sbornik

Наслідки недодержання(порушення) акціонером умов угоди

Відомо, що кожне право цінне можливістю його реалізації та захисту. Без цього право перетворюється на юридичне ніщо. Наскільки ця можливість надана правам з акціонерних угод?

Розглянемо всі мислимі наслідки і оберемо з них ті, що можуть бути застосовані для учасників акціонерної угоди:

1)недійсність рішень загальних зборів — це не допустимо, оскільки наслідки мають породжуватися лише для сторін акціонерної угоди;

2)примус — значною мірою як наслідок не підходить, адже немає механізмів, що примусили б акціонера, скажімо, голосувати таким чином, як про це було досягнуто домовленості в угоді;

3)збитки — проблематично довести витрати і насамперед неотримані доходи, тим паче, якщо ця угода стосується не майна, а організаційних прав акціонера;

4)неустойка — дуже сумнівно, оскільки навряд чи взагалі в таких угодах може передбачатися неустойка, бо вони по суті не носять майнового характеру. Втім в російській практиці це мало місце і навіть набула поширення дискусія з приводу того, чи має право суд знизити розмір неустойки (була висловлена й пропозиція про заборону для суду зниження розміру неустойки, що викликало заперечення тому, що це не відповідає загальному правилу про право суду знижувати неустойку);

5)обов’язок продати акції за зазначеною в угоді ціною — найприйнятніший за всі наслідок. Проте слід враховувати ті випадки, якщо економічна ситуація принципово зміниться, вартість акцій значно підвищиться, і ціна, вказана в угоді, буде явно несправедливою;

6)при таких порушеннях акціонера, як, наприклад, невідвідування загальних зборів, блокування їх роботи — можливість викупу його акцій іншим акціонером, як правило, мажоритарним;

7)недійсність договору про відчуження акцій третім особам у порушення акціонерної угоди або встановлення права інших акціонерів вимагати переведення на них по суду прав набувача цих акций.

Недійсність акціонерної угоди настає за загальними правилами недійсності правочинів1.

Піддавши аналізу акціонерні угоди при першому наближенні до них, можна дійти наступних, досить неоднозначних, але таких, що потребують подальшого дослідження, висновків.

Корпоративне законодавство вимагає балансу між імперативністю та диспозитивністю. Запровадженню останньої слугують внутрішньокорпоративні (локальні) акти та акціонерні угоди. Необхідність переопрацювання тих засад, які мають бути покладені в основу корпоративного законодавства, є нагальною потребою. Попри досить тривалий час просування Закону про АТ до його прийняття та редакція, в якій

1 Хоча висловлювалася й думка про недопустимість недійсності акціонерних угод, яка явно суперечить ЦК.

його прийнято, викликає багато нарікань. Зокрема це стосується акціонерних угод. Очевидна потреба не просто в зміні або доповненні його норм, а впровадженні іншої, самодостатньої моделі цього закону, зменшенні в ньому імперативних норм із можливістю інших варіантів при чітких і непорушних правилах, загальних для всіх.

Необхідно уникати паралельності регулювання, підміни корпоративних канонів договірними механізмами. Не можна допускати й змішання корпоративних і договірних відносин, законного, корпоративного і договірного регулювання при тому, що в принципі наше законодавство ще не визначилося однозначно з предметом регулювання (чи можуть до сфери регулювання належати організаційні відносини, у т. ч. організаційні договори, і якщо можуть, то наскільки до них застосовні всі правові механізми звичайних зобов’язальних, тобто майнових договорів). Потребує виваженої оцінки й співвідношення дії принципу свободи договору з обмеженнями прав акціонерів, введення для них додаткових обов’язків, чим породжується нерівність акціонерів. Тим більш, що це відбивається не лише на акціонерах, які уклали угоду, але й на інших акціонерах (як правило, міноритаріях), які внаслідок цього позбавляються прав, наданих їм Законом про АТ (наприклад, на примусовий викуп у них акцій). Слід враховувати й аксіоматичне правило про «права на акцію» і «права з акції». І якщо про права на акцію можна домовлятися як про об’єкт цивільних прав, то домовлятися щодо порядку реалізації прав з акції якщо й припустимо, то вкрай обережно і виважено, оскільки щодо них діють корпоративні норми.

