3.2 Демократія і стабільність в соціальній державі

Соціальні держави є демократичними. Хоча в них існує велика концентрація влади, що є наслідком технічного розвитку, формування інформаційного суспільства – уряд задля більш ефективного управління має доступ до інформації, що стосується різних сфер життя. Одночасно контроль за владою здійснює суспільство. Контроль влади, тиск на неї з боку різних груп є однією з основних ознак демократії. В соціальній державі існують різні посередницькі інститути, що претендують на допомогу і фінансування з державного бюджету. В якій же мірі демократія служить стабільності цих держав? Існують різні думки щодо можливостей демократії забезпечити стабільність суспільства. П.Бергер пише, що за своїм характером сучасна демократична держава – це гігантський механізм, який наділяє правами на допомогу. Він ставить питання – чи не приведе це до глибшого втручання держави в економіку, зменшення економічної ефективності і національного багатства, ускладнення фінансування визнаних прав на допомогу і нарешті до ще більшого втручання в економіку [10]. А.Сіленко вважає, що задача збереження стабільності за демократичного режиму полягає не тільки в тому, щоб забезпечити баланс сил та інтересів в суспільно-політичній сфері, але і зберегти повноцінну демократичну систему. Вона відмічає, що в сучасній західній політології все більшого поширення набувають ідеї “делегітимації” демократичних режимів і послаблення їх здатності зберігати стабільність [11].

Розуміння демократії за час існування цього поняття змінювалось не раз. В стародавній Греції такі видатні філософи як Сократ, Платон, Аристотель вважали демократією неправильною формою правління. Сучасні вчені також відмічають ряд недоліків та обмежень демократії. Досить поширеною є думка про те, що демократія всього лише краща з гірших форм правління. Шумпетер до обмежень демократії відносить надання права стати виборцями лише особам визначеного віку. Якщо суспільство визнає законність цих та інших обмежень, то державу не можна назвати недемократичною [12]. Шумпетер робить висновок, що зв’язок між демократією і свободою, очевидно, значно складніший, ніж ми звикли вважати (до категорії обмежень сумісних з демократією можуть потрапити обмеження на підставі економічного статусу, релігії та статі) [13]. Дехто вважає демократію загальновизнаним благом. Шумпетер називає демократію політичним методом, тобто певною системою інституцій для прийняття політичних (правових та адміністративних) рішень. Тому, на його думку, вона не може бути самоціллю [14].

Демократія може вважатись дієздатною, розвинутою, ліберальною, консолідованою лише при наявності певного набору інститутів – перш за все незалежної системи судів, громадянського контролю над пресою та армією, який можливий тоді, коли існує розвинуте громадянське суспільство. Інакше громадянин буде залежним від держави. Розвинена, консолідована демократія має ряд ознак: реальна влада передається виключно виборним суб’єктам політики, існує жорсткий парламентський контроль над виконавчою владою, непередбачуваність виборів та реальна можливість опозиції прийти до влади, гарантії прав меншин, наявність різних каналів артикуляції інтересів соціальними групами, необмежений доступ до альтернативних джерел інформації, політична рівність всіх громадян, гарантії прав і свобод людини, захист від втручання у внутрішнє життя з боку держави і недержавних організацій і т.п.

Західні неоплюралісти (Р.Даль, Ч.Ліндблом, Є. Нордлінджер та інші) розглядають державу як структуру, що управляється різними центрами впливу і влади. Така структура буде тим більш стійкою, чим більш збалансовані в ній розподіл, сегментація і секторизація, дисперсія влади. Вони вважають балансування владних воль безперервним процесом. Влада в таких суспільствах багатолика, а держава не ослаблює, а зміцнює плюралізм. Сила держави в концентрації влади в руках багатьох, хоча і не у всіх [15].

Існує багато теорій демократії – крайня і помірна (за визначенням Аристотеля), ідентитарна, тоталітарна демократія і ліберальна, конкурентна, плюралістична, со-суспільна демократія і т.д. Ідентитарну демократію часом називають тоталітарною. Як писав Шумпетер: “..наївно вважати, що в умовах автократії демократичний процес повністю припиняється чи що в автократа ніколи не виникає бажання діяти відповідно до волі народу чи підкоритися їй [16].

