7.2 Нові парадигми соціального розвитку

Структурні зрушення в світовому господарстві, старіння населення, зміна форм зайнятості вимагають формування нових форм соціального захисту. Зрозуміло, що стара “філософія допомоги”, на якій будувалась соціальна держава, застаріла. Потрібна нова концепція, яка б включала нові підходи до вирішення соціальних задач. Заважає виробленню нових ідей, за виразом де Боно, “тюрма концепцій”. Тривалий час політологи вивчали дві полярні моделі держави – ліберальну і соціальну. Ця поляризація поглядів ще і досі є перепоною на шляху створення нової парадигми соціального розвитку. Настав час поставити під сумнів загально визнані уявлення, побороти конформізм, всебічно вивчити ситуацію. В кінці ХХ століття був розроблений міжнародний проект INTAS 94-3725 “Перебудова держави загального добробуту: Схід і Захід, 1995-1998 р.”.

В розвинених країнах світу, на думку деяких вчених (зокрема Інглехарта), відбувається зміна ціннісних орієнтацій в сторону постматеріальних цінностей. Вченими виявлена ще одна особливість – соціальне становище в кінці ХХ століття не визначає політичну позицію, не позначається на виборчій поведінці. Ці зміни актуалізують багато теоретичних проблем, пов’язаних з прогнозуванням подальшого розвитку соціально орієнтованої держави і одного з її різновидів – соціальної держави.

На нашу думку, такі зміни сприяють формуванню ліберально-соціальної держави. В нових умовах велике значення мають теоретичні розробки “третього шляху”, “середнього шляху”. Серед тих, хто вивчав проблему “середнього шляху”, був і П.Сорокін. Він є автором теорії інтегрального маятникового суспільства. Сорокін писав: “…пануючим типом суспільства, що формується, і культури, вірогідно, буде не капіталістичний і не комуністичний, а тип специфічний, який ми можемо визначити як інтегральний. Цей тип буде проміжним між капіталістичним і комуністичним ладом і способом життя. Він об’єднає більшість позитивних цінностей і звільниться від серйозних дефектів кожного типу” [19]. Сорокін вважав, що ні капіталізму, ні соціалізму не підсилу вирішити проблеми особистості і суспільства. Соціалізм не може задовольнити життєві потреби людей, створити рівні умови для особистості в усіх сферах життя і забезпечити соціальну справедливість. Капіталізм переживає занепад, як вважав Сорокін, із-за руйнування свободи підприємництва, відсутності гарантій рівності в основних сферах життєдіяльності, а також із-за того, що соціальна справедливість реалізується по принципу “кожному по капіталу” [20]. Інтегративне суспільство має риси, які притаманні і капіталізму і соціалізму. Від капіталізму таке суспільство успадковує приватну власність, підприємництво, значну соціальну нерівність, а від соціалізму – державне регулювання, державну і колективну власність, принцип розподілу по праці, право на працю і т.д.

Сорокін писав, що однакове техніко-технологічне середовище породжує багато і однакових наслідків і в капіталістичних і в соціалістичних країнах. Ще одним чинником, що зближує різні суспільства, він називає соціальну психологію – тягу до рівності і справедливості. Сорокін розглядав вплив на виникнення змішаного суспільства і біологічних основ соціальної поведінки людини. Він враховував взаємодію біологічних і соціальних факторів і доводив, що останні нейтралізують ті біологічні основи, які сприяють створенню капіталістичного суспільства. Сорокін звертав увагу на суперечливий, маятниковий характер інтегративного суспільства – партії правого і лівого спрямування будуть змінювати одна одну при владі.

В країнах Заходу пошук “третього шляху” не можна вважати завершеним. Це відбувається в часи, коли країна переживає один із самих тривалих в післявоєнні економічний підйом. Прем’єр-міністр Т.Блер закликав до переходу на “третій шлях” між традиційною соціал-демократією і лібералізмом. Міністр торгівлі і промисловості Великобританії С.Байєрс говорить, що політика, яку проводять ліві центристи в Великобританії і є політикою “третього шляху”. “Третій шлях” він називає модернізованим проектом соціал-демократії. Байєрс пише, що нова ідеологія рішуче виходить за рамки уявлень лівих політиків колишніх часів, стурбованих перш за все державним контролем за економікою, високими податками і захистом інтересів виробника, а також нових правих, які не тільки негативно відносяться до державних інвестицій в економіку, але і нерідко намагаються усунути із політико-економічного вжитку навіть такі поняття, як “суспільство” і “колективні зусилля”. “Третій шлях” – це не намагання досягти компроміс між правими і лівими (хоча він висловлює сподівання, що відбудеться синтез основних ідей популярних політичних течій в ХХІ ст.), а збереження традиційних цінностей в світі, що змінився [21].

Байєрс вважає, що “третій шлях” базується на наступних принципах: уряд грає активну роль в регулюванні економічного життя, але не вдається до інтервенціоналізму; держава в нових умовах налагоджує нові стосунки з бізнесом; держава прикладає зусилля для досягнення і соціальної справедливості і економічного зростання [22].

