sbornik

місця проживання, побуту, відпочинку, виховання і навчання, харчування, споживану або використовувану продукцію). Разом із тим ніхто не заперечуватиме й те, що всі перелічені можливості носія особистого немайнового права не вміщаються у тріаду правомочностей носія суб’єктивного права, бо вони безпосередньо не є ані правом на власні дії, ані правом вимоги, ані правом захисту.

Ще один приклад — права на честь, гідність та ділову репутацію. Якими власними діями особа їх здійснюватиме? Носій цих прав може вимагати від інших адекватної оцінки його особистості, поводження тощо, яка спиралась би на реальні обставини і не перекручувалась окремими відомостями, які порочать особу і не відповідають дійсності. Очевидно, що в цьому разі позитивного змісту цих прав як права на власні дії взагалі немає. Охарактеризувати їх як право вимоги також надто проблематично, оскільки це така тонка матерія, що вимагай — не вимагай, а думка про особу складається автономно від її зусиль в цьому напрямку. І враження про особу складається поступово і не залежить від її вимог. Воно немовби пронизує все її життя, накопичуючи ту субстанцію, яка й характеризуватиме її честь і гідність.

Таким чином, можна впевнено стверджувати, що особисті немайнові права слід характеризувати інакше, ніж суб’єктивні майнові права, і в цьому їх особливість.

Втім, попри враження щодо них як про права своєрідні, які істотно відрізняються від майнових, і що їх немовби «розводить» в різні площини, існує між ними й багато спільного. І одним із цих чинників є пов’язаність особистих немайнових та майнових прав, яка приводить і до парності їх певних категорій. Особливо яскраво це сприймається на класичному прикладі авторських прав чи в цілому прав інтелектуальної власності.

Другим загальновідомим прикладом є корпоративні права, які часто характеризують як такі, що складаються з майнових та немайнових прав, і що породжує спір щодо їх майнової чи немайнової природи1. Сенс таких спорів полягає в тому, щоб визначитися, чи з’являється нове право, чи воно може прирівнюватись до існуючих. Або інакше: чи виникла окрема категорія прав, що йменуються корпоративними, чи вони є лише сукупністю майнових та немайнових прав, чи вони є майновими/немайновими?

Враховуючи досить ґрунтовну опрацьованість юридичної природи корпоративних прав і прав інтелектуальної власності, зупинимося на такому питанні, яке взагалі

1 Метелева Ю.А. Правовое положение акционера в акционерном обществе.— М., 1999; Ломакин Д.В. Акционерное правоотношение. — М., 1997; Фомичева Н.В. Права акционеров и их защита // Новое российское гражданское законодательство и практика его применения: Сб. науч. ст. / Под ред. З.И. Цыбуленко. — Саратов, 1998; Степанов П.В. Корпоративные отношения в гражданском праве // Законодательство. — 2002.— № 6; Долинская В.В. Акционерное право: основные положения и тенденции. Монография / В.В. Долинская. — М., 2006; Ломакин Д.В. Акционерное правоотношение. — М., 1997; Сердюк Е.Б. Акционерные общества и акционеры: корпоративные и обязательственные правоотношения. — М., 2005; Пахомова Н.Н. Основы теории корпоративных отношений (правовой аспект): Монография. — Екатеринбург, 2004; Луць В.В., Сивий Р.Б., Яворська О.С. Акціонерне право. — К., 2004; Кашанина Т.В. Корпоративное право (право хозяйственных товариществ и обществ): Учебник для вузов. — М., 1999. — С. 419; Спасибо-Фатєєва І.В. Про розуміння акціонерних правовідносин // Вісн. Акад. правових наук України. — 2000. — №3. — С. 91–101; Гританс Я.М. Корпоративные отношения (правовое регулирование организационных форм). — М., 2005 та ін.

42Розділ 1. Загальнотеоретичні положення, проблеми ... приватного права

влітературі не дискутувалося, — на парності особистих немайнових та май-

нових прав.

Прикладів існування парних прав в цивілістиці багато. Феномен такої пари полягає в тому, що будучи протилежними за своєю природою, вони взаємопов’язані, і цей зв’язок тягне за собою їх взаємну обумовленість, взаємозалежність та взаємодоповненість. Прикладом є право власності та купівля-продаж або інший договір з відчуження майна чи його застави. Говорячи про тріаду правомочностей власника, ми розуміємо, що здійснюючи розпоряджання своїм майном, власник укладає договір купівлі-продажу, тим самим спрямовує відносини речові на шлях зобов’язальних. В свою чергу, останні породжують у покупця право власності.

