2.3 Міра та джерела стабільності в соціалістичній і соціальній державі: порівняльний аналіз

Як вже зазначалось вище, не існує прямого зв’язку між політичним, економічним устроєм і соціальною орієнтацією держави. Більш детального розглянемо особливості соціальної та соціалістичної держави. Соціалістична держава це наше минуле, а якою буде наша держава в майбутньому поки що невідомо. Соціальна і соціалістична держава є різновидністю соціально орієнтованої держави. Не можна погодитись з тими вченими, які стверджують, що соціальна і соціалістична держава є зовсім несхожими типами держави. Хоча термін “соціальний” не треба ототожнювати з терміном “соціалістичний”. Соціальна держава – це держава, яка свою відповідальність і силу впливу направляє на усунення суспільного зла і на нівелювання соціальних протиріч, які проявились в промисловому суспільстві в кінці ХYІІІ ст. і на початку ХІХ ст. Ціллю соціальної держави є захист від соціалістичної революції завдяки проведенню в належний час дієвих суспільних реформ. Соціальна держава відрізняється від соціалістичної держави тим, що вона направляє свої зусилля на задовільне нівелювання соціальних протиріч між класами, верствами, групами, а також тим, що вона намагається вилікувати кризу не шляхом соціалізації, а шляхом збереження приватної власності при умові проведення її нового перерозподілу і в новій формі [41].

Безперечно, на формування концепції соціальної правової держави вплинуло протистояння двох систем – капіталістичної і соціалістичної в роки холодної війни. Ідеологи соціалізму намагались довести переваги суспільно-політичного устрою, що існував в СРСР, порівнюючи його з капіталізмом – “бездуховним”, “експлуататорським” устроєм. Теорія соціальної правової держави була відповіддю на “викриття” суті капіталізму. Її автори доводили, що в умовах капіталізму можливий соціальний захист, який створює гідні умови існування для всіх громадян.

Цікавим, на наш погляд, є питання про спільні і відмінні риси соціальної правової держави в капіталістичних країнах і соціалістичної неправової і недемократичної держави. Крах соціалізму в більшості країн, в яких існував цей соціально-політичний і економічний устрій, вплинув на тональність оцінок соціалізму. В науці не повинно бути кон’юнктури. Вчені не повинні забувати про необхідність всестороннього і об’єктивного аналізу. Нині існує проблема, яку М.Вебер колись визначив, як проблему об’єктивності наукового дослідження. Помітна певна необ’єктивність в оцінці соціальної політики, що проводилась в соціалістичній державі – увага дослідників в основному зосереджена на її недоліках. А між тим відомо, що в часи протистояння двох систем, американські вчені не тільки не применшували успіхів Радянського Союзу в вирішенні певних соціальних задач, а й використовували досвід для вирішення таких же проблем в США (наприклад, успіхи в боротьбі з безграмотністю – програма боротьби з безграмотністю була розроблена в 1919 р., були високо оцінені на Заході). Не слід забувати, що в Росії через декілька місяців після Жовтневої революції радянська влада почала реалізовувати програму-мінімум соціал-демократичної партії – був введений восьмигодинний робочий день, 16-ти недільна відпустка по вагітності і пологам із збереженням повного заробітку, заборонена праця дітей і т.п. Законодавство передбачило повне соціальне забезпечення всіх трудящих від всіх видів втрати працездатності і від безробіття за рахунок роботодавців і держави.

Можна погодитись з Є.Бистрицьким, який пише, що комунізм має безумовні історичні досягнення і заслуги. Занадто безоглядна критика його соціального спадку має переважно паталогічний і саморуйнівний характер. Сучасні форми ліберально-демократичної організації в розвинених країнах

Заходу мають власні і суттєві недоліки [42].

