4.2 Способи боротьби з бідністю у високорозвинених країнах заходу

Системи соціального захисту, що склались в Західній Європі і в Америці, як було показано раніше, відрізняються. Дехто вважає, що це наслідок різного відношення до бідності в цих країнах. Більшість американців (це підтверджують соціологічні дослідження) вважає, що бідні це ті, хто не хоче працювати, пристосовуватись до змін в житті, це просто ліниві люди. В Європі бідні викликають співчуття, вони скоріше вважаються жертвами життєвих обставин.

В різні часи існували різні способи вирішення проблеми бідності. Англійське законодавство ще на початку ХYІІ ст. зобов’язувало всіх платоспроможних громадян приймати участь в забезпеченні прожиткового мінімуму тих, хто не міг заробити собі на життя. Закон про бідність 1601 р. вводив прямий податок на користь бідних. Кожний, хто не міг заробити достатньо для нормального існування із-за непрацездатності чи по іншим причинам, що від нього не залежали, отримував право на допомоги від суспільства. Паупери ділились на три групи: 1) працездатні; 2) непрацездатні; 3) працездатні, що не бажають працювати. Право на допомогу отримували лише перші дві групи. Закон передбачав поділ малозабезпечених громадян на групи на основі перевірки матеріального становища. Це і сьогодні дуже складне завдання. Тоді воно було вирішене таким чином – на місцях церковним парафіям надавалось право визначати, кому потрібна допомога. Не випадково саме релігійним інститутам було довірено виконання цієї ролі. Церква завжди займалась благочинною діяльністю, закон просто визнав соціальне її значення і дещо розширив функції церковних інститутів. Згодом були створені державні структури соціальної підтримки, але вони в своїй діяльності в дечому поступались церковним інститутам, які відійшли на другий план в умовах урбанізації і індустріалізації. Державні структури були більш “далекі” від громадян і тому допомога, яку вони надавали, не завжди була адресною. Виникли складнощі і з перевіркою матеріального становища громадян, що претендували на допомогу від суспільства.

В ХVІІ ст. в Англії був накопичений цінний досвід боротьби з бідністю. Хоча в період первинного накопичення капіталу знову відбулося різке зростання злиденності. Це викликало сумніви в правильності вибраних засобів боротьби з бідністю і злиденністю. За ХVІІ-ХVІІІ ст. було прийнято декілька законів, в яких передбачалось впровадження нових заходів боротьби з бідністю. В 1610 р. приймається Закон про створення виправних будинків. Закон про осілість мав попередити бунти бідноти по всій країні. Бідні, згідно з цим законом, не мали права вільного пересування і вільного працевлаштування. Цей закон проіснував аж до 1795р. В 1691р. закон вводив обов’язковий звіт мирових суддів. Поява цього закону була зумовлена зловживаннями опікунів бідняків. В 1723 р. приймається закон про поселення всіх пауперів в робітні будинки. Якщо паупер відмовлявся, то його лишали допомоги, яку надавала парафія. В 1796 р. останнє положення закону було відмінене. Знову обов’язкове розміщення пауперів в робітних будинках було передбачено законом в 1834 р.

Проблеми бідності широко обговорювались в англійській публіцистиці в кінці ХVІІІ ст., що є свідченням усвідомлення суспільством можливих наслідків поширення бідності. Публіцисти пропонували декілька способів вирішення проблеми пауперизму. Дехто вважав за необхідне наділити всіх бідняків земельними ділянками. Ч.Холл в своїй теорії бідності доводив, що злидні не відповідають законам природи. Бідні не винні в своєму становищі, причина криється в середовищі, обставинах. Консерватори і ліберали доводили, що необхідно перевести пауперів на самозабезпечення. В цих цілях мали бути створені товариства взаємодопомоги. (В Англії, як і в інших країнах Європи існували давні традиції взаємодопомоги в рамках цехових гільдій. Матеріальна допомога надавалась членам гільдії із спільної каси, в яку поступали членські внески). Прихильники самозабезпечення вважали, що держава не повинна бути стороннім спостерігачем, а має підтримувати товариства взаємодопомоги.

