План семінарського заняття:

1. Соціокультурні характеристики людини Середньовіччя.

2. Християнська свідомість - основа західноєвропейського середньо-вічного менталітету.

3. Основні субкультури середньовічного суспільства.

4. Особливості середньовічного мистецтва.

5. Вплив західноєвропейського Середньовіччя на розвиток культури народів Західної Європи.

Тематика рефератів та доповідей:

1. Християнський храм як модель середньовічного світу.

2. Християнські культури Західної Європи і Візантії: схожість та відмінність.

3. Куртуазне мистецтво середньовічної Європи.

4. Феномен лицарства.

5. Історія інквізиції.

6. Чернецькі і лицарські ордени.

7. Місце і роль монастирів в середньовічній культурі.

8. Середньовічний епос.

9. Хрестові походи і культура Середньовіччя.

10. Народна культура Середньовіччя.

11.Перші університети та їх значення в розвитку освіти в Західній Європі.

12. Міська культура Середньовіччя.

13. Середньовічна картина світу, система цінностей та ідеалів людини.

14. Символізм як найхарактерніша риса середньовічної культури.

15. Середньовічні школи і університети в Західній Європі.

16. Романський стиль в європейському мистецтві Х-ХІІІ ст.

17. Готичний стиль в європейському мистецтві (ХІІ-XV).

Індивідуальні завдання для самостійної роботи:

1. Дайте характеристику головних особливостей матеріальної культури, економіки і умов життя в середньовічній Європі.

2. Охарактеризуйте лицарсько-куртуазний та міський середньовічний способи життя.

3. Зіставте ціннісні орієнтації людини епохи Античності і Середньовіччя. Якими соціокультурними факторами була обумовлена їх відмінність?

4. Дати характеристику картини світу і ціннісних орієнтацій людини Середньовіччя, використовуючи роботу Ле Гоффа „О цивилизации средневекового Запада”.

5. Порівняти ціннісні орієнтації людини епохи Середньовіччя та Відродження. Якими соціокультурними факторами була обумовлена їх відмінність?

6. Дати характеристику світовідчуття людини Середньовіччя (за роботою Й.Хейзінги “Осінь Середньовіччя”).

7. Пояснити твердження Ле Гоффа, що в епоху Середньовіччя “символізм був універсальним”.

8. Дати порівняльну характеристику основним художнім стилям Середньовіччя - романському та готичному.

Тема 11. Культура Відродження

Зміст теми: 1. Характерні риси ренесансної культури: антропоцентризм, гуманізм. 2. Суперечливість Ренесансної культури. 3. Мистецтво Відродження.

Характерні риси ренесансної культури: антропоцентризм, гуманізм

В загальноєвропейському масштабі епоха Відродження традиційно розглядається як час переходу від Середньовіччя до епохи Нового часу. Тому культура Відродження має специфічні особливості перехід­ної епохи, в якій старе і нове переплітаються, створюючи своєрідний, якісно новий сплав. Сутнісними рисами Відродження стали антифеодальна спрямованість, світський антиклерикальний характер, гуманізм, антропоцентризм. Крім цього, визначною рисою епохи Відродження було звернення до культурної спадщини Античності.

В ХІV-ХVI ст. в країнах Західної і Центральної Європи почина­ють зароджуватись буржуазно-капіталістичні відносини. Перші характерні прикмети нових буржуазних відносин в царині економіки виникають передусім в окремих італійських містах, розта­шованих по Середземному морю - таких як Генуя, Флоренція, котрі вже в ХІV ст. встановили стійкі торгівельні зв’язки не тільки з країна­ми Західної та Центральної Європи, а й з країнами Середземноморського узбережжя та Малої Азії. У зв’язку з цим швидко розвивається торгівельний та лихварський капітал, а з ним і нова верства населення - купці, лихварі, з’являються банки і кредитно-грошові контори, які проводили значні позичкові операції. 3 розвитком мануфактурного вироб­ництва і торгівлі швидко зростають міста як осередки якісно нової міської культури, котрі в Італії починають вириватись за рамки феодальної традиції вже з ХІІ століття. До кінця ХІІІ століття італійські міста стають найбільшими в Європі.

Нова міська культура стає опорним пунктом скла­дання внутрішнього ринку, який був не тільки економічною основою, а й соціальною основою формування буржуазних націй з королівською владою і становим представництвом. З’являються якісно нові, далекі від середньовічних, реалії суспільного та політичного життя.

В плані міжособистісних відносин епоха Відродження знаменує собою спробу повернення до культури совісті, перехід від общинно-групового типу соціальної регуляції до особистісного. З зароджен­ням універсальних за своєю природою буржуазних відносин зростає соціальна значущість індивіда, ступінь його поведінкової автономії. Індивід вивільняється від станових уз, які в середньовічну епоху робили його елементом певного людського конгломерату; поступово виходить з-під прямого контролю стану, до якого раніш належав. Якщо для середньовічного індивіда саме слово «свобода», яке звичайно вживалось в множинному числі, означало приві­лей належати до якоїсь системи, котра гарантувала йому захист від «чужих», то тут він все частіше опиняється в ситуації, яка вимагав від нього самостійно вирішувати свою долю.