Не підлягає сумніву, що допомога тим, хто її потребував в радянський період, не завжди була достатньою, тобто такою, яка б дозволила повністю задовольнити всі потреби людини. І все ж, якщо взяти за критерій соціальні стандарти, які використовуються 00Н для визначення людського розвитку, то населення багатьох колишніх соціалістичних країн нині значно в меншій мірі соціально захищене порівняно з недавнім соціалістичним минулим. Не що інше, як соціальна незахищеність значних груп населення сприяє збереженню чисельної опозиції ринковим перетворенням в Україні. І важко сподіватись, що не створивши надійного, ефективного, максимально можливого в умовах ринкового господарства соціального захисту, можна розраховувати на зникнення протистояння в суспільстві зумовленого переходом до нового суспільного устрою. Треба враховувати, існуюче “культурне поле”, тобто ті цінності, стереотипи, які притаманні суспільству.

Який же соціальний захист соціалістична держава надавала своїм громадянам? Характерними рисами системи соціального забезпечення соціалістичних країн були: загальна всеохоплююча система соціального страхування; гарантована робота; субсидії на товари і послуги; дешеве державне житло, яке отримували безкоштовно; безкоштовна освіта, охорона здоров’я; існували цільові програми допомоги сім’ям, дітям, студентам, тощо. Певні блага (освіта, наприклад) надавала держава, деякі – держава і підприємства (житло, дошкільні заклади тощо), інші блага своїм працівникам надавали підприємства.

Суспільні фонди споживання при соціалізмі виконували дві взаємопов’язані функції: по-перше, вони використовувались для задоволення загальних соціальних потреб (охорона здоров’я, розвиток освіти і т.п.); по-друге, використовувались для пом’якшення чи усунення відмінностей в рівні життя різних сімей, що були зумовлені різною кількістю тих, хто перебував на утриманні працюючих членів сім’ї – дітей, непрацездатних. Структура суспільних фондів споживання була зумовлена існуючими соціальними потребами. В 70-х роках ХХ ст. в СРСР найбільше коштів із суспільних фондів споживання витрачалось на соціальне страхування, на другому місці по об’єму спожитих ресурсів була освіта, в тому числі культурно-освітня робота, найменше коштів витрачалось на утримання житлового фонду.

За рахунок суспільних фондів споживання збільшувались грошові доходи населення, так як виплачувалась допомога багатодітним сім’ям, пенсії, стипендії тим, хто навчався в вузах і середніх спеціальних учбових закладах. Крім цього їм надавались безкоштовні послуги та пільги.

В розпорядження держави надходила значна частина створеного сукупного продукту. Держава витрачала ці надходження для задоволення “колективних інтересів”, надання суспільних благ всім. Це було суттєвим недоліком системи розподілу, яка мала керуватись принципом “кожному по праці”. Адже при наданні суспільних благ не враховувався вклад кожного в створення валового національного продукту (ВНП). Не достатньо враховувалось це і на підприємствах. Хоча при наданні житла, інших послуг іноді брали до уваги не тільки трудовий стаж, а й ставлення до роботи. Єдиною мірою трудового вкладу була по суті лише заробітна плата. Хоча в визначенні розміру оплати праці працівників різних галузей також було багато недоліків, які сприймались як несправедливість. Хіба можна було вважати справедливим оцінку вкладу працівників розумової праці.

Таким чином, система соціального забезпечення мала і свої переваги і недоліки. Головним недоліком була зрівнялівка, яка приводила до зниження зацікавленості в продуктивній праці. Це позначалось і на якості роботи, дисципліні. Одна із проблем, яку роками вивчали радянські суспільствознавці, була проблема виховання почуття господаря, колективізму і т.п.