В ХІХ ст. Р. Оуен в роботі “Подальший розвиток плану допомоги бідним і емансипація людства” також розглядав можливі форми боротьби з бідністю. Він пропонував створити особливі трудові поселення – “селища єднання і взаємного співробітництва”. Оуен детально характеризує класи і їх становище в таких поселеннях. Одним із чотирьох класів є клас парафіяльних пауперів. Оуен вважав, що суспільство в першу чергу має потурбуватись про тих, хто не в змозі сам забезпечити себе (людей похилого віку, хворих і т.п.). До другої групи він відносив дітей бідняків, яких утримують парафії. Парафії повинні були б надати можливість цим дітям отримати освіту, а також займатись їх вихованням. Оуен виділяв і третю групу – це люди здатні працювати і бажаючі працювати, але такі, що не можуть знайти роботу. Їх також мають утримувати парафії, але основна задача полягає в створенні умов для зайнятості цієї частини населення. На його думку, бідняки без примусу, добровільно будуть зацікавлені в проживанні в трудових поселеннях. Хоч він дещо лукавить, бо примус, хоч і не прямий, все ж передбачався, бо лише в цих поселеннях за планом Оуена має надаватись парафіяльна допомога бідним. Жоден бідняк не зможе отримати допомогу з інших джерел [29].

Не вперше і не востаннє було поставлене питання про допомогу бідним. Як бачимо, Оуен намагався запропонувати такі форми допомоги пауперам, які б, по-перше, не були занадто обтяжливими для парафії, а, по-друге, не формували споживацькі настрої. Оуен вірив, що після створення описаних ним добровільних і незалежних трудових асоціацій, ніхто в суспільстві не захоче жити гірше, ніж живуть люди в цих асоціаціях. Парафіяльні паупери, як він вважав, швидко позбавляться невігластва і низьких звичок і завдяки новим умовам життя досягнуть великої досконалості характерів [30].

Оуен писав: “… милосердя, істина і правдолюбство постановили: ніхто із чад природи не повинен залишатись забутим, чи піддаватись не належному обходженню, але всі вони повинні виховуватись, навчатись, трудитись, спілкуватись між собою і жити в умовах, що найбільше відповідають щирим помислам природи [31]. І далі він пише: “… ці умови обов’язково створюють дві нерозлучні сестри: наука і практика, яким слід об’єднати свої зусилля ради виконання цього повеління” [32].

Яким же шляхом має бути досягнутий новий устрій, при якому людина стає розумною, освіченою, мудрою, щирою, доброю? Оуен виступав за поступові зміни, реформи. Ось що він писав: “Якими б помилковими не були настанови батьків наших, їх не можна руйнувати грубо і насильно. Ні, їх треба турботливо охороняти, підтримувати, оберігати, поки новий лад суспільства не просунеться достатньо далеко в своєму мирному поступі, поки він не докаже всьому людству свої чисельні переваги, переконає в них навіть самих невіруючих” [33]. На його думку, ніхто не повинен постраждати особисто, втратити власність чи звичні зручності в ході перетворення суспільства. Тоді всі змиряться з перемінами. Те, що Оуен пропонував зробити для бідних, безробітних, дітей бідняків, не є цілковитою утопією. Багато з того, про що писав Оуен, стало можливим в соціальній державі. Досягнуто було це шляхом, який відстоював Оуен – шляхом мирного реформуванням суспільства.

Слід визнати, що бідність це явище характерне не лише для країн, що розвиваються. Вона існує і в розвинених країнах, в тих, в яких уже сформувалась соціальна правова держава. Хоча виміри бідності в різних країнах різні. Ці виміри бідності залежать від домінуючих потреб. Якщо з кінця ХІХ до середини ХХ століття домінуючими в розвинених країнах світу були матеріальні потреби, то після другої світової війни потреби в освіті, охороні здоров’я, в соціальних гарантіях стають більш важливими ніж матеріальні потреби. В кінці ХХ століття зростають потреби всестороннього розвитку людини. Наприклад, не всі з тих, хто в США вважається бідними голодають, деякі з них в достатній мірі задовольняють свої матеріальні потреби, але вони не можуть отримати вищу освіту, подбати належним чином про своє здоров’я і т.п.

