобода, рівність, справедливість. Справедливість розглядається як основа миру і злагоди в суспільстві, його процвітання, а колективне благо як гармонія особистого і суспільного.

Особливу роль в розвитку гуманістичної культури відіграло християнство. Раннє християнство створило ідеал гуманного ставлення людей один до одного. Протестантські рухи в середні віки, в Новий час також формуються під гаслами, які мають гуманістичний зміст. Це була боротьба за свободу совісті, звільнення від панування римсько-католицької церкви, духовного диктату. З’явилось переконання про здатність людини завдяки власному розумові відкрити шлях до спасіння.

Християнству, як і гуманізму взагалі, притаманний антропоцентризм, хоча він має певні особливості. Світ за християнством створений Богом для людини, але вона є гріховною. Гуманізму ж характерне звеличення людини. Християнство вчить, що людина має намагатись перебороти свою гріховну природу, а гуманізм з ХYІ ст. і донині стверджує, що людина від природи досконала.

Нині християнство є однією із світових релігій. Не так багато релігій серед тих, що існували і існують нині, стали світовими. Чому ж християнство стало релігією, яку сповідують мільйони? Християнство вчить добру, любові до ближнього як до самого себе, доброчинності. Найкращі справи не мають ніякої цінності, якщо вони робляться на показ. Справжня доброчинність не потребує винагороди, а справжня людяність виражається в милосерді. Християнство, таким чином, виховує культуру співчуття.

Християнство вчить також, що тільки духовне багатство є справжньою власністю, бо цей скарб пов’язаний із внутрішньою сутністю людини, належить тільки їй і ніхто і ніщо не має влади над ним. Якщо людина має це багатство, то тоді вона може виконати одну із основних моральних заповідей – полюбити ближнього свого як самого себе. “Прощайте і прощені будете; давайте і дасться вам” (Лука.YІ. С.37-38).

Ці прості істини співзвучні світосприйняттю людини, вони тому і здобули стільки прихильників. А ще християнство, особливо раннє, закликало до перерозподілу багатства. В “Діяннях апостолів” дається критика багатства (як і в Євангеліє), описані традиції, що існували в перших християнських общинах. В них власність була колективною. Той, хто вступав в общину, частину майна продавав і отримані кошти передавав в спільну касу. До спільної каси надходили і зароблені гроші, кожний член общини міг отримати з неї стільки, скільки він потребував. Звичайно, сьогодні таку форма перерозподілу не можна вважати досконалою, але тоді вона відповідала уявленням християн про справедливий устрій.

Не лише в святому письмі, а й в працях богословів, що були написані в різні часи можна знайти засудження надмірного багатства. Але вже в ІІІ-ІY ст. богослови не закликають багатих християн відмовлятись від свого майна і передавати його християнським общинам. Хоча і в цей час багато хто з християн вважав, що багатство “від несправедливості” і веде до несправедливості, але вже пропонуються інші шляхи подолання несправедливість, без передачі власності багатих в спільне володіння. Один з найбільш відомих богословів середніх віків – Фома Аквінський, стверджував, що соціальні протиріччя можна послабити благочинністю. В епоху Реформації деякі християнські секти, як мюнстерські і анабаптисти, проявляли особливу турботу про бідних – відміняли боргові зобов’язання, час від часу влаштовували трапези і т.п. Ця традиція зберігається і нині. Християни різних конфесій не обмежуються пропагандою людяності, а поєднують це з благодійною діяльністю – доглядають хворих, створюють спеціальні пансіонати для безнадійно хворих, відкривають їдальні для бідняків, надають допомогу інвалідам, людям похилого віку і т.д.

В ХІХ ст. виникає поняття “християнський гуманізм”. Християнський гуманізм виходить з того, що незалежно від суспільного устрою і відносин людина як творіння Бога в самій собі містить духовні цінності. Дійсними є лише ті моральні норми і цінності, які базуються на християнських уявленнях про людину. Нині соціальна держава ставить гуманні цілі, намагаючись створити умови існування гідні людини. В цьому велика заслуга гуманістів всіх часів і народів.

Велику роль в становленні соціальної держави відіграла церква і християнські організації. Знаменита робота М. Вебера “Протестантська етика і дух капіталізму” мала величезний вплив на тлумачення специфіки західного капіталізму. Вплив інших релігійних конфесій на суспільне життя вивчався менше. Але вплив католицизму, його соціальної доктрини на формування соціальної держави був дуже значний. Якщо протестантизм сформував особливу господарську культуру, етику, то католицизм в XIX-ХХ ст. сприяв формуванню солідаристських настроїв у суспільстві, сприяв становленню соціального партнерства, в кінцевому рахунку до певної міри і соціальної держави.

Ще до появи папської енцикліки “Рерум новарум” (1891 р.), в якій була викладена соціальна доктрина католицької церкви, в 1537 р. в посланні Павла ІІІ “Веритас іпса” (2.6.1537) говорилось про гідність людини, про її право на свободу незалежно від расової приналежності (мова йшла про індіанців). В буллі Євгенія ІY “Дудум нострас” (13.1.1435) засуджувалась работоргівля. В обох цих документах говориться про гідність людини та її права. Таким чином, в енцикліці “Рерум новарум” не вперше були розглянуті соціальні проблеми, просто в ній була викладена цілісна соціальна доктрина церкви, яка формувалась на протязі століть і її розвиток не припиняється і нині. З появою цього документу вплив церкви на соціальні процеси став більш цілеспрямованим (пропаганда ідей в періодичних виданнях, в популярних книгах, наукових працях теологів, викладання соціальної доктрини в навчальних закладах – інститутах, на семінарах католицьких шкіл всіх ступіней, соціальна доктрина включена була в програми парафіяльної освіти і т.д.)

