2.2 Соціальна держава як один із типів соціально орієнтованих держав

В Конституції України говориться, що наша держава є соціальною. Щоб визначити чи можливо побудувати соціальну державу в Україні, треба визначити особливості такої держави.

Концепція соціальної держави виникла в 50-х роках ХХ ст. на Заході, але і досі ведуться дискусії щодо поняття “соціальна держава”. Критики цього поняття посилаються на його невизначеність, неоднозначність або називають поняття “соціальна держава” пропагандистським гаслом, говорять про утопічність, нездійсненність проекту побудови соціальної держави.

Що ж розуміють під поняттям “соціальна держава”? Х. Ф. Цахер визначає “соціальну державу” як політичну організацію, яка допомагає слабому, намагається вплинути на розподіл економічних благ в дусі принципів справедливості, щоб забезпечити кожному гідне існування [10]. Він описує також соціальну державу виходячи із соціальних цілей. Таких цілей Цахер нараховує чотири: боротьба проти бідності за гідні умови існування для кожного; більше рівності завдяки зменшенню різниці в рівні життя і контролю за дотриманням прав людини; більше захисту в випадку кризових ситуацій в житті; підвищення рівня життя і якості життя [11].

Конрад Хессе називає три основні напрямки діяльності соціальної держави: посилене управління, планування з боку держави, яка здійснює нові задачі (втручається в ті сфери життя, які раніше регулювались без її участі, роль держави зростає в економічному і соціальному житті, збільшується залежність індивіда від цієї діяльністю); соціальна держава є плануючою, управляючою, виробляючою і розподільчою, вона є державою, що забезпечує індивідуальне і соціальне життя відповідно до конституційного визначення соціально-правової держави; формуючий, гарантуючий вплив – держава служить цілі забезпечення людині гідного існування, служить рівності, яка розуміється як справедливий розподіл [12]. Г.Крюгер проти того щоб соціальну державу розглядати як можливість зміни принципів приватновласницького розподілу і ліквідації соціальної нерівності [13].

В ряді визначень соціальної держави наголошується на її розподільчих функціях. Т.Маунц вважає, що соціальна держава заперечує економічне і культурне гноблення чи значне обмеження прав якої-небудь верстви чи групи, бореться з цим і намагається усунути [14].

Часто підкреслюється відповідальність соціальної держави за гідні умови існування; збереження стабільності; забезпечення соціальної безпеки шляхом гарантованого прожиткового мінімуму хворим, інвалідам; фінансування охорони здоров’я, житлового будівництва і т.п. Деякі автори визначають соціальну державу через перерахування її основних рис, як то: розвинута система страхування від ризиків; надання державою багатьох безкоштовних послуг; підтримка повної зайнятості, регулювання ринку праці; гарантування мінімального рівня життя; вирівнювання прибутків, намагання надати рівні стартові можливості за рахунок податкової системи; державна власність багатьох підприємств суспільного призначення; захист соціально-економічних прав громадян і т.д. (Н.Фурніс, Т.Тілтон, М.Пурцелл та інші). Ознакою соціальної держави вважається система соціального забезпечення. В широкому значенні соціальне забезпечення означає сукупність програм, що базуються на принципах як страхування так і допомоги, і захищають людей похилого віку, непрацездатних, тих, хто потребує допомоги. Соціальне забезпечення в розвинених країнах світу стало найбільш важливим елементом захисту населення від існуючих рисків – хвороби, втрати працездатності, нездатності в певні періоди життя забезпечити себе самостійно.

Соціальна держава має задовольняти соціальні потреби. На думку Л.Любімова і О.Ярової, соціальні потреби охоплюють весь комплекс особистих, колективних потреб, але не зводяться до матеріальних. Вони включають також духовні, культурні, гуманітарні потреби. Діяльність являється соціальною, якщо вона здійснюється для задоволення соціальних потреб [15]. Соціальні потреби, як ми вважаємо, це не лише матеріальні потреби, а і потреби в безпеці, стабільності, духовному розвитку, самореалізації, і т.п. Тобто всі ті потреби, задоволення яких забезпечує гідне існування.