Бідність США існує незважаючи на те, що вже на протязі майже 200 років спостерігається стійкий ріст заробітної плати. В ХІХ ст. вона виросла в 4 рази, а в ХХ ст. – в 4,5 рази. Доля зарплати найманих робітників в національному доході збільшилась з кінця ХІХ ст. з 56% до 83%. На протязі ХХ ст. особисті прибутки населення підвищились в 4,5 рази [34]. В другій половині ХХ ст. соціальні витрати зайняли перше місце серед пріоритетних. Їх доля в державному бюджеті виросла в ХХ ст. на 43%, в тому числі на соціальне забезпечення – на 162%. Абсолютний розмір соціальних витрат на душу населення збільшився в 50 раз, їх доля в валовому національному продукті (ВНП) – в 7,8 раз, а в загальних витратах уряду – з 38,0% до 53,5% [35].

Проблема бідності в соціальних державах це не лише проблема голоду і недоїдання, бездомних, а ще і проблема пов’язана з недостатнім задоволенням інших соціальних потреб. Не всі проблеми можна вирішити традиційним ринковим способом.

Бідність часто пов’язують з існуванням безробіття. Звичайно, не лише безробітні відносяться до бідних, хоча існування безробіття опосередковано впливає і на працюючих. І не тільки впливає на зниження заробітної плати працюючих, а ще і впливає на профспілки, яким важко в умовах масового безробіття боротись за права трудящих, за кращі умови праці, додаткові блага. Безробіття має і серйозні психологічні наслідки і т.п. Програми допомоги безробітним включають створення нових робочих місць, допомогу в знаходженні роботи, професійну перепідготовку.

В соціальних державах для вирішення проблеми бідності передбачена реалізація ряду соціальних програм: це програми допомоги сім’ям із залежними дітьми, програма продовольчих талонів, надання матеріальної допомоги дітям, програми соціального страхування в тому числі страхування в підтримку дітей, медичне обслуговування малозабезпечених. Крім цього розробляються державні програми зайнятості, підвищення освітнього рівня і профпідготовки. В цих державах вже тривалий час існує пільгове оподаткування тих підприємств, що створюють нові робочі місця, а також цільові податкові пільги на робочі місця, що передбачають державну дотацію на зарплату певним групам працівників, як правило тим, хто отримує державну соціальну допомогу. Межа бідності в розвинутих країнах коректується кожний рік з урахуванням споживчого рівня цін. Існує офіційний показник бідності, але враховується також і відносний показник бідності. Він пов’язаний з нерівністю в рамках однієї групи населення – бідними вважаються ті, доходи яких нижчі за середні в групі.

Досить складною є проблема визначення рівня доходу, нижче якого починається бідність. Загальний рівень життя, навіть найбідніших може підвищуватись, а відносна нерівність залишається без змін, або поглиблюється [36]. Як правило, доход визначається так – враховуються грошові надходження отримані на протязі календарного року, при цьому не враховуються негрошові форми, що впливають на матеріальне становище сім’ї – безкоштовне медичне обслуговування чи продовольчі талони.

Оскільки грошові надходження, як правило, не розрізняються (рахуються всі надходження, при цьому не вираховується, яку долю займає державна допомога), то важко визначити яку роль в боротьбі з бідністю відіграє держава, а яку приватний сектор, що надає допомогу, виплачує дивіденди і т.п. А це дуже важливо для визначення ефективності державних програм боротьби з бідністю.

Існує два основні способи боротьби з бідністю. Кожних з них має своїх прихильників і противників. Один спосіб – зменшення бідності за допомогою державних соціальних програм, перерозподілу доходів, надання допомоги в грошовій і натуральній формі. Інший – стимулювання трудової активності, сприяння економічному зростанню, що має привести до створення додаткових робочих місць в приватному секторі.

Але економічне зростання не підвищує доходи всіх бідних. Економічне зростання, як показує практика високорозвинених країн, не приводить до збільшення доходів бідних сімей до такого рівня, щоб вони могли обійтись без допомоги держави. А от цілеспрямовані зусилля держави, направлені на боротьбу з бідністю, дають свої результати.