Дві ідеї – главенство загальних прав людини над правами влади і збереження людської гідності, знайшли втілення в багатьох енцикліках католицької церкви. Католицька церква засуджує ті дії, рішення влади, які посягають на гідність людини і її свободу. Гідність і свобода людини – релігійна і моральна, є не лише тими цінностями, які католицька церква вважає незмінними, такими, що базуються на принципах Євангеліє і “природних законах”, а ще є і критеріями оцінки любого соціально-політичного устрою. Церква оцінює соціально-економічне життя виходячи із християнського вчення про людину, а також орієнтує християнську поведінку. Таким чином, центральне місце в соціальній доктрині католицької церкви займає Людина. Це зближує цю доктрину з іншими політичними течіями, в яких людина також розглядається як основна цінність і ціль суспільного розвитку.

Визнаючи людину основною цінністю, церква особливу увагу приділяє і проблемі права на життя. Життя це дар Бога і це має визначати і ставлення суспільства до життя людини. В дусі лібералізму соціальна доктрина пов’язує право на життя з правом на свободу. Гарантія свободи залежить в першу чергу від держави. Від держави багато в чому залежить і справедливість економічної системи. “Економічна система морально справедлива, якщо визнається праця не товаром, а вираженням людської особистості, признає і здійснює право на працю, сприяє участі трудящих у виробничому процесі, надає пріоритет праці, а не капіталу” [25]. В соціальній доктрині критикуються сучасні капіталістичні соціально-економічні системи, які ставлять за мету лише зростання економічного добробуту. Без поваги моральних цінностей ринкова економіка неминуче приведе до зростання розриву між багатими і бідними, а це несправедливо.

Соціальна доктрина змінюється, але в основному тільки в тому, що стосується оцінки сьогодення, політичної реальності. Основні зміни в доктрині стались після ІІ Ватиканського собору, який дещо обновив соціальну доктрину католицької церкви. Частина католиків і досі не погоджується з реформуванням соціальної доктрини, вважаючи її абстрактною позачасовою ідеологією, що не звертає увагу на політичну реальність – арену ненависті і конфліктів [26]. Все ж нині більшість вважає, що соціальна доктрина не може проголошувати незмінні правила. В оновленій доктрині говориться про необхідність змін соціальної дійсності, які б привели до загального блага і справедливості. “Перетворення земного порядку і намагання досягти соціальної справедливості являються складовою частиною християнської відповідальності всіх людей” [27]. Участь в політиці розглядається як одна з найважливіших видів діяльності і один із найбільшим проявів християнської любові [28]. Для участі в політиці недостатньо знання її власних правил і законів економіки. Необхідна політична культура, що базується на незмінних людських цінностях, в першу чергу моральних. Від здорової політичної діяльності, що здійснюється з моральною відповідальністю, в значній мірі залежить можливість побудови нового, більш справедливого суспільного порядку. Справедливий порядок полягає в тому, що кожна людина реалізує власну свободу. В соціальному сенсі свобода реалізується в діях, структурах, інститутах; вона передбачає сукупність обов’язків, які сприяють розвитку вільної особистості. Ця моральна вимога находить своє втілення в правах людини [29].

Соціальну доктрину нині все частіше називають соціальним повчанням, тим самим підкреслюючи, що вона не є догмою. Соціальна доктрина містить ті моральні принципи, якими людина має керуватись в економічній, політичній, соціальній сфері життя. Її основою традиційно є етика. В християнському розумінні поняття моральність і релігійність тотожні. Церква закликає в ХХІ ст. повернутись до джерел Божественного, здійснити релігійну, моральну революцію. Причини відставання в духовному розвитку є в першу чергу моральними, а не економічними чи соціальними. Соціальна доктрина католицизму складається із наступних блоків: 10 етичних принципів, що виведені із Євангеліє і “природних прав”; 2) критеріїв відповідності соціальної реальності цим етичним принципам; 3) вказівок до дій і пропозицій вирішення конкретних економічних і соціальних проблем [30]. Чи має право церква брати на себе роль судді земних справ? Християнство ввібрало в себе багаті культурні традиції, загальнолюдські цінності, які випробувані часом. І тому така роль церкви цілком оправдана. І сьогодні церква найбільш послідовно намагається зберегти і утвердити в суспільстві моральні цінності. Треба визнати, що демократична, правова держава поступається в культурно-виховній роботі церкві. Це пов’язано з відмовою держави від офіційної ідеології, яка включає певний комплекс загальновизнаних цінностей, від ідеологічної, пропагандистської роботи. Засоби масової інформації, що є важливим інструментом впливу на свідомість людей, мають враховувати закони ринку, тому економічний інтерес часто є домінуючим.

