Розділ vііі перспективи формування суспільства сталого розвитку в україні

8.1 Український шлях соціального розвитку

Нині з’явилось немало оптимістичних прогнозів щодо побудови на Україні соціальної держави. Саме з такою державою пов’язують формування стабільного суспільства. Але чи не є це новою утопією? Є.М. Трубецький писав: “… такого державного устрою, який був би для всіх завжди найкращим, взагалі не існує; можна, звичайно, ставити питання про найкращий державний устрій для даної країни, в дану епоху і якщо ми поставимо це питання для різних країн, ми … прийдемо не до одного, а до безлічі різноманітних рішень” [1]. Л.А.Гордон вказує на обмеженість раціонального соціального прогнозування. Він пише: “Думається, що головна ціль … прогнозування (на відміну від передбачення чи пророцтва) полягає зовсім не в визначенні того, що саме станеться… Сенс раціонального суспільного прогнозу – в виявленні області і основних варіантів можливого, в відокремлені його від того, що неможливо, і ще – в аналізі факторів, що сприяють чи перешкоджають реалізації тих чи інших варіантів із числа можливих, в установленні порівняної можливості (більшої, меншої) цих варіантів” [2]. Гордон відмічає, що незважаючи на це, раціональні судження про конкретні перспективи суспільного розвитку – при всій їх багатоваріантності і невизначеності – надзвичайно важливі і корисні.

Українські політологи по-різному оцінюють перспективи побудови соціальної держави. Наприклад, М.І.Михальченко аналізуючи перспективність різних політичних напрямків, можливості реалізації різних моделей розвитку вказує на те, що прибічники соціальної держави мають перспективу, але розуміють, що немає належних історичних умов для її реалізації [3]. О.Скрипнюк менш категоричний в прогнозах майбутнього нашої держави. “Що ж до перспектив розвитку України у напрямку розбудови соціальної, правової держави, – пише він, – то тут... не слід вдаватися ні до крайнього політико-правового песимізму, притаманному деяким вітчизняним політикам, ані до національно забарвленого некритичного оптимізму” [4].

Очевидно, що характер та темпи розвитку нашої держави залежать в значній мірі від державного управління. Природа державного управління, як пише А.Г.Володін, взаємопов’язана з соціально-історичним досвідом суспільства і політичною культурою правлячих груп, ефективність держави прямо залежить від жорсткого виконання правил, що диктують імперативи модернізації/глобалізації, і від прозорості для народу мотивів політичних рішень і принципів діяльності держави [5].

На наш погляд, на Україні поки що не може бути створена соціальна держава західного зразка. Нині масово порушуються соціальні та економічні права навіть тих громадян, які зайняті в державному секторі, хоча у всіх соціальних державах саме ці люди є найбільш соціально захищеними, держава по відношенню до них виступає в якості заступника. Можливість швидкого становлення соціальної держави в післявоєнні роки в західних країнах деякі вчені пояснюють ростом державного бюджету, який в свою чергу був обумовлений зростанням виробництва, яке стимулювалось в докризисних умовах ростом витрат на підтримку і розвиток соціальної держави, цілеспрямованим і систематичним стимулюванням попиту [6]. На Україні державна економічна політика базується на монетаризмі. Фінансова стабілізація привела не до зростання, а до зниження попиту, що негативно позначилось на розвитку економіки.

Взагалі передбачити майбутній розвиток України досить складно. На складність передбачення вказував і Д.Белл, називаючи політичні передбачення найбільш невизначеними з усіх інших. Він писав, що передбачення можливе там, де існує упорядкованість і повторюваність явищ (що трапляється рідко), або там, де є усталені напрямки розвитку подій. Передбачення можливі лише там, де можна припустити високу міру раціональності з боку людей, котрі справляють вплив на події [7]. Політична еліта України складається з різних груп, які мають не просто різні, а протилежні уявлення про майбутнє держави. Передбачити результат цієї боротьби дуже важко.

Дж. Сорос пише, що якщо уявлення учасників політичного процесу складні, то складнішою стає і дійсність. Уявлення ніколи не можуть наздогнати дійсність, дійсність завжди багатша за наше її розуміння. Вона має здатність дивувати, а мислення має здатність створювати [8].

