3.3 Ціннісний консенсус як основа сталого розвитку

Цінності грають в суспільстві важливу роль, виконують ряд функцій: нормативну, регулятивну, функцію оцінки. Свобода, рівність, справедливість – є основними цінностями демократичного суспільства. Хоча ці цінності і є загальновизнаними, але їх визначають по-різному. Тому не припиняються дискусії відносно того, що собою представляє соціальна справедливість, як вона пов’язана із свободою і рівністю. Ці проблеми, особливо проблема справедливості, завжди були найбільш гострими проблемами суспільного життя. В кожному суспільстві можуть виникнути ціннісні конфлікти, тобто такі, які породжені сприйняттям існуючих відносин як несправедливих. Сьогодні в соціальній державі предметом обговорення являються різноманітні проблеми: ідеал рівності; рівність можливості і рівність результату; проблема вирівнювання; співвідношення рівності, свободи, справедливості; антиномія свобода – рівність; антиномія рівність – справедливість і т.д.

Як вже зазначалось, становлення соціальної держави було до певної міри зумовлене тягою народу до рівності. Вперше розробили поняття рівності ще піфагорійці. Вже тоді, на зорі західної цивілізації, виявились дві протилежні позиції щодо рівності і нерівності.

В стародавній Греції, з одного боку розглядалась можливість зрівняння земельної власності, зменшення нерівності. Фалей Халкедонський вважав, що це допоможе припинити розбрат в суспільстві, конфлікти, що породжені нерівністю, припиняться. Аристотель також вбачав у нерівності основну причину переворотів і незадоволень. Він був за помірність в багатстві за середній достаток. А от Геракліт нерівність вважав правомірною. Відомі мислителі різних епох висловлювали своє ставлення до нерівності, давали своє визначення поняття “рівність”. Руссо виступав за помірність в багатстві, за вирівнювання доходів, а не за знищення соціальної нерівності. Він хоч і говорив, що з появою власності виникли соціальні проблеми, але не вважав за можливе знищити приватну власність, а ідею рівного розподілу вважав утопічною і шкідливою. В ХІХ ст. марксисти запропонували радикальне вирішення проблеми нерівності. Ф.Енгельс в своїй роботі “Анти-Дюринг” писав, що уявлення про те, що всі люди мають між собою щось спільне і що вони рівні настільки простирається це спільне – дуже старе. Але повинні були пройти цілі тисячоліття перш ніж із початкового уявлення про відносну рівність був зроблений висновок про рівноправність в державі і суспільстві і цей висновок став чимось природнім [40]. Якщо буржуазія боролась за ліквідацію класових привілей, проголошення свободи і рівності правами людини, то пролетаріат вимагав рівності не лише в сфері держави, а й в суспільній, економічній сфері. “… з тих пір коли французька буржуазія, починаючи з великої революції, висунула на перший план громадянську рівність, – французький пролетаріат негайно вслід за цим відповів їй вимогою соціальної, економічної рівності..” [41]. Енгельс писав, що уявлення про рівність, як в буржуазній так і в пролетарській формі, само є продуктом історичного розвитку і для виникнення цього уявлення необхідні були певні історичні умови, що передбачали, в свою чергу, довгу попередню історію. Він зауважував, що уявлення про рівність не є вічною істиною [42].

П.Сорокін в роботі “Соціалізм і соціальна рівність”, що була опублікована в 1917 р., називав принцип соціальної рівності одним із основних принципів соціалізму. Сорокін підкреслював складність питання про рівність. Він не погоджується з пов’язування рівності лише з економічною рівністю. Сорокін говорить, що людство боролось, бореться і буде боротись ще і за рівномірний розподіл інтелектуально-моральних благ. Цінність знання, політичних, громадянських прав не є меншовартісним. З цим можна погодитись, але викликає заперечення твердження про те, що історія ХІХ і початку ХХ століття виключно історія боротьби за рівноправний розподіл моральних і правових благ – боротьба за право зборів, свободу слова, рівність перед законом, право голосу, а також боротьба за загальну безкоштовну освіту, і т.п.

Сорокін доводить, що деякі види нерівності, які були спочатку абсолютними, дуже різкими з часом згладились. Це стосується нерівності статей, релігій, нерівності між тими, хто керує і тими, ким керують і т.д. Сорокін робить висновок, що політико-правова рівність не лише можлива, а вона вже існує.

Визначити міру економічної рівності складніше ніж політико-правової. Складно визначити чи можливий такий же рівномірний розподіл економічних благ як політичних, чи з поступальним ходом історії відбувається поступове становлення економічної рівності. П.Сорокін ставить ще одне важливе питання – якщо дійсно відбувається поступове становлення економічної рівності по мірі історичного розвитку, то чи можна припустити, що завершенням цього процесу буде повне економічне вирівнювання? [43]. Німецькі соціал-демократи не дали чіткої відповіді на це питання, як і на питання про те, який принцип розподілу має бути при соціалізмі – по праці, потребам, чи кожний має отримувати однакову кількість продуктів.

Сьогодні вже очевидна неможливість повної економічної рівності. Досвід соціалістичного будівництва показав до яких наслідків приводить зрівнялівка. Хоча питання соціального вирівнювання і нині вирішується, але не такими засобами, які використовувались в СРСР та інших соціалістичних країнах. В соціальних державах проводиться політика соціального вирівнювання, яка не має на меті установити повну економічну рівність.