Сьогодні з’явився новий дискурс держави загального добробуту – post-Welfare State, нова держава загального добробуту, держава добробуту пізнього модерну, і т.д. Держава загального добробуту основною своєю задачею вважала викорінення бідності. Зараз європейські вчені вважають, що проблемою є “соціальна ексклюзія”. Як відмічає П.Абрахамсон, цей термін відображає нові форми соціальної стратифікації. Якщо класова стратифікація ділила людей на вертикальні верстви, то зараз вона замінюється горизонтальною диференціацією на “інсайдерів” і “аутсайдерів” [23]. А.Турейн також вважає, що нині в західних країнах відбувається перехід від вертикального суспільства, яке прийнято називати класовим, до горизонтального, де більш важливим є розуміння не того, чи внизу люди або наверху, а в центрі вони чи на периферії [24]. Концепція соціальної ексклюзії дає можливість розкрити механізм виключення індивідів і груп із участі в соціальному обміні. Поняття ексклюзія більш широке ніж поняття бідність. Вона дає уявлення не лише про недостаток ресурсів, а і про недостаток прав, обмежений доступ до інститутів, що розподіляють ресурси. На цю характерну особливість ексклюзії звернув увагу Ж.Делор [25]. Нині багато вчених вважає, що починаючи з 90-х років ХХ ст. соціальна ексклюзія більш адекватна концепція боротьби з соціальною несправедливістю, ніж бідність (у всякому разі в країнах-членах ЄС) [26]. Хоча це не є загальновизнаною точкою зору.

Поява нових концепцій, на думку Абрахамсона, вплинула і на політику. Комісією ЄС ініційовані зміни, які санкціоновані Європейським Парламентом, знайшли відображення в ряді спеціалізованих програм по боротьбі з соціальною ексклюзією в Європі. Абрахамсон приводить точку зору координатора однієї з цих програм Г.Рума, який говорить, що індивіди страждають від соціальної ексклюзії, коли: 1) знаходяться в невигідному положенні з точки зору освіти, кваліфікації, зайнятості, житлових, фінансових ресурсів і т.п., 2) їх шанси отримати доступ до основних соціальних інститутів, що розподіляють ці життєві шанси, суттєво нижчі порівняно з рештою населення; 3) подібні обмеження тривалі в часі [27]. Різниця між поняттями “бідність” і “соціальна ексклюзія” полягає в тому, що остання в більшій мірі сконцентрована на процесі. Соціальна ексклюзія – це процес маргіналізації, пов’язаній з обмеженим доступом до соціетальних інститутів інтеграції. Бідність же має пряме відношення до застійного безробіття, а також до бідних працюючих [28]. Американський вчений Л.Вакуант приділяє увагу дуже важливій проблемі – бідності працюючих. Він вводить поняття “продвинута маргінальність” – нестабільність, неоднорідність і диференційованість оплаченої зайнятості значної частини робочого класу. Вона стає джерелом фрагментації і ненадійності, а не безпеки і однорідності. Він говорить, що замість попередніх соціальних сітей громадянського суспільства сьогоднішні маргінали повинні опиратись на так звані індивідуальні стратегії самозабезпечення, тіньову зайнятість, підпільну комерцію і т.п. [29]. Абрахамсон наводить ще одну точку зору на соціальну ексклюзію як на результат крайньої бідності, що породжує соціальну виключеність. Він вважає, що бідність це класичний феномен, що асоціюється з епохою ранньої індустріалізації, в той час коли соціальна ексклюзія – її постмодерністський еквівалент. В даному зв’язку обидва ці поняття асоціюються з двома іншими поняттями: багатством і інтеграцією. Бідність – ранній стан, коли більшість робітничого класу експлуатується буржуазією. Соціальна ексклюзія епохи постмодерну, навпаки, – стан, коли меншість маргіналізується від суспільства середньої маси, що знаходиться в mainstream [30].

Часом використовують поняття інтегрована бідність. Життєві стандарти інтегрованих бідних є низькими, але вони не випадали із соціальних сітей. В епоху Welfare State бути робітником чи пенсіонером вже не означає бути бідним, бідність стала маргінальною [31]. Абрахамсон робить висновок, що концепція бідності акцентує увагу на розподілі ресурсів і недостатньому задоволенні потреб, а концепція соціальної ексклюзії більше уваги приділяє громадянським правам чи обмеженню цих прав шляхом дискримінації від інститутів соціальної інтеграції, в першу чергу від ринку праці. В той час, коли традиційна боротьба з бідністю передбачає необхідність підтримки доходів, політика, що прийшла на зміну Welfare State, підкреслює важливість соціальних послуг, що сприяють інтеграції, перш за все таких як освіта і можливість працювати [32].

До тих, хто страждає від ексклюзії можна віднести і андерклас. Поняття “андеркласу” більше використовується американськими вченими, а “соціальна ексклюзія” – європейськими вченими. Є багато спільного в цих двох концепціях. До андеркласу відносять тих, хто відмовляється приймати участь в політичному процесі – не голосує на виборах, не приймає участь в організаціях громадянського суспільства. Дослідники андеркласу прийшли до висновку, що в США в кінці 80-х років ХХ ст. в рамках гетто виникла аномія – були втрачені норми і зв’язки всередині співтовариства, втрачена групова сусідська самоідентифікація, відбулось руйнування загальноприйнятих соціальних інститутів і взаємовідносин [33]. Це можна визначити як дезінтеграцію соціальних сітей, що приводить до ізоляції андеркласу. Причиною ж появи андеркласу вважається економічна реструктуризація, що привела до погіршення становища некваліфікованих робітників, включаючи і їх житлові умови. Хоча вчені відмічають здатність до виживання андеркласу в надзвичайно поганих житлових умовах [34].

