Категорії «тип культури», «цінність», «ментальність» як основні засоби вираження культурної ідентифікації

Вивчаючи особливості культурної ідентифікації, сучасна культурологічна теорія використовує різноманітну термінологію, проте самими широко вживаними стали категорії «тип культури», «цінність» та „ментальність”.

Розгортання культурно-історичного процесу - це розгортання історії в її ціннісно-нормативному вимірі. Саме в цьому полягає корінна відмінність історії розвитку культури від розвитку природи. Фактично історія культури - це історія цінностей, ідеалів, традицій, що визначали конкретний тип культури. В сучасній культурології категорія «тип культури» символізує структуровану культурну цілісність, яка визначається системою реальних цінностей. Слід підкреслити, що категорія «тип культури» є досить невизначеною та дискусійною. Проблема культурної типології була в центрі уваги таких дослідників як М.Вебера, П.Сорокіна, Г.Зіммеля та інших.

Кожен тип культури, як історично визначене локальне утворення, є досить консервативним. Його сутнісні ознаки - норми, традиції, цінності - формуються та залишаються незмінними протягом століть. Саме цей консерватизм культури визначає її неповторність, унікальність в контексті світової культури. Щоб відчути себе представником того чи іншого типу культури, людина повинна підпорядкувати своє життя пануючим нормам та цінностям. Кожна людина є носієм культурно визначених характеристик і навпаки - кожен тип культури визначається певним типом особистості.

Спосіб життя людини як представника тієї чи іншої культури визначає конкретна система цінностей і світоглядних засад. Проблема цінностей досить глибоко розроблена у філософії і соціології, антропології і психології такими мислителями як Е. Дюркгейм, П. Сорокін, Т. Парсонс. Вони вважали категорію „цінність” стрижневою категорією усього культурологічного знання. Зокрема, відомий американський соціолог П.Сорокін на основі ціннісного підходу розробляє хвильову модель розвитку культури.

Цінність є визначальною характеристикою особистості, що освоює певну систему суспільних цінностей. Соціальні цінності відбиваються у свідомості окремої людини у вигляді ціннісних орієнтацій, які є необхідною умовою підтримки нормативного порядку в суспільстві. Засвоєння системи цінностей – основа соціалізації особистості. Але кожна людина є індивідуальність, її життя – неповторна історія пізнання і досвіду, і тому вона формує свою неповторну систему ціннісних орієнтацій, що визначає, у кінцевому підсумку, сенс її життя.

Поняття цінності вказує на культурне, суспільне чи особистісне значимість явищ і фактів дійсності. Усе розмаїття світу можна розглядати в якості предметних або об’єктних цінностей, тобто оцінюватися з погляду добра і зла, істини і неправди, прекрасного і потворного, справедливого і несправедливого тощо. До таких цінностей відносяться предмети матеріальної і духовної діяльності людей, суспільні відносини, а також включені в їхнє коло природні явища, що мають для людини позитивне значення і здатні задовольняти її різноманітні потреби. З іншого боку, в якості цінностей можуть виступати і самі критерії оцінювання явищ і фактів дійсності. Тоді говорять про суб’єктні цінності, до яких відносяться установки, оцінки, вимоги, заборони, виражені у формі норм. Кожне суспільство характеризується такими особливими найбільш фундаментальними орієнтирами і критеріями оцінювання діяльності людей, які називаються в культурології базовими цінностями.

Таким чином, цінність являє собою загальновизнану або ж широко визнану в суспільстві норму, сформовану у певній культурі, що задає зразки і стандарти поведінки і впливає на вибір між її можливими альтернативами. Фундаментальні цінності ще характеризують як розповсюджені серед членів суспільства уявлення щодо основних життєвих цілей і засобів їх досягнення.

Світ цінностей якоїсь культури ніколи не може абсолютно адекватно бути трансформованим у світ іншої культури. Як вважав О.Шпенглер, душу брахмана може зрозуміти тільки брахман. Саме ціннісні компоненти культури найважче запозичуються і піддаються зовнішнім впливам - на відміну від техніко-технологічних аспектів культури: форм організації виробництва, науки, форм управління. Ціннісне ядро будь-якої культури не можна змінити шляхом посилання на його недосконалість, невідповідність, шляхом демонстрації більш привабливих цінностей. Тому ціннісні системи різних культур слід розглядати як рівноправні.

Цінності виконують роль регулятора як на рівні суспільства в цілому (соціальні цінності), так і на рівні окремої особистості.

У переломні епохи суспільного розвитку система цінностей переживає кризу і підлягає переоцінці. Е. Дюркгейм ввів поняття аномії, яке позначає стан ціннісно-нормативного вакууму, характерного для перехідних і кризових періодів і станів у розвитку суспільства, коли старі соціальні норми перестають діяти, а нові ще не встановилися: «колишні боги старіють і вмирають, а нові не народилися».

Саме криза афінської демократії змусила Сократа поставити питання: що є благо? Це основне питання загальної теорії цінностей, або аксіології.