Причинами економічної нерівності, на думку Сорокіна, є різні здібності людей, неоднакова працездатність, різна складність роботи. В соціалістичному суспільстві економічне вирівнювання можливе, як вважав Сорокін, за рахунок інтелектуального вирівнювання, за рахунок того, що всі працездатні будуть працювати, всі види роботи будуть суспільно корисними. Крім того, люди будуть більш соціально вихованими і альтруїстичними.

Податок на спадок, прогресивно-прибутковий податок, страхування на випадок хвороби, старості, державне регулювання і обмеження прибутків капіталістів – це, на думку Сорокіна, є проявом великої тенденції – тенденції до все більш повного здійснення економічної рівності [44].

В 60-і роки ХХ ст. погляди Сорокіна на можливості соціалізму в досягненні все більшої економічної рівності змінились. Він серед недоліків, які характерні були реальному соціалізму називав: неможливість соціалізму забезпечити дійсну рівність у всіх сферах життєдіяльності особистості, а також неможливість задовольнити життєві потреби людей і забезпечити соціальну справедливість [45].

Питання про рівність можна розкласти на ряд питань: чи існує ідеал рівності, який він, і як він впливає на соціальну поведінку; що таке “рівність можливостей” і “рівність результату”; яку рівність реально можна досягти; що розуміють під вимогою вирівнювання умов життя і яких меж це вирівнювання може досягти; чи можлива рівність в умовах капіталізму і яка саме рівність можлива; яку роль в економічному вирівнюванні відіграють цілеспрямовані дії держави, а яку економічне зростання без втручання держави? Ці питання потребують спеціального дослідження. Лише деякі з цих питань будуть розглянуті в даній роботі.

Ідеал рівності за останні сто років дуже змінився. Треба відмітити, що поняття “рівність”, “нерівність” є досить невизначеними і ідеологічно забарвленими. Найбільш суттєво відрізняються погляди на рівність неоконсерваторів і егалітаристів. Ці погляди заслуговують на увагу, так як в них представлені найбільш повно всі аспекти проблеми рівності. Теоретики неоконсерватизму (і не лише вони) виступають за нове визначення поняття “рівність”. Неоконсерватори – лібертаристи, вважають, що рівність це рівність можливостей. В свою чергу рівність можливостей зводиться до формальної, юридичної рівності. Соціальна рівність неможлива, вважають лібертаристи, а єдина можлива форма рівності можливостей і рівності взагалі – це юридична рівність громадян перед законом. Конкуренція, що існує в капіталістичному суспільстві, визначає переможців життєвих гонок і, навіть, якщо допустити початкову рівність можливостей для всіх (хоча це неможливо хоча б тому, що люди різняться не тільки спадком, а й талантами, здібностями, що є очевидним фактом, який не потребує доведення), все рівно дуже скоро виявляться ті, хто досягне більших успіхів.

Егалітаристи не погоджуються з такою трактовкою рівності. Вони зауважують, що і юридична рівність і рівність можливостей є формальними, бо ці види рівності не ведуть до рівності результату, а якщо не відбувається вирівнювання результатів, то виникає питання – для чого тоді потрібні рівність можливостей і юридична рівності.

На думку неоконсерваторів, нерівність результатів є справедливою, коли держава створює рівність можливостей, гарантує забезпечення юридичної рівності. Рівність можливостей не веде і не повинна вести до рівності результату.

Під формальною рівністю можливостей неоконсерватори розуміють надання всім громадянам рівних можливостей діяти, покращувати своє життя, робити вибір. При цьому до уваги не приймаються різні стартові умови – виховання, освіта, матеріальний стан. Цей принцип в Новий час зіграв важливу роль в боротьбі з привілеями, які мали різні верстви в феодальному суспільстві. Як бачимо, погляди егалітаристів і неоконсерваторів на проблему рівності суттєво різняться. Егалітаристи вважають, що без вирівнювання результатів, втрачає значення і рівність формальна юридична, а неоконсерватори вважають саме її єдиною можливою рівністю.

На становлення соціальної держави, звичайно ж, впливали ці дискусії. В соціальній державі зовсім не намагаються знищити соціальну нерівність, а лише докладають зусиль, щоб ліквідувати найбільш неприйнятні для суспільства її прояви. В сучасних соціальних державах розширення можливостей досягається не лише за рахунок надання всім громадянам рівних юридичних прав, а й завдяки реалізації програм боротьби з бідністю, освітніх програм, програм по перепідготовці працівників і т.п. Частина цих послуг надається за рахунок державного бюджету. Особлива увага приділяється підвищенню освітнього рівня громадян, до цього спонукає не тільки необхідність надання всім можливості отримати освіту і за рахунок цього покращити своє становище, підвищити статус, а ще й конкуренція на міжнародному ринку. Державою надаються також певні пільги сім’ям з залежними дітьми, охороняється материнство і дитинство. Все це покращує можливості тих, хто належить до нижчих класів суспільства, впливає на підвищення статусу трудящих. Це, як вважав Дарендорф, може пом’якшити конфлікти, викликані існуванням соціальної нерівності.

Гелбрейт пропонує ряд заходів для зменшення нерівності: введення системи підтримки малозабезпечених верств; наведення порядку в фінансовій сфері; збереження прогресивної шкали оподаткування, відміну податкових пільг у відношенні витрат забезпечених верств і т.д. [46].

Ролз в своїй книзі “Теорія рівності” розглядає тенденцію до рівності.

Він вважає, що “незаслужені” нерівності (нерівність походження і нерівність природних дарувань) мають бути компенсовані.