В сучасному світі і досі ведуться дискусії щодо способів боротьби з бідністю. В США, наприклад, однією із поширених є точка зору, що соціальний захист призводить до поширення споживчих настроїв і безвідповідальності. Одночасно частина американців вважає, що зростання кількості невирішених соціальних проблем в останні роки обумовлене відсутністю належного соціального захисту. Р.Лемпман говорив, що лише одне оголошення війни бідності мало моментальні і тривалі наслідки – воно вимагало, щоб всі існуючі соціальні програми і проекти поставили перед собою питання – яку користь вони приносять бідним? [37]. До 80-х років ХХ ст. в США державні витрати на створення нормальних умов існування бідних зростали. В цей період соціальні програми набули статус законів [38]. Але економічна криза в 80-х роках зумовила і функціональну кризу, кризу “навантаження” – держава не могла виконувати ті функції, які вона виконувала раніше. Як вже говорилось раніше, держава відмовилась від частини соціальних програм із-за скорочення фінансування із державного бюджету (скорочені витрати на безкоштовну медичну допомогу, шкільні обіди, субсидування житлового будівництва, продовольчі купони і т.п.). Нині в США існує тип соціального захисту, який діє за принципом “що ти маєш”, тобто право на захист мають ті, хто не має доходів достатніх для підтримання гідних людини умов існування. Доля людей, яка проживає нижче офіційної межі бідності в 1979 р. становила 11,7%, а в 1993 – 15,1%, серед чорних відповідно – 31,9% і 33,1% [39].

В скандинавських та деяких інших країнах Європи вважається, що соціальний захист з одного боку сприяє економічному розвитку, а з іншого є його наслідком. Але соціальний захист дорого обходиться державі, тому навіть шведські соціал-демократи в 90-х роках ХХ ст. заговорили про необхідність “розумного” скорочення цих витрат. І все ж найбільш розвинуті країни Європи не відмовились від гарантії мінімального доходу. В США кількість бідних зменшилась після того, як зросла державна допомога [40]. В 1993 р. межею бідності вважається річний доход на сім’ю з двома дітьми 14,8 тис. доларів [41]. Бідність залежить не лише від стану економіки, але ще й від демографічних факторів, рівня безробіття. Часом існування бідності пов’язують і з недостатньою професійною підготовкою, низькою освітою. Тому створюються програми професійної підготовки, програми боротьби з безграмотністю.

Противники соціальної держави критикують таку державу за розширення соціальних програм, які покликані зменшити бідність. Але в соціальній державі поєднуються два способи вирішення проблеми бідності – і перерозподіляються прибутки і вживаються заходи для підвищення трудової активності населення. Саме це сприяло виникненню “соціального” капіталізму. Соціальний капіталізм в різних країнах має свої особливості. Досить вивчені особливості, переваги та недоліки англосаксонської та німецької моделі соціального захисту. Але і в рамках цих моделей є відмінності. В США, наприклад, немає єдиної системи соціального захисту, тоді, коли в Великобританії така система існує і до того ж є високорозвинутою.

Проблема обов’язкових відрахувань в 80-90-і роки ХХ ст. викликала дискусії. Обов’язкові відрахування – це податки, збори, суспільні внески, що йдуть на фінансування колективних витрат. Із виникненням соціальної держави обов’язкові відрахування в розвинених країнах світу значно зросли. Це були викликано необхідністю фінансування розширеного соціального захисту. Дехто з противників зростання податків вважає, що високий податок приводить до зменшення податкових надходжень, тобто викликає протилежний ефект, ніж той, на який розраховували. Економіст Лаффера довів, що податковий прибуток зменшується за межами певної податкової ставки.

В США і Великобританії в роки “неоконсервативної революції” були різко скорочені податкові ставки на прибутки і на компанії. Скорочення обов’язкових відрахувань відбулося і у Франції. Ліберальні уряди країн рейнської моделі капіталізму також провели відповідні реформи, бо, як вважалось, залишати ці відрахування такими ж високими означало створити серйозну загрозу для економіки. В США нині рівень обов’язкових відрахувань -30% ВВП, у Франції – 44%, Німеччині – 40%, Швеції – 52% [42]. Хоча, як відмічає Альбер, економічні показники в ФРН добре поєднуються з високим коефіцієнтом відрахувань. Він доводить, що не існує механічного зв’язку між рівнем обов’язкових відрахувань і економічною ефективністю. Послаблення податкового тиску в США не загальмувало економічного спаду і не підвищило конкурентноздатності, наприклад, по відношенню до Японії. Важливий не стільки рівень відрахувань, стільки їх структура. В рейнських країнах більше 35% всієї суми відрахувань є відрахуваннями на соціальну сферу, а в США – лише 28%.

В США існує система підтримки доходів, яка передбачає надання допомоги в випадку смерті батьків, чи одного із подружжя, непрацездатності, при виході на пенсію, тоді, коли у людей похилого віку чи у дітей недостатньо засобів для нормального існування.

