Конфуціанство – національна релігія Китаю

Конфуціанство займає виключно важливе місце в духовно-релігійному житті Китаю. Воно зародилося у VI ст. до н.е. і з того часу відіграє значну роль в суспільній свідомості цієї країни. Конфуціанство отримало свою назву за ім’ям засновника – Кун-цзи, тобто вчителя Куна, а в латинській версії – Конфуція (551-479 до н.е.). Конфуцій народився і жив в епоху великих соці­альних і політичних потрясінь, коли Китай перебував у тяжкій кризі. Влада правителя послабилася, руйнувалися патріархально-родові норми. З метою захисту суспільства від потрясінь Конфуцій розробив суспільний ідеал, створив вчення, котре освячує соціальний порядок в суспільстві. Це вчення, спрямоване на подолання соціального зла, виявлення його причин, пошуки засобів досягнення гармонії і щастя в суспільному житті, пронизано раціоналізмом. В той же час вчення Конфуція є релігійним за своєю формою. Воно стверджує, що всі суспільні установлення освячені Небом, котре вказує людині шлях правильної поведінки. Конфуцій твердив, що він не вчить нічому новому, а лише вчить дотримуватися давніх традицій, бо це єдине, що могло, на його думку, забезпечити порядок у сім’ї та державі.

Своє вчення він викладав усно. Власні твори Конфуція не збереглися. У VI-V ст. до н.е. учні Конфуція записали вислови учителя в книзі “Лунь юй” (Бесіди і судження) (Див. наведений уривок). У Китаї конфуціанство не вважається релігією, справді воно є більшою мірою етико-політичним вченням. Конфуціанство від початку негативно ставилося до різних форм містицизму, підкреслюючи, що перейматися треба земним, а не небесним. Якщо в більшості релігій присутнє поняття вищої духовної істоти – Бога, то в Китаї неможливо знайти поняття бога як такого, відсутня віра в божественне створення світу.

Світ китайської культури суто поцейбічний. В китайському світосприйнятті світ не розділений на дух і матерію, а являє собою органічну цілісність, потік станів життєвої сили. При цьому людина є співмірною космічним силам Неба і Землі і займає центральне місце у Всесвіті. У зв’язку з цим підхід до будь-якого явища здійснюється насамперед з позицій вчення про моральність. Тому воно є, перш за все, духовним вченням про удосконалення людини. В цьому вченні відсутні також риси есхатології – вчення про кінцевий смисл земної історії, про кінець світу і його переродження. Великих вчителів Китаю більше цікавило інше – суть людини, її внутрішня природа.

Тверезо мислячий китаєць мало задумувався над таємни­цями буття, проблемами життя і смерті, проте він завжди бачив перед собою еталон порядності і вважав за свій священний обо­в’язок йому наслідувати.

Вчення конфуціанства багатогранне. Воно охоплює уявлення про людину, суспільство і державу в їх взаєминах. Коли Вчителя попросили в одній фразі виразити зміст свого вчення, він пояснив: «Мій Шлях – пронизувати Єдиним», тобто підкоряти все життя єдиній ідеї дотримання Ритуалу і проходження по Шляху – Дао. Головна мета людини, згідно конфуціанству, полягає в прагненні досягти моральної досконалості. У цьому зв’язку Конфуцій основну увагу приділяв вихованню ідеальної людини – благородного мужа (цзюнь-цзи). Це виховання мусить здійснюватися в дусі поваги до старших (ді), відданості правителю (чжун), синівської шани (сяо), вірності обов’язку (і). Кожний повинен виконувати свої соціальні функції. Добропорядність, моральність людини полягає саме у її прагненні дотримуватись соціальних правил і настанов (лі). Важливий етичний принцип, проголошений Конфуцієм: “не роби іншим того, чого не бажаєш собі”, “допомагай іншим у тому, чого сам хотів би досягти”. Усе це і складає зміст центрального поняття конфуціанського вчення – гуманності, людяності (жень).