Важливе місце в соціальній доктрині займає принцип солідарності, взаємопідтримки. Солідарність витікає із взаємозалежності, вона передбачає діалог між тими, хто має протилежні інтереси. Конкуренція має бути замінена кооперацією співробітництва. Допомагаючи іншим людина тим самим проявляє свою любов до Бога і до ближнього. Це формує “етику виживання”. Соціальні проблеми, як говориться в соціальній доктрині, повинні вирішуватись “в Богові” і на основі моралі. “Соціальні і економічні проблеми – не тільки “технічні”, але також і проблеми “етичні”.

Католицька церква заперечує те, що її соціальна доктрина є “третім шляхом” між ліберальним капіталізмом і колективістським марксизмом, вона є цінністю сама по собі, а не є альтернативою інших вчень. Хоча церква визнає, що християнські цінності в секуляризованому вигляді втілені і в ліберальних і в марксистських системах. Те, що марксизм переживає кризу позначається і на загальнолюдських цінностях, негативно позначається на людській вдачі. Поширюються споживацькі настрої, формується “етика споживання”. І все ж незважаючи на кризу марксизму католицька церква визнає, що це вчення не втратило своєї привабливості і для частини католиків, які хоч і не погоджуються з основним положенням марксизму про класову боротьбу і неминучість революції, але розділяють марксистські погляди на необхідність формування справедливого суспільства. При деяких умовах можливе співробітництво християн і марксистів, так як і ті і інші намагаються сприяти створенню справедливого суспільства.

Енцикліку “Рерум Новарум” часто називають “християнською хартією праці”. В основу її була покладена євангельська заповідь взаємної любові і згоди. Ця енцикліка закликала багатих і бідних слідувати цій заповіді при вирішенні спірних соціально-економічних питань. Єдиним шляхом вирішення протиріч є співробітництво, взаємні поступки робітників і підприємців. Турбуватись треба не лише про бідних, нижчі класи, а і про вищі класи, які відіграють у суспільстві важливу роль. Соціальна доктрина проповідувала примирення, злагоду в суспільстві.

Спочатку в період кризи в 30-і роки XX ст., а потім після другої світової війни церква наголошувала на необхідності реалізації положень соціальної доктрини. В ці роки вона розглядає проблему взаємовідносин класів. Папа Пій XII говорив про те, що підприємці і робітники не є непримиримими ворогами, в них є спільне діло, вони мають співпрацювати. В XX ст. не була забута і ідея корпоративізму. Корпорації, як і раніше, розглядались як асоціації підприємців і робітників (“професійна сім’я”), які забезпечують співробітництво і класовий мир, безпеку – все це є загальним благом. Держава також виступає захисником загального блага.

Згідно з соціальною доктриною католицької церкви поділ на багатих і бідних є вічним; причина соціальних явищ поза суспільством; Бог створив природні закони, людина може лише пізнати їх шляхом прозріння, хоча вони доступні і розуму; природне право виражає закон установлений Богом, воно носить етичний характер і є еталоном, згідно з яким потрібно оцінювати соціально-економічний устрій, політичні інститути – такою була аргументація, яка мала довести недопустимість революційного шляху вирішення соціальних проблем.

В енцикліці папи Іоанна Павла II “Про людську працю” ставиться питання про справедливу оплату праці, говориться про те, що справедлива оплата праці є критерієм справедливості всього соціально-економічного устрою. Несправедливість виникає в період стрімкої індустріалізації. Ліберальний соціально-політичний устрій гарантує господарську ініціативу власникам, але в достатній мірі не забезпечує права людей праці. В цій енцикліці говориться і про те, що еволюція суспільства, поява більш відповідального ставлення до людей праці є результатом солідарності трудящих. Виникли нові форми неокапіталізму, при якому робітники нерідко самі можуть приймати участь в управлінні і контролі за виробництвом, через свої органи можуть впливати на умови праці, винагороду і навіть на соціальне законодавство. Солідарність необхідна там, де спостерігається ріст бідності, деградація трудящих, експлуатація [31].

Приведені міркування про справедливу оплату праці і висновки, що містяться в енцикліці “Про людську працю”, свідчать про спорідненість позиції церкви по цих питаннях з позицією соціальної держави. В кінці XX ст. церква, як і протягом попередніх більше ніж півтора століття, не забуває про права трудящих, солідарність, справедливість, хоча при цьому визнає існування соціальної нерівності.

Значний вплив соціальної доктрини на західне суспільство пояснюється двома причинами: по-перше, ця доктрина в ХХ ст. намагалась знайти відповідь на питання, які ставив час, враховувала особливості конкретної історичної ситуації (питання про оплату праці і класові конфлікти і т.п.), відмовилась від незмінних догм; по-друге, вона допускала в цілях встановлення соціальної справедливості об’єднання зусиль католиків не лише з іншими християнами, а і з нехристиянами, атеїстами, марксистами, з усіма тими, хто також намагався утвердити в суспільстві моральні принципи, визнавав християнські цінності, які записані в конституціях демократичних держав (“свобода”, “рівність”, “права людини” і т.д.).

