4.6 Традиційні та нетрадиційні форми взаємодопомоги як різновиди саморегуляції суспільства

У всіх країнах існували традиційні форми допомоги. Вони існували і в Україні. З давніх давен допомогу ближнім надавали рідні, сусіди, члени сільських общин, монастирі. Це свідчить про те, що в суспільстві завжди існувала колективна солідарність і взаємодопомога. В ХVI ст. церковні братства, які крім того, що відстоювали православну віру, виконували багато інших суспільно значимих функцій. Вони створювали каси, кошти в які надходили із вступних і постійних внесків, а витрачались на допомогу членам братства, що перебували в скрутному становищі; створювали шпиталі, притулки, школи. В Росії в 1896 р. було 1404 благочинних товариств і 3555 різних благочинних закладів, більшість з яких виникла в другій половині ХIХст. Це були будинки працелюбства”, народні читальні, шпиталі, дитячі притулки, дешеві їдальні і квартири. Ці заклади фінансувались в значній мірі за рахунок благодійних пожертв [78]. В інших країнах також існували різні форми взаємодопомоги. В 1801р. була опублікована робота англійського публіциста Ф.М.Ідена “Дослідження товариств взаємодопомоги”. По його даним, в 1793р. в Англії і Уельсі діяло 7200 товариств взаємодопомоги, які нараховували 648 тис. членів. В тому ж році держава прийняла акт про сприяння організації таких товариств.

Таким чином, традиційними інститутами, які підтримували індивіда в кризових життєвих ситуаціях, в доіндустріальному суспільстві були сім’я, община, церква. В індустріальному суспільстві їх вплив і значення дещо змінюється, хоча і нині вони продовжують відігравати важливу роль. Нові праві і неоконсерватори звинувачують соціальну державу в тому, що саме вона зруйнувала традиційні проміжні інститути, які сприяли збереженню автономності громадянського суспільства.

Це занадто просте пояснення процесів, що привели до зміни ролі традиційних інститутів в житті суспільства. Треба враховувати вплив всього комплексу факторів – економічних, соціальних, культурних, політичних і т.п. Наприклад, цілком зрозуміло, що в містах, а особливо в великих, не можуть існувати ті ж форми взаємодопомоги, які існували і нині існують (хоча і суттєво змінились) в сільських районах. В ХХ ст. Суттєво змінилась сім’я. Це лише на перший погляд вона є консервативним соціальним інститутом і мала б зберігати всі свої функції незалежно від економічного устрою чи політичного режиму. Але це не так – індустріалізація привела до переходу від сім’ї складної, в якій уживалось не одне покоління, до простої, нуклеарної сім’ї, яка складається лише з двох поколінь – батьків і їх дітей. Саме така сім’я є найбільш пристосованою до умов індустріального суспільства, бо вона є більш мобільною ніж патріархальна сім’я. Структурні зміни в виробництві вимагають переміщення робочої сили по території, а це складно зробити, якщо в сім’ї є непрацездатні люди похилого віку.

Таким чином, індустріалізація і урбанізація привели до дроблення складних сімей, що позначилось на родинних зв’язках. Нуклеарна сім’я в дечому поступається складній сім’ї. Це і втрати в вихованні підростаючого покоління, і більш обмежені можливості взаємодопомоги в складних життєвих ситуаціях. Як говорить Р.Інглегарт, для того щоб можна було відкрити шлях модернізації, прийшлось піти на руйнування певних компонентів традиційної системи цінностей. Прийшлось сильно обмежити і таку традиційну доброчинність як безоглядна допомога своїм рідним. В сучасному бюрократичному суспільстві непотизм стає одним із гріхів [79].

Держава змушена в умовах індустріального суспільства створювати спеціальні служби, які надають соціальні послуги населенню, здійснюють соціальний захист громадян. О.Гьоффе пише, що сучасне суспільство стає віртуозом в організації почуття солідарності і саме у такий спосіб витісняє альтернативну здатність – вільне почуття солідарності, щедрість як особисту позицію. Він вважає, що потрібна рівновага між вільним і організованим почуттям солідарності [80]. З цим не можна не погодитись.

