8.3 Політичні суб’єкти сучасної україни

Факторами, що вплинули на сталої соціальної держави в розвинутих країнах Заходу були: вплив на державу з боку громадянського суспільства, демократизація; виникнення солідаристської культури під впливом численних факторів, серед яких особливе місце займає діяльність церкви; виникнення соціального партнерства як механізму узгодження протилежних інтересів; усвідомлення необхідності стабілізації суспільства, збереження соціального миру; зміни суспільства і держави під впливом реформізму, соціал-демократії; економічне зростання, яке створило умови для поліпшення умов існування найменш соціально захищених верств населення і т.п.

Проблеми, які сьогодні існують в нашому суспільстві, часто пов’язують з неефективністю політики, некомпетентністю чи небажанням деяких представників влади проводити реформи (треба визнати, що є і те і інше). Але справа не лише в еліті, а й в народі, його свідомості, культурі, менталітеті. В Конституції України записано, що носієм суверенітету, єдиним джерелом влади є народ. Питання в тому, як виконує український народ роль СУВЕРЕНА.

В.Полохало відмічає, що в Україні існує значний розрив між соціокультурним світом, фактичним станом соціальних інтеграцій (соціальні норми і цінності, менталітет, образ мислення громадян, відношення їх до життєвих реалій, стандарти поведінки і соціалізації, морально-практичний комунікативний досвід) і між офіційно декларованими загальними цілями-нарративами (“демократія”, “правова держава”, “громадянське суспільство” і т.п.) [92]. (До цього переліку декларованих цілей слід добавити і “соціальну державу” – К.О.). Він пише, що основною діючою особою, історичним і політичним актором (не пасивним спостерігачем перемін) еволюції від одного суспільного стану до іншого залишається саме суспільство. Саме суспільство, а не щось інше, провокує соціальні, соціокультурні і політичні умови власних змін. Але посткомуністична олігархія вводить цю “дійову особу” в жорсткі рамки, свої рамки [93].

Часом політичні сили ділять на “політично значимі” і “політично незначимі”, тобто такі, інтереси, ідеали яких не можуть бути реалізованими. Т.Заславська вважає, що слід вивчати групи, які відрізняються одна від одної не тільки функціями в розподілі праці, формальним соціально-економічним статусом, але і роллю в перетвореннях, характером соціально-інноваційної діяльності і реактивно-адаптивною поведінкою. Вона вказує на те, що є групи, які більш менш успішно адаптувались до перетворень, закріплюючи і коректуючи своєю поведінкою їх результати, а інші групи не мають ні засобів, ні можливостей впливати на зміни, що відбуваються, і виступають об’єктами реформ [94].

В становленні соціально орієнтованої держави важливу роль відіграють духовні чинники, які не завжди беруться до уваги (хоча і переоцінювати їх роль не слід, адже серйозні зміни в суспільстві обумовлені багатьма причинами). Важливим фактором змін є політична культура і політична свідомість. Існує необхідність в констеляції інновацій і традицій в розвитку політичної свідомості і культури. Соціологічні дослідження показують, що політична культура в Україні є підданицькою, а це означає, що хоча люди і цікавляться політикою, але активної участі в політичному процесі не приймають. Значна частина населення не здатна протистояти маніпуляціям, що особливо проявляється під час виборів.

Чи може швидко змінитись політична культура в Україні? Звичайно, не може, потрібний тривалий час для формування нової культури. Лише за умов культурної революції зміни відбуваються швидко. П.Бергер пише, що і стара культура може виконувати нові функції в змінених умовах. Він розглядає декілька варіантів зміни культури: культура незмінна, але породжує інші результати за нових обставин; культура втрачає незмінність; культурні зміни відбуваються швидко, тобто відбувається культурна революція [95]. На наш погляд, в Україні культура змінюється повільно, до того ж вона не є гомогенною. Існують різні типи субкультур, які обумовлені не лише віком, соціальним становищем, але і місцем проживання. Ці відмінності культури в першу чергу виявляються під час виборів в представницькі органи влади. Врахування цих особливостей культури має сприяти виявленню можливих конфліктів та їх попередження.

Хоча більшість населення України нині не задоволена своїм становищем, але активні масові настрої не формуються. Л.А.Гордон виділяє чотири варіанти масового незадоволення: пасивне, яке не виливається в дії, характерне людям, які не приймають змін, але й не надіються щось змінити; незадоволення, неприйняття змін, але активне; незадоволення труднощами змін, хоча необхідність їх признається; незадоволення тим, як здійснюються необхідні перетворення [96]. Гордон вказує на те, що широке незадоволення здійснюваними зверху перетвореннями, якщо воно залишається пасивним, найчастіше приводить до відходу від демократичного характеру реформ [97]. Незадоволення своїм становищем породжує недовіру до влади, політичних інститутів, приводить до пасивного нехтування законами.

Переважання пасивного невдоволення пояснюється особливістю політичної культури, відсутністю сформованого громадянського суспільства, відсутністю тих форм громадянської участі, які вироблені на Заході. Формуванню активної громадянської позиції заважають такі політичні стереотипи як “від нас нічого не залежить”, “ми нічого не можемо змінити”, “влада, що захоче, те й зробить” і т.п. Не існує і навичок самоорганізації людей для захисту власних інтересів. Але в той же час це не означає, що існує повна гарантія збереження стабільності і надалі, що не можливі масові виступи. В Росії за часів царизму страйків, інших проявів незадоволення було менше ніж в західних країнах, зате революції були більш руйнівними. З часів перебудови в суспільстві існує чотири лінії розмежування: ринкова модернізація і традиціоналізм; західництво і самобутність; демократія і авторитаризм; соціальність і елітарність [98]. Це перешкоджає інтеграції суспільства.

Особливостями свідомості українського народу є догматичність, фетишизм, лінійність мислення. Це не заважає засвоювати нові соціальні міфи (демократизація суспільства, приватизація як шлях до встановлення соціальної справедливості, зміна соціально-економічних відносин, форм власності приведе до “світлого майбутнього”). М.Д.Міщенко відмічає, що домінуючі в громадській свідомості ідеологія та соціальна міфологія, справляють значний вплив на характер перебігу трансформаційних процесів в українському суспільстві, у тому числі й характер реформування економіки [99].

В 80-і і на початку 90-х років ХХ ст. ідеали соціальної справедливості, колективізму, патерналістської держави домінували в суспільній свідомості. Нині українські вчені відмічають таку особливість масової свідомості, як амбівалентність. Головаха вважає, що амбівалентність полягає в своєрідному посттоталітарному плюралізмі, коли більшість населення визнає право на існування в одній “точці” політичного простору і часу взаємовиключаючих ідей, політичних позицій. Це підтверджують соціологічні дослідження проведені в Україні в 90-х роках ХХ ст. Громадяни України з нігілістично-амбівалентною політичною свідомістю, тобто такі, які не підтримують ні один із можливих напрямків розвитку суспільства, разом з громадянами з конформно-амбівалентною свідомістю, які готові підтримати взаємовиключаючі політичні позиції, становлять половину населення [100]. Хоча в структурі амбівалентної свідомості знаходять місце окремі демократичні орієнтації, їх потенціал залишається ілюзорним і направлений не стільки на стимулювання демократично орієнтованої соціальної активності, стільки на створення нових ілюзій і міфів, які нічим по суті не відрізняються від міфів тоталітарного минулого. Більшість громадян України не знають в якому суспільстві вони хотіли б жити і в якому напрямку має розвиватись держава [101]. Це негативно впливає на розвиток суспільства.

Ознаками сучасного українського суспільства є відчуження населення від влади, недовіра до державних інститутів та політичних діячів, дезінтеграція, яка виявляється в незадоволенні своїм місцем у суспільстві, відсутність усвідомлення групових цілей і необхідності дій для їх досягнення і т.п. Головаха відмічає, що в суспільстві відбувається істотний перерозподіл влади, престижу, власності – більшість отримує менше за реальний внесок. За останні роки більшість населення України відчуває стійке невдоволення, як своїм становищем у суспільстві, так і тим, що вона отримує від суспільства [102].

В цих умовах руйнується групова і міжгрупова взаємодія. Дослідження проблем соціальної солідарності показують, що нині людей об’єднують в першу чергу негативні явища життя – спільні життєві труднощі, страх перед майбутнім, відчуття втрати нормального життя, незадоволення владою тощо. [103]. Саме негативні явища об’єднали в 2002 році деякі праві і ліві партії в рамках однієї опозиції.

Дослідження, що проводились українськими соціологами в 90-х роках ХХ ст., показали високу міру аномічної деморалізації всіх верств населення. Аномічна деморалізація тісно пов’язана з почуттям соціальної незатребуваності. Н.В.Паніна вважає почуття соціальної затребуваності інтегральним показником задоволення людини своїм становищем в суспільстві в цілому, задоволення тим, що вона дає суспільству і тим, що від суспільства отримує [104]. Дослідження показують, що до 80% населення України в середині 90-х років ХХ ст. відчували соціальну незатребуваність. Це означає, що більшість громадян України відчужена від соціальних процесів і деморалізована. Аномія в українському суспільстві проявилась в масовому руйнуванні соціально-регулятивних механізмів. Прогнозується можливість двох типів масової реакції на аномію – нормативної і ненормативної. Остання полягає в формуванні негативного відношення до норм як регуляторів поведінки. Що стосується нормативної реакції, то вона проявляється в вираженій потребі в становленні яких-небудь норм. Паніна пише, що в Україні ненормативні реакції на аномію – екстремізм і цинізм, поширені в значно меншій мірі, ніж нормативні – традиціоналізм (бажання повернутись в старі часи) і авторитаризм (потреба в сильній владі) [105].

Аномія породжує різні види маргінальності – культурну, структурну маргінальність, маргінальність соціальних ролей. С. Макєєв відмічає, що нині відбулося заперечення попередніх професіональних і соціальних ідентичностей, “... знецінення попередніх інтерналізованих зразків і стандартів поведінки, тих габітусів, які забезпечували індивідам і групам соціальну компетентність, тобто вміння і навички правильно розуміти, оцінювати те, що відбувається і ефективно діяти виходячи з цього розуміння і оцінок...” [106]. Макєєв пише, що основні ресурси ідентифікаційних практик – винагорода за працю, визнання і престиж, затребуваність компетенції – виявились практично недоступними для значної частини населення [107]. В.Полохало маргінальність називає основним, “знаковим” соціокультурним феноменом кризового суспільства. В такому суспільстві можлива, як вважає В.Полохало, лише ситуативна соціальна ідентифікація замість стійкої ідентичності. У маргіналів немає власної системи цінностей, вони лише імітують чужу, вони не належать ні до якого суспільства [108].

Формування групових ідентичностей є умовою забезпечення групових інтересів в демократичному суспільстві – соціально-економічних, культурних, класових. Тому відсутність таких ідентичностей є перешкодою на шляху формування стабільної, соціально орієнтованої держави.

Страх перед майбутнім, невпевненість в завтрашньому дні стали одними із переважаючих настроїв в суспільстві. Це позначається на поведінці значної кількості людей і є небезпечною тенденцією. Ці фактори ускладнюють процес формування стабільної соціально орієнтованої держави, адже він передбачає ясність цілей, цінностей, орієнтирів. Саме на цьому, а також на солідарності і довірі будується договірна соціально орієнтована держава.

Р.В. Ривкіна пояснює соціальну дезорганізацію тим, що вкотре відбувся злам ментальності. Спочатку в ХХ ст. суспільство перейшло від капіталізму до радянського соціалізму, а від нього до пострадянського “анти соціалізму”. Ця траєкторія являє собою послідовну дискредитацію цінностей, глибоко засвоєних суспільством в певні періоди історії – спочатку цінностей цивілізації капіталізму, а потім цінностей цивілізації соціалізму. На протязі одного століття відбулися дискредитація і відкидання тих і інших. Як наслідок – “алергія” на будь-яку ідеологію, на будь-які духовні реалії, що виходять за рамки повсякденних турбот і потреб. Як вважає Ривкіна, тіньові процеси, які хоча і були в СРСР, але жорстко контролювались, в умовах лібералізації набули масового і кримінального характеру. Криміналізація девальвувала не тільки радянські цінності, а й традиційні ринкові, які “працюють” в умовах цивілізованої ринкової економіки. Все це привело до виникнення ціннісного вакууму в країні. Така реакція виражає дисфункцію суспільної свідомості, і “працює” на соціальну дезорганізацію [109].

На жаль, таким є соціально-психологічний портрет українського суспільства. В ситуації, коли більшість населення не має уявлення про бажаний суспільно-економічний устрій, коли для більшості громадян України характерний патерналізм, дезінтеграція, маргінальність, деморалізація, амбівалентність свідомості і т.п. – не можливий контроль влади з боку народу. Адже як можна контролювати її дії без уявлення про мету реформування суспільства, без бажання приймати участь в процесах, що відбуваються в суспільстві.

Господарська культура також має вплив на реформування суспільства. Нині значно менше перешкод для прояву підприємницької активності як і активності політичної, порівняно з радянськими часами. Щоб зрозуміти особливості нинішньої господарської культури, треба з’ясувати її особливості в недалекому минулому. При соціалізмі існував зовсім інший соціокультурний фон. Практицизм існував, хоча засуджувався як і розрахунок. Існувала сильна традиція засудження особистого збагачення, “міщанства”.

Існуючі сьогодні економічні стереотипи є перешкодою в боротьбі з бідністю. Адже щоб вирішити проблему бідності не досить того, щоб держава піклувалась про бідних, потрібно щоб ті, хто належить до цієї категорії населення, намагались покращити своє становище. Багатство в суспільстві виконує важливу функцію, воно сприяє економічному зростанню, створює певні стимули для бідних, сприяє прояву підприємницької активності.

Зрівняльний ідеал споживання очевидно має глибокі корені. Цей ідеал успадкований не тільки від соціалізму, а й ще й від православ’я. Ідеалом православ’я було зведення до мінімуму споживання і побутового комфорту. М.Вебер розглядаючи вплив релігії на ставлення до підприємництва, пояснював особливості господарської культури виходячи з релігійної етики, релігійного розуміння обов’язку, концепції спасіння. Капіталістичне раціональне підприємництво він пов’язує з протестантською етикою. Для православ’я характерне власне ставлення до багатства і бідності, власна концепція спасіння. Зрівняльний ідеал споживання матеріальних благ, що допускає лише незначну різницю в рівнях та якості споживання нині є одним із стереотипів економічної свідомості. Крім цього стереотипу існують і інші: уявлення про незаконність та аморальність нажитих великих статків, про кримінальну природу підприємницької діяльності та експлуататорську її сутність; покладання всієї повноти відповідальності за матеріальний добробут незалежно від власної економічної активності на державу й офіційну систему соціального захисту; державна економічна свідомість – підтримка курсу на відмову від реальної приватизації землі і великих підприємств; розуміння економічної реформи в категоріях адміністративного регулювання економіки [110].

Однак, в ХХІ ст. реформування земельних відносин змінюють ставлення населення до проблеми власності на землю. Якщо селяни переконаються на власному досвіді в перевагах господарювання на власній землі, то вони з противників приватної власності на землю перетворяться на прихильників приватизації землі.

Нині, як показують соціологічні дослідження, серед прихильників ринку більше молоді. Люди старшого покоління більше цінують соціальні гарантії. Перехід до ринку супроводжувався зубожінням саме людей похилого віку. Хоча зростання бідності не могло не вплинути на ставлення до ринкової економіки людей різних поколінь, в тому числі і молоді. Як показують дослідження, ставлення до ринкових реформ залежить і від регіонального чинника. В західних областях України прихильників ринку більше незважаючи ні на бідність ні на масове безробіття, вимушену трудову міграцію і т.п.

