Історія православної церкви в Україні

Історія Православної церкви в Україні має тисячолітню історію. У канонічному відношенні Православна церква в Древній Русі довгий час знаходилася в залежності від Константинопольської патріархії. Київські митрополити призначалися з Константинополя, і так продовжувалося до монголо-татарської навали. У роки монголо-татарської навали (1237-1240) руська церква зазнала великих втрат. Більшість храмів було пограбовано, церковні книги знищено, переслідувалися сотні священників і монахів, багатьох з них було страчено. У 1240 році Батий захопив і зруйнував місто Київ, і воно втратило значення загальноруського церковного центру. Територія Київської Русі була поділена на різні зони впливу. Православна церква за таких умов стає важливим політичним знаряддям. З одного бо­ку, вище київське духовенство зав’язало тісні стосунки з римсь­кою курією, яка від імені Західної Європи шукала політичного й релігійного порозуміння з огляду на татарську загрозу; з іншого боку, татарські хани видали православній церкві гарантії фізич­ної та юридичної недоторканності, навіть дозволили провадити серед татар місіонерську роботу; в 1261 р. в Сараї, столиці Золо­тої Орди, було засновано православну єпархію.

Починаючи з XIV ст., на перший план вийшла боротьба між руськими князями, а згодом і з іншими державами за митрополичу кафедру. Вже з 1240 р. митрополити Київської Русі не жили в Києві. У 1299 р. київський митрополит Максим залишив Київ та переїхав до Володимира Суздальського. Офіційного дозволу на перенесення кафедри з боку Константинопольського патріарха отримано не було. Її глава носив титул “митрополит Київсь­кий та всієї Русі”, хоча Київ у цей час вже належав Литовському князівству. Галицькі князі, а згодом поль­ські королі домоглися створення окремої Галицької митрополії (1302—1347 рр. та 1371—1391 рр.) у складі п’яти єпархій в західноукраїнських землях. А у 1325 р. “митрополит Київсь­кий та всієї Русі” Петро переніс митрополичу кафедру до Москви. Це перенесення було узаконене Константинопольським патріархом лише у 1354 році за умови, що Київ і далі буде першою кафедрою та першим престолом.

Надалі події розвивались для українського церковного жит­тя трагічно: оскільки більша частина України була включена до складу Великого князівства Литовського, почалося суперництво за володіння Київським престолом. Певний час було навіть два київські митрополи­ти, але із кінця XV ст. митрополит Московський називався вже "Мос­ковським та всієї Русі", а Україна підпадала під управління митрополи­та Литовського та Київського. Фактично це означало проголошення Московською митрополією своєї автокефалії. Канонічне оформлення її статусу відбулося через півтора сторіччя.

На противагу автокефалії Московської митрополії з 1458 р. відновлюється і значення митрополичої кафедри в Києві, де з’являється митрополит Григорій Болгарин, визнаний і константинопольським патріархом, і Римським Папою, і сеймом Великого князівства Литовського. Під його юрисдикцію підпадали 9 єпархій на власне українських землях. Так відбувся поділ давньої Православної Київської церкви й утворення двох незалежних церков: Московської (Російської) і Київської (Української).

Православна церква на теренах Польсько-Литовської держави в XV—XVI ст. поступово занепадала. Цьому сприяв, зокрема, і занепад самого центру православ’я – Константинополя, який у 1453 р. захопили турки, оголосивши своєю столицею під назвою Істамбул. Водночас із цим на українсько-білоруських землях відбувалося утвердження західних конфесій – протес­тантизму і католицизму. Уже 1536 року у Володимирі-Волинському виникла протестантська громада. На початку XVII ст. кіль­кість протестантів майже зрівнялася з кількістю католиків і пра­вославних. Слідом за протестантами на українські землі проникали єзуї­ти, члени католицького чернечого ордену, створеного для боро­тьби з Реформацією та оновлення католицизму. Боротьба між протестантами й католиками відбувалася переважно в культурно-освітній сфері – обидві конфесії відкривали в Україні широку мережу шкіл, колегій, друкарень, проводили активну місіонерсь­ку роботу.