В якості синонімів поняття “соціальна держава” використовують поняття “держава загального добробуту”, “держава обслуговування”, “тред-юніоністська держава”, “напівсоціалістична держава добробуту”, і т.п. [16]. Найбільш часто використовуються поняття “соціальна держава” і “держава загального добробуту”. Можна погодитися із С.Завадським, що на практиці особливої різниці між державами, які визначаються як соціальні і тими, які визначені як держави загального добробуту, немає.

Німецькі автори концепції соціальної держави Ф.Мангер, Марчич та інші проти ототожнення понять “держава загального добробуту” і “соціальна держава”. Вони не приймають тезу про відповідальність держави за певний життєвий рівень, що проголошується в концепції держави загального добробуту. На їх погляд, це приводить до зменшення особистої ініціативи і до формування споживчого ставлення до держави. Критикується держава загального добробуту і за надмірне втручання в економічне життя, за те, що буцімто, в такій державі надається пріоритет рівності, а повинна зберігатись рівновага між рівністю і свободою. На наш погляд, не можна вважати відмінності між соціальної державою і державою загального добробуту суттєвими.

Завадський перераховує ті положення теорії держави загального добробуту і соціальної держави які є подібні: відмова від держави “нічного сторожа”; підтримка державою інтервенціоналізму, але такого, який не порушує принципів політичного лібералізму; негативне ставлення до соціалістичної держави; визнання держави надкласовою; визначення соціальної справедливості, як основи діяльності держави [17].

Можливо, єдина відчутна різниця між цими концепціями – це принцип субсідіарності, який в концепції соціальної держави займає важливе місце. Цей принцип став предметом обговорення після появи в 1931 р. енциклики Папи Пія ХІ “Квадрагезімо Анно”. В ній говориться, що має залишатись незмінним важливий принцип соціальної мудрості: як не дозволено в цілях передачі суспільству відбирати у окремих людей те, що вони можуть виконати власними силами і засобами, так не можна передавати більш значимій організації те, що може бути зроблене меншими і більш слабими організаціями. Порушення цього правила принесло б шкоду суспільству і було б перешкодою для правильного порядку через те, що природною ціллю будь-якого втручання в суспільні справи є допомога, яка зміцнює соціальний організм, а не руйнує чи поглинає його [18].

Принцип субсідіарності пов’язаний з теологічним розумінням суті людини, яка являючись образом і “подобієм” Бога, несе відповідальність перед собою і Богом за власне життя. Крім цього, людина відповідальна і перед суспільством. Це не означає, що даний принцип заперечує необхідність надання допомоги людині. Але суспільство не може позбавляти людину можливості вирішувати проблеми власними силами. Існують певні умови функціонування принципу субсідіарності – це свобода і приватна власність, які забезпечують незалежність людини. Існування свободи пов’язане з приватною власністю, без неї людина не може бути вільною. Принцип субсідіарності визнає первинність прав людини перед правами суспільства і держави, а не навпаки. І те, що він передбачає передачу вищим інстанціям лише тих повноважень, які не можуть бути виконані на нижчому рівні, означає не байдужість до проблем людини, а захист її від надмірного втручання з боку держави, суспільства. Об’єднання, групи людей відповідальні перед тими, в чиїх інтересах вони створюються і діють. Можна стверджувати, що функціонування цього принципу сприяє формуванню розвинутого громадянського суспільства, виникненню саморегуляції, врешті решт сучасного західного суспільства. Позитивні наслідки від реалізації принципу субсідіарності такі ж, що і від розподілу влади взагалі – краще вирішення проблем, взаємний контроль, попередження зосередження влади в одних руках, а значить і більш повна реалізація прав людини, в тому числі і права свободи. Це відповідає ідеям лібералізму – свободи так багато, як тільки можна, обмеження свободи настільки, наскільки необхідно. В кінці ХХ століття цей принцип визнали не тільки ліберали, а і соціал-демократи, (наприклад, німецькі соціал-демократи в 1994р. передвиборчій програмі заявили про визнання принципу субсідіарності).