Нині потрібно врахувати особливості соціального забезпечення, що існувало в СРСР, для того щоб знати від чого можна з легкістю відмовитись, а що постаратись зберегти. Велике значення в системі соціального забезпечення в СРСР відігра­вало державне соціальне страхування. Воно було загальним – поширювалось на всіх робітників і службовців. Крім цього соціальне страхування було обов’язковим – всі підлягали соціальному страхуванню. Державне соціальне страхування здійснювалось за рахунок тих внесків, які заклади, організації, підприємства виплачували державі (ці внески не вираховувались із заробітної плати працівників). При цьому невиплати підприємствами чи організаціями страхових внесків не позбавляла їх працівників права на забезпечення по державному соціальному страхуванню. (В цьому також проявлялась зрівнялівка).

Забезпечення по соціальному страхуванню включало: допомогу по тимчасовій непрацездатності, допомогу по вагітності і пологам, догляду за дитиною до досягнення певного віку; пенсії по старості, інвалідності, на випадок втрати годувальника, пенсії за вислугу років (вони встановлювались певним категоріям працівників). Кошти державного соціального страхування використовувались також на санаторно-курортне лікування, на утримання літніх піонерських таборів, лікувальне харчування тощо.

Діти були особливим об’єктом турботи. В соціалістичних країнах розроблялись спеціальні програми, які передбачали забезпечення дітей. Вони включали, наприклад, субсидії на товари для дітей. Лікування, навчання були безкоштовними, а також оздоровлення в спортивних секціях, робота в гуртках. Не дуже обтяжливими для сімейного бюджету були дитячі дошкільні заклади.

Але існувала відмінність тих суспільних благ, які діти, що проживали в різних регіонах, населених пунктам, могли отримати. Суттєво відрізнялось і соціальне забезпечення дітей батьків, що працювали, наприклад, в оборонній промисловості, від працюючих в сільському господарстві.

Підприємства відігравали суттєву роль в соціальному забезпеченні в соціалістичній державі. Але і в радянські часи висловлювались сумніви, щодо необхідності виконання підприємством соціальних функцій, так як вони є неприродними для цих організацій. Обговорювалась і проблема нерівності в задоволені соціальних потреб робітників, що працювали на різних підприємствах. Пропонувалось вирішити питання про оптимальні соціальні фонди.

Створюючи соціальні фонди на підприємствах держава мала на меті не лише покращити соціальний захист населення, а ще і створити додаткові важе­лі впливу на трудову дисципліну, мобільність, мотивацію праці. Ці фонди повинні були сприяти інтеграції суспільства, його стабільності. Плани соціального розвитку підприємств передбачали вирішення багатьох задач: покращення умов праці, і життя працівників, розвиток матеріальних і моральних стимулів до праці і т.д. Підприємства вирішували багато різних соціальних питань: крім турботи про молоді сім’ї, забезпечення працівників житлом, створення оздоровчих закладів, ще й забезпечували працівників пільговім харчуван­ням, займались перевезенням працівників до місця роботи і до місця про­живання і т.д.

Держава, по мірі зростання соціальної ролі підприємств, розширила права трудових колективів в використанні соціальних фондів підприємств. В 70-80-х рр. ХХ ст. були збільшені розміри цих фондів, вдосконалений порядок відрахувань в ці фонди і їх використання. З соціальних фондів працівникам надавались пільгові послуги (забезпечення дітей працівників місцями в яслах, дитсадках; послуги в сфері охорони здоров’я; відпочинку тощо). З цих фондів надавалась допомога тим, в кого були низькі доходи, а також одноразова допомога в особливих випадках.

Центральні і місцеві органи влади координували, узгоджували дії по соціальному забезпеченню з підприємствами. Якщо невеликі підприємства не могли самі побудувати соціально-культурні заклади, що мали обслуговувати їх працівників, тоді їм в цьому будівництві допомагали місцеві органи влади. Іноді їх допомога полягала в ініціюванні об’єднання зусиль декількох підприємств.