Навіщо потрібні передбачення? Корисність від передбачень Белл бачить в тому, що вони можуть провіщати результати, вони можуть встановити обмеження або рамки, всередині яких політичні рішення можуть бути ефективними. Бажання контролювати свою історію він називає здобутком суспільної самосвідомості [9]. Белл називав декілька шляхів визначення майбутнього розвитку суспільства: екстраполяція суспільних тенденцій, розпізнання історичних ключів, котрі відкривають нові важелі суспільної зміни і проектне перенесення змін на ширші суспільні устрої [10].

Дехто вважає, що якщо буде визначено чи співпадають з загальносвітовими тенденціями розвитку ті процеси, що відбуваються на Україні, то тоді простіше буде передбачити майбутнє нашої держави. Але зовнішня подібність процесів (наприклад, демократизація) не повинна вводити в оману політологів. Як і кожна країна, Україна унікальна. Її унікальність полягає в особливостях історичного розвитку, особливостях менталітету і т.д. Тому передбачуючи майбутнє потрібно враховувати як спільні так і відмінні риси політичного процесу.

Щоб відповісти на питання, чи існують на Україні передумови соціальної держави, однієї із інтегративних цінностей модернізованого суспільства, треба дати комплексну оцінку ситуації, що склалась на Україні. Досить часто деякі “вчені”, виконуючи політичне замовлення, знаходять нове і прогресивне там, де його немає і не може бути. Таких політологів В.Полохало називає політологами-клерками, що є надійною опорою влади. Такі “вчені” беруть до уваги лише деякі соціальні факти, ті, що підтверджують їх висновки. Але користь від таких досліджень невелика. Нині перед українськими вченими стоїть складна задача вивчити минуле і те нове, що з’явилось в останні роки в нашому суспільстві, ті зміни, які вже відбулися і відбуваються в економічній, політичній, культурній сфері, в психології, свідомості, в менталітеті народу. Як пише Д.Белл: “ …структури суспільства – способи життя, суспільні відносини, норми та цінності за одну ніч докорінно не змінюються”. І далі “… драматичні перевороти є швидше зміною еліт. Соціальна структура змінюється набагато повільніше, особливо звички, традиції та встановлені традиційні способи дії” [11].

Становлення держави нового типу відбувається в загальному контексті змін, в певному середовищі, яке є одним із основних структурних елементів політичного процесу. Іншими елементами політичного процесу, які мають бути враховані є: актори, їх взаємодія, групові дії, норми, що регулюють політичні відносини, реальності громадської думки, рівень рівноваги між політичними силами, час і простір протікання політичного процесу.

Сьогодні існує потреба в створенні інтегральної концепції формування соціально орієнтованої держави. Відсутність такої концепції негативно позначається на реформуванні суспільства. Перш ніж створювати таку концепцію слід визначитись з методологічними підходами до аналізу сучасного політичного процесу в Україні. Є. Бистрицький в статті “Політична філософія посткомунізму: горизонти методології” пише, що традиційне розуміння того, що відбувається сьогодні, через поняття становлення, містить в собі небезпеку підміни класичним (гегелівсько-марксистським) уявленням про лінійну послідовність подій, ідей неуклінного історичного поступу – очевидної нелінійності політичних дій і подій в посткомуністичну епоху [12]. Далі він говорить, що спостерігається постійне неспівпадання ідеальних політичних намірів і результатів їх реалізації [13]. На думку Бистрицького, посткомуністичний політичний досвід по способу свого “плюралістичного” накопичення і існування не може бути редуцированим до моністичної універсальної схеми пояснення. Поняття посткомунізм найчастіше використовується для визначення перехідного періоду від комуністичного до нормального демократичного способу організації суспільного життя. Бистрицький проти того, щоб під посткомунізмом розуміли лише перехідний стан [14].

Вивчаючи політичні процеси на Україні потрібно враховувати досвід і своєрідність українського суспільства, становлення і розвиток держави, соціальні, культурні, демографічні і т.п. умови. Можна погодитись з Капустіним, що не можна підміняти аналіз реального, існуючого співвідношення сил, інтересів і стратегій, абстрактними приписами, далекими від дійсності конструкціями [15].

На думку О.Скрипнюка, методологічні засади дослідження політичної теорії не припускають вивчення тих чи інших фактів поза контекстом конкретних суспільних відносин, в яких вони формуються [16]. Скрипнюк вважає, що політична наука повинна теоретичні результати екстраполювати на ті суспільно-політичні процеси, що відбуваються в сучасній Україні, а також необхідно певним чином окреслити загальне коло тих трансформацій, які відбуваються нині в Україні при переході від авторитарно-командної системи суспільних відносин до конституційної, демократичної, соціальної, правової держави, і вже через них розглядати концепцію соціальної, правової держави, виділити в ній найбільш вагомі та актуальні для політичного сьогодення аспекти і проблеми [17].

