sbornik

Однак, вирішення всіх цих питань залежить від «розкладу сил» в АТ. Якщо є один мажоритарний акціонер, кількості голосів якого вистачає для вирішення всіх питань порядку денного, то дійсно, абсолютно не важливо, чи були інші на зборах, чи ні. Якщо ж ситуація інша, то дрібний акціонер може спромогтися впевнити інших у правильності своєї позиції, і слід виходити з того, що це не виключається, якщо він був би присутнім на загальних зборах.

Утім, у будь-якому разі відверто ігнорувати порушеннями права акціонерів не допустимо. І саме це й вимагає адекватного реагування нашого законодавця на подібні жахливі ситуації, коли права акціонера порушуються, і не тільки всі про це знають, а навіть доведено в суді, але тим не менш суд відмовляється захистити бідолашного акціонера. Тобто ні закон, ні суд, ні корпоративний устрій не захищають дрібного акціонера. Ринку також немає, щоб позбавитися цих акцій, які не надають йому нічого, крім неповаги до нього. І все це само по собі говорить про рівень захисту прав дрібних акціонерів. Однак, не слід скидати з уваги й те, що саме дрібні акціонери нині є інструментом для маніпулювання, коли вони в змозі блокувати діяльність АТ1.

Тому питання тандему «мажоритарії — міноритарії» слід винести в іншу площину та передбачити інші способи вирішення проблем, які він породжує, використовуючи таку модель законодавчого регулювання корпоративних відносин, яка б дозволила взагалі позбавитись цього конфлікту.

Ще один яскравий приклад «латання дір» у нашому законодавстві. У відсутність загальної норми Закону та ЦК щодо права акціонера вимагати від АТ викупити у нього акції, якщо він голосував проти прийнятого загальними зборами рішення з реорганізації АТ або укладення значних правочинів, це право передбачене на рівні закону лише Державною програмою приватизації. А тому стосується не всіх акціонерів, а лише акціонерів тих відкритих АТ, які створені при приватизації. Одразу ж постає питання про те, як слід ставитися до цієї норми, якою надається пріоритет одним акціонерам у відсутність подібних прав у інших акціонерів? Думається, що відповідь на це питання очевидна. Разом із тим і не всім це очевидно, адже тоді як може існувати ця норма з 2000 року в нашому законодавстві?

На допомогу міг би прийти нормативно-правовий акт, яким це право надається всім акціонерам (тобто акціонерам усіх АТ), якби цей акт не виходив із надр ДКЦПФР, а тому він є підзаконним2, та ще й прийнятим задовго до Державної програми приватизації. В Україні попри всі наголоси про необхідність, дотепер корпоративне законодавство «не знає» правочинів із зацікавленістю та значних правочинів. Та що там правочини, коли саме корпоративне законодавство «без роду, без племе-

1 Спасибо-Фатєєва І.В. Розмір має значення!: Як міноритарії можуть перетворитися з «технічних» акціонерів на впливову групу // Юрист України. — 2006. — №7. — С. 66–69; Спасибо-Фатєєва І.В. Захист інтересів міноритаріїв та сторонніх осіб у корпоративних правовідносинах // Юрид. газ. — 2005. — №18. — С. 9–10.

2 Див.: п. 1.7 Порядку реєстрації випуску акцій під час реорганізації товариств: Затв. рішенням Державної комісії з цінних паперів та фондового ринку від 30 грудня 1998 р. №221 // Українська Інвестиційна Газета. — 2007. — №23 (Зміни п. 1.7 в редакції Рішення Державної комісії з цінних паперів та фондового ринку №613 від 01.08.2006).

ні» і ніяк не притулиться до цивільного законодавства в той час, коли про рівень господарського законодавства взагалі говорити вже не хочеться — так це набридло. Немовби йде гра в теніс біля стіни — насправді ніхто з тобою не грає.