Взагалі виплати із соціальних фондів, які були створені в соціалістичних країнах в основному в кінці 60-х на початку 70-х років ХХ ст., ділились на дві групи. Перша група – це виплати і пільги, які сприяли відтворенню робочої сили (профілактика захворювань, медичне обслуговування, професійна підготовка, перевезення на роботу і з роботи, дотації на оплату проживання в гуртожитку). Другу групу становили виплати і пільги, які надавались сім’ям працюючих (місця в дошкільних дитячих закладах, допомога в будівництві житла або безкоштовне надання житла, організація відпочинку).

В кінці 80-х р. через соціальні фонди підприємств в соціалістичних країнах розподілялось 10-15% загального обсягу фондів споживання. В 70-80-х роках спостерігалась тенденція до більшого зростання виплат із соціальних фондів підприємств порівняно із зростанням заробітної плати. В перехідний період до ринкової економіки стара системи соціального забезпечення була зруйнована. Значна частина підприємств із-за складного економічного становища була закрита, відбулося значне скорочення виробництва. В цих умовах виконувати ще й соціальні функції підприємства не могли, вони залишились хіба що в підприємств-гігантів, що продовжували випускати конкурентноспроможну продукцію, що користувалась попитом за кордоном.

Таким чином, в докризисний період соціалістична держава змогла вирішити дві задачі в соціальній сфері: по-перше, був забезпечений прожитковий мінімум для всіх громадян; по-друге, існував рівномірний розподіл доходів. Що стосується останнього, то хоча в соціалістичних державах і існували більш і менш забезпечені верстви населення, але великого розриву в їх доходах не було.

Прожитковий мінімум забезпечувався ще і завдяки існування гарантії зайнятості. При цьому праця була не лише гарантована, а ще й обов’язкова. По досягненню певного віку всі працюючі мали право на пенсію. Гарантована робота, гарантована пенсія – зводили до мінімуму кількість тих, хто мав бути забезпечений на основі спеціальних програм.

В перехідний період держава відмовилась від патерналізму. Складнощі адаптації до нових умов привели до того, що одні і ті самі люди одночасно, як виявили соціологічні дослідження, виступають за ринкові перетворення і бояться таких перетворень. Значна частина громадян України змушена не просто адаптуватись до нових умов, а реадептуватись, тобто перенавчатись, змінювати свої цінності, орієнтири, набувати зовсім нові навички поведінки, що позначається на масових настроях, викликає стан депривації, апатії чи панічні настрої. Існування напруження в суспільстві є загрозою для збереження стабільності. Тому так важливо визначити те, як забезпечити соціальний захист населення, що можна зберегти з тієї соціальної політики, яка існувала в соціалістичному суспільстві. Привабливість соціалізму серед частини населення України, а також в інших країнах зберігається і нині. Соціалізм, як писав Д.Белл, вже на протязі століття є політично привабливим не стільки за рахунок моралістичного описання рис майбутнього суспільства, скільки по причині матеріальних втрат пригноблених класів, ненависті до буржуазного суспільства з боку багатьох інтелектуалів і есхатологічних бачень “завершення” історії [43].

Різниця між соціальним капіталізмом і соціалістичною державою полягала в існуванні різних способів виробництва, наявності – відсутності конкуренції і ринку, а також в відмінних системах соціального забезпечення.

Крім цього, сам процес становлення соціальної держави і держави соціалістичної має суттєві відмінності. На становлення соціальної держави в капіталістичних країнах, як і соціалістичних держав впливала безліч ендогенних і екзогенних факторів. Й.Шумпетер в книзі “Капіталізм, соціалізм і демократія” відмічав, що процес соціального життя – це функція великої кількості змінних величин, багато з яких не підлягають ніяким вимірюванням [44]. Звичайно, марно намагатись врахувати їх в повній мірі, але все ж можна виявити які з них – екзогенні чи ендогенні, мали більш значний вплив в той чи інший час і в тій чи іншій державі. Та в США становлення соціальної держави відбувалось в основному під впливом ендогенних факторів. Серед них найвпливовішими були економічна криза і породжена нею нестабільність. Дієвим політичним актором виступав профспілковий рух. В Західній Європі крім соціал-демократії, профспілкового, робітничого руху на формування солідаристських почуттів вплинула католицька церква, християнський соціалізм. В Німеччині крім ендогенних факторів на формування соціальної держави вплинула світова післявоєнна ситуація. Таким чином, становлення соціальної держави, як і соціалістичної, відбувалось під впливом різноманітних факторів, але часто схожих.