При проведенні економічних реформ слід більше уваги приділяти соціальним настроям, інтересам громадян. Соціальна ефективність реформ залежить від їх відповідності очікуванням. Економічну реформу, як вважає Грищенко, не можна зводити до деякої сукупності макроекономічних дій, прийняття законів та інших політико-правових актів. “Економічна реформа – це певний соціокультурний процес адаптації до нових умов життя. І по тому, наскільки успішно відбувається ця адаптація, якою мірою люди змогли, по-перше, засвоїти нові цінності і, по-друге, перебудувати свої моделі поведінки, можна судити про успіх або невдачу реформи” [111].

На думку Капустіна, приписані теорією способи і засоби будівництва ринку дають результат зворотній очікуваному (виникнення підневільної праці в наслідок невиплати заробітних плат, демонетаризація економіки через бартер і інші механізми, розквіт по суті позаринкових форм, натуральної економіки, що дозволяють вижити мільйонам жертв реформаторських експериментів). Капустін пише, що ні ринок, ні демократія не можуть бути продуктом цілеспрямованих зусиль. “Цілеспрямованою політикою, розуміється, можна сконструювати інститути, що по формальним критеріям нагадують ті, які в інших умовах виконують “ринкові” чи “демократичні” функції. Але те, які саме функції здійснюються такими інститутами, залежить від середовища, в якому вони діють, а не від формальної конструкції” [112].

Громадська думка про економічну реформу до того, як вона розпочалась, була більш позитивною, ніж після того, як вона стала проводитись. Пояснюють це тим, що в Україні реалізувався “апаратний”, найконсервативніший порівняно з постсоціалістичними країнами Східної Європи варіант економічних перетворень, ознаками якого є: непомірно висока соціальна ціна – руйнування виробництва, тотальне зубожіння більшості населення; фінансова стабілізація досягнена була за рахунок скорочення реальних прибутків населення; зниження споживчого попиту привело до затоварення підприємств при зменшенні обсягів виробництва; зменшення оборотних засобів, криза платежів, зменшення ВВП, скорочення бюджетних надходжень, зростання заборгованості по заробітній платі [113].

Приватизація в Україні не привела до суттєвого наповнення державного бюджету. Частина економічної еліти нажилась скориставшись недосконалим законодавством, відсутністю сучасної системи регулювання підприємницької діяльності. Звичайно, ця частина підприємців не бажає змінювати правила гри. В той час, коли в приватну власність передаються середні і великі підприємства, держава не має коштів ні для підтримки малого бізнесу, ні для підтримки гідних умов існування незахищених груп населення. Соціально орієнтована економіка українськими лібералами вважалась чи не найголовнішою перешкодою економічного розвитку. Сьогодні уже очевидно, що така позиція привела до відтоку частини працездатного населення закордон. Нині спостерігається нова хвиля міграції, яка по своїм масштабам може стати найбільшою в історії українського народу. Не вирішуючи питання депресивних регіонів влада тим самим ставить людей перед вибором – голодне існування в себе на батьківщині, чи пошуки кращої долі закордоном. Для багатьох жителів Західної України, які мріяли про власну незалежну державу, це є крахом їх сподівань. Адже зараз вони більше часу живуть не в своїй державі, примножують багатство інших країн. Багато з них, очевидно, виберуть місцем постійного проживання ті, країни, де зараз вони перебувають тимчасово.

Тоді, коли в Україні ті, хто працює в державному секторі є одними з найменш захищеними (із-за низької оплати праці і із-за несвоєчасної виплати заробітних плат), у всіх соціальних країнах найбільш соціально захищеними є саме ті, хто працюють в державному секторі. Друга група по захищеності – зайняті в приватному секторі. Захищеність цих людей залежить в певній мірі від того чи є профспілкові організації на їх підприємствах. До третьої групи відносять незалежних працівників, до четвертої – безробітних. І нарешті, остання група найменш захищених – маргінали, ті, хто ніколи не працював і не отримував допомогу від суспільства та молодь [114].

Є.І.Суїменко пише, що дослідження соціальних механізмів приватизаційних процесів в Україні, проведені відділом економічної соціології Інституту соціології НАН України у 1995-1997 рр., засвідчили, що адаптована до особливостей соціально-економічного життя українського суспільства концепція соціально орієнтованої приватизації з усіма її корекціями не спрацювала [115]. Соціальним наслідком приватизації було збагачення невеликої групи людей, зосередження в їх руках економічної і політичної влади. Це вплинуло на соціальні настрої, оцінки ситуації. Розчарування, втрата ілюзій привели до зростання байдужості, відторгненості від процесів, що відбуваються в суспільстві. Кількість тих, хто беззастережно підтримував ринкові перетворення скоротилась. Більшість же тих, хто є прихильником приватизації, не схвалює способи її проведення. Реформи втрачають легітимність.

Громадянське суспільство на Україні так і не досягло високо рівня інституціоналізації, не стало фактором впливу на владу. Відсутність сформованого громадянського суспільства, безперечно, позначається на реформуванні суспільства. Наявна культура, ментальність і стан громадянського суспільства явища взаємопов’язані. Дані за 1998 р. свідчать, що питома вага громадян охоплених неурядовими організаціями в загальній чисельності населення України становить лише 4,62%, а в працездатному віці – 8,29%. Всього в Україні існувало в 1998 р. 259 громадських неурядових організацій, в складі яких перебуває 2 млн. 333 тис. чоловік. Найбільша кількість громадян – 55,9% від загальної кількості членів неурядових організацій, входить в організації ветеранів воєн (в основному це люди непрацездатного віку). На другому місці по кількості членів організації чорнобильців (24,57%). А найменша кількість в організаціях бідних та тих, хто терпить нужду (0,03 %), в дитячих організаціях (0,12%), військових (0,53%), за професійною ознакою (0,69%) [116].

За радянських часів існувала тіньова економіка, яка компенсувала недоліки планової економіки, а також існували неформальні ділові стосунки між політичними акторами. Ні одна із нині існуючих партій, суспільних організацій не може сьогодні так впливати на політичний процес, як “клани”. Вони мають можливість впливати на ті рішення, які приймаються і на державному і на місцевому рівні.

Існує проблема співвідношення між формальним і реальним носієм влади, між політичною і економічною елітою. Формально влада поділена по вертикалі (законодавча, виконавча, судова) і по горизонталі (центральна, регіональна, місцева). Неформальна влада належить різним угрупуванням, які ділять між собою зони впливу – енергетику, фінансову сферу, металургійні галузі і т.д. Патронажні відносини, що склались між владою і бізнесом, стали предметом дослідження в постсоціалістичних країнах. А.Ю.Зудін виділяє три вектори трансформації патронажно-клієнтарних відносин: 1) клієнтела влади перетворюється в групу тиску, висхідна патронажна форма взаємодії перетворюється в конфліктну; 2) колишня клієнтела стає частиною олігархічної системи влади; 3) олігархічна форма перетворюється в конфліктну [117]. На нашу думку, в Україні колишня клієнтела стала частиною олігархічної влади. До цього часу ведеться боротьба за перерозподіл власності. Найбільш привабливою залишається енергетична сфера. Протистояння різних олігархічних груп часом досягає великого накалу. В конфлікт втягуються різні гілки влади. Конфлікт в системі розподілу влад зумовлений різними причинами – реформуванням політичної системи суспільства, незрілістю демократії, недосконалістю законодавства. Прийняття рішень по-старому носять закритий характер. Хоча політична владна еліта і проголосила вірність демократичним принципам, але насправді демократичні перетворення відбуваються дуже повільно. Політика поки що не набула публічного характеру тому, що широкі маси населення не є організованими. Існують проблеми пов’язані з отримання достовірної інформації і її аналізом.

Метаморфози посткомуністичної влади та їх адаптаційна стратегія детально описані українськими вченими О.Дергачовим і В.Полохалом. Вони показують як в результаті “революції зверху” виникли нові, але генетично зв’язані з попередніми, владні відносини, як відбулася конверсія політичної і державної власності комуністичної номенклатури в кланово-корпоративну економічну владу, підкреслюють, що ці процеси відбувались поза суспільним контролем і роблять висновок, що в посткомуністичних країнах за десятиліття поступово склалась самодостатня, тоталітарна по суті, відчужена від суспільства влада, яка володіє значними ресурсами. Дергачов і Полохало говорять про виникнення “п’ятої влади”, для якої характерним є посилення ролі тіньової групової політики. Корупція стала нормою суспільно-політичного життя. Торги на політичному ринку за більшу чи меншу владу ведуть кримінально-номенклатурні корпоративні клани [118].

І легальна, формальна і тіньова, неформальна влада в Україні не зацікавлені в створенні дійсно соціальної держави. Еліта, спочатку розгублена і слаба, досить швидко адаптувалась до нових умов, засвоїла не лише нову лексику, а і нову тактику. Російські вчені Н.Тихонова, О.Шкаратан аналізуючи характер перетворень в пострадянському суспільстві відмічають, що завоювавши масову підтримку перш за все під гаслами боротьби з привілеями, за більшу соціальну справедливість, індивідуальні свободи і рівність можливостей для всіх, реформатори змушені були спочатку маскувати дійсну направленість своєї політики під вивіскою “соціальної держави”. Але для більшості представників політичної еліти справжній характер держави не являвся таємницею з самого початку. “Реформи означали для них лише можливість скинути ярмо обов’язку турбуватись про народ в умовах, коли надзвичайно зросли власні апетити і нові стандарти життя.” [119]. Вони відмічають формальність деяких конституційних прав, як то право на працю, безкоштовну освіту, охорону здоров’я, надання житла. Тихонова і Шкаратан стверджують, що основною причиною того, що Росію можна лише формально вважати “соціальною державою”, є іманентне протиріччя між задекларованими і реальними цілями соціальної політики. Якщо орієнтуватись на реальні її цілі, то ця політика, що не має ніякого відношення до “соціальної держави”, є досить ефективною. В той же час вони відмічають, що в Росії існує три підходи до соціальної політики: перший – органічний для олігархічного капіталізму, підхід, що домінував в правлячих колах. Другий підхід полягає в намаганні гармонізувати суспільні відносини з врахуванням інтересів середніх і нижчих класів, і третій підхід – намагання створити суспільство, в якому б не було бідних і зверхбагатих [120].

Дослідження, які були проведені в Росії, показали, що більшість тих, хто пов’язаний з реалізацією соціальної політики, на питання, що є головною метою цієї політики, відповіли – забезпечення стабільності в суспільстві. Стабільність потрібна еліти тому, що вона дозволить реалізувати її власні плани і інтереси. Забезпечення стабільності в інтересах еліти, а не адресна допомога найбільш знедоленим є основною ціллю соціальної політики на думку практично всіх, хто зв’язаний з її реалізацією. Російські вчені виявили ту закономірність, на яку вже давно звернули увагу західні вчені – нині загрозу стабільності представляють не найменш соціально захищені, знедолені верстви населення – пенсіонери, інваліди, матері-одиночки, а ті, “яким є що втрачати”. Вони здатні на активний соціальний протест. Нині відмовляючись сплачувати за комунальні послуги, ці люди демонструють свою непокору в формі масового саботажу [121]. Бездіяльність влади в цьому випадку, надання по суті безкоштовно послуги населенню є свідченням побоювання активного протесту. Таким чином, надаючи безкоштовно чи майже безкоштовно комунальні послуги, еліта розраховується за стабільність. Можливість виживання без грошей забезпечується двома шляхами. Один з них залежить від органів влади і зводиться до того, щоб хоч би на мінімальному рівні підтримувати життєздатність населення, задовольняючи безкоштовно чи практично безкоштовно самі базові потреби. Це стосується, перш за все, дотацій по комунальним платежам. Крім цього, зберігається безкоштовна державна освіта і охорона здоров’я, що поступається в більшості випадків платним послугам по якості. Хоча вони все ж дозволяють значній частині населення реалізувати відповідні соціальні потреби, хоча б на самому низькому рівні [122].

Нині багато уваги приділяється вивченню корпоративістських відносин. Слід відмітити, що існують різні визначення поняття корпорація. По-перше, корпорацію розглядають як форму організації виробничо-фінансової діяльності достатньо могутню, щоб впливати на прийняття політичних рішень. По-друге, корпораціями називають будь-яке структуроване представництво груп інтересів, що виходять на рівень політичних інститутів.

С.Перегудов в статті “Велика російська корпорація в системі влади” вживає поняття “корпорація” в першому значенні. Він пише, що великий капітал є не просто найважливішою складовою нинішньої економіки, але і впливовим гравцем на політичному полі [123]. Частина корпоративного капіталу не просто лобіює свої інтереси, але і проникає в ті сфери, де визначає стратегію суспільно-політичного розвитку країни, тобто грає роль груп впливу. Найбільш складним є політична взаємодія корпорацій на вершині державної влади (взаємодія з Президентом і Президентською Адміністрацією) [124]. В регіоні корпорації (і як виробничо-фінансові організації і як групи інтересів) є активними учасниками політичного процесу, процесу розробки соціально-економічної політики.

Завжди існує намагання корпоративного капіталу зблизитись з державою. На Україні конфлікт між корпораціями і урядом Ющенка привів до відставки прем’єр-міністра. Причина конфлікту була в тому, що не були враховані інтереси корпорацій при формуванні складу уряду.

Ресурс корпорації залежить від її позиції в національній економіці. Чим вища залежність народного господарства країни чи регіону від результатів діяльності даної корпорації, тим більше у неї можливостей впливати на політичну владу. Іншими складовими ресурсу великої корпорації С.Перегудов вважає “соціальний капітал” (найманий персонал, жителі населених пунктів, акціонери – в першу чергу ті, хто володіє контрольним пакетом акцій, адміністративний ресурс – особисті, неформальні зв’язки вищого менеджменту з представниками різних рівнів влади). Перегудов відмічає, що персоніфікований характер адміністративного ресурсу робить його найменш стійким компонентом політичного капіталу. Він відмічає здатність корпорації діяти спільно з іншими корпораціями на галузевому, регіональному і загальнонаціональному рівнях [125]. Хоча українські корпорації нині є дуже впливовим політичним актором, їх роль в українській політичній системі вивчена недостатньо.

Значно краще вивчене таке явище як корупція. Корупція нині проявляється в більшій мірі і в більш різноманітних формах ніж при авторитарному режимі. Особливістю корупції в Україні є те, що вона проявляється у всіх гілках влади, по всій вертикалі влади.

Вивченню проблем тінізації економіки і корупції присвячена робота Ю.О.Привалова і Ю.В.Сапелкіна “Тіньова економіка і корупція в Україні: сучасний стан і проблеми боротьби з ними”. На думку вчених, тіньову економіку не можна ототожнювати з кримінальною і це дійсно так. До тіньової економіки відносяться і дрібне виробництво, надання населенням послуг на непостійній основі, невеликі підробітки і т.п. Прибутки від цієї діяльності скриваються від оподаткування. Приховуються реальні доходи і підприємств. Підприємці часто говорять, що змушують їх працювати “в тіні” недосконалі закони. “Більшою мірою зростання “тіньової економіки” пов’язане з об’єктивною реакцією підприємства і населення на втрату державою її можливостей ефективно керувати економічними процесами, з необхідністю компенсувати неофіційній індивідуальній діяльності обвальне падіння соціального захисту. Тіньова економіка є і результатом пошуку підприємствами шляхів самозбереження в умовах великого податкового навантаження, яке робить неможливим їх функціонування в правовому полі. Ю.Привалов і Ю.Сапелкін називають тіньову економіку одним із механізмів самовиживання в умовах кризи [126].