Своєрідною відповіддю на таку діяльність західних конфесій стало виникнення православних братств – об’єднань українських міщан і шляхти на підтримку православної віри, що виникали довкола соборних храмів великих міст: у Львові в 1585 році, а потім і в інших містах. Їх метою був захист православної віри та обрядовості, митецької куль­тури, розвиток української книжності, підтримка візантійських традицій у сфері мистецтва, охорона прав православних (XVI-XVIII ст.). Особливу роль відіграли Львівське, Луцьке, Київське і деякі ін­ші братства. Згодом найавторитетнішим із них стало Київське братство, до якого записалося все Військо низове Запо­різьке на чолі з гетьманом Сагайдачним. Братства боролися за відкриття шкіл, друкарень. Завдяки братствам, православна церковна культура витримала випробування цієї важкої пори.

Організовувалися братські школи, які були відкриті для дітей з усіх верств населення. В них навчання велося українською мовою, як основні вивчалися предмети: мова (грецька, латина, польська); граматика, риторика, піїтика, арифметика, астрономія і му­зика. Провідна роль належала, як і у західних університетах, богослов’ю; інтенсивне вивчали риторику було викликане потребою в захисті православ’я, в боротьбі за душі людей. Братські школи широко впливали на рівень української культури. Найбільшою серед них була школа Львівського Ус­пенського братства, за підтримкою якої був вида­ний Буквар Івана Федорова (Львів, 1574).

Непевне становище українського духовенства в Польській державі, тиск власних мирян, об’єднаних у братства, експансія протестантів підштовхували його до пошуків підтримки з боку като­лицької церкви. Зі свого боку Рим давно вже проявляв інтерес до унії, особливо посилився він після об’єднання всіх українсь­ких земель у складі Речі Посполитої в 1569 р. Протягом 1590-х років православні українські митрополити та єпископи вели таємні переговори з Римом. Після поєднання Литви з Польщею в нову державу – Річ Посполиту – від Православної Церкви в Україні відділилася значна частина, яка прийняла унію з Римом. У 1596 р. в Бересті (нині Білорусь) від­бувся собор, який офіційно затвердив об’єднання Київської пра­вославної митрополії з католицькою церквою, і з Берестейської унії 1596 р. почала свою історію Українська греко-католицька церква, або Українсь­ка католицька церква східного (грецького) обряду.

Хоча догмати й ад­міністративне підпорядкування було прийнято латинські, в унії була збережена православна обрядність й церковнослов’янська мова в богослужінні. Серед поляків-католиків було немало прихиль­ників повного знищення українсько-візантійської традиції. Але щоб оберегти український народ від кровопролиття, а національну культурну традицію – від зни­щення, українці-уніати отримували рівні політичні права з католиками, пов­ністю зберігали східний (грецький) обряд, а уніатському духо­венству Рим гарантував збереження всіх прав.

Утім, одночасно з цим собором у Бересті зібралися миряни й частина духовенства, які відмовилися від унії. Так українська громада розкололася на дві рівні частини – прихильників і противників унії. У зв’язку з цим протя­гом наступних 40 років православна та уніатська частини Київсь­кої митрополії існували паралельно, ворогуючи між собою. Між ними спалахнула полеміка з богословських та історичних питань, що значно активізувала духовне та релігійне життя суспільства. Ці дві течії співіснували в межах однієї церкви, змагаючись за поси­лення свого впливу, доки в 1632 р. Київську митрополію не було розділено на дві частини – православну та уніатську. Ця акція впорядкувала стосунки між уніатами та православними, хоча не припинила ворожнечі між ними. Щопра­вда, між двома церковними громадами постійно велися перего­вори про об’єднання і створення єдиного Українського патріар­хату, але поділ України між Москвою і Польщею 1654 році оста­точно закріпив і церковне роз’єднання. Лівобережна Україна та Київ залишилися православними, а вся Правобережна Україна до початку XVIII століття – уніатською.

Великий внесок в розвиток православ’я в українських землях зробив Петро Могила (1596-1647), який рішуче реформував православну церкву. Канонізований нині церквою в Україні нащадок знатно­го молдавського роду, воїн, митрополит, широко, по-західному, освічена людина, Петро Могила віддав життя справі Української Церкви. З одного боку, він був ревним охоронцем пра­вослав’я – саме він за допомогою козаків забирає силоміць у греко-католиків київські святині: Софійський собор, Печерську Лавру й ін. З іншого боку, він був прибічником духовної єд­ності Церкви в Україні, діалогу і взаємоповаги. Спостерігаючи трагедію української православної культури і церкви після падіння Візантії, він впроваджує в першій половині XVII ст. курс на широке використання нових віянь у літературі, науці, мистецтві, щоб українські церкви не поступалися кос­тьолам за рівнем виразу духу сучасності і багатства оформлен­ня. Завдяки йому в українській православній культурі формується та розповсюджується новий стиль – бароко, який на Заході тоді слугував переважно пропаганді концепції Римо-Католицької Церкви. Петро Могила був автором декількох книг і багатьох полеміч­них проповідей. Він вніс особистий вклад в українську культу­ру, підкресливши її специфіку і самобутність.