Проблема «Що є благо?» передбачає відповідь на питання про співвідношення духовних і матеріальних цінностей. І в історії соціально-філософської думки, починаючи з античності, розглядаються дві діаметрально протилежні концепції сенсу життя. Наприклад, школа кініків (Антисфен) вважала, що благом є те, що може вважатися нашою власністю. А що може вважатися нею? Багатство, здоров’я, життя? – Ні. Тільки внутрішня воля, сила духу є нашою власністю. Треба максимально звільнитися від зовнішнього – від прагнення до насолод, матеріального. І цим ми захистимо себе від ударів долі, ніщо не зможе нас позбавити душевного комфорту. Діоген вважав, що всі людські страждання обумовлені тим, що люди багато чого бажають, багато чого бояться, багато чому заздрять, багато на що сподіваються, не усвідомлюючи того, що в них самих є усе, що їм потрібно. Таку ж думку пізніше висловив німецький філософ А.Шопенгауер: «Те, що є в людині, набагато важливіше од того, що є у неї».

Кінічна школа спиралася на тезу Сократа: «Тільки богам властиво не відчувати потреб. А той, хто відчуває ці потреби в найменшій мірі, той подібний богам». Відомий також вислів Сократа, котрий, оглядаючи ярмарок речей, сказав: «як багато тут речей, що мені не потрібні». Ще древні на прикладі спартанців відзначали, що поки народ не знає розкоші, він не знає поразок. Подібно до того, як в армії, що обтяжена здобиччю, знижується боєздатність, так і в суспільстві, перенасиченому речами, послаблюється життєва сила.

Аналізуючи стан сучасної цивілізації, Еріх Фромм у своїй книзі «Мати чи бути?» розглядає проблему співвідношення матеріального і духовного, володіння і буття, коли матеріальні блага здобуваються ціною духовних втрат і заради матеріальних надбань люди жертвують своїми природними і духовними якостями, а справжнє життя замінюється матеріальними втіленнями і символами.

„Ментальність”, “менталітет” (від лат. mens – розум, мислення, душевний устрій) – це стійкий спосіб специфічного світосприйняття, характерний для великих груп людей (етносів, націй, соціальних прошарків), що обумовлює особливість способів їх реагування на явища оточуючої дійсності, поєднує людей в соціальні та історичні спільноти. Ментальність являє собою глибинний рівень колективної та індивідуальної свідомості, що включає і позасвідоме; відносно стійку сукупність настанов і схильностей індивіда або соціальної групи, що спонукають до певного типу сприйняття, мислення та дій. Якщо картина світу існує як усвідомлене уявлення, то ментальність більшою мірою реалізується у певних формах поведінки і переживається емоційно. Вона об’єднує раціональне та інтуїтивне, суспільне та індивідуальне, усвідомлене і неусвідомлене.

Ментальність формується століттями, в залежності від традицій культури, соціальних структур і усього середовища життєдіяльності людини, і сама, в свою чергу, їх формує, виступаючи як важливий чинник культурно-історичної динаміки. Іншими словами, ментальність, з одного боку, є результатом культури і традицій, а, з іншого - сама є глибинним витоком розвитку культури.

Таким чином, ментальність являє собою душевний устрій, типовий для людей даної культури, психологічні особливості, котрі лежать в основі звичаїв і моралі людей, виявляючись в автоматизмі психологічних реакцій на типові події і ситуації. Тому не випадково, що основними дослідниками ментальності виступили спеціалісти з історичної психології. Сам же термін був введений в науковий обіг Л.Леві-Брюлем у 1922 р. в роботі “Первобытное мышление», де він виділяє дологічну і логічну ментальності. Пізні­ше французькі історики, представники “школи Анналів” Л. Февр та М. Блок вжили це поняття в іншому розумінні – як колективну психологію „гарячих суспільств” на стадії цивілізації, а також всю сукупність уявлень про світ. Вони встановили, що духовна сфера суспільства складається не тільки з філософських, політичних, релігій­них, естетичних ідей, а включає і ментальні структури, що обу­мовлюють думки, почуття, цінності і поведінку людей, виступають способами їх орієнтації в природному і соціаль­ному світі. Над проблемою ментальності плідно працював О.Шпенглер, який в якості основної характеристики “культурних організмів” розглядав унікальну “душу культури”, її прафеномен, про що йшлося вище. Ця ж проблема розглядалась видатним політичним діячем Сенегалу Леопольдом Сенгором стосовно африканської культури, своєрідність і глибинна відмінність якої від європейської спонукали його до формулювання ідеології «негритюду”. Погляди Сенгора відображені в його роботі “Негритюд: психология африканского негра», уривок з якої наведений для самостійного опрацювання в Першоджерелах до вивчення цієї теми. Це ж питання буде розглядатись в темі “Культура Новітньої епохи”, але під кутом зору діалогу культур.

Слід зазначити плідні дослідження в царині специфіки української ментальності відомих діячів української культури М.Костомарова, І.Нечуй-Левицького, Т.Шевченка, особливо - Д.Чижевського. Д.Чижевський виділяє основні риси психічного укладу українця, серед них - емоційність, сентименталізм, чутливість та ліризм, індивідуалізм та прагнення до свобо­ди (Д.Чижевський. Нариси з історії філософії на Україні. К., 1992).

Оскільки поняття ментальності символізує глибинний рівень масової свідомості, колективні уявлення людей, їх образ світу, цінності та зразки, які визначають думки, почуття та дії культурних індивідів, в сучасній культурологічній теорії існує плідний підхід розглядати історико–культурний процес як буття різних типів ментальностей, а саме  – первісної, античної, середньовічної, ренесансної, ментальності Нового часу, сучасної.