56.Основні форми наукового пізнання.

У науковому пізнанні в діалектичній єдності чуттєвого та раціональ­ного головна роль належить раціональному мисленню. Проте його ос­новні форми (поняття, судження, умовиводи) не відображають повною мірою його специфіку, оскільки вони функціонують як на донауковому, так і на науковому рівні пізнання. В науковому пізнанні формуються і набувають відносної самостійності такі форми та засоби пізнання, як ідея, проблема, гіпотеза, концепція, теорія. Ідея — це форма наукового пізнання, яка відображає зв'язки, зако­номірності дійсності І спрямована на її перетворення. Ідея в науковому пізнанні виконує багато функцій, основними з яких є: ]) підсумовуван­ня досвіду попереднього розвитку знання; 2) синтезування знання в цілісну систему; 3) виконання ролі активних евристичних принципів пояснення явищ; 4) спрямування пошуку нових шляхів вирішення про­блем. Проблема — це форма наукового пізнання, що є єдністю двох змістов­них елементів: знання про незнання і передбачення можливості науково­го відкриття. Проблема є відображенням ситуації, яка об'єктивно вини­кає в процесі розвитку суспільства як протиріччя між знанням про потре­би людей у яких-небудь результативних практичних та теоретичних діях і незнанням шляхів, засобів, знарядь їх реалізації. Проблема — це суб'єктив­на форма вираження необхідності розвитку знання, яка відображає супе­речність між знанням і дійсністю або протиріччя в самому пізнанні; вона є одночасно засобом і методом пошуку нових знань. Гіпотеза — це форма та засіб наукового пізнання, за допомогою яких формується один з можливих варіантів вирішення проблеми, істинність якої ще не встановлена і не доведена. Гіпотеза є формою розвитку науко­вого пізнання, засобом переходу від невідомого до відомого, від неповно­го, неточного знання до більш повного, точного. На основі трьох зазначених форм наукового пізнання в їхній діалек­тичній єдності формується наукова концепція, яка обґрунтовує основну ідею теорії. Концепція — це форма та засіб наукового пізнання, яка є способом розуміння, пояснення, тлумачення основної ідеї теорії, це на­уково обгрунтований та в основному доведений вираз основного змісту теорії, але на відміну від теорії він ще не може бути втіленим у струнку логічну систему точних наукових понять. Теорія — це найбільш адекватна форма наукового пізнання, система достовірних, глибоких та конкретних знань про дійсність, яка має струнку логічну структуру і дає цілісне, синтетичне уявлення про закономірності та суттєві характеристики об'єкта. Теорія на відміну від гіпотези є знан­ням достовірним, істинність якого доведена.

57.---------------

58.Мова як засіб комунікації та пізнання.

Мова-це засіб спілкування, коли мова і інформація передаються за допомогою слів і речень. При цьому мова функціонує у якості об’єктивного начала, а штучними мовами називають такий засіб спілкування, який твориться самою людиною. Спілкування-це процес передачі насамперед інформації. Інформацію надає речення.