Уцій конструкції право власності та договірні права змінюють одне одного, тобто існують етапно. Водночас договірне право являє собою реалізацію правомочності речового права. Отже, вони є спіралеподібними парними правами.

Ще однією конструкцією взаємодії речового та зобов’язального права є встановлення сервітуту, емфітевзису або суперфіцію. Згідно з ч. 2 ст. 402, ст. 407, ч. 1 ст. 413 ЦК ці права на чуже майно встановлюються договором. Тим самим запроваджується паралельне існування договірних та речових прав. Подібна ж ситуація виникає й у випадку укладення договору управління майном, за яким управитель набуває права довірчої власності (ч. 2 ст. 1029 ЦК). Про це ж можна говорити і при укладенні договору застави (ст. 572 ЦК), принаймні часто вказують на речовість права застави1.

Існує ще одна загальновідома конструкція парних прав — їх зрощення з виникненням єдиного права, наприклад, інтелектуальної власності або корпоративного права. Так, суб’єкти права інтелектуальної власності мають особисті немайнові та майнові права, які їм належать одночасно і постільки вони з різних ракурсів «обслуговують» потреби та задовольняють інтереси суб’єктів по відношенню до створених ними (або отриманих за певних підстав) об’єктів. Скажімо, автор має такі немайнові права, як право на ім’я і на недоторканність твору, які повною мірою знаходять свій прояв саме при реалізації ним своїх майнових прав на використання твору.

Схожою є ситуація з корпоративними правами, які являють собою симбіоз майнових та немайнових прав2. Правда, все більше дослідники схиляються до того, що крім майнових прав, корпоративними правами охоплюються організаційні права3, які не є майновими, але і до особистих немайнових їх віднести однозначно не можна.

мета гражданского права: Автореф. дис. ... канд. юрид. наук. — М., 1999. — С. 13; Синенко А.Ю. Эмиссия корпоративных ценных бумаг: Правовое регулирование, теория и практика. — М., 2002. — С. 19.

Будучи нероздільними, саме завдяки чому і стає можливою їх ефективна реалізація, тим не менш кожне з парних прав може існувати та реалізуватися окремо. Наприклад, зі спливом строку чинності авторських прав особисті немайнові права продовжують зберігатися за автором, а майнові — ні. Якщо твір створено у зв’язку з виконанням трудового договору, особисті немайнові права інтелектуальної власності належать працівникові, який створив цей об’єкт, а майнові права — спільно йому та фізичній або юридичній особі, у якої або де він працює (ст. 429 ЦК).

Дещо інша картина з корпоративними правами. Наведемо приклад з правами акціонера, які являють собою «права на акцію» та «права з акції», або майнові права та права змішані майново-організаційного характеру. Дійсно, реалізуючи права на акцію, акціонер може її продати або вчинити інші правочини. Тобто в цій площині особи поводяться зі своїми правами як з майновими, хоча до їх складу входять і немайнові права. Права ж з акції — це права, які надаються акцією, — брати участь у загальних зборах, право на інформацію, право на дивіденди тощо. До того ж, кожне з прав, що входять до складу корпоративного права, має свій механізм реалізації. І в цьому розумінні вони немовби розщеплюються на різні окремі права і цим відрізняються від правомочностей власника.

Втім, справедливості заради, слід вказати на те, що вченими не досягнуто порозуміння щодо того, що входить до складу корпоративного права та права інтелектуальної власності — права чи правомочності. Так, А.П. Сергєєв, підсумовуючи стан наукових досліджень з цього приводу, зазначає, що на думку одних вчених, автори творів мають єдине авторське право, яке, подібно праву власності, складається з окремих правомочностей: права авторства, права на ім’я, права на обнародування твору тощо. Інші вважають, що автору належить низка конкретних суб’єктивних прав, і про єдине авторське право можна говорити лише умовно1. Висловлено також бачення відсутності розходжень у понятті «право» і «правомочність», в які ніяких особливостей законодавець не вкладав і обидва ці вирази мають однаковий сенс2.

Поміж іншим, науковці не прийшли до спільної думки і стосовно того, чи можна розмежовувати особисті немайнові і майнові права. Проти цього висловлювався В.І. Серебровський3 і навпаки за такий поділ виступали Б.С. Антимонов і К.А. Флейшиць4.