Принцип субсідіарності втілюється і в системі державних органів. Державне управління, структуроване на основі субсідіарної ідеї, створює таку систему державних органів, в якій кожна управлінська структура має свої власні повноваження, що робить її незалежною від вищих державних утворень.

В тих країнах, де були і є сильні і давні ліберальні традиції, виникло субсідіарно структуроване суспільство. На практиці цей принцип діє як в країнах, де прийнята концепція соціальної правової держави (як в ФРН), так і в тих, де вплив на державне будівництво має концепція держави загального добробуту, так як в них існує те саме соціальне середовище, та ж культура, яка сприяє дії принципу субсідіарності. В усіх країнах збережені природні джерела допомоги – взаємодопомога. Хоча під впливом урбанізації, індустріалізації держава змушена брати на себе більше функцій соціального захисту, так як традиційні форми взаємодопомоги вже не відіграють тієї ролі, яку відігравали раніше, але вони не зникають і мають певне значення в суспільстві. Економічні кризи часто змушують державу перерозподіляти функції між державними і недержавними організаціями в цілях гарантування певного рівня життя малозабезпечених. Благодійні організації, общини турбуються про тих, хто потребує допомоги, наряду з соціальними державними службами. Функціонування принципу субсідіарності сприяє формуванню особливого типу людини, для якої характерним є незалежність від держави, самостійність, ініціативність, творчість. Разом з тим це впливає і формування розвинутого громадянського суспільства.

Отже, соціальна держава проводить гнучку соціальну політику на основі принципу субсідіарності. При цьому вона використовує різні форми співробітництва з групами населення, організаціями, створює умови для самодопомоги, що сприяє збереженню людської гідності і економії ресурсів.

Безперечно, дуже важливою ознакою соціальної держави, як і сучасного капіталізму, є раціональний підхід до вирішення соціальних проблем. Раціоналізація є характерною рисою взагалі сучасності, вона лежить в основі модернізації. Раціоналізація передбачає цілеспрямований вплив на процеси з метою сприяння поступальному розвитку суспільства. М.Вебер в теорії раціоналізації показав як на Заході відбулося посилення процесу регуляції в соціальному житті. На думку Вебера, раціоналізація є результат поєднання цілого ряду факторів, що здійснювали вплив на суспільство на протязі останніх 300-400 років. Сталось так, що в певний час і певному місці зустрілись декілька феноменів, що несли в собі раціональний початок – антична наука, математика доповнена в епоху Відродження експериментом, раціональне римське право, раціональний спосіб ведення господарства. Всі ці елементи синтезував протестантизм. Він створив світоглядні передумови для здійснення раціонального способу ведення господарства. В результаті цього виникло індустріальне суспільство, в якому раціоналізується спосіб ведення господарства, управління в області економіки, політики, науки і т.д. Образ життя і думки теж раціоналізуються. Процес раціоналізації, на його думку, означає поступове витіснення ірраціональних, афектних форм дії в політичному управлінні. На раціоналізацію, як показав Вебер, вплинув взаємозв’язок політичних, економічних, соціальних структур і змістовних культурних утворень. Але цей процес може гальмуватись певними факторами. Криза часто є тим фактором, що перешкоджає раціоналізації, впливає на сприйняття дійсності, призводить до ірраціональних дій. Але вона може привести і до удосконалення системи управління. В умовах кризи може відбутись інституціоналізація раціональності (створюються нові системи управління окремих сфер життя, в тому числі суспільства в цілому).

Раціоналізація соціальної дії є, як вважає А.Г.Здравомислов, пристосуванням до інтересів корисності звичаїв і уявлень. Раціональність чи то співтовариства, чи політичної партії, держави полягає в здатності постійно порівнювати наміри, цілі дій з результатом, виясняти міру і масштаб “помилок” і коректувати їх [19].