Петро Могила упорядкував православне віровчення. Будучи архімандритом Києво-Печерського монастиря, разом з ігуменом цього ж монастиря Трохимовичем пише "Православне сповідання віри", у якому викладає основи східного церковного віровчення. Широко відомим став також його "Літургаріон, або Служебник", у який входять тексти літургії і молитов, а також опис обрядів, властивих тільки українській церкві. За свої заслуги він був визнаний гід­ним звання доктора богословських наук.

Петро Могила проводить рефор­му Київської колегії за зразком західноєвропейських вищих шкіл. На базі Київської братської школи він відкрив колегіум за­хідного типу – у майбутньому Києво-Могилянську академію, яка за рівнем викладання і програмами стояла на рівні західноєвропейських університетів. Він сприяв книговидавництву і поширенню освіти серед духовенства та мирян. Реформи Петра Могили відновили авторитет правосла­вної церкви в Україні та в усьому православному світі.

Після підпорядкування Лівобережної України Москві Україн­ська православна церква поступово переходила під юрисдикцію Московського Патріарха, що остаточно здійснилося в 1686 р. Після 1686 р. російське та українське православ’я зазнавали сильного взаємного впливу. До середини XVIII ст. більшість ар­хієреїв, викладачів духовних закладів, просто освічених церков­ників у Росії становили вихідці з України, переважно випускники Києво-Могилянської академії. Під час правління Петра І обов’язки Московського Патріарха (аж до ліквідації цієї посади в 1621 р.) ви­конував українець Стефан Яворський; останнім святим, каноні­зованим Російською православною цер­квою у XVIII ст., був українець Данило Туптало. Українські церковні діячі визначали протягом XVIII ст. правила бого­службової, освітньої, культурної практики Російської православної цер­кви. З іншого боку, царський уряд уже до середини XVIII ст. ліквідував усі організа­ційні, богослужбові, культурні особливості українського право­слав'я, а наприкінці століття Київська митрополія стала звичай­ною єпархією Російської православної цер­кви.

У XIX ст. визначним центром православної думки в Україні була Київська духовна академія, заснована в 1819 р. на місці ліквідованої в 1817 році Києво-Могилянської академії. У середині XIX ст. почалися спроби українізації право­слав’я, спершу культурної (мова богослужіння, об­ряди, традиції), а з початку XX ст. – і організаційної.

Після революції 1917 р. серед укра­їнських віруючих і духовенства почався рух за відновлення авто­кефалії (незалежності) українського православ’я. У грудні 1917 р. виникла Всеукраїнська православна церковна рада, яка проголо­сила себе вищою церковною владою в Україні до скликання Все­українського православного церковного собору. У жовтні 1921 р. такий собор було скликано. Він проголосив утворення Українсь­кої автокефальної православної церкви (УАПЦ) та обрав її керів­ництво. Проте, оскільки в складі УАПЦ не було канонічно висвя­ченого вищого духовенства (єпископів), її не могли визнати інші православні церкви. На III Всеукраїнському православному соборі в січні 1930 р. УАПЦ саморозпустилася. У другій половині XX ст. УАПЦ відновила свою діяльність в українській діаспорі Північної Америки та Західної Єв­ропи під егідою Вселенського Константинопольського Патріарха. Наприкінці 80-х рр. XX ст., з лібералізацією суспільного життя в СРСР, була відновлена Українська автокефальна православна церква в Україні, також була відроджена Українська греко-католицька церква (УГКЦ). Нині УГКЦ налічує близько 3000 парафій, 76 монастирів, 9 навчальних духовних закладів. Але найбільшим християнським об'єднанням України залишається Українська православна церква Московського патріархату. Вона має понад 6,5 тис. парафій, 64 монастирі, 10 духовних навчаль­них закладів.