Водночас різні автори по-різному визначали ці права/правомочності і виходило, що одні й ті ж самі права/правомочності окремі дослідники відносили до немайнових, а інші — до майнових. Наприклад, право на публікацію і розповсюдження твору поряд із правом авторства, правом на ім’я, правом на недоторканність вважалося

№2. — С. 103; Никитина М.И. Авторское право на произведения науки, литературы и искусства. — Казань, 1972. — С. 63; Клейменова С.М. Авторські правовідносини як форма реалізації правомочностей суб’єктів авторського права: Дис... канд. юрид. наук. — Одеса, 2004. — С. 18.

особистим немайновим1, а також і право на депонування рукопису і право на переклад2 — тобто всі ті права, які зазвичай вважаються майновими.

Називають серед немайнових прав і ті, що сумнівно такими вважати, адже вони носять суто організаційний характер. Це, наприклад, право на допомогу автору з боку видавництва і право на реєстрацію твору, яке встановлює дату його виходу у світ3. Такі ж явно організаційні права існують і в учасників господарських товариств.

І ще одне право серед прав інтелектуальної власності заслуговує на увагу. Це право слідування, яке називають одним із найважливіших майнових прав автора і яке при цьому «має елементи особистих немайнових прав, що виражається в відчужуваності цих прав»4. Таку конструкцію важко сприйняти, по-перше, внаслідок явних логічних вад; по-друге, оскільки воно належить не всім суб’єктам права інтелектуальної власності і навіть не всім авторам, а лише тим, хто є творцем об’єктів образотворчого мистецтва (малюнків, картин, скульптур та ін.). Більше того, висловлені влучні пропозиції надавати право слідування лише у відношенні обмеженого числа примірників (наприклад, щодо естампів, то до уваги приймається лише перший тираж, якщо твори пронумеровані і підписані)»5. По-третє, важко «вписати» право слідування до прав/правомочностей суб’єкта права інтелектуальної власності. Воно не охоплюється ані тріадою правомочностей носія суб’єктивного права (на власні дії, вимоги, захисту), ані тріадою правомочностей власника (володіння, користування та розпоряджання).

Отже, в наведених прикладах ми спостерігаємо таке зрощення немайнових та майнових прав, яке в одних випадках приводить до монолітного їх сприйняття в якості єдиного цілого — корпоративних прав, а в інших навпаки — до окремого їх існування та реалізації, до того ж іноді змішується їх правова природа.

Втім, і в цьому випадку вони існують і сприймаються лише як такі, що мають одне коріння. До цієї ситуації підходить вираз О. Ульмера, щоправда, не про права, а про інтереси особистого і майнового характеру, «які можна уподібнити кореням дерева з одним стовбуром. Цей стовбур потім розгалужується на гілки і відростки, котрі являють собою юридичні повноваження і які іноді черпають свою силу від цих двох коренів, а нерідко, навіть головним чином, з одного з них»6.

Розірвати ж їх і врегулювати окремо буде помилковим кроком, що демонструє ст.100 ЦК, в якій окремо регулюється право на участь в товаристві як особисте не-

1 Иоффе О.С. Авторское, изобретательское право, право на открытие: Учеб. пособие. — М., 1969; Мартынов Б. Основные проблемы авторского права // Сов. государство и право. — 1941. — №4. — С. 33–34; Никитина М.И. Авторское право на произведения науки, литературы и искусства. — Казань, 1972.

майнове право. Такий невдалий підхід викликав багато непорозумінь і проблем із застосуванням не тільки цієї статті, а й багатьох інших. Так, у фахівців виникають питання, чи може посвідчуватися довіреність на участь у загальних зборах, якщо останнє є немайновим правом, яке сполучається з немайновим правом участі, передбаченому в ст.100 ЦК, а відтак є нерозривним з особою. З приводу ж ст. 100 ЦК висловлювалося багато нарікань і пропозицій щодо її скасування1.

Нарешті, останнім видом парних прав є їх шахова сполученість, прикладом чого можуть виступати право на житло та право на недоторканність житла, право власності та право інтелектуальної власності. Стосовно другої пари Г.Ф. Шершеневич вказував на те, що ці два поняття мають різні об’єкти. Якщо, наприклад, вести мову про картину або літературний твір, то щодо них виникають обидва права — і власності, й інтелектуальної власності. Однак не збігаються авторські права художника на картину і право власності на неї у особи, котра купила її, право на літературний твір і право на примірник книги2. Це всім зрозуміло, але водночас, як сприймається та ж картина? І як власність певної особи, і як результат творчості іншої. Особливо яскраво таке зведення прав спостерігається на унікальних об’єктах, одиничних екземплярах творчої діяльності — картинах, скульптурах тощо. І фактично воно втрачається при масовому випуску творів, наприклад, тиражах книг, естампах та ін.