Кримінальна діяльність пов’язана з розкраданням державної власності, незаконною приватизацією, наркобізнесом і т.п. Серед основних чинників збільшення тіньового сектору економіки, що є кримінальним, називається безкарність кримінальних структур, зрощення організованої злочинності з суб’єктами економічної діяльності, пасивна згода держави з легалізацією кримінальних авторитетів (у тому числі в загальнополітичному житті) і т.д. [127]. Те, що громадяни і підприємства незахищені від посягань злочинних формувань, є свідченням криміналізації суспільства, формування паралельної нелегальної влади – “п’ятої влади”.

Корупція сприяє поширенню тіньової економіки – і кримінальної і не кримінальної. Причини корупції різні – адміністративні, інституційні, психологічні. П.Бергер писав, що економічні інститути перебувають не в вакуумі, а в контексті соціальних і політичних структур, культурних зразків, структур свідомості (цінностей, ідей, вірувань) [128]. Нині корупція проникла у всі сфери життя. Корупція в навчальних закладах, що є дуже важливими інститутами соціалізації особистості, приводить до формування нової системи цінностей, моделей поведінки, до “корумпованості суспільної свідомості”, “подвійної моралі”. Корумпованість суспільства обумовлює невизначеність майбутнього розвитку.

Перед кожним суспільством на порозі великих перетворень стоїть питання – чи потрібно визначати послідовність реформування суспільства, чи можливо, важливою є не послідовність реформ, а досягнення кінцевої мети і не має значення як і якими методами досягалась ця мета. Якщо визначена лише мета перетворень, але не визначені шляхи досягнення цієї мети, то тоді можна говорити про процедурну кризу.

В роки перебудови політична еліта не маючи чіткої програми перетворень спершу намагалась впровадити в СРСР китайську модель реформування, потім від цього відмовилась і проголосила демократизацію суспільства першочерговою задачею. На думку Л.А.Гордона, демократія, якщо вона з’являється раніше створення ринкового господарства, неминуче веде до послаблення державного механізму управління, зникнення централізованого інструменту проведення реформ. Соціальний захист тих, на кому реформи позначаються найбільше, стає неможливим. Старі механізми соціального захисту і забезпечення руйнуються [129]. П.Бергер писав, що теоретичною проблемою є співвідношення між економічною і політичною лібералізацією. На його думку, було б краще, якби радянському режимові порадили тримати “гласність” на кілька кроків позаду перебудови. Бергер вважає, що співвідношення між капіталізмом і демократією має асиметричний характер: останнє має передумовою перше, але не навпаки. Китай керувався правильним порядком дій – широка економічна лібералізація відбулась за умов авторитарного режиму [130].

На думку Капустіна, перехід до ринку мав би являти собою в першу чергу створення правових, етичних, політичних механізмів регламентації “прагнення до наживи”, а не дерегуляцію економіки [131]. Але хто мав виконати ці завдання. Пасивність народу України зумовила саме такий характер перетворень.

Перетворення повинні були бути системними, але вони такими не були. Системність перетворень означає їх узгодження в різних сферах суспільного життя. Для цього потрібно спочатку досконало вивчити стан суспільства, потреби і інтереси різних соціальних груп. Це необхідно тому, що саме від соціальних груп залежить динаміка розвитку суспільства та його статика. Тільки після цього можна сформувати стратегію розвитку, суспільні пріоритети і визначити перспективні цілі – найближчі і тривалі, розробити програму реформування.

Р.В.Ривкіна приводить три версії, що пояснюють труднощі економічних перетворень в постсоціалістичному суспільстві. Перша версія – історична. Згідно з нею формування ринку процес тривалий. На першому етапі переходу до ринку цілком природно виникають труднощі, пов’язані з ломкою політичних і економічних відносин, з формуванням нових форм власності, укладів життя, до яких люди мають адаптуватись. Друга версія – ідеологічна. Капіталізм по самій своїй суті є антинародним, веде до експлуатації. Влада, що підтримує приватний сектор, не враховує інтереси народу. І третя версія – національно-культурна. Якщо для народу властиві колективізм, неприйняття індивідуалізму, установка на зрівнялівку, то тоді ринкова економіка є неприйнятна. Виходячи з усіх цих трьох версій труднощі переходу до ринку є природні і обов’язкові. Ривкіна ж вважає, що труднощі виникнення ринку “рукотворні”, вони залежать від основних “гравців”, а тому вони є керованими і такими, які можна усунути [132]. На нашу думку, всі названі чинники негативно впливають на економічні перетворення – історичні, національно-культурні, ідеологічні і суб’єктивні.

В червні-вересні 2001 р. Київським міжнародним інститутом соціології було проведено дослідження “Проблеми економічної реформи в Україні”. Всього було опитано 305 експертів з проблем економіки (державних службовців, представників бізнесу, науки, освіти і т.д.). Майже 4/5 експертів (78,3%) зазначило, що реформа була гіршою за очікувану. На думку більшості експертів (54,9%), Україна не мала чіткої стратегії реформування економіки. Експерти називають наступні причини, що стали на заваді реформування економіки:

• політичним силам не вдалось досягти консенсус щодо напрямку реформування;

• високий ступінь залежності тих, хто здійснює перетворення від “рецептів” закордонних радників. Розроблені плани, як правило, несамостійні, запозичені;

• помилки та непослідовність політики реформування;

• несприятливі вихідні умови, зовнішнє середовище (некомпетентність і невідповідальність реформаторів);

• неврахування соціальних чинників економічного розвитку, невміння досягти консенсус між політичними і економічними інтересами [133].

Тривалість економічної кризи, на думку експертів, зумовлена, по-перше, загальним станом суспільства (не готовністю до змін, відсутністю структурних передумов успішної трансформації, ступенем сформованості громадянського суспільства, під яким розуміють здатність індивідів об’єднуватись і спільно діяти з метою ефективного контролю за владою заради колективних та індивідуальних інтересів. Щоб досягти консенсус щодо напрямків, засобів, темпів проведення реформ основні політичні сили та громадськість мали б були проводити консультації, узгодити свої позиції. Але такі консультації не проводились, а тому і не існує хоча б мінімальної передбачуваності результатів реформування.

По-друге, тривалість кризи зумовлена соціальними якостями населення, яке частково, або повністю не відповідають вимогам трансформаційного процесу, ринковій економіці (існуючий менталітет, відсутність ринкового мислення, неринкова економічна культура, соціально-психологічні цінності і традиції).

По-третє, соціальні якості еліти – економічний егоїзм, схильність до відтворення кланових стосунків, способи дії, що йдуть на користь конкретним політико-фінансовим угрупуванням, корупція і т.д. – називають одним з основних факторів, що зумовлює кризу. І нарешті ще один фактор – професійна некомпетентність реформаторів, нездатність знаходити і запроваджувати інноваційні рішення [134].

В перехідний період існує потреба в активізації державного регулювання економіки: формування нової системи відносин власності; становлення малого і середнього підприємництва, включаючи фермерство; забезпечення взаємодії науки і виробництва; формування фінансового і фондового ринків; забезпечення соціальних гарантій. Ривкіна пояснює відмову держави від регулювання в перші роки реформ тим, що реформатори намагались як можна далі відійти від рис радянської економіки. Тому вони не взяли до уваги досвід розвинутих країн. На укріплення інститутів, які необхідні для нормального розвитку ринкової економіки, в Європі пішло декілька століть [135]. Це не єдина причина послаблення державного регулювання.

В перші роки реформування, коли держава послабила регулювання економіки, з’явились перші власники великих капіталів, які збагатились в результаті розподілу державної власності, фінансових операцій, “прокручуванню” заробітної плати, біржових спекуляцій. Корупція в цей час перетворилась на стійку систему відносин, стала масовим явищем. Між підприємцями, директорами підприємств і чиновниками з часом сформувались специфічні “контракт-відносини”, які вже не зводяться до простого обміну послугами. Скоріше вони передбачають взаємну стратегічну і тактичну підтримку в рамках тривалого співробітництва. Окремі чиновники стали партнерами підприємців по бізнесу. Результатом такого симбіозу є неефективність національної економіки на макрорівні, оскільки втрати суспільства в багато разів перевищують ті вигоди, які отримують від підтримки таких відносин конкретні фірми і конкретні чиновники [136].

Штейнберг ситуацію в Росії називає “російським чудом”, маючи на увазі особливу адаптаційну здатність народу, який виживає незважаючи на те, що мінімальна заробітна плата становить всього лише 14% від прожиткового мінімуму. Можна говорити про існування і на Україні такого ж “чуда”. На думку Б.Г.Капустіна, ця ситуація свідчить про розрив не тільки етичних зв’язків держави з “населенням”, але і стратегій виживання останнього з державою. “Такий подвійний розрив обумовлює глибоку генетичну зміну політики,... перетворення її в симуляцію, в знак, позбавлений денотата. Денотатом знака “політика” повинні бути відносини…, в рамках яких держава виступає “загальним ділом” чи його представником, а члени держави – “громадянами в тому широкому філософському сенсі, який передбачає їх причетність до “загальної справи”, а значить – політичні обов’язки по відношенню до неї, невід’ємні від довіри і відповідальності за неї” [137]. Для частини української еліти і нині характерна тактична направленість поведінки, використання різноманітних прийомів політичного маневрування, камуфляжу.

Чи можна прискорити формування громадянського суспільства чи воно формується природнім шляхом і ніякі сили не можуть вплинути на цей процес? На нашу думку, на формування громадянського суспільства можна до певної міри впливати. Це під силу в першу чергу партіям, які відіграють велику роль в перетворенні суспільства, мобілізації населення на реалізацію певних програм, впливають на політичну соціалізацію. Вони можуть використовувати сучасні технології мобілізації населення. Створення партій в Україні відбулося раніше за створення громадських асоціацій. Формування асоціацій, груп інтересів, “особистих” інтересів відбувається в результаті трансформації соціальної структури.

В Україні поки що впливових системоутворюючих партій немає. Єдина партія, яка має постійного виборця – Комуністична партія України, – є антисистемною партією. Для інституціоналізації партійної системи, на думку американських вчених С.Мейнворінга, Т.Скаллі, потрібні чотири умови: 1) міжпартійне суперництво, що регулюється стабільними правилами; 2) партії повинні користуватись стійким впливом у суспільстві; 3) основні суб’єкти політики визнають партії і вибори в якості легітимного інструменту для створення керівних органів; 4) партійні організації не повинні залежати від інтересів своїх амбіційних лідерів і мають власну систему цінностей. В залежності від інституціоналізації вони виділили три типи партійних систем: інституціоналізовані, конкурентні; зародкові (інхоативні); гегемоністські, що знаходяться на стадії еволюції [138].

Українські партії персоніфіковані і багато з них створювались не завдяки об’єднанню навколо програми, а тому, що певна група людей об’єдналась навколо певного лідера і виступає своєрідною групою підтримки. Кількість українських партій порівняно з парламентськими виборами 1998 р. не зменшилась, а навпаки зросла. Хоча, можна було очікувати, що ті партії, які програли минулі вибори або розпадуться, або об’єднаються із більш впливовими. Існуюча партійна система не є запорукою стабільності суспільства – не має передумов для створення двохпартійної системи, не склались також і сильні право- і лівоцентристські коаліції, які в умовах багатопартійності також сприяють стабільності. Поки, що між партіями укладаються випадкові, тимчасові угоди, їх взаємодія відбувається на основі нестійких норм. Непередбачуваність поведінки партій зумовлена тактичними міркуваннями, реакцією на політичну ситуацію.

Становлення сталого суспільства на Заході відбувалось під впливом соціал-демократії. На Україні поки що немає соціал-демократії західного типу. На Заході соціал-демократичні партії є центристськими і вже більше ста років вони серед лідерів політичного процесу, що дозволяє їм суттєво впливати на реформування суспільства. Соціал-демократичні партії добились розширення соціальної демократії, прийняття соціального законодавства. На Україні соціал-демократичні партії не мають своєї чітко визначеної соціальної бази. Найбільш відомою і найбільш впливовою є нині Соціал-демократична партія (об’єднана), але і ця партія не має сталої соціальної бази (про це свідчать парламентські вибори 2002 року).

В програмах багатьох українських партій говориться, що вони є прихильниками соціальної держави. Але треба мати на увазі, що для частини партій це є лише гасло, яке має розширити соціальну базу. Праві партії України, а не лише ліві та центристські партії, підтримують ідею соціальної держави, що часом суперечить їх ідеології. Майже всі партії підтримують і ідею адресної соціальної допомоги, хоча реалізація цієї ідеї обов’язково приводить до суттєвого обмеження особистої свободи, так як передбачає постійний контроль за претендентами на отримання такої допомоги, визначення його доходів і витрат. Тому дехто говорить, що соціальна держава може перетворитись на “поліцейську” державу.

Українські партії не відіграють суттєвої ролі в створенні інфраструктури громадянського суспільства. Значно активнішими суб’єктами, що артикулюють і агрегують інтереси є регіони, точніше регіональні угрупування. Дехто вважає, що “регіональний фактор” частково компенсує незавершеність інтитуціоналізації партійної системи, структурну рихлість і “формаційну” незавершеність суспільства в розумінні виділення великих спільностей (класів, соціально-професійних груп і т.п.), здатних самостійно артикулювати свої економічні і політичні інтереси. В цих умовах важливі рішення часом виступають компромісом між регіональними елітами [139].

Надзвичайно активними політичними акторами, що вплинули на становлення соціальної держави на Заході, були профспілки. Українські профспілки навряд чи скоро стануть такою ж дієвою і впливовою силою як їх зарубіжні колеги. Існує певна інерційність в поведінці профспілок, які в радянські часи були додатком партії і проводили політику, яка влаштовувала систему. Вони до певного часу були ще одним засобом стабілізації системи.

Відсутність серйозних масових конфліктів між трудовими колективами і адміністрацією, роботодавцями і найманими робітниками не є свідченням соціального благополуччя, класового миру. Конфліктна ситуація існує, існують і “скриті” конфлікти і якщо ті причини, що породили їх не будуть виявлені на протязі тривалого часу, то це може привести до стагнації суспільства і його руйнування. Стабільність, що перешкоджає розвитку системи, її адаптації до нових умов врешті решт приводить до “загнивання” цієї системи і її руйнуванню. Конфлікти – явище закономірне в суспільстві і вони відіграють не лише негативну роль, а й позитивну, конструктивну. Виникнення конфлікту є свідченням існування проблеми, яку треба вирішувати. Тому конфлікти виконують сигнальну, інформаційну функцію. Нині конфлікти вже так не подавляються, як в часи сталінського режиму. І все ж існує відмінність між тим, як протікають, виявляються конфлікти у відкритому, демократичному суспільстві і в суспільстві посттоталітарному.

Нині страйки, крайня форма протесту найманих робітників, в Україні відбуваються не так часто, як можна було б очікувати, враховуючи стан економіки, стан захисту прав трудящих. Можна говорити, що страйки явище в нашому суспільстві досить непомітне і особливого впливу на ситуацію не мають. Хоча, звичайно, страйки є крайній прояв незадоволення і бажано вирішувати конфлікти на стадії конфліктної ситуації, усуваючи причини, які її породжують. Немає нічого дивного в тому, що проблеми не вирішуються, причини не усуваються, права громадян порушуються, а це не викликає адекватної реакції. Становлення демократичного суспільства – процес тривалий.