Традиційне класове капіталістичне суспільство з великою долею робітничого класу, незначним прошарком дрібної буржуазії і ще меншою верствою власне буржуазії перетворилось в суспільство великої середньої маси, невеликої елітної верстви і зростаючої меншості соціально виключених (андеркласу) [35]. Якщо стара держава загального добробуту прагнула до солідарності і рівності, то нова держава добробуту більш зацікавлена в безпеці і розподілі рисків [36].

Ще однією із найбільш обговорюваних сучасних концепцій є концепція “капіталізму участі”. Дискусії щодо цієї концепції ведуться не тільки в Великобританії на батьківщині її автора – У.Хаттон, а й в інших країнах. Автор концепції багато уваги приділяє проблемі згуртованості суспільства, соціальній відповідальності. Держава загального добробуту, її життєздатність, на думку Хаттона, є мірилом здоров’я суспільства. Серцевиною такої держави він називає концепцію справедливого суспільства, такого що гарантує захист найбільш вразливим, певний доход, доступ до системи охорони здоров’я, а для їх дітей доступ до освіти і професійної підготовки, тобто все те, що необхідно для покращення соціального статусу. Існування держави загального добробуту є символом здатності діяти разом в ім’я моралі, розділяти і визнавати загальні права і обов’язки, які є фундаментом всіх людських взаємозв’язків. Це є вираженням соціального громадянства [37]. Перерозподіл між класами і поколіннями є результатом спільних зусиль, визнанням всіма громадянами необхідності такого перерозподілу для блага всіх. Для того, щоб середній клас і найбагатші платники податків погодились із своїм непропорційно великим вкладом у втілення в життя принципу загального добробуту, вони повинні відчувати, що система винагороджує їх безпосередньо, а також опосередковано в вигляді соціальної згуртованості [38].

Намагання трансформувати систему допомоги, таким чином, щоб вона базувалась на ринкових принципах, веде до послаблення соціальної згуртованості, руйнує угоду про необхідність участі всіх в побудові такої системи. На думку Хаттона, це не відповідає ідеалам громадянського суспільства [39]. Приватизації держави загального добробуту в Великобританії можна було б уникнути, якби влада намагалась зменшити масштаби нерівності і нещасть, не відмовлялась від повної зайнятості, як політичної цілі [40]. Він проти того, щоб людей змушували робити вибір на користь приватних пенсійних систем. Хаттон сторонник збереження загальної національної пенсії. Державну пенсію він називає природнім і демократичним правом, яке можна гарантувати в будь-якому суспільстві. Ця пенсія має бути строго адресною – найбільш забезпечені виплачують пропорційно вищі податки. Пенсія має загальний характер і є результатом перерозподілу. Хаттон згоден з тим, що громадяни до досягнення пенсійного віку повинні мати можливість користуватись пенсійними фондами, наприклад, на перекваліфікацію, тощо. Взагалі він прихильник поділу національного фонду страхування на пенсійний фонд і фонд по безробіттю. Хаттон вважає, що можна дозволити тим, хто бажає робити додаткові внески вищі мінімальних, щоб потім у випадку втрати роботи отримувати більш високий рівень допомоги [41]. В медицині також має бути багатоярусна система внесків – тобто можливі внески більші за мінімальні.

Умовою існування держави загального добробуту є загальна включеність. Вона досягається і завдяки системі освіти. Британську систему освіти Хаттон розглядає як таку, що заважає соціальній включеності громадян.

Таким чином, в концепції “капіталізму участі” визначені умови інтеграції людини в суспільство, формування соціальної відповідальності, солідарності. Пов’язується вирішення цих проблем з вирішенням проблеми включеності. Перегудов пише, що концепція “капіталізму участі” передбачає зміну всього комплексу соціально-економічних відносин капіталізму, розвитку повноцінного громадянського суспільства і ефективної держави добробуту. І те і інше повинно вирішити проблему “соціальної включеності” і тим самим трансформувати культуру капіталізму [42].

Хаттон говорить, що держава загального добробуту потребує не приватизації, а демократизації, більшої чутливості до реальних потреб. Він формулює ті задачі, які має вирішувати держава загального добробуту: підтримувати людей на протязі всього життя (в періоди безробіття, професійної перепідготовки, тяжких сімейних обставин); враховувати структуру зайнятості, нову роль жінки в сім’ї і на ринку праці [43].

Нині часто під активізацією політики на ринку праці розуміється не лише перепідготовка кадрів, а і створення державою системи “штучної” зайнятості (субсидовані робочі місця). В СРСР така політика проводилась довгі роки. За час існування цієї політики були виявлені серйозні недоліки.

Різні політичні сили по-різному відреагували на виклик часу. “Праві” партії, основними характеристиками яких завжди були прихильність до політичної демократії і не прийняття розширення соціально-економічної ролі держави, зростання бюрократії і податків, нині по багатьох питанням зближаються з лівоцентристами. Наприклад, відбулося зближення по багатьох позиціях демократичної і республіканської партії в США. “Ліві” партії в нових умовах змушені переглянути деякі положення своїх програм. Хоча і зараз перерозподільну функцію держави вони вважають основним інструментом пом’якшення соціальної нерівності і антикризового регулювання економіки.

Сьогодні партії різного спрямування стурбовані послабленням держави. В Проекті розвитку ООН говориться, що сильна держава функціонує ефективно і здатна протистояти тиску конкуруючих економічних і політичних груп влади. Сильна держава захищає інтереси всіх людей, що є її громадянами. Скорочення державних витрат, розмірів урядів, функцій і можливостей держави привело до появи негативних тенденцій в області стійкого людського розвитку.