Дискусії викликає твердження Ролза про те, що суспільство має менше уваги приділяти тим, хто наділений “зайвими” природними даруваннями. Це означає, що більше ресурсів слід тратити на освіту менш розвинутих людей, по крайній мірі, як вважає Ролз, в певний період життя – в ранні шкільні роки [47]. Хоча з цим рідко хто погоджується, але треба визнати, що на практиці соціальна держава не лише допомагає обдарованим людям, які походять з нижчого класу, але й створюють спеціальні навчальні заклади для дітей слабо розумоворозвинених, а це обходиться недешево для державної казни. Не лише альтруїзм, гуманізм є причинами такої діяльності держави, а ще й турбота про загальне благо.

Такі програми допомагають інтегрувати в суспільство людей, що є менш обдарованими, чи мають низьке соціальне походження. Не можна не погодитись з Ролзом, що цінність освіти не слід розглядати лише в термінах економічної ефективності і суспільного добробуту. “Настільки ж важливою, якщо не більшою, – пише Ролз, – є роль освіти в формуванні здатності людей користуватись культурою свого суспільства і приймати участь в його справах, в забезпеченні на цьому шляху кожному індивіду почуття власної гідності [48]. Нині часто середовище – природне і соціальне – винне в відставанні в розвитку частини дітей (екологічна ситуація, алкоголізм, наркоманія тощо). Тому суспільство і держава повинні бути відповідальними за наслідки цього негативного впливу. Діяльність держави направлена на зменшення “незаслуженої” нерівності є справедливою і соціально корисною.

Отже, соціальна нерівність є реальним фактом, вертикальна структура залишається і в соціальній державі. Така держава не ставить задачу знищити таку структуру і замінити її виключно горизонтальною (що вважають необхідним крайні егалітаристи), тобто вона на практиці вибирає “середній шлях” в вирішенні питань вирівнювання. При цьому використовується цілий набір різноманітних технологій: економічних, політичних, соціальних.

Економічні технології використовуються задля зростання продуктивності, збільшення суспільного багатства і за рахунок цього зростання добробуту і зменшення соціальної нерівності. Цей шлях вирівнювання є найбільш прийнятний, бо він не веде до конфліктів, пов’язаних з обмеженням свободи підприємництва, втручання держави в економічну сферу. Але, на жаль, не всі проблеми вирішуються цим шляхом. Тому і існує необхідність доповнення економічних технологій іншими – політичними і соціальними. Політичні технології дають можливість досягти згоду в суспільстві відносно певного перерозподілу на користь менш успішних верств населення задля попередження конфліктів, легітимації існуючої нерівності. Ці технології включають певний державний інтервенціоналізм. Соціальні технології дозволяють зберегти стабільність диференційованого суспільства шляхом надання допомоги соціально незахищеним групам населення, соціального забезпечення.

Ієрархічна структура суспільства та існуюча соціальна нерівність, з одного боку, породжують проблеми, з іншого грають і позитивну роль. Можна погодитись з функціоналістами, що вертикальна структура грає позитивну роль – люди зацікавлені в саморозвитку, освоєнні більш складних функцій так, як це веде до підвищення їх соціального статусу і покращення соціального положення, а це в кінцевому рахунку приводить до розвитку суспільства, підвищення добробуту всіх.

Ще одна дискусійна проблема, що привертає увагу багатьох вчених – дихотомія рівність – свобода. В минулому і сьогодні свобода і рівність часто протиставлялись. Хоча, дехто, наприклад, Вольтер, вважав, що свобода доповнюється, підкріплюється рівністю. Але треба зауважити, що під рівністю він розумів юридичну рівність (однакову залежність і захист законом, однаковий статус громадянина) [49]. Багато уваги вивченню цієї проблеми приділив Токвіль. Його в першу чергу цікавило те, як співвідносяться політична рівність і свобода. Токвіль вважав, що політична рівність може загрожувати свободі. По-перше, свободі загрожує влада натовпу. (Треба зауважити, що в XXст. з владою натовпу дещо впорались. Цьому сприяли інституціоналізація конфліктів, визначення певних правил взаємодії полярних сил. Звичайно, не можна повністю виключити можливість появи деструктивних рухів, які можуть загрожувати свободі. Масові виступи незадоволених своїм становищем людей, звичайно, є фактором тиску на державу і вона може вдатись до певного обмеження свободи тих, хто висловлює незадоволення, або ж тих, хто є причиною його виникнення). По-друге, влада більшості в суспільстві рівних зменшує можливості відхилення від поглядів меншості. Це дійсно так. Виникнення так званого “буржуазного реформізму” пов’язане було значною мірою з введенням загального виборчого права. Більшість змусила меншість притримуватись певних правил гри. Соціальне законодавство, одна з відмінних рис соціальної держави, врешті решт є також породженням політичної рівності, результатом існування політичного ринку і звичайно ж громадянського суспільства. Існує думка, що свободу в соціальній державі обмежила не держава, а саме розвинуте громадянське суспільство. Але часом олігархічна меншість, яка контролює засоби масової інформації, може реалізовувати свої інтереси за рахунок більшості вдаючись до маніпуляції свідомістю останньої. По-третє, більшість, на думку Токвіля, може подавляти меншість використовуючи чисто законні процедури. І нарешті, він говорить, що деспотизм мас, який подавляє всі види свободи, може відповідати потребам народу. Токвіль вважав, що свобода є більш важливою цінністю ніж рівність, але він був переконаний, що народ віддає перевагу рівності чи разом з свободою чи без неї. Токвіль, безперечно, цілком вірно описує можливі наслідки впливу існування політичної рівності на свободу, але в умовах демократичної правової держави існують певні механізми захисту свободи, вироблені певні технології, які дозволяють вирішувати перераховані ним проблеми. В такій державі сформувалась і відповідна демократична культура. Хоча проблема взаємовпливу свободи і рівності дійсно існувала і існує і вона досить складна.

