76.Гуманізм філософії.

Термин “гуманізм” походить від латинського “humanitas” людяність. Принцип гуманізму передбачав відношення до людини як до найвищої цінності, повага гідності кожної особистості, її права на життя, вільний розвиток, реалізацію власних здібностей і прагнення до щастя. Гуманізм передбачає визнання усіх осноположних прав людини, затверджує благо особистості як найвищий критерій оцінки будь-якої суспільної діяльності.

Ще в стародавньому світі зародився гуманістичний світогляд — про єдність, цілісність і уязвимість людського суспільства , що потребує взаємодії і взаємної підтримки, у добровільній відмові від соціальної нерівності. В основі християнської, мусульманської і буддистської етики покладені принципи гуманізму.

Гуманісти епохи Відродження виступили проти диктатури католичної церкви в духовному житті суспільства. Поняття гуманізму тоді означало прагнення до розвитку людської гідності всупереч довготривалого приниження значення всього, що стосувалось людського життя. Гуманісти закликали до вивчення античної культури, котру церква відхиляла як язичницьку.

Засновнико гуманізму вважається Ф. Петрарка. Він вважав, що змістом справжньої науки повинні стати науки про людину.

У другій половині 15 ст. З'явилась ідея про гідність особистості, що вказує на особливі властивості людини порівняно з іншими істотами і особливе її положення у світі. Дж. Мірандола ставить людину у центр світу.

Стверджувалось, що Бог (всупереч церковній догмі) не створив людину за своїм образом і подібністю, а надав йому можливість самому створити себе. Кульмінацією гуманістичного антропоцентризму є думка Піко про те, що гідність людини полягає в її свободі: він може стати тим, ким забажає.

Прославляючи велич людини, захоплюючись його творіннями, мислителі епохи Відродження неминуче доходили до зближення людини з Богом.

Епоха Відродження, “надбудувала” християнську етику і сприяла подальшому розвитку гуманізму.

В сучасній філософії, при зміні життя і думок, що відбувались з кінця 19 ст. З усе більшим прискоренням багато принципів, в тому числі і класичного гуманізму були поставлені під сумнів. Свого роду гуманізмом нової хвилі постала філософія екзістенціалізму, засновник якої Мартін Хайдеггер.

Екзистенціалізм — філософія сувора і твереза, в центрі її досліджень стоїть людина, що завдяки досвіду двох світових війон ворожою до ідеології, людину, сил якої вистачає лише на те, щоб існувати і переслідувати єдину ціль: зовнішньо і внутрішньо побороти бремя своєї долі.

Гуманізм вніс в етичну думку визнання самоцінності особистості і земного життя. Звідси поступово розвивалися ідеї щастя, справедливості і рівності людей. Гуманістична течія епохи Відродження сприяла затвердженню прав особи, зокрема, права на щасливе життя. Не дивно, що згодом гуманізм трансформувався людинолюб'я, що пропагандує м'якість у відносинах, співчуття, милосердя, дружелюб'я, а з часом і терпимість до інкашемислячих. Багато філософських течій увібрали у себе риси гуманізму. Гуманізм як явище виявився історично змінною системою поглядів. Зародившись у мистецтві, він відкрив дорогу науці, НТР, сприяв економічному буму, просвітленню, соціальним перетворенням і революціям.

Гуманíзм — визнання людини найвищою цінністю в світі, повага до гідності та розуму людини; течія в західноєвропейській культурі епохи Відродження, спрямована на утвердження поваги до гідності й розуму людини, її права на щастя в житті, і вільний вияв природних почуттів і здібностей.2. Ставлення до людини, пройняте турботою про її благо, повагою до її гідності; людяність.Філософія за своєю природою гуманістична, бо в простому розумінні філософія –це любов до мудрості. 1. XV-XVI ст. в історії філософської думки прийнято називати епохою Відродження, Ренесансу (від фр. renaissance - відродження). Цей термін вживається на означення періоду відродження античної культури під впливом суттєвих перемін в соціально-економічному та духовному житті Західної Європи. Але надто спрощено було б вважати, що поняття Відродження відбиває лише смисл тієї епохи і що в духовному житті спостерігається механічне перенесення на тогочасний грунт культурного надбання античності. В новій культурі, окрім ренесансу античності, значною мірою знаходить відбиття соціально-економічний та духовний зміст середньовіччя. У царині філософії спостерігається складний, непослідовний, часто суперечливий характер філософських поглядів. Тому надто складно визначити певну систему поглядів, більш-менш сталі напрямки чи філософські течії того періоду. Навіть погляди окремих філософів хибують подекуди двоїстістю, відсутністю певної визначеності. В цілому філософія Відродження не є якимсь повторенням, копіюванням античної філософії, а суттєво відрізняється від неї. З іншого боку, нова філософія, хоча і протиставляє себе середньовічній схоластиці, несе на собі відбиток середньовічної культури, і їй притаманні певні риси, що не властиві античності.