На нашу думку, не потрібно підганяти реальність під певну ідеальну конструкцію, а треба намагатись пізнати її у всій складності і суперечливості, щоб можна було відповісти на питання про можливість формування на Україні соціально орієнтованої держави, суспільства сталого розвитку, можливість повторення того шляху розвитку, який пройшли найбільш розвинені західні країни.

Великомасштабні зміни, що відбуваються нині в Україні, не дозволяють точно передбачити деталі майбутнього устрою. Соціальна дійсність неупинно змінюється, тому політична наука не повинна бути догматичною, вона має вивчати та передбачувати найбільш ймовірний розвиток суспільства. Цапф пише, що крах соціалістичних режимів можна розглядати як критичну ситуацію фуркації з можливими альтернативами регресії, стагнації і трансформації [18]. Деякі вчені вважають, що існує безліч шляхів розвитку колишніх соціалістичних країн (Т. Бріе).

В.Полохало пише, що до характеристики функціонування пострадянського суспільства продуктивно підходити синтезуючи різні концептуальні моделі, використовуючи багатофакторний аналіз [19].

Поки що намагання зрозуміти в цілому суспільні зміни відображені в теоріях трансформації, модернізації, посткомунізму, посттоталітаризму, “демократичної хвилі”, неототалітаризму та інших.

Для того щоб можна було розробити моделі майбутнього України, потрібно визначитись із тим, на якому етапі розвитку знаходиться наша країна. Часто, оцінюючи стан розвитку суспільства, його модернізованість, говорять про міру його демократизації. Це обумовлено тим, що в ХХ ст. ідея демократії набула універсального значення. Демократія, порівняно з іншими формами правління створює максимальні можливості для того, щоб приватні інтереси різних груп людей висвітлювались і впливали на політику влади.

В Україні відбувається подвійний перехід – від командної економіки до ринкової і від авторитаризму до демократії. Існують різні погляди на можливість демократизації пострадянських країн. Дехто вважає, що більшість країн колишнього СРСР не може бути демократичними із-за того, що ці суспільства генетично, апріорі не приймають демократію. Інша точка зору – демократизація пострадянських країн процес тривалий, який в своєму розвитку має пройти певні стадії. З останньою точкою зору можна погодитись.

Деякі західні політологи, що вивчають нові демократії, вважають, що в пострадянських країнах, Східній Європі, Латинській Америці перехідний період вже завершився і тому потрібно вивчати проблеми стабілізації, консолідації демократії (нині з’явився новий наукових напрямок, що успішно розвивається – консолідологія).

На наш погляд, перехідний період до консолідованої демократії в Україні не завершився. Доказом цього є існування нестійких норм, випадкових угод між різними суб’єктами політики, створення ситуативних коаліцій. Передбачити поведінку політичних акторів важно. Негативно впливає на процес консолідації демократії криміналізація суспільства, низький рівень громадянської відповідальності, використання авторитарних методів управління, неефективність політичних інститутів, маніпуляція виборчими процесами. Для характеристики сучасного етапу розвитку України часом використовують наступні концепти – “ зупинений транзит”, “затягнутий транзит” “прото”- і “квазідемократія”, “гібридний режим”.

Р.Даль вважає, що для досягнення демократизації країни потрібні певні базові інститути – вибір посадових осіб; вільні, чесні вибори, що проводяться регулярно; свобода висловлювань, альтернативні джерела інформації; автономія асоціацій; загальні громадянські права [20]. С.Хантінгтон називає в якості критерію рівня демократизації незахідних суспільств наявність двохразової зміни правлячих лідерів шляхом виборів, результати яких прийняті і визнані всіма учасниками. Хоча існують і інші погляди на цю проблему. Наприклад, Р.Ротстайн вважає, що неправомірно використовувати критерії і характеристики розвинених західних демократій до інших цивілізаційних систем тому, що вони принципово, якісно відмінні. Він пропонує для характеристики демократій в незахідних країнах, в тому числі в республіках колишнього Радянського Союзу, використовувати поняття “слабі демократії”, “гібридні режими” так як в них зростання політичної лібералізації поєднується з елементами авторитаризму [21]. На нашу думку, дуже важливо визначити міру консолідованності демократії в Україні тому, що існує прямий зв’язок між консолідованістю демократію і стабільністю суспільного розвитку. Кроком до консолідованої демократії є усвідомлення важливості дотримання конституційних механізмів боротьби за владу, визнання необхідності збереження політичного плюралізму усіма учасниками політичного процесу.