Але виникнувши під впливом часто одних і тих же факторів, соціальний капіталізм і соціалістична держава суттєво різняться характером взаємодії із суспільством. Західна соціальна держава, можна сказати, є “дитям” громадянського суспільства. І існування такої держави, про що говорилось раніше, не відміняє взаємодію з громадянським суспільством. Взаємодія не обмежується тиском на державу, а це ще й співробітництво, взаємопроникнення держави і суспільства і т.д.

В соціалістичній державі був відсутній політичний плюралізм і тому існували зовсім інші форми взаємодії влади і суспільства. В демократичних суспільствах відбувається відкрита конкурентна боротьба за владу на політичному ринку (хоча звичайно є багато скритих моментів, наприклад, джерела фінансування далеко не завжди всі відомі). Населення може впливати на результат вибору, враховуючи свої інтереси. В соціалістичному суспільстві існує більш скрита боротьба між різними групами еліти. Такий політичний ринок К.Зегберс називає адміністративним. Найбільш впливовими акторами, що діяли на адміністративному ринку в радянські часи були регіони, сектори, клани, громадські об’єднання. При соціалізмі може існувати так звана “ідентитарна демократія”, коли легітимна влада від імені народу здійснює політичне управління, але це, на відміну від демократії в соціальних державах, не ліберальна демократія тому, що вона не забезпечує свободу особистості.

Порівняння технологій, що використовувались в соціальних державах і соціалістичних в XX ст., показує, що на протязі існування двох світових систем – капіталістичної і соціалістичної, відбувався взаємний вплив різних типів держави, запозичення технологій. Відчутним був взаємний “тиск” соціалізму на капіталізм і навпаки. Починаючи рух з різних відправних точок, при різних економічних устроях поступово види і форми соціальної діяльності ставали подібними. Але не можна не помітити того, що в деяких випадках відбувалась просто імітація, а не вивчення досвіду, чи запозичення якихось форм роботи. Імітацією, наприклад, були в Радянському Союзі колективні договори. Нині, хоча соціалізм залишився в минулому, до певної міри імітацією є соціальне партнерство. Причини зрозумілі – відсутність навичок захисту своїх інтересів у трудящих, та і у більшості профспілкових організацій.

Соціальна держава ставить задачу зменшення безробіття, а в деяких країнах проводиться політика загальної зайнятості. Соціалістична держава взагалі не допускала безробіття, в усякому разі воно не було явно виражене, хоча структурне безробіття все ж існувало – велика кількість спеціалістів не працювала за спеціальністю (хоча не завжди це було зумовлено відсутністю потреби в цих спеціалістах, а, наприклад, незадовільною оплатою праці).

Соціальні західні держави визнають право на працю і на допомогу в випадку безробіття. В соціалістичних державах право на працю розумілось дещо інакше, бо передбачало в якості гарантії цього права працевлаштування всіх громадян, які досягли працездатного віку і були працездатними. Така політика не враховувала економічну ефективність і приводила до штучного створення робочих місць. При капіталістичному економічному устрої не можна усунути безробіття повністю. І це має як свої негативні так і позитивні сторони. Проблема безробіття не тільки економічна, а й соціально-психологічна. Але з другого боку, безробіття означає ще й конкуренцію за робочі місця, що сприяє підвищенню професійного рівня робочої сили.