Мова – це аналог природного буття, духовної сфери, характеру й долі народу, і – як народ – має свій внутрішній – єдиний і неповторний! – лад; як і народ – свою ментальність [11, 73]. Мова – невід'ємне надбання людини. Існування наших предків було б неможливим без мови, без якої немислиме різноманіття людської діяльності. Вона спонтанно і незалежно розвивалася, набуваючи різних форм, залишаючись при цьому природною приналежністю кожної людини. Вдосконалення мови здійснювалося подібно до природничо-історичного процесу формування інших життєвих функцій людського організму. На початку людської історії відбувався відносно швидкий розвиток мовного спілкування, але темпи його поступово знижувалися. У філософських побудовах будь-якої епохи завжди є місце для мовної проблематики, оскільки мова вважається засобом міжіндивідуального спілкування, відображення та пізнання навколишнього світу, складником буття, соціальним інститутом. Усе це пояснює незгасаючий інтерес до філософських досліджень мови, здійснених у минулому столітті (П. Флоренський, Г. Шпет, С. Булгаков, О. Лосєв, М. Бахтін та ін.). У вітчизняній філософській думці зацікавленість до дослідження мовної проблематики представляють праці П. Копніна, К. Жоля, Є. Бистрицького, Б. Парахонського та ін. Основна, визначальна функція мови – комунікативна. Вона є важливим чинником розвитку мови. Наприклад, фонетичні процеси уподібнення і розподібнення відбуваються не безвідносно до будь-яких умов, а тому, що полегшують вимову слова (асиміляція) або його сприйняття (дисиміляція), тобто діють на користь мовця або його слухача – учасників комунікації. Щоб спілкуватися, треба мати думку: мовленнєвий акт невідривно пов’язаний з мисленнєвим. І мова бере найактивнішу участь у процесі формування (початкового, ще нечіткого окреслення) та формулювання (чіткого вираження) думки. Мова, таким чином, виконує функцію оформлення думки – мислеоформлювальну функцію. Надзвичайно важливою для розвитку людства є пізнавальна функція мови. Мова служить дуже важливим інструментом пізнання. Не назване – не пізнане. Шукаючи назву для речі, людина її пізнає. Функції мови виявляють себе у специфіці, особливостях окремих компонентів акту спілкування. Таких компонентів три: мовець (адресант), слухач (адресат) та інформаційний потік (канал зв’язку), що йде від першого до другого. Відповідно виділяють і експресивну та інформаційну функції мови, що, таким чином, підпорядковуються комунікативній функції, але не ототожнюються з нею [9, 777]. Інформаційна функція мови полягає у передаванні в процесі спілкування один одному певної інформації про позамовну дійсність, у відображенні об’єктивної реальності. В інформаційній функції мови йдеться про те, що передається від мовця до слухача. Усі описані функції мови – облігаторні, тобто обов’язкові у будь-якому акті мовлення.

Філософські джерела орієнтують на такі особливості наповнення терміна „мова”: 1) мова – це система знаків, що служить засобом людського спілкування, мислення. За допомогою мови здійснюється пізнання світу, у мові об'єктивується самосвідомість особистості. Мова є специфічно соціальним засобом зберігання й передачі інформації, а також керування людською поведінкою; 2) мова бере участь у здійсненні практично всіх вищих психічних функцій, будучи найтісніше зв’язаною з мисленням, також у процесі предметного сприйняття, є основою пам'яті в її специфічно людській (опосередкованій) формі, виступає як знаряддя ідентифікації емоцій і в цьому плані опосередковує емоційну поведінку людини. Специфічною особливістю мови є наявність у ній висловів про саму мову, що обумовлює здатність мови до самоопису й опису інших знакових систем [16, 783]; 3) складна семіотична система, що розвивається, яка є специфічним й універсальним засобом об’єктивації змісту як індивідуальної свідомості, так і культурної традиції, забезпечуючи можливість його інтерсуб’єктивності, процесуального розгортання в просторово-часових формах і рефлексивного осмислення; 4) проблема мови є споконвічним предметом філософського аналізу. Ядром філософської проблематики в даній сфері виступають: а) в рамках традиційної і класичної філософії мови – проблема можливості та міри надання буття в мові, проблема онтологічного статусу мовних значень, проблема співвідношення мови і мислення, проблема функціонування мови в соціокультурному контексті та ін.; б) у рамках некласичної філософії мови – проблема мовного формалізму і його інтерпретації, проблема мовної структури, проблема співвідношення природних і штучних мов; в) у рамках сучасної (постмодерної) філософії мови – проблема тексту та інтертекстуальності та ін. У відповідності з цим, класичний, некласичний і сучасний періоди в розвитку філософії мови можуть бути умовно позначені як такі, що мають за свій (своїм) предмет відповідно мовну семантику, мовну синтактику і мовну прагматику.

59.----------