“Природні джерела допомоги” – допомога родичів, друзів, сусідів не зникли. Але не завжди можна розраховувати на отримання допомоги від найближчого оточення, як раз в цьому випадку і потрібні державні соціальні служби. Як правило, неформальна допомога достатня тоді, коли проблема не є дуже складною. Хоча модернізація суттєво вплинули на соціальне оточення людини, все ж значення неформальної допомоги залишається дуже великим. До традиційних, як то община, сім’я і т.п. форм організації людей, які надавали допомогу ближньому, добавились нові – благодійні добровільні організації, групи взаємодопомоги, і т.д.

Община як форма самоорганізації людей існує і сьогодні. В деяких гірських районах Швейцарії ще і в ХХ ст. члени сільської общини на сходах вирішували господарські питання, а також питання про надання допомоги. Територіальна община є сукупністю людей, які мають спільне постійне місце проживання, залежать один від одного в повсякденному житті і здійснюють багато видів діяльності ради задоволення спільних економічних і соціальних інтересів. Відносини в общині характеризуються прямим характером, будуються на взаємності. В ідеалі взаємовідносини між членами общини носять характер дружби, що крім іншого передбачає матеріальну взаємодопомогу. Для стабільності общини потрібна приблизна економічна рівність. Ця рівність, на думку М.Тейлора, необхідна умова виживання общини. Він також вказує на те, що більшу частину свого історичного шляху людство пройшло будучи організованим в архаїчні общини. Сьогодні існує тенденція до їх відтворення. Тейлор розглядає два типи сучасних общин – “монастирські”, в них зв’язки дуже стійкі; часткові – кооперативи, сусідські общини і т.п. Є такі, які створюються для спільної діяльності, взаємодопомоги, самоуправління [81].

Сучасні общини є одним із видів спільнот, що грають важливу роль в створенні соціального капіталу і формуванні “культури об’єднання”. Про різноманітність общин, що існують в наш час говорить і М.Новак. Він називає таку общину, як колеги, які об’єднанні єдиною ціллю. Виконання робіт вимагає довгострокового співробітництва між колегами, формування команди. Ні індустріалізація, ні урбанізація не знищили і багатолітньої дружби. Новак, говорить, що і американці, незважаючи на мобільність, як і раніше прив’язані до сім’ї, приймають участь у суспільному житті, різних добровільних об’єднаннях. Сьогоднішня община – це не закриті сільські общини часів Середньовіччя, які вимагали від учасників згоди в питаннях віри, світосприйняття чи розуміння дійсності. В нинішніх общинах – “братствах” не обов’язково притримуються однакових поглядів [82].

Соціальна держава не знищила традиції вільного об’єднання людей, співробітництва. Новак вважає, що плюралізм виховує терпимість, прищеплює навички співробітництва і взаємної допомоги. Економічна система демократичного капіталізму формує новий тип общини [83]. До цього слід би було добавити – демократичний капіталізм в поєднанні з соціальною державою.

Нові форми взаємодії, взаємодопомоги часом описують за допомогою понять “громадянська участь”, “соціальний капітал”. Громадянська участь – участь в різних організаціях, яка неможлива без довіри. Довіра є необхідною умовою спільної діяльності. Дослідження, що проводились в європейських країнах з середини 70-х рр. по середину 80-х рр. ХХ ст. в рамках програми “Євробарометр” показали, що існує певний зв’язок між економічним процвітанням і рівнем задоволення життям, а також міжособовою довірою. Західні німці, британці, датчани більше ніж інші європейці довіряють іншим. На думку Інглегарта, на формування довіри впливає багато факторів. Міжособова довіра відображає весь історичний спадок суспільства, причому його політичні інститути, вважає Інглегарт, грають роль всього лише одного із багатьох факторів [84].