Раціоналізацію часто пов’язують із технічним розвитком. А. Етціоні вважав, що в постсучасний період, початок якому поклали нові види комунікації, інформатики, технології і т.п., технічний розвиток буде сприяти вирішенню соціальних проблем. М.Вебер розширено трактував поняття технічного прогресу, розуміючи під ним раціональну поведінку взагалі у всіх галузях. В роботі “Сенс “свободи від оцінок” у суспільних науках” М.Вебер писав: “Коли людські дії (будь-якого роду) … будуть орієнтовані з технічного погляду “правильніше”, ніж досі – тут є підстава говорити про “ технічний прогрес” [20]. Він вказує на те, що суб’єктивно раціональна поведінка означає лише те, що певні суб’єктивні наміри планомірно орієнтовані на засоби, які вважаються правильними для досягнення певної мети. В той же час він звертає увагу на те, що зростання суб’єктивної раціоналізації поведінки не обов’язково означатиме “прогрес” у напрямку раціонально “правильних дій” [21]. В суспільстві можливий конфлікт між окремими технічно правильними діями, а тому вони мають бути узгоджені, між політичними акторами має бути досягнутий компроміс.

Треба визнати те, що на процеси, що відбуваються в сучасному суспільстві великий вплив має політична і соціальна технологія. Не тільки виробництво товарів, а й “виробництво” суспільного життя сьогодні “раціоналізоване”. Політична, як і соціальна технологія, це сукупність прийомів та методів, що використовуються для досягнення запланованого політичного результату чи вирішення соціальних проблем.

Політичні та соціальні технології взаємно доповнюють одна одну. Нині в багатьох країнах успішно використовують політичний маркетинг, тобто управління політичним ринком. Попередньо вивчається кон’юнктура ринку, його закони. В політичній рекламі, що є складовою політичного маркетингу, враховуються основні мотиви та інтереси людей, їх уподобання, що вивчаються в ході соціологічних досліджень. Такі дослідження є обов’язковими і в соціальному менеджменті, бо для реалізації управлінських функцій (планування, організації, мотивації, контролю) потрібна достатня, достовірна інформація про об’єкт управління та зворотній зв’язок. Часто і в політичних і в соціальних технологіях використовують засоби заохочення, як то, наприклад, матеріальна вигода, чи “умовляння”. Техніка “умовляння” включає як раціональну аргументацію, так і психологічний вплив, який має викликати певні почуття. Часто різні політичні сили вдаються до маніпулювання свідомістю мас. Існує дуже багато прийомів маніпуляції, які впливають на людину, завдяки навіюванню, зараженню, комформності і т. п.

В соціальній державі використовується великий набір технології – технології узгодження інтересів, технології вирішення конфліктів, політичний менеджмент, моніторинги потреб і інтересів тощо. Все це дає можливість шляхом поступових реформ різних сфер життя створити умови для гідного існування. Використання політичних технологій робить владу в соціальній державі найефективнішою в історії. Деякі вчені говорять, що нині розвиток суспільства треба пояснювати не з точки зору економічного детермінізму, а технологічного детермінізму. Технології відводиться основна роль в модернізації суспільства [22].

Як зазначав К.Поппер, у протилежність до історицистів, які гадають, що розважливі політичні кроки можливі тільки в тому разі, коли вони наперед зумовлені майбутнім ходом історії, суспільний будівничий вірить, що науковий базис політики полягає зовсім в іншому. Він розглядає її як певну соціальну технологію [23]. К.Поппер вважав, що поступовий метод соціальної інженерії дозволяє здійснювати експерименти, постійно вносити поправки, а утопічний метод неминуче приведе до небезпечного догматичного дотримання плану, заради якого буде принесено безліч жертв [24].

Соціальна держава якраз і виникла в результаті поступової соціальної інженерії. Але можливим стало застосування такої інженерії лише завдяки певним передумовам, в тому числі завдяки формуванню в суспільстві солідаристської культури. На протязі ХІХ-ХХ ст. відпрацьовувались способи захисту населення, проводилось реформування освіти, пенсійного забезпечення, страхування здоров’я і т.п. Якщо реформи не вдавались, їх коректували, вносили поправки. Певний досвід однієї країни запозичували в інших, навіть в тих, в яких був інший соціально-економічний і політичний устрій. Соціальна держава представляє собою певне конструювання системи з заданими якостями на основі аналізу об’єктивних тенденцій. Існують різні моделі взаємозв’язку теорії соціальної держави і практики. Соціальна держава стає реальністю лише тоді, коли вона цілеспрямовано розбудовується. Але якщо така держава будується без наявності певних умов, то вона буде носити неорганічний характер, що обов’язково матиме певні прояви.