Штучне створення робочих місць також не можна оцінювати однозначно. З одного боку, це дозволяє ліквідувати безробіття, а з іншого – веде до нераціонального використання людських і матеріальних ресурсів. Неефективність виробництва не дає можливості суттєво підняти рівень життя. Економічне положення різних соціальних груп за радянських часів вирівнювалось, але при цьому стандарти життя залишались майже незмінними. Сьогодні це явище часто називають “рівність у бідності”. Оплата праці в СРСР порівняно з розвинутими індустріальними країнами, була набагато нижчою, хоча існувала впевненість в завтрашньому дні, чого не можна сказати про тих, хто живе в умовах ринкової економіки. “Рівність у бідності” та передбачуваність майбутнього сприяли тому, що громадяни соціалістичних країн існуючі умови життя вважали прийнятними. Цінність, яка вважалась однією з основних при соціалізмі – рівність, позначилась на оцінках умов життя радянськими людьми.

В соціалістичній державі велику вагу мали політичні технології, які суттєво впливали на збереження стабільності. Перш за все це маніпулювання свідомістю мас, цілеспрямоване формування політичних міфів, стереотипів. Найбільше в соціальних і соціалістичних державах відрізнялись технології узгодження інтересів. Замість відкритих переговорів, що на Заході проводились між представниками держави, союзами підприємців і профспілками, в соціалістичних державах відбувався закритий торг між представниками різних регіонів, галузей, секторів економіки. Здається, вперше в радянській літературі часів перебудови С.Г.Кордонський в статті “Соціальна структура і механізми гальмування” звернув увагу на те, що штучність, контрольованість, стабільність соціальної структури є причинами соціально-економічних аномалій і основою механізму гальмування. Зміст соціальної політики становило формування квот, норм, системи доплат і компенсацій. Кордонський відмічав, що рівень життя залежав від того, де людина проживала, в якій галузі працювала, яку посаду займала [45]. От як раз це і було предметом торгу на адміністративному ринку.

В соціалістичній державі було відсутнє соціальне партнерство. Це було зумовлено тих, що не існувало незалежних від держави суб’єктів економічної діяльності. Навіть, колгоспи – кооперативні господарства – і ті не мали можливості самостійно господарювати. Ще в 30-і роки було прийнято план індустріалізації країни, а оскільки потрібні були значні кошти, то було вирішено, що вони можуть бути вилучені з сільськогосподарського виробництва із-за відсутності інших джерел фінансування. Це стало можливим за рахунок політики “ножиць цін”. В багатьох випадках примусово створені колгоспи були змушені реалізовувати свою продукцію часто за цінами нижчими за собівартість продукції. Це робило їх збитковими і економічно залежними від держави (практично майже всі колективні господарства мали величезні борги перед державою, яка час від часу їх списувала).

Соціальне партнерство передбачає існування механізмів виявлення і захисту інтересів різних груп населення. Умовою формування цих механізмів є певна політична, правова культура і, звичайно, правова держава.

Таким чином, порівнюючи соціальну і соціалістичну державу можна зробити наступні висновки:

- соціальна і соціалістична держава виконують одні і ті самі функції – шляхом створення системи соціального захисту забезпечують стабільність системи; система соціального забезпечення може бути обтяжливою і негативно впливати на розвиток економіки;

- соціальні і соціалістичні держави в своїх Конституціях чи соціальному законодавстві (соціальних кодексах) закріплюють соціально-економічні права, але вони не є безумовними. Для їх реалізації потрібний певний рівень економічного розвитку. З огляду на зростання потреб, важливою умовою їх реалізації є постійне економічне зростання. Економічні кризи в будь-якому суспільстві позначаються на можливостях реалізації соціально-економічних прав;

- соціальна діяльність в державах обох типів проводиться на основі соціального законодавства. Здійснюють цю діяльність спеціально створені державні органи (міністерства, комітети, комісії в законодавчих органах влади, місцевих органах).