Таке суперечливе становище з «ефективним» механізмом захисту прав дрібних акціонерів триває вже скільки років і законодавець не намагається його змінити! Ми так звикли до всяких порушень, що вже не зважаємо на них. Так як і не сподіваємось, що закон у чомусь допоможе врегулювати ті чи інші відносини, запропонувати ті чи інші правові механізми, швидко зреагувати на реальну дійсність і адекватно втілити в різноманітні засоби можливі правові моделі.

Іякщо ці розсуди щодо стану українського законодавства дещо узагальнити, то ми прийдемо до очевидних висновків не тільки про тотальне зниження якості законодавчої діяльності, а і поваги до законів, і як наслідок — руйнування його превентивної функції та повсюдну зневагу нею в теорії. На тлі цього і обвальне зниження поваги до судового способу захисту порушених прав, коли в одних випадках суд переймається захистом прав акціонера, якому належить 0,001 % загальної кількості акцій і який тим не менш паралізував усю діяльність АТ, а в інших — акціонери не можуть добитися припинення розкрадання майна АТ його директорами за наявності очевидних фактів. Прикладів можна наводити скільки завгодно, від них рябіє преса.

Авже спромогтися, щоб членів правління вивести на чисту воду у відсутність прозорості та доступу до інформації, а якщо це й довелося зробити, то примусити їх відшкодувати заподіяну АТ шкоду при неузгодженості цивільного, господарського, трудового та процесуального законодавства абсолютно нереально.

Ітоді постає питання: куди ми хочемо рухатися з нашим диким станом і диким рівнем корпоративного законодавства, або куди ми закликаємо інвестора впрягтися? (До речі, не кращі справи з інвестиційним законодавством). З такими «дикими танцями» ми можемо хіба що вийти на Євробачення і перемогти, а з диким законодавством до Євросоюзу не пускають.

Немає у нас і дійсних дієвих ринкових механізмів, які були б здатні хоча б якось почати виправляти ситуацію, не склалися у нас й інші суспільні інституції протидії порушенням прав акціонерів, витоки яких також у ринковому середовищі. Серед них — імідж управляючих, котрі навряд чи в подальшому знайшли б собі сферу застосування своїх намірів, якби так учиняли в царині європейського та американського права; по мірі зростання ліквідності ринку цінних паперів інституціональні акціонери могли б зробити свій «відхід» більш реальною альтернативою власне голосуванню шляхом скорочення розміру їхньої участі в капіталі АТ та ін.

Між тим, головне, що можна сьогодні зробити, це якомога скоріше прийняти закон про АТ, в якому б закладалася така модель регулювання, що спиралася б на зменшення опори на забезпечення виконання з боку держави, оскільки на сьогодні всі спроби регулювання поведінки учасників корпоративних відносин приречені у відсутність хоча б мінімального забезпечення виконання з боку держави.

Для того, щоб відповісти на питання про те, чи реально це зробити, слід уявити собі поводження учасників у відсутність взагалі державного (законодавчого

механізмів. Відсутність цього нині є проблемою не тільки і не стільки корпоративного законодавства, а суцільно державно-політичною проблемою; (б) відторгнення професійною діловою практикою, яка на сьогодні також має істотні вади, зумовлені перерозподілом впливу на ринки. Втім, цей період відомий усім країнам і можна сподіватися, що в подальшому жити і працювати за правилами краще, ніж за їх межами, очікуючи несподіваних кроків і тотальних порушень; (в) досвід становлення подібних відносин у інших країнах доводить, що у відсутність забезпечення з боку держави, її інертність та недієвість інституцій неодмінно створить неофіційне забезпечення виконання. Як не сумно констатувати, але дійсно, це не важко зробити в дійсних умовах в Україні і більше того, це так і робиться — окремі акціонери у випадку порушення їхніх прав зводять рахунки з управлінцями компаній. При цьому в останніх відсутня впевненість у тому, хто саме з акціонерів може повестися подібним чином. Тобто таке становище із недосконалістю законів і недодержанням їх приписів, їх невиконанням викликає додатковий ризик і загрозу зворотної реакції з боку осіб, чиї права порушені. На якомусь етапі і це подекуди ігнорується, подекуди передбачаються відповідні заходи для безпеки, подекуди забезпечуються відповідні міри підтримки з боку того ж державного апарату та/або преси. Однак на якомусь етапі слід зупинитися і поміркувати про те, чи не краще виконувати закон, ніж його порушувати. Але для цього повинні рухатися одночасно назустріч дійсні відносини і норми закону, в яких буде втілено їх регулювання.