Цивілістичний погляд на поняття партнерства*

I. Загальні засади партнерств

Одним із найсуперечливіших понять, що застосовуються в українському праві, є партнерство. Передусім, його визначення в законодавстві не міститься, хоча партнерства набули поширення у приватній сфері, а останнім часом все наполегливішими є спроби налаштувати механізми так званого державно-приватного партнерства та партнерства держави не тільки з приватними особами, а й з різними суспільними інституціями.

В Україні партнерства розповсюджені насамперед в адвокатській практиці. Існують компанії, найменування яких свідчить про те, що їх учасники перебувають в партнерських відносинах («Василь Кисіль і партнери», «Грамацький і партнери» тощо). Втім, ці компанії створюються у відомій ЦК організаційно-правовій формі (як правило, це господарські товариства), але мають різні назви: «юридична фірма», «адвокатське об’єднання» та ін. Відтак, постають питання про те, що приваблює осіб, які визначають свої корпоративні зв’язки через поняття партнерства? Що воно їм надає, чого немає в звичайному господарському товаристві? Відповіді на ці питання потребують осмислення партнерства як правового феномену.

* Право України. — 2010. — №12. — С. 4–10.

Партнери — це особи, які зацікавлені в співробітництві між собою та які або взагалі не взмозі здійснювати певну діяльність окремо, або хоча це й можливо, але ступінь ефективності спільної діяльності на партнерських засадах значно вищий. Крім того, партнерство припускає важливий особистий зв’язок осіб, які можуть покладатися один на одного, взаємозамінювати один одного, тобто між ними складаються відносини особистої довіри. Про партнерство також може йтися в контексті взаємодії певних осіб, тобто як певного процесу.

Отже, партнерство слід розглядати в трьох іпостасях: як правову форму відносин між особами (договір — товариство — юридична особа); як сутнісний особистий зв’язок між особами, які займаються певною діяльністю; як процес (взаємодія, співробітництво, діяльність).

II. Партнерства в цивілістичній площині

Партнерства в підприємницькій діяльності

Партнерство (partnership) походить із англосаксонського (американського) правопорядку, але воно фігурує й в романо-германському правовому полі («partnerschaftsgesellschaft» — товариство партнерів). В українському законодавстві термін «товариство» застосовується для позначення об’єднань осіб різного ступеня зв’язку — від договірного до корпоративного, тобто для певного виду юридичних осіб (насамперед господарських товариств), а також об’єднання осіб, яке не має правосуб’єктності (просте товариство), учасники якого здійснюють спільну діяльність на підставі договору. Ще Д.І. Мейер свого часу писав, що «законодательство понимает товарищество не иначе как договор о соединении личных и вещественных сил двух или более лиц для какого-либо промышленного предприятия...»1. Г.Ф. Шершеневич під йменуванням товариства розумів «договор, в силу которого несколько лиц взаимно обязываются участвовать своими личными или имущественными средствами в совместном ведении дела, направленного к извлечению прибыли»2 , хоча таке об’єднання може й утворювати юридичну особу. Саме це і виявилося основною відмінністю між простим і повним товариством як наступною, складнішою формою партнерства.

У світовій практиці мають місце партнерства з обмеженою відповідальністю (Limited Partnership — LP). Згідно з правом США під LP розуміється партнерство, утворене двома або більш особами, з яких принаймні одна буде виступати в якості особи, що несе необмежену відповідальність за договірними зобов’язаннями перед кредиторами, а інша — як особа, відповідальність якої обмежена розміром внеску. Аналогічний підхід застосовано в праві Англії, втім, в економіці цієї країни LP практично відсутні. У США ж у зв’язку з особливим податковим режимом ця форма досить популярна, хоча вона повністю заборонена в банківській і страховій справі. Українське законодавство таких партнерств не знає, а подібною їм формою є командитні

товариства (КТ), хоча на відміну від LP вони є юридичними особами. Щоправда, з питань наявності або відсутності в КТ прав юридичної особи у світі немає єдності.