Ф.Фукуяма визначає довіру як очікування того, що члени співтовариства завжди будуть готові до чесного співробітництва у відповідності до загальновизнаних норм [85]. Від наявності цінностей, які розділяють всі, від готовності підпорядкувати індивідуальні інтереси груповим, залежить стабільність суспільства. Довіра створює певний суспільний клімат, що впливає на розвиток суспільства, його сталий розвиток. Чим вища міра довіри, тим кращі умови для сталого розвитку. Договорів, законів недостатньо для стабільності суспільства, потрібна ще і довіра. Саме довіра в високорозвинених країнах є основою формування нової общинності.

Прикладом такої общинності є американські ком’юніті (в Італії, Франції в кінці ХХ століття також виникло безліч таких форм соціальності). Ком’юніті представляють собою соціальний капітал, який впливає на економічне процвітання. Існує взаємний вплив: з одного боку, тривале економічне процвітання веде до зростання довіри між людьми, а з іншого – довіра впливає на соціальне життя, на ефективне самоуправління, економічне процвітання.

Ком’юніті можуть бути двох видів: 1) різні мікросоціальні утворення, добровільні об’єднання, які виконують перш за все функцію компенсаторно-охоронну і інноваційну, а також адаптивну функцію, так як вони швидше ніж інші структури реагують на зміни, що відбуваються в суспільстві, на нові потреби і інтереси членів груп; 2) локальні спільноти – сільські, міські, які виникають на ґрунті місцевого самоврядування.

Ідеологи комунітаризму розглядають ком’юніті як оптимальне для індивіда соціальне середовище. Чому ж в кінці ХХ століття поширюються відносини, які Тьонніс називав общинними, такими, що базуються не на розрахунку, а на прихильності? Існує думка, що виникнення нових форм общинності є реакцією на неоліберальну індивідуалістичну культуру, “культуру роз’єднання”, яка переважала в 70-80-і роки ХХ ст. Західне суспільство втомилось від індивідуалізму, сформувалась потреба в спільності, в неструктурованому об’єднанні. Рух, що привів до створення неструктурованих, не бюрократизованих структур, нерелігійних спільнот, виник „знизу”.

Для ком’юніті характерні горизонтальні відносини (незалежно від того чи вони виникають при церкві як церковні парафії, чи по місцю проживання, чи це є клуби за інтересами). Комунітаристи говорять, що ком’юніті є тим середовищем, яка забезпечує особистості свободу. Вони вважають, що неструктуровані спільноти при умові їх правового регулювання створюють саморегульовані механізми захисту автономії особистості. А от відсутність таких механізмів приводить до посилення контролю з боку держави і інших бюрократичних структур. Ком’юніті є посередником між особистістю і макросоціумом. Теоретики комунітаризму говорять, що нова соціальність поєднує інтереси особи і групи, індивідуалізм і солідарність. А. Етционі вважає, що в західних країнах настав час укріплення загальних цінностей і встановлення нових меж особистій автономії [86]. Дехто з комунітаристів вважає, що нині вже не суспільство представляє загрозу автономії особистості, а воно саме потребує захисту від автономних особистостей. Вони говорять про гіпертрофію індивідуальної автономії, що є наслідком тих процесів, що відбувались в рамках модернізації, зокрема розвиток знань і перетворення їх в основний виробничий ресурс робить особистість більш незалежною від суспільства. Це приводить до дезінтеграції, а значить виникає небезпека стабільності. Крім цього демократизація суспільства, зокрема розширення прав етнічних груп, привела до зростання націоналізму і загострення етнічних конфліктів. Комунітаристів турбує втрата соціальної відповідальності, яка може привести до дезінтеграції суспільства. Парсонс в свій час відмічав, що дезінтеграція є причиною аномії, а значить і девіацій. Це дійсно дає привід для хвилювання. Змінити ситуацію, на думку комунітаристів, можна установивши баланс між індивідуальними та колективістськими цінностями. Але, як відмічає М.Новинська, ідеологи комунітаризму хоч і проголошують принцип збереження балансу між індивідуалістичними і колективістськими цінностями, але порушують баланс на користь останніх. Доказом цього є намагання А.Етціоні десекралізувати прайвесі – структуроутворюючу норму західної ментальності – пріоритет права на захист приватного життя від втручання ззовні, перш за все суспільства і держави [87]. В книзі Етціоні “Межі прайвесі” говориться про необхідність обмеження дії прайвесі і позбавлення цієї норми її апріорно привілейованого статусу в західному суспільстві [88].