Можна ще ускладнити ситуацію позначенням на такі права інтелектуальної власності, як «body art» та «перфоманс», коли важко навіть визначитися з об’єктами — це буде тіло, чи малюнок, чи танок? Це будуть дії митця, які власне і є твором і глядач може спостерігати за ними в режимі реального часу? При цьому ані тіло, ані дії не мають відношення до майнових прав.

Щодо самого ж права на такі об’єкти, в яких зосереджуються і право власності, і право інтелектуальної власності, то звичайно, що вони зазнають перехресного впливу одне на одне. Так, автор картини має право доступу до неї (ст. 26 Закону України «Про авторське право і суміжні права»), тобто він має право не тільки насолоджуватися своїм творінням, яке належить іншій особі, а й використовувати його, наприклад, для відтворення — виготовлення примірників, слайдів, карток, переробок тощо. Тобто автор як мав право на використання твору, так і зберігає це право, незважаючи на те, що картина належить вже не йому, а іншій особі на праві власності. У вказаній статті міститься умова, за якою можливе здійснення права автора на використання твору — якщо це не порушує законні права та інтереси власника твору образотворчого мистецтва. Крім того, що ми спостерігаємо при цьому зіткнення інтересів і прав власника й інтелектуального власника, нам важливо було б зрозуміти те, як ставитися до того, коли має місце порушення прав та законних інтересів власника і хто має переваги при цьому. Так, якщо автор має намір створити альбом репродукцій і взяти участь в якомусь конкурсі, то власник картини також буде мати свій

1 Кібенко О.Р. Парадокси нового ЦК // Юрид. газ. — 2004. — №10 — С. 19 та Спасибо- Фатєєва І.В. Сто проблем зі ст. 100 ЦК // Юрид. газ. — 2004. — №10. — С. 18; вона ж. Проблеми права участі в товаристві // Юрид. газ. — 2005. — №17.

2 Шершеневич Г.Ф. Курс гражданского права. — Тула, 2001. — С. 333.

інтерес у цьому, адже за умови перемоги автора в конкурсі або при поширенні інформації про нього і підвищенні рейтингу його як митця, і цінність картини збільшується. Інша ж ситуація, коли автор має намір створити копію своєї картини, що не буде відповідати інтересам її власника, який зацікавлений володіти єдиним екземпляром і не бажає допустити інше.

Власник не може відмовити автору в доступі до твору без достатніх підстав. Іноді навіть зазначають, що автору належить право вносити певні корективи в свій твір1. Все це свідчить про одне — право власності на картину в цих випадках співіснує з правом інтелектуальної власності і тому цей факт слід враховувати. Відтак, право інтелектуальної власності є причиною для обмеження прав власності на такі об’єкти, оскільки власник вже не володіє ними на власний розсуд, а мусить забезпечити реалізацію прав інтелектуальної власності.

Недавно було поширено інформацію про харківського художника, який має намір провести низку закордонних виставок своїх картин, після чого взяти участь в аукціоні Christie’s. При цьому майже всі картини, які будуть виставлятися і продаватися на аукціоні, перебувають в приватних колекціях, але за умовами договорів з автором він має право їх продати на аукціоні з відповідним розподілом коштів. Художник наголошує, що такий підхід в жодному разі не звужує права власності на ці картини, а навпаки — власники інших картин зацікавлені в цьому, оскільки після закордонних виставок і участі митця в аукціоні рейтинг його робіт різко підвищиться і, відповідно, підвищиться і цінність інших його картин, які їм належать.

Іншим прикладом парних прав цієї категорії є право на житло та право на недоторканність житла. Право на житло є правом майновим, яке згідно зі ст. 47 Конституції України означає право кожного громадянина побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Ті ж, хто потребують соціального захисту, забезпечуються житлом державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону.

П.І. Седугін вважав, що право на житло є об’ємним та багатоаспектним правом, яке містить низку послідовно виникаючих, не однакових за змістом, тісно взаємозалежних повноважень2. Це дійсно важливе твердження, особливо під час існування бачення цього права лише як права на житлову площу або ще й на забезпечення житлом. Списуючи це на ті часи, коли права громадян не досліджувалися у всій своїй багатогранності, що було викликано тим станом радянської правової науки, який склався у ХХ сторіччі, вкажемо на зміни, які спіткали це право в сучасному його аналізі. Вони істотні. Так, до складових елементів права громадян на житло, відносять забезпечення здорового середовища існування, житлового середовища, гідного цивілізованої людини, що відповідає нормам міжнародного права3, вільне здійснення громадянами права на вибір місця проживання; право на

забезпечення житлом у встановленому порядку; недоторканність житла; неприпустимість свавільного позбавлення житла1.