Привабливість такої форми партнерства полягає в деяких досить значних її перевагах. По-перше, у можливості залучення інвестицій без зайвих формальностей; для цього досить простого надання коштів (фінансових ресурсів). У такому випадку збережеться й повна конфіденційність, тому що інформація про учасників товариства обмежується лише колом його повних учасників. До речі, тим самим українське КТ практично зводиться до прихованої командити, що характерно для німецького права, у зв’язку з тим, що вкладники не фігурують в інформаційному полі для третіх осіб і навіть для державних органів, які реєструють командитне товариство1. У той же час за Законом України «Про господарські товариства» КТ являє собою просту командиту. Акціонерної командити у законодавстві України не існує. По-друге, у КТ безумовно важлива обмежена відповідальність вкладників. Останні мають статус обмеженого партнера, як в LP англо-американського права, а повний учасник (керуюча компанія) — статус генерального партнера, що несе необмежену відповідальність, але одночасно має право прийняття всіх рішень. Є ще кілька принципових положень, що характеризують специфіку партнерств, зокрема немаловажну перевагу LP за законодавством США — звільнення від детального контролю над інвестиціями з боку Комісії з цінних паперів за умови, що інвестори будуть акредитованими.

З наведеного випливає, що поняття партнерства, розглянуте в контексті адекватної йому юридичної форми з-поміж тих, які мають місце в українському праві, досить розмите. Цією формою може бути й договір, а може бути і юридична особа. Якщо це юридична особа, то нею може бути будь-яке господарське товариство, крім АТ, адже його сутність виключає партнерські відносини. Непідприємницькі товариства також можуть являти собою партнерства, однак у такому випадку слід установити більш чітке співвідношення цих понять. Подібна спроба здійснена в РФ, де прийнято Закон «Про некомерційні організації», одним з видів яких є некомерційне партнерство, що по суті є непідприємницьким товариством.

Непідприємницькі (некомерційні) партнерства

Непідприємницькі (некомерційні) партнерства як такі в законодавстві України не виділяються, але навряд чи можна вбачати перешкоди для їх існування. Некомерційні партнерства (НП) схожі з підприємницькими товариствами, однак мають й істотні відмінності, що полягають у наступному. По-перше, у відсутності мети одержання прибутку й розподілу її між учасниками НП. Кошти, отримані від підприємницької діяльності НП, збільшуватимуть майнову основу досягнення тієї мети, заради якої особи стали партнерами. На відміну від установи (наприклад, фонду), кошти якої призначені для дестинаторів, блага НП одержують його

1 Це положення неоднозначне, адже, з одного боку, державний орган, реєструючи КТ, має впевнитися щодо наявності серед учасників як повних товаришів, так і вкладників. З іншого ж боку, при державній реєстрації юридичної особи надаються лише ті документи, які вимагаються Законом «Про державну реєстрацію юридичних осіб і фізичних осіб — підприємців». Для КТ — це засновницький договір.

учасники. По-друге, учасників (членів) НП має бути не менше двох, у товаристві ж допускається існування одного учасника (за винятком повного й командитного товариств). По-третє, хоча партнери й вносять так само, як і учасники господарських товариств, майнові внески в НП, найбільш важливою складовою їх зв’язків є спільна діяльність, тобто це союз осіб, а не союз капіталу. По-четверте, управління здійснюється партнерами незалежно від розміру їх майнової участі. По- п’яте, учасники НП мають майнові права, аналогічні правам учасників господарських товариств. По-шосте, НП несе самостійну майнову відповідальність за своїми зобов’язаннями, на відміну від повних і КТ, повні учасники яких несуть солідарну відповідальність за боргами цих товариств усім своїм майном. По-сьоме, за законодавством РФ НП має спеціальну правосуб’єктність1 .