Україну не можна вважати дійсно незалежною країною. Наша держава економічно залежить від Росії, розвинених країн Заходу. Незважаючи на залежність, Україна має шанс завоювати певне місце в новій системі світових відносин. Цікавою є точка зору на цю проблему О.Білоруса. Він вважає, що Україні, яка втратила десятиліття так і не розробивши стратегію національного розвитку, натомість маючи хаотично-інерційний характер розвитку, слід відмовитись від надзусиль по випрошуванню кредитів МВФ та Світового банку, кабальних “меморандумів диктату” цих організацій. О.Білорус пише, що розвинені країни мимоволі відкривають частину глобального простору для відсталих країн, таких як Україна, створюють глобальний вакуум, куди ці країни можуть увійти. Білорус відмічає, що за період кризи 1991-2001 рр. Україна втратила 75% ВВП і близько 15 млн. робочих місць. Відновлення економіки на новій якісній основі має відбутися в динаміці 15-20%. Наша держава має шанс для інтегрування в глобальний світогосподарський простір, але цей шанс має дуже жорсткі часові обмеження – не більше 10-15 років [140].

Нині не стільки важливо виявляти можливі наслідки глобалізації, скільки виробити ефективну економічну політику держави в умовах глобалізації. Сьогодні дехто говорить про “технологію глобальної політики”. Оволодіння цією технологією означає, що країни менш розвинені можуть отримати додаткові можливості, скоротивши для себе час проходження історичного шляху економічного розвитку.

Існують економічні і соціальні наслідки залежності від інших країн. В соціалістичній Україні, як і в інших країнах соціалістичного табору до перебудови існувала система соціального захисту схожа на бісмарівську. Західні вчені також визнають схожість “державно-бюрократичної колективістської” системи із консервативною європейською корпоративною. Бісмарівська система соціальної допомоги побудована на принципах страхування і пов’язана із рівнем заробітної плати. Незабезпечені категорії населення, а також діти були охоплені цією системою допомоги. Тому ніби то не повинно виникати сумнівів, яка система соціального забезпечення має прийти на зміну тій, що існувала при соціалізмі. Але є певні труднощі, які пов’язані з економічною кризою і можливостями соціального захисту населення. В період становлення капіталізму неможливо вдатися до високих рівнів оподаткування і політики перерозподілу.

В перші роки перебудови політики наголошували на тому, що громадянам треба усвідомити необхідність болючих в соціальному плані реформ, які мають бути проведені для структурної перебудови економіки, зміни форм власності. Але ці реформи проводились нерішуче, були розтягнуті на невизначений час. Соціальне становище багатьох верств населення погіршилось. Це позначилось на показниках людського розвитку. Соціальна політика, реформування соціального забезпечення не стали центральними проблемами, що розглядались урядами посткомуністичних країн. Б.Дікон, М.Халс, П.Стабс пишуть, що уряди, назагал, були захоплені економічними, правовими, політичними інституційними реформами і не цікавились соціальними інституційними реформами. Першими стояли питання національного визначення та приватизації власності. І в цей час спостерігався переважно низький рівень громадської активності та діяльності груп тиску в царині соціальної політики. Він пише, що становище окремої людини ставало дедалі хиткішим. Ще не сформувались нові блоки соціальних інтересів, здатні підтримати активну і ефективну політику соціального забезпечення [141].

В Україні 90-і роки ХХ ст. були роками економічного спаду. Зростання, що спостерігалось в певних галузях, не могло суттєво позначитись на економічному стані в цілому. Хоча є певні успіхи, але в цілому за останні десять років становище в ряді областей погіршилось. Надії на те, що перехід до ринкової економіки приведе до швидкого економічного зростання не виправдились, як і сподівання на швидке і ефективне вирішення соціальних проблем. Найбільш гострими проблемами доперебудовного періоду були проблеми товарного дефіциту, незабезпеченість житлом, низькі заробітні плати деяких категорій працівників і т.п. В період ринкових перетворень із цих проблем була вирішена хіба що проблема товарного дефіциту. Інші проблеми залишились, а крім цього з’явилось багато таких, які були невідомі при соціалізмі – масове безробіття (явне і скрите), невиплати заробітних плат, пенсій і т.д.

Міжнародні організації взяли по суті на себе турботу про формування соціальної політики в різних посткомуністичних країнах, в тому числі і в Україні. Дехто з політологів звертається до теорії залежності, яка на їх думку найкраще пояснює процеси, що нині відбуваються у світі. Автори теорії залежності доводять, що економічне відставання країн “третього світу” не передувало приходу міжнародних організацій, міжнародного капіталізму, а було зумовлене ними. Досить поширеною нині є думка про незацікавленість Заходу в економічному процвітанні України та інших посткомуністичних країн.

Різні міжнародні організації (МВФ, Світовий банк, МОП та інші) конкурують між собою за право впливати на економічну і соціальну політику посткомуністичних країн. Ця боротьба обумовлена геополітичними інтересами. Для громадян посткомуністичних країн наслідки цих змагань між міжнародними організаціями можуть мати серйозні наслідки. В їх інтересах встановлення рейнської моделі капіталізму. Для того, щоб це стало можливим необхідно щоб була свобода політичного вибору шляху розвитку, а не нав’язування моделі розвитку країнами-кредиторами.

Україна заборгувала МВФ, Світовому банку мільярди доларів, що робить її залежною, змушує погоджуватись на залишковий принцип в фінансуванні соціальної сфери заради фінансової стабільності, яка розглядається монетаристами як основний шлях до оздоровлення економіки. Очевидно, що обумовлена допомога часто завдає шкоду соціальній безпеці країни. І в цьому винні не лише міжнародні організації. Слід враховувати і дію тих активних політичних акторів, які зацікавленні в збереженні зв’язків з міжнародними фінансовими організаціями не дивлячись на наслідки такого співробітництва для народу України. Експерти ООН не раз відмічали негативні соціальні наслідки тієї політики, що Україна проводить під тиском міжнародних організацій. Але це не впливає суттєво на вибрану стратегію МВФ і Світовим банком щодо України. Європейські фінансові організації не мають тих же можливостей впливу на держави, що МВФ та Світовий банк.

В інтересах захисту своїх інтересів Україна має визначити, з якими міжнародними організаціями потрібно налагодити найбільш тісні стосунки. Для цього треба щоб відповідні державні організації ґрунтовно проаналізувати наслідки впливу Світового банку, МВФ, Програма технічної допомоги колишнім республікам Радянського Союзу (ТАСІС), МОП та інших організацій. Очевидна необхідність координації дій цих організацій.

Перш за все, треба визначити, які ж все таки основні цілі тих міжнародних організацій, що намагаються впливати на соціальну політику в посткомуністичних країнах. Їх можна виявити навіть вдумливо прочитавши заяви цих організацій. Наприклад, Рада Європи (РЄ) заявляє, що “необхідно залучити країни в ефективну систему захисту й утвердження основних соціальних прав…з тим щоб запобігти соціальним переворотам, які можуть стати болісними для народів і небезпечними для їхніх вразливих демократій [142]. Отже, збереження демократії і попередження переворотів є тими основними цілями, що спонукають західні країни впливати на соціальну політику посткомуністичних країн. Тоталітарні режими в Європі можуть представляти серйозну загрозу для розвинених країн, тим більше, що вони можуть виникнути в державах, що мають технічні можливості створення зброї масового знищення. Тоталітарні режими закриті, вплив ззовні на них майже неможливий. Тому вони стають недоступними для тих держав, які сьогодні прагнуть розшити зону впливу.

Пріоритет цілей зрозумілий, а от як він відбивається на людині, яка живе в посткомуністичних країнах? Якщо соціальні перетворення не представляються можливими, а влада цих держав проводить політику, що влаштовує західних політиків, то вони не будуть зважати на порушення соціальних прав громадян.

Друга ціль – не допустити повернення до соціалізму. Організація економічної співпраці та розвитку (ОЕСР) заявляє: “За відсутності швидкого та ефективного політичного відгуку на виникнення серйозних проблем – на ринку праці чи соціальних – на перших етапах перехідного періоду існує ризик гальмування, затримки і навіть зворотного ходу процесу реформування”. На думку Комісії ЄС: “..співробітництво між ЄС і країнами Центральної та Східної Європи в соціальному вимірі перехідного процесу суттєво важливе: воно зменшує ризик того, що населення відкине демократію й ринкову економіку через високі соціальні і людські витрати” [143].

Хоча США переслідували такі ж цілі, коли надавали допомогу іншим країнам після другої світової війни, але тоді не було такого втручання у внутрішню соціальну і економічну політику, наприклад, Німеччини. Це дало можливість ФРН реалізувати програму соціально орієнтованої економіки, створити власну модель соціального захисту (“рейнську” чи ще як її називають “бісмарівську”), що суттєво відрізнялась від американської. Зараз МВФ, який проводить політику вигідну США, надає допомогу при умові суворого виконання усіх вимог. Ці вимоги стосуються забезпечення розвитку капіталізму, а соціальним питанням відводиться другорядна роль. Політика МВФ – це політика направлена на посилення американського впливу на європейський континент. Хоча США не тільки через Світовий банк і МВФ посилює вплив на європейські держави, а й, наприклад, і через центр співробітництва ОЕСР, який був заснований в 1990 р. на кошти США.

Посткомуністичні країни, як і Україна, стали ареною змагань країн-лідерів за розширення зон впливу. Європа нині більш зайнята вирішенням проблем пов’язаних із створенням ЄС. Таких проблем багато і вони досить складні. Тому в цих змаганнях поки що перемагають США. Заборгованість посткомуністичних країн країнам Заходу робить їх де-факто залежними, хоча де-юре вони є незалежними і суверенними.

Незгоди між міжнародними організаціями, їх конкуренцію за вплив, посткомуністичні країни можуть використати в своїх інтересах. Як колись низькорозвинені країни, так звані країни “третього світу” “виторговували” кращі умови допомоги граючи на протистоянні двох супердержав – СРСР і США, так і нині країни колишнього соціалістичного табору можуть використати протистояння між США і європейськими державами. Це протистояння стало більш очевидним після війни США і коаліції проти Іраку.

Міжнародні організації використовують різноманітні інструменти впливу на соціальну політику. Їх можна розділити на 3 групи: 1) обумовлені позики – соціально обумовлені позики надає Світовий банк і економічно обумовлені – МВФ; 2) консультативна, технічна допомога (обговорення соціальних питань на конференціях, саммітах, зустрічах, що організовують ЄС, МОП, Світовий банк, ЮНІСЕФ та інші; 3) вплив на законодавство шляхом укладання угод, що передбачають внесення змін в національне законодавство – ратифікація Соціальної хартії РЄ, угоди ЄС з асоційованими членами і т.д.

Монетаристська модель розвитку рекомендована МВФ, Світовим Банком привела до вимивання капіталу з країни та руйнування значної частини індустріального потенціалу, а також систем освіти, охорони здоров’я, негативно позначилась на розвитку вітчизняної науки і культури. Грошово-фінансова стабілізація не привела до значного росту зарубіжних інвестицій та зростання темпів розвитку економіки. Деякі економісти характеризують розвиток української економіки як в’ялопротікаючий процес з короткими підйомами і спадами. Складається враження, що монетаризм є експортною моделлю розвитку розрахованою на ті країни, які розвинені західні країни хочуть постійно утримувати в зоні свого впливу. Спонукає до такого висновку те, що в розвинених країнах монетаристські підходи використовувались дозовано в поєднанні з іншими, в тому числі і кейнсіанськими.

Здатними протистояти впливові Заходу виявились деякі слаборозвинені країни світу. Вони ігнорували ліберально-монетаристські рецепти оздоровлення економіки. На думку Ю.Пахомова, це відбувається тоді, коли народ має гідну владу і відроджує, розвиває власні цивілізаційні традиції [144].

Крім обумовленої допомоги є ще й “формуюча”. Організація сприяння економічній перебудові в Центральній і Східній Європі (ФАРЕ) і ТАСІС хоч і не надають обумовлену допомогу, але вона є формуючою так, як підтримуються певні програми. Це програми розвитку приватного сектору, малих і середніх підприємств. Країнам, яким надається така допомога, рекомендується переглянути соціальну політику.

Фахівці із МВФ, як і фахівці із Світового банку, вивчають проблеми бідності і особливості соціального захисту в Україні. Вони визначили найменш соціально захищені групи населення. Пенсіонери за віком, які живуть самотньо або позбавлені землі чи власного житла, стають дедалі менш захищеними у теперішній ситуації. Пенсійний фонд не може забезпечувати задовільний рівень мінімальної допомоги. МВФ схвалює зусилля уряду по зменшенню дефіциту, бюджетних витрат. Це має привести, на думку фахівців із МВФ, до бажаних наслідків: відміни системи субсидування житлового фонду та комунальних послуг; раціоналізації і спрощення існуючої системи пільг; зменшення видатків на розподіл; цільового спрямування витрат на допомогу тим, хто її найбільше потребує (пільги для дітей та пенсіонерів з низьким рівнем доходів); підвищення межі пенсійного віку; обмеження прав на пільги і т.п. [145]

Вимагаючи поступової відміни субсидій на житло, опалення тощо, МВФ не враховує соціальні наслідки цього для більшості населення України. Ці заходи привели до масового зубожіння. Нині значна частина населення не має можливості сплачувати квартплату і комунальні послуги. Причиною цього є дуже низькі рівні заробітної плати. Не вирішила проблему і передбачена законом норма про те, що квартплата не повинна перевищувати 15% “сімейного доходу”. Крім того зросли державні видатки (в тому числі і видатки на оплату праці більше десяти тисяч працівників служб субсидій).

Рекомендації Світового банку часто носять формальний характер (наприклад, такі рекомендації: бідні та ті, кого довели до бідності, мають бути цілком захищені; усі види допомоги понад рівень бідності повинні зберігатись лише в тій мірі, якій дозволяють ресурси; необхідно підвищувати ефективність соціальних видатків і т.п.).

В 1993 році МОП була запропонована концепція соціальної безпеки населення України міністерству праці України. В цій програмі передбачалось ряд напрямків соціального забезпечення: допомога по безробіттю, медична допомога, допомога при хворобах, пов’язаних із роботою, пенсії, страхування від втрат через інфляцію, забезпечення соціальної допомоги бідним та непрацездатним, забезпечення допомоги жертвам катастроф (економічних, технологічних, природних). Ця концепція була обговорена на конференції, участь в якій приймали крім МОП і міністерства праці України ще й ЮНДП. Не можна заперечувати корисність цих рекомендацій. Але держава не має коштів на фінансування цих соціальних програм.

Змістовними є і рекомендації, що приводяться у звіті ЮНДП. Рекомендується: гарантувати базовий прибуток (при мінімальній заробітній платі, яка перевищує рівень виживання, має існувати система соціальної допомоги та сімейних пільг, залежних від середнього рівня зарплати); мінімальні пенсії мають бути залежними від ринкових цін, пенсії, що залежать від зарплати мають відображати економічне зростання. Пропонується також підвищити межу пенсійного віку, але при цьому не враховується тривалість життя українських громадян. Як вважається, допомога по материнству має залишатись на рівні 100% заробітку. В цьому звіті говориться також про необхідність допомоги на сім’ю і дітей. Право на одержання допомоги на дитину до 16-ти річного віку без перевірки доходів повинно бути поширене на всі сім’ї з трьома і більше дітей [146]. Всі ці пропозиції відразу реалізувати не можливо.