Західні соціал-демократи працюють нині над розробкою нових програм, нової системи цінностей, яка б відповідала новій епосі. Колись соціал-демократам вдалось “змінити” сутність капіталізму. В демократизації суспільства, в становленні економічної демократії, послабленні соціальної нерівності немала заслуга соціал-демократів. Сьогодні знову соціал-демократи Заходу являються активними політичними акторами в процесах перетворення суспільства в умовах глобалізації.

Що ж пропонують соціал-демократи для побудови гуманного, стабільного суспільства, в якому буде відновлена рівновага між колективізмом і індивідуалізмом? Більшість західних соціал-демократів вибирає “третій шлях”. З’явились нові теоретичні проекти “третього шляху” – “суспільство участі”, “суспільство соціальної включеності”.

В “новому” суспільстві старі форми колективної дії вже не грають тієї ролі, що раніше. Людина стала більш незалежною, але вона потребує захисту не стільки на виробництві, а на міждержавному, регіональному, глобальному рівні. С.Перегудов вважає, що нова концептуально-теоретична основа, яка лежить в основі еволюції соціальної стратегії західної соціал-демократії базується на ідеях Е.Гідденса. Гідденс доводить, що зміни, які відбулися в суспільстві, економіці, свідомості корінним чином вплинули на причини соціальної нерівності. Існує “штучно створена невизначеність”. Людський соціум підвержений глобалізації і соціальній рефлексії – людина може сама усвідомлювати умови свого існування і впливати на них. Сьогодні людина живе в нетрадиційному соціальному порядку і не завжди може обійтись без сторонньої допомоги. Допомога має полягати в створенні умов, при яких індивід сам може вирішити свої проблеми. Гідденсу належить поняття “соціальна включеність”, “соціальна виключеність” [44].

С.Перегудов говорить про нові задачі і нову філософію соціальної держави. Необхідно підвищити її креативну роль в суспільному розвитку; перетворити її на державу “соціальних інвестицій” – створити умови для більшої зайнятості, розширити можливості отримання освіти і професійної підготовки; сформувати дієздатну людину, повноправного члена суспільства [45].

На практиці по-різному реалізуються ідеї “третього шляху”. Вже сьогодні можна визначити певні особливості різних моделей “третього шляху”. Кожна з цих моделей зберігає зв’язок з попередніми моделями соціальної держави. Для французької моделі, як і раніше, характерним є етатизм (значно більше виражений ніж в інших розвинених країнах). Для “нового лейборизму” характерна переважаюча ринкова орієнтація. В Німеччині і зараз держава грає значно більшу роль ніж в Великобританії і США.

В США нині приділяється більша увага створенню умов для використання потенціалу працездатних при реформуванні системи соціальної допомоги. В 1996 р. законодавчо закріплено принцип особистої відповідальності за самозабезпечення і підвищення конкурентноздатності населення – переведення тих, хто одержує допомогу на трудові доходи. При Клінтоні відбулася реструктуризація витратної частини бюджету – пріоритетними напрямками фінансування були освіта, професійна підготовка, зайнятість, охорона здоров’я. В 90-і роки ХХ ст. були розділені програми допомоги непрацездатним, малозабезпеченим і людям похилого віку. До реалізації соціальних програм стали залучати приватні і громадські структури. За 1995-1998 рр. відбулося скорочення числа тих, хто отримував тимчасову допомогу.

Швеція намагається зберегти державу загального добробуту шляхом її реформування, адаптації до нових умов. Швеція, на відміну від інших соціальних, правових держав, створює умови забезпечення загального добробуту шляхом розширення державного сектору економіки. В умовах міждержавного переміщення капіталу, коли відбувається відтік капіталу в країни з кращим інвестиційним кліматом (а це приводить до зменшення ресурсів, які можуть бути направлені на соціальні потреби), держави змушені розробляти нові стратегії управління. В Швеції збільшили кількість робочих місць в державному секторі. Інші країни вибрали інші способи вирішення проблеми, які виявились більш ефективними. В США пішли на дерегуляцію, зменшення заробітної плати для того, щоб залучити інвестиції у створення робочих місць з низькою оплатою праці. В Німеччині кошти інвестувались в високопродуктивні фірми, а робочі місця в низькопродуктивних секторах ліквідовувались. СДРПШ часом буває важно знайти оптимальний варіант вирішення проблеми і при цьому зберегти вірність проголошеним гаслам, положенням власної доктрини. Це приводить до кризи ідентичності, посилення внутрішньопартійних дискусій. Доктрина функціонального соціалізму, прийнята в Швеції, передбачає обмеження ринкового регулювання і посилення державного. Але сьогодні в цій країні розглядаються і інші варіанти взаємодії ринку і держави: надання більшої переваги ринку і скорочення втручання держави і профспілок в ринкові процеси; встановлення рівноваги між ринковими і державними механізмами регулювання.

В Швеції соціал-демократи в теорії зберігають вірність старій доктрині, а на практиці демонструють прагматизм. На з’їзді партії в березні 2000 р. було підтверджено незмінність курсу на загальність соціальної політики, а основними цілями названі соціальне вирівнювання і повна зайнятість. Не відмовилась партія і від високих податків. Але в заключному документі говориться про необхідність розвитку альтернативних недержавних соціальних служб, про більшу самостійність бізнесу. Нині все частіше використовуються ринкові механізми в вирішенні соціальних проблем, відбувається комерціоналізація соціальної сфери. Це пов’язано з обмеженими можливостями політичного регулювання в умовах глобалізації і постіндустріального суспільства.