Саме тому нині вкрай важливо розробити такий правовий механізм регулювання корпоративного управління, який би не спростовував сам себе, не викликав би роздумів про варіанти його обходу, а навпаки, був настільки прийнятним і оптимальним, що влаштовував би всіх — і мажоритаріїв, і міноритаріїв, щоб він не допускав самої можливості порушень прав акціонерів, бо містив би такі заходи, дотримання яких тягне виникнення прав у всіх, а недотримання яких — навпаки, робить неможливим існування відносин, які хтось бажав би увібрати в правову форму.

Регулювання корпоративних відносин у цивільному праві України*

Термін «корпоративні відносини», так само як і «корпоративне право», «корпоративне управління», походить від терміну «корпорація», в якому й слід шукати корені корпоративних відносин. Однак це ускладнюється тим, що в українській юриспруденції в цьому питанні повний хаос. Насамперед це пов’язано з відсутністю в ЦК поняття корпорацій (як, власне, й понять корпоративних відносин та корпоративних прав) і суперечливістю регулювання корпорацій та корпоративних прав в ГК. В останньому визначення корпорації як об’єднання підприємств (ст. 120 ГК) не стикується з поняттям корпоративного підприємства (ч. 5 ст. 63 ГК) та наданим

* Правова система України: історія, стан та перспективи: У 5 т. Т. 3. Цивільно-правові науки. Приватне право. — Х., 2008. — С. 327–351.

вч. 1 ст. 167 ГК поняттям корпоративних прав1, які можуть мати не тільки підприємства як члени корпорації за ст. 120 ГК, а будь-які особи (фізичні та юридичні), а також держава, територіальні громади. Відтак, доцільно було б вважати, що ці права матимуть учасники господарських товариств, а значить, логічним є висновок, що ці товариства і мають вважатися корпораціями.

УЦК ж за відсутності поняття корпоративних прав йдеться про «права учасників господарських товариств», поряд з якими вживається поняття «права на участь» та «права учасника на частку в статутному (складеному) капіталі».

Отже, наявні два рівні невідповідності законів: між ЦК і ГК та в самому ГК. Внаслідок цього склалася дивна ситуація — поняттям корпоративних прав і корпоративних відносин на практиці оперують досить активно, тоді як в ЦК вони не врегульовані, а в ГК врегульовані надто проблематично. Між тим наукові дослідження корпоративних відносин провадяться досить активно. Безумовно, що таке становище не може довго тривати і потребує істотних змін законодавства. Крім того, це заважає розвиткові стосунків українських компаній з іноземними, адже

всвіті існує універсальний підхід до поняття корпорацій та корпоративних відносин, в який не вписується українське законодавство з його плутаниною в цьому питанні. Тому має істотне значення досягнення порозуміння в універсифікації цих понять із загальноприйнятими у світі.

Корпорації. Виходячи з сутності розуміння корпорацій за законодавством інших країн та зіставляючи його з товариствами за українським законодавством, можна стверджувати, що ці поняття ідентичні.

Стосовно ж того, чи всі товариства можуть відноситися до корпорацій, слід наголосити, що для цього мають бути опрацьовані критерії, які дозволять визначати права учасників товариств і, відповідно, відносини як корпоративні. Ними можуть бути: поділ статутного капіталу на частки, розподіл між учасниками частки прибутку юридичної особи, участь в управлінні нею — всі разом або їх певна комбінація. Якщо

вякості цих критеріїв залишити ті, що зазначені у ст. 167 ГК, то певні з них в учасників непідприємницьких товариств відсутні, зокрема, майнові права на участь в розподілі прибутку (на дивіденди), бо непідприємницькі товариства є неприбутковими, і навіть в разі отримання доходу від певної діяльності він не розподіляється між учасниками. Не отримують вони нічого ні в разі виходу з товариства, ні в разі його ліквідації.