Цікавим є питання про сумісність соціальної держави з певним політичним і економічним устроєм. Салмін вважає, що лише в суспільстві, в якому переважає наймана праця, виникає надбудова у вигляді соціальної держави, в широкому значенні слова така соціально-економічна організація, яка б гарантувала основній частині осіб найманої праці деяку стабільність економічного і соціального положення. При цьому він наголошує на тому, що ця стабільність забезпечується не лише за допомогою трансферної діяльності, але й шляхом підтримки високих темпів економічного зростання, підвищення ефективності виробничої діяльності, системи управління і т.п. Але в цій же роботі Салмін говорить і про те, що соціальний розвиток і розвиток соціальної держави не можна цілком вивести із економічного розвитку, соціальної структури [25].

Який же рівень розвитку економіки є достатнім для того, щоб держава могла взяти на себе виконання додаткових функцій, як то функції підтримання певного мінімального рівня життя? Перші закони про бідність в нині розвинутих країнах Заходу були прийняті ще на початку індустріалізації. Немає сумніву, що соціальне забезпечення може існувати в будь-якій країні, незалежно від її економічного розвитку. Але очевидно, що можливості в наданні допомоги тим, хто її потребує, будуть суттєво відрізнятися в країнах високорозвинених і економічно відсталих. П.Бергер пише, що найкраще робити ставку на капіталізм, якщо суспільство хоче поліпшити долю бідних. Величезна перевага капіталізму перед соціалізмом, як він вважає, полягає у поліпшенні матеріального рівня життя широких верств населення і відповідно здатності суспільства розв’язувати людські проблеми [26].

Не припиняються дискусії і відносно того, чи можлива соціальна держава тільки при демократичному режимі, чи і при недемократичному режимі вона може існувати також. Існування соціальної держави пов’язується з демократією так, як вважається, і з цим можна погодитись, що одним із найбільш важливих факторів її становлення був тиск знизу, тиск громадянського суспільства. Хоча не можна, звичайно, стверджувати, що в умовах недемократичного суспільства цей фактор зовсім відсутній. Ще Н.Макіавеллі говорив, що правитель повинен боятись викликати у підданих почуття ненависті і презирства. І в тоталітарному суспільстві влада враховує можливість її неприйняття народом і вдається до певних політичних і соціальних технологій з тим, щоб мати контрольований вплив на суспільство. Соціальна діяльність держави була важливим видом діяльності, яка допомагала підтримувати один із основних міфів в СРСР про всенародний характер держави, народовладдя.

Взагалі, розширення функцій держави пов’язане із розширенням соціальних груп, які мають право голосу. Цілком природно, що коли лише власники мали право голосу, то вони вимагали від влади в першу чергу захисту прав власності. Коли право голосу отримали ті, хто нічим не володів, крім власної робочої сили, вони стали вимагати від держави захисту від безробіття, соціального забезпечення в випадку хвороби, старості, можливості придбання житла по доступній ціні і т.п. Соціальна держава була відповіддю на запит знизу, в кінцевому рахунку – на демократичний запит. Хоча такий запит може і не виражатись публічно. Народ незалежно від того, є він активним чи пасивним суб’єктом політики, все ж ним являється і влада змушена з цим рахуватись.