Результати вивчення ЮНДП розвитку людських ресурсів показали, що становище в Україні таке, що не може не викликати занепокоєння. Як вважають спеціалісти ЮНДП, “немає простого і надійного правила, щоб визначити необхідні витрати суспільства на соціальний захист, як того вимагають МВФ, Світовий банк. Мінімальний рівень соціального захисту в умовах України можна оцінити величиною видатків 22-23% ВВП щонайменше. Реально Україна вже знаходиться на цьому мінімальному рівні, а, можливо, і нижче. Не допускаючи подальшої ерозії допомоги, необхідно вжити енергійних заходів для підвищення збору доходів” [147], показує деяку неузгодженість між рекомендаціями і тими висновками, які ця організація робить на основі вивчення досвіду соціального забезпечення ряду країн Східної і Центральної Європи. МВФ визначив категорії людей, які потребують допомоги та умови її надання, наголосивши на тому, що повинні бути точно визначені цільові групи та суми виплат. МВФ пропонує замінити загальні субсидії на цільові грошові виплати, створити ефективну систему допомоги безробітним і зменшити субсидовані кредити нерентабельним підприємствам, а також вказує на доцільність невеликих загального рівня виплат, врахування регіональних відмінностей і т.п. Адресність допомоги звичайно приведе до її раціоналізації, але треба враховувати те, що бідність досягла таких масштабів, що допомоги потребують мільйони громадян нашої держави.

Деякі країни в цілях захисту своєї економіки від потрясінь надають перевагу прямим портфельним інвестиціям, до іноземних інвестицій пред’являють підвищені вимоги ліквідності, більш високих норм відрахувань в резервні фонди. Це дає можливість зменшити долю зовнішніх займів і підвищити долю прямих капіталовкладень. Конкурентноздатність країни і конкурентноздатність фірм, компаній взаємопов’язані. Як показує досвід, конкурентноздатність останніх залежить від середовища, в якому вони працюють.

В нових умовах Україні необхідно знайти способи захисту від негативних зовнішніх впливів, підвищити економічний імунітет, посилити інтеграційні процеси в регіоні (як це робить Західна Європа), створити умови для мобілізації внутрішніх джерел економічного розвитку.

8.4 УКРАЇНСЬКЕ СУСПІЛЬСТВО НА ПОЧАТКУ ХХІ СТОЛІТТЯ

Нині Україна за показником рівня людського розвитку перебуває на сотому місці у світі [148]. Гострий дефіцит фінансування соціальних програм привів до того, що економічні реформи в суспільстві відбуваються на фоні великих соціальних втрат. В Україні існує багато невирішених проблем: недостатні темпи збільшення виробництва, зовнішня заборгованість, і т.п. Багато проблем пов’язаних з людським капіталом – людські втрати внаслідок зниження тривалості життя і зменшення народжуваності; зростання захворюваності населення; занепад системи освіти; ріст нерівності в доходах населення, ріст нерівності в оплаті праці чоловіків і жінок, ріст безробіття і бідності і т.п. В.Г.Воронкова відмічає, що для нашої держави характерна глибока соціальна дезінтеграція суспільства, яка породжується швидко зростаючим розшаруванням суспільства [149].

Однією з найбільш гострих соціальних проблем в Україні є проблема бідності. Бідність є одним із факторів, що заважає становленню демократії. Вирішення проблеми бідності залежить від економічного зростання, а воно в свою чергу пов’язане з економічним устроєм. Капіталізм продемонстрував значне зростання матеріального добробуту суспільства. Ринкова економіка показала свої переваги перед централізованим, плановим, державним регулюванням. П.Л.Бергер пише, що очевидна величезна перевага капіталізму перед соціалізмом у поліпшенні матеріального рівня життя широких верств населення і відповідно здатності суспільства розв’язати людську проблему, передусім проблему бідності. І далі він говорить, що вибрати капіталізм – не означає вибрати нерівність заради зростання економіки, скоріше це означає вибрати щораз швидше перетворення суспільства [150]. За останні 50 років в цілому в світі середній доход на душу населення виріс більш ніж в 3 рази, а світовий ВВП збільшився в 10 раз – з 3 трл. до 30 трл. доларів США [151]. Але проблема бідності не вирішена і у високорозвинених капіталістичних країнах. Необхідність вирішення проблеми бідності не заперечується навіть противниками соціальної держави, так як вони розуміють, що це найменша плата, яку суспільство може заплатити за збереження свободи, стабільності системи в цілому.

Капіталізм є способом виробництва і він може вживатись з різним політичним устроєм. Але лише капіталізм поєднаний з демократією, розвинутим громадянським суспільством, громадянською політичною культурою може ефективно вирішувати проблему бідності.

В Україні вирішити проблему бідності так важко тому, що в нашій державі немає ні капіталізму як такого, ні демократії, ні розвинутого громадянського суспільства. Нині не існує матеріальних можливостей для забезпечення соціально-економічних прав. Стара система соціального захисту знищена, бо в нових умовах вона не може функціонувати.

Чи поліпшує ситуацію з бідністю на Україні допомога, яка надається міжнародними фінансовими організаціями? Існують різні погляди на цю проблему. Розвинуті країни світу зацікавленні в попередженні дестабілізації ситуації і виникнення революційної ситуації в менш розвинутих, бідних країнах. Україна як європейська держава теж викликає певне занепокоєння в сусідніх держав через соціально-економічне становище, яке спричиняє міграцію населення із України в розвинуті країни. Тому надаючи фінансову допомогу для покриття бюджетного дефіциту розвинені країни мають на меті не тільки зменшити загрозу дестабілізації ситуації в Україні, а й гарантувати безпеку країнам Західної Європи, захистити їх від “агресії бідності”.

Не існує однозначного наукового визначення бідності. Бідність розглядається часом як особливий спосіб життя, відбиток спадкових культурних звичок. При такому підході бідність розглядається як явище, яке відтворюється. Ті, які не згодні з таким розумінням причин, що породжують бідність, вважають, що кількість бідних може бути зменшена завдяки заходам держави по соціальному захисту, сприянню отриманню освіти, чи підвищенню рівня професійної підготовки.

Розрізняють абсолютну, відносну і суб’єктивну бідність. “Абсолютна бідність” – визначається шляхом порівняння індивідуальних чи сімейних доходів (чи витрат) з вартістю конкретного набору товарів і послуг (споживчою корзиною). Абсолютно бідними вважаються ті, хто не має власності, живе за рахунок благодійних організацій, держави, або за рахунок подаянь. “Відносна бідність” – виводиться із співставлення доходів окремої особи з доходами інших осіб чи сімей. Відносно бідні – це люди з низьким рівнем достатку. В розвинутих країнах таких бідних зазвичай більше ніж абсолютно бідних. Це люди, які майже всі свої доходи тратять на продукти харчування. Прийнято вважати, що бідні це ті, які 70% прибутків витрачають на продукти харчування. “Суб’єктивна бідність” – визначається шляхом порівняння фактичних доходів з очікуваними. Така бідність пов’язана з уявленнями окремої особи про задовільний рівень доходів.

Не всі і не завжди згодні зараховувати себе до категорії бідних. Це пов’язано з суспільною думкою, із стереотипами, які існують в певному суспільстві відносно бідних. Багатство-бідність оцінювались в різних культурах, в різні часи по-різному. Відношення до бідних і багатих змінювалось і під впливом релігії. Відомо, що в середні віки бідність не викликала зневагу. Убогі монахи, що присвятили себе духовному вдосконаленню, користувались повагою в суспільстві. А от із поширенням протестантизму ставлення до бідних змінилось. Бідність вважалась знаком погибелі душі, а багатство знаком божого благословення. Самих бідних, а не обставини, ситуацію, вважали винними в своєму становищі. В Новий час виникли форми адміністративного і судового контролю за бідними, створювались робітні будинки, в яких пауперів примушували працювати і заробляти собі на життя. В ХIХ ст. зберігалось негативне ставлення до бідних в країнах, в яких був поширений протестантизм. Під бідністю розуміли нужду, злидні і утриманство. Крім протестантизму бідність засуджувалась ісламом і іудаїзмом. В деяких культурах негативно ставились до надмірного багатства, але багатство все ж було бажаним. В оцінці багатства велику роль грало те, як воно було нажите.

Нині доволі важко визначити міру соціального неблагополуччя як на Заході так і в Україні. Частина людей на Заході не визнає себе бідними, відмовляється від отримання соціальної допомоги, хоча належить до бідних із розрахунку середнього доходу сім’ї. Існують труднощі в отриманні достовірних даних про доходи, споживання не лише через те, що існує неофіційна, “тіньова” трудова діяльність, частина доходів умисне скривається, а й тому, що часто відбуваються значні зміни в структурі цін. По тій же причині в кожній країні мають існувати власні виміри бідності. Всесвітній Банк використовує, наприклад, в Центрально-Східній Європі (ЦСЄ) і Співдружності незалежних держав (СНД) показник бідності – 4 долари США в день (в США він становить – 14,40 доларів, в країнах третього світу – 1 долар в день).

В нашому суспільстві, хоча бідні становлять більшість населення, міняється ставлення до бідності. Це пов’язано з поширення орієнтацій на досягнення. Ці орієнтації існували і при соціалізмі, але були не так поширені. І в часи “зрівнялівки” були люди, які намагались піднятись по соціальній драбині, стати більш заможними. Соціологічні дослідження, що проводяться в наш час, показують, що люди, які належать до середнього і старшого покоління, в меншій мірі ніж молодь орієнтуються на досягнення. Це видно по тому, до якого класу – вищого, середнього, нижчого, відносять себе діти і їх батьки. Часто тоді, коли діти відносять себе до вищого класу, їх батьки вважають, що належать до середнього класу, а тоді коли діти вважають себе представниками середнього класу – батьки вважають, що відносяться до нижчого класу. С.Макєєв пише, що в Україні простежується наступна закономірність – чим молодші люди, тим більш високо вони оцінюють власний статус [152]. Це можна пояснити тим, що молоді люди соромляться визнати себе бідними.

Слід враховувати те, що існують не тільки матеріальні виміри бідності, а ще й психосоціальні. Бідність породжує страх, пригніченість, сприяє формуванню комплексу неповноцінності. Згідно з концепцією П. Таунсенда “відносної депрівації”, до комплексу втрат входить не тільки обмеженість матеріальних ресурсів, але і соціальної участі, обмеження в праві на соціальну підтримку, а також індивідуальне і групове почуття неповноцінності, меншовартості. Дослідження, що проводились в Німеччині, в країні, в якій рівень життя один із самих високих в Європі, показали, що найчастіше причинами, що змушують людей звертатись за соціальною допомогою, є безробіття, нещастя з близькими і родичами, хвороба. Це ті причини, в яких не просліджується особиста вина за бідність.

Існуючі контрасти, виставлена на показ розкіш вищих класів викликає різні почуття – заздрощі, почуття несправедливості, гніву, а також приводить до зростання кількості девіацій.

Бідність в Україні дещо інша ніж в розвинених країнах світу. Там вона стає дедалі частіше атомизованою, “індивідуальною невдачею”. В країнах, що переживають кризу, бідність є скоріше спільною участю багатьох. В Україні бідність є певним свідченням неадаптованості до нових умов життя. Користуючись типологією пристосувань, розробленою Мертоном, можна сказати, що найчастіше бідними є ті, хто притримується законних засобів в досягненні успіху – конформісти, ритуалісти, і, безперечно, ті, хто відкидає і цілі, що проголошуються суспільством і засоби їх досягнення. Це пов’язано з тим, що ситуація в країні така, що законні способи досягнення успіху досить обмежені.

В нашому суспільстві не тільки окремі індивіди, а цілі групи людей втратили попередній статус. Переміщення вниз по соціальній драбині в останні роки були більш інтенсивні ніж вверх. Змінились, за виразом П.Сорокіна, і “ліфти”, які піднімають людину вверх – гроші, зв’язки мають сьогодні значно більше значення ніж раніше. Це, а також величезний розрив в доходах бідних і багатих, позначається на суспільній свідомості і соціальній психології.

В західних країнах система соціального захисту склалась тоді, коли існували ринкові відносини, сформувалось розвинуте індустріальне суспільство. Державне регулювання не привело ні до руйнування ринкової економіки, конкуренції, ні до знищення приватної власності.

В Україні економічна криза і зумовлена нею структурна перебудова економіки, перерозподіл державної власності між впливовими політичними акторами, деформований ринок, корупція, безконтрольність влади – все це привело до надзвичайно швидкого зростання бідності. Очікування економічного зростання були дуже високі в 80-і роки ХХ ст., в 90-х роках на зміну їм прийшло розчарування.

С.Макєєв називає такі основні ознаки бідності: надто висока доля витрат на продукти харчування в загальній структурі споживання; масова участь в сільськогосподарських роботах з ціллю виробництва продуктів власного споживання; масова участь в незареєстрованій економічній діяльності заради доходу; висока ймовірність опинитись в розряді державних бідних; широке поширення практики зберігання грошей в валюті; широке розповсюдження відчуття виключенності із звичних практик задоволення найважливіших життєвих потреб [153].

Але існує й інша точка зору на бідність в Україні. Головаха, наприклад, вважає, що в нас існує “ілюзія бідності”, “суб’єктивне зубожіння” як феномен кризової свідомості. На його думку, твердження про те, що більшість людей стала жити гірше потребує інших доказів, а не таких, як падіння темпів виробництва, зростання цін, номінальної заробітної плати [154]. Головаха пише, що такі показники, як середньомісячна заробітна плата або доход, нині абсолютно непридатні для об’єктивного вимірювання рівня бідності, через те, що реальні доходи скриваються. З останнім твердження важко не погодитись. Порівняльні дослідження матеріального забезпечення сімей в на початку 80-х і 90-х роках ХХ ст. показують, на думку Головахи, зростання добробуту, бо більше сімей в 90-их роках мали машини, кольорові телевізори тощо. Він говорить, що за багатьма важливими показниками матеріального забезпечення сучасна родина живе краще, ніж останніми роками “розвиненого соціалізму” [155]. Так, добробут зростає, але дуже незначної частини населення. Чому, на нашу думку, не можна говорити про ілюзію бідності? По-перше, тому, що між опитуваннями 1982 і 1992 р. пройшло десять років. В ці роки вже відчутним був спад виробництва, але купівельна спроможність залишалась досить високою, хоча і не забезпеченою товарами. Не можна не враховувати, що можливо значна частина товарів, якими нині володіють українські сім’ї були придбані в роки “тотального дефіциту”. В кінці 80-х ХХ ст. на споживання впливали панічні настрої, викликані зростанням інфляції. В ці роки гроші вкладались в товари тривалого вжитку. Частина сімей на придбання цих товарів потратила значну частину своїх заощаджень. Тому було б переконливіше, коли б приводились дані і за роки 1983-1991. Тим більше по деяким позиціях в 1992-1996 р. спостерігалось зростання, а по деяким падіння. Чи можна говорити про покращенням матеріального становища тоді, коли в багатьох населених пунктах через часте відключення електроенергії люди в середині 90-х рр. ХХ ст. не могли користуватись такими “благами цивілізації” як холодильники, пральні машини і т.п.

Існують причини, які зумовлюють відтворення “занепадницьких настроїв”. Вони в певній мірі знайшли відображення в дослідженні “Новий барометр демократії”. Вибіркові опитування були проведені в Чехії, Угорщині, Польщі, Словакії, Словенії, Болгарії, Румунії і в Україні. По всім позиціям в Україні найгірша ситуація – найбільше тих, хто працює, але не отримує заробітної плати; сукупний доход меншої кількості сімей дозволяє задовольнити нагальні потреби – у нас таких сімей 56%, а в середньому по семи країнах – 68%; в Україні більше тих, хто відмовляє собі в покупці продуктів харчування, одягу, взуття, опалення, електроенергії [156].