III. Партнерство в публічно-приватній сфері

Засади партнерства є настільки привабливими, що використовуються досить широко у відносинах між суб’єктами публічного та приватного права. Насамперед йдеться про а) державно-приватне партнерство (якому приділимо більшу увагу) б) соціальне партнерство та в) партнерство церкви і держави.

Державно-приватне партнерство (ДПП) досить поширене у Західній Європі. Термін «Public-Private Partnership» (РРР), або «державно-приватне партнерство» поширився у Великобританії у 90-х роках XX ст. РРР сформувалося на основі програми приватної фінансової ініціативи (Private Finance Initiative), яка була покликана залучити приватний бізнес для вирішення певних державних завдань. Приватні інвестори запрошувалися для фінансування низки проектів, будівництва, реконструкції й експлуатації об’єктів соціальної та виробничої інфраструктури, що перебувають у державній власності2 . У тому або іншому виді конструкція ДПП знайшла застосування і в інших європейських державах (Франції, Німеччини, Іспанії та ін.), а також у країнах англосаксонської системи права (Австралії, США, Канаді), щораз адаптуючись під місцеві правові й політичні умови і маючи у зв’язку із цим певну специфіку. У міжнародно-правових джерелах загальне визначення цього поняття відсутнє. У березні 2005 р. Рада Європи офіційно рекомендувала країнам — членам Євросоюзу використовувати механізми ДПП для інфраструктурних проектів.

Можна вказати, що в цілому ДПП розуміється як рамкова конструкція, яка дозволяє урядам використовувати її для вирішення національних завдань своїх країн у різних галузях економіки із застосуванням доступних їм правових засобів3 .

Безперечно, що розробкою поняття ДПП і його наповнюваності займається насамперед економічна наука. Під ДПП запропоновано розуміти інституціональний

1 Еганян А.С. Некоммерческое партнерство как субъект гражданского права // Гражданское право. — 2008. — №2. [Электронный ресурс] // Справочная правовая система «КонсультантПлюс Проф».

іорганізаційний альянс між державою й бізнесом з метою реалізації національних

іміжнародних, масштабних і локальних, але завжди суспільно значимих проектів у широкому спектрі сфер діяльності: від розвитку стратегічно важливих галузей промисловості й науково-дослідних і дослідницько-конструкторських робіт (НДОКР) до забезпечення суспільних послуг1. При аналізі економічної сутності ДПП виявляється і його зв’язок із процесами приватизації, в основному через державну інвестиційну політику2 , і такі основні його засади, як спільна участь держави й приватного партнера в задоволенні потреб суспільства на взаємовигідній основі й за рахунок об’єднання ресурсів, відповідальності й ризиків3; як формалізована кооперація державних і приватних структур, спеціально створювана під ту чи іншу мету, що спирається на відповідні домовленості сторін4 .

ВУкраїні термін «ДПП» до останнього часу був економічним сленгом, за яким не тільки не було адекватної йому юридичної форми, але він не супроводжувався навіть пропозиціями щодо його втілення у відповідну юридичну конструкцію. Втім, як відомо, економічне явище вимагає проекції в юридичну площину для його регулювання нормами права, що створює каркас правовідносин. Наявність же правовідносин — це вже те формально-необхідне поле, у якому реально існують, удосконалюються й розвиваються зв’язки між їх учасниками. Звідси, якщо держава зацікавлена в партнерських відносинах із приватним сектором економіки, то мають бути запропоновані юридичні форми цього партнерства. Економічні основи ДПП покладені в основу правового підходу до його розуміння як комплексного інструмента залучення інвестицій у капіталомісткі інфраструктурні проекти5; форми державної підтримки підприємницької діяльності, яка полягає в участі держави у фінансуванні соціально значимої діяльності суб’єктів підприємництва; договірні відносини влади й бізнесу6 .