В концепціях трансформації політичних режимів розглядаються фактори, що перешкоджають становленню сталого демократичного режиму -домінування виконавчої влади, клієнтелистські форми соціальних зв’язків, слабкість громадянського суспільства, монополізм, тіньова економіка сприяють збереженню авторитарних тенденцій. Стабілізація гібридного політичного режиму “по замовчуванню” відбувається не стільки із-за його легітимності і ефективності, скільки із-за відсутності політичних сил, які не тільки були б зацікавлені в демократизації режиму, але і мали ресурси для цього. Гельман пише, що демократія не народжується “по замовчуванню” [22].

В умовах тоталітаризму влада зосереджується в одних руках. Після призупинення діяльності КПРС і КПУ в 1991 р. утворились конкуруючі групи, які не можна вважати провідною силою в реформуванні суспільства. Реформи були скоріше камуфляжем дій направлених на реалізацію власних інтересів. Про це свідчить відсутність узгодженої програми розвитку суспільства.

З іншого боку, існування “слабої демократія” зумовлено особливостями суспільства. На думку В.Полохало, пострадянські суспільства в Україні і в Росії залишаються в переважній більшості незацікавленими в тому, щоб включити в сферу своєї соціокультурної життєдіяльності демократичні стандарти і принципи, власне цінності демократичного суспільства. І хоча такі суспільства трансформуються, але трансформації відбуваються на обмеженій території, тільки там, де ніщо нове не загрожує владній еліті, де виключено створення розгалуженої системи трансляції вимог громадян до владних структур [23]. В Україні зберігається негативний досвід в області норм права і захисту прав особи.

Зважаючи на це, поки що рано говорити про консолідацію демократії, бо консолідація передбачає не лише інституціоналізацію демократії, але і засвоєння демократичних процедур політичною елітою і народом. Здається, що перша умова консолідації демократії – інституціоналізація – виконана. Але треба враховувати те, що інституціоналізація це не лише створення певних інститутів, їх формалізація і юридичне оформлення, а і їх легітимізація. Консолідація демократії відбувається тоді, коли політичні актори починають розглядати демократичні інститути в якості “єдино можливих правил гри”.

Є.Мачкув називає чотири особливі риси посттоталітарної системної трансформації: 1) дилема одночасності (одночасно потрібно було провести реформування всіх сфер суспільства); 2) ставилась задача створення класу власників, бо з вільним ринком пов’язувались успіхи демократизації; 3) військові грали в цьому процесі важливу, але не центральну роль; 4) для посткомуністичної системної трансформації був характерний посттоталітарний волюнтаризм (напрям трансформації визначався виключно волею нових урядів і широкої публіки) [24]. Цим, на його думку, відрізняється посттоталітарна системна трансформація від демократизації авторитарних систем. Мачкув називає режими, що виникли в Південно-Східній і Східній Європі – квазідемократичними, авторитарними режимами. Особливостями цих режимів є:

• легітимації їх основана на поєднанні формально демократичних принципів із зверненням до психології і політичної культури підкорення;

• низький рівень практичного використання демократичних процедур, особливо вільних виборів;

• всі ці режими являються олігархічними, опираються на більш чи менш формалізовану партію влади;

• служби державної безпеки і найбільш важливі військові підрозділи використовуються для захисту інтересів правлячої олігархії [25].

Мачкув відмічає, що квазідемократичний авторитаризм установлюється в тих суспільствах, які не мали традицій ні конституційної демократії, ні республіканського устрою [26]. Україна відноситься саме до таких суспільств.