Отже, благородному мужу повинні бути притаманні такі риси як скромність, справедливість, стриманість, гідність, безкорисливість, любов до людей, почуття обов’язку, обумовлене знаннями і вищими принципами, а також благопристойність і дотримання етикету. Шляхетний муж повинен поводити себе шанобливо перед вищими, бути прихильним до простих людей і обходитися з ними справедливо. Почуття обов’язку не може бути пов’язане з якимось розрахунком. “Благородна людина думає про обов’язок, низька людина піклується про вигоду”, – вчив Конфуцій. В поняття обов’язку входило також прагнення до знань, необхідність вчитися і осягати мудрість древніх. Невід’ємним обов’язком кожної людини було шанування старших і померлих предків. Справжній “цзюнь-цзи” завжди чесний і щирий, прямодушний і безстрашний, всерозуміючий, уважний в словах і обережний у справах, байдужий до їжі, багатства, життєвого комфорту і матеріальної вигоди.

Ідеал “благородного мужа” повинен бути обов’язковим, перш за все, для правителя. Стосунки між правителем (Сином Неба, посередником між Небом і людьми) і підданими повинні будуватись за аналогією зі стосунками батька і сина: правитель мусить піклуватися про підданих, як батько, виховувати їх на власному прикладі. Його вищою метою повинні бути інтереси народу, він має бути правдивим, любити людей, заощаджувати кошти, слідувати традиціям. Конфуціанці розробили теорію так званого небесного мандату на управління країною, згідно з якою правитель має право керувати лише за умови, якщо він дотримується норм доброчинності. Якщо ж правитель порушує ці норми, то народ має право насильно його скинути.

Конфуціанство підтримує ідею непорушного соціального порядку, ієрархічної впорядкованості суспільства. Згідно Конфуцію, суспільний статус людини (поділ на “вищих” і “нижчих”) і її доля визначені Небом і не можуть бути змінені. Діяльність правителя повинна починатись з “виправлення імен” (“чжен мін”), тобто приведення усіх речей у відповідність до їх назви (син повинен бути сином, батько – батьком тощо), дотримання єдності слова і діла. Це означало, що кожний має знати своє місце в суспільстві і робити те, що йому належить. Такий соціальний порядок повинен лишатися незмінним. Але критерієм статусу людини в суспільстві повинні бути не багатство і знатність походження, а лише знання і доброчинність, тобто те, наскільки людина наближається до ідеалу “цзюнь-цзи”.

Соціальний порядок, що склався, освячувався культом предків – як мертвих, так і живих. Шанування предків, згідно Конфуцію, найперший обов’язок кожного. Повага до старших, синівська шана – найбільш важливий прояв “жень”, найефективніший метод правління країною, що розглядалась як велика сім’я.

В основі здійснення усіх суспільних норм, за Конфуцієм, має бути ритуал, який носить сакральний характер, є проявом волі Неба. Шанобливе ставлення до Неба, що виражається у виконанні ритуалу – основа єднання людей між собою і людини з космосом.

Протягом більше двох тисяч років конфуціанство формувало розум і почуття китайців, впливало на їхні переконання, психо­логію, поведінку, мислення, на їхній побут і спосіб життя. У цьому розумінні конфуціанство не поступається жодній з великих релігій світу, а де в чому навіть перевищує їх. Конфу­ціанство помітно зафарбувало у свої тони всю національну куль­туру Китаю, національний характер його населення.

В Китаї сформувалося раціональне світорозуміння, в основі якого лежало визнання єдності соціального і природного порядків як повноти буття. Завдання розуму вбачалось не в зміні і руйнуванні цього порядку, а в слідуванні загальному шляху – дао, виявленні його в людському житті, природі і залучення до нього людини. Цей порядок підтримується імператором, який подібний до глави великої сім’ї, і кожна людина теж повинна слідувати своєму обов’язку.

У конкретних умовах китайської імперії конфуціанство відігравало роль основної релігії, виконувало функції офіційної державної ідеології. Не будучи релігією у повному розумінні слова, конфуці­анство стало більшим, ніж просто релігія – це також і політика, і адміністративна система, і верховний регулятор економічних і соціальних процесів – основа всього китайського способу жит­тя, принцип організації китайського суспільства, квінтесенція китайської цивілізації.