Проблема дихотомії свобода-рівність розглядається в сучасній соціальній філософії. Одна із крайніх точок зору – свобода і рівність несумісні – якщо намагаються досягти рівності, то це завжди буде означати, що відмовляються від свободи. Або ж нерівність розглядається як ціна, яку суспільство платить за свободу. Звичайно, що при такому підході до цієї проблеми соціальна держава розглядається як таке, яка задля рівності посягає на свободу.

Деякі західні вчені пропонують говорити про сумісність-несумісність свободи-рівності не взагалі, а їх конкретних видів (негативної і позитивної свободи, рівності можливостей, юридичної рівності і рівності результату). Це цікава постановка питання і вона потребує вивчення. Нині в соціальній філософії, філософії права, політології використовуються поняття “негативна”, “позитивна” свобода.

Поняття “негативна свобода” означає “свободу від” – свободу від втручання в життя людини держави, іншого індивіда і т.п. Захисниками такої свободи нині є лібертаристи. Вони в першу чергу говорять про свободу власності, підприємництва, вважаючи її основою розвитку. На цьому базуються монетаристські теорії.

Чи заперечує соціальна держава існування негативної свободи? Ні, не заперечує. Така держава забезпечує реалізацію і негативних і позитивних прав, хоча з певними обмеженнями тих і інших, але намагається ці обмеження легітимізувати. В програмах західних соціал-демократів, які до певної міри вже реалізовані в соціальних державах, свобода і рівність розглядаються як такі, що обумовлюють одна одну. Все ж в основі їх політичних програм лежить ідея позитивної свободи.

Обмеження негативних прав викликають найбільшу критику з боку лібертаристів (на це, говорять вони, ніхто не давав згоди), тоді як позитивних прав – з боку соціалістів. Лібертаристи також сумніваються в законності і можливості забезпечення позитивних прав – прав на певні блага, на гідне людини існування. Але існування цих прав не є випадковістю. В них знайшли відображення взаємозалежність і солідарність, що існують в суспільстві. Лібертаристи, говорячи про природність свободи, забувають, що існує ще й цілком природна потреба в спілкуванні, а реалізація цієї потреби породжує взаємозалежність, солідарність. Бернштейн, наприклад, вважав, що в ряду цінностей свобода, рівність, солідарність, остання займає перше місце. Хоча, солідарність в архаїчних суспільствах відрізняється від тієї, яка існує в сучасних суспільствах. “Органічна” солідарність, як її називав Дюркгейм, породжена розподілом праці.

Певна суспільна згода відносно позитивних прав знайшла відображення в колективній свідомості – моралі, релігії. Позитивні права і їх задоволення в соціальній державі є легітимними, так як вони виникають на основі суспільного договору. Але треба враховувати те, що оскільки на існування цих прав потрібна згода учасників політичного процесу, то вони є умовними, а не безумовними. Неоліберали, як і соціал-демократи виступають за знаходження “золотої середини” між свободою і рівністю.

Від того, яка цінність в суспільстві є первинною – рівність чи свобода – залежить в значній мірі вибір шляху розвитку, залежать взаємовідносини держави і суспільства, держави і індивіда. Якщо переважає рівність як цінність, то тоді державний перерозподіл доходів виправдовується, а якщо цінність свободи домінує, тоді держава обмежується роллю “нічного сторожа”. Існування одночасно консерватизму і марксизму в XIXст, а в XXст. кейнсіанства і неоконсерватизму є відображенням боротьби ідей не лише в середовищі вчених, а й у суспільстві. Корінні зміни в суспільстві можуть призвести до зміни цінностей. Хоча цінності не народжуються за один день. На їх формування впливає багато факторів, одним із яких є релігія. І це досить переконливо довів М.Вебер.

Свобода і рівність в різні часи і в різних народів набувають різної цінності. Але, що є первинним? І.Берлін, говорив, що свобода не є першочерговою потребою кожного, вона не є і єдиною метою людей. Пропонувати політичні права чи безпеку проти втручання з боку держави напівголодним, неписьменним і хворим людям – це те саме, що глузувати з їхнього становища. Що таке свобода, запитує Берлін, для тих, хто не може нею скористатись [50]. Берлін зазначав, що навіть представники класичного лібералізму, як то Джеферсон, Берк, Пейн, Міл, визнавали, що потрібно відмовитись від частини свободи, аби зберегти решту [51].

Опитування, що проводились в ряді розвинутих демократичних країн в кінці XX ст. з метою виявлення місця в ієрархії цінностей свободи і рівності, дали різні результати. На запитання, що є важливішим свобода чи рівність в 1992р. в США 20% відповіли рівність, а 72% – свобода, в Великобританії відповідно 23% і 69%. А от в Німеччині рівність дещо популярніша за свободу – відповідно 39% і 37% [52].

Свобода – це і політична свобода і свобода підприємництва. Соціальна держава не відмовляється ні від свободи підприємництва, бо це її економічна основа – приватна власність, ринок, конкуренція; ні від політичної свободи, яка сприяла становленню соціальної держави. Крім цього незалежність особистості, її свобода важлива також і для її успішної адаптації. Якщо суспільство занадто контролює своїх громадян і обмежує їх свободу, то, як правило, підриває здатність до адаптації. Етционі вважав, що незалежність особистості сприяє успішній адаптації [53].