Щодо права на участь в управлінні юридичною особою, то в непідприємницьких товариствах допускається такий порядок управління, згідно з яким відсутня безпосередня участь учасників (членів) товариства в управлінні ним (ст. 97 ЦК України), наприклад, якщо вищим органом є з’їзди або конференції. Не всі учасники беруть участь

1 Поділ підприємств на корпоративні та унітарні за ГК настільки не виважений, що не дозволяє однозначно відповісти на питання про те, до яких з них слід віднести «компанії однієї особи». Це приводить й до суперечливих висновків про те, що «корпоративне в юридичному розумінні підприємство може залишитися унітарним в економічному розумінні». Див.: Подцерковный О. О необходимости согласования юридических и экономических аспектов корпоратизации // Підприємництво, господарство і право. — 2004. — №3.

в управлінні командитними товариствами, адже вкладники цього права не мають (ст. 136 ЦК України). Та й взагалі управління в командитних та повних товариствах своєрідне, адже здійснюється учасниками з повною відповідальністю безпосередньо, без створення органів товариства. В них відсутні навіть загальні збори товариства для вирішення питань досягнення спільної згоди, про яку йдеться у ч. 1 ст. 121 ЦК України, а рішення приймаються за спільною згодою всіх учасників, якщо інше не передбачено засновницьким договором. Більш детальний аналіз та зіставлення відносин у повних і командитних товариствах, з одного боку, та товариств з обмеженою відповідальністю (ТОВ) і акціонерних товариств (АТ), з іншого, доводить, що розбіжностей між ними вистачає.

Спроба розмежувати юридичні особи, побудовані на корпоративних відносинах, з іншими юридичними особами залежно від здійснення підприємницької діяльності, свідчить про відсутність прямого зв’язку між такою діяльністю та корпоративними відносинами. Так, біржі хоча й не визначені як підприємницькі товариства, їх слід віднести до корпорацій. І навпаки, повне та командитне товариства, які визначені як різновиди господарських (а значить, і підприємницьких) товариств, недоцільно вважати корпораціями.

Тому є сенс в окремому регулюванні таких різних організаційно-правових форм юридичних осіб, як товариства і компанії (корпорації), та у введенні поняття корпорацій до цивільного законодавства України. Під корпораціями слід розуміти ті підприємницькі товариства, учасники яких мають корпоративні права. Це ТОВ, ТДВ та АТ.

Корпоративними є відносини, в яких реалізуються корпоративні права. Корпоративні права — права учасників корпорацій. Як і стосовно корпорацій, з приводу корпоративних прав і корпоративних відносин не вщухають спори і висловлюються майже протилежні позиції. Згідно з однією з них корпоративні відносини слід розуміти вузько — як відносини, що регулюються правилами поведінки, розробленими в організації, заснованій на об’єднанні осіб і капіталів, виражають волю її колективу і регулюють різні сторони діяльності даної організації1. Таке бачення обмежує сферу цих відносин лише учасниками корпорації. Натомість для них немаловажне значення має й діяльність сторонніх осіб — реєстратора, депозитарія, зберігача, біржі, аудитора та ін. Водночас сфера існування корпоративних відносин є надто широкою, оскільки вважається, що до неї потрапляють політичні, економічні, соціальні, пенсійні, житлові відносини, відносини, пов’язані з підтримкою здоров’я працівників, відносини підприємництва2.

Суперечливість спостерігається й у тому, що одні й ті ж самі відносини бачаться суто внутрішніми, але одночасно такими, що охоплюють широку сферу інтересів і прав, виводячи їх тим самим за межі внутрішніх відносин. У такому разі постають й питання про те, чим регулюються корпоративні відносини, яка їх галузева приналежність та правова природа.

ной деятельности. — М., 1995. — С. 1–19.

Коротко відповідаючи на перше питання, зважимо на те, що корпоративні відносини регулюються як внутрішніми (локальними) актами корпорацій, так і, безумовно, законами та підзаконними нормативно-правовими актами.