Соціальна доктрина католицької церкви містить і погляди на історію і майбутнє. В ній говориться про традиції, зберігати які необхідно для того щоб зберігалась любов і мир в суспільстві. Історія людства це історія спасіння. Якщо люди в своєму житті зустрічаються з фактами милосердя, то це є свідченням присутності Бога в історії. Якщо є добро, є співчуття, то значить є Бог і його благість, які створюють святість і милосердя.

Католицька церква визначає і своє ставлення до держави. Вона не визнає лише тоталітарну державу. Всяка інша держава необхідна для забезпечення розвитку людини, її захисту, гарантування невід’ємних прав. Католики вважають, що держава буде існувати завжди. До ролі держави керівництво католицької церкви в різні часи ставилось по-різному – наприклад, папа Пій XII оправдовував державне регулювання економікою. Папа Іоанн XXIII вважав, що розширення втручання держави в економіку не повинне обмежувати чи ліквідовувати приватну власність. Регулювання, на його думку, має зводитись до стимулювання економічного розвитку, його орієнтації і інтеграції класів [32].

Держава в соціальній доктрині католицизму визначається як соціальна. Соціальною вона являється тому, що служить людині, соціальним групам, в тому числі найважливішій з них – сім’ї [33]. Соціальна держава є “людяною” державою, якщо існує такий демократичний режим, який створює гідні умови існування. Католицька церква відмічає і недоліки існуючих держав. В соціальній доктрині говориться, що демократія може бути чисто формальною, а не реальною. В той же час відмічається, що між демократією і християнством існує тісний зв’язок. Це пояснюється тим, що християнські ідеали людської особистості, її гідності і свободи, особистої відповідальності, братства, рівності між людьми, загального блага як цілі людського співтовариства, знаходять своє повне і краще втілення в демократії.

В соціальній доктрині використовується поняття “християнська демократія”. Поняття християнська демократія, з’явилось ще до створення соціальної доктрини католицизму. Католицька церква християнську демократію називає моделлю ідеального соціального устрою, в якій існує солідарність між класами, втілена корпоративістська ідея.

В виступах перед віруючими папа Лев ХІІІ, інші священнослужителі пояснювали особливість християнської демократії. Така демократія не заперечує існування різних класів, нерівності. Християнська демократія означає, що при пошуку шляхів вирішення соціальних проблем не губиться з поля зору божественна любов. Така демократія має привести до щастя, благополуччя, спокою в суспільстві. Якщо ж демократія приводить до революції, рабства, розорення, то вона не є християнською. В Енцикліці “Гравес де комуні” (”Тяжкіє всіх”1901 р.) говориться, що християнська демократія означає доброчинну християнську діяльність для народу.

Католицьке вчення базується на трьох основних принципах: солідарність, взаємодопомога, повага людської гідності. Проповідь цих принципів сформувала особливу культуру. Процес формування культури складний і на нього впливає не лише релігія, а й інші фактори, вплив яких перехрещується. Можна виділити домінуючі, найважливіші з них, діючі тривалий час. Цінності проголошені католицькою церквою – солідарність, гідне життя, взаємодопомога, перетворились на цінності західної культури так, як вплив католицизму був підсилений впливом інших факторів. Протестантизм в свій час дав поштовх до формування концепції прав людини. Усвідомлення своїх природних прав західною людиною було своєрідною революцією свідомості. Дійсна повага людської гідності можлива лише тоді, коли усвідомлене природне право на свободу. Тільки вільні люди мають гідність.

Енцикліка “Рерум новарум”, як в цілому соціальна доктрина католицької церкви, сприяла формуванню ряду християнських партій і організацій. Це пояснюється тим, що ця доктрина формувала у католиків активну громадянську позицію. В ній говориться про політичну відповідальність християн за те, що відбувається в державі.

Класові конфлікти в XIX ст., які переросли в революції, викликали реакцію католицької церкви. Революції посягали на те вічне, незмінне, що відповідало природному праву в розумінні католицизму, що було встановлене Богом – власність, державу, сім’ю.

В 30-40-х р. XIX ст. в Німеччині, Франції, Англії виник християнський соціалізм. В цей час дуже впливовими були ідеї, викладені Марксом і Енгельсом в “Маніфесті комуністичної партії”. Теоретики християнського соціалізму говорили, що злиденність не є природним для людини станом, але не вважали, що для вирішення соціальних проблем потрібна революція. Багатих вони закликали до милосердя, справедливого відношення до бідних, адже всі – і багаті і бідні, рівні перед законом.

Християнські соціалісти намагались покращити положення найманих робітників. Важливу роль, згідно з вченням християнських соціалістів Австрії і Німеччини, відіграє держава, яка має проводити соціальні реформи. Всіх християнських соціалістів об’єднувало те, що вони не визнавали революцію, як засіб розв’язання соціальних конфліктів. Оскільки вони вбачали основну причину класових конфліктів в зіпсованості людської натури, то і ліквідувати цю соціальну недугу пропонували не так, як революціонери. По-перше, вони говорили про те, що необхідно підняти рівень морально-релігійної свідомості людей. По-друге, християнські соціалісти виступали за створення виробничих асоціацій і кооперативів, які б сприяли покращенню умов існування працівників.

Католицький богослов М.Новак писав, що християнський соціалізм не був марксистським вченням, бо християнські соціалісти не були ні матеріалістами, ні атеїстами. Вони не були і сторонниками повного усуспільнення власності державою. Не погоджувались вони і із твердженням, що історія суспільств це історія боротьби класів.