Діти наряду з непрацездатними, інвалідами, людьми похилого віку є групою, якою піклуються служби соціального захисту. Служби соціального забезпечення піклуються про дітей в тих випадках, коли батьки не можуть забезпечити нормальні умови для виховання дітей тому, що мають невеликий доход, або проявляють жорстокість, чи для них характерна асоціальна поведінка. Соціальні служби не можуть замінити сім’ю. Державні служби надають допомогу дітям лише тоді, коли сім’я по якійсь причині не може виконувати свої функції. Майже половина американських дітей є претендентами на отримання матеріальної допомоги. Права дітей захищені законами, існує система допомоги дітям, яка складається з Служби допомоги сім’ям з залежними дітьми і Сімейного суду. Останній зобов’язує батьків виплачувати матеріальну допомогу, а також встановлює розмір такої допомоги. Служба допомоги надає допомогу бідним дітям і їх опікунам [43].

Ще в 1935 р. згідно з Законом про соціальне забезпечення була прийнята програма допомоги сім’ям з залежними дітьми, до числа яких стали відносити тих, хто втратив засоби до існування із-за смерті годувальника, втрати працездатності, неповні сім’ї. Спочатку програма передбачала допомогу лише дітям, а з 1950-го року стали надавати допомогу одному із батьків, що являється опікуном. Зараз матеріальну допомогу отримують в основному діти матерів-одиночок. В 1981 р. витрати на надання допомоги дітям в загальних затратах становили 17% [44]. На думку багатьох американських вчених, ця система не є досконалою. Основним її недоліком дехто вважає безадресність допомоги, а дехто – її несправедливість. Багато тих, хто дійсно потребує допомоги її не отримує, з іншого боку система допомоги в якійсь мірі породжує безвідповідальність батьків, які часто залишаючи сім’ю перестають про неї турбуватись і не виплачують аліменти. Допомога породжує і споживатство. Матері, які виховують самі дітей і отримують на них матеріальну допомогу, переважно не працюють. Це зв’язано з тим, що існує жорсткий податковий режим в відношенні до прибутків батьків. Як тільки доходи сім’ї підвищуються, одразу ж скорочується і розмір допомоги.

Нині штати мають майже монопольне право на використання тих федеральних коштів, які передбачені для допомоги сім’ям із залежними дітьми. По закону 1996 р. штати можуть використовувати блокові субсидії так, як необхідно для найповнішої реалізації цілей.

В США п’ята частина дітей живе нижче порогу бідності. В 1987р. 12 млн. дітей не були охоплені ніяким страхуванням на випадок хвороби, що на 14% перевищує показник 1981р. [45]. Система допомоги дітям в США постійно удосконалюється. Зараз батьки, що живуть окремо від дітей, мають ділити з дітьми свій прибуток. Якщо батько платить менше, ніж це передбачає розмір мінімального рівня гарантованих соціальних виплат, тоді різницю доплачує держава, а опікун платить невеликий додатковий податок в обсязі субсидії, що надається суспільством [46]. Нині в США дехто виступає за те, щоб допомога надавалась всім без винятку дітям при народженні, як це роблять всі високорозвинені країни.

Державні служби соціального забезпечення дітей співпрацюють із добровільними організаціями, вони об’єднані в Лізі соціального забезпечення дітей. Часто діти стають разом із своїми батьками бездомними. Причин появи великої кількості бездомних багато: безробіття внаслідок спаду виробництва, недостатня кількість дешевого житла (за останні роки в країні зменшилась кількість дешевих одноквартирних номерів в готелях, частина людей втратила житло із-за модернізації житлових районів, зростання вартості житла). Люди часто попадають в тимчасові притулки не з вулиці, а з житла, яке вони втратили. Бездомні це не лише одинокі люди, а часом цілі сім’ї.

Держава намагається вирішити цю проблему. Уряд розробив і втілив в життя ряд житлових програм. Цікаво, що широкому впровадженню в життя всіх цих програм передували експериментальні програми. Експериментальна програма по виплаті допомоги на житло, показала, що допомога безпосередньо малозабезпеченим орендаторам потребує менших затрат ніж інші види допомоги, як, наприклад, допомога домовласникам, будівельним фірмам за умови, що вони будуть надавати житло малозабезпеченим сім’ям.