Якщо для відповіді на друге питання виходити з загальноприйнятого в Україні поділу права на галузі і того, що в корпоративних відносинах реалізуються майнові, організаційні, трудові та інші права поряд із обов’язками зі сплати податків, узгодженням з конкурентним законодавством дій щодо реалізації своїх прав тощо, то корпоративні відносини мають бути предметом не однієї галузі, а кількох. Тоді слід вести мову про комплексне регулювання корпоративних відносин. Думається, що питання загального порядку вже давно потребують свого перегляду в теорії права і відмови від такого наскрізного і непереконливого поділу права на галузі. Дотримуючись думки про хибність такого бачення і підтримуючи позицію про поділ на галузі не права,

азаконодавства, можна стверджувати, що корпоративне право є комплексною галуззю законодавства, що регулює корпоративні відносини.

Питання комплексності права/законодавства безпосередньо пов’язане з питанням корпоративних відносин. Якщо корпоративне право вважати комплексною галуззю законодавства, то це припускає наявність різногалузевих відносин. У результаті цього можуть виникати різні правові стосунки, які, втім, не виходять за межі корпоративного зв’язку1. Наприклад, відносини, пов’язані з реалізацією акціонерами своїх прав. Вони можуть продати акції, залучивши для цього брокера, біржу, реєстратора, депозитарія. Вони можуть взяти участь в загальних зборах, і для цього не обійдешся без послуг реєстратора, так само при заставі акцій та з багатьох інших питань. Якщо особа обрана до складу органів корпорації, то, крім відповідних корпоративних відносин, при цьому складаються й трудові відносини. Якщо корпорація розростається, то відносини мають регулюватися антимонопольним (конкурентним) законодавством, так само і якщо нею укладаються значні правочини.

Слід враховувати ще один нюанс — комплексність припускає тяжіння сукупності норм до певного ядра, тобто вона має бути центрованою. Ця потреба знаходить свій прояв у тому, що це ядро оточують норми іншого законодавства, обслуговуючи сутнісну субстанцію, якою є корпоративні права як зв’язок із корпорацією. В такому разі слід надати відповідь на питання про те, норми якого законодавства становлять це ядро, і саме це й визначатиме те, яку природу мають корпоративні відносини.

Зцього приводу висловлюються дві позиції: перша, що це цивільно-правові,

адруга — господарсько-правові відносини. Враховуючи спірність цього питання, проаналізуємо зазначені позиції.

Якщо ядром корпоративного права вважати цивільне право, саме в якому воно має свої корені і навколо якого вже формуються інші галузі законодавства, то природно, що корпоративні відносини в такому разі мають розумітися як цивільно-правові.

1 Мирошникова Н.И. Нормативно-правовое регулирование корпоративных правоотношений // Очерки по торговому праву: Сб. науч. тр. / Под ред. Е.А. Крашенинникова. — Ярославль, 1997. — Вып. 4. — С. 101, 102.

Насправді проблема полягає в тому, що як такі вони не містяться в ст. 1 ЦК, що визначає лише два види цивільних відносин — особисті немайнові та майнові.

У такому разі слід навести аргументи стосовно того, чи мають корпоративні відносини цивільно-правову природу, чи навпаки — не можуть такими вважатися. Основними з тих, що спростовують «цивілістичність» корпоративних відносин, є те, що: 1) в ЦК відсутнє зазначення на корпоративні права, а в ГК вони передбачені, з чого слідує, що вони є господарсько-правовими і 2) корпоративні відносини містять елементи влади та підкорення, що унеможливлює їх бачення як цивільно-правових.