Ранньокапіталістичні відносини формують історично новий тип особистості з її нестримною заповзятливістю, приватною ініціативою, творчими виробничими здобутками. Перед нею розкриваються нові, хоча і історично обмежені, перспективи реалізації її можли­востей. Людина відчула себе в силах стати творцем своєї власної долі, а в значній мірі - і долі суспільства. Ренесансна особистість починає відчувати в собі сили та задатки самостійно формувати свій життєвий шлях, пошуки якого передбачають вже досить значну долю імпровізації та навіть авантюрності.

Усвідомлен­ня індивідом можливостей вибору соціальної поведінки приводить, зокрема, до виділення, поряд з традиційною категорією фатуму (долі), що виражає залежність людини від зовнішніх по відношенню до неї обставин, категорії фортуни. Остання виражає специфіку діяльності людини в умовах нової соціальної ситуації, яка надає їй набагато ширший простір для реалізації своїх можливостей.

Звідси виростає нова самосвідомість людини, її нова суспільна позиція: усвідомлення нею своєї унікальності, власної сили, таланту стає тією новою якістю лю­дини Відродження, яка докорінно відрізняє її від людини Середньовіччя. Якщо остання свої досягнення приписувала традиції, то індивід ренесансної епохи був схильний приписувати всі свої заслуги виключно собі. Тому цілком закономірно, що після тисячоліття панування хрис­тиянсько-аскетичної ідеології була моральна реабілітація людини, обґрунтування безмежних можливостей її творчості і вдосконалення, гідності. Уявлення про людину як активного творця своєї долі, а не просто “раба Божого”, істотно вплинуло на політичну культуру суспільства, в якій з часу Відродження набувають розвитку ідеї демократії, вибірного парламентаризму, введення республіканського ладу замість монархічного.

Ідейною оболонкою нового змісту культури стає гуманізм. Поняття “гуманізм” вводять в ХV столітті самі творці нової культури. Богословському знанню, вченню про Бога, релігійній схоластиці – studia divina – вони протиставляли studia humana – “пізнання тих речей, котрі стосуються життя та моралі і котрі удосконалюють та прикрашають людину”. Називаючи себе гуманістами, вони виражали цим самим спрямованість своїх життєвих та наукових інтересів не на божественні, а на людські справи. В центрі їх уваги постає жива людська особистість; вони вважали, що благородна людина – це гуманіст, “аристократ духу”. Одним з ідеалів розвитку особистості на той час був ідеал всебічної обдарованості, універсальності здібностей, котрий для багатьох стає не винятком, а радше - правилом. Творчому генію гуманістів були підвладні філософія, живопис, література, інженерна справа, архітектура й медицина. Італійський гуманіст ХV ст. Джованні Піко делла Мірандолла, автор слів: “Хто не філософ, той не людина” - присвятив прославленню величі людини свою знамениту промову «Про людську гідність» (Див. наведений уривок з Промови).

Благородною та досконалою людину робить не приналежність до знатного роду, а оволодіння культурою. По мірі того, як людина усвідомлює себе в якості творця влас­ного життя і долі, вона стає необмеженим хазяїном над природою. Світ знову, як і в античну епоху, набуває єдності і цілісності. Однак в розумінні природи людина Відродження йде набагато далі космоцентризму античного мислення. Вона тлумачиться тут пантеїстично. Християнський Бог тут не тільки втрачає свій надприродний, трансцендентний характер, а й більше того – немов би зливається з природою, яка, в свою чергу, обожнюється і набуває рис, що не були їй властиві в античності.

Реабілітація природи привела і до реабілітації природи людського тіла. На проти­вагу релігійним уявленням про нього як про «темницю душі», «осередок гріха» воно постає як джерело радості і задоволення. Гуманізм відкидає аскетичну ідеалізацію страждань і ницості людини і відстоює її право на радість і насолоду реальним земним життям. Людина розглядається як творець, подібний Богу, і навіть перевершує його. Впевнена в своїх власних силах особистість ре­несансного типу вже не потребує релігійних, надособистісних регулятивів, які не тільки обмежували її свободу, а й принижували її гідність.

Вже перші спроби осмислення та реалізації на практиці ідеалів ренесансного гуманізму входять у протиріччя з офіційною релігійною доктриною, неминуче ведуть до послаблення ролі церкви у суспільстві, його секуляризації - виві­льнення від релігійного впливу всіх сфер суспільного життя, хоча віра в епоху Відродження все ще продовжує залиша­тись одним із найважливіших світоглядних елементів; ма­ло хто наважувався відкрито виступити проти неї. Поза сферою мистецтва вплив гуманістів на духовне життя європейського суспільства був не таким значним. В цих умовах гуманістична думка була спрямована головним чином не стільки на критику релігії взагалі, скільки на модернізацію багатьох її ортодо­ксальних догматів у відповідності з новими реаліями.

Слід зазначити, що величезний вплив на суспільство мав інший ідейний рух цієї епохи – Реформація. Це був масовий народний рух, що сколихнув широкі різні прошарки населення низки європейських держав і серйозно похитнув позиції католицької церкви, яка на той час зазнає небувалого падіння авторитету. Докладніше про це йтиметься в розділі, присвяченому християнству (протестантизм).