Щоб визначити наскільки поширена бідність в нашій державі не досить враховувати кількість кольорових телевізорів і т.п. в кінці 90-х р. ХХ ст., а треба брати до уваги і зміну раціону харчування, обсяг вільного часу, проведення дозвілля і т.п.

Ще в радянські часи матеріальне становище сім’ї, залежало не тільки від заробітної плати, а і від місця проживання. В великих містах купівельна спроможність рубля була більшою. Це було пов’язано із дефіцитом товарів. Нині існує велика різниці в пропозиціях ринку праці в столиці і на периферії. Модернізація економічної сфери носить осередковий характер. Невеликі міста і села України значно страждають від темпів падіння виробництва і скорочення інвестицій, бо це приводить до масового безробіття. На “суб’єктивне зубожіння” впливає і руйнування соціальної інфраструктури – транспортного сполучення, закриття лікарень, закладів культури і т.д. Все це впливає на сприйняття дійсності.

Бездефіцитний ринок (після дефіцитного) при обмежених можливостях споживання; прискорене зростання матеріальних претензій, яке випереджає реальні можливості заробити вдосталь грошей аби ці бажання реалізувати – ці явища також впливають на сприйняття дійсності. Можна погодитись з Головахою, що ці явища мають певний психологічний вплив – впливають на формування “суб’єктивного зубожіння”. Головаха називає соціально-економічною регресією відтворення архаїчних форм організації економічного життя (натурального господарства, човникової торгівлі тощо) [157]. Існує глибочезна прірва між декларованими цілями економічного розвитку й відсутністю умов реалізації цих цілей [158].

Розробляючи програми боротьби з бідністю потрібно визначити групи риску. В Україні до таких груп риску відносяться: члени багатодітних і неповних сімей; безробітні; особи, що мають низький рівень освіти; люди похилого віку, пенсіонери; ті, хто не має власності.

Експерти Програми розвитку ООН розробили ряд рекомендацій з метою вирішення проблеми бідності: підтримувати темпи економічного росту на рівні 5% в рік; зберегти долю ВНП на цілі соціального забезпечення в розмірі 10-15%; зберегти об’єми державних витрат на освіту і охорону здоров’я на рівні 10% ВНП, надавати можливість розвиватись приватному секторові в цій сфері; інвестувати і підтримувати проекти по охороні здоров’я і безпеці по лінії Міністерств по надзвичайних ситуаціях в цілях попередження епідемій і росту смертності. Одним із найбільш ефективних методів боротьби з бідністю є забезпечення повної зайнятості, ліквідація безробіття.

Безробіття, яке є однією з ознак бідності, в Україні перевищує середньоєвропейські показники, що є свідченням неефективності державного управління. В 1998 р. рівень повного безробіття був більший за рівень офіційно зареєстрованого в 3,05 рази [159]. Такий рівень безробіття вважається масовим. А скоріше за все його рівень ще вищий. Скрите безробіття до деяким оцінкам досягло 40%. При зростанні безробіття відбувається прогресуюче погіршення умов праці і його оплати, тобто погіршуються соціальний захист працюючих. Доля фонду оплати праці зайнятих в матеріальному виробництві в національному доході упала ще в 1993р. до критичного рівня – 18% проти 32-33% в СРСР і 50-70% в розвинених країнах [160].

Регресивні зміни за період реформування відбулися в структурі зайнятості. Появилась надзайнятість і деформація трудових відносин, заробітна плата перестала виконувати ті функції, які має виконувати – відтворення, регулювання, стимулювання праці. Мотивація до творчої праці також майже повністю втрачена оскільки заробітна плата часто не забезпечує задоволення мінімальних потреб людини.

За останні роки зменшились можливості зайнятості соціальних груп, які відносять до найменш соціально захищених – молоді, жінок, інвалідів, людей передпенсійного віку. Крім того відбувається зниження професійно-кваліфікаційного рівня зайнятих.

І в цій ситуації, знову як і колись, чиновники різних рівнів намагаються дещо прикрасити стан речей. З’являється недостовірна інформація, наприклад, про кількість вакансій, управлінці вдаються до різних видів маніпуляції зі скритим безробіттям. Така ситуація вимагає від держави проведення активної соціальної політики.

Одним із напрямків боротьби з бідністю на Україні є регулювання ринку праці, але воно не повинно негативно позначатись на економічній ефективності. Соціально обґрунтована зайнятість має бути ще й оптимально високою, економічно ефективною, структурно-раціональною.

Пряме державне регулювання ринку праці включає: інформацію про вільні місця, організацію перекваліфікації вивільнених працівників, стимулювання розробки нових технологій і виробництв, освоєння яких дає можливості створити нові робочі місця, введення пільгового оподаткування малого бізнесу, що дозволяє забезпечити роботою значну кількість незайнятого населення. Потрібна розробка цільових програм зайнятості соціально незахищених груп населення, соціальної допомоги безробітним. Непрямий вплив держави на ринок праці відбувається за рахунок податкової, кредитно-грошової політики.

Вже дещо зроблено для удосконалення регулювання ринку праці в Україні. Прийнятий Закон “Про зайнятість населення” гарантує громадянам безкоштовне сприяння в підборі роботи і працевлаштуванні. Створена державна служба зайнятості України з державними і регіональними центрами зайнятості. Нині виплачується допомога зареєстрованим безробітним, покращується система інформації і консультацій.

Досвід розвинених країн Заходу в регулюванні ринку праці представляє інтерес для України, але не менше (якщо не більше) значення для нашої країни має вивчення досвіду колишніх соціалістичних країн, які досягли певного успіху в регулюванні ринку праці – Угорщини, Польщі, Чехії. В цих країнах держава створює умови для перепідготовки кадрів, заохочує до створення нових робочих місць в малому бізнесі, перспективних галузях виробництва, сфері послуг і т.п. Місцеві органи влади сприяють розвитку супутніх виробництв, підсобних господарств. Наприклад, створюються рибні, тепличні господарства, підприємства по виробництву будівельних матеріалів навколо металургійних підприємств. Місцеві органи влади видають на створення таких підприємств позики, які потім списуються, якщо працевлаштовані безробітні пропрацювали на цих об’єктах не менше 1-2 років. На величину наданої позики передбачаються податкові пільги для підприємств.

Нині при переході до ринкової економіки в Україні в цілях уникнення гострих соціальних конфліктів соціальне партнерство є необхідним. Але в нашій країні воно вводиться “зверху” і в значній мірі просто є імітацією партнерства, як свого часу колективні договори. Хоча соціальне партнерство в Україні, як вважає В.І.Жуков, з’явилось ще до революції. В кінці ХIХ ст. у Львові виникло “Товаришування взаємодопомоги членів друкарської справи”, була створена каса взаємодопомоги. В Києві, Харкові та інших містах України найчастіше з ініціативи власників друкарень створювались товариства взаємодопомоги робітників. В 60-х р. ХIХ ст. власниками підприємств створювались кооперативи робітників.

Після лютневої революції 1917 р. для мирного вирішення конфліктів при Тимчасовому уряді було створено Міністерство праці, а в містах, губерніях відкривались комісаріати Міністерства праці, відділи праці рад робітничих депутатів, примирювальні камери, третейські суди. Ця справа була продовжена Центральною радою в часи УНР – тоді був створений секретаріат праці, який мав примирювати сторони трудового конфлікту. Для запобігання конфліктів та обговорення законопроектів при міністерстві праці було створено Комітет праці, в склад якого входили представники міністерства, промисловці, робітники. В цей час почали укладатись колективні договори. Вже в радянські часи в період Непу знову повернулись до колективно-договірної практики регулювання умов праці. Профспілки разом з роботодавцями, державою визначали розмір прожиткового мінімуму і вже на його основі мінімальний розмір заробітної плати. Колективні договори укладались не тільки на підприємствах, а й на рівні главків, трестів. В період Непу соціально-трудові відносини регулювались засобами соціального партнерства. Починаючи з 1929 р. колективні договори змінили свою суть, вони стали розглядатись як засіб мобілізації трудящих на виконання планів, тобто стали носити чисто формальний характер [161].

Соціальне партнерство сьогодні теж в значній мірі носить формальний характер (зберігається традиційна залежність профкому від дирекції підприємств, пасивність членів профспілки). І все ж не можна заперечувати, що навіть в такій формі воно відіграє певну роль. Зараз закладається нормативна база соціального партнерства, вона не є досконалою, тому важливо при цьому вивчити досвід інших країн. Вже створена певна законодавча база соціального партнерства (прийнято Закон “Про порядок вирішення колективних трудових спорів”), Указ Президента України “Про утворення Національної служби посередництва і примирення” від 17 листопада 1998 р., Закон України “Про колективні договори та угоди” і т.д.). Трудове право визначає юридичні рамки соціального партнерства, встановлює та інституціоналізує найбільш раціональні та дієві методи зіставлення та примирення різних інтересів в сфері праці. Але недостатньо лише прийняти відповідні закони, що регулюють трудові відносини на принципах соціального партнерства, важливо також покращити механізми виконання законів.

В нових умовах держава має співпрацювати з партнерами (роботодавцями і найманими робітниками), а не одноосібно регулювати соціально-трудові відносини. Як не дивно, але саме держава сьогодні є основним порушником трьохсторонніх угод. Звертає на себе увагу і дивний (неофіційний) розподіл функцій між державою і роботодавцями – держава намагається виступати захисником інтересів працівників бюджетної сфери, а роботодавці – небюджетної. Це оцінюється негативно, бо виглядає так, ніби держава відмовляється нести відповідальність за свою соціально-економічну політику. Необхідність партнерських стосунків особливо відчувається і на тих підприємствам, які є державною власністю. В умовах приватизації інтереси директорського корпусу відрізняються від інтересів керованого ними колективу.

Недоліки в роботі Національної ради соціального партнерства виявляються навіть під час проведення засідань. Часом на засіданнях просто наводяться факти без належного аналізу причин негативних явищ. Наприклад, в червні 2000 р. на засіданні ради розглядались питання про політику цін на житлово-комунальні послуги і соціальних захист населення у випадку зростання цін на ці послуги, а також ставлення до реформування системи соціального страхування. Під час обговорення приводили дані про велику заборгованість по комунальним послугам. Але не було глибокого, комплексного вивчення цих проблем, моніторингу соціальної політики. Через це захід носив досить формальний характер. Профспілкова сторона запропонувала при розгляді бюджету враховувати мінімальні соціальні стандарти. Рекомендації вирішення проблем типові – підвищення якості послуг, використання приладів обліку споживання тощо. Очевидно, що таку складну проблему не вирішити лише цими заходами.

Розрізняють три рівні трудових відносин: перший рівень – індивідуальні відносини; другий рівень – колективні (з питань організації та соціально-побутових умов праці); третій рівень відносин – відносини забезпечення зайнятості, соціальних гарантій, рівня життя і т.п., відносини, що регулюються на рівні регіону, галузі, на національному рівні. На рівні індивідуальних трудових відносин держава виступає регулятором та гарантом додержання трудового права, а на рівні угод вона через своїх представників стає одночасно і суб’єктом цих відносин [162]. Кабінет міністрів, Конфедерація роботодавців та профспілкові об’єднання України підписують Генеральну угоду, метою якої є регулювання трудових, соціально-економічних відносин та забезпечення прав працівників і власників. Існування угоди не змінило ситуацію на краще, вона не виконується і це не викликає адекватної реакції сторони, яка є найбільш зацікавленою у її виконанні – профспілок. В першу чергу це стосується питань заборгованості по заробітним платам та соціальним виплатам.

Не виконується і Закон України “Про колективні договори та угоди”. На багатьох підприємствах колективні договори не укладаються – цього не бажають власники, а профспілки, чи уповноважений орган на представництво трудового колективу також не виступають ініціаторами прийняття таких договорів. Іноді умови колективних договорів не поліпшують, а навіть погіршують становище трудящих порівняно з чинним законодавством. Наприклад, трудове законодавство України передбачає виплату заробітної плати два рази на місяць, а колективні договори часто передбачають виплату заробітної плати лише один раз на місяць, або в них відсутні конкретні терміни виплати заробітної плати. В деяких колективних договорах не вказана необхідність здійснення нарахування та виплати компенсації у зв’язку з порушенням терміну виплати заробітної плати [163]. Наведені приклади свідчать про існування багатьох невирішених проблем пов’язаних з політикою зайнятості. Їх вирішення буде сприяти і вирішенню проблем бідності.

В Україні виникла модель “колективного виживання”. В умовах нерегулярних виплат заробітних плат, пенсій, соціальної допомоги, а також в силу того, що вони є дуже низькими, такими, що не можуть забезпечити нормальне існування людини, громадяни країни широко використовують натуральне споживання, обмін товарами і послугами. Сім’ї часто підтримують одна одну. Як вважають Тихонова Н. і Шкаратан О., держава повинна допомогти виживанню домогосподарств за рахунок самозабезпечення продуктами харчування. Вони називають це економікою виживання, яка повинна поширюватись на основну масу населення, поки не почнеться зростання виробництва [164].

Соціальна захищеність залежить від соціальної політики. Що ж слід розуміти під “соціальною політикою”? Існує широке і вузьке визначення цього поняття. В широкому значенні соціальна політика включає весь комплекс потреб і інтересів людини. Її об’єктом є “… положення класів і соціальних груп, націй і народностей, соціально-класові і національні відносини, положення особистості в суспільстві і її зв’язки з ним, всі аспекти народного добробуту, характерний суспільству і його класам і соціальним групам спосіб життя [165]. Іноді ж соціальну політику розглядають лише як соціальний захист певних соціальних груп.

Система соціального захисту покликана створити нормальні умови існування людини. Соціальний захист є пріоритетним напрямком соціальної політики. Основні соціальні гарантії, механізми їх реалізації встановлюються законодавством. Існують і міжнародні правові документи, які встановлюють певні соціальні стандарти, яких мають дотримуватись держави-члени міжнародних організацій. Так Конвенція МОП № 102 1952 р. “Про соціальне забезпечення мінімальних стандартів” передбачає дев’ять видів соціального захисту: безкоштовне медичне обслуговування, допомога по інвалідності, по хворобі, безробіттю, в випадку травми, пенсії по віку, допомога матерям на утримання дітей і допомога в випадку втрати годувальника. В умовах перехідної економіки державі часто доводиться робити вибір між інвестиціями і соціальним захистом.

Поняття “соціальний захист” на Україні використовується з 1990 р., але і досі немає точного його визначення. Соціальний захист в широкому значенні слова означає діяльність держави спрямовану на забезпечення формування і розвитку повноцінної особистості, нейтралізацію негативних чинників, що впливають на особу. В вузькому значенні частина вчених визначає соціальний захист як соціальну допомогу і соціальне страхування. По суті соціальний захист часто використовується в тому ж значенні, що і соціальне забезпечення (охорона праці, підтримка малозабезпечених, захист від соціальних ризиків, допомога безробітним тощо). В Конституції та ряді Законів України мова йде про соціальний захист. Юристи вказують на неточність визначення цього поняття, вони вважають, що необхідно як найскоріше уточнити значення і зміст цього поняття.