Комунітаристи дали нове життя, модернізували деякі “ліві” цінності, такі як соціальна справедливість, солідарність, соціальна відповідальність. А.Етціоні писав, що в 80-і роки індивідуальний інтерес і користолюбство були возведені в ранг громадянської чесноти, вважалось, що економіка буде процвітати, якщо кожний стане турбуватись про себе. Але тепер уже очевидно, що суспільство не може функціонувати, керуючись таким егоцентричним принципом [89]. Соціологічні дослідження показують, що ті, хто розділяє ідеї комунітаризму, самі входять в ком’юніті, в основному є електоратом лівих партій.

Ідеологія комунітаризму в 90-х роках ХХ ст. Поширилась в країнах Західної Європи. Виникнення комунітаризму як ідейно-теоретичної течії пов’язують із появою в США руху інтелектуалів начолі із Етціоні, що носив назву “комунітарна сітка” та виходом в світ журналу “Відповідальна ком’юніті: права і обов’язки”. Згодом була вироблена комунітарна платформа і комунітаризм став предметом широкого вивчення і обговорення. Комунітаризм став і об’єктом критики – в першу чергу консерваторів як прихильників порядку і ліберартистів як захисників необмеженої свободи. Комунітаристи вивчають проблеми збереження порядку і стабільності. На їх думку комунітарний порядок не можна встановити шляхом примусу, чи економічного стимулювання, а лише на основі базових моральних цінностей, які поділяють члени суспільства. Хоча вони не заперечують існування різних цінностей, норм, визнають їх легітимність. Комунітристи вважають, що удосконалення особи є умовою перебудови суспільства. Але підкреслюють, що самовдосконалення особи може забезпечити покращення суспільства лише при умові дії індивіда через посередництво соціальних груп. А.Етціоні формулює комунітарну парадигму так – в комунітарній парадигмі, хорошим слід вважати таке суспільство, в якому процвітають як суспільна доброчинність, так і права особистості. Хорошому суспільству необхідна підтримка рівноваги між порядком і індивідуальною автономією, а не переважаюче виділення однієї з цих цінностей.

Комунітаристами розглядається і питання взаємовідносин ком’юніті і держави. Держава, як вони вважають, не має права втручатись у внутрішні справи ком’юніти, за винятком порушення ними законів, епідемій тощо. Державу загального добробуту вони критикують, пропонують в якості альтернативи створення державної системи стимулювання соціальної відповідальності бізнесу.

Як бачимо, існують різні теорії, в яких відображаються тенденції в розвитку нових форм соціальності. Не завжди пояснення процесів, що відбуваються в суспільстві, є незаперечними. Але очевидним є те, що суспільство в умовах соціальної держави не втратило здатність до виявлення солідарності, взаємодопомоги, просто форма їх виявлення змінилась.

Нині діяльність груп взаємодопомоги різнопланова. Деякі із них намагаються впливати на законодавство, попередньо привернувши увагу до проблем, які зачіпають інтереси членів цих груп. Але більшість груп не обмежується якимось одним видом діяльності. В соціальних державах існують групи взаємодопомоги непрацездатних; тих, хто втратили близьких людей; групи допомоги тяжкохворим і т.п.

Держава не може та і не повинна намагатись вирішити всі соціальні проблеми. Цілком можливе знаходження нових форм допомоги, які можуть надавати недержавні фонди, організації.

Самодіяльні групи взаємодопомоги мають певні переваги перед офіційними державними організаціями. Вони більш мобільні в наданні допомоги, не мають, як правило, ієрархічної структури, рішення приймають найчастіше шляхом консенсусу. Хоча в США, наприклад, є групи, які керуються центральними органами, що діють на загальнонаціональному рівні. Якщо існують національні організації взаємодопомоги, то тоді місцеві організації їм підпорядкуються, стають їх філіалами. Такі філіали мають певні переваги перед автономними організаціями, бо їм надається консультативна допомога, для них часом розробляють програмні документи, вони отримують спонсорську допомогу, технічну підтримку. В США групи взаємодопомоги об’єднуються, створюючи коаліції та конфедерації організацій з однаковими програмами. Призначення таких об’єднань полягає в кращому вирішенні організаційних питань, проведенні спільних заходів. Хоча все ж більшість організацій взаємодопомоги є автономними.