Демократія, за висловом А.Лінкольна, є “правління народу, правління через народ, правління для народу”. Очевидно, що загальне виборче право, демократія сприяє збільшенню кількості тих, хто отримує соціальну допомогу, становленню соціальної держави. Але не повинно бути ілюзій щодо демократії. Демократія дійсно створює можливості для відстоювання своїх прав громадянами, в тому числі і соціальних, але не є гарантією успіху в задоволенні соціальних потреб. При недемократичному режимі також можуть реалізовуватись соціальні права, але вони цілком залежатимуть від волі політичної еліти, від політичного керівництва. В доповіді ООН “Human Development Repot” (1992р.) говориться, що авторитарне правління може генерувати фундаментальні реформи і сприяти соціальному добробуту, але важко запровадити стійкий зв’язок між авторитарним правлінням та економічним або соціальним розвитком. Посилене економічне зростання та розвиток людини з часом доповнюються більшою політичною свободою [27].

Не лише демократія впливає на становлення соціальної держави, а й уже сформована соціальна держава певним чином впливає на демократичний устрій. По мірі розвитку, становлення, укріплення соціальної держави зростають вимоги соціально-економічної рівності, а це приводить до певного обмеження свободи, в першу чергу свободи підприємництва. Соціальна держава намагається нейтралізувати недоліки ринку. Відомо, що з одного боку ринок сприяє економічному розвитку, з іншого він має недоліки, “функціональні слабості”:

- ринок приводить до панування економічно сильних, появи монополій, а значить до обмеження конкуренції;

- він не сприяє розвитку інфраструктури (лікарень, шкіл, доріг тощо), а значить і задоволенню основних потреб населення;

- ринок не гарантує повної зайнятості, стабільності грошового обігу, охорони навколишнього середовища;

- ринок задовольняє лише ті потреби, що виражаються в попиті [28].

Нейтралізуючи названі недоліки ринку соціальна держава створює умови для збереження стабільності в суспільстві. Економічний устрій, що існує в такій державі, скоріше можна назвати “переважно капіталістичний”. Зростання господарських функцій держави, стабілізуюча роль в періоди кризи суспільства, зростання ролі в примиренні класових інтересів, розширення соціальних функцій держави – все приводить до автономності держави, перетворення її на арбітра.

Не можна вважати, що соціальна держава представляє серйозну загрозу для демократії, хоча вона її до деякої міри видозмінює, розширює її. Демократія “завойовує” нові сфери – соціальну сферу, сферу економіки, набуває форми плюралістичної, консенсусної демократії. Хоча в умовах економічної кризи, коли очікування населення не справджуються, а держава має скорочувати соціальні витрати, консенсус може бути втраченим. Прояви активного незадоволення можуть обумовити певне обмеження демократії. Загрозою для демократичного режиму є поширення бідності, зростання соціальної нерівності і соціального невдоволення.

Зберігаються в такій державі і проблеми пов’язані з висхідною мобільністю. Перешкоджає висхідній мобільності відмінність між фізичною і розумовою працею, походження, освітній рівень батьків та інше. Найчастіше отримують вищу освіту ті люди, батьки яких також мають вищу освіту.

Соціальна держава хоча і знижує ту небезпеку для демократії, яка криється в нерівності, бідності, але і така держава повністю її не усуває. Соціальна держава не може знищити і ті причини, які породжують екстремізм в різних його проявах. Тероризм в ХХІ ст. приводить до часткового обмеження демократії в цілях безпеки. Але такі обмеження громадянами демократичних країн сприймаються як легітимні і не представляють для демократії великої небезпеки. Стабільна демократія можлива лише при умові легітимності.

Під впливом соціальної держави дещо видозмінюється і правова держава. О.Скрипнюк вказує на спільні та відмінні риси соціальної і правової держави. І соціальна і правова держава покликані забезпечити благо кожного окремо взятого індивіда. “Хоча соціальна держава передбачає існування ще однієї політико-правової визначальної ознаки, яка, власне, і відрізняє її від правової держави. Справа в тому, що правова держава не втручається у процес розподілу і перерозподілу суспільного багатства та державних ресурсів, у той час як соціальна держава саме цим і займається, хоча й поважає при цьому такі правові норми, як рівноправність усіх форм власності, недоторканість приватної власності, персональна відповідальність тощо” [29]. Він визначає соціальну державу як структурний результат діалектичної взаємодії правової держави, ринкової економіки та демократичної влади, в якій останні набувають нових змістовних ознак [30].

