Схеми культурно- історичного процесу

Значний досвід дослідження сутності та визначення основних схем культурного розвитку мають культурологи, які працювали в рамках еволюціоністських і неоеволюціоністських напрямків. Теоретики еволюціонізму (Спенсер, Морган, Тайлор) розуміли культуру як сукупність процесів адаптації людей, які організувалися в суспільства, до умов їх природного існування. До основних ідей класичного еволюціонізму відносяться:  спрямованість руху людського суспільства і культури від простого до складного та  закономірність культурного розвитку.

Еволюційна форма культурної динаміки є послідовним ускладненням соціокультурного життя з необхідним підвищенням рівня його організації. На формування ідей еволюціонізму вплинули досягнення природничих наук, особливо біології, зокрема відкриття Ч.Дарвіном (1809-1882) еволюційних закономірностей зміни живих організмів, що привело відповідно і до формування еволюціоністської концепції культури. Найбільш яскравими представниками еволюціонізму в культурі стали Г.Спенсер (1820-1903) і Е.Тайлор (1832-1917). Спенсер у своїй фундаментальній праці “Засади соціології” здійснив системний аналіз біологічного і соціального організмів, доводячи аналогію їх зародження і розвитку, розглянув розвиток культури як частину незворотного процесу еволюції, що проявляється в ускладненні та вдосконаленні первісно примітивних культурних систем. Тайлор визначав культуру як “загальне удосконалення людського роду шляхом вищої організації окремої людини і цілого суспільства”.

Виділяють три типи еволюціоністських концепцій: однолінійну, універсальну та багатолінійну.

Концепції однолінійної еволюції реалізувалися в лінійній схемі історичного процесу, зокрема її представниками можна вважати Гердера, Г.Гегеля, К.Маркса. Філософія культури усього ХІХ століття знаходилась під великим впливом представника німецької класичної філософії Г.Гегеля (1770-1831). Він ввів поняття “світового розуму”, “світового духу”, що ототожнювався з Богом, “абсолютної культури” як кінцевої мети розвитку людства на шляху оволодіння “абсолютною ідеєю”, “абсолютним знанням”. Він визначав культуру як поступовий вияв творчої сили “світового розуму”, який проходить різні стадії самопізнання, прагнучи досягти через діалектичну боротьбу протилежностей “абсолютного знання”. До лінійної моделі історичного розвитку суспільства слід віднести також марксистську концепцію формацій, яка розглядає культурно-історичний процес як сходження від однієї формації до іншої на шляху прогресу. Таким чином, фактично лінійна модель визнає, що шлях культури – це поступальний рух від дикунства до цивілізації, в процесі якого більш складні культурні елементи заперечують існування попередніх, які характеризуються як менш досконалі. Світова культура має загальновизнану мету, що обумовлює поступовий розвиток і розквіт єдиного культурного цілого.

Ідея універсальної еволюції полягає в виявленні глобальних змін, що носять форму розвитку. Теорія багатолінійної еволюції пов’язана із визнанням можливості багатоманітних, приблизно рівноцінних напрямків соціокультурного розвитку, що значно ускладнює можливість визначення загальних законів еволюції. Еволюційні концепції мають значне коло прихильників, проте поступально-лінійний вектор розвитку не розкриває всіх механізмів культурної динаміки. Зазвичай поступально-лінійний вектор розвитку культури доповнюється фазовими або циклічними змінами, які можуть трансформуватися в розвиток по колу або в хвильовий розвиток.

Прихильники кругової моделі Дж. Віко, А.Тойнбі, О.Шпенглер та інші вважають, що суть історико-культурного руху – це круговороти, рух по колу, або існування декількох ізольованих один від одного культурних кругів. В межах цієї моделі історії дослідники культурних процесів підкреслювали схожість між соціокультурними явищами та життєвими циклами. Зокрема, повторюваність розглядається в якості основної риси існування всього живого. Історія культури – це історичне буття різноманітних культурних форм, кожна із яких є абсолютно унікальним та неповторним утворенням. Детальніше це питання буде розглянуто в розділі “Класичні теорії цивілізації”.

Хвильова модель розвитку культури була розроблена Питиримом Сорокіним (1889-1960). Він, виходячи з чуттєвого і надчуттєвого сприйняття людини, вибудовує своє розуміння соціокультурної динаміки. Беручи за основу ціннісний підхід і визначаючи у відповідності з ним культуру як “єдність…, усі складові частини якої пронизані одним основоположним принципом, виражають одну і головну цінність”, Сорокін виділяє періоди чуттєвого і надчуттєвого світосприйняття, що змінюють один одного. В залежності від того, яка цінність домінує, він поділяє усі культурні надсистеми на три типи: ідеаціональний, чуттєвий та ідеалістичний. Якщо переважає ідеаціональна культура, то вищою цінністю в ній стає Бог і віра, а до чуттєвого світу, його багатства, радощів і цінностей формується байдуже чи негативне ставлення. Прикладами такого типу є середньовічна культура, культура брахманської Індії, буддійська і лаоїстська культури, грецька культура з VIII по кінець VI століття до н.е.