Своєрідність християнського соціалізму полягала в тому, що на відміну від марксизму, він захищав право приватної власності, політичний плюралізм і цим був подібний до лібералізму, але відрізнявся від останнього тим, що піддавав критиці необмежену свободу підприємництва, ліберальний капіталізм.

Соціальна доктрина папства, що була проголошена Львом XIII в 1891 р. в енцикліці “Рерум Новарум” включала основні положення теоретиків християнського соціалізму Кеттелера і Фогельзанга (Австрія). Фогельзанг сформулював програму суспільного примирення. В цій програмі говорилось про розподіл доходів (вони мали розподілятись так, щоб робітники теж в якійсь мірі були власниками); про те, що держава повинна регулювати відносини між класами, регулювати соціальне життя [34].

Кеттелер в трактаті “Робітниче питання і християнство” писав, що корені соціальних негараздів в ліберальному капіталізмі, в свободі підприємництва. На його думку, робітники мають створити кооперативи, але він підкреслював, що це повинно статись без допомоги держави. Він виступав за законодавчий захист праці, релігійне виховання і благодійництво [35]. Кеттелер намагався реалізувати свої ідеї на практиці – він запропонував на католицькому з’їзді в Дюссельдорфі створити християнсько-соціальні союзи. Умовою членства в таких союзах була відмова від участі в страйках. Крім цього члени союзів не могли бути одночасно членами соціал-демократичних партій. За цим проектом були створені спілки, але вони проіснували недовго, бо їх діяльність, направлена на захист прав найманих робітників, виявилась на той час неефективною. Кращий результат давали страйки, як форма тиску на підприємців.

Аналіз розвитку ідей християнського соціалізму виявляє їх залежність від змін в політичному, економічному житті суспільства. Це в першу чергу стосується питань про роль держави в забезпеченні соціальної справедливості, меж втручання в економіку, оцінки устрою, оцінок соціально-економічного ладу.

На початку XIX ст. християнський соціалізм був різновидом феодального соціалізму, але вже в кінці цього століття капіталізм визнавався, хоча і критикувався. Від феодального соціалізму залишилась хіба що ідея корпоративізму, яка виявилась надзвичайно живучою. Вона була успадкована християнськими соціалістами і XX ст. Залишились незмінними також погляди на шляхи соціальних перетворень – реформи, замість класової боротьби співробітництво, а також виховання певного рівня моралі, релігійної свідомості.

Християнські соціалісти висували конкретні вимоги, займались практичної діяльності. Так, наприклад, організації християнських соціалістів в кінці XIX ст. вимагали восьмигодинного робочого дня, поліпшення народної освіти, надання державної допомоги безробітним, пропагували створення виробничих асоціацій робітників, кооперативів. Займались вони також і благодійницькою діяльністю, наприклад, створювали школи для дорослих. І нині вплив християнського соціалізму на суспільні процеси в високорозвинутих європейських країнах досить великий.

І так, що ж можна віднести до спадщини християнського соціалізму соціальної доктрини католицької церкви, яка дісталась в другій половині XX ст. соціальній державі? По-перше, це гуманістичні ідеї, багато з яких було реалізовано, але не зразу, а поступово. Це ідеї солідарності, співробітництва класів, суспільного примирення; депролетарізації (усвідомлення трудящими відповідальності і відмова від класової боротьби); корпоративізм (спільні асоціації робітників і підприємців); соціальне партнерство – втілення в життя цих ідей сприяло послабленню гостроти конфліктів між класами. В той же самий час в західному суспільстві існували і революційні ідеї. Результат боротьби ідей багато в чому визначався самим життям.

Другий блок ідей стосується взаємовідносин держави і суспільства – держава деякими християнськими соціалістами (але не всіма) розглядалась як посередник у відносинах між робітниками і підприємцями. Християнські соціалісти не беззастережно погоджувались з ідеєю державного регулювання економіки. Вони ставили одночасно і питання про межі втручання держави і про його оправданість.

Християнські соціалісти висували економічні вимоги. В цьому християнський соціалізм змикався з християнським синдикалізмом – справедлива оплата праці, перерозподіл доходів, загальна зайнятість і т.п. Християнський соціалізм вплинув на соціальну структуру, сприяв формуванню середнього класу.

Крім християнського соціалізму на становлення соціальної держави вплинув і християнський синдикалізм. В середині XIX ст. майже у всіх європейських країнах виникли об’єднання робітників, якими керували священики. Основна ціль їх діяльності спочатку була виключно благодійницькою і просвітницькою – вони не висували ніяких соціально-економічних вимог. Згодом в християнських робітничих гуртках (католицьких і протестантських) стали виникати професійні секції, які стали висувати вимоги підвищення заробітної плати, скорочення робочого дня. Саме вони стали основою для формування християнських синдикатів.

Перші християнські синдикати з’явились в Німеччині, Франції, Бельгії, Нідерландах. Це сталось в 80-х рр. XIX ст. В 1920 р. була створена вже Міжнародна конфедерація християнських профспілок.