Свобода має формально-правовий аспект і матеріально-соціальний. Закони захищають людину від зловживань інших людей. Але без певних матеріальних умов людина не може бути дійсно вільною. Соціал-демократи говорять, що матеріально-соціальний аспект потребує, щоб кожна людина мала матеріальні передумови – економічні, соціальні, культурні – для життя на основі особистої відповідальності. Свобода має поширюватись на всі сфери життя. Вона передбачає також рівні можливості для кожного в області освіти і підвищення кваліфікації [ 54].

Така цінність як рівність відображена в соціальних програмах, програмах вирівнювання доходів, боротьби з бідністю, голодом. Поєднання свободи і рівності дозволяє, з одного боку, зберегти стимули розвитку економіки, а з іншого, дещо нейтралізувати ті негативні соціальні наслідки, які породжені вільним ринком і конкуренцією. Таким чином, в соціальній державі свобода і рівність не взаємовиключають одна одну, а поєднуються.

Ще однією з базових цінностей соціальної держави є справедливість. В демократичній, правовій, соціальній державі як справедливі чи несправедливі визначаються перш за все економічні, розподільчі відносини. Але, звичайно, не тільки вони, адже в суспільстві розподіляються не лише матеріальні, духовні блага, а й влада, права, обов’язки. Крім розподільчих відносин існують ще й обмінні, вони теж є предметом оцінки з погляду справедливості. Окремим питанням є питання про критерії оцінки суспільних явищ, відносин як справедливих чи несправедливих. Не викликає сумніву, що в кожному суспільстві існує свій цінністно-нормативний компонент справедливості, він складається із цінностей і ідеалів, норм моралі і права. Підтвердженням цього є різне ставлення до певних явищ в різні історичні епохи різних народів. Взяти хоча б оцінку рабства. Деякі видатні мислителі минулого виправдовували рабство і вважали його справедливим. Нерівний розподіл влади в суспільстві в середні віки сприймався як справедливий тому, що, як вважалось, він існує по божій волі. У всі часи елітаристи вважали цю нерівність оправданою. Як колись Сократ, Платон, сучасні прихильники елітизму доводять, що лише кращі, еліта має право вирішувати долю всіх.

В соціальній державі не існує рівності в розподілі, але все ж така держава створює більш справедливі умови існування людини в суспільстві порівняно з державою “нічним сторожем”. Взагалі розуміння справедливості пов’язане з співставленням, порівнянням того, що людина віддає суспільству і того, що вона отримує натомість, порівняння різної міри винагороди різних суб’єктів розподільчих відносин, співставлення відповідальності, обов’язків і прав. Сукупність цих порівнянь, співставлень дає уявлення про справедливість не в окремій сфері життя, а про справедливість суспільства в цілому. В соціальній державі шляхом порівняння оцінюються розміри доходів, заробітних плат, соціальних виплат, можливостей отримання освіти, оздоровлення, лікування, відпочинку, тощо.

В соціальній державі багато розподільчих відносин регулюється, незважаючи на те, що при класовій стратифікації суспільства індивідуальні досягнення відкривають доступ до матеріальних благ і послуг. Але це, як пише Мізес, формує антикапіталістичний менталітет. Життя в суспільстві, де успіх повністю залежить від особистих заслуг, було б просто нестерпним. Якщо положення людини в суспільстві обумовлене факторами іншими, ніж наявність чи відсутність в неї талантів, то ті, хто залишився внизу суспільної драбини, можуть з цим змиритись і не ставити під сумнів свою людську цінність, зберегти гідність і самоповагу. Він пише, що муки незадоволеного честолюбства дуже типові для людей, що живуть в суспільстві рівності всіх перед законом [55]. Не можна погодитись з тим, що в сучасному суспільстві лише таланти і здібності впливають на матеріальне благополуччя людей. Приписані статуси (походження, національність і т.п.) також впливають на соціальне положення людей. П.Бергер називає класову систему стратифікації “відносно відкритою”. Він пише, що якщо порівняти з ідеалом цілком рівних можливостей для всіх, то класова система західного індустріального капіталізму здаватиметься “закритою” і несправедливою, а якщо порівняти з минулим – то відкритою і справедливою. Саме капіталізм продемонстрував неперевершену здатність піднімати рівень життя практично всіх. Поєднання індустріального капіталізму з політичною демократією – збільшує відкритість класової системи (хоч не обов’язково поліпшує розподіл доходів, але розширює доступ індивідів з найменш привілейованих класів до освіти) [56].

Порушення принципу справедливості (воно може бути виявлене на основі прийнятих в суспільстві критеріїв) в одній якійсь сфері життя позначається і на інших сферах. Існує безліч розподільчих ситуацій в соціальній державі, які оцінюються з позицій справедливості на основі існуючих критеріїв. Все ж серед всього цього різноманіття таких ситуацій можна виділити типові. Такі розподільчі ситуації певним чином організовуються. Так закони, в тому числі і конституція, визначають категорії людей, що мають отримувати допомогу від суспільства, а також умови її отримання та розміри допомоги. Спеціальні інститути спостерігають за дотриманням умов, в окремих випадках визначають матеріальне становище претендентів на допомогу і т.д.

Складніше буває визначити чи є певні дії справедливими в умовах нетипової розподільчої ситуації. Стихійні розподільчі відносини, які будуються не на чітко визначених критеріях справедливості, породжують сумнів в можливості взагалі раціональним шляхом довести справедливість чи несправедливість чого-небудь. Тому досить поширеним є ціннісний релятивізм в визначенні критеріїв і самого поняття “справедливість”.