В 80-х роках ХХ ст. Швеція відмовилась від політики солідарності в області заробітної плати і від централізованої системи колективно-договірного регулювання. Це зразу ж привело до зростання заробітної плати і інфляції. Причина відмови від централізованої системи регулювання – невдоволення роботодавців своїм місцем в системі соціального партнерства. Швецький союз роботодавців вийшов із неокорпоративної структури. Після цього колективні угоди стали укладати на галузевому рівні. І. Гришин пише, що диференціація і індивідуалізація умов виробництва привели в кінцевому результаті до втрати ефективності колективно-універсалістської методології формування заробітної плати і взагалі регулювання трудових відносин [46]. Компаніям дозволяється наймати тимчасових робітників, хоча зайняті повний робочий день як і раніше захищені законом від звільнення.

Таким чином, в 80-х, а ще більше в 90-х роках ХХ ст. в Швеції спостерігалась тенденція децентралізації, лібералізації економіки (відмова від регулювання ряду галузей, зняття валютного контролю, лібералізація умов найму тощо). Це вимагало більшої соціальної відповідальності бізнесу і взагалі всіх громадян. Стало зрозуміло, що універсальна система соціального забезпечення може бути збережена лише тоді, коли кожний буде намагатись підвищити свою кваліфікацію, професійний рівень, намагатиметься знайти роботу і т.п. На з’їзді СДРПШ в 2000 р. говорилось, що страхові виплати мають ставитись в залежність від бажання і здатності їх отримувачів впливати на власне становище. Це свідчить про бажання СДРПШ підвищити здатність людей до самозахисту і послабити навантаження на державу.

В Швеції ведуться дискусії щодо розподільчої політики – чи надавати допомогу найменш захищеним, чи зберегти старий принцип розподілу? С. Веттерберг вважає, що принцип універсальності в політиці добробуту повинен бути звужений до соціального страхування [47]. Вже встановлені більш строгі правила виплат по соціальному забезпеченню і страхуванню, знижені розміри компенсацій. Намічено проведення пенсійної реформи: розвиток приватних пенсійних фондів, участь в фінансуванні державних пенсійних фондів самих працівників.

Поступово ліквідується монополія держави в соціальному обслуговуванні, використовуються кооперативні форми соціального обслуговування. Все більше соціальних функцій передається місцевим органам влади, суспільним організаціям. Таким чином, відбувається зближення соціал-демократії з соціал-лібералізмом.

Дискусії в 80-90-х роках ХХ ст. привели до визнання частиною соціал-демократів необхідності легітимації капіталізму, ринку, що в більшій мірі ніж держава сприяє зростанню добробуту. Еволюція соціал-демократичної ідеології відбувається в бік пом’якшення антикапіталізму. Широкі верстви населення не бажають миритись з відсутністю вибору соціальних послуг, конкуренції в цій сфері так, як їх потреби і інтереси не задовольняються в повній мірі. Соціологічні дослідження свідчать про формування проліберальних позицій шведів: 2/3 шведів віддає перевагу свободі, а не рівності; 58% вважає, що індивід повинен взяти на себе більшу відповідальність за утримання сім’ї; майже 75% вважає за необхідне стимулювання індивідуальних зусиль і лише 11% шведів погоджується з розширенням державного патерналізму [48].

В Великобританії нині велике значення надається принципові субсідіарності, який дозволяє забезпечити максимальну соціальну включеність. Тому підтримуються такі форми громадської активності як групи взаємодопомоги, благочинності, організації споживачів, екологістів і т.п. Це, на думку лейбористів, буде сприяти оновленню громадянського суспільства.

Розроблений урядом “новий курс” включає наступні завдання: забезпечення соціальної справедливості; створення рівних умов зайнятості для всіх; підвищення рівня життя найменш соціально захищених груп; збільшення кількості зайнятих. Що стосується останнього завдання, то слід відмітити, що рівень безробіття в Великобританії був суттєво нижчий ніж в інших країнах ЄС (в грудні 1999 р. – 9,6%) [49]. Вважається, що за рахунок збільшення зайнятості підвищились реальні доходи населення, що привело до зростання споживчих витрат. Як і в США, в Великобританії спостерігається один із самих тривалих економічних підйомів. Ще одна схожість з США – збереження низького рівня інфляції в умовах економічного зростання. Це явище отримало назву “нової економіки”. Третя спільна ознака – профіцит бюджету, що в 1999-2000 р. склав 17 млрд.ф.с.

Держава має можливість використати бюджетні кошти на створення додаткових робочих місць, розширення системи професійної підготовки і перенавчання, на підтримку молоді. В 2000р. в регіонах з найбільшим безробіттям було створено 15 зон зайнятості. Ставиться завдання до кінця 2010 року вдвоє знизити, а до 2020 року повністю викорінити дитячу бідність. Останнім часом зросли субсидії одиноким батькам і пенсіонерам [50].

Лейбористи пропонують щорічно проводити аудит бідності, пропонують також ряд нових соціальних програм боротьби з бідністю. Все це повинно зменшити кількість людей, які відчувають себе виключеними із суспільства. В Великобританії в кінці ХХ ст. економічна політика стала більш соціально орієнтованою. Дослідники відмічають перетворення держави загального добробуту в державу соціальних інвестицій. Відбуваються перетворення відносин власності, впроваджуються ринкові принципи в державу загального добробуту, створюються змішані державно-приватні системи охорони здоров’я, страхування, пенсійного забезпечення. Збільшується свобода вибору в шкільній освіті [51].