Л.Г. Лічман наголошує, що право громадян на житло може бути зведене до трьох юридичних можливостей: а) стабільного, стійкого, постійного користування займаним жилим приміщенням; б) можливості поліпшення житлових умов; в) забезпечення здорового середовища проживання, житлового середовища, гідного цивілізованої людини2.

Не ставлячи за мету дослідити дійсний зміст права на житло, зазначимо лише те, що абсолютно ясним є зведення майнових та особистих немайнових прав (зокрема, на недоторканність житла) в єдине. Поміж іншим звернемо увагу на те, що зі змістом цього права пов’язане і право на здорове середовище, яке гармонійно поєднується з правом на безпечне для життя і здоров’я довкілля, про що йтиметься далі.

Право на недорканність житла знайшло своє юридичне закріплення у ст. 30 Конституції України, яка встановила, що не допускається проникнення до житла чи до іншого володіння особи, проведення в них огляду чи обшуку інакше як за вмотивованим рішенням суду. У невідкладних випадках, пов’язаних із врятуванням життя людей та майна або з безпосереднім переслідуванням осіб, які підозрюються у вчиненні злочину, можливий інший, встановлений законом, порядок проникнення до житла чи до іншого володіння особи, проведення в них огляду і обшуку.

Недоторканність житла означає автономне розв’язання уповноваженим питань про режим в своєму житлі, правила прийому і поведінки гостей3. Вважається, що недоторканність житла означає виключно заборону проникнення сторонніх осіб до нього.

Висловлена також думка, що зміст права на недоторканність житла має внутрішню і зовнішню сторону. Внутрішня сторона проявляється в тому, що фізична особа (уповноважена) самостійно визначає статус свого житла, час прийому і склад гостей і т.д. Зовнішня сторона права на недоторканність житла виконує охоронну функцію, юридично захищаючи громадянина від вторгнення в житло з боку третіх осіб4.

Пропонувалося внутрішню сторону змісту права на недоторканність житла вбачати в можливості виключити будь-яке втручання третіх осіб до сфери вияву індивідуальних форм життєдіяльності уповноваженої особи в належному їй житлі; ніхто не має права вказувати фізичній особі як, яким чином вона має поводитися

всвоєму помешканні5.

1 Титов А.А. Правовые проблемы удовлетворения жилищной потребности граждан в условиях рыночной экономики: Автореф. дис. ... канд. юрид. наук: 12.00.03. — М., 2000. — С. 13–15; Кичихин А.Н., Марткович И.Б., Щербакова H.A. Жилищные права: пользование и собственность / Под ред. И.Б. Мартковича. — М., 1997. — С. 20–25.

нодательства о защите субъективных прав: Сб. науч. тр. — Ярославль, 1988. — С. 31–32.

Це право характеризується як особисте немайнове (ст. 311 ЦК) і як таке воно вміщене у Книгу другу ЦК. При цьому розуміється не фізична недоторканність житла, а недоторканність одного з елементів приватного життя, яке окреслюється різними чинниками, в тому числі й житлом особи. Адже в своїй оселі людина реалізується певним чином, це її приватне середовище, яке зберігається за сімома печатками від людського ока і може бути доступним лише за умови, що цього забажає вона сама. Саме цим обумовлюється можливість особи як носія суб’єктивного права на недоторканність житла на свій розсуд використовувати своє житло, забороняючи до нього доступ іншим і відхиляти будь-які спроби незаконного вторгнення до нього.

Уч. 4 ст. 311 ЦК встановлюється, що особа не може бути виселена або іншим чином примусово позбавлена житла, крім випадків, передбачених законом.

Одразу спадає на думку порівняти це регулювання з регулюванням речового права на житло. Ст. 383 ЦК при цьому є явно вужчою за дійсний зміст права власника житлового приміщення, бо законодавець у цій статті обмежується вказівкою на право використовувати житло для свого проживання та членів своєї сім’ї, інших осіб та право ремонту.

Уст. 9 Житлового кодексу серед інших житлових прав громадян вказується на те, що ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше, як з підстав і в порядку, передбачених законом. Тобто наводиться конституційна норма, якою регулюється особисте немайнове право.