Можна стверджувати, що соціальна держава створює умови соціальної безпеки, яка є однією із складових безпеки держави взагалі. Соціальна безпека, як вважає Майєр, повинна стати правом громадянина, її не можна ставити в залежність від приватної благочинної діяльності чи індивідуального фінансового стану. Солідарність всього суспільства по відношенню до індивіду, що попав в тяжке становище – основа соціальної держави в умовах демократії [31].

Говорячи про позитивні наслідки існування соціальної держави, не слід забувати і про проблеми, які породжені такою державою. Завданням цього дослідження не є показати лише переваги соціальної держави, а виявити якою вона є насправді, без прикрас, але і без упередженості. Не існує абсолютно досконалого державного устрою. Це відмічали ще філософи стародавньої Греції, які бачили недоліки тих форм правління, які вони вважали правильними.

Важко заперечувати той факт, що сама теорія соціальної держави має ряд недоліків. Дехто з прихильників соціальної держави доводить необхідність розширення функцій держави, не враховуючи при цьому зміни соціально-економічної та політичної ситуації. Хоча розширення масштабів державного втручання не носить універсального і обов’язкового характеру. В деяких випадках розширення функцій держави являється небажаним і навіть шкідливим.

Реальні соціальні держави породжують ряд негативних наслідків, які можуть проявлятись не зразу, а через певний час. В 70-80-і роки ХХ ст. теорія і практика соціальної держави демонстрували свою низьку ефективність. Держава не могла вирішити проблему пенсійного забезпечення, соціальної допомоги, проблему бідності, освіти і т.п. і це при тому, що витрати на соціальні потреби були дуже великі. Існує багато пояснень цього явища. Їх можна згрупувати по декількох напрямках. По-перше, недоліки соціальної держави пов’язані із збільшенням державних зобов’язань по відношенню до різних соціальних груп. Боротьба на політичному ринку приводить до привернення уваги виборців до все нових соціальних проблем, вирішення яких потребує державного фінансування, перерозподілу прибутків і т.п. Розвиток суспільства супроводжується появою нових категорій населення, які мають власні уявлення про належний соціальний захист, страхування від рисків. Навіть прихильники і захисники соціальної держави визнають, що система соціального забезпечення стає громіздкою. Це приводить до виснаження ресурсів суспільства.

Д.Белл, говорячи про зміну старої ринкової системи в другій половині ХХ ст., вказує на те, що при збільшенні вартості всіх соціальних цілей для їх одночасного досягнення немає достатніх ресурсів. Одночасний збіг зростаючих вимог, відставання в якості і зростання вартості ресурсів призводить до світової інфляції. Інфляцію він вважає не тимчасовим елементом, а структурним компонентом сучасної економіки, невідворотним наслідком зобов’язання економічного зростання і повної зайнятості [32]. Белл пише, що нова “класова боротьба” постіндустріального суспільства є меншою мірою питанням конфлікту між управлінцями і робітниками на підприємстві, ніж перетягуванням по-різному організованих сегментів впливу на державний бюджет [33].

По-друге, зростає бюрократичний апарат, витрати на його утримання. Реформування системи соціального захисту в 90-х рр. ХХ ст. йшло по шляху розширення адресної допомоги, а це в свою чергу вело до розширення витрат на утримання апарату, оскільки його обов’язки розширювались. Белл пише: “Державне управління, що виникне, буде обтяжливим бюрократичним монстром, якого розривають на всі боки вимоги субсидій і надання прав на допомогу різним корпоративним і комунальним групам..” [34]. Західному суспільству, на його думку, не вистачає як спонтанної готовності до жертвоприношення заради певних суспільних благ, так і політичної філософії, яка виправдовує нормативні правила розподілу асигнувань та пріоритетів у суспільстві [35].

По-третє, існує проблема, яку П.Бергер називає “невизначеністю”. Він відмічає, що існує багато емпіричних невизначеностей щодо розміру витрат держави загального добробуту, які може собі дозволити капіталістичне суспільство, не підриваючи продуктивних сил [36]. Така ж невизначеність зберігається щодо економічної і соціальної плати за урядове втручання в економіку, що не лежить в руслі політики держави загального добробуту [37].