За час існування християнських профспілок змінювались форми їх організації, а також вимоги, які вони висували до підприємців і держави. Спочатку це були християнські робітничі гуртки, які в основному займались просвітницькою роботою (роз’яснювали діючі соціальні закони, характер трудових відносин, організовували школи для робітників, в яких ті могли здобути професійні знання і т.п.); створювали каси взаємодопомоги на випадок хвороби чи смерті. Оскільки були випадки нецільового використання зібраних коштів, то християнські профспілки встановили робітничий контроль за їх розподілом.

Діяльність християнських профспілок давала можливість придати взаємодопомозі якісь організовані форми, а також давала певні гарантії на отримання допомоги в випадку необхідності. Лідерами християнських профспілок були католицькі священики. Вони намагались утримати робітників від крайніх форм виразу незадоволення своїм становищем, хоча це не завжди вдавалось.

У другій половині XIX ст. вимоги християнських профспілок розширились. Але і в цей час переговори залишаються основним методом врегулювання спірних питань. За що виступали християнські профспілки? По-перше, за соціальний мир, соціальне партнерство. Досягти цього, як вони вважали, можна шляхом реорганізації суспільства на основі корпоративного принципу. Це передбачало об’єднання всіх представників однієї професії, незалежно від того, хто вони – роботодавці чи наймані робітники, в одній організації-корпорації, яка має вирішувати проблеми, що виникають.

Соціальне партнерство, як вважали лідери християнських профспілок, мало прийти на зміну класовій боротьбі. Вони також виступали за “соціальний” капіталізм. Він відрізняється від соціалізму тим, що базується на приватній власності і ринковій економіці. По-друге, християнські профспілки виступали за забезпечення повної зайнятості. По-третє, вони вважали, що необхідно установити контроль над політикою доходів. Цю проблему мали вирішити колективні договори. По-четверте, християнські профспілки були за господарську демократію – співучасть робітників в управлінні, створення паритетних комісій.

В XX ст. християнські профспілки контролювали політику доходів, укладання колективних договорів, тарифних угод. Вони добились співучасті робітників в управлінні; створення арбітражних паритетних комісій. Їх вплив на суспільне життя значно зріс після створення в 1920 р. Міжнародної конфедерації християнських профспілок. Ця конфедерація сформулювала п’ять основних принципів, на яких будувалась їх діяльність: 1) християнські соціальні принципи; 2) партійно-політичний нейтралітет; 3) відмова від революційної боротьби; 4) політика класового миру, згоди; 5) використання легальних засобів для досягнення цілей.

В 1922 р. на Інсбрутському конгресі була прийнята програма світового християнського руху. В цій програмі висувались вимоги і до держави: страхування на випадок хвороби, старості, нещасних випадків, безробіття; визнання профспілкових організацій власників і робітників і залучення їх до розробки соціального законодавства; обмеження праці 8-ми годинним робочим днем; обмеження нічної і недільної праці і т.п. В документі вказувалось і на те, що мінімум оплати має бути достатнім для забезпечення найманому працівнику і його сім’ї гідного людини існування [36].

Основних положень соціальної доктрини дотримуються сучасні християнські профспілки, а до них входять мільйони трудящих. Наприклад, в найбільшій профспілці Італії, що об’єднує трудящих католиків – Італійській конфедерації профспілок, в 70-х р. XX ст. було 2,3 млн. членів. При чому ця конфедерація об’єднувала трудящих зайнятих у всіх основних секторах економіки і управління [37].

Наряду з християнським соціалізмом і синдикалізмом досить впливовим був християнсько-демократичний рух. Він зародився ще в ХІХст. в ряді європейських країн – Франції, Австрії, Німеччині, Італії, а згодом поширився в інших країнах Європи. З часом на базі цього руху виникли клерикальні партії. Першою в світі християнсько-демократичною партією була партія Центру, що виникла в Німеччині в кінці ХІХ ст. Традиції цієї партії успадкували ХДС і ХСС, які і в післявоєнній Німеччині і нині є одними із найбільш впливових партії. На перших виборах в парламент ФРН в 1949 р. блок цих партій отримав найбільшу кількість голосів – 31%. Саме ці партії постійно підтримували ідею “соціального ринкового господарства” і тоді, коли були при владі і коли були в опозиції. В Мангеймській декларації 1975 р. ХДС знову наголосила на своїй вірності принципам соціального ринкового господарства.

У Франції християнсько-демократичний рух після другої світової війни пропонував іншу ніж ліві політичні сили програму вирішення основних соціальних проблем. Засновники руху, як і їх ідейний натхненник філософ – Е. Мунье, вважали, що людина є вищою духовною цінністю. Цей рух отримав назву Народно-республіканського руху. В Італії християнські демократи також в післявоєнний період мали великий успіх на загальних парламентських виборах і в 1946 і в 1948 р. В 60-х рр. відбувся “поворот вліво”, це стосується в першу чергу соціальних програм. Сьогодні впливові християнсько-демократичні партії існують в Швейцарії, Португалії, Іспанії, Нідерландах та в інших країнах.