В групах взаємодопомоги існують общинні стосунки. Кожна людина почуває себе в більшій безпеці так, як до неї виявляють увагу, підтримують. Якщо необхідно, то надається і матеріальна допомога. Особливістю такої допомоги є те, що її надають ті, хто самі стикались з такими ж проблемами і тому вони краще розуміють ситуацію, спроможні проявити емпатію, вільні від стереотипів, що існують в суспільстві по відношенню до тих, хто не досяг успіху у житті. Стигматизація (наклеювання ярликів) викликає відповідну реакцію у тих, кого це стосується. Це ускладнює вирішення соціальних проблем. Ось чому соціальна держава, завдання якої полягає у створенні умов існування гідних людини, сприяє розвитку добровільних груп взаємодопомоги, намагається так впливати на ці групи, щоб зробити допомогу, тим, хто її потребує, більш ефективною. З іншого боку, існування добровільних благодійних організацій, груп взаємодопомоги дозволяє зменшити державні витрати на соціальні потреби, що набуває особливого значення в умовах економічного спаду, як це було в 70-80-і рр. ХХ ст. в розвинених країнах Заходу.

Розширення соціальної допомоги, що надавалась добровільними організаціями, дозволило зберегти необхідний рівень соціального обслуговування і соціального захисту. Хоча економічна ситуація змінилась, але і сьогодні в державних соціальних службах працюють добровольці, кількість яких зростає. В США, за даними інституту Геллапа, в 1981р. загальна сума виконаної добровольцями роботи становила 65,5 млрд. доларів. В 1981 р. в США було 84 млн. добровольців, а в 1983 вже 92 млн. [90]. Згідно з статистичними даними, в 1999р. волонтерами в США було 56% дорослого населення. Волонтерська робоча сила еквівалентна більш ніж 9 мільйонам працівників, зайнятих повний робочий день, вартістю 225 млрд. доларів. Серед волонтерів багато людей похилого віку (43% від 75-ти років і більше). Існує і сімейне волонтерство. У більш ніж третини американських родин (36%) сімейне волонтерство є частиною родинного життя. Цей показник однаковий і для молодих сімей і для “старих” сімей. Половина дорослого населення США (51,4%) займається волонтерською діяльністю зі своєю родиною кілька разів на рік і частіше. А близько п’ятої частини американців займається волонтерською діяльністю з родиною щотижнево або частіше. Найважливішими мотивами, що спонукають займатись волонтерською діяльністю, опитані називають: 86% – співчуття до тих, хто потребує матеріальної допомоги; 72% – зацікавленість в діяльності чи роботі; 70% – це дає можливість поглянути на світ під іншим кутом зору [91].

Волонтери в США фінансуються з державного бюджету та координуються державними органами. Така діяльність офіційно оформляється. Урядові волонтерські програми забезпечують створення постійних робочих місць у сфері надання послуг. Приблизно 26% всіх волонтерів США працюють в державних установах. Їх праця дорівнює праці 2,3 млн. постійних штатних працівників. В 1992 році волонтерська праця в державному секторі США була оцінена у 55 трл. доларів. В Місцевих органах державної влади використовується 76-81% волонтерської праці, в державних установах – 11-17%, в федеральних державних установах – 6-9% [92].

Відносини самодіяльних груп і офіційних органів соціальної служби досить складні. Не завжди добровільні групи погоджуються з тими формами співробітництва, які пропонують соціальні працівники. Як правило, співпраця є корисною тоді, коли існують партнерські стосунки. Нині можна виділити чотири форми співпраці соціальних працівників і груп взаємодопомоги: соціальні працівники виступають ініціаторами створення груп взаємодопомоги для вирішення певних проблем тих, хто до них звертається; соціальні працівники надають консультації; соціальні служби можуть виявляти людей, які потребують допомоги груп і направляють їх у ті групи, які можуть допомогти вирішити саме ті проблеми, з якими людина зіткнулась; соціальні працівники працюють в консультативних радах.