Які ж нині існують визначення справедливості? Наведемо деякі протилежні погляди представників різних політичних течій на справедливість. Ліберали визначають справедливість як рівну повагу гідності кожного. Неоконсерватори часто взагалі говорять про беззмістовність поняття соціальна справедливість, а якщо і погоджуються з цим поняттям, то наголошують на тому, що справедливість встановлює ринок, а держава не може впливати на цей процес. Дехто, як Хайєк, вказував на те, що справедливість не можна пов’язувати з яким-небудь принципом розподілу, бо тоді неминуче виникне потреба в державному регулюванні розподілу, а це недопустимо.

Дехто вважає, що справедливість не може бути пізнаною, бо вона представляє ірраціональний ідеал (Г.Кельзен). Подібної точки зору притримується і Ж.Гурвіч, який вважає, що вирішити проблему справедливості можна лише в сфері моралі. Багато вчених вважає, що систем справедливості стільки ж як систем цінностей.

Щоб не говорили про невизначеність поняття справедливості, все ж кожне політичне рішення, що приймається державою включає певне уявлення про справедливість. Що стосується окремих людей, то вони слідують в своєму житті різним принципам справедливості, що пов’язано з різною ієрархією цінностей. Свої уявлення про справедливість вони втілюють в соціальних відносинах.

О.Гьоффе вважає, що елементарна справедливість полягає в наступному – хто разом з усіма несе тягар суспільства, його регламентуючі правила, той має право і на його переваги. І навпаки, хто претендує на суспільні вигоди, мусить також свідомо терпіти і недоліки суспільства; він мусить виконувати і ті обов’язки, які не приносять користі [57]. В цій же роботі Гьоффе говорить, що про елементарну справедливість має дбати держава – правова і конституційна. В традиційному суспільстві ці функції виконують звичаї, табу і т.п., а в сучасному – держава [58].

К.Поппер, називає схожі ознаки справедливості – рівність перед законом, перед судом, рівне користування перевагами, а не лише обмеженнями [ 59]. В чиїй же компетенції може бути вирішення всіх цих питань, як не держави. Саме держава визначає права на вигоди, переваги і т.д. Але що саме повинне лежати в основі розподілу, на основі яких критеріїв визначається, що кому належить? Це питання дуже складне. Ще стародавні філософи намагались найти відповідь на нього.

Аристотель розглядав два види справедливості: дистрибутивну (розподільчу) і компаративну (порівняльну). Принцип дистрибутивної справедливості – “кожному своє”. Компаративна справедливість базується на правильному порівнянні, на основі якого в суспільстві відбувається поділ благ. Обмін на ринку товарами також відбувається на основі порівняння. Як визначається ціна товару, що береться до уваги – затрачений час на його створення, споживча вартість, корисність для споживача чи щось інше? В умовах ринкового господарства товаром стає і робоча сила. Виникає безліч питань пов’язаних із встановленням ціни цього специфічного товару. Заробітну плату засновник класичної політекономії У.Петті, а також Д.Рікардо, Т.Мальтус визначали як ціну праці робітника, що представляє мінімум засобів для його існування та існування його сім’ї. Петті вважав, що закон мав би забезпечити робітнику оплату ні в якому разі не більшу ніж необхідна для підтримування його життя. Якщо заробітна плата робітника буде вдвоє більшою, то він працюватиме вдвоє менше, ніж міг би працювати, а це означатиме для суспільства втрату кількості праці.

Рікардо розрізняв “природну ціну праці” – можливість робітника утримувати за свою заробітну плату себе і свою сім’ю, оплачувати витрати на їжу, предмети першої необхідності. “Ринкова ціна” розглядалась ним, як плата, що склалась з урахуванням реального співвідношення попиту і пропозиції на працю. Якщо попит більший пропозиції, то заробітна плата буде збільшуватись. Рікардо був проти втручання в цей процес держави, бо це б порушувало умови вільної конкуренції.

Погляди Сміта на проблему заробітної плати відрізняються від поглядів Петті, фізіократів, Рікардо. Він писав, що при більш високій оплаті праці робітники будуть більш ініціативними, добросовісними, ніж при низькій заробітній платі.

Соціальна держава приймає певну участь в визначенні ціни робочої сили. Противники соціальної держави проти втручання держави цей процес, так як це веде до обмеження свободи підприємництва. Ціну звичайного товару, на їх думку, як і товару специфічного – робочої сили, має встановлювати вільний ринок.

Ролз, автор однієї з найбільш відомих теорій справедливості, говорив, що при визначенні заробітної плати можуть використовуватись різні принципи – “кожному відповідно до вкладу”, чи “кожному у відповідності до його підготовки і освіти”. Він відмічав складність визначення вкладу. Цінність продукту праці залежить від попиту і пропозиції (попиту фірми на навички працівника, чи попиту на продукцію фірми). При цьому відбувається комплексне зважування багатьох приписів. Люди насправді отримують значно менше їх вкладу [60].

Нині соціальна держава встановлює тарифи, мінімальну погодинну оплату праці, регулюючи ці питання на основі трудового законодавства. Чому не ринок, а держава має це робити? Справа в тому, що викривляючий ефект на ціну робочої сили справляє безробіття. З розвитком науково-технічного прогресу зросла кількість працездатних, але зайвих людей. Не лише масове безробіття, але й те, яке вважається прийнятним, створює тиск на працюючих, знижує вартість їх праці. Тут також діє принцип ринку – ніж більша пропозиція і менший попит, тим нижча ціна товару. І ця ситуація відображається не тільки на заробітній платі, а й на умовах праці. Найбільш відчутними наслідки впливу безробіття на працюючих були в першій половині ХIХ ст. Але ситуація суттєво змінилась в ХХ ст. і не без впливу робітничого, профспілкового руху, соціал-демократії, які підготували і зробили можливим формування нового типу держави – соціальної держави.

