Мистецтво постмодернізму

Друга половина ХХ сторіччя ознаменувала себе як доба постмодернізму - нового періоду у розвитку культурно-історичного процесу. Стосовно самого терміну “постмодернізм”, його тлумачення, історії виникнення та відношення до попередньої модерністської культури досі немає чітких і загальноприйнятних визначень. Існує безліч різноманітних концепцій стосовно характеристик та хронологічних рамок визначення та описання постмодернізму, що іноді висловлюють прямо протилежні точки зору.

Саме плюралізм і визначає принципову відмінність постмодернової культури від попередніх. Плюралістична позиція, що полягає не лише в множинності думок, точок зору, наукових концепцій, а і в рівноправності їх існування, означає відмову від пошуку істини та спроб її відображення, що було характерно для культури модернізму. При ситуації множинності та відносності світоглядів та картин світу знімається проблема реальності, вона зникає. Це дає підставу відомому російському досліднику постмодернізму М.Н. Епштейну стверджувати, що поняття “реальність” в сучасних наукових концепціях є настільки умовним, що навіть не використовується без лапок. Тому сформулювати загальне всеохоплююче уявлення про культуру постмодернізму надто складно. Дослідники постмодернізму, хоча й використовують відносно єдиний понятійний апарат і аналітичний інструментарій, але в загальному постмодерністському комплексі існують окремі течії чи групи критиків з ідейно-теоретичними та естетичними орієнтаціями, які суттєво відрізняються один від одного.

Постмодернізм сформувався як теорія мистецтва та літератури в ході спроб освоїти досвід різноманітних неоавангардистських течій за весь період після другої світової війни. Виникнення постмодернізму як умонастрою людини останньої чверті ХХ століття пов’язане з розвитком технічних засобів масових комунікацій і несе на собі відбиток розчарування в ідеалах і цінностях доби Відродження і Просвітництва з їх вірою в прогрес, панування розуму, безмежність людських можливостей.

Термін “постмодернізм” вперше було застосовано в 1917 році в праці Р.Паннвіца “Кризис европейской культуры», а в 1934 році літературознавець Ф. Де Оніс використовує його для означення реакції на модернізм. В 1947 році А.Тойнбі в праці “Осягнення історії» надає терміну “постмодернізм” культурологічного значення, вживаючи його як символ кінця західного панування в релігії та культурі. Статус поняття постмодернізм набуває у 80-і роки завдяки працям Ж.Ф. Ліотара, який розповсюдив дискусію про нього на сферу філософії.

На сьогоднішній день існує ряд підходів до сутності постмодерну. Зокрема, М. Н. Епштейн в якості головного чинника виникнення постмодерністської культури розглядає безперервне зростання кількості циркулюючої в суспільстві інформації. Людина на рубежі ХХ–ХХІ сторіччя має сприйняти в десятки тисяч раз більше інформації, ніж це було 300-400 років тому. Саме це надає постмодерністській культурі травматичного характеру, бо індивід відчуває себе здебільшого калікою, що нездатна співвідносити себе з навколишнім середовищем. Виникає новий тип чуттєвості, що характеризується байдужим, притупленим відношенням до існуючого. Постмодерний індивід відкритий до усього, але ж він сприймає все як знаки, навіть не намагаючись осягнути сутність явищ. Тому постмодернізм – культура швидких і легких дотиків, коли все сприймається як цитата, умовність, за якою неможливо знайти основу. Свідома орієнтація на компіляцію та цитування мистецьких творів минулих століть – одна з характерних рис постмодернізму. З цим пов’язані такі риси як: зміщення уваги з породження нового на гру з вже створеним; відмова від уявлення про митця як творця; скепсис по відношенню до оригінальності твору; стирання відмінностей між “високою” і “масовою” культурою;

Художні устремління постмодерну характеризуються як пошук альтернатив модернізму, що призвели до створення нових образів, нових засобів і матеріалів зображення. Так, в художній практиці відбувся перехід від зацікавленості об’єктами зображення до самого процесу їх створення. Посилюється соціальна спрямованість мистецтва (фемінізм в мистецтві, «мистецтво аутсайдерів» - етнічних меншин). Активно розвиваються напрямки, що використовують образи масової культури; розквітає фотомистецтво; великий вплив на творчість митців має розвиток технологій (відео, комп’ютерів, Інтернету).

Уособленням постмодернізму в мистецтві можна вважати концептуальне мистецтво (від лат. conseptus – ідея, думка, уявлення), що вимагає не емоційної реакції при його сприйнятті, а інтелектуального осмислення. Концептуальне мистецтво репрезентує себе в таких формах як відео-арт, інсталяція та перформанс.

Відео-арт використовує для висловлення художньої концепції можливості відеотехніки, комп’ютерного та телевізійного зображення.

Інсталяція ( від лат. – розміщення, монтаж) – формування просторових композицій з побутових предметів, промислових матеріалів. Головна мета інсталяції - створення художньо-смислового простору, який дозволяє актуалізувати смисли та почуття, недоступні нам в буденності; глядач в ньому стає активним учасником, а не спостерігачем.