Кожна добровільна організація розробляє свою методику вирішення проблем. Форми допомоги можуть бути різні – взаємна критика, обмін досвідом, проведення навчань, пов’язаних з певною проблемою, що є спільною для всіх членів організації. Деякі організації навіть на спеціальних курсах готують своїх членів для добровільної роботи з населенням. Останнім часом в західних країнах, в тому числі і в США, зросла кількість добровольців серед підлітків. Таке явище в суспільному житті, як добровольці, свідчить про існування певної культури, а саме солідаристської культури. Добровольці стали невід’ємною частиною американського суспільства. Вони займаються збиранням пожертв, які направляють на благочинність; обслуговують тих, хто не може обійтись без сторонньої допомоги; приймають участь у групах взаємодопомоги; борються за громадянські права, здійснюють тиск на владу у період розробки певної політики, інформують громадськість про виконання державних програм, недоліки в роботі державних органів.

Добровольці продовжують традиції взаємодопомоги, які мають багатовікову історію. У добровольців різні особисті мотиви громадянської активності, але всі вони грають дуже важливу роль у суспільстві – збільшують соціальний капітал.

В США в 1981р. існувало 300-350 місцевих бюро добровольців, 25 центрів добровольчих дій на рівні штатів, від 50 до 75 місцевих коледжів і університетів викладали курс по основах добровольчої роботи, в стількох же середніх школах теж викладався такий курс. Від 400 до 450 коледжів і університетів здійснюють обмін інформацією про добровольчу діяльність, добровольчі програми існують в церквах і синагогах [93].

Викладання в школах соціальної роботи теорії добровольчої діяльності дозволило підготувати соціальних працівників, що вміють залучити добровольців до вирішення складних соціальних проблем. Міністерство охорони здоров’я і соціальних служб, житлового будівництва та інші отримали законне право заохочувати добровольчу діяльність.

В 80-і р. ХХ ст., коли суттєво скоротились витрати федерального бюджету в США на соціальні потреби, влада закликала вступати в ряди добровольців соціальної роботи. Це привело до збільшення кількості добровольців. Хоча зменшення державного фінансування все ж відчутно позначилось на соціальному обслуговуванні і збільшення приватних пожертв не могли суттєво вплинути на ситуацію.

Звернення президента Рейгана до народу з закликом вступати в ряди добровольців свідчив, що і неоконсерватори не полишили турбуватися про соціальний захист населення, але економічна криза змусила змінити підходи до вирішення цієї проблеми. В таких умовах відбувся певний перерозподіл відповідальності за вирішення соціальних питань між державою і суспільством. Часом обставини змушують державу передавати частину своїх функцій по соціальному захисту населення самому населенню, розраховувати на самодопомогу і взаємодопомогу.

В Німеччині вже давно офіційно проголошений принцип субсідіарності. Без проголошення він де-факто діє в інших соціальних державах. Це принцип допомоги “знизу – вверх”, а не навпаки. Законодавство ФРН передбачає, що ті, хто перебуває в складній життєвій ситуації, має використати в першу чергу власні можливості виходу з неї, а також прийняти допомогу сім’ї, опікунів тощо. По-друге, допомога може надаватись спонсорами. Законодавство фіксує умовний пріоритет недержавних благодійних організацій перед державними. Але все ж за державними органами зберігається “загальна відповідальність”. Це означає, що якщо допомога не надається людині ні родичами, ні благодійними організаціями, тоді держава має сприяти поліпшенню становища того, хто переживає складну життєву ситуацію.

При допомозі недержавних організацій можна в певній мірі вирішувати і таку складну проблему, як безробіття. Наприклад, як це робиться в ФРН. В цій країні на протязі вже досить тривалого часу існують групи взаємодопомоги безробітних. Вони фінансуються в рамках програми по працевлаштуванню, створюючи ніби додатковий ринок праці.

