Ранні національні релігії

До ранніх національних релігій відносяться: релігія Стародавнього Єгипту; релігія Давньої Месопотамії; Давньогрецька релігія; Давньоримська релігія; релігії Мезоамерики. Усі ранні національні релігії були політеїстичними (від грецьк. poly – багато, theos— бог), тобто багатобожні. Серед багатьох богів, як правило, виділялася невелика група головних, а серед них – верховний бог. Останнього шанували як царя богів і людей, законодавця і охоронника законів. Інші головні боги вважалися його помічниками, які відповідали за окремі cфери земного і "потойбічного" життя.

Для ранніх етнічних релігій характерним було зародження вчень про “загробну” (посмертну) віддяку, тобто наявність причинного зв’язку між поведінкою людини у земному житті та її долею у загробному житті. Ці вчення визнають посмертну винагороду для одних людей (праведників) і посмертну кару для інших (грішників).

Для цих релігій також були притаманні обов’язковість і складність жертвоприношень. В жертву богам приносили: пшеницю, виноград, млинці, мед, молоко, вино, пахучу траву, дику птицю, півнів, кіз, овець, свиней, биків, собак, коней. Чимало національних релігій знали і людські жертвоприно­шення. Так, жителі Карфагена, які були прихильниками давньофінікійської релігії, в жертву богу війни Молоху приносили не тільки військовополонених, а й власних дітей-первістків. Є також відомості про людські жертвоприношення у давньовавілонській, давньоєгипетській, давньогрецькій та низці інших ранніх національних релігій.

Релігійні уявлення Давнього Єгипту

Найбільш істотною рисою культури Давнього Єгипту був її сакральний, теократичний характер, виражений у культі обожненого фараона і загробного життя, тобто у вірі в можливість безсмертя. Відомий давньогрецький історик Геродот висловив думку, що єгиптяни - найнабожніші за всіх людей. Єгиптяни вірили, що все на світі належить богам. Ці боги представлялися їм переважно як сила життя у всій її повноті. Давні єгиптяни шанували багато верховних богів. Майже усі боги мали різні імена, а деякі навіть іменувались по-різному у різні часи доби.

Єгиптяни обожнювали Сонце, а фараон вважався сином головного бога єгиптян - бога Сонця Ра. Він був царем-богом, влада якого розповсюджувалась не тільки на людей, але і на весь Всесвіт, який править не тільки своєю країною, але і усім світом. Вважалось, що фараон своєю власною персоною підтримував рівновагу світу, гармонію і справедливість у відповідності з принципами справедливості Маат, керував своєю державою, охороняючи країну від хаосу і утверджуючи бажаний богам порядок - запоруку життя і процвітання. Фараон розглядався як живий бог, що своїми магічними силами контролює щорічні розливи Нілу, допомагає землі в достатку ростити ячмінь і пшеницю. Божественність фараона - запорука добробуту, якщо цього немає - все іде прахом. Виразом обожнення влади фараона є єгипетські піраміди.

Важливу роль в житті рядових єгиптян грали місцеві божества. Єгипетський пантеон був величезний і сягав глибокої древності. Кожний регіон мав свій пантеон та культ богів, які зазвичай групувалися у тріади на чолі з одним із найважливіших богів. В кожній місцевості шанували своїх богів. Наприклад, в Геліополі це був Атум (бог вечірнього сонця), у Мемфісі – Пта(х) (творець і родоначальник усього), у Фівах – Амон (бог сонця) тощо. Кожний з богів мав свою священну тварину, що символізувала його. Це – відлуння давніх часів, коли тварин ще різко не відділяли від людських колективів, тобто в релігії стародавніх єгиптян мав місце сильний вплив тотемізму. Всі божества найбільш давнього періоду представляються звіроподібними - у вигляді сокола, бика, корови, кішки, змії, барана і т. д. У храмах знаходились “живі боги” – тварини, птахи, змії, що вважалися священними, і яких після смерті бальзамували та ховали в особливих трунах на спеціальних цвинтарях. До найбільш авторитетних тварин, що обожнювалися, відносилися: бик Апіс, корова Ісіда, баран Хнум, крокодил Себек, кішка Баст, шакал Анубіс, сокол Гор. Єгиптяни також шанували дерева і рослини, серед яких особливо виокремлювали лотос. Вони вважали, що саме з квітки лотосу вийшов бог Сонця Ра.

З часом деякі місцеві божества набували все більшого розповсюдження і починали шануватися в усій країні, що обумовлювалось піднесенням того чи іншого політично-релігійного центру в результаті приходу до влади різних династій фараонів. Але Великий пантеон богів у різних формах шанували всюди. Це були найважливіші первинні боги, від яких походили усі інші божества і люди. Осирісу поклонялись як богу вмираючої і воскресаючої природи. Він був втіленням добра і його звичайно називали добрим богом. Дружиною і сестрою Осиріса була Ісіда (Ізіда) – богиня родючості, води і вітру, часклунства і мореплавства. Вона втілювала подружню вірність і материнство - вона зазвичай зображалась як жінка з рогами корови. Син Ісіди і Осиріса був Гор – бог Сонця, що перемагає сили темряви -шанувався в образі сокола. Всюди поклонялися богині істини і порядку Маат, богині неба, любові і весілля Хатхор, богу Місяця і письма Тоту.