В 90-х роках ХХ ст. в Німеччині інфляція була низькою. Це в певній мірі було обумовлено помірністю вимог профспілок на тарифних переговорах. Ріст тарифної зарплати в 1999 р. становив за домовленістю 3%, а в 2000 р. – 2-2,5%. Форум “Союз за працю”, учасниками якого є роботодавці і профспілки, визнав за необхідне орієнтувати підвищення зарплати на зростання продуктивності праці [52].

В Німеччині існує суспільна згода, внутрішньополітична стабільність. В цьому є заслуга і правоцентриського і лівоцентриського блоків. Німецька модель “третього шляху” характеризується вірністю соціальній ринковій економіці – як і раніше важливу роль держава грає в фінансовій політиці, в спрямуванні фінансових ресурсів на розвиток народного господарства. Перерозподіл відбувається в інтересах найменш захищених верств населення. Але назріла необхідність оздоровлення державних фінансів. Зробити це складно із-за, по-перше, зменшення податкових надходжень (знизились податки – прибутковий і податок з корпорацій, що передбачено податковою реформою, яка розрахована на 1999-2005 рр., знижені були з 2000 р. і ставки соціального страхування), по-друге, розширилась допомога сім’ям, по-третє, східні землі потребують значної фінансової підтримки. В найближчі роки соціальні проблеми загостряться. З метою зменшення державних витрат на соціальні потреби і посилення адресної підтримки різні політичні сили намагаються запропонувати свої проекти модифікації соціальної політики.

Соціал-демократи Німеччини говорять про необхідність демократії включеності, а не просто соціальної включеності. Трудящі як і раніше залучаються до управління підприємствами, як і раніше існує особлива система соціального партнерства. Хоча проблема безробіття не вирішена.

Т.Майєр відмічає, що нова соціал-демократія Німеччини є більш прагматичною, більш ліберальною [53]. Бути прагматичною соціал-демократію заставляють проблеми, які виникли в кінці ХХ ст. (дефіцит федерального бюджету, зростання рівня безробіття до 10%, серйозні проблеми в основних соціальних областях, криза системи соціального забезпечення, негнучкий ринок праці, високий рівень прямих і непрямих витрат на оплату праці, зростаюча нерівність в оплаті праці і доходах, неоднорідність робітничого класу і т.д.). В умовах глобалізації соціальна держава стає тягарем. Визнаючи ці проблеми німецька соціал-демократія не відмовляється від основних цінностей. Ними і нині є – свобода, справедливість, солідарність. А основними інститутами – демократія, плюралізм, права людини.

В 90-х роках ХХ ст. назріла необхідність оновлення партійної програми. Шрьодер прийшов із своєю програмою – “політика нового центру”. В цій програмі визнається необхідність встановлення рівноваги між економічною ефективністю і соціальною захищеністю. Соціальна програма містить чотири пункти: економічне оновлення і модернізація; підтримка і розвиток соціального забезпечення і справедливості; підтримка малих і середніх підприємств; значне зниження податків. СДПН пропонує скоротити затрати на оплату праці шляхом зниження зарплати та побічних витрат; підвищити конкурентноздатність німецької економіки; захистити соціальну державу, яка служить двом цілям – підтримці мінімального стандарту соціальної гідності і захисту тих, хто програв від нового процесу модернізації; збільшення внутрішнього попиту на товари і послуги для стабілізації економічного циклу [54].

Проекти “третього шляху” в більшій чи меншій мірі враховують фактори, які будуть впливати на соціально-економічний розвиток Німеччини на найближчі двадцять років. Вони такі: трансформація господарського порядку в нових землях і їх інтеграція в єдину економічну систему; подальша інтеграція в ЄС; проведення структурної перебудови всієї німецької економіки; реформа соціального ринкового господарства та інші [55].

Напередодні виборів в Європарламент був оприлюднений програмний документ, в якому Т.Блер і Шрьодер визначили роль держави в нових умовах. В ньому зокрема говориться, що намагання держави виправити недоліки ринку і компенсувати пов’язані з ним втрати, ведуть до безмірного розширення прерогатив держави і відповідно до зростання бюрократії. Рівновага між індивідуальним і колективним була порушена [56]. В Маніфесті Блера-Шрьодера говориться, що цінності соціал-демократії – свобода, справедливість, рівність, солідарність – не змінюються, вони вічні. Але потрібна модернізація політики соціал-демократії: заміна перерозподільного принципу соціального захисту накопичувальним; полегшення податкового тиску; значне скорочення витрат з державного бюджету; стимулювання інвестицій; відмова від зрівнялівки в доходах. В сучасному дискурсі дуже часто використовують поняття – “нове”, “новий” – “нова демократія”, “нові лейбористи”, “новий центр”, “новий світовий порядок”. Утвердження нових ідей відбувається в умовах дискусій між традиціоналістами і тими, хто виступає за оновлення доктрин.