По-четверте, державна благочинність та страхування приводить до зростання податкового тягаря. Соціальні держави нині мають граничний рівень оподаткування.

По-п’яте, існує моральна, культурна проблема. В соціальних державах частина людей являється постійними одержувачами допомоги від держави та благодійних організацій (їх часом називають “маргінальними”, постійними бідними “на ставці”). Для таких бідних характерна певна культура – “культура бідності”. В суспільстві відбувається падіння традиційних цінностей і норм моралі. Негативний вплив державної соціальної допомоги на трудову мораль досить вивчений, але соціальна держава негативно впливає і на сімейні відносини. Підтримка неповних сімей, турбота про дітей із неблагополучних сімей і т.д. приводить до зростання безвідповідальності частини батьків, які відмовляються турбуватись про своїх дітей, що приводить до зростання кількості дітей-сиріт при живих батьках. Таким чином, соціальна держава підриває певні моральні устої суспільства.

По-шосте, під впливом соціальної держави уповільнюються процеси накопичення капіталів у суспільстві. Це пояснюється тим, що люди впевнені в майбутньому, в соціальному захисті більше витрачають на споживання, менше зберігають. Таким чином, формування споживацького суспільства пов’язане не тільки із зміною потреб, а і із існуванням соціальної держави. В свою чергу зменшення накопичення капіталів приводить до стримування зростання рівня заробітної плати, а значить величини надходжень до пенсійних фондів, підриває розвиток продуктивних сил.

В періоди економічної кризи переживає кризу і система соціального забезпечення. Ніж більш тривала і серйозна криза, тим більше держава намагається перерозподіляти доходи, часто здійснюючи додатковий тиск на найбільш забезпечених. Це приводить до посилення напруги в суспільстві, зростання антиетатистських настроїв.

М.Фрідмен в роботі “Капіталізм, свобода і демократія” (1962) звернув увагу на те, що держава в дечому схожа на приватну монополію – і держава і монополія негативно впливають на економічний розвиток. Він стверджує, що державне економічне регулювання носить, як правило, антиспоживацький характер. Це пов’язано з тим, що законодавство і відповідні соціально-економічні програми держави приймаються в основному під впливом великого капіталу і в його інтересах, що послаблює конкуренцію на ринку і від чого в кінцевому рахунку страждає споживач. Фрідмен не проти соціальної відповідальності держави – він визнає необхідність “суспільних благ”, за які несе відповідальність держава. Але, на його думку, держава повинна реалізувати свої зобов’язання за допомогою приватних інститутів через ринкові механізми. Наприклад, він запропонував ввести “ваучер”, що надається державою батькам учнів і дає право на оплату деякого гарантованого рівня освіти, що потім викупається державою, якщо він використаний для отримання якісної освіти [38].

Все ж незважаючи на недоліки соціальної держави, слід визнати, що така держава виявилась здатною забезпечити сталий розвиток в ХХ ст. Формування стабілізаційних механізмів, що успішно використовуються в соціальних державах (розподіл влади, маятникове перегрупування політичних сил, демократичні механізми формування влади, взаємодія держави з громадянським суспільством, створення умов для самоорганізації і самоуправління суспільства і т.п.), відбувалось на протязі тривалого часу.

На думку М.Гугеля, соціальна держава є результатом трансформаційних процесів, які почалися в Західній Європі близько 200 років тому [39]. Автори книги “Буржуазне суспільство в пошуках стабільності” пишуть, що аналіз еволюції соціальної держави на протязі десятків років показує, що вона обумовлена скоріше сукупністю обставин, найважливішими з яких є боротьба профспілок за кращі умови праці, але не тільки [40].

На нашу думку, західна цивілізація перші кроки в напрямку до соціальної держави зробила ще на зорі свого виникнення, тоді, коли грецькі філософи поставили питання про права людини – природні і позитивні. Але чи має становлення соціальної держави незворотний характер?