- обидва типи держави мають спільні недоліки – формують патерналізм, споживчі настрої;

- і в соціальній державі, і в соціалістичній можлива асиметрія представництва інтересів, хоча такі держави заявляють про те, що вони дбають про інтереси всього народу;

- існує взаємний вплив різних типів держави – соціальної і соціалістичної (цей вплив знаходить відображення і в соціальному законодавстві, і в формах соціальної роботи і т.п.).

Відмінність соціальної і соціалістичної держави полягає: по-перше, в шляху до такої держави (революції чи реформи); по-друге, в формах і можливостях взаємодії суспільства з державою (в соціальних державах існує громадянське суспільство, політичний ринок, політичний плюралізм на відміну від соціалістичних державах, що позначається на можливостях контролю влади з боку народу, а також можливостях захисту соціально-економічних інтересів); соціалістична держава – моноцентрична, а соціальна – поліцентрична;

- в соціалістичних країнах або не існує, або існує формально соціальне партнерство, колективні договори, а в соціальних державах вони відіграють важливу роль в узгоджені інтересів різних суспільних груп, в збереженні стабільності;

- існує різниця і в мірі задоволення потреб. Капіталізм в XX ст. продемонстрував значне економічне зростання, що привело до зростання рівня життя, до зміни структури потреб, збільшення вільного часу і т.п. В соціальній структурі збільшилась доля середнього класу. Становлення соціальної держави співпало в західних країнах з формуванням постіндустріального суспільства. Це були процеси, які відбувались під впливом різних факторів, але на якомусь етапі розвитку привели до спільного результату. Белл писав, що держава стає самим більшим роботодавцем в постіндустріальному суспільстві [46]. Соціальна держава для багатьох громадян дійсно є роботодавцем, і з нею вони пов’язують своє майбутнє. В постіндустріальному суспільстві відбувається розширення бюрократії і підвищення ролі політичних технократів [47]. Це характерно і для соціальної держави. Держава, за визначенням Белла, стає “сервісною” із-за значного розширення функцій [48]. Соціальна держава, яка дбала про зростання добробуту, вирівнювання доходів, збільшення середнього класу, привела до ще одного результату – до зміни потреб у суспільстві, тобто до формування постіндустріального суспільства;

- в соціальних державах вирішується проблема безробіття зовсім інакше ніж в соціалістичній державі – не за рахунок штучного створення робочих місць.

Між країнами, що відносяться до соціальних і соціалістичних держав, також існують відмінності, адже кожна країна, кожний народ є унікальними. Особливості держав обумовлені комбінацією різних факторів, що впливають на їх формування і функціонування; різницею в менталітеті, культурі народу і т.п. В США існує соціальна держава, яку називають ліберальною державою загального добробуту. Проблема соціального захисту в такій державі вирішується шляхом переговорів між підприємцями і найманими працівниками в особі профспілок. Другий різновид – це корпоративні консервативні соціальні держави (Франція, Німеччина та інші країни Західної Європи). В них соціальні проблеми вирішуються при участі держави і підприємців. В країнах Скандинавії існують соціал-демократичні соціальні держави, особливість яких полягає в тому, що держава бере на себе значну частину відповідальності за соціальний захист населення. В питаннях безробіття така держава зближається з соціалістичною, бо ставить завдання забезпечення повної зайнятості населення.

Порівняння соціалістичних країн також показує їх відмінність. Відмінність в культурі особливо стала помітною в період трансформації суспільства. В Польщі, Чехії, Угорщині і при соціалізмі існував приватний сектор на відміну від СРСР (якщо не брати до уваги тіньовий сектор). А значить існувала можливість швидкого відтворення ринкової економіки, формування громадянського суспільства. Формування в цих країнах сьогодні соціальної держави буде залежати від політичних пріоритетів, які визначає влада.

Соціальні держави переживали не раз кризи, але збереглися, тоді, коли соціалістичні зазнали краху. В чому полягає різниця стабілізаційних механізмів, що використовувались в соціально орієнтованих державах цих двох типів?

