1.2. Значення та особливості зерновиробництва в економіці країни

Аграрний сектор України є стратегічною галуззю економіки держави, що визначає обсяги, пропозиції та вартість основних видів продовольства для населення країни, зокрема продуктів переробки зерна і продукції тваринництва, формує істотну частку доходів сільськогосподарських виробників, визначає стан і тенденції розвитку сільських територій, формує валютні доходи держави за рахунок експорту.

Зернова галузь є базою та джерелом сталого розвитку більшості галузей аграрного сектору та основою аграрного експорту [1]. Природно-кліматичні умови та родючі землі України сприяють вирощуванню всіх зернових культур і дозволяють отримувати високоякісне продовольче зерно, в обсягах, достатніх для забезпечення внутрішніх потреб і формування експортного потенціалу. Разом з тим, подальший розвиток галузі вимагає ґрунтовної економічної оцінки, перегляду цілого ряду позицій щодо технічно-технологічних, організаційно-економічних та ринкових умов функціонування всього комплексу [2].

Матеріально-технічне забезпечення зерновиробництва та ефективність праці не відповідають світовим стандартам і потребам галузі. Відсутність достатніх фінансових ресурсів стримує впровадження новітніх технологій, використання високоякісного насіння, обмежує застосування інших матеріально-технічних ресурсів. Виробництво зерна стає все більш залежним від впливів погодних факторів.

Нераціональне використання земельних ресурсів і низька культура землеробства призводить до виснаження і деградації ґрунтів, зменшення вмісту в них гумусу та поживних речовин. Недостатніми є якість трудових ресурсів та стан науково-дорадчого супроводження зерновиробництва [3].

Виробництво зернових культур традиційно займає лідируючі позиції в структурі виробництва продукції рослинництва та й загалом всього сільськогосподарського виробництва України. Одним із основних напрямів, завдяки якому реально підвищується ефективність діяльності сільськогосподарських господарств в зерновій галузі, є впровадження заходів, що сприяють підвищенню якості зерна, а це можливо за умови дотримання новітніх технологій вирощування зернових культур та запровадження загального державного контролю за якістю зерна та продуктів його переробки, встановлення системного моніторингу його ринку [4].

Стратегічне значення зерна як товару на внутрішньому ринку, а також його роль як провідного експортного товару вітчизняних аграрних підприємств є надзвичайно важливим для економіки України. Частка зерна в експортному потенціалі постійно зростає. Саме тому значення зернової продукції та зерновиробництва значною мірою визначатиме конкурентоспроможність України на світовому аграрному ринку.

Зернове господарство відіграє важливу роль в аграрному секторі України, забезпечуючи стабільне постачання населення хлібом і хлібобулочними виробами, а також сировиною для промислової переробки. Виробництво продукції зернових культур займає важливе місце у сільськогосподарському виробництві. Зернові займають найвищу питому вагу в структурі посівних площ та валових зборів продукції серед інших сільськогосподарських культур. Це можна пояснити їх винятковим значенням та різнобічним використанням.

Виробництво, переробка і експорт зерна в Україні дають суттєві грошові надходження до бюджету і є важливими сферами працевлаштування населення країни. Крім того, зернова галузь країни має суттєвий потенціал розвитку, пов’язаний, перш за все, з наявністю багатих земельних ресурсів і достатньої кількості кваліфікованої робочої сили. Нині потенціал зернової галузі України оцінюється в 80-100 млн т щорічного виробництва зерна і олійних культур. Цей фундаментальний фактор привертає до себе увагу великої кількості науковців та практиків, як всередині країни, так і за кордоном, і потребує подальшого поглибленого вивчення [5].

До складу зерновиробництва належать селекція та насінництво зернових культур, виробництво зерна, заготівля, борошномельна, круп’яна, комбікормова, макаронна та хлібопекарська промисловість, технічна переробка зерна на спирт, крохмаль, солод, а також виробництво спеціалізованої техніки. На основі узагальнення складових елементів зернової галузі розроблена відповідна схема функціонування зерновиробництва в Україні [6].

Вдосконалення та подальший розвиток зерновиробництва в Україні визначає низка об’єктивних чинників, які регулюють ринок зерна: нестабільність цін і доходів у зерновиробництві, конкурентне середовище в сільському господарстві, нестабільність розвитку, істотне коливання урожайності, валових зборів і державних ресурсів зерна за роками. А також низька привабливість інвестування аграрного виробництва, ризикованість, різноманітність природно-кліматичних умов, потреби екологізації сільського господарства, проведення наукових досліджень, особливості формування сільської інфраструктури та необхідність державного протекціонізму на зовнішніх та внутрішніх ринках тощо.

Одним з факторів, що впливає на систему економічних відносин і сприяє стабілізації зернового виробництва та його подальшому ефективному й конкурентоспроможному розвитку, є інтеграція сільськогосподарських підприємств з підприємствами переробки та торгівлі зернопродуктами. Інтеграція обумовлена тими ж причинами, що й кооперація, тобто посиленням спеціалізації, розширенням виробництва, необхідністю узгодження дій у всій системі зерновиробництва. Одним з основних напрямів є впровадження заходів, які сприяють підвищенню якості зерна: впровадження налагодження діяльності щодо прийому, зберігання, переробки, реалізації зерна та продуктів його переробки, внесення змін і доповнень до чинних стандартів з метою їх удосконалення та адаптації державних стандартів України на основні сільгоспкультури до стандартів ЄС.