Дуже важливою рисою культури Давнього Єгипту був протест проти смерті, яку єгиптяни вважали ненормальністю. Єгиптяни вірили у безсмертя душі і прагнення до нього стало основою заупокійного культу. Саме на основі незгоди єгиптян з неминучістю смерті народилось віровчення, згідно якому смерть не означає кінець, а прекрасне життя може бути продовжене вічно і небіжчика чекає воскресіння.

В давньоєгипетській релігії ключове місце займала віра у загробне воздаяння: за добрі та злі справи людина буде відповідати перед судом володаря померлих - бога Осіриса. Посмертна доля людини залежить від її вчинків при житті - чи була вона справедливою, чи допомагала ближнім, чи завдавала їм болю і зла.

Ні в якій іншій релігії смерті і мертвим не присвячено стільки думок і стільки турбот, культових приписів, як в єгипетській. Віра у загробне життя пов’язувалась єгиптянами з вмираючим і воскресаючим богом Осірісом. Згідно міфу, Осіріс, будучи вбитим своїм підступним братом, воскрес і, торжествуючи над смертю, став властителем царства мертвих. Воскресіння Осіріса вважалось у єгиптян запорукою їх особистого воскресіння та безсмертя у потойбічному світі. Той, що поклоняється Осірісу, має надію розділити його долю і знов відродитися до життя після смерті. За уявленнями єгиптян, сутність людини була в нерозривній єдності її тіла, кількох душ, імені та тіні. Кожній людині були притаманні декілька найважливіших характеристик, серед яких Сах – тіло людини, Шунт – її тінь, Рен – ім’я, Ах – її привид, Ба – прояв сутності; провідну роль відігравала Ка – душа людини, її безсмертний двійник. Зі смертю, вважали єгиптяни, гине матеріальна основа людини. Нематеріальної основи смерть не стосується, душа буде жити вічно, якщо для цього буде створено необхідні умови. Основною умовою загробного життя вони вважали збереження тіла померлого. Нерідко своїм земним житлам єгиптяни приділяли менше уваги, ніж гробницям.

У потойбічному світі душа померлого може врятуватися від багатьох небезпек лише за допомогою особливих молитов та заклинань. Посмертне існування, пропуск в яке дає строгий суд Осіріса над небіжчиком, уявлялося як увічнене земне життя в усій його повноті і блиску. Цій меті слугував звичай бальзамування покійників оскільки життя у загробному світі передбачає збереження тілесного образу.

Шлях на той світ був дійсно сповнений багатьох перешкод, свідчення про які містяться, зокрема, в “Книзі мертвих”; там же даються поради, як їх уникнути за допомогою гімнів богам, магічних заклинань, за допомогою яких померлий міг знешкодити численних своїх ворогів.

Передбачалось, що, якщо шлях цей успішно пройдений, то єгиптянин потрапляв у чертог Обох істин, посередині якого сидів сам Осиріс, оточений іншими богами. Тут відбувався суд над померлим. Для цього на одну шальку терезів клали серце померлого, а на іншу – страусине перо богині істини і справедливості Маат. Кожний з богів, а їх було більше 40 ставив питання, померлий відповідав, а ваги контролювали правильність відповіді. Перелік питань та відповідей був по суті зведенням життєвих правил єгиптян. Відповіді завжди мали бути заперечними: “...Я не коїв зла людям... Я не мучив тварин … Я не здійснював насильства над бідним … Я не крав... Я не заздрив... Я не лицемірив... Я не брехав... Я не марнословив... Я не вчиняв перелюбу... Я не був глухим до праведної промови... Я не ображав іншого... Я не піднімав руку на слабкого... Я не був причиною сліз... Я нікого не вбивав... Я ні до кого не посилав вбивць… Я не вживав мерзенних слів... Я чистий”. Зваживши усі “за” і “проти”, Осіріс здійснював вирок. Якщо рішення було негативним, померлий повинен був закінчити своє існування в утробі страшного чудовиська Амеліт – істоти з тілом гієни і бегемота, гривою лева і пащею крокодила. Якщо ж рішення було сприятливим, померлий міг вступити в царство Осіріса.

Служіння богам здійснювали жерці, що виділилися в особливу касту. Жерці зробили великий внесок в накопичення астрономічних, математичних та медичних знань. Але головним їхнім заняттям було здійснення магічних обрядів і заклинань, що вважалися всесильними. Без них померлий не попаде в Боже царство, без них земля перестане давати плоди. Як особлива соціальна група, жрецтво сконцентрувало в своїх руках особливу владу, було досить впливовим: воно брало участь в керівництві державою, входило до близького оточення фараона, приводило до влади одні фараонські династії і скидало інші.

Релігія являла собою осередок і опору життя людини і суспільства Давнього Єгипту, завдяки якій египетська держава епохи фараонів зберігала свою стабільність впродовж трьох тисячоліть. Лише після завоювання Єгипту персами у 525 р. до н.е. та О.Македонським релігія стародавнього Єгипту поступилася місцем спочатку елліністичним культам, а потім християнству та ісламу. Єгипетська релігія згасла у кінці IV століття після нової ери.