У чуттєвій культурі переважає цінність почуттів: сенс має тільки те, що ми бачимо, чуємо, сприймаємо дотиком. Формування її починається в XVI столітті і досягає свого апогею в середині XX століття. Цінності релігії, моралі, інші цінності ідеаціональної культури витісняються немовби на периферію суспільної свідомості і набувають відносного характеру: вони або заперечуються, або люди до них зовсім байдужі. У такій культурі пізнання стає еквівалентом емпіричного знання, представленого природничими науками, які витісняють релігію, теологію і навіть філософію.

Ідеалістична система культури, на думку П. Сорокіна, займає серединне положення між ідеаціональною і чуттєвою. Її цінності – це цінності розуму, що раціоналізує об’єктивну реальність. Прикладом може служити західноєвропейська культура XIII—XIV сторіч, а також давньогрецька культура V – IV ст. до н.е.

Останнім часом все більш популярним стає синергетичний підхід. Синергетика – це новий напрямок міждисциплінарних досліджень. Об’єкт синергетики - процеси самоорганізації в різних системах: фізичних, хімічних, біологічних, кліматичних тощо. Засновники синергетики - бельгійський вчений, лауреат Нобелівської премії з хімії І.Р.Пригожин та німецький фізик Г. Гакен. Синергетичний підхід застосовується і в культурології для дослідження історико–культурних реалій. Хоча застосування синергетики до інтерпретації складних феноменів культурного розвитку поки що носить характер гіпотези, проте він дає плідну можливість по-новому розкрити механізми соціокультурних змін. Згідно синергетичному підходу, культура постає перед нами у вигляді нерівноважної відкритої нелінійної самоорганізуючої системи. Нелінійність системи означає множинність шляхів її еволюції. В процесах самоорганізації виявляється амбівалентна природа хаосу, який може виступати як руйнуючим, так і творчим началом. В ситуаціях, коли система досягає певного критичного рівня, вона стає нестійкою - в ній виникає як мінімум два і більше можливих напрямків розвитку, станів-атракторів. Цей стан системи називається точкою біфуркації або поліфуркації. І.Пригожин підкреслював, що поблизу точок біфуркації випадковість, окремі малі флуктуації (випадкові відхилення) можуть відігравати досить суттєву і навіть визначальну роль у визначенні долі системи. Тобто поблизу точок біфуркації, що відкривають поліваріантність розвитку системи, вирішальну роль починає відігравати випадковість. Виходячи з такого розуміння динамічних процесів випливає, що таким складноорганізованим системам як культура, не можна нав’язувати траекторії їх еволюції. Синергетика формує уявлення про альтернативність, поліваріантність шляхів розвитку складних систем. Це потенційно дає можливість вибору таких варіантів подальшого розвитку культури, які відповідали б цілям і інтересам людства і не були б згубними для природи.

Таким чином, якщо у ХІХ столітті конструктивною основою світогляду виступала біологічна наука (на її основі, наприклад, сформувався еволюціоністський погляд на культуру), то сьогодні подібну роль виконують математичні моделі, що розробляються в рамках синергетики. Вони вносять нове розуміння у можливості поведінки складноорганізованих систем, в тому числі і культури, і можливих способів управління ними. Синергетичні ідеї при дослідженні історико-культурного процесу застосував Ю. Лотман (у своїй роботі “Культура и взрыв»).

Оригінальна інтерпретація культурної динаміки представлена теоретиками постмодерністської традиції. Постмодерністська модель соціокультурних процесів ґрунтується на ідеї невпорядкованого розповсюдження культурних процесів, які за своєю суттю позбавлені напрямку і регулярності: це своєрідний „рух бажання”. Для них динаміка культури не є зростанням або розвитком, а принципово відмінним типом руху, який можна позначити терміном “ризома”. Термін “ризома” як образ постмодерністської культури був запозичений з ботаніки, де він означає певний спосіб росту рослин, що відрізняється як від розгалуження стебел з єдиного кореня (метафора системного, впорядкованого розвитку культурних процесів), так і від “пучкоподібного” кореня. Ризома  – це невпорядковане розповсюдження множинності, що не має певного переважаючого напрямку, а йде вбік, вгору, назад, без жодної регулярності, яка б давала можливість передбачити наступний рух.

Представлені схеми історичного процесу не можуть забезпечити пояснення всіх історико-культурних феноменів, проте дають загальне розуміння історії та розглядаються як методологічне підґрунтя для вивчення культурно-історичного розвитку