Р.Даль звертає увагу на певну умовність положення про управління більшості при демократії, адже послідовне використання того принципу, що більшість повинна бути суверенною у всіх суспільнозначимих питаннях на практиці означає те, що отримати схвалення всього запропонованого від кожного громадянина неможливо, за винятком особливих випадків. Він говорить і ще про одну проблему, що виникає при демократії – проблему більшості-меншості. Можливо хто-небудь і прийме спокійно перспективу перебувати в меншості, але лише до тих пір, як вважає Даль, поки будуть вирішуватись несуттєві питання. Тривале схвалення принципу управління більшості вимагає від усіх громадян високої міри консенсусу. Даль робить припущення, що по мірі утвердження в людському співтоваристві різних переконань менш ймовірним стає схвалення людьми принципу більшості. Хіба що суспільство використає якісь із відомих шляхів досягнення гомогенності.

Слід зауважити, що сьогодні держави не можуть переслідувати меншість, що не згодна з більшістю, використати остракізм і т.п. без риску потрапити в ізоляцію тому, що на захист прав людини виступають впливові міжнародні організації, які можуть застосувати санкції до порушників уставу цих організації, підписаних міжнародних документів по правам людини. Інший аспект цієї ж проблеми – чи надавати можливість самій меншості вирішувати, наприклад, чи залишатись в даній державі чи відділятись. Зрозуміло, що не слід очікувати, що більшість погодиться з втратою частини території держави. Це питання і понині залишається невирішеним і надзвичайно гострим. Сепаратизм, як свідчить історія, це шлях до громадянської війни.

Принцип більшості може породжувати конфлікти, якщо в суспільстві не буде існувати консенсусу щодо цього принципу, він не буде легітимним, якщо права та інтереси меншості не будуть поважатись. Якою ж є демократія в соціальній державі? Те, що ці держави є правовими означає, що права громадян гарантовані, а влада є контрольованою. Демократію в цих державах називають консенсусною і стабільною.

Основи стабільності демократичних форм правління є предметом дослідження в соціальних державах. Цікавою є робота І.Шапіро “Переосмислюючи теорію демократії”, в якій автор піднімає ряд дуже важливих питань щодо передумов демократії, факторів, що обумовлюють її стабільність (інституційних, економічних, культурних). Він не перший звернув увагу на ці проблеми. В 80-90-і роки ХХ ст. ця проблема була однією з найбільш актуальних. (Часто її називають “вічно актуальною” проблемою).

Існують різні погляди на те, які фактори впливають на стабільність демократії. Дехто пов’язує існування демократичного режиму з капіталістичною соціально-економічною системою. Наприклад, Белл пише, що капіталізм і демократія з’явились разом, знайшли спільне обґрунтування в філософському лібералізмі [17]. Капіталізм вважається “демократичним” так, як йому властива конкуренція, автономія індивіду, розподіл влади в суспільстві (Хайєк, Шумпетер, Б.Моор, Й.Тейбор).

Ті, хто пов’язує демократію з капіталізмом часто вважають, що демократія має привести і до економічного процвітання. Хоча насправді демократія не гарантує економічного процвітання. Демократичний режим може в деяких випадках навіть перешкоджати проведенню економічних реформ в той час коли авторитарні режими можуть забезпечити високі темпи росту економіки. Так, в Чилі при авторитарному режимі Піночета добились самих високих темпів росту економіки в Латинській Америці. В Південній Кореї, Тайвані, Сінгапурі економічне процвітання відбулось в умовах закритого суспільства, в той час коли демократична Індія є країною економічно низькорозвиненою. З іншого боку, одного економічного зростання також недостатньо для становлення стабільної демократії, але і економічна відсталість є також серйозною перешкодою в її становленні. Ця позиція не є незаперечною ще і тому, що не всі капіталістичні держави є демократичними.

Більш переконливою є концепція Р.Інглехарта, який доводить, що стабільна демократія є наслідком взаємодії економічних, політичних і культурних факторів. Він робить висновок, що економічне процвітання може забезпечити легітимність будь-якому режиму, але якщо економічний розвиток не буде супроводжуватись певними зрушеннями в соціальній структурі і політичній культурі малоймовірно, щоб ліберальна демократія могла утвердитись. На нашу думку, малоймовірно, що при вітсутності демократичної культури буде встановлена стабільна демократія.

Поняття “стабільна демократія” означає, що ця форма правління зберігається на протязі тривалого часу, що вона є легітимною. А от чи сприяє демократія стабільності суспільства? Як потрібні певні умови для збереження стабільної демократії точно так потрібні умови і для того, щоб демократія сприяла стабільності. Демократія сприяє стабільності хоча б тому, що владу, яка втратила легітимність, можна змінити не вдаючись до насильства. Італійський вчений Парето в теорії циркуляції еліт доказує, що “відкрита еліта” сприяє збереженню стабільності, тоді, коли “закрита еліта” з часом вироджується, перестає задовольняти підданих, бо вона не виконує належним чином свої функції. Тоді настає час контреліти, яка очолює революційний рух і займає місце попередньої еліти. Відкритість еліти як і відкритість суспільства передбачають існування демократичних механізмів формування влади, прийняття рішень. Демократичний механізм формування влади дозволяє легально боротись за владу, відстоювати свої інтереси, добиватись визнання їх правомірності і реалізації. Якби цього не було, то боротьба за владу велась би нелегальними методами, не виключено, що насильницькими.