Свідченням того, що це питання не є суто теоретичним, а його вирішення має важливе практичне значення, є позиція Вищого господарського суду України, який у справі про визнання недійсними рішення загальних зборів акціонерів вказав на неправильне застосування судами першої та апеляційної інстанцій до взаємовідносин сторін норм інституту позовної давності, оскільки їх дія поширюється на регулювання цивільних відносин, до яких не входять відносини, що виникли між сторонами у справі1. Тим самим Вищий господарський суд України не розцінює відносини щодо участі в органі управління (АТ), тобто корпоративні відносини, як цивільно-правові. Однак суд не вказав на те, якими ж, на його думку, є ці відносини, як не цивільно-правовими, тим більш, у відсутність на той час ГК.

Наведене у ст. 167 ГК визначення корпоративних прав механічно приводить до висловлень про їх господарсько-правову природу. Разом із тим така позиція є не менш хиткою, ніж протилежна, оскільки корпоративні відносини не можна однозначно віднести ні до господарсько-виробничих, ні до організаційно-господарських, ні до внутрішньогосподарських, позначених в ст. 1 та ч. 4–7 ст. 3 ГК як предмет регулювання ГК. Це фактично підтверджують й розробники ГК, вказуючи, що під внутрішньогосподарськими відносинами є такі, які ви­никають безпосередньо у внутрішній виробничій сфері підприємств та інших господарських організацій. Їх суб’єктами стають саме внутрішні підрозділи підприємств (цехи, виробницт­ва тощо)2 і це абсолютно не стосується питань розмежування сфери регулювання ЦК та ГК3.

Якщо ж для визначення галузевої приналежності корпоративних відносин виходити з їх сутнісного аналізу, то одним із основних аргументів на користь їх віднесення до господарських є побудова моделі поведінки їх учасників за типом «влада — підкорення». Прихильники такого бачення вважають наявним владне підпорядкування (а значить, відсутність юридичної рівності, властивої цивільним відносинам) між суб’єктами корпоративних правовідносин — учасником і загальними зборами товариства, рішення яких є обов’язковими для учасників; між органами управління товариства (загальними зборами, наглядовою радою, правлінням)4.

4 Щербина В.С. Правова природа корпоративних відносин // Укр. комерц. право. — 2006. —

№7. — С. 11.

Таке сприйняття корпоративних відносин є каменем спотикання навіть для цивілістів, які або не заперечують проти наявності відносин «влада — підкорення», а лише позначають це як виняток з загального правила, або взагалі не пояснюють можливість владного впливу в цивільних відносинах, або погоджуються з тим, що при цьому відсутні цивілістичні засади відносин, а значить, і самі ці відносини1. Так, В.М. Кравчук зазначає, що «юридична особа перебуває в іншому владному підпорядкуванні» своїх учасників (особливо чітко це видно, коли юридична особа має одного учасника), а тому до відносин між ними цивільне законодавство не застосовується2.

З цим погодитися не можна, як і взагалі з підходом про наявність у корпоративних відносинах владних елементів та про подавлення волі їх учасників. Це поверховий погляд без врахування глибинних засад цих відносин. Справа у тому, що учасники завжди мають вибір, як їм поводитися. Підкорення ж виникає там і тоді, де і коли особи вибору не мають.

Корпорація не надає ніяких наказів своїм учасникам, а останні не виступають підлеглими стосовно неї, бо самі формують її волю на загальних зборах. Насамперед такий висновок можна зробити, виходячи з тих питань, які складають компетенцію загальних зборів. Достатньо замислитися над тим, вирішення яких з них змушує учасника підкоритися? Таких питань немає. Жодне з них не впливає на учасника таким чином, щоб звужувало його можливості і паралізувало його волю. Особливо яскраво це демонструється на прикладі акціонерів, що й має, власне, істотне значення для відносин з їх участю. Навіть, якщо акціонер не згодний з рішенням про реорганізацію АТ або укладення ним значних правочинів, він може вимагати від АТ викупу в нього акцій. Якщо ж, скажімо, він принципово не згоден з кандидатурою, обраною до органу управління АТ, то він може продати свої акції, але і в цьому разі його ніхто не змушує підкорятися.