В США існує Національна коаліція за права бездомних. До бездомних відносять тих, хто немає постійного місця проживання, або не веде осілий спосіб життя. В 1983 були введені в дію закони, які передбачали забезпечення бездомних їжею і притулками. Ті кошти, які виділялись державою розподілялись між Національним союзом, який складається із добровільних організацій, і штатами, для здійснення місцевих програм допомоги бездомним. В США діє Міжвідомча оперативна група, яка займається питаннями забезпечення продуктами бездомних і притулками. Штати часто створюють власні додаткові фонди. Некомерційний сектор керує більшістю притулків. Дерегулювання сприяє більш повному врахуванню проблем цієї групи населення. (В Європі також – в одних країнах більше в інших менше – отримали поширення ідеї дерегулювання. Це було викликано провалом політики підйому економіки шляхом стимулювання споживання).

Існування розвинутої соціальної системи, що потребує значного фінансування, не тільки не заважає економічному розвитку, а має часто протилежний ефект. Освітні програми, модернізація інфраструктури – все це сприяє розвитку економіки, хоча, звичайно, потребує досить значних затрат державних коштів. А крім цього соціальні витрати сприяють створенню стабільного суспільства, в якому існує суспільна згода.

Місцеве самоуправління також сприяє розвитку соціальної сфери, вирішенню проблеми бідності. Органи місцевого самоуправління на Заході розробляють довгострокові плани розвитку не лише економіки, а й соціальної сфери. Держава ж надає фінансову допомогу місцевим органам влади. Взагалі, місцеві бюджети формуються за рахунок місцевих податків і зборів. Але місцеві органи влади не мають права податкової ініціативи – всі види місцевих податків встановлюються центральними органами влади. Прибуткова частина місцевих бюджетів складається з трьох джерел: податкових надходжень; неподаткових надходжень; субсидій федерального уряду та уряду штатів.

В 1972р. в США був прийнятий Закон про фінансову допомогу місцевим органам влади. Часом допомога федерального уряду органам місцевого самоуправління досягає більше 60% бюджету міст. Субсидії центрального уряду США діляться на два види – загального і цільового призначення. Можливий і інший шлях – передача великих об’єктів державної власності в розпорядження місцевих органів влади, це також сприяє розширенню фінансової бази органів місцевого самоуправління.

В федеративних державах існує і бюджетний федералізм. Моделі бюджетного федералізму базуються на уявленнях про “регіональну справедливість”, про можливість забезпечення певного мінімуму соціальних гарантій на всій території держави за рахунок бюджетно-податкової політики [47]. Наприклад, після приєднання території колишньої НДР до Німеччини вдалося за рахунок трансферів досягти середньої бюджетної забезпеченості по окремим землям в інтервалі від 95 до 105% середнього рівня. Це було досягнуто за рахунок порівняно невеликої фінансової підтримки при високій самодостатності населення [48]. В США місцеві органи влади здійснюють житлове будівництво для найменш забезпечених груп населення, що мають доход нижче “рівня бідності”. Будинки, які побудовані за рахунок місцевих бюджетів, або здаються в оренду, або продаються по більш низьким цінам ніж ті, що побудовані приватними фірмами. В державних житлових програмах доля місцевих бюджетів становить в середньому 50%. Крім цього, з місцевих бюджетів в значній мірі фінансується освіта. В 90-х роках витрати на освіту з місцевих бюджетів постійно зростали.

Місцеві органи влади Великобританії з середини ХХ ст. займаються вирішенням питань освіти, комунального обслуговування, соціального забезпечення, транспорту, організації вільного часу. Місцеві органи здійснюють нагляд за станом житлового фонду, розробляють житлові програми. Вони також займаються вирішенням проблем окремих соціальних груп – людей похилого віку, молоді тощо. В США розробляються генеральні плани розвитку великих міст, при цьому враховується громадська думка, проводяться консультації з різними політичними силами. Цікавим є досвід Швеції в розподілі соціальних функцій між центральними і місцевими органами влади. Хоча діяльність комун і ландстингів детально не регулюється законами, вони виконують важливу роботу по соціальному забезпеченню населення. Зокрема вони відповідають за початкову і середню освіту, соціальні послуги, цивільну оборону, управління нерухомістю. Основна частина комунальних витрат – це витрати на охорону здоров’я і соціальні послуги, охорону навколишнього середовища, освіту. В ландстингах сама більша витратна стаття – охорона здоров’я. Місцеві органи влади можуть розраховувати на дотації від держави, якщо самостійно не можуть вирішити проблеми.