На малих підприємствах, створених цими групами, працевлаштовуються безробітні, що втратили роботу, а також хатні робітниці, пенсіонери. Враховується те, що люди, які давно втратили роботу, або ж люди похилого віку не можуть працювати повний робочий день, їм потрібний час для адаптації до робочого ритму. Тому певний час робочий день на таких підприємствам коротший за звичайний. Такі підприємства користуються пільгами. Як правило, вони отримують матеріали для забезпечення роботи по зниженим цінам і т.п. Оплата праці на таких підприємствах, звичайно ж, невисока, але значення їх велике, бо вони дають можливість не тільки заробити кошти для існування, а й сприяють інтеграції людини в суспільство, її ресоціалізації, зменшують кількість маргіналів.

В ФРН багато безробітних і серед тих, хто має вищу освіту, наприклад, серед вчителів. Часто робочий стаж безробітних не дозволяє їм отримувати допомогу по безробіттю. В цьому випадку вони отримують лише невелику соціальну допомогу. Покращити становище безробітних вчителів в якійсь мірі дозволяють спеціально створені школи, які займаються лише репетиторством. Крім цього безробітні вчителі Німеччини об’єднуються в організацію “Взаємодопомога педагогів активістів”.

В ФРН нині існує шість великих благодійних спілок. Деякі з них виникли ще на початку ХХ ст., як, наприклад, Робітнича благодійна спілка (виникла в 1919р.). Крім цієї спілки існують Німецька благодійна спілка “Каріта”, Німецька паритетна благодійна спілка, Німецький Червоний Хрест, Благодійний центр євреїв Німеччини, Діаконічеський фонд євангелістської церкви Німеччини.

Найбільшою серед них є Робітнича благодійна спілка. Вона приймає участь в розробці соціального законодавства, відстоює право на працю, соціальне забезпечення, збереження суспільної стабільності. Робота, яку виконує ця спілка, багатогранна – починаючи із збору та надання інформації по питаннях соціальної роботи і закінчуючи наданням допомоги у всіх сферах соціальної роботи. Якби робота цієї спілки обмежувалась лише наданням інформації, то і це б було дуже важливо, бо, як показують опитування, ті, хто отримує соціальну допомогу часто не знають, що крім місячної регулярної допомоги, вони мають право в певних випадках на отримання грошей на житло і опалення, можуть розраховувати на зменшення плати за телефон, отримання одноразової допомоги. Державні соціальні служби часто про це не повідомляють.

Названі шість благодійних спілок в Німеччині часто називають “третім сектором”. Незважаючи на існування такої системи соціального захисту, що поєднує зусилля і державних і недержавних органів, не всі в країні задоволені нею. В Німеччині існує практика примушування до суспільно корисної діяльності тих, хто отримує допомогу. Організовує роботи комунальний відділ місцевих органів влади і із комунальних фондів виплачується заробітна плата, яка визначається в трудових угодах. Держава пояснює необхідність такої практики тим, що це дає можливість зберегти трудові навички, дати роботу тим, хто цього бажає. В даному випадку соціальна держава намагається впливати на виховання з тим, щоб зменшити поширення в суспільстві патерналізму і споживчих настроїв.

Як бачимо, на прикладі ФРН, в соціальних державах немає монополії держави в соціальній сфері. У Великобританії, Франції, Італії та інших державах допомогу тим, хто її потребує надає не тільки держава, а й благодійні організації. В Італії, наприклад, багато соціальних інститутів було в ХIХ ст. створено церквою. Зараз вони відносяться до державного сектору, правда, лише формально – ними і понині опікується церква.

Від держави залежить те, які умови будуть створені для розвитку взаємодопомоги: держава може зменшити обмеження добровольчих організацій, в тому числі відмінити заборону роботи добровольців в державних організаціях; держава може укріпити добровольчі організації за допомогою податкової політики; державні служби можуть використовувати ідеї, досвід накопичений добровільними організаціями; держава може визнати право добровольчих організацій займатись лобістською діяльністю.