Удосконалення державного регулювання галузі зерновиробництва пов’язане насамперед із залученням у зерновий сектор України національних та іноземних інвестицій, шляхом: створення стабільних і прозорих умов господарювання; удосконалення та приведення у відповідність до вимог Світової організації торгівлі та потреб ринку законодавства України. Зокрема, важливе значення для структури зерновиробництва має постійна підтримка дієздатного стану ринкового механізму в цій галузі, пом’якшення несприятливих соціально-економічних наслідків його функціонування для виробників зерна в умовах мінливої ринкової кон’юнктури.

При формуванні ринку зерна в Україні доцільно враховувати наступні особливості: попит на зерно в цілому залишається на попередньому рівні, а у ряді регіонів буде зростати. Зерно є стратегічним товаром внутрішньої і зовнішньої економічної політики. Оскільки Україна виступає експортером зерна в інші країни, то їх доцільно розглядати як зону пріоритетних економічних інтересів щодо збуту зерна. В порівнянні з іншими країнами-експортерами тут є ряд переваг: територіальна близькість до своїх імпортерів, розвинутий транспортний зв’язок, мінімальні витрати виробничого зерна, що дозволяє Україні конкурувати на ринку збуту. Виробництво зерна є пріоритетною галуззю сільського господарства для забезпечення продовольчої безпеки країни. Проблему формування ринку зерна необхідно вирішувати з врахуванням не тільки внутрішніх потреб країни, але й можливостей експорту зерна. Для розвитку ринку зерна необхідне державне регулювання та підтримка аграрного сектору економіки, яка забезпечить продовольчу безпеку країни.

Враховуючи загальнодержавну важливість і назрілу необхідність швидкого вирішення продовольчої проблеми в країні, є доцільним вибір моделей організації і функціонування ринку зерна з використанням гнучких і діючих регулюючих заходів зі сторони держави під дією раціонального співставлення цінової політики, бюджетної підтримки, пільгового оподаткування і кредитування. В цих умовах держава має стати одним із основних суб’єктів господарювання зернового ринку і гарантом надійного забезпечення народногосподарських потреб у зерні та зернопродуктах.

Перехід до ринкової економіки привів до втрати економіки сільського господарства як цілісної системи. Сільськогосподарські товаровиробники перетворилися в окремих гравців ринку, кожен з яких самостійно обирає вид своєї діяльності і сам виживає або банкрутує. Минулі роки довели, що без контролю з боку держави ринок не здатний забезпечити виробництво необхідної кількості й асортименту продуктів харчування, тобто забезпечити рекомендований медициною рівень споживання продуктів для всіх верств населення [2, с. 24].

Система регулювання цін повинна бути спрямована на збалансування розвитку галузі. Державне регулювання має виступати стабілізатором щодо різких коливань ринкових цін на основі використання резервного фонду. Основою формування цін у ринкових умовах є співвідношення попиту та пропозиції продукції. Разом з тим досвід розвинутих країн світу і вітчизняна практика свідчать, що ринкова економіка не може забезпечити таке саморегулювання цін на аграрному ринку, яке б створювало умови для сталого розвитку сільського господарства. З метою усунення недосконалості ринку об’єктивно необхідним є втручання держави в механізм ринкового ціноутворення, причому очевидно, що результативність такого втручання залежить, насамперед, від рівня обґрунтованості цін купівлі-продажу сільськогосподарської продукції [7, с. 13].

У ринкових умовах ефективне функціонування зернового ринку залежить від розвитку його інфраструктури, яка забезпечує різноманітність організаційних форм і каналів збуту продукції. Для розвитку ринкової інфраструктури економічно доцільним є створення низки нових систем і форм активізації торгівлі зерном і зернопродуктами. Удосконалення економічних взаємовідносин між виробниками зерна і хлібоприймальними, зернопереробними підприємствами різних форм власності і господарювання дозволить забезпечити зберігання всього зібраного урожаю зернових, значно зменшити їх потреби, створити умови для раціонального використання зернових ресурсів, підвищити ефективність використання виробничого потенціалу зернопереробної промисловості.

Однією із основних форм державного регулювання зернового ринку мають стати цільові державні і регіональні програми, в яких визначені стратегічні пріоритети, економічний захист прав і інтересів учасників, що дозволить здійснити цілеспрямовану зернову політику та забезпечити продовольчу безпеку країни. Програми мають включати цільові та адресні виділення фінансових і матеріально-технічних ресурсів, засновані на правових і економічних методах регулювання з урахуванням законів товарного виробництва. Участь товаровиробників у таких програмах мають носити добровільний, взаємовигідний характер і не порушувати принципів ринкової економіки.

Підсумовуючи все наведене вище, можна сказати, що на державному рівні доцільно мати програми, направлені на вирішення стратегічних завдань розвитку зернового господарства; забезпечення внутрішнього його збалансування, проведення єдиної цінової політики, підтримки спеціалізованих господарств (елітного насіння), раціоналізації розміщення і галузевої структури зернового виробництва і пов’язаних з ним галузей. Регіональні програми доцільно орієнтувати на виконання регіональних проблем розвитку зернового виробництва; поглиблення спеціалізації зернового виробництва, яке має найбільш сприятливі природні і економічні умови; розширення кооперації у сфері виробництва, збуту; зберігання і переробки зерна, становлення ринкової інфраструктури.