Майєр має власне бачення “третього шляху” для Німеччини. Він говорить, що в Німеччині його розуміють інакше ніж в США, Великобританії. По-перше, Майєр не вважає, що глобалізація є всепроникаючою. На його думку, об’єм глобалізації не робить макроекономічну політику і політичну відповідальність застарілою. Значну частину політичного впливу втраченого в результаті глобалізації можна повернути і відновити на регіональному рівні. Є два напрямки розвитку: розвиток конкурентноздатності економіки на міжнародному ринку; створення політичної структури на транснаціональному рівні, особливо в ЄС. Нове управління вимагає нових форм співробітництва між представниками політичної системи і громадянським суспільством. Уряд має в більшій мірі стати партнером соціальних суб’єктів, виступати посередником, сприяти розвитку суспільства і за допомогою укладання контрактів із суспільними акторами. Функція спостереження повинна зберігатись і в будь-який момент, коли буде необхідно, коли структури громадянського суспільства не спрацюють, держава має взяти на себе повну відповідальність за суспільство і його членів Частина функцій держави має бути передана приватним суб’єктам. Розвиток і перетворення соціальної держави і наділення владою кожного члена громадянського суспільства шляхом прийняття соціальної і політичної відповідальності повинно відбуватись паралельно.

Нова ситуація вимагає змін структури функцій, соціальних витрат. Соціальна держава має зосередити зусилля на вкладеннях в людський і соціальний капітал, створення нових робочих місць [57].

Дещо інше бачення нинішньої ситуації у французьких соціалістів. Французька соціалістична партія заявляє, що не поділяє соціал-ліберальні ідеї “третього шляху”. Ця партія відмовилась прийняти участь в розробці маніфесту “Європа: третій шлях, новий центр”. ФСП не згодна з лейбористами, що соціальна політика має бути поділена на соціальні інвестиції (інвестиції в освіту, охорону здоров’я, підвищення кваліфікації) і соціальну допомогу. Соціалістична партія Франції виступає за реформування, а не злам держави загального добробуту. Вона вважає необхідним проведення активної соціальної макроекономічної політики, яка одночасно забезпечила б зростання виробництва, зайнятості, охорону природного середовища. Більш того, французькі соціалісти виступають за регульований капіталізм в світовому масштабі. В економіці вони притримуються неокейнсіанської моделі. Що стосується ринку праці, то соціалісти за узгодження організації ринку праці з роботодавцями.

Дехто висловлює думку, що протистояння ФСП ідеям “третього шляху” обумовлене не теоретичними міркуваннями, а тактичними – небажанням бути на других ролях в Європі. Зараз на лідерство в Європі претендує лейбористська партія Великобританії, яка разом з республіканською партією США намагається створити новий інтернаціонал лівого центру.

В 90-х роках ХХ ст. французькими соціалістами була розроблена і реалізована програма боротьби з безробіттям. З 1997 по1999 р. створено 420 тис. нових робочих місць в приватному секторі, в тому числі майже 200 тис. для молоді. Підприємства, що створювали нові місця (в основному з низькою оплатою праці на рівні гарантованого мінімуму зарплати) отримували суттєві фінансові пільги. Був прийнятий закон про 35-ти годинну робочу неділю (до цього була 39-ти годинна робоча неділя). Але реалізовували цей закон поступово – умови переходу на скорочену робочу неділю обговорювались підприємцями, профспілками, трудовими колективами [58]. Уряд давав дотації збитковим підприємствам, проводив приватизацію. В 90-х роках ХХ ст. темпи росту економіки Франції уповільнились. Державний борг в 1996 р. становив 100% ВВП [59]. По даним інституту статистики, 3/4 французьких сімей користувались допомогою держави. При цьому постійно зростали суми практично всіх видів соціальної допомоги. З 1970 по 1997 рр. вони виросли на 16,1 %. Серед соціальних витрат в 1996 р. велика доля приходилась на пенсії по старості (43,5%), допомогу по хворобі (24,8%), допомога сім’ям (5,9%), компенсації на житло (4%), допомогу по безробіттю і профнавчання (6,6%) [60].

Нині в державному секторі працює всього 5% зайнятих. Фіскальна політика направлена на зниження податків з найменш забезпечених і створення умов для розвитку виробництва. Завданням реформування системи соціального забезпечення є перш за все скорочення її дефіциту, який в 1998 р. становив 16,9 млрд.фр., а в 1999 р. скоротився до 12 млрд. В 90-і роки виросли бюджетні витрати на охорону здоров’я. Якщо в 1958 р. вони становили 3% ВВП, то в 90-х роках – близько 10%. Зараз відбувається часткова реструктуризація системи медичного страхування [61].

Французька система соціального захисту є одним із варіантів домінуючої в Європі моделі соціального страхування Бісмарка. Така система передбачає перерозподіл поточних доходів бюджету соціального захисту, що формується за рахунок внесків робітників і підприємців, на користь пенсіонерів, тих хто потребує допомоги. В 90-х роках ХХ ст. в більшості країн ця система була скоректована, бо виникли дисбаланси бюджету соціального забезпечення, змінилась демографічна ситуація. На відміну від інших європейських держав у Франції реформування структур соціального захисту супроводжується посилення впливу державної влади на управління всією системою соціального захисту.

Введене Жоспеном загальне медичне забезпечення, як і програма боротьби з бідністю, було направлене проти “соціального виключення”. Ті, хто раніше не мали права на соціальне страхування, отримали безкоштовну медичну страховку – всього 150 тис. чоловік. А 6 млн. малозабезпечених мають на медичне обслуговування значні фінансові пільги [62]. Але зростання витрат на медичне страхування (вони перевищили середній показник по ЄС) породжує нові проблеми. Інтеграція в ЄС вимагає зменшення державних витрат, гнучкості ринку праці, зменшення державного сектору. В роки економічного зростання ці проблеми менш відчутні. Але питання полягає в тому, чи буде економічне зростання тривалим. М.Жоспен говорить “так” ринковій економіці і “ні” ринковому суспільству.