Система соціального захисту на Україні недосконала, вона потребує реформування, що передбачає вивчення кращого зарубіжного досвіду як в соціальному страхуванні населення так і в наданні соціальної допомоги. Але запозичення форм організації соціального забезпечення, що існують в інших країн, може й не дати очікуваного результату.

Соціальна допомога включає: соціальні виплати багатодітним і малозабезпеченим сім’ям, неповним сім’ям; пенсії непрацездатним членам сім’ї в разі втрати годувальника; пенсії інвалідам, в тому числі інвалідам дитинства; пенсії людям похилого віку, що досягли пенсійного віку, але в яких відсутній з якихось причин трудовий стаж; професійне навчання і працевлаштування інвалідів; соціальне обслуговування людей похилого віку, дітей-сиріт, інвалідів в стаціонарних установах, санаторно-курортне лікування і т.п. Соціальна допомога може бути не лише в грошовій, а й в негрошовій формі – продовольчі талони на продукти харчування, одяг.

Нині управління соціального захисту в регіонах часто створюють центри соціального обслуговування дома тих, хто потребує постійного догляду (одинокі інваліди, пенсіонери). Створюються також служби невідкладної соціальної допомоги.

Соціальні виплати є недостатніми для підтримання нормальних умов життя. Крім того існує заборгованість по соціальним виплатам, часто допомога безадресна (тобто надається тим, хто є достатньо матеріально забезпеченим). Адресною допомога буде тоді, коли враховуватиметься матеріальне становище сім’ї, як це робиться на Заході. Соціальні паспорти населення, в яких визначаються категорії малозабезпечених громадян, їх потреби з урахуванням соціальних гарантій на державному рівні, дозволяють до деякої міри вирішити цю проблему. Кількість звернень по соціальну допомогу останнім часом постійно зростає, що є свідченням низького рівня життя населення.

Одним із напрямків діяльності держави по забезпеченню соціального захисту є підтримка певного рівня доходів. Ця задача вирішується шляхом встановлення мінімальної заробітної плати, введення різних форм компенсацій при підвищенні цін, проведення індексації, надання допомоги малозабезпеченим сім’ям, виплати допомоги по безробіттю і т.п. Мінімальна заробітна плата має встановлюватись в розмірі не нижчому вартісної величини межі малозабезпеченості в розрахунку на працездатну особу (Ст. 9 Закон України “Про оплату праці”). Розмір мінімальної заробітної плати використовується при визначенні розмірів оплати праці і призначенні і виплаті державної допомоги сім’ям з дітьми (Закон України “Про державну допомогу сім’ям з дітьми”).

Система соціального захисту включає також соціальне страхування. Воно є двох видів – обов’язкове і добровільне. Добровільне страхування (страхування життя, дітей, військовослужбовців і т.д.) побудоване на принципах колективної солідарності і взаємодопомоги. Держава цьому страхуванню підтримки не надає. Обов’язкове соціальне страхування є гарантованою державою системою заходів по забезпеченню громадян в старості, на випадок непрацездатності тощо. Соціальне страхування економічно активного населення від різних рисків фінансується із фондів, що формуються із цільових внесків робітників і роботодавців. При дефіциті цих фондів держава має надавати допомогу. Верховна Рада України встановлює тарифи обов’язкових внесків на державне соціальне страхування, а Кабінет міністрів визначає розподіл відрахувань до Пенсійного фонду та фонду соціального страхування.

Сьогодні не можна забезпечити належний соціальний захист без моніторингу соціальної політики. Завдання моніторингу полягає в визначенні того, наскільки, по-перше, нормативно-правові акти, діяльність органів державної влади, рішення та діяльність місцевого самоврядування відповідає стратегії соціальної політики; по-друге, потрібно виявити, що приводить до негативних соціальних наслідків, дати оцінку масштабів цих наслідків; по-третє, моніторинг передбачає аналіз відповідності нормативно-правових актів, соціальних проектів та програм інтересам громадян, визначення можливості їх реалізації; по-четверте, необхідна оцінка ефективності окремих соціальних програм; по-п’яте, даються пропозиції щодо вирішення існуючих соціальних проблем, вдосконалення соціальної політики. Потрібно регулярно проводити моніторинг програм надання населенню житлових субсидій, ефективності регулювання ринку праці і т.п.

В Україні при переході до ринкової економіки зростає значення державного соціального захисту, хоча і профспілки, підприємства, благодійні організації також цьому сприяють. Соціальний захист населення вимагає збільшення державного фінансування. Порівняння потреб в бюджетних асигнуваннях на соціальні програми і державних доходів показує, що лише потреба в засобах фінансування соціального захисту і соціального забезпечення становлять 32 млрд. грн., що приблизно дорівнює загальній сумі доходів Державного бюджету України. Потреби в фінансуванні соціальних програм за період з 1997 по 2000 роки зростали. В 1997 році ці потреби становили 36,0 млрд. грн., в 1998 р. – 40,7 млрд. грн., в 1999 р. – 34,0 млрд. грн. в 2000 р. – 57.4 млрд. грн. [166].

В умовах недостатнього фінансування соціальних програм важливо, щоб самі громадяни, громадянські організації шукали можливості підвищення добробуту. Нові форми соціальної роботи також сприяють покращенню ситуації. В деяких містах існує цікавий новий досвід в організації соціальної роботи. В Радянському районі міста Києва створено центр соціальної допомоги. Цей досвід централізації соціальної допомоги є дуже цінним. В цьому центрі громадяни отримують гуманітарну і соціальну допомогу. В 2000 р. центр обслуговував понад 4,5 тис. осіб (багатодітні сім’ї, інвалідів, дітей, непрацездатних громадян). Частина громадян отримувала одноразові гуманітарні послуги. В центрі соціальної допомоги п’ять відділень: обслуговування вдома, медико-соціальної реабілітації, соціально-побутової реабілітації, надання грошової та натуральної адресної допомоги, соціально-медичної реабілітації дітей з органічними ураженнями центральної нервової системи. Центр взаємодіє з іншими організаціями – радою ветеранів війни та Збройних сил, комітетом інвалідів війни, збройних сил та вдів загиблих, районною організацією товариства Червоного Хреста і т.п. Розроблені і реалізуються державні програми “Діти України”, “Планування сім’ї”, які передбачають створення умов для підтримки молоді.

Нині необхідно залучати до вирішення проблем соціального захисту добровільні благодійні організації. Зараз на Україні досить успішно працює національне відділення Червоного Хреста і Червоного Півмісяця. З 1993 р. Червоний Хрест України є членом міжнародної федерації товариств Червоного Хреста і Червоного Півмісяця. Ця організація ініціювала ряд програм: “Громадськість проти туберкульозу і СНІДу”, “Надзвичайне зимове звернення” та інші. Від міжнародної федерації та інших національних товариств отримано на ці програми понад 500 тис. доларів. Спільно з Міністерством праці та соціальної політики прийнята постанова про співпрацю. Вже створена служба патронажних сестер, проводяться різні гуманітарні заходи. Очевидно, що нині вкрай необхідно об’єднання зусиль всіх благодійних організацій і фондів у сфері медичної допомоги. Це дозволило б реалізовувати цільові комплексні програми.

Новим і дуже перспективним видом діяльності є соціальне замовлення. Це новий вид соціального партнерства поза виробничою сферою. Третьою стороною переговорного процесу, можуть бути різні громадські організації, а не тільки профспілки. Недержавні громадські організації виконують соціальне замовлення. Держава допомагає, а не лише вибирає на конкурсній основі виконавця соціального замовлення. Залучаються також кошти бізнесових структур. Хоча знайти джерело фінансування соціальних програм не просто. Часом зарубіжні приватні фонди, як то фонд Сороса, надають більш суттєву допомогу громадським організаціям порівняно з вітчизняними фондами. Бізнесові структури поки що рідко допомогають громадським організаціям. Переваги громадських організацій в наданні населенню соціальних послуг очевидні – швидка реакція на зміну потреб (врахування цих потреб не вимагає тривалого узгодження, прийняття рішень різними органами влади, розширення штату працівників тощо); індивідуальний підхід; вища якість послуг; більша економічна ефективність послуг (залучення волонтерів, відсутність багаточисельного штату). Основою соціального партнерства є взаємодія зацікавлених сторін в вирішенні соціальних проблем за умови врахування взаємних інтересів, децентралізації рішень, відсутність державного патерналізму. Соціальне партнерство потребує правового обґрунтування. Необов’язково інтереси сторін будуть співпадати, скоріше навпаки, але якщо всі сторони зацікавлені в вирішенні певної проблеми зможуть усвідомити вигоду від об’єднання зусиль, то тоді партнерство стає реальністю.

В Україні соціальне партнерство і в виробничій і в соціальній сфері є недостатньо розвиненим. Що стосується останнього, то його розвитку заважає ряд факторів – нерозвинена правова база для регулювання взаємовідносин сторін; нерівність, яка породжує недовіру партнерів, упередження суджень. В 90-х роках ХХ ст. було прийнято ряд правових документів, які повинні були забезпечити правове регулювання діяльності організацій, що належать до третього сектору. В 1992 році був прийнятий Закон України “Про об’єднання громадян”, а в 1993 році “Тимчасові правила реєстрації благодійних фондів”, “Про порядок легалізації об’єднань громадян” та інші документи, що конкретизували положення закону.

Розвитку благодійництва в Україні не сприяють податкові законодавчі акти. Громадські організації нерідко страждають від того, що інші сторони не виконують своїх зобов’язань. Труднощі в роботі громадських організацій виникають і із-за недостатньої інформованості їх про можливості потенційних партнерів та із-за нерівності партнерів в доступі до засобів масової інформації. Зараз громадські організації найчастіше виступають ініціаторами партнерства, хоча не завжди їх ініціатива підтримується. Хоча в першу чергу державні органи мали б бути зацікавлені в розвитку соціального партнерства в соціальній сфері, адже це дозволяє, з одного боку, економити державні ресурси, а з іншого – краще вирішувати соціальні проблеми, надаючи соціально важливі послуги інвалідам, багатодітним сім’ям, малозабезпеченим. Поки в нашій державі не усвідомлена важливість громадських організацій, рівноправне партнерство неможливе. Державі потрібно визначити, які соціальні проблеми вона може вирішити сама, а які – спільними зусиллями із громадськими організаціями. Неприбуткові об’єднання часто не лише надають допомогу, а ще й забезпечують робочі місця для певних категорій людей.

Нині громадські організації, що займаються вирішенням соціальних проблем, потребують не лише матеріальної підтримки, а ще і моральної. Існування “фальшивих” благодійних громадських фондів підриває довіру до всього “третього сектору” (відомо, що значна частина коштів в загальній сумі грантів розкрадаються – від 10 до 50%). Держава може встановити контроль за діяльністю цих організацій, щоб попереджати і виявляти “нечесну практику”.

Громадські організації виступають за координацію зусиль всіх трьох секторів: держави, бізнесу і громадських організацій. Обмін знаннями, досвідом, інформацією сприятиме розвитку кожного з них. В Дніпропетровську створено інформаційно-консультативний центр обласного управління захисту населення, який працює над створенням інтегрованих баз даних в системі соціального захисту на регіональному рівні. Органам соціального захисту і громадським організаціям потрібна інформація про фактичні прибутки населення, про склад сім’ї заявника грошової допомоги, про володіння нерухомістю, транспортними засобами і т.п. Така інформація потрібна для того, щоб допомога надавалась тим, хто її дійсно потребує. Часом держава змушена надавати житлові субсидії тим сім’ям, члени яких отримують дуже низьку заробітну плату в тих державних чи комерційних підприємствах, які економлять на заробітній платі в умовах безробіття. Не виплачуючи заробітної плати, що забезпечує прожитковий мінімум, вони таким чином ухиляються від сплати реальних податків [167].

Досить непросто переконати владу в необхідності соціального замовлення. Соціальне замовлення представляє собою цільову соціальну програму, в якій визначена проблема, на вирішення якої виділяються певні ресурси. На конкурсній основі визначається виконавець соціального замовлення, з яким укладається контракт. За його діяльністю, використанням коштів влада здійснює контроль. Виконавцю делегується державою, місцевими органами влади певні повноваження в наданні соціальних послуг. Крім коштів, які надає держава, виконавець залучає і власні кошти, як правило, сума вказується у відсотках до загальної вартості проекту.

В 2000 р. в Україні обговорювався проект “Розробка системи муніципального соціального замовлення”. Допомогу в розробці цього проекту надала Агенція Міжнародного розвитку США. Існує програма Fredom House “Партнерство за реформи в Україні”. Цей проект передбачає залучення державних структур (служби соціального захисту, соціальної служби для молоді і т.п.). Проводиться робота по збору інформації про розвиток соціальної сфери в інших країнах, залучення до реалізації проекту партнерів з інших громадських організацій, налагоджується співпраця з органами місцевого самоврядування, проводяться круглі столи, конференції тощо. Залучення громадських організацій до виконання соціальних урядових програм є ще і способом їх професіоналізації.

Існує цікавий досвід соціального партнерства в регіонах. В Запоріжжі Управління соціального захисту населення міської ради співпрацює з Запорізьким обласним Фондом милосердя та здоров’я в реалізації Комплексної програми соціального захисту населення м. Запоріжжя. Програма цього недержавного фонду, заснованого в 1989 р., була включена в міську комплексну програму соціального захисту. Згідно з Комплексною програмою працівники Фонду залучені до реалізації заходів, що передбачені двома розділами – Заходи з соціального захисту малозабезпечених громадян похилого віку та інвалідів. Цим категоріям громадян надається натуральна і грошова допомога. Така допомога надається не лише Фондом, а й Управлінням соціального захисту міської Ради. Взагалі, в реалізації Комплексної програми приймають участь крім названих структур і Управління освіти міської ради, Управління охорони праці міської ради, відділи з питань соціальної допомоги районних адміністрацій, Управління соціального захисту населення районних адміністрацій, служби зі справ неповнолітніх, міська служба соціальної допомоги. Частина заходів проводиться за допомогою Запорізького обласного відділення Дитячого фонду України.

Таким чином, відбувається накопичення досвіду в організації соціального партнерства на місцевому рівні. Вже з’явились теоретичні узагальнення цього досвіду. Задорожник Г., Коврига О., Смоловик В., автори книги “Соціальне партнерство – реальний шлях до відкритого суспільства” запропонували механізм організації соціального партнерства з урахуванням досвіду розробки і реалізації в Харківській області програмно-цільових методів партнерства. Велике значення надається відбору та аналізу інформації. Автори книги вважають, що суб’єкти соціального партнерства в регіоні є джерелом інформації, наряду з інформацією іншого походження. Джерелами інформації є також органи державного управління України, органи регіонального та місцевого самоврядування, регіональні та державні експерти, консультанти тощо [168].

До соціального партнерства пропонується залучати головних агентів економічного розвитку регіону:

- органи місцевого самоврядування повинні мати можливість брати участь в процесі аналізу інформації, обговоренні тематики проектів, цілей та механізмів здійснення програм, розробляти, узгоджувати, затверджувати правила партнерства, зміст угод;

- місцеві громадські організації можуть ініціювати проекти та заходи покращення добробуту населення, зменшення безробіття, покращення обслуговування тощо;

- місцеві підприємницькі та бізнесові структури розширюють можливості вигідного вкладання коштів, в них підвищуються шанси отримати гарантовані замовлення від регіональних владних структур;

- організатори економічного розвитку регіону мають створити інструменти для ефективного адміністративного регулювання економічних процесів [169].