Напевно, не можна перебільшувати роль католицької церкви, християнського соціалізму і християнських профспілок, християнсько-демократичного руху в становленні соціальної держави. Важко визначити, які політичні сили перші висунули ідеї соціального партнерства, колективних договорів і т.п. Але з цілковитою впевненістю можна стверджувати, що в поєднанні з діяльністю соціал-демократії, робітничим рухом і буржуазним реформізмом, християнський соціалізм і синдикалізм, католицька церква змогли реформувати суспільство, вплинули на культуру, сприяли виникненню сучасного капіталізму і нової “соціально занепокоєної” держави. Можна погодитись з Ш.Новак, який в роботі “Дух демократичного капіталізму”, пише що соціальна робота, загальна освіта, суспільні роботи, філантропія і турбота про тих, хто потребує допомоги – все це можна вважати частиною релігійного спадку. По об’єму, якості, рівню організації і самовідданості ця діяльність може змагатись з любою іншою діяльністю в історії церкви [38].

Католицька церква однією з головних своїх задач вважає захист людини, поваги до неї, сприяння росту її сутнісних сил, охорону гідності людини і її прав в суспільстві. Папа Іоанн Павло ІІ говорив: “Праця велика, але ще більш велика людина. Людина священна” [39]. Ціль розвитку природи, суспільства – людина. Внесення в свідомість саме такої думки повинно змінити ментальність, що в свою чергу, приведе до перетворення економіки, ціллю якої буде не прибуток, а людина.

Держава, згідно з соціальною доктриною церкви, має бути людяною, гуманною, такою, яка ставить людину на центральне місце. Людина має стати ціллю політичної діяльності. Держава не повинна використовувати людину у власних “вищих інтересах”, чи в якості засобу для досягнення інших цілей, що лежать поза людиною, бо людина це і є “вищий інтерес”.

Протестантизм і католицизм вплинули і на формування західної господарської культури. “Реальні” соціальні держави виникли в економічно розвинених країнах. Індустріальний капіталізм, як писав П.Бергер, створив небачену в історії людства продуктивну силу. Досі жодна соціоекономічна система не в змозі створити щось подібне [40]. Він говорив, що не можна це пояснити лише технологічною революцією. Сучасна технологія автономна і розвивається в будь-якому соціоекономічному контексті [41]. В більшості суспільств, які звернулись до сучасних технологій, спостерігається економічне зростання. Але найбільший ефект досягається саме в капіталістичних країнах. Бергер пише, що орієнтована на ринковий обмін економіка створює оптимальні умови для постійного і прискореного зростання продуктивної спроможності на ґрунті сучасної технології [42].

Але далеко не всі капіталістичні країни є високорозвиненими і здатними турбуватись про соціально малозахищені групи населення як Швеція чи Німеччина. В кожному конкретному випадку можна знайти багато причин, що приводять до економічного відставання чи до кризи. Наприклад, нинішній економічний стан економіки України в 90-х рр. ХХст. дехто пояснював розривом економічних зв’язків з республіками колишнього Радянського Союзу, ліквідацією наслідків Чорнобильської аварії, енергетичною залежністю від інших країн, корумпованістю чи неготовністю політичної еліти вирішувати складні економічні проблеми. Але зазвичай в цьому переліку не називається як причина відставання господарська культура. А культура є важливим фактором соціальних змін. Бергер говорив, що не можна нехтувати цим фактором, або дивитись на культуру як на інертний, незмінний фактор, який впливає завжди однаково на перебіг подій. Він за те, щоб враховували і економічну культуру [43]. Це не єдина, а одна із багатьох причин блискучого успіху капіталізму в одних країнах і невдач в інших.

Господарська культура – це система цінностей, традицій, знань, яка забезпечує мотивацію і регулювання господарської діяльності. Вона є важливим чинником, що визначає динаміку матеріального виробництва. В господарській культурі можна виділити певні базові цінності. На Заході основні цінності господарської культури формувались під впливом протестантизму і католицизму. Цей вплив дещо різнився. Протестантизм більш впливав на суспільну свідомість і культуру в період початкового накопичення капіталу. В “протестантський” період капіталізму до раціональної господарської діяльності спонукали духовні мотиви, вони домінували. До цього визначним мотивом були збагачення, нажива. В ділових стосунках часто вдавались до обману і насильства як засобу незаконного привласнення чужого. В середні віки мало місце неекономічне спонукання до праці, особиста залежність працівників. Капіталізм же будується на вільній праці, що позначається на його продуктивності.

Протестантизм створив власну концепцію спасіння. Саме це і мало визначальний вплив на формування “капіталістичного духу”, як говорив М.Вебер. Основною характеристикою “духу капіталізму” є намагання раціонально вести господарство заради спасіння.

Якщо в період становлення капіталізму більш значним на формування культури західних народів був вплив протестантизму, то в період індустріального суспільства посилився вплив католицької церкви. Католицька церква відреагувала на “появу висококапіталістичного духу”.

В.Зомбарт характеризуючи “висококапіталістичний дух” писав, що йому притаманна принципова зміна ціннісних орієнтацій [44]. М.Вебер також вважав, що дух аскези пішов з мирської оболонки. Капіталізм, що переміг, більш не потребує подібної опори. Тяга до наживи, позбавлена релігійно-етичного змісту, набуває там, де вона досягла найвищої своєї свободи, а саме в США, характер нестримної пристрасті, підчас близької до спортивної [45].