Таблиця 1. Стабілізаційні механізми, що використовуються в соціалістичних і соціальних державах.

соціалістична держава соціальне забезпечення цінності, ідеологія однопартійна система боротьба з інакодумством політичні технології недемократичні механізми формування влади недемократичний режим відсутність свободи слова придушення конфліктів економічне зростання конституційне закріплення соціальних прав

соціальна держава соціальне забезпечення цінності, ідеологія багатопартійність політичний плюралізм політичні технології демократичні механізми формування влади демократичний режим свобода слова технології узгодження інтересів, механізми вирішення конфліктів економічне зростання конституційне закріплення соціальних прав

Як видно з таблиці № 1, в соціальній і соціалістичній державах використовувались однакові, подібні за формою і зовсім різні стабілізаційні механізми. Так, наприклад, соціальне забезпечення існує в державах обох типів, але в соціальній і соціалістичній державі воно має певну специфіку, яка обумовлена різним соціально-економічним, політичним устроєм. Економічне зростання однаково позитивно впливає на стабільність суспільства. Але і зовсім різні політичні режими – демократичний і авторитарний – також здатні забезпечувати тривалу стабільність, легітимність влади. Не можна абстрактно визначати режим як “правильний” чи “неправильний”, “кращий”, “гірший” не враховуючи конкретну ситуацію, культуру, його легітимність.

Якщо брати за критерій лише збереження стабільності, то в післявоєнні роки і режим в СРСР і політичні режими в західних демократичних країнах були “правильними”. Однією із найважливіших умов збереження стабільності є адаптація до середовища. У відкритій демократичній системі існує постійний обмін інформацією між політичними інститутами і суспільством. Отримана інформація аналізується і на основі її приймаються певні політичні рішення. Після того, як рішення прийняте і реалізоване, вивчається його ефективність, якщо необхідно вносяться корективи. Відкрита система одночасно адаптується до середовища і змінює його. Чим краще налагоджений зворотній зв’язок, чим швидше система адаптується до змін, тим стабільнішою вона є. Конфлікти, що виникають у відкритій системі, своєчасно виявляються і вирішується. Конфлікти в такій системі виконують сигнальну функцію – вони свідчать про існування проблеми. Обговорення цієї проблеми, пошук альтернативних варіантів її вирішення, переговори зацікавлених сторін – також сприяють збереженню стабільності, хоча, звичайно, не існує гарантії того, що вона існуватиме тривалий час. Відкрита система постійно повинна реагувати на виклики внутрішнього і зовнішнього середовища.

В закритій системі соціальна структура формується ціленаправлено; відсутня відкрита боротьба за владу; існує моноцентризм; замовчуються, подавляються конфлікти; формується єдина ідентичність, почуття колективізму; існує контроль за громадянами через суспільні організації. Ознакою закритого суспільства є обмеження кількості викликів. Обмежуючи свободу слова, мітингів, демонстрацій, об’єднань, формуючи світогляд, маніпулюючи свідомістю мас, створюючи певні стереотипи, міфи, створюючи умови для формування однорідного суспільства і т.п. – влада тим самим обмежує кількість викликів внутрішнього середовища. З іншого боку “залізна завіса” зменшує кількість зовнішній викликів. В недемократичному суспільстві стабільність зберігається в значній мірі завдяки “закритості”. Але така стабільність менш тривала, ніж стабільність у відкритому суспільстві. Конфлікти в закритому суспільстві можуть зруйнувати систему тому, що вони подавляються, а не вирішуються.

В наступному розділі більш детально будуть розглянуті ті стабілізаційні механізми, які забезпечують тривалий сталий розвиток соціальної держави.

РОЗДІЛ ІІІ. СТАБІЛІЗАЦІЙНІ МЕХАНІЗМИ В СОЦІАЛЬНІЙ ДЕРЖАВІ