Цивільні відносини (ст. 1 ЦК України) можуть складатися між публічними утвореннями й приватними особами (фізичними та юридичними). За ЦК України суб’єктами цивільних правовідносин можуть бути не лише приватні особи, але й держава, територіальні громади, юридичні особи публічного права (ст. 2). Окремо регулюванню правових форм участі держави в цивільних правовідносинах присвячені глави 9–11 ЦК України.

1 Варнавский В.Г. Государственно-частное партнерство в России: проблемы становления // Отечественные записки. — 2004. — №6. [Электронный ресурс] // Система «ГАРАНТ ЭКСПЕРТ 2010.

Гарант Максимум. Арбитражная практика России». Версия: 7.04.0.239.

2 Варнавский В.Г. Партнерство государства и частного сектора: формы, проекты, риски. — М.,

2005, С. 34–37.

Корпоративный юрист. — 2005. — №3. [Электронный ресурс] // Справочная правовая система «КонсультантПлюс Проф». — С. 5.

6 Игнатюк Н.А. Государственно-частное партнерство в России // Право и экономика. — 2006. —

№8. — С.3–7.

укладення договору. Адже до його укладення фактично все, що стосується ДПП, визначається з боку державного партнера.

Як державні партнери визначаються держава Україна, Автономна Республіка Крим, територіальні громади в особі відповідних органів державної влади та органів місцевого самоврядування1. Приватними партнерами є юридичні особи, крім державних та комунальних підприємств, або фізичні особи — підприємці. Об’єктом державноприватного партнерства виступає, як правило, суспільна послуга або об’єкт інфраструктури, що має суспільне значення, що перебуває в сфері безпосередніх державних інтересів. Деякі з таких об’єктів традиційно є державними й природніми монополіями.

Соціальне партнерство. Очевидно, ширшим за ДПП є поняття «соціальне партнерство» (СП), під яким розуміється такий характер взаємовідносин між державою, інститутами громадянського суспільства, підприємництвом, різними соціальними групами, коли при різних соціально-економічних інтересах досягається прийнятний баланс на підставі компромісу взаємовигідних цілей та узгоджених дій2. Про СП йдеться в контексті співробітництва між «соціально відповідальними підприємцями» та регіональними органами державної влади і місцевого самоврядування, завдяки якому жителі регіону отримують можливість користуватися тими чи іншими послугами (медичними, виховними, культурними тощо)3. Також вагоме значення СП набуває в трудових відносинах, насамперед з укладенням колективних договорів та інших механізмів, які дозволяють залучати працівників до участі в управлінні юридичною особою.

Партнерство держави і церкви. Такий вид партнерських відносин побудований на принципі відділення церкви та держави, які втім останнім часом прагнуть до співробітництва в сфері виховання, навчання, культурної спадщини, мистецтва тощо. Духовне багатство, відродження українських культурних традицій, моральні пріоритети, засади співіснування у сучасному соціумі, особливо в епоху тісних зв’язків між народами світу — все це вимагає опрацювання єдиних підходів секулярного суспільства, влади та віруючих, керованих церквою. Вектори такого партнерства настільки різноманітні, що їх характеристика в рамках цієї статті неможлива, проте його проблематика є дуже важливою та значущою, про що свідчать суспільні заходи, покликані налагодити співпрацю світських та церковних інституцій4 .

1 Наведене викликає непогодження з допустимістю використання терміну «державний партнер« стосовно органу місцевого самоврядування та запитання стосовно того, чи заборонено взагалі державним та комунальним підприємствам виступати як партнер, або тільки як приватний партнер. Якщо відповідь на поставлене питання буде позитивною, то це одразу відсіче можливість для значної кількості державних організацій безпосередньо брати участь в моделі ДПП, що не буде корисним для розвитку зв’язків наукових, навчальних, лікувальних, академічних та інших закладів, зокрема в інноваційному напрямку.

ческой системы гражданского общества (научно-практические аспекты государствоведения в свете учения преподобного Серафима Саровского) // Сб. материалов Междунар. науч.-теорет. конф., посвященной 250-летию со дня рождения преп. Серафима Саровского // Курск. гос.-техн. ун-т. — Курск, 2001. — 640 с.