В Україні ці питання сьогодні є невирішеними. Хоча існують, як і в розвинутих західних країнах, колективні договори, закони, що регулюють трудові відносини, але вони дуже часто порушуються. І це відбувається не лише із-за відсутності належного контролю з боку держави за дотриманням законів, але й із-за відсутності навиків у громадян відстоювати і захищати свої права. Зовсім інша ситуація в розвинутих економічно країнах. Оскільки ринок праці не міг встановити ціну робочої сили, яка б була справедливою і могла забезпечувати нормальне її відтворення, то зацікавлені групи свої інтереси артикулювали. Із введенням загального виборчого права боротьба за права із стихійної перетворилась на організовану і стала більш ефективною.

Багато проблем виникає із застосування принципу дистрибутивної справедливості – кожному своє, належне. Цей принцип не заперечує нерівності, а визнає її. Цей принцип закріплюється в статусах, які визначають місце людини, чи групи в суспільстві, в системі стратифікації. В кожному суспільстві існують свої уявлення про справедливий поділ прав і обов’язків. Як пише Р.Ціпеліус: “У питаннях справедливості (для їх виваженого розв’язання) вирішальним є їх легітимуючий базис; у відкритому суспільстві ці питання вирішуються шляхом вільного змагання переконань і ґрунтуються на максимально широкому консенсусі” [61].

Гелбрейт, наприклад, не вважав, що справедливе суспільство має намагатись встановити рівність в доходах [62]. Ціль і задача справедливого суспільства – забезпечення ефективного виробництва товарів і надання послуг, а також розподіл отриманих від їх реалізації доходів у відповідності з соціально прийнятими і економічно виправданими доцільними критеріями [63]. Він проти надмірної нерівності розподілу благ і доходів, так як це викликає негативні соціальні наслідки і заважає нормальному функціонуванню економіки [64]. На легітимацію певного принципу справедливості впливає релігія, ідеологія, традиція.

В західних країнах під впливом соціал-демократії досить поширеним є розуміння справедливості як рівності прав для всіх, рівності життєвих шансів. Значний вплив на сучасне розуміння справедливості мала теорія справедливості Ролза. Її відмінність від інших теорій полягала в тому, що Ролз спробував створити субстанційну теорію справедливості, а не просто формальну, процедурну. Він намагався знайти відповідь на питання – як має змінитись капіталізм, щоб стати “соціально справедливим”? Щоб визначити принципи справедливості Ролз пропонує уявити, що люди мають дійти згоди щодо правил співіснування не маючи уявлення ні про своє майбутнє місце в суспільстві, ні про свої окремі інтереси. Ролз вважав, що при таких умовах могли б бути прийняті наступні принципи справедливості: перший вимагає рівності прав у відношенні основних свобод та розподілу обов’язків; другий – передбачає, що соціально-економічні нерівності визнаються справедливими лише в тому випадку, якщо натомість вони дають: а) кожному певні вигоди; б) відкритий для всіх доступ до положень і посад. Ці принципи виключають визнання справедливими злигодні певних груп людей на тій підставі, що це сприяє зростанню загального сукупного добра. В деяких випадках може бути доцільним, щоб одні люди бідували для того, щоб процвітали інші, але таке становище не є справедливим. Немає несправедливості в ситуації, коли менше число людей одержує вигоди більші за середні за умови, що водночас поліпшується становище найменш забезпечених. Це справедливо – оскільки добробут кожного залежить від системи виробництва, без якої ніхто не зможе задовільно існувати, розподілення вигод має здійснюватись так, щоб заохочувати кожного до добровільної співпраці, включаючи і найменш забезпечених.

Теорію справедливості Ролза можна розглядати як таку, що наводить систему доказів на захист існування соціальної держави. Ролз розглядає і проблему рівності результату. Він передбачає контроль суспільства за результатами розподілу, вважає, що не можна допустити, щоб це було віддано на волю випадку чи сваволі. Розподіл має бути таким, щоб одночасно покращувалось становище і більш успішних і менш успішних. Такий принцип Ролз називає принципом відмінності. А якщо такий розподіл неможливий, то тоді кращим є рівний розподіл. Він торкається і іншої проблеми – проблеми рівності можливостей. Ролз вважає, що не повинно бути класових перешкод на шляху отримання досвіду і знань, а тому система освіти має бути змінена. Він вважав, що нерівність природних здібностей і положення, яка успадкована від батьків, є незаслуженою і тому суспільство має і цю нерівність якимось чином компенсувати. (На нашу думку, не можна повністю компенсувати цю нерівність, вона буде зберігатись завжди). Ролз говорить, що тільки ті заслужили нерівність, які не реалізували здібності, якими їх наділила природа.

Таким чином, теорія справедливості Ролза оправдує політику перерозподілу, що існує в соціальних державах. Хоча такий перерозподіл повинен прийматись свідомо і добровільно на основі суспільної згоди.

Розглядається в теорії справедливості Ролза і проблема благ. Блага, їх розподіл також виступають критерієм справедливості суспільства. Ролз визначає основні, первинні блага, які є в розпорядженні суспільства – це права, свободи, сприятливі можливості, доходи, багатство. Крім соціально первинних благ, існують ще й природні блага – здоров’я, енергія, інтелект, уява [65]. Очевидно, що більш широкі свободи, більша доля багатства, більший доход для індивіда є благом. Але, можливо, як говорить Ролз, найбільш важливими первинним благом є взаємоповага, почуття власної гідності [66]. Соціальна держава намагається створити умови для гідного існування, а значить сприяє появі і цього первинного блага.