Соціальна держава за десятиліття свого існування виховала певне відношення в суспільстві до соціальних проблем, легітимізувала їх, тобто сприяла визнанню важливості вирішення цих проблем. Робота в добровольчих організаціях, групах взаємодопомоги і т.п. дає можливість виявити альтруїзм, ослабити напругу в суспільстві, набути навички самоорганізації, зменшити патерналізм. Отриманий досвід в подібних організаціях формує громадянську свідомість, збільшує кількість людей, які стають активними суб’єктами політики, здатними захищати, відстоювати свої права.

Джерелами фінансування некомерційних благочинних організацій є не тільки пожертви, а й державна допомога, плата за надання послуг, членські внески, надходження з різних фондів, від корпорацій, релігійних організацій. Але найбільша частка коштів – це державні дотації. Все ж неофіційна допомога має обмежені матеріальні можливості і в багатьох випадках вона стає можливою, коли знайдені офіційні джерела фінансування. Тому зменшення державних дотацій в роки кризи означало і кризу цих організацій. Це привело до зростання ролі самодопомоги, комерціоналізації благочинності.

Робота недержавних організацій по наданню соціальних послуг вважається суспільнокорисною, тому ці організації можуть розраховувати на фінансову допомогу не тільки держави, але й світових фінансових організацій, наприклад, можуть отримати підтримку Світового банку на розвиток суспільнокорисних проектів (освіта, охорона здоров’я, працевлаштування тощо). Не завжди благодійні організації є насправді такими. Іноді зустрічаються і такі “благодійні” організації, які прикриваючись доброчинною діяльністю, отримують пільги від держави, переслідують при цьому свої власні інтереси. Вони в певній мірі шкодять соціальному захисту населення, так як займають місце дійсно благодійних організацій.

Але не дивлячись на те, що завжди існує небезпека появи “фальшивих” благодійних організацій, держава не має права відмовлятись від підтримки неурядових організацій, які надають соціальну допомогу населенню і тим самим зменшують тиск на державу.

На Україні держава мало допомагає таким організаціям. Державні службовці пояснюють це не лише обмеженими фінансовими можливостями, але й тим, що не існує механізму визначення суспільнокорисної діяльності, немає механізму регулювання виконання соціальних послуг. Ці проблеми треба вирішувати як можна скоріше, вивчаючи досвід соціальних держав.

Таким чином, хоча різні моделі соціальних держав і відрізняються співвідношенням ринкових і державних механізмів реалізації соціальної політики, але великого розриву в рівні соціального забезпечення, положенні осіб найманої праці немає, як і в можливостях попередження конфліктів.

Нині бідність є однією з найбільших загроз сталому розвитку. В соціальних державах досягнуті значні успіхи в боротьбі з бідністю. Використовуються два основні методи вирішення цієї проблеми: перерозподіл прибутків і підвищення трудової активності населення. Поєднання цих двох методів дає найкращий результат. В соціальних державах існують системи підтримки доходів, які постійно удосконалюються.

Регулювання ринку праці є одним із основних напрямків роботи держави. Як показали дослідження, неокласична і неокорпоративна модель регулювання ринку праці мають свої переваги і недоліки. Пенсійні реформи, що були проведені в соціальних державах в кінці ХХ ст. теж певною мірою покращують ситуацію на ринку праці, сприяють скороченню пропозиції робочої сили.

Соціальне страхування є важливим інструментом перерозподілу і формування суспільства сталого розвитку. Соціальне страхування створює відчуття захищеності. Це впливає на соціальні відносини, адже потреба в безпеці є однією із найважливіших потреб людини.

Технології узгодження інтересів, залучення суспільних, недержавних організацій до вирішення соціальних проблем сприяють формуванню нової форми общинності, збільшенню соціального капіталу і тим самим створюють основу для сталого розвитку.

Існує ряд передумов виникнення соціальної держави. В наступному розділі будуть розглянуті теоретичні, духовні, соціально-політичні передумови становлення соціальної держави.

РОЗДІЛ V. ПЕРЕДУМОВИ ВИНИКНЕННЯ СОЦІАЛЬНОЇ ДЕРЖАВИ