Важливим кроком до відкритого суспільства було загальне виборче право. Принцип загального виборчого права проголошений в ХYІІІ ст. Визнання цього принципу було логічним продовженням боротьби за відміну привілей, за рівність всіх перед законом, яка велась в ХYІІІ ст. Вплинула на появу загального виборчого права і теорія народного суверенітету Руссо. На протязі ХХ століття відбувся перехід до ліберальної демократії, що означало надання права голосу новим групам населення. До першої світової війни жінки мали право голосу лише в чотирьох країнах, а до початку другої світової війни – в більшості країн світу незалежно від політичного устрою. На протязі минулого століття відмінялись чи коректувались в сторону зниження різні цензи – виборчий вік був знижений до 18 років, зменшені були цензи осілості і т.п.

Але існуюче виборче право і сама досконала виборча система не гарантують високий рівень політичної активності громадян. Мається на увазі не тільки активність під час виборів, а й в період між виборами. Нині в розвинених країнах світу і під час виборів активність громадян досить низька. Існують різні пояснення цього – дехто це пояснює розчаруванням громадян, невірою їх в можливість шляхом виборів вплинути на власне життя, інші пов’язують низьку активність з тим, що люди задоволені своїм життям, довіряють іншим, в тому числі довіряють іншим і в виборі представників в органи влади. Таким чином, право голосу може бути формальним, по-перше, тому, що політичний режим не дозволяє ним в повній мірі скористатись (маніпуляції, фальсифікація виборів, нагнітання страху і т.п.); по-друге, сам громадянин не усвідомлює того, що це право надає йому можливість впливати на владу, на задоволення власних інтересів.

Шумпетер перераховує ті умови, при яких воля громадянина per se є вартим уваги політичним фактором: кожен громадянин має чітко знати, що він обстоює; ця спрямована воля повинна здійснюватись через здатність спостерігати і правильно тлумачити факти, до яких є безпосередній доступ і критично аналізувати інформацію про факти, до яких такого доступу немає; на підставі цієї спрямованої волі та цих з’ясованих фактів мають бути зроблені ясні висновки щодо окремих питань [18]. Шумпетер підкреслює, що громадянин має робити висновки сам і незалежно від тиску соціальної групи та пропаганди [19]. Це ідеальний образ громадянина – істоти політичної.

Отже, відкритість еліти і відкритість суспільства є умовою збереження стабільності, так як сприяє попередженню насильницького захоплення влади. Відкритість суспільства неможлива без політичної активності мас. Але і в розвинутих демократичних країнах політична активність може знижуватись і однією з причин цього є зростання довіри в суспільстві. Далеко не всі громадяни демократичної держави є здатними аналізувати дії влади, контролювати її і т.д. Це негативно впливає на відкритість системи. Згідно з Міхельсом, психологічні фактори (апатія, пасивність більшості населення) наряду з технологічними пояснюють дію “залізного закону олігархії”.

З іншого боку, якби всі були ідеальними громадянами – активними, свідомими і т.п., то чи не привело б це до війни всіх проти всіх? Як можна уникнути конфліктів між вільними людьми з різними індивідуальними проявами волі? В демократичному суспільстві це серйозна проблема, яка може загрожувати стабільності. “Кожного разу, – пише Шумпетер, – коли індивідуальні вияви волі дуже різнитимуться між собою, не тільки можливо, а й вельми ймовірно, що вироблені політичні рішення не відповідатимуть тому, чого насправді бажають люди... Безвихідне становище або нескінченна боротьба, які спричинили б дедалі гостріше протистояння, були б найімовірнішим наслідком будь-якої спроби розв’язання питання демократичним способом” [20]. Можливо, побоювання є даремними, адже звичайному (не ідеальному громадянину), як відмічає знову ж таки Шумпетер, притаманне послаблене почуття відповідальності та брак результативного прагнення. Саме цим пояснюється його невігластво і брак розважливості у питаннях внутрішньої та зовнішньої політики [21]. На ці якості звертають увагу елітаристи від Сократа до Моски. (Хоча революціонери час від часу на практиці доводять можливість політичного виховання мас. Тривала робота по політичній соціалізації приводить часом до значних результатів. Прикладом цього являється ентузіазм, з яким робітники та інші “звільнені” верстви в Росії будували соціалізм в перші роки радянської влади. Хоча революції, на думку багатьох видатних вчених, є соціальною патологією).