Характерною особливістю економічного розвитку Франції в останнє десятиліття було посилення його екстенсивного характеру: співвідношення вкладу в зростання економічної продуктивності праці і зайнятості змінилось на користь останньої. В 1999 р. цей показник дав майже половину приросту ВВП [63]. Зростання зайнятості сприяло підвищенню споживання, покращило економічний і соціальний клімат. Але ряд економістів сумнівається в тривалості зростання, що базується на зростанні зайнятості. В першу чергу через те, що зростання зайнятості забезпечується штучними методами, а по-друге, зростання зайнятості поєднується з уповільненням динаміки росту продуктивності праці [64].

Безробіття зменшилось за 1997- 1999 рр. з 12,5% до 10,7%. Очікується, що до 2003 року відбудеться зниження безробіття до 8-8,2% [65]. Однак зменшення безробіття відбувається за рахунок залучення додаткової робочої сили в державний сектор, а не в приватний сектор сфери послуг. Це потребує додаткових державних витрат, збільшення податків, що негативно позначається на конкурентноздатності французьких товарів на міжнародному ринку. За умов майже неможливого звільнення та високих соціальних виплат за кожного зайнятого, французькі підприємці не зацікавлені в створенні додаткових робочих місць. Держава створює робочі місця, що не є з економічної точки зору необхідними.

Особливо держава турбується про працевлаштування молоді. До середини 1999 р. майже 180 тис. людей молодого віку працевлаштовано завдяки державі. Програма працевлаштування молоді дорого коштує. Працевлаштована державою молодь отримує, як правило, низьку заробітну плату. Так чи інакше держава субсидувала в 1999 р. більше 2 млн. робочих місць – 10% від загальної кількості [66].

У Франції багато державних службовців – більше 50 тис. зайнято в державному секторі. Вони користуються правом на пільги, привілеями в оплаті. Інші проблеми – податковий тягар, що в 1999 р. з моменту приходу соціалістів до влади досяг 45,3% ВВП, система медичного страхування і т.п. вимагають вирішення. Нині Франція по об’єму державних витрат на першому місці серед інших розвинених країн (в Франції вони становили 55% ВВП в 1999 р. проти 50% в Італії, 47% в Німеччині, 40% у Великобританії і 30% в США [67].

Виникли проблеми з регулюванням відносин в рамках трипартизму. Асоціація підприємців “Медеф” відмовилась від участі в управлінні соціальними фондами, де вона була представлена разом з профспілками і державою. Руйнування цієї системи не може не позначитись на соціальному забезпеченні так як через фонди цієї системи виплачувались пенсії, допомога по безробіттю, медична страховка тощо. Підприємці не задоволені своїм статусом в цих фондах, вважають, що він не відповідає ролі, яку вони відіграють в їх формуванні. Дійсно ці три соціальні партнери дещо нерівні. Двоє з них – держава і профспілки виступають як союзники, здійснюють тиск на третього партнера – підприємців.

Для всіх моделей “участі”, в країнах, що шукають свій “третій шлях” характерні певні спільні риси:

- визнання необхідності “невиробничої активності”, але не абсолютизація її;

- виробничі відносини розглядаються як одні із найбільш важливих, які в значній мірі визначають стан розвитку громадянського суспільства;

- перевага надається “державі соціальних інвестицій”, а не державі

допомоги;

- вирішення соціальних проблем пов’язується не з перерозподілом доходів, а перерозподілом можливостей;

- рівність розглядається як “загальна включеність”.

В червні 2000 р. в Берліні відбулася конференція, в якій приймали участь 14 соціал-демократичних партій. Конференція проходила під лозунгом “нового управління в ХХІ столітті”. В ході обговорення проблем, що виникли на межі століть відмічалось, що процеси глобалізації придають внутрішнім проблемам новий вимір. Нові умови вимагають від соціал-демократії більшого прагматизму. Це в першу чергу означає раціоналізацію фінансового забезпечення соціальних зобов’язань.

Таким чином, необхідність перебудови соціальної держави, держави загального добробуту стала очевидною. Це привело до появи нових теорій “третього шляху”. Новий “третій шлях” є іншим ніж він був десять-двадцять років тому. Сьогодні він пролягає не між соціалізмом і капіталізмом, а між ліберальною і соціальною державою. Найбільш активно ведуть пошук нового “третього шляху” соціал-демократи. Не можна говорити, що існує повна ясність щодо особливостей нового суспільства. Західні вчені вважають, що сьогодні соціальна держава повинна не тільки викорінювати бідність, але і боротись проти соціальної виключеності, ексклюзії, тобто боротись проти обмеження доступу до соціальних інститутів інтеграції.

Поки що нові курси розроблені урядами західних країн в основному ставлять ті ж задачі, що і раніше. Хоча способи їх вирішення сьогодні мають бути іншими. В усіх західних країнах, що шукають свій новий третій шлях, перевага надається державі “соціальних інвестицій”, а не державі “допомоги”. Рівність розглядається як загальна “включеність”. Це дозволяє запобігти появі негативних тенденцій соціальної дезінтеграції і вітчудженості людей від суспільства, в якому вони живуть, а значить попередити гострі конфлікти, пов’язані з порушенням принципу соціальної справедливості.