Ролз говорить, що публічне визнання основних двох принципів справедливості, які він визначив, дає більшу підтримку самоповазі людини, а це в свою чергу збільшує ефективність соціальної кооперації [67]. В соціальній державі ці принципи визнані і це ще одна її перевага, яка сприяє збереженню стабільності. Ролз пише: “… коли суспільство слідує цим принципам, благо кожного включене в схему взаємної вигоди, і це публічне інституціональне визнання зусиль кожної людини підтримує людську взаємоповагу” [68].

Ролз не одноразово повторює, що держава має взяти на себе організацію виробництва і фінансування колективних благ. Неподільність і колективний характер певних суспільних благ, а також зовнішні ефекти і спокуси, до яких вони ведуть, роблять необхідним колективні угоди, укладання яких організовує держава. Він пише, що судження про те, що політичне управління базується виключно на егоїзмі і несправедливості – поверхове [69]. Держава має забезпечити механізм, за допомогою якого можна досягти виконання певної колективної домовленості. В великому співтоваристві не слід очікувати великої міри взаємної впевненості в чесності один одного.

Говорячи про соціалізм і порівнюючи його з “економікою приватної власності”, Ролз говорить, що різниця перш за все полягає в розмірі суспільного сектору. Друга відмінна риса – це пропорції загальних ресурсів суспільства, які відводяться на колективні блага. При соціалізмі надання колективних благ відбувається не через ринок. Всі громадяни отримують рівну долю благ. При цьому їх бажання не враховуються. Існує проблема “безбілетного пасажира” – є ті, хто ухиляється від участі в створенні благ. Ролз пише, що якби навіть громадяни бажали оплатити свою частку благ, вони скоріше за все поступили б так тоді, коли б були впевнені, що інші заплатять свою частку [70].

Ця проблема є невирішеною і в соціальній державі, вона викликає незадоволення частини населення, яка не бажає утримувати “безбілетних пасажирів”. Ролз говорить, що не можна наперед визначити, яка система –соціалістична, система приватної власності чи інші проміжні форми найбільше відповідають вимогам справедливості. Це багато в чому залежить від традицій, інститутів, соціальних сил кожної країни, а також від конкретних історичних обставин [71].

В теорії Ролза з погляду справедливості вивчається устрій, який базується на демократії і приватній власності. Ідеальна справедлива система повинна мати такі ознаки: справедливу конституцію, яка гарантує свободи рівного громадянства (свободу совісті, свободу думок, політичні свободи); умови для прийняття справедливого законодавства; чесну рівність можливостей [72]. Уряд намагається забезпечити рівні шанси на освіту, культуру для людей із однаковими обдаруваннями і мотивацією за допомогою субсидування приватних шкіл чи створюючи системи громадських шкіл. Також уряд створює рівні можливості в економічній поведінці і в вільному виборі професій. Ролз вважає, що цього можна досягти завдяки певній політиці керівництва фірмами і приватними асоціаціями, а також шляхом усунення монополістичних обмежень і бар’єрів. А ще уряд має гарантувати соціальний мінімум або шляхом виплати допомоги сім’ям і спеціальних виплат по хворобі і непрацездатності, або більш систематичним чином – за допомогою таких засобів як диференціація доплат до доходу (“негативний прибутковий податок”) [73].

Ролз пропонує і спеціальну структуру виконавчої влади, щоб вона могла успішно виконувати перераховані функції. Уряд, на його думку, має складатись із чотирьох гілок влади: 1) виділяюча – має підтримувати цінову систему в конкурентному стані і обмежувати нерозумну владу ринку; 2) стабілізуюча гілка виконавчої влади – намагається забезпечити повну зайнятість, так, щоб ті, хто хоче працювати могли знайти роботу; 3) гілка безплатних соціальних виплат. Вона забезпечує соціальний мінімум; 4) розподільча гілка – її завдання полягає в збереженні приблизної справедливості в дольовому розподілі за допомогою змін в правах власності, за допомогою оподаткування – податку на спадок, дарунки, обмеження права на спадок. Це робиться для корекції розподілу багатства і попередження концентрації влади, що може позначитись на політичній свободі і рівності можливостей [74]. Система оподаткування має сформувати соціальні ресурси, які уряд використовує для створення колективних благ і здійснення трансферів, безплатних соціальних вимог [75].

Справедливий устрій, який описує Ролз дуже подібний до того, що існує в соціальній державі. Ролз підкреслює, що він розглядає ідеальну систему. В дійсності важко всі заходи здійснити, щоб наблизитись до ідеалу соціальної справедливості. Ролз говорить, що можлива справедливість в демократичному суспільстві з приватною власністю, полемізуючи з тими соціалістами, які проти всіх ринкових інститутів. Хоча він не заперечує того, що ринок не створює автоматично умови для ідеального устрою. Але при існуванні відповідних інститутів найгірші аспекти так званого “найманого рабства” можуть бути усунені [76].

Ролз вважає, що якщо достатня кількість громадян вважатиме вигоди колективних благ більшими, ніж вигоди доступні ринку, то уряду розумно надати ці блага, але при умові, що буде досягнута згода щодо джерел фінансування. Після цього можна голосувати про затвердження суспільних витрат [77]. В цьому також вгадуються риси і функції сучасної соціальної держави.

Цінності рівність, свобода, справедливість виступають стабілізаторами в тому випадку, коли відносно них в суспільстві існує консенсус.