Стосовно ж діяльності інших органів АТ — наглядової ради, виконавчого органу, то це звичайна координаційна діяльність. Ані наглядова рада, ані виконавчий орган не чинять на акціонерів ніякого впливу і навпаки. Вони проводять роботу з управління справами корпорації — не більше і не менше. А це є сукупністю процесів, що забезпечують підтримку системи в належному заданому стані або переведення її в інший, більш бажаний стан шляхом організації і реалізації цілеспрямованих дій з управління3.

Очевидно, саме наявність управлінського елементу є нетиповою для цивільноправових відносин, що, на думку Є.Б. Сердюка, в певному ступені наближає їх до предмету адміністративного права4. Але не можна і так спрощено розуміти відносини, щоб за наявності елементів управління одразу розцінювати їх як владні

1 Макарова О.А. Корпоративное право. — М., 2005. — С. 9, 10; Долинская В.В. Акционерное право: Учебник. — М., 1997. — С.10, 11; вона ж. Акционерное право: основные положения и тенденции. — М., 2006. — С. 108.

ношения. — М., 2005. — С. 32.

і навпаки. Навіть адміністративісти визнають, що не всі суспільні відносини, які за своєю природою є управлінськими, можуть вважатись адміністративними. Зокрема, такими не є відносини в корпораціях, громадських об’єднаннях, де управлінські відносини свідчать не про нерівність їх суб’єктів, а слугують забезпеченню необхідної самоорганізації цих структур1. Доречно згадати класика корпоративного права О.І. Камінку, який свого часу влучно замітив, що навряд чи правильно вбачати аналогію між державною владою і корпоративною владою2. Вже неодноразово доводилося, що категорія «управління» має не тільки публічну, а й цивілістичну природу3.

Найбільш уразливим здається з цього приводу становище залежних товариств із їх відносинами з основними (материнськими) компаніями. Вони навіть так йменуються, оскільки підкоряються волі тієї особи, яка впливає на них внаслідок наявності у неї відповідного пакету акцій (часток) — за ст. 118 ЦК не менше двадцяти відсотків статутного капіталу.

Тим не менш тут так само не можна ані примітивізувати корпоративні відносини, ані зводити їх до сполучення приватно-публічних елементів4. Слід передусім виходити з правового статусу цих юридичних осіб із врахуванням основоположного правила про цивільно-правову рівність всіх суб’єктів. Це не виключається й у холдингах, оскільки горизонтальні відносини між його учасниками мають будуватися на засадах взаємовигідного співробітництва і не допускати нав’язування жодних рішень, які б ущемляли інтереси одного учасника холдингу на користь іншого5. Для дієвості цього правила слід опрацювати норми корпоративного права таким чином, щоб вони встановлювали відповідальність особи, яка прийняла рішення, яким завдані збитки залежному товариству, оскільки саме волю останнього формувала інша особа, за що і має відповідати6. Це також свідчить про цивільно-правові засади корпоративних відносин.

П.В. Степанов з цього приводу вірно зауважує, що материнське товариство «володіє лише правом, а не imperium’oм», а дочірнє зв’язане «його домаганням, а не його велінням»7.

законності. — 2002.— №53. — С. 122–132; вона ж. Сучасні проблеми корпоративного управління в Україні // Вісн. Акад. правових наук України. — 2002. — №3. — С. 92–115; вона ж. Окремі аспекти відносин корпоративного управління // Матеріали міжнародної науково-практичної конференції «Трансформація ринкових відносин в Україні: організаційно-правові та економічні проблеми», Одеса, 15 трав. 2003 р. — Одеса, 2003. — С. 108–111; вона ж. Методологічні проблеми корпоративного управління // Методологічні проблеми правової науки: Матеріали Міжнар. наук. конф., Харків, 13–14 груд. 2002 р. — Х., 2003. — С. 253–255.

4Шиткина И.С. Холдинги: правовое регулирование и корпоративное управление. — М., 2006. —

С.394–395; Парфенов И.А. Управление холдингом в нефтегазовом комплексе. — Тюмень, 1999. — С. 115.

Екатеринбург, 2004. — С. 18.

7 Степанов П.В. Корпоративные отношения в гражданском праве // Законодательство. — 2002.—

№6. — С. 25.