Дійсно, роль кожного партнера має свою специфіку, але при узгодженні їх дій всі вони отримують вигоду. Сьогодні не можна обійтись без певних професіональних служб, які забезпечують успішне функціонування механізму соціального партнерства. Це незалежні установи з моніторингу, аудиту та аналізу, а також консультанти з різних проблем – економісти, юристи. Автори книги “Соціальне партнерство – реальний шлях до відкритого суспільства” вважають, що соціальні партнери за домовленістю можуть на конкурсних засадах запрошувати професійні “Виконавчі дирекції”. За діяльністю виконавчої дирекції партнери здійснюють нагляд, що передбачено угодою та контрактом [170].

На думку Л.Д.Кривеги, сьогодні важливо узгодити підприємницький індивідуалізм із загальнодержавними інтересами, пропагандувати приклади такого поєднання [171]. Соціальне партнерство як раз і є способом узгодження цих інтересів.

Нові форми співпраці держави і громадських організацій дають можливість вирішити ті соціальні проблеми, які не можуть бути вирішеними в нинішніх умовах державою.

Західні держави, для яких характерний сталий розвиток, є демократичними, правовими, соціальними. Тому цілком зрозуміло, що нові держави, такі як Україна, вибирають їх шлях розвитку. Але кожне суспільство своєрідне. Тому при його реформуванні треба враховувати попередній історичний досвід, особливості культури, соціальні, демографічні фактори, що впливають на розвиток даного суспільства.

В Україні не сформувалась стала, консолідована демократія не тому, що українське суспільство генетично не приймає демократію. Просто процес демократизації тривалий. Той гібридний режим, який сьогодні існує в Україні, є однією із найбільш серйозних перешкод модернізації суспільства, формування суспільства сталого розвитку. Модернізація українського суспільства проходить набагато складніше ніж очікувалось. Це зумовлено внутрішніми і зовнішніми факторами. Перешкоджає модернізації і відсутність єдиної системи цінностей. Не існує в Україні єдиної ідентифікації, а значить і інтеграції суспільства. Прогрес в одних сферах і регрес в інших приводять до неоднозначних оцінок модернізації, викликають опір змінам.

Модернізація суспільства в Україні була ініційована елітою. Народ виявився не готовий артикулювати і агрегувати свої інтереси, а також контролювати владу. Тому в ході перебудови суспільно-економічного устрою були реалізовані інтереси перш за все еліти.

Процес модернізації триває. Можливі різні варіанти розвитку суспільства. Реалізація кожного з цих варіантів багато в чому залежить від суб’єктивного фактору, дій найбільш впливових політичних акторів. Народ України поки що є „незначимим” політичним актором. „Значимим” політичним актором є еліта, яка володіє значними ресурсами, які дозволяють їй утримувати владу, незважаючи на те, що її політика, рішення для значної частини населення є нелегітимними, а зростання бідності привело до зростання невдоволення людей. Освоєні українською елітою сучасні виборчі технології також дозволяють їй зберігати владу.

Значимими політичними акторами сьогодні є міжнародні організації. Їх допомога не завжди сприяє покращенню умов життя населення. Очевидно, необхідно мобілізувати внутрішні резерви. Це є запорукою безпеки держави, в тому числі і соціальної.

Можливе використання західного досвіду боротьби з бідністю, регулювання ринку праці, удосконалення механізму соціального партнерства. В Україні також накопичений певний досвід успішного вирішення певних соціальних проблем. Соціальне замовлення, що передбачає співпрацю державних і недержавних організацій, є важливим видом соціального партнерства поза виробничою сферою. Відбувається розвиток громадянського суспільства і це дає надію на те, що в Україні поступово будуть створені умови для стабільного демократичного розвитку.

ВИСНОВКИ.

Сталий розвиток суспільства зумовлений численними факторами – соціально-економічними, культурними, політичними. В кожній країні умови збереження сталого розвитку особливі. С.Хантінгтон в кінці 60-х років ХХ ст. відмічав, що відмінностей між демократією і диктатурою менше, ніж між тими країнами, в яких існує консенсус, єдинство, законність, організація, ефективність, стабільність, і тими країнами, в політиці яких відсутні ці риси. До сильних країн від відносив і комуністичні тоталітарні держави, і західні ліберальні. Уряди цих країн користуються лояльністю своїх громадян і тому можуть використовувати людські ресурси, розпоряджатись податковими надходженнями, запроваджувати новшества і здійснювати політику [1].

Порівняльний аналіз соціалістичних і соціальних держав, держав які на протязі тривалого часу забезпечували сталий розвиток суспільства, виявив їх спільні та відмінні риси. До спільних рис відноситься соціальний захист населення. Але соціальної орієнтованості держави виявилось недостатньо щоб запобігти розпаду СРСР, кризи і докорінної перебудови соціально-політичного і економічного устрою. Соціальна держава виявила більшу життєздатність. Така держава представляє собою особливий тип держави. Становлення такої держави було результатом тривалого розвитку західної цивілізації.

Останнім часом вчені знову повернулись до проблеми кризи соціальної держави. Це викликано проблемами, які породжує глобалізація. Криза соціальної держави пов’язується із кризою державного суверенітету, Дехто вважає, що теорія державного суверенітету Ж.Бодена застаріла. Ті, хто вважає, що і в умовах глобалізації державний суверенітет має бути збережений, відмічають необхідність уточнення поняття “суверенітет”. Нині виникли передумови для спільної діяльності людей, для яких не існує державних, соціально-культурних, конфесійних бар’єрів. Дж.Розенау вважає, що держави виконують свою лідерську роль на міжнародній арені в значній мірі по інерції. Держави втрачають частину своїх власних повноважень, які в них відбирають інші учасники [2]. Колись про відмирання держави говорили марксисти, а зараз – неоліберали.

Більш переконливою є протилежна точка зору висловлена американським політологом Т.Лоуі. Він пише: “Звичайно держави змінюються, але багато їх традиційних функцій як і раніше зберігається, а деякі, що здаються відмерлими, просто заміщуються або модифікуються” [3]. Але забезпечувати сталий розвиток суспільства державам в нових умовах важко. Хоча роль соціальної держави змінюється, але це не означає, що зменшується її значення. Нині держава покликана забезпечити інституціональні рамки для ринку, що розширюється, забезпечити стабільність політичних умов і постійного притоку інвестицій в розвиток людського потенціалу.

Моделі поведінки держав в умовах глобалізації різні. М.Лебедєва розглядає три можливі типи поведінки держав в сучасних умовах: пасивна позиція; намагання ізолюватись; спільна діяльність держав і недержавних організацій по будівництву нової політичної структури світу постіндустріальної доби. [4]. Вибір цих типів поведінки залежить не лише від держави. При певних обставинах тип поведінки держави може бути вимушеним. Дж.Сорос говорить, що в умовах глобальної фінансової кризи деякі країни периферії почали відходити від участі в світовій капіталістичній системі [5]. Цей відхід з одного боку продиктований бажанням країн периферії зберегти власну фінансову систему від кризи, з іншого боку, держави центру самі до деякої міри ізолюються, обмежуть свої торгові, економічні зв’язки з країнами периферії.

Цікавою, на нашу думку, є постановка питання про формування “світової культури”. Існують різні точки зору на цю проблему. С.Хантінгтон, наприклад, вважає самою важливою тенденцією кінця ХХ ст. – “глобальну демократичну революцію”. Дехто вважає, що “цінності культури світу” не можуть замінити традиційних ціннісних установок, які є основою для діалогу культур, що зберігають свою різноманітність [6]. В.Петровський, пише, що не може бути мови про глобальну культуру до тих пір, поки на планеті є люди, що не вміють читати [7]. М.Молчанов також розглядає культурні основи взаємодії людей в процесі глобалізації. Світова культура виростає на базі лібералізму, в процесі культурної асиміляції. Він пише: “… національна специфіка просто напросто втрачається при намаганнях самої нації “засвоїти краще” із всесвітнього фонду технологій бізнесу, що приносять успіх…” [8]. На думку Молчанова, вже зараз національні держави стають менш суверенними. Світова система буде реконструйована в систему міжперсональних і міжгрупових відносин, тобто відносин між організаціями і приватними особами уже не опосередкованими владою держави тоді, коли під дією сил глобалізації нація-держава цілковито зійде зі сцени [9]. Не всі наведені аргументи про втрату національної специфіки є переконливими. Дійсно, відбувається зближення різних народів в процесі “демократичної революції”. Але зберігаються і суттєві відмінності. Терористичні акти в США були по-різному сприйняті народами різних країн світу. Ті, які не згодні з американизацією суспільства, не приймають західні цінності, знаходили виправдання діям терористів. Глобалізація загострює конфлікт цивілізацій.

Часто поняття “глобалізація” і “державний суверенітет” розглядають як антоніми. Відомий мексиканський вчений Х.Лопес-і-Рівас називає новий порядок в світі наднаціональним. Він пише: “Суверенітет, ця невід’ємна характеристика національної держави, почав ставитись під сумнів найбільшими міжнародними монополіями в тому, що стосується державної власності на природні ресурси, контролю держави над стратегічно важливими галузями, витрат на соціальні потреби (охорону здоров’я, освіту, субсидування виробництва, продуктів харчування і житлового будівництва, регулювання банківською діяльністю, а також тарифної і митної політики” [10]. На думку М.Молчанова, дискурс глобалізації, що розвивається адвокатами гіперліберальної економіки, можна розглядати і як спробу ідеологічної індокринації, що виробляється певними групами у власних, корисних цілях. “Імперативи” глобалізації постійно приводяться для оправдання згортання держави “загального добробуту” і скорочення соціальних програм, а також для пояснення того, чому громадянам потрібно платити за ті послуги, які раніше надавались безкоштовно або по більш низьким цінам [11]. Дійсно, в 90-х роках ХХ ст. кризу національних соціально орієнтованих держав найчастіше пов’язують із глобалізацією, а не з економічними труднощами всередині країни. Часом посилання на глобалізацію використовується для політичного маневрування, маніпуляції свідомістю мас. Дуже часто в умовах політичної кризи політичні еліти свідомо створюють “образ ворога” з тим, щоб відвернути увагу громадян від проблем і посилити вплив на суспільство. Нині, щоб оправдати промахи у внутрішній політиці держави, деякі політики посилаються на глобалізацію як причину, яка зумовила економічні труднощі.

Хоча іноді глобальні фактори домінують над внутрішніми, обмежують можливості держави контролювати ситуацію в країні. Особливо в країнах третього світу очевидні негативні для соціально орієнтованої держави наслідки глобалізації – відбувається руйнування тих державних і соціальних інститутів, які виконували функції соціального захисту, дбали про добробут нації, хоча, ще до недавна держава грала велику роль в економічному і соціальному розвитку країни.

Не лише політичні еліти, а і бізнесові структури можуть використовувати процеси глобалізації у власних інтересах. Х.Лопес-і-Рівас відмічає, що нові можливості для міжнародного капіталізму виникли з крахом авторитарно-бюрократичних режимів в країнах “реального соціалізму”, коли відкрились їх ринки, відбувся процес прискореної приватизації і різко впали об’єми виробництва. Все це було на руку місцевої і міжнародної олігархії [12].

Загроза національно-культурній ідентичності породжена не лише економічною, фінансовою, інформаційною глобалізацією, а й “культурною, гуманітарною інтервенцією”. Це приводить до зростання проявів екстремізму – національного, релігійного, політичного. Масовість руху антиглобалістів є свідченням існування протиріч, які можуть мати негативні наслідки для соціальної стабільності в розвинених країнах світу. О.Білорус пише, що антиглобалізм це стихійна форма протесту проти силових методів глобалізації з боку США та інших країн [13].

Реакція на глобалізацію політичних еліт різних країн, суспільно-політичних рухів, партій потребує вивчення. Очевидно, що з поглиблення глобалізації світова система стикається з новими викликами, проблемами. В умовах негативного впливу глобалізації на державу, її інститути життєво необхідні як для збереження демократії, так і для ефективної ринкової економіки. Щоб зберегти демократію, як вважає американський політолог А.Пшеворський, держава повинна гарантувати територіальну цілісність, фізичну безпеку, повинна підтримувати необхідні умови для ефективного здійснення “громадянства”, координувати розподіл ресурсів і коректувати розподіл доходів.

Постає питання про те, яким буде майбутнє людства, чи не приведе глобалізація до становлення планетарного суспільства масового споживання, в якому не безпека людей, якість життя, а матеріальне виробництво стане основним світовим пріоритетом. Крім проблем ринку і споживання існує ще і проблема прав народів, проблема національно-культурної ідентичності. Ці проблеми не вирішуються шляхом виробництва товарів споживання. Тому дехто вважає, що слід зробити все можливе щоб глобалізація була “з людським обличчям”.

Україна стала незалежною державою в умовах глобалізації і це, звичайно, позначається на особливостях розбудови нашої держави. Дослідження виявило численні перешкоди на шляху формування суспільства сталого розвитку в Україні. Демократизація суспільства, економічні перетворення відбуваються дуже повільно. Прискорити ці процеси можна розвиваючи нові форми взаємодії держави і суспільства, соціальне партнерство, форми саморегуляції суспільства. Інтеграція в Європейське співтовариство також позитивно впливає на розвиток України.

ЛІТЕРАТУРА

ВСТУП

1. Михальченко М.І. Становлення нових політичних інститутів і національно-державний розвиток України //Українське суспільство на порозі третього тисячоліття /Під ред. М.О.Шульги– К.: Інститут соціології НАН України, 1999 – C.292.

2.Дергачов О., Полохало В. Метаморфози посткомуністичної влади //Українська державність у ХХ столітті. /О.Дергачов – керівник авт.колективу – К.: Політична думка, 1996. – С.315, 316.

3.Альбер М. Капитализм против капитализма / пер. с фр. под ред. В.М.Гальперина – Спб.: Экономическая школа, 1998. – C.218.

4.Там само. – С.219.

5.Гелбрейт Д.К. Справедливое общество. Гуманистический взгляд //Новая постиндустриальная волна на Западе. Антология. /Под ред. В.И.Иноземцева - М.:Academia, 1996. – С.233.

6.Див.: Abrams K. Business and Government in America. Scribner’s encyclopaedia of government and Politics. Manuscript. – N.Y., 1991.

7.Лукашева Е.А. Социальное государство и защита прав граждан в условиях рыночных отношений //Социальное государство и защита прав человека. – М.:Российская Академия Наук, Институт государства и права, 1994. – С.5.

8.Туроу Л. Будущее капитализма. Как экономика сегодняшнего дня формирует завтрашний //Новая постиндустриальная волна на Западе. Антология. / под ред. В.И.Иноземцева– М.:Academia, 1996.– С. 201.

9.Гелбрейт Д.К. Цитована праця. – С.230.

10. Кликсберг Б. Преодоление догм и условностей //Латинская Америка. - 1998.- № 6. – С.82, 84.

11. Там само. – С. 82.

12. Див.: Wolfensohn J. P. El gaasto social es clave. – Clarin, Buenos Aires, –23.11.1996.

13. Володин А.Г. Гражданское общество и модернизация в России. Истоки и современные проблемы // Полис. – 2000. – № 3. – С.113.

14. Гутник В.П. Социальное государство: тупик или возможности обновления //Куда идет Россия? Трансформация социальной сферы и социальной политики. /Под. ред. Т.И.Заславской - М.: Дело, 1998. – С.16.

15.Баглай М.В. Капитализм и “социальная демократия”.- М.:Мысль,1970. – С.105.

РОЗДІЛ І. СТАЛИЙ РОЗВИТОК СУСПІЛЬСТВА: ТЕОРЕТИКО- МЕТОДОЛОГІЧНІ ОСНОВИ