Д.Белл також писав, що у ранній період розвитку капіталізму необмежений економічний імпульс стримувався протестантською етикою і пуританськими обмеженнями. Коли протестантська етика відділилась від буржуазного суспільства, залишився тільки гедонізм.

Таким чином, господарська культура в значній мірі формується під впливом релігії. І хоча сучасному етапу розвитку західного суспільства характерна секуляризація, все ж основні цінності, традиції, що визначають мотивацію праці, сформувались під впливом і релігії.

Солідаристську культуру також можна віднести до духовних основ соціальної держави. Є.М. Трубецькой солідарність називав законом обов’язкового, що в більшій чи меншій мірі признається скрізь, де існує людське суспільство [46]. Поняття “солідарність” споріднене з поняттям “братство”. Солідарність часто розглядається як взаємний обов’язок. М.Шлай і І.Вагнер в роботі “Свобода, справедливість, солідарність: основні цінності і практична політика” (1976), вказують на те, що природна єдність, з якої витікають взаємні обов’язки, існує лише в дружбі, сім’ї, малих соціальних групах. Щоб виникла солідарність в державі потрібно створити економічні, соціальні і суспільні умови, які б стимулювали єднання людей [47].

Вони розглядають ряд форм солідарності: емоційну солідарність, соціальну і раціональну. Емоційна солідарність витікає із спонтанних емоційних реакцій. Соціальна солідарність базується також на позитивній емоційній позиції по відношенню до людей, але доповнюється свідомо прийнятими рішеннями про необхідність солідарної поведінки по відношенню до інших осіб, груп, суспільства в цілому. Раціональна солідарність виникає із визнання спільних інтересів, положення і спільного бажання змінити ситуацію. Хоча чіткої межі між цими формами солідарності немає. Загальною ознакою всіх форм солідарності є добровільність.

Держава не може примусити бути солідарними, а от вплинути на формування почуття солідарності може. Політики мають можливість впливати на суспільну свідомість, можуть переконати громадян в тому, що не можна вирішити складні проблеми не об’єднавши зусилля всіх. Держава сама демонструє солідарність надаючи допомогу тим, хто її потребує. Соціальна держава створює певні організаційні форми підтримки малозабезпечених, малозахищених соціальних груп за допомогою законодавства.

Розподіл праці, ускладнення соціальних, технічних і т.п. процесів потребує узгодження дій, а значить солідарності, яку Е.Дюркгейм називав “органічною”. Проблему солідарності вивчали також Спенсер, Тьонніс. Але Дюркгейм, і в цьому його заслуга, розглянув новий аспект цієї проблеми. Суспільство (і первісне і сучасне) не можна уявити без солідарності людей. Солідарність Дюркгейм називав вищим моральним принципом, універсальною цінністю, що визнається всіма членами суспільства. Дюркгейм вважав, що об’єктивним показником соціальної солідарності є право, так як право сприяє організації суспільства, воно найбільш усталене. Він розглядав два види права – репресивне, яке використовує репресивні санкції проти тих, хто порушив правові норми, і реститутивне (поновлюване) право – пов’язане в першу чергу з поверненням до початкового стану, до того, який був до порушення правових норм. Різниця між двома видами права відображає різницю між двома видами солідарності – механічною і органічною. Перша існує в суспільстві, в якому життя кожного індивіда повністю контролюється – і не тільки поведінка, а й вірування, переконання. Розвиток поділу праці, диференціація суспільства змінюють характер суспільних зв’язків. Виникає органічна солідарність, яка базується на розумінні індивідами своєї взаємозалежності. Важливо звернути увагу на те, що Дюркгейм не вважав, що механічна солідарність повністю зникає з переходом до сучасного суспільства. На його думку, обидва види солідарності співіснують. Яке має значення ця теорія для розуміння суті соціальної держави? Соціальна держава є такою, в якій свідомо регулюються суспільні відносини на основі прийнятих економічних, правових норми, які сприяють узгодженню інтересів. Відносно них досягнута суспільна згода. Тобто в таких державах намагаються уникнути, за висловом Дюркгейма, аномалій, які породжені неврегульованістю відносин у суспільстві.

В соціальній державі солідарність стає суспільним принципом. “Сенс політики солідаризму – пише Нелль-Бройнінг, – такий: будь-який індивід, будь-яка частина цілого відповідає за долю соціуму, за долю цілого; індивіди, частина цілого, соціуму об’єднані взаємною відповідальністю. В той же час ціле, великі чи малі співтовариства несуть відповідальність за долю індивідів, “частин”. Цю двохсторонню відповідальність і взаємозв’язок, що являється наслідком спільної долі, ми називаємо “спільною участю”. “Відповідальне суспільство” – це солідаризм [48].

Солідарні дії можливі тоді, коли існує відповідальна взаємозалежність. Вона виникає, коли індивід не просто ідентифікує себе з групою, а пов’язує своє благополуччя, реалізацію своїх інтересів з нею. Патріотизм, розвинута національна свідомість сприяють появі відповідальної взаємозалежності, а значить солідарності. Формування патріотизму – складний процес, на який впливає багато чинників, в тому числі і створення умов гідного існування.

Боротьба за права людини, визнання її цінності на протязі віків сформували особливості менталітету, психологічного складу західної людини – свободолюбство, демократизм, розвинуте почуття гідності і солідарність.