Виявляється, що тоді, коли громадянин свідомо і відповідально, незалежно від інших приймає політичне рішення, виражає свою волю, виникає загроза стабільності, тому що це може привести до конфліктів з іншими. З іншого боку, громадянин пасивний і безвідповідальний також представляє небезпеку для стабільності суспільства. Ця небезпека не така помітна, вона пов’язана з безконтрольністю влади. Невирішені проблеми, незадоволені потреби рано чи пізно дадуть про себе знати. Тоді стає реальною можливість соціального вибуху. На нашу думку, можна погодитись із Шумпетером, що конкуренція структурно організована краща за анархію чи монополію влади, що є відповіддю на анархію [22].

Як же забезпечити стабільність суспільства в умовах політичної конкуренції, в умовах демократії? Ряд вчених пов’язують вирішення цієї складної проблеми із визначенням загального блага. Шумпетер відмічає, що для класичної доктрини демократії ХVІІІст. характерне розуміння демократичного методу як такої інституційної системи для прийняття політичних рішень, що працює для загального добра, даючи народові можливість самому розв’язувати питання через обрання індивідів, які на своїх зібраннях виконують його волю. Вважається, що загальне добро – це очевидний маяк для проведення певної політики, яку завжди легко визначити і сенс якої кожній нормальній людині можна показати, привівши раціональні аргументи [23]. Намагання пов’язати форми правління з ідеологією народовладдя в ХVІІ-ХVІІІ ст. Шумпетер пояснює тим, що в той час в країнах західної Європи короновані особи швидко втрачали атрибути освяченої Богом влади і тому, за принципом етики та логіки, воля народу, чи суверенна влада народу, виступила на передній план як найприйнятніша заміна для ментальності, яка виявилась готовою відмовитися від такого charisma, як абсолютна влада, але неготовою обійтися без нього взагалі [24].

Прихильники агрегативної концепції загального блага виходять з того, що демократичні процедури прийняття рішень покликані виявити загальну волю. Всяка воля є здатністю здійснювати свої бажання, досягати поставлених цілей. Волю розуміють як властивість соціального суб’єкту виражену в здатності приймати рішення, свідомо проявляти, регулювати і активізувати свою поведінку. Колективна соціальна воля – це об’єднана воля, що містить загальні вияви волі індивідів, що входять в дане соціальне утворення. Шумпетер заперечує існування однозначного поняття загального добра, “на яке всі люди погодились самі чи під тиском раціональної аргументації” [25]. Поняття загальної волі передбачає існування зрозумілого для всіх однозначного поняття загального добра [26]. Шумпетер пише, що говорячи про волю народу слід враховувати вплив соціально-психологічних факторів. На типового громадянина впливають позараціональні і ірраціональні забобони і імпульси [27]. Групи, які мають на меті свою користь (професіональні політики, прихильники певного економічного курсу і т.п.) можуть формувати волю народу, впливаючи на підсвідомість. Це нав’язування чужої волі може бути непомітним.

Деліберативна концепція загального блага розглядає проблему не агрегування, а трансформації переваг. Ефективний політичний вибір, в якому будуть відображені власні уявлення про благо для суспільства, можливий тоді, коли будуть усунені ряд недоліків демократії – “мильна опера добування електоральний переваг”, низька якість розробки і прийняття рішень, низькі рівні політичної участі, падаюча легітимність правління [28]. Автори концепції пропонують проводити збори громад, дорадчі опитування тощо. Це, на їх думку, має вплинути на політичну активність громадян. Включені в процес прийняття рішень, громадяни стануть більш відповідальними та здатними досягати згоди. Шапіро висловлює побоювання, що обговорення проблем лише розширить суперечності, а не зблизить людей [29].

Шапіро пише, що замість того, щоб бачити в демократії засіб виявлення і вироблення загального блага, її “…можна розуміти як механізм для управління владними аспектами тієї діяльності, в яку включені люди, що дотримуються власних – індивідуальних чи спільних, – уявлень про благо” [30]. Демократію він називає обумовлюючим благом. Досконалих принципів прийняття рішень не існує, і деяка доля нав’язування присутня у всіх колективних рішеннях. Шапіро за те, щоб посилилась включеність в процес прийняття рішення тих, кого зачіпають його результати, а також за відкриття простору для значимої опозиції з боку тих, на кому негативним чином відбиваються рішення, що приймаються [31]. Дискусії відносно проблем загальної волі, загального добра тривають.