В главі 2 ЖК міститься ціла низка прав користування житловими приміщеннями в будинках державного і комунального житлового фонду, серед яких в статтях 109–117 урегульовуються численні ситуації виселення з житлових приміщень, в інших главах ЖК — відповідно регулюються права користування іншим видом житла, зокрема, в гл. 6 — в будинках приватного житлового фонду. Обсяг правомочностей власника, наданий у ст. 150 ЖК, значно ширший за ті, що містяться у ст. 383 ЦК. А в статтях 171–174 регулюються права власників квартир або будинків у випадку їх знесення або вилучення земельних ділянок. Вони мають сполучатися зі статтями 350 та 351 ЦК.

Втім, у будь-якому разі очевидно, що все наведене регулювання в сукупності стосується права на житло як майнового права. Проте всі вони кореспондують

зч. 4 ст. 311 ЦК — немайновим правом на житло.

Отже, і в цьому випадку не виникає сумніву у тісному зв’язку між цими правами — майновими та особистими немайновими. І настільки тісному, що навіть їх регулювання зводиться до майже одних і тих самих заборон і меж, і навпаки — наголосів на дозволи та надання гарантій.

Думається, що можна говорити й про різні варіації парних категорій прав, а не обмежуватися переліченими в ЦК. Наприклад, як співвідносяться право на житло та право виду? Чи є останній сервітутом в розумінні чинного ЦК? Якщо надати цьому позитивну відповідь, то слід пояснити чому, який в ньому майновий

зміст і чим принципово це право відрізняється від права на недоторканність житла з його немайновою природою. Адже «вид» навряд чи можна беззастережно вважати майновою категорією.

Можна наводити ще приклади: право на особисту недоторканність та права, які має особа по відношенню до своїх внутрішніх органів. Цей зв’язок буде особливо продуктивним в ракурсі проблематики трансплантології. Тим більш, враховуючи надто неоднозначне ставлення цивільного права до людських органів, які не віднесені до об’єктів права власності, але з якими можливі правочини (і стосовно заповіту, і використання органів як після смерті, так і навіть за життя особи). При чому не тільки не виключається, а навіть часто саме так і відбувається, що за це сплачуються певні кошти. Втім, цивільне право «не вбачає» тут правочинів купівлі-продажу або інших.

Ще одна пара: право на безпечне для життя і здоров’я довкілля (ст. 293 ЦК) і право власності, яке в цьому розумінні повертається до зазначеного особистого немайнового прав з боку відшкодування шкоди, завданої власникові земельної ділянки, житлового будинку, інших будівель у зв’язку зі зниженням їх цінності (ст. 394 ЦК). Тобто останнє є проявом правомочності захисту майнового права — права власності, оскільки воно було порушено несприятливою зміною довкілля. Втім, зазначалось і на те, що слід вести мову про право фізичної особи на охорону здоров’я від несприятливого впливу довкілля, а не про право на безпечне довкілля1. В такому разі це особисте немайнове право не було б окремим, а злилося б із правом на охорону здоров’я. Крім того, навряд чи в такому разі можна було б вести мову про парність категорій цього особистого немайнового права з правом власності на житло та земельну ділянку, яке також порушується погіршенням довкілля.

Щодо змісту цього особистого немайнового права, то це також проблематично. Крім наголосів на певні можливості особи, які зводяться до констатації права на безпечне для життя і здоров’я довкілля, законодавець те, що під цим розуміється, або зводить до права на інформацію (причому не про довкілля, а про продукти харчування та побуту), або до права на захист шляхом вимоги про припинення діяльності, яка забруднює довкілля (ст. 293 ЦК). Науковці пропонують розширити зміст цього права, вказуючи на включення до нього правомочності щодо використання, зміни довкілля, отримання інформації про санітарно-епідеміологічний стан2. Ці пропозиції слушні, але як вони стикуються з правомочностями, що входять до складу суб’єктивного права та з правомочностями власника вимагати відшкодування шкоди, завданої забрудненням? Відповіді на ці питання без того, щоб застосовувати принцип парності вказаних прав, надати не можна.

На закінчення прикладів вкажемо ще на одну пару особистих немайнових прав: право на голос або на зображення, яке врегульовується в Книзі другій ЦК, та права інтелектуальної власності (як майнового, так і немайнового). Будучи проявом права на індивідуальність (ст. 300 ЦК), хоча прямо в цій статті таке розкриття