В.Полохало визначає нинішній режим як “неототалітаризм”. Він називає наступні риси посткомуністичного “неототалітаризму”: 1) відчуження більшості суспільства від влади при одночасній багатомірній залежності від неї; 2) одностороннє підкорення громадян правилам, нормам, що регламентують їх повсякденне і політичне життя, і наряду з цим довільне, безконтрольне здійснення державною владою своїх повноважень; 3) відсутність системи реальних гарантій офіційно декларованих прав людини і громадянина з боку державно-владних інститутів, безпорадність індивіда перед чиновниками, повна відсутність законних основ для його самозахисту; 4) тіньове присвоєння, розподіл і перерозподіл колишньої загальнонаціональної (“соціалістичної”) власності при пануванні на всіх рівнях владної ієрархії тіньових, неформальних, клієнтельних відносин; 5) поєднання тотально корумпованої політичної влади, тіньової економіки і кримінального світу; 6) домінування в політичному процесі номенклатурно-корпоративних кланів, концентрація в їх руках політичної, економічної і духовно-інформаційної влади, симбіоз олігархії і авторитаризму; 7) утилітарне використання олігархією, кланами демократичних норм і процедур (як декорації, необхідної форми своєї легітимації, як технічного прийому в маніпуляції суспільною свідомістю) [27].

На наш погляд, нинішній політичний режим скоріше можна визначити як гібридний, якому властиві всі перераховані риси, але неототалітарним його назвати не можна (у всякому разі поки що, але він може при певних обставинах перетворитись в тоталітарний режим), бо нині існує дисперсія влади – ні один лідер і ні одна елітна група немає повного контролю над владними важелями. Дисперсія влади означає існування різних елітних груп не лише з відмінними, а з протилежними інтересами, між якими відбувають зіткнення. Але боротьба між ними не виключає створення стратегічних коаліцій.

А.Ю.Мельвіль розглядає цілий спектр різних політичних систем і режимів, які можна розмістити в континуумі між полюсами “демократія” і “авторитаризм”. На його думку, важливо розрізняти дві фази в логіці демократичного транзиту: 1) фазу транзиту як такого; 2) фазу консолідації. Мельвіль пише, що російське суспільство багато що успадкувало з радянського політичного генотипу, з іншого боку, воно нагадує закриту корпоративну структуру латиноамериканського типу [28]. Він відмічає, що на демократизацію впливають не тільки внутрішні фактори, а й фактори зовнішні (від примушування до переконання).

Російські вчені Перегудов, Лапіна і Семенов в книзі “Групи інтересів і російська держава” (1999р.) аналізують таке явище, як корпоративізм в пострадянському суспільстві. Якщо в попередній формі корпоративізму партійно-державна влада виступала в якості вершини піраміди, вистроєній по принципу жорсткої ієрархії, то в нинішньому вигляді відносини корпоративного характеру будуються на основах значно більшої автономності організованих інтересів, а в ряді випадків – і їх незалежності від державної влади [29].

Систему функціонального представництва нині і в майбутньому багато в чому визначає фінансовий і фінансово-промисловий капітал. Такий тип олігархічного корпоративізму характеризується наступними рисами: 1) відсутністю централізованого начала і навіть хаотичністю взаємодії олігархічних угрупувань з державою; 2) комерційній і фінансовій олігархії вдалось зосередити в своїх руках основну масу ресурсів ефективної власності, в той час як в розпорядженні адміністративної і політичної еліти находяться владні повноваження, які сприяють її прирощенню; 3) відсутність скільки- небудь узгодженої загальнонаціональної чи навіть “класової” цілі, яка б реалізовувалась в процесі корпоративних контактів; 4) при всій гетерогенності олігархічного корпоративізму його безпосередні учасники відсторонюють від власності інші групи суспільства; 5) для виправдання корпоративного поділу широко використовується сукупність формалізованих процедур, офіційно призначених для полегшення переходу від державно-соціалістичної до ринкової економіки [30].

Російські та українські вчені (Є.Мачкув, В.Полохало, С.Перегудов та інші) характеризуючи політичний режим в пострадянських країнах, називають багато спільних рис. Однак визначають вони ці режими по-різному – авторитарний, псевдодемократичний, гібридний, неототалітарний.

В Україні демократичний режим не можна вважати консолідованим. Групи, які мають реальну владу в державі, ведуть між собою скриті торги, їх боротьба не носить легального характеру. Звичайно, і при реальній, а не тільки при псевдодемократії є досить багато скритих моментів. Це і секретні документи, прикази, розпорядження і політичні інтриги, таємні домовленості між політичними лідерами і скриті дії легальних політичних інститутів. Але не зважаючи на це розвинуте демократичне суспільство все ж можна вважати відкритим.