Перформанс спрямований на активізацію позасвідомих складових психіки людини. Піонерами перформансу вважають югославську художницю Марину Абрамович та німецького художника Йозефа Бойса, найбільш масштабною акцією якого «7000 дубів» (1982 р.), під час якої поступово розбирались базальтові блоки і висаджувались дерева.

Митці та скульптори приймають активну участь в так званих «хеппенінгах» - театралізованих акціях, що ґрунтуються на імпровізаціях. Засновником хеппенінгу є Джон Кейдж, котрий здійснив свій перший хеппенінг у 1958 році.

Граффітізм виник в Америці і характеризується переносом прийомів та образів граффіті в станковий живопис і графіку. Представниками цього напрямку сучасного мистецтва є Креш (Джон Матос), Дейз (Кріс Еліс), Футура 2000 (Леонар Макгар) та інші.

Мінімалізм (від. англ. minimal art) виходить з мінімальної трансформації матеріалів в творчому процесі, форми позначаються простотою та одноманітністю. Мінімалісти використовують промислові та природні матеріали простих геометричних форм і нейтрального кольору

Соц-арт виникає як пародія на офіційне радянське мистецтво та образи сучасної масової культури (іронія знайшла свій прояв у назві самого напрямку). Так, соц-арт об’єднує два поняття: соцреалізм та поп-арт. Винахідниками соц-арту вважаються московські митці Віталій Комар та Олександр Меламід.

У 80-і роки виникають такі напрямки в мистецтві як вільна фігуративність, нові дикі, нео-гео, мультікультуралізм, молоді британські митці, нео-поп, неоконцептуалізм, апт-арт.

Вільна фігуративність виникає у Франції, започаткував її французький художник Бен Вотир; головна ідея - наполягання на спонтанності художнього процесу, який не потребує спеціальної підготовки.

Нові дикі (Георг Базелі, Йорг Імендорф, Мартін Кіппенбергер, Ансельм Кіфер) – напрямок німецького постмодернізму в живописі, художники звертаються до фігуративності, кольору та експресивності в своїх творах.

Нео-гео (негеометричний концептуалізм) заснований Пітером Хеллі, який вважає свою творчість схемами і графіками сучасного соціуму: квадрати і прямокутники виступають осередками суспільства, лінії – соціальними зв’язками і комунікаційними мережами.

Нео-поп, нео-поп-арт – напрямок, що є новим етапом розвитку поп-арта, використовує образи з масової культури та масмедіа. Одним з найбільш відомих митців цього напрямку є Джеф Кунс.

Апт-арт – «квартирне мистецтво», назва походить від злиття англійських слів «apartment» (квартира), «art» (мистецтво). Микита Алексєєв вигадав цей термін для позначення квартирних виставок. Апт-арт вважається суто російським внеском у розвиток сучасного мистецтва. Учасників апт-арту за відсутності єдиного стилю об’єднує іронічне ставлення до мистецтва та дух героїчної легковажності.

Оп-арт (скорочено англійською Optical Art – оптичне мистецтво) - напрям у мис­тецтві модернізму 60-х рр. XX ст., що розробляє в живописі й графіці декоративні ефекти простих геометричних форм, зазвичай розрахованих на оптичний ефект, обман зору. Художник ніби бавиться з глядачем, змушуючи свої образи мерехтіти й пульсувати. Хоч сам твір залишається статичним, форми й кольори підібрані так, що створюють оптичну ілюзію руху (Вазарелі, Райлі).

Поп-арт - напрям мистецтва у США та Великобританії, що виник у 1950-ті роки і використовував образи масової споживацької культури: комікси, рекламу та продукти промислового виробництва. Один з творців поп-арту Ричард Гамільтон визначив його зміст такими словами: “популярний, недовговічний, перехідний, дешевий, масовий, молодий, дотепний, сексуальний, жартівливий, вишуканий і великий бізнес”. Сьогочасність сюжету в живописі часто підкреслюють технікою, що нагадує ефект фотографії, а в скульптурі – скрупульозним відтворенням дрібних деталей (Гамільтон, Пітер Блейк, Вессельман та ін.)

У 90-і роки виникають такі нові напрями: нет-арт, массюреалізм, Нова лейпцігська школа, стакізм, мистецтво взаємовідносин (або соціальне мистецтво).

Нет-арт (англ. net.art, англ. Internet art) - мистецтво, що використовує в якості основного засобу висловлення Інтернет.

Массюреалізм (Massurrealism),  для якого характерним є використання сучасних технологій та масмедіа при створенні сюрреалістичних образів.

Мистецтво взаємовідносин – назва напрямку з’явилася в книзі Ніколя Бурріо «Естетика взаємовідносин». Це набір художніх практик, які обертаються навколо сфери людських взаємовідносин і головною метою яких є співпраця з глядачем. Смисл твору народжується в результаті взаємодії з глядачем, а не нав’язується йому.

Стакізм – напрямок в британському мистецтві, в маніфесті якого зазначено необхідність відмовитися від поверхового новаторства, нігілізму і іронії, які так характерні для постмодернізму.