На нашу думку, замість пошуку загального блага для забезпечення стабільності суспільства слід шукати загальний інтерес, зосередити зусилля на досягненні консенсусу в суспільстві. В західних розвинених країнах існуюча ліберальна, плюралістична демократія базується на представницькій демократії, державі загального добробуту, середньому класі, що являється основою стабільності суспільства. Ліберально-демократичні держави вважаються консенсусними тому, що в них низький рівень опозиції до існуючих в державі правил і механізмів вирішення політичних конфліктів. Міра консенсусності в ліберально-демократичних державах є різною. Найбільш консенсусними є сьогодні Австрія, Швейцарія, Бельгія, Нідерланди, бо в цих державах принцип більшості не є центральним в прийнятті рішення. До процесу вироблення рішень залучаються всі групи в тому числі і меншість. Елементи демократичного узгодження зустрічаються і в західноєвропейських політичних системах, зокрема в ФРН. Оцінюють ступінь консенсусу в суспільстві на основі трьох параметрів: 1) системи правил і механізмів вирішення політичних конфліктів; 2) природи конфліктів, що виникають всередині системи; 3) механізмів вирішення конфліктів. Згода в таких державах визнається одним із основних принципів суспільного життя. Громадянська згода на основі консенсусу посилює легітимний характер політичної системи. Суспільний консенсус передбачає досягнення згоди по найбільш важливим соціальним проблемам шляхом узгодження позицій, співпраці, компромісів. Слід відмітити, що консенсус базується на свободі особистості, гарантії її прав. Для того, щоб консенсус був можливим потрібний певний стан суспільної свідомості. Консенсус певною мірою пов’язаний із солідарністю. Солідарність в свою чергу є продуктом суспільного життя. Причини формування солідарності в суспільстві різні – розподіл праці, потреба в спілкуванні з іншими, вороже оточення тощо. Крім цього на формування почуття солідарності впливає колективний імідж близькості, уявлення про минуле і майбутнє своєї групи, історія дійсна і легендарна, національні стереотипи, розуміння загального блага. Отже, соціокультурні фактори в значній мірі впливають на солідарність. Інглехарт в статті “Ренессанс політичної культури” доводить існування особливого поєднання поглядів, що впливають на життєздатність демократичних інститутів суспільства. Їх можна назвати елементами культури, так як вони існують тривалий час. Без здатності довірять іншим людям, задоволення життям, на його думку, стабільність демократичного режиму неможлива. Дослідження проведені в 80-х роках ХХст. показали, що менш за все задоволені своїми життєвими обставинами французи і італійці.

На формування консенсусної демократії впливає і інтеграція суспільства. В значній мірі інтеграція суспільства залежить від держави, яка керує суспільством як цілим, сприяє соціалізації громадян забезпечуючи їх освіту, організовує діяльність комунальних служб, визначає правила і процедури і нарешті може використати насильство по відношенню до тих, хто порушує ці правила.

Важливу роль в інтеграції суспільства відіграє соціальне забезпечення. Інтеграційна функція соціальної держави не зводиться лише до вироблення правил і процедур, як того бажають ті, хто і понині стоїть на позиціях класичного лібералізму, вона включає ще і організацію соціуму. В суспільстві, в якому держава координує всю колективну діяльність, ця організаторська функція не може бути виконана законодавчими засобами, а тільки урядом. Ця тенденція зараз намітилась у всіх демократичних країнах під впливом технічного прогресу. На нашу думку, це одне з обмежень демократії. З одного боку координація колективної діяльності держави сприяє інтеграція суспільства і досягненню консенсус, з іншого боку, це посилює позиції виконавчої влади і дещо знижує роль представницьких органів влади.

М.Дюверже в своїй роботі “Ідеї політики” писав, що інтеграція суспільства залежить не лише від структур суспільства, але і від психології його членів. Можна впливати на інтеграцію двома шляхами: переконати громадян в необхідності зменшити антагонізми, які їх роз’єднують; розвинути в громадян почуття спільності, роз’яснити громадянські обов’язки, зв’язки з суспільством; навчити індивідів функціям, які вони будуть виконувати в суспільстві. Це шляхи політичної соціалізації особистості. Призначення політичної соціалізації – інтегрувати особистість в суспільство.

Існує думка, що “демократичний капіталізм”, який, як вважається, сформувався після другої світової війни, є свідченням схвалення більшістю населення капіталу і існуючих видів нерівності. Зокрема, Гелбрейт вважав, що ознакою демократичного капіталізму є здатність до такого економічного росту, при якому кількість людей, чий життєвий рівень підвищується завдяки “свободі ринку”, перевищує число тих, чий добробут залежить від державних коректив “ринкової гри [32].

Можна погодитись з Дюверже, що політична інтеграція завжди частково ілюзія. Влада ніколи не використовується винятково в інтересах соціального порядку чи в загальних інтересах. Але деяка міра інтеграції присутня в самих гірших режимах. Технічний прогрес є ще одним фактором, який впливає на зростання інтеграції суспільства. Дюверже вважає, що є ряд чинників, завдяки яким технічний прогрес сприяє інтеграції суспільства: 1) відбувається зменшення напруженості в суспільстві із-за недостатньої кількості предметів споживання; 2) створюються умови для розуміння людьми один одного; 3) зростає солідарність між всіма членами суспільства. Він пояснює зростання взаєморозуміння тим, що розширюються контакти, збільшується обмін інформацією, підвищується рівень культури. Підвищення загального рівня життя зменшує напруженість і розширює область згоди. Держава вже не може контролюватись меншістю. Виростає адміністративний клас, який виражає загальний інтерес. Хоча існує два фактори, які можуть посилити чи послабити вплив технічного прогресу на інтеграцію – швидкість розвитку і тип суспільства.

Відкрите обговорення проблем в суспільстві може також ослабити інтеграцію, привести до конфлікту точок зору і інтересів, але замовчування проблем не є ефективним способом уникнення конфліктів. Конфлікти існують в будь-якому суспільстві – і в демократичному і в недемократичному. Демократія здається більш конфліктною, бо протиріччя виявляються. Взагалі суспільства відрізняються не відсутністю чи наявністю конфліктів, а відношенням до них і тим, як вони проявляються. В демократичних суспільствах конфлікти протікають відкрито, на відміну від недемократичних суспільств. Л.Козер відмічав, що в “відкритих” суспільствах конфліктам дається вихід. Ними управляють, а от в “закритих” суспільствах вони подавляються. Дарендорф називав подавлений конфлікт дуже небезпечним. Він порівнював його із злоякісною пухлиною на тілі суспільного організму. Дюверже вказував, що не дивлячись на відкритий характер протікання конфліктів при демократичному режимі існують скриті моменти. Так важко встановити, хто справді стоїть за тим чи іншим політичним конфліктом, хто надає підтримку конфліктуючим сторонам і т.д. Слід завжди розрізняти тих, хто є втягнутим в конфлікт і тих, хто є його ініціатором. В демократичних суспільствах конфлікт може виникати на різних рівнях, він може бути горизонтальним і вертикальним, всередині режиму і навколо режиму. Конфлікт всередині режиму не веде до його кардинальних змін, на відміну від конфлікту навколо режиму, що виникає між тими, хто хоче зруйнувати існуючий режим (антисистемними силами) і тими, хто його захищає. Демократія дозволяє противникам режиму діяти відкрито, але в рамках закону. Існує багато конституційних засобів для вираження інтересів різних груп, впливу на владу.

Конфлікти виконують різні функції: інформаційну, сигнальну (конфлікт виявляє потреби і інтереси учасників конфлікту, показує міру їх незадоволення); конфлікт може сприяти розвитку суспільства, усуненню старих цінностей і стереотипів, відносин, що заважають прогресу і т.п. Перераховані функції можна віднести до позитивних. Але не завжди конфлікт сприяє прогресу, він може привести і до регресу, значних матеріальних і людських втрат, деградації моралі тощо.

В демократичному суспільстві відбувається інституціоналізація конфлікту. Це означає, що створені спеціальні інститути, які забезпечують проведення переговорів між конфліктуючими сторонами на правовій основі. Певні види законодавства також сприяють попередженню ряду конфліктів інтересів, наприклад, антимонопольне законодавство, трудове, господарське законодавство.

Демократія і суспільство будуть стабільними, якщо досягнута згода в суспільстві відносно моделі соціуму (онтологічний аспект), політичних цінностей (ціннісний аспект), правил гри (операційній аспект). Правилам гри сьогодні надається велика увага. Взаємодія по типу гри відбувається на основі певних правил і можлива лише при певних умовах. Такими умовами є наступні: сама гра стає такою, що повторюється; партнери вибирають гнучку стратегію поведінки, шукають спільні інтереси, проміжні цілі, йдуть на компроміси; існує така система інформації і контролю, що посилює взаємну довіру; відносна рівноправність партнерів по взаємодії; відкритий доступ до ресурсів політичного впливу; наявність у кожного партнера можливостей ефективного впливу на іншого партнера на той випадок, якщо той зрадить інтересам співробітництва; розподіл власності в сфері економіки; здатність партнерів до самообмеження, стримування своїх претензій; досягнення між ними консенсусу щодо основних питань суспільного розвитку; відкритість процесу переговорів; прийняття взаємних зобов’язань; послідовне закріплення нових правил гри. А.Хаденіус пов’язує стабільність демократії з закріпленням в суспільстві правил демократичної гри, обмеженням учасників гри, поступовістю демократизації.

Пошуки шляхів удосконалення демократії не припиняються і сьогодні. Р.Даль пропонує позбутись ілюзій щодо демократії – правління більшості та правління еліт – вони недосконалі. На його думку, слід віддати перевагу поліархії, яка також має свої дефекти, але вона модифікує, покращує, доповнює принципи демократії. Аренд Лейпхарт розробив теорію со-суспільної демократії. Така демократія має чотири характерні риси. Перша ознака такої демократії – здійснення влади “великою коаліцією” політичних лідерів всіх значимих сегментів багатоманітного суспільства. Вона може виступати в різних формах (кабінет великої коаліції в парламентській системі, комітет з важливими дорадчими функціями або велика коаліція президента з іншими важливими посадовими особами в президентській системі). Політичні лідери всіх значимих сегментів складного суспільства співробітничають в управлінні державою в рамках великої коаліції. Це відрізняється від такого типу демократії, в якому лідери розділені на уряд і впливову опозицію, як в Великобританії.

Лейпхарт пропонує створювати великі коаліції і в країнах, які не є багатоскладовими в цілях подолання внутрішньополітичної кризи чи для досягнення миру. В минулому такі коаліції створювались – в Великобританії і Швеції під час другої світової війни. В критичні періоди політична опозиція може завдати шкоди суспільству. Якщо суспільство складне, то вже це є “кризою”. Такий характер суспільства потребує в більшій мірі ніж надзвичайна ситуація створення довготривалої великої коаліції. Цілком слушними є зауваження, що недостатньо створити велику коаліцію, щоб досягти згоди, потрібно щоб ті, хто входить в нею були готові до компромісу. Консенсус може бути досягнутий і без інституціоналізації співробітництва. Хоча перспектива участі в уряді сприяє формуванню поміркованих поглядів. Політичні сили, що мають можливість розділити владу, займають центристські позиції, стають більш відповідальними. Таким чином, призначення великої коаліції – зменшити ізольованість опозиції і суперництво між нею та урядом. Але цьому сприяє не лише велика коаліція, а й розподіл влади та федералізм. Збереження конституційної монархії в ряді європейських країн також сприяє об’єднанню суспільства, так як монарх виступає символом єдності нації.

Другою ознакою такої демократії являється взаємне вето. Його автор називає правлінням меншості методом заперечення. Сегменти не будуть, на його думку, бездумно користуватись правом вето тому, що це може завести в глухий кут. Але маючи це право меншість буде відчувати себе більш спокійно.

Третя риса со-суспільної демократії – пропорційність. Пропорційність являється головним принципом політичного представництва, призначення на посади в державній службі, розподілу суспільних фондів. Всі значимі сегменти суспільства повинні бути представлені в органах пропорційно. Процедурно досягти пропорційності можна завдяки пропорційній виборчій системі. Шапіро ж вважає, що не завжди пропорційне представництво, яке може зробити більш репрезентативними результати виборів (оскільки виборцю надається більший вибір партій), приводить до більшого представництва уряду. Прикладом є непропорційно великий вплив на урядову політику невеликих екстремістських партій Ізраїлю [33]. Він не вважає, що якщо всі групи будуть відповідним чином представлені, то вони будуть в змозі шляхом переговорів прийти до рішення, яке б всіх влаштовувало. Висока міра автономності кожного сегменту в вирішенні своїх внутрішній справ – четверта ознака со-суспільної демократії.

На думку Шапіро, со-суспільна демократія не забезпечує життєздатну базу для демократії, хоча може сприяти припиненню етнічної війни [34]. Всі, хто є противником конкурентної політики в якості основного її недоліку називають можливість зростання конфліктності в суспільстві, в якому сильні протиріччя між соціальними групами. Прихильники “конкурентної демократії” виходять з визнання різних інтересів і права на їх існування. В теорії конкурентної демократії також говориться про неможливість прийняття абсолютно справедливого рішення для всіх в умовах гетерогенного суспільства. Тому основою для згоди, з одного боку, є принцип більшості, а з іншого – гарантії захисту меншості. Автори теорії висувають формулу – влада за згодою народу. Принципами конкурентної демократії є влада через представників, парламентаризм, вільний мандат, легітимний плюралізм, конкуренція протилежних груп інтересів, суспільне благо в результаті компромісів інтересів [35]. Критикується такий підхід за домінування індивідуальних інтересів, елітарний плюралізм, прагматизм. Ці ідеї також знаходимо в теорії плюралістичної ліберальної демократії. Плюралістична демократія базується, по-перше, на принципах вільного вибору влади, що передбачає свободу висунення кандидатур, свободу виборчого права (загальне і рівне виборче право по принципу “одна людина – один голос”), свободу голосування (таємне голосування і рівність всіх в отриманні інформації і можливостях вести пропаганду під час виборчої компанії). По-друге, політична влада належить більшості, яка може виділитись шляхом виборів. Обов’язок більшості – повага до опозиції, яка представляє інтереси меншості. По-третє, плюралістична демократія базується на конституціоналізмі, що означає дотримання конституції громадянами і органами влади. По-четверте, така демократія гарантує реалізацію основних прав громадян.

Нині в соціальних державах багато уваги приділяється розробці нових більш демократичних механізмів прийняття рішень. Однією з найпоширеніших форм прямої демократії залишається референдум. В.М.Шаповал звертає увагу на проблеми пов’язані з цією формою демократії. Він відмічає, що за умов демократичного розвитку гострі протиріччя між референдною формою прямої демократії та парламентаризмом не виникають, хоча проблеми співвідношення і взаємодії є об’єктивними і завжди існують [36]. Сьогодні крім референдумів існують і інші форми прямої демократії, наприклад, інститут народної законодавчої ініціативи. Цей інститут передбачає або розробку виборцями законопроекту, що потім розглядається законодавчим органом, або зобов’язує законодавчий орган розробити і прийняти закон щодо питань, які пропонують виборці. В деяких штатах США виборці можуть пропонувати проекти конституційних поправок. Для того, щоб законопроект виборців був розглянутий, потрібна його підтримка від 10 до 15% загальної чисельності виборців [37]. Демократичні механізми прийняття рішень сприяють їх прозорості. Хоча абсолютної прозорості прийняття рішень не існує і існувати не може.

Плюралістична, конкурентна демократія має певні недоліки: в деяких країнах домінуючі партії не переобираються. Шапіро називає двохпартійну систему – антиконкурентною змовою, націленою на обмеження політичного ринку [38]. Поява партійних систем вплинула на розподіл влади. Коли мажоритарна (домінуюча) партія одночасно контролює парламентську більшість і уряд, принцип розподілу влад перетворюється на символ. Схоже відбувається і тоді, коли виконавча влада користується постійною підтримкою парламентської більшості, що співпадає з більшістю президентською. Там, де законодавча і виконавча влади зливаються, дійсно демократичні структури обов’язково виробляють і розвивають противагу – контрвладу. Функції розподілу влади переходять до більшості і опозиції, в федеративних і децентралізованих державах роль контрвлади виконують регіони.

Таким чином, демократія в соціальній державі сприяє її стабільності лише за певних умов. Основною умовою є існування плюралістичної і одночасно консенсусної демократії, яка дозволяє виявити і узгодити різні інтереси. Консенсусна демократії існує лише тоді, коли опозиція має реальні можливості прийти до влади, її права захищені законом. В іншому випадку в суспільстві існуватиме недовіра, що заважатиме досягненню злагоди. Т.В.Шмачкова пише, що досвід західних демократій показує, що найбільш стабільними є ті партійні системи, які поєднують раціональний парламентаризм із присутністю домінуючої партії [39].

Стале суспільство передбачає і “сталу”, “консолідовану” демократію. Американські вчені А.Пржеворскі, Х.Лінц, Степан визначили умови становлення консолідованої демократії та основні її риси. Умовами ставлення сталої демократії є надання переваги всіх основних політичних сил плюралістичній інституційній системі, що дозволяє їм виражати інтереси і узгоджувати їх; інституційна система має бути гнучкою, адаптивною і при цьому сильною, здатною попереджати і вирішувати конфлікти. Демократія є консолідованою тоді, коли вона дозволяє попереджати насильство, коли ні один впливовий політичний актор не намагається досягти своїх цілей антидемократичним шляхом, більшість населення орієнтована на вирішення соціальних проблем в рамках демократичних процедур і інститутів, коли урядові і опозиційні сили вирішують конфлікти між собою лише на основі прийнятих правових норм і законів, коли вона забезпечує фізичну безпеку, справедливість.