Однією з основних відмінністей демократичного і недемократичного режиму є наявність – відсутність громадянського суспільства і контролю за владою з боку різних соціальних груп. Характер режиму визначається взаємодією влади і народу. Сьогодні існують різні точки зору на характер цих взаємовідносин в розвинутому демократичному суспільстві. Західні політологи вивчають проблеми розходження інтересів тих, “хто управляє” і тих, “ким управляють” (С.Лукс); неспівпадання формального суб’єкту влади і реального носія владних повноважень (Р.Міллс, Р.Даль); складності механізму владарювання (П.Бакрач і М.Баратц). Не зважаючи на проблеми, в розвинених демократичних країнах існує система комунікацій, яка здатна забезпечувати зворотній зв’язок влади із суспільством, дозволяє знаходити шляхи до компромісу, громадянської згоди, враховувати потреби і інтереси різних груп. Українській політичній еліті не вдалось поки що створити таку ж ефективну систему комунікацій.

Очевидно, не можна сподіватись, що в найближчій перспективі буде сформована розвинута, ліберальна, консолідована демократія на Україні. Консолідовану демократію пов’язують із згодою всіх чи основних суб’єктів політики на дотримання демократичних норм і принципів (Р.Гюнтер, Дж.Хіглі) [31]. Х.Лінц пише, що про консолідовану демократію можна говорити тоді, коли основні учасники політичного процесу (партії, групи, інститути, сили) переконані, що владу можна завоювати лише демократичним шляхом [32]. С.Хантінгтон пов’язував таку демократію із неможливістю авторитарного реваншу і зміщення конституційного ладу [33].

Дехто вважає консолідовану демократію такою, що забезпечує стабільний розвиток політичної системи. Дж. Придхам пише, що кінцева ціль в процесі консолідації досягнута тоді, коли демократія глибоко укорінилась в країні і закріпилась завдячуючи еволюції політичної культури, яка може бути названа демократизацією цінностей. Прихильність до демократії існує як з боку еліти так і з боку всього населення [34].

Не консолідовану, формальну демократію часом називають електоральною, бо вона обмежується лише конкурентною боротьбою політиків за голоси виборців. Ще однією ознакою такої демократії є те, що держава не може гарантувати реалізацію прав і свобод своїм громадянам. При псевдодемократії чи квазідемократії, авторитарній демократії політичний плюралізм лише декларується. Такий режим є гібридним тому, що в ньому поєднуються елементи демократії і елементи авторитаризму. Риси авторитаризму особливо ясно проявляються під час виборчої компанії. Що краще “легальний” авторитаризм чи “формальна” демократія”? Авторитаризм часом може в більшій мірі сприяти розвитку суспільства ніж “формальна” демократія. Це пояснюється тим, що при авторитарному режимі певна політична сила бере на себе відповідальність за виконання програми розвитку. “Формальна” демократія дозволяє еліті бути безвідповідальною.

На наш погляд, цікавим є аналіз пострадянських трансформацій В.Гельмана. Він розглядає дві концептуальні схеми – “змагального елітизму” в шумпетеровському варіанті, при якому єдиним критерієм демократії по суті виявляється заміщення урядових посад через вільні вибори; плюралістичну модель “поліархії” по Далю, в рамках якої основними вимірами політичного режиму являється “змагальність” і “участь”. Гельман першу схему називає одномірною, а іншу – двохмірною. Він пише, що ряд теоретиків “переходу до демократії” називають додаткові відмінності між мінімалістським (процедурним) і “максималістським” (змістовним) наповненням демократії, фіксуючи увагу на консолідації нових демократій. Гельман вважає, що для пострадянських суспільств – у всякому разі поки що – ця проблема не актуальна. Він вважає, що в пострадянських країнах не можна використати критерій “вільні і справедливі” вибори в даних умовах. [35]. “Навіть простий електоральний тест – пише Гельман, – “вільних і справедливих виборів” не цілком релевантний в епоху “політичних машин” і “партій влади”, коли результати голосування – навіть при наявності конкуренції – багато в чому обумовлені потенціалом адміністративної мобілізації мас правлячими групами, не говорячи вже про систематичну нерівність умов ведення компаній” [36]. Далі він пише, що виникнення електоральної політики в формі “політичних машин” як інструменту масової мобілізації і політичного контролю на заміну раніше існуючого партійного панування фактично підриває “громадянську” участь, підміняючи її обмінними ресурсами – прикладом тому може служити підтримка регіональними властями “правильних” організацій “третього сектору” в обмін на політичну лояльність з їх боку [37]. Вибори в пострадянських країнах є прикладом вдалого використання “політичних машин” і “партії влади”.

На думку Гельмана, нічого не дає і двохмірна схема Даля. І навіть якщо використати більш складні схеми, що трактують політичну участь в зв’язку з “громадськістю”, “соціальним капіталом”, то їх релевантність є сумнівною в суспільстві з розвиненим клієнтизмом [38]. Реальна зацікавленість в збереженні панівних позицій заставляє еліту намагатись законсервувати статус-кво, а не завершити транзит, довести продиктовані “правильною” теорією реформи до кінця. Український клієнтизм одна із основних перешкод реформування суспільства.

Гельман вважає, що поняття режим треба трактувати функціонально, як вичерпну сукупність характерних даному політичному утворенню акторів (з їх ресурсами і стратегіями) і інститутів. В цьому значенні ідеальна демократія є конкуренцією акторів в рамках формальних інститутів [39].

Той політичний режим, який не має соціальної опори, змушений вдаватись до тиску, брудних технологій, фальсифікацій виборів для того, щоб зберегти владу. Політична система, що не здатна швидко реагувати на виклики середовища, не являється легітимною в очах більшості населення, не може тривалий час забезпечувати збереження стабільності, тому, що не виконує свої функції – функції інтеграції суспільства, адаптації суспільства до нових умов життя, досягнення цілей, регулювання і вирішення соціальних конфліктів. Кризовий стан системи може стати з часом чимось іманентним. Відчудження все більшої маси населення від держави є соціально-політичною причиною кризових явищ. Крім цього існують і соціально-економічні причини кризи.

Існують різні точки зору на те, чи можна використати структурний і процедурний підхід при вивченні демократизації суспільства. Мельвіль, наприклад, розглядає соціально-економічні, культурні передумови та конкретні кроки в напрямку до демократії, їх послідовність. Гельман же вважає, що ні структурні, ні процедурні концепції демократизації не можна використати для пояснення тих процесів, що відбуваються в колишньому Радянському Союзі. Він доводить, що не існує взаємозалежності між рівнем соціально-економічного розвитку і мірою демократизації (в Білорусі індекс людського розвитку найвищий в колишньому СРСР, але це не зумовлено демократичністю цієї держави). Процедурний підхід Гельман також вважає вразливим – він дозволяє відповісти на питання – як?, але не на питання – чому? Другим недоліком цього підходу є надмірна увага моделям переходу, перш за все пактам чи угодам еліт [40]. Гельман пише: “…перед дослідниками, що намагаються осмислити закономірності пострадянських переходів, постає задача адекватного синтезу…підходів, здатного елімінувати їх недоліки” [41].

Гельман вважає, що важливо визначити, як виникає і зберігається конкуренція в рамках формальних інститутів. Ліпсет, Роккан пояснюють виникнення конкуренції в рамках концепції “структури розколу”. В процесі демократизації вирішальну роль грають розколи еліт, що створюють базу для політичної конкуренції. Гельман пише, що розколи всередині еліти існували задовго до розпаду Радянського Союзу, вони були побічним продуктом радянської модернізації. В радянські часи існував конфлікт між центром і периферією. Але для того щоб встановилась демократія не досить існування конкуренції, потрібне ще і верховенство права, забезпечення домінування формальних інститутів. Б.Вейнгаст одним із варіантів переходу до верховенства права бачить в укладанні “пакту” на основі “негативного консенсус”. Другий шлях – боротьба по правилам, яку веде більш слаба сторона. З часом і сильна сторона змушена використовувати також ті ж самі способи боротьби. Гельман пише, що в пострадянській Росії і Україні внутрішній конфлікт існує приблизно з 1990 року, але тенденція до встановлення верховенства права виражена слабо [42]. Гельман розглядає три варіанти розвитку посттоталітарного режиму:

1. поступове прийняття формальних інститутів в якості побічного продукту розвитку конкуренції, перш за все електоральної;

2. перехід до неконкурентного політичного режиму з наступною інстиляцією формальних інститутів через централізацію і монополізацію влади в силу відновлення держави;

3. підрив режиму, що складається по типу нового “нав’язаного переходу” в результаті ескалації конфлікту [43].

Отже, процес демократизації українського суспільства не завершився. Сьогодні поки що рано говорити про становлення консолідованої демократії. Демократія в Україні залишається “гібридною”, “формальною”, що